Література

1. Генке Виктор. Древняя церковь / Виктор Генке. – СПб. : Из-во Христианского Библейского Братства св. апостола Павла, 2006. – 162 с.

2. История средневековой философии : [хрестоматия] : в 2 т. ; / под ред. Г. Я. Миненкова. – Т. 1. – Минск : ЕГУ, 2002. – 503 с.

3. Меендорф Иоанн. Введение в святоотеческое богословие / Иоанн Меендорф. – Минск : Лучи Софии, 2001. – 360 с.

4. Наставления в Христианской жизни. Извлечения из творений Златоуста [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.krotov.info/library/08_z/zlatoust/02_02_00.htm.

5. Нисский Григорий. Большое огласительное слово / Григорий Нисский. – К. : Пролог, 2003. – 136 с.

6. Ориген. О началах [Электронный ресурс] / Ориген. – Режим доступа : http://www.sedmitza.ru/text/599289.html.

7. Прохоров К. Тайна предопределения [Электронный ресурс] / К. Прхоров. – Режим доступа : http://hpsy.ru/public/x2091.htm.

8. Холл Дж. Стюарт. Учение и жизнь ранней церкви / Стюарт Холл. – Новосибирск : Посох, 2000. – 324 с.

9. Христианская Мудрость / [укл. В. В. Лавский]. – М. : АЛЕТЕЯ, 1999. – 292 с.

10. Хусто Л. Гонсалез. История христианства / Хусто Л. Гонсалез. – СПб. : Библия для всех, 2001. – 477 с.

11. Woodbridge J. Great Leader of the Christian Church / J. Woodbridge. – Chicago : MOODY PRESS, 1988.

Хмельницький Богдан

Науковий керівник – Филипчук С. В., кандидат історичних наук, старший викладач

Соціальні проблеми у вченні івана павла іі

Стаття присвячена аналізові соціальних документів Івана Павла ІІ. Особлива увага звертається на проблему людини, її існування в різних соціальних групах, можливості побудови справедливого суспільства в сучасному світі.

Ключові слова: людина, суспільство, істина, сім’я, праця.

The article is dedicated to the analysis of the social documents of John Paul ІІ. The special attention applies on the problem of human, his existence in different social groups, possibilities of construction of justice society in the modern world.

Key words: human, society, truth, family, labor.

Актуальність дослідження соціальних поглядів Івана Павла ІІ зумовлена насамперед тим, що його вчення можна вважати своєрідним підсумком попередніх напрацювань у царині католицької соціальної доктрини. Вартий уваги також і той факт, що понтифікат Івана Павла ІІ починався у складний час, коли розвиток науки та техніки відбувався не тільки в природничій, а й у гуманітарній сфері, та коли дослідження в цих галузях спрямовуються проти людини. Розробка методів психологічного та соціального впливу разом із розвитком технічних засобів, особливо електроніки та засобів масової інформації й управління, що розвивалися на її базі, створили можливість користуватися методами соціального та політичного маніпулювання у широких масштабах. Замість того, щоб служити звільненню людини, як зауважує сам понтифік, масові технології почали загрожувати їй рабством.

У статті знайшла підтвердження позиція, що головною турботою Івана Павла ІІ завжди була людина як реальна та конкретно-історична особистість у різноманітних соціальних умовах.

Мета дослідження – на прикладі вчення Івана Павла ІІ виокремити та проаналізувати сучасний стан соціальної проблематики в Католицькій церкві.

Основною джерельною базою для написання статті стали енцикліки, папські документи та філософські праці Івана Павла ІІ.

Папа розпочинає виклад своїх соціальних поглядів із розгляду людини в площині трьох соціальних критеріїв, які можна окреслити такими словами: „людина”, „суспільство”, „праця”. Власне, у такому ракурсі слід розглядати соціальне вчення, яке він виголошував [5, с. 418–419].

У системному викладі соціального вчення Івана Павла ІІ людина постає не як якась абстракція. Папа розглядає реальну та конкретно-історичну людину. Відповідно, його інтерес до людини зосереджений на її долі, соціально-історичній ролі, яка визначає людську гідність, покликанні та завданнях, які постають перед людиною в сучасному мінливому світі та можливості виконання надій та сподівань людини. Таке бачення людини дає можливість говорити про те, що кожна особистість має своє місце у багатомірній дійсності і таємниця її природи не буде зрозумілою без урахування багатоманітності її зв’язків та стосунків [7].

Важливо звернути увагу в світлі сказаного вище на розгляд людини в аспекті Божої любові: „Людина та її вище призначення розкриваються в Христі через одкровення таємниці Отця та Його любові” [6, с. 116]. Божій любові, що проявилася на початку творіння, людина повинна завдячувати своїм існуванням та гідністю. Коли Бог створив людину, Він пролив на неї Свою любов і зробив її Своїм образом та подобою (Бут. 1, 27). Таким чином, у розумінні Івана Павла ІІ гідність людини народжена любов’ю і в ній же вона отримує своє реальне здійснення [8]. Кожна особистість реалізує свою гідність у своєму житті, відповідаючи любов’ю на спасительне Боже милосердя та проявляючи милосердя до всіх своїх братів. Людську гідність та цінність людина помічає, переживає та усвідомлює лише тоді, коли завдяки любові знаходить її у своїх ближніх [1].

У зв’язку із цим Папа визначає, що вся діяльність Церкви повинна бути спрямована на людину, бо „людина – найперша та основна мета Церкви, мета, яку вказав Христос, мета, яка в кінці кінців веде до таємниці Боговтілення та Відкуплення” [4].

Серед конкретних задач, які має виконувати та виконує Церква для людини, називає відповідальність за істину. У творчому пошуку людиною Бога „б’ється та пульсує все потаємне в людині: пошуки істини, невгамовна жага добра та свободи, сум за прекрасним та поклик совісті”. Усвідомлюючи свою відповідальність за збереження та передання Божої істини, Церква проповіддю несе її кожній людині та намагається розбудити в ній Дух Істини, який „наділив весь Божий Народ особливим почуттям віри” [4]. Це почуття віри дає здатність не тільки пізнавати істину, сприймати її, втілювати її в життя але водночас воно робить нас „учасниками тієї місії Христа-Пророка, завдяки якій, ми разом з Ним, виконуємо наш обов’язок служіння істині у лоні Церкви” [4].

Образ конкретної людини в її стосунках до Бога був би неповним та навіть фальшивим і невідповідним вченню Івана Павла ІІ, якщо не відзначити місце людини в цілій низці соціумів, творцем яких вона є та які визначають її реальне існування та впливають на реалізацію її цілей.

Фундаментальною складовою, що формує ціле людське співтовариство, Папа називає сім’ю. Розглядаючи шляхи відродження та укріплення подружжя, понтифік іде шляхом оновлення та поглиблення теології сім’ї. Він показує природу подружньої любові в різних її аспектах. Аналіз природи подружньої любові в Івана Павла ІІ відкриває нам, що вершиною сімейних стосунків є повна взаємна відданість чоловіка та жінки, їхнє співпричастя. Папа підкреслює, що шлюб, за своїм характером, є таїнством, а дитина – це найцінніший дар подружжя, знак міцної подружньої любові та її відображення [7, c. 57].

Заслуговує на увагу те, що Іван Павло ІІ пише про суспільні та політичні завдання сім’ї. Вони не вичерпуються виконанням репродуктивної функції та вихованням дітей – сім’я може служити суспільству, розвиваючи благодійність, створюючи основи традиційного побуту спільного життя та культуру людських стосунків, переймаючись проблемами гостинності та взаємодопомоги [2].

Інша соціальна група людей, яка привертає увагу Папи – це народ. Власне, народ відіграє важливу роль у формуванні людини та її самоідентифікації. Народ у розумінні Івана Павла ІІ – культурна спільнота, яка формує людину завдяки тому, що вона є суб’єктом культури.

Коли Папа висловлюється щодо прав народу, то він має на увазі культурну самостійність та самобутність, право на культурний спадок та власну культуру. Серед інших, понтифік називає також право на суверенітет, тобто політичну незалежність та відповідальність за власну долю [2].

Серед розглянутих проблем варто торкнутися вчення Івана Павла ІІ про працю, що було викладене в енцикліці „Виконуючи працю” („Laborem exercens”), яка присвячена дев’яностій річниці з часу видання „Про становище робітників” („Rerum novarum”).

Персоналістський підхід до праці виражається, як проілюстровано в енцикліці, не тільки в тому, що особистість – суб’єкт праці, у результаті чого й сама праця ніби є внеском у гідність, але передусім у тому, що особистість реалізує себе в праці; у ній проявляється та завдяки їй доповнюється й вдосконалюється наша індивідуальність, людина реалізує себе в праці та в ній же „певною мірою виправдовує своє звання людини” [3].

Важливо звернути увагу на різницю між ідеєю ролі праці у формуванні людини, що зустрічаємо в енцикліці, та подібної до неї марксистської ідеї. Основні розходження в тому, що марксистська концепція носить колективістський характер, натомість ідея Івана Павла ІІ – персоналістська. Йдеться про формування кожної конкретної особистості, а не про загальний процес створення нової людини. Кожна людина реалізує себе та вдосконалюється завдяки своїм вчинкам та участі у вчинках інших людей, тобто співпрацюючи з іншими.

Праця – це прояв нашої розумної природи, активні стосунки до навколишньої дійсності, спроба вдосконалити її у міру нашої людської досконалості, взаємодія з Творцем. Працею створюються нові цінності, вона підвищує ступінь людської участі у створенні блага та зростання досконалості людини. Це стосується як зовнішньої досконалості конкретної діяльності, так і духовної досконалості буття людини [3].

Окрім цього, Папа вказує на пріоритет праці над власністю, та піддає критиці ті трудові стосунки, які існують у світі. Він уважає, що одна з основних проблем суспільної організації праці, яка склалася у світі – це домінування власності, точніше, капіталу над працею. Таку ситуацію потрібно змінити. Якщо розглядати власність як соціальний фактор, то вона повинна допомагати прогресу, суспільному розвитку та економічному зростанню. Натомість те негнучке та юридичне розуміння власності, яке склалося до цього часу та домінує зараз, спотворює її реальні соціальні та економічні функції. Власність розуміється неправильно і в моральній площині. Вона не сприяє всезагальному прогресу та соціально-економічному розвитку, а викликає втрату більшою частиною суспільства статусу економічного суб’єкту, що провокує поступову деградацію особистості. Папа виходить власне з цього твердження, коли говорить про необхідність ревізії самої концепції власності та її зв’язків із працею та проголошує принцип пріоритету праці над власністю [3].

Проаналізувавши соціальні погляди Івана Павла ІІ, можна зробити висновок, що основними питаннями, які розглядав понтифік були: проблема буття конкретної людини в цілій низці соціумів, таких як сім’я та народ; гідність та цінність людської особистості в аспекті Божої любові та роль праці у формуванні гідності й досконалості людини.

Варто також зауважити, що основне положення соціальних настанов Івана Павла ІІ – це повторення та розвиток фундаментальної думки соціального вчення Католицької церкви про те, що справжній розвиток людини як особистості, а також розвиток культури, зростання економіки та встановлення справедливого соціального устрою можливий лише в умовах свободи. Однак ця свобода має опиратися на Істину.