Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Філос Причепій.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
5 Мб
Скачать
☆

1. Зачатки трудової діяльності в поєднанні з природ-

ним добором зумовили трансформацію природи людини.

Такого погляду дотримується марксизм. Він викладений

у праці Ф. Енгельса ЫРоль праці у перетворенні мавпи в

людинуы. Аргументом на його користь є явище домести-

кації З зміни природи тварин під впливом їх одомашнен-

ня. Собаку і вівцю людина приручила приблизно 12 тисяч

років тому, і вони суттєво змінили свою природу порівня-

но з їхніми дикими родичами. А людина Ыодомашнюєы

себе вже не менше трьох мільйонів років.

Однак генетики висувають серйозні аргументи проти

такого пояснення. На їхню думку, радикальна зміна при-

роди людини не могла відбутися на основі природного до-

бору чи впливу культури, тому вони сформулювали іншу

точку зору.

2. Зміни природи людини зумовлені сильними мута-

ціями (відпрацьовуються ймовірні механізми, що спричи-

нили неспеціалізований стан органів дитини при народжен-

ні, а також ретардацію). У результаті цих змін людина,

будучи беззахисною і немічною, могла вижити тільки не-

традиційним способом З через використання знарядь пра-

ці та створення світу культури.

Філософська антропологія

351

Якщо в першій концепції культура розглядається

як причина трансформації людини в біологічно непов-

ноцінну істоту, то в другій, навпаки, біологічна неповно-

цінність людини е причиною виникнення культури, во-

на постає як компенсація цієї ущербності. Яка з цих

концепцій більш істинна, чи, можливо, вони підступа-

ються з різних боків до істини З на це запитання па-

леонтологія (наука про історичний розвиток організмів

у взаємозв'язку з навколишнім середовищем) і біоло-

гія людини ще не дали остаточної відповіді. Та й, зреш-

тою, це не проблема філософії.

Перехід від тваринної істоти до істоти культурної пе-

редбачає наявність певних біологічних передумов:

З культура може існувати лише в спільноті, яка за-

безпечує неперервний процес самовідтворення культури,

Це означає, що наші далекі тваринні предки повинні були

жити стадами. До речі, життя термітів чимось дуже поді-

бне до життя суспільства: в ньому існує біологічна ієрар-

хія, своєрідний Ыподіл праціы. Тобто уже сама організація

біологічної спільності в чомусь ніби вивершується над біо-

логічним рівнем;

З основою культури є розум, а його передумовою З

високорозвинутип мозок, який визначає здібності істо-

ти. Логічно припустити, що в наших тваринних предків

мозок був значно розвинутіший від інших тварин;

З культура З це діяльність, праця, вона передбачає

застосування знарядь праці. А це можливе лише за пев-

ної будови Ыробочих органівы. Дельфіни і свині З досить

здібні біологічні істоти, але через відсутність придатних

кінцівок не можуть продукувати культуру і створити світ

культури. Хобот слона може маніпулювати речами, але

його можливості обмежені.

Отже, Ымісточокы, через який наші тваринні предки пе-

ребралися в царство культури, був дуже вузьким, передба-

чав збіг багатьох сприятливих випадковостей.

Незалежно від світоглядних засад більшість дослідни-

ків вважає, що праця (цілеспрямована діяльність) відігра-

ла фундаментальну роль у формуванні особливого відно-

шення людини до світу і до самої себе.

А. Гелен стверджував, що дія (а його розуміння дії

тотожне праці) може бути відправним пунктом у розу-

мінні людини: ЫВсю організацію людини можна зрозумі-

ти, виходячи з дії... Під дією слід розуміти передбачувану

спрямовану зміну дійсності, а сукупність змінених таким

чином фактів... слід назвати культуроюы.

352

Філософія людини

Праця суттєво змінила відношення предків людини до

світу. Відомо, що тварина живе у вузькій екологічній ніші,

її органи спеціалізовані та пристосовані до зовнішнього се-

редовища, яке є ніби продовженням її тіла. Тварина реагує

лише на сприятливі або небезпечні для неї подразники се-

редовища. Всі інші залишаються поза її увагою.

Для людини, завдяки здатності планомірно перетворю-

вати навколишні речі, не існує нейтральних подразників чи

речей. Все (камінь, дерево, рослина тощо) може безпосеред-

ньо чи опосередковано бути придатним для виготовлення

знарядь, одягу, їжі. Людина, як висловився засновник філо-

софської антропології М. Шелер, на відміну від тварини,

Ывідкрита світуы, вона Ымає світы. Вона не включена у світ

як його органічна частина, а підноситься над світом, між

нею і світом існує своєрідна дистанція.

Дещо по-іншому осмислює специфіку людського від-

ношення до світу Гелен. На його думку, людина створила

своїм середовищем сферу культури, її відношення до світу

опосередковане культурою. Завдяки цьому людина освої-

ла майже всю земну кулю і навіть вирвалася за межі Зем-

лі. Вона не цілком залежить від природного середовища,

тому що захищена штучним середовищем З сферою куль-

тури, її Ывідв'язаністьы від середовища існує не лише прак-

тично, а й^у думках. Подумки людина здатна подолати

обмежені просторово-часові параметри свого буття в на-

вколишньому світі. Вона є істотою, Ыякій відкрита вