1. Алітерація й асонанс

Психолінгвісти давно зауважили, що звучання слова часто впливає на створення образності. Звукові образи та звукові символи стають предметами спеціальних досліджень.

У праці І. Франка “Із секретів поетичної творчості” подано глибокий аналіз зв’язку музики і поезії, ілюстрований при­кладами з творів Т. Шевченка. Звуковий образ створюється завдяки ритмічній повторюваності однакових звуків-тембрів. У Шевченковій поезії звукові (слухові) образи об’єднуються в цілі звукові картини. За допомогою ритмічної повторюва­ності свистячих і шиплячих приголосних майстерно змальо­вується берег, порослий осокою, що шелестить од вітру. Цей зразок Шевченкової алітерації став уже класичним²:

Хто се, хто се по сім боці Чеше косу? Хто се?

Хто се, хто се по тім боці

Рве на собі коси1

Хто се? Хто се? Тихесенько

Спитає-повіє...

Звукова картина лагідного літнього ранку постає завдяки ритмічній повторюваності плавного за тембром приголосного л:

На восьме літо у неділю,

Неначе ляля в льолі білій,

Святеє сонечко зійшло...

За допомогою цієї ж алітерації в іншому творі ніжно зма­льований портрет дівчини:

І заплакала Лілея,

А цвіт королевий Схилив свою головоньку Червоно-рожеву На білеє пониклеє Личенько Лілеї...

Картину буремної ночі відтворюють одночасно прийом алі­терації г-к, а, с, р та низка дієслів у поемі “Причинна”:

Реве та стогне Дніпр широкий.

Сердитий вітер завива,

' Додолу верби гне високі,

Горами хвилі підійма.

Виразні у творах Кобзаря психологічні портрети, змальовані звуковими фарбами. Наприклад, портрети ворогів Яна Гуса в поемі “Єретик” Т. Шевченко створює за допомогою ритмічних повторень р і ш, ч та відвигукових дієслів:

Мовчи, Чеше смілий...- Гадюкою зашипіли, звіром заревли.- Ти єретик*. Ти єретик*.

Ти сієш розколи!..

Алітерація або повтор одного чи кількох приголосних звуків у суміжних чи близько розташованих один від одного словах, — улюблений прийом багатьох поетів. Вона посилює фонічну виразність вірша, навіює почуття лагідності або навпаки, збуд­жує настороженість, навіть страх, запалює пристрасть. З ви­сокою майстерністю використовував алітерацію П. Тичина:

Нікого я так не люблю,

Як вітра вітровіння.

Чортів вітер! Проклятий вітер!

Він замахнеться раз —

І вже в гаю торішній лист Як чортове насіння...

У цьому уривку могутність стихії, її навальність і невідвер- ність передаються не лише змістом слів. Важливу роль віді­грають повторення звука р, шиплячих і свистячих звуків, що створює своєрідний звуковий акомпанемент змістові.

Зовсім інший емоційний настрій виникає, коли повторюємо Л і свистячі чи шиплячі звуки. Порівняймо в іншому творі П.Тичини:

Ви знаєте, як липа шелестить

У місячні весняні ночі?

Кохана спить...Кохана спить...

Піди збуди, цілуй їй очі.

Кохана спить.

Ви ж чули бо: так липа шелестить.

Читаючи ці рядки, відчуваємо спокій і водночас — порив почуття.

Відомі випадки, коли поети, особливо 20-х років XX ст., настільки захоплювалися алітерацією, що робили її головним компонентом форми, вдаючись іноді до зруйнування слова; це характерно для футуристів. Відкидаючи традиції класичної реалістичної літератури, футуристи ставали на шлях формаліз­му і творили свою мову: полюбляли чудернацькі словосполу­чення, часто позбавлені буль-якого змісту.

Ти-ша.

Ні чу-, ні ша.

Чи довго так, чи ні?

Уже світанить

Небо в мак,

На лузі з срібла плінь.

(С. Яновський)

Віддавали данину цій моді й молоді П. Тичина та В. Сосюра. Ось, наприклад, початок одного з ранніх віршів В. Сосюри:

Гул і гам.

...Люнь...

Бетегам —

юнь.

Гей ви, хлопці...

Друзі ви мої.

Десь ідуть бої.

Там

день.

Гон там.

Далі — Гонта...

Ми, звичайно, відчуваємо музику і в ритмічних зламах, і в звуковому відтворенні гуку й спокою: гул і гам. Люнь... Але музика вірша — це насамперед слово, словесний образ, його зміст. Де немає змісту, а є лише звучання, музика вірша втрача­ється.

