Література

1. Бухало Г. Улас Самчук / Г. Бухало //Сім днів. – 2002. – № 40. – 9 серпня.

2. Власенко-Бойцун А. Улас Самчук як публіцист / А. Власенко-Бойцун // Слово. – Зб. 12. – Вудстон,1990. – 260 с.

3. Героїзм наших днів // Волинь. – 1941. – Ч. 24. – 14 грудня.

4. Жив’юк А. Між Сциллою політики і Харибдою творчості : громадсько-політичний портрет Уласа Самчука / А. Жив’юк. – Рівне : „Ліста-М”, 2004. – 184 с.

5. Жив’юк А. У. Самчук та його „Волинь” / А. Жив’юк // Волинь. – 2001. – № 35. – 31 серпня. – 243 с.

6. Київ // Волинь. – 1941. – Ч. 4-а. – 21 вересня.

7. Самчук Улас. З Новим Роком! / Улас Самчук // Волинь. – 1942. – Ч. 1. – 1 січня.

8. Самчук Улас. На білому коні: спомини і враження / Улас Самчук. – [Видання третє]. – Вінніпег : Накладом товариства „Волинь”, 1980. – 252 с.

9. Самчук Улас. На коні вороному: спомини і враження / Улас Самчук. – [Видання друге]. – Вінніпег : Видання товариства „Волинь”, 1990. – 360 с.

Коваленко Валентина

Науковий керівник – Маключенко В. І., кандидат історичних наук, доцент

Видавничо-бібліотечна інфраструктура української діаспори на теренах Чехословаччини у кінці хіх – першій половині хх століття

У праці проаналізовано формування і розвиток видавництв та бібліотек українців на теренах Чехословаччини та особливості умов їхнього виникнення. Основну увагу зосереджено на дослідженні ролі еміграційної видавничо-бібліотечної інфраструктури у збереженні національної ідентичності українців. Подано історико-літературну та літературознавчу панораму друкованих органів української еміграції у Чехословаччині, на основі цього зроблено історико-культурологічний аналіз.

Ключові слова: маніфест, „псевдолітература”, статут, бібліофіл, літографія, псевдопатріотичність.

In labor forming and development of publishing houses and libraries of Ukrainians on the walks of life of Czechoslovakia and feature of terms of their origin are analyzed. Basic attention in labor is concentrated on research of role of emigrant publishing-library infrastructure in maintenance of national identity of Ukrainians. The historical and literary and study of literature panorama of the printed organs of Ukrainian emigration is also given in Czechoslovakia, and on the basis of it a historical and cultural analysis is done.

Key words: manifest, „pseudoliterature”, regulations, bibliophile, lithography, pseudopatriotic.

Проблематики видавничо-бібліотечної інфраструктури української діаспори на теренах Чехословаччини у кін. ХІХ – пер. пол. ХХ ст. торкалися у наукових працях такі вчені як: Ю. Бачі, С. Наріжний, Б. Безкоровайний, Ф. Заставний, С. Лазебник, В. Віднянський, Б. Лановик, А. Шевченко, І. Огієнко, О. Барвінський та ін.

Діяльність українських емігрантів у Чехословаччині у кін. ХІХ – пер. пол. ХХ ст. – яскраве явище української культури і науки. Емігранти-українці зробили значний внесок до національної скарбниці, розвивали основні напрями україністики, знайомили світ з унікальним феноменом українства і тим самим збагачували європейську науку та культуру. Значення їхнього доробку важко переоцінити. Відірвана від батьківщини, позбавлена елементарних засобів праці (бібліотек, архівів, колекцій, власних матеріалів), еміграція змогла витворити змістовний і привабливий образ українства, піднісши його до явища світового рівня. На жаль, через ідеологічні перекручення та політичні обставини здобутки українських емігрантів у Чехословаччині були штучно вилучені з української науки та культури. Лише тепер з’явилася можливість осягнути величезну спадщину української еміграції у Чехословаччині, спадщину, яка поступово починає інтегруватися в загальноукраїнську науку та культуру.

Органічну складову національного інформаційного потенціалу українців становить надбання української преси на чужині. Друковані органи українців, розкиданих світами, відзначаються характерними рисами. Задовольняючи інформаційні потреби населення, видання фіксують соціально-економічні, суспільно-політичні, культурні події на території свого функціонування. Періодика національних меншин є важливим засобом їхньої самоідентифікації в контексті інтеграційних процесів та духовного взаємозбагачення. Особливо це стосується пряшівчан, чия історична доля визначила для них роль посередника у взаєминах між Україною та Словаччиною.

Проте, „історія української преси за межами України тільки в останнє десятиліття почала вивчатися скрупульозно, об’єктивно, без нашарування ідеологічних норм і псевдопатріотичних амбіцій”, – пише О. В. Кавун [4, с. 51].

Новизна отриманих результатів полягає в тому, що в роботі завдяки систематизації, узагальненню та аналізу фактичного матеріалу, зроблена спроба глибше дослідити процес розвитку видавничої діяльності українців у Чехословаччині. Також у дослідженні, на відміну від попередніх робіт, присвячених історії формування української діаспори у ЧСР, здійснена більш ґрунтовна та чіткіше окреслена розробка питань щодо особливостей розвитку бібліотечного та видавничого життя української діаспори у Чехословаччині.

Мета статті полягає у комплексному вивченні і висвітленні розвитку українських друкованих органів та бібліотек у Чехословаччині крізь призму умов їхнього функціонування, здійснюючи аналіз редакційної політики, структури, змісту, особливостей ідейно-тематичної та жанрово-стильової типології публікацій, визначаючи місце друкованих органів в українському культурному житті Чехословаччини.

Перспективи подальшого дослідження полягають у тому, що вони дають можливість об’єктивно та неупереджено зрозуміти та осмислити типологічні особливості періодики української меншини у Чехословаччині, визначити роль преси у процесі суспільного співжиття етнічних спільнот.

Українська громада Чехословаччини, усвідомлюючи тривалу політичну залежність і свій статус як національної меншини, не раз обстоювала найоптимальніший шлях збереження власної національної ідентичності у слов’янському ареалі – шлях літератури, науки й мистецтва, який, за визначенням І. Франка „в’яже, а не розділює всі слов’янські народи” [2, с. 504].

Соціально-політичні, економічні та етнопсихологічні умови розвитку культурного життя українців Чехословаччини спричинили те, що середовищем функціонування літератури була громадська періодика. Майже кожен закарпатський літератор розпочинав свій творчий шлях у журналі чи газеті. Пропагувати українське письменство Словаччини було одним із завдань газет „Слово народа” (1931–1932), „Пряшівщина” (1945–1951), „Нове життя” (1950 – до сьогодні); журналів „Наша земля” (1927–1929), „Голос життя” (1929–1938), „Голос молоді” (січень–травень 1938), „Колокольчик-Дзвіночок” (1946–1949), „Дружно вперед” (1951 – до сьогодні), „Дукля” (1953 – до сьогодні). Друковане у них слово забезпечувало збереження культури української спільноти, сприяючи розширенню меж її спілкування зі світом.

Характерним об’єктом для узагальнень щодо впливу періодичних видань на духовне життя спільноти, простеження тенденцій розвитку преси у чужій державі, визначення її ролі у міжкультурних взаєминах є літературно-мистецький та публіцистичний журнал „Дукля”. „Понад півстоліття він інформує про мистецькі й наукові здобутки українців у Чехословаччині, сприяє створенню позитивного іміджу української громади, подальшому зближенню та збагаченню двох народів” [1, с. 165].

„Дукля” заснована як альманах-квартальник у березні 1953 року при видавництві КСУТ Чехословаччини членами Гуртка українських письменників при Спілці чехословацьких письменників (Ю. Боролич, В. Зозуляк, Ф. Іванчов, А. Кусько, Ф. Лазорик, І. Мацинський, М. Питель, І. Прокіпчак, О. Рудловчак, М. Шмайда).

На початку свого існування альманах, виконуючи заманіфестоване у першому номері зобов’язання „активізувати літературні сили краю і спрямувати їх на будівництво соціалізму” [3, с. 53], друкував багато „псевдолітератури” низької художньої вартості: панегіричні вірші на патріотичну й соціальну тему, оповідання й нариси, публіцистичні статті про трагізм війни й мирні будні розбудови „соціалістичного суспільства”. Це було зумовлено „неіснуванням” літературної критики, яка зводилася до анотацій-повідомлень про вихід із друку нової книжки: про її тему, ідею, авторський задум, переказування змісту.

Із кінця 50-х років на сторінках „Дуклі” формується українська літературна критика Словаччини у публікаціях Ю. Бачі, М. Гиряка, Ф. Гондора, І. Мацинського, В. Хоми, А. Червеняка, А. Шлепецького та ін.

У художній продукції часопису провідне місце займала поезія. Поетичний доробок видання увібрав основні тенденції півстолітнього розвитку культури Пряшівщини, втіливши еволюцію художнього світобачення від співанкової політичної лірики до модерних текстів із виразним заглибленням у психологію особистості, представивши процес диференціації ідейно-тематичних горизонтів та формально-стильових уподобань.