А ось аналогічний вірш П. Тичини, де відбувається руйну­вання слова з певного стилістичною метою. Алітерація сонор­них і шиплячого ж, н, л,р створює підтекст ніжності у ставлен­ні до суб’єкта опису, загравання до нього.

Я ж не винен, що Анжела То сіпне мене, то йорзне,

То нагрузне: Лі­То злякає: Ко- Анжеліко, Анжеліко,

Хіба ж можна несерйозно?

Можна отако?

В тебе стан тугий, Анжело,

І припухлості, і плечі,

Лікоть і линке...

Ну, то що ж таке?

Анжеліко, Анжеліко,

Хіба ж можна такі речі?

Можна отаке?

Я ж ходжу собі, Анжело.

І нікого, й нікогіської - Тільки ти як га - Баба ти Яга.

Анжеліко, Анжеліко,

Ой, баловане хлопчисько,

Що з тобою? Га?

Ну, нехай би вже, Анжело,

Ти за ділом, — а то ж хвора,

Ще й на мене зла,

(передражнюй: ла!)

Анжеліко, Анжеліко,

Ну, чого прийшла ти вчора —

Тисло обняла?

Алітерація виділяє певні слова в тексті й тим підсилює їх значення, звертає на них особливу увагу.

Для мовостилю Л. Костенко також показове використання повторів дзвінких приголосних — як вивіреного засобу забез­печення карбованості, ритмічності та фонетичної чіткості, “твердості” поетичної мови, що суттєво підсилює зміст відпо­відного контексту¹:

А я в сірі будні буду бити, як в бубни...

Бо що було, а що і загуло.

Біда біду, як кажуть, перебуде.

Не може буть, щоб якось не було, вже як не є, а якось воно буде...

Аби одбути, все уже одбути, — і щоб не бути, щоб уже не бути...

Не залишена поза увагою авторки також фоносемантика глухих приголосних. Так, у поетичній синтагмі “Суха порепа- на дорога повзе, як спраглий крокодил...” часті провтори п та к створюють ілюзію спраги, знесиленості.

З огляду на те, що за акустичними характеристиками шум у глухих приголосних значно переважає над тоном, стилістич­но виправданим і доречним видається текстове нагнітання глухих проривних із метою посиленого звучання мотивів тихої печалі, смутку, самотності, а також для семантичної градації образів, для яких ключовою є сама тиша:

Хай не розбудить смутку телефон, нехай печаль не зрушиться листами.

Хай буде легко. Це був тільки сон,

Що ледь торкнувся пам’яті вустами...

(Л. Костенко)

Мистецький добір фонемосполучень не просто надає поетич­ній мові милозвучності, а й налаштовує читача (слухача) на сприймання авторської мовної картини світу.

Засобом звукового живопису в поезії є й асонанс, або повто­рення однакових голосних. Він сприяє благозвучності віршова­ної мови, підсилює її музикальність. Наприклад:

Сунуться, сунуться хмари — думи сумні...

Які вогні в височині!

свій зіі^3|р ^тУ^{ди зв}ед^и-

Вони з' ^РіДні тобі Й ^{Й мен}і- Погля^иь ^тУ^ди'- Туди\

(П. Воронько)

Асонансом зветь^гься також неточна рима, рима, побудована лише на збігові тіл^^ЛЬки наголошених складів або тільки наго­лошених голосних ^{4 З}вуків:

В две|ґ^р' стукала, селом вешталась:

Лку:^оди Добрії, дайте решето!

Ой _ПрсР°^{сію ж я} біле борошно,

Бо в п ^ПОлях Ще дуже порожньо...

(Я Костенко)

Асонанси зрідка^;а трапляються і у В. Сосюри:

Зелені^н'^{Ють жита}. • любов одцвіта,

І волоі^ОШки У ^полі синіють.

Од ди>^{ихання мого} тихий мак одцвіта,

Ніби /л^/Мя печальне — Марія...

Найчастіше аліт<^теР^аЦЇ^я й асонанс ідуть поряд: вони сприяють ритмомелодиці тво°РУ^:

ОсіннР^ій Д^ень. осінній день, осінній!

0. син^н'й Д^ень- ° синій день, о синій!

Осанн!^на осені, о сум! Осанна.

Невже® ^це осінь, о осінь, о! — та сама.

(Я Костенко)

Повтори звуків і °> ^с> ^н ніби вимовляють єдине слово осінь, і ми чуємо холодні¹¹¹® вітер, його посвист, уявляємо собі танок пожовклого опало^ого листя. Це нагнітає сум, тривогу, спо­гади...

Аналогічно у М.^^- Рильського:

В сні£^ги' У ^сивУ сніжну невідомість Мерех^жан'’ оздобні линуть сани,