Отже, журнал „Дукля” став специфічно національним виявом самоідентифікації українців у чужій державі. Плекаючи словесними засобами національне „я”, автори видання, з одного боку, демонстрували свою орієнтацію на українську націю, формували національну свідомість інтелігенції, а з іншого, будучи складовою культурного потенціалу України і Словаччини, доводили необхідність інтеграції української національної меншини у словацьке суспільство на засадах взаємопорозуміння і духовного взаємозбагачення.

Щодо бібліотечної інфраструктури українців у Чехословаччині, то 1924 р. у Празі була заснована Слов’янська бібліотека з фондом у 200000 томів. У ній відразу ж утворився український відділ (14000 томів). Адміністрація бібліотеки складалася в основному з українців: В. Тукалевський (директор), М. Михальчук (заступник директора), О. Гайманівський (завідувач українського відділу).

Найбільшою українською фінансово-видавничою організацією у Чехословаччині був Український громадський видавничий фонд. За його допомогою друкувалися наукові праці, підручники для високих і середніх шкіл, твори красного письменства.

30 травня 1923 р. у Чехословаччині було засноване Українське історико-філологічне товариство. Важливою ланкою роботи цього товариства була видавнича діяльність, яка значно ускладнювалася відсутністю державного фінансування. „Однак товариство все ж спромоглося видати два томи своїх праць (1926, 1939 рр.), цілу низку окремих відбитків статей та дві брошури – „Откуда есть Русская земля” (1931 р.) та „Памяти профессора Василия Биднова” (1936 р.)”, – зазначає С. Наріжний [5, с. 43].

Досить наполегливо та продуктивно діяло Українське товариство прихильників книги у Празі (УТПК), яке було створене у зв’язку з підготовкою українознавців до Міжнародного бібліологічного з’їзду у Празі 1926 р. 5 січня того ж року Український підготовчий комітет провів установчі збори УТПК, яке відразу почало свою роботу. Статут товариства був офіційно затверджений 28 березня 1926 р. Своєю метою УТПК поставило „сприяти розвиткові та поширенню української книги”. Головою товариства був обраний професор С. Сірополко (головував до 1934 р.), його заступником – Є. Вировий. За весь період діяльності УТПК налічувало близько 90 членів.

Основною формою діяльності товариства були наукові доповіді, реферати, їх обговорення та публікація. Товариство часто влаштовувало також виставки українських видань (книжок, часописів, газет, мап, екслібрисів тощо). За перші п’ять років УТПК провело 39 засідань, заслухало 67 рефератів 19 авторів. При товаристві працювали бібліотечно-бібліографічна та редакційно-видавнича комісії. Особливого розголосу набули організовані товариством виставки з книгознавства в Чехії останнього десятиліття (1928 р.) та української книги на Другому українському науковому з’їзді у Празі (1932 р.). 1933 р. УТПК організувало у Празі велику міжнародну виставку української книжкової графіки, на якій експонувалося понад 1000 творів більш як сотні авторів XIX–XX ст. Вийшов друком каталог виставки. Вона була відзначена цілою низкою позитивних рецензій у чеській фаховій пресі.

Також товариство намагалося утримувати постійний зв’язок із бібліографічними центрами України – Книжковою палатою, Науковим інститутом книгознавства в Києві, Всенародною бібліотекою України. Добрі контакти встановилися і з чеськими бібліографічними товариствами, бібліофілами та книгознавцями. Так, С. Сірополко входив до складу управи Чеського книгознавчого товариства. У 1925–1926 рр. він вів український бібліографічний відділ у празькому місячнику слов’янської бібліографії „Славянская книга”. УТПК було членом Спілки чеських бібліотекарів.

УТПК створило свою бібліотеку книгознавчих та бібліофільських видань. 1929 р. при товаристві було засновано представництво Паризької бібліотеки ім. Симона Петлюри.

Товариство мало свій друкований орган – журнал „Книголюб”, що видавався літографічним способом. Тут публікувалися головним чином доповіді членів товариства. Вийшло 15 номерів журналу з 66 статтями. Окремо друкувалися річні звіти УТПК про його роботу. Однак через різке зменшення пожертв 1931 р. товариство згорнуло і через рік припинило свою видавничу діяльність.

Отже, видавнича справа для українців у Чехословаччині завжди потребувала професійних зусиль, ініціативи та коштів. Громадянство потребувало друкованого слова – інформаційні листки, бюлетені, вісники – вони ставали посередниками між українськими установами і товариствами на чужині. З іншого боку, саме ця духовна ланка не давала змоги розпорошуватися в чужому світі, допомагала берегти свої традиції, мову та культуру, не втрачати спорідненості з батьківщиною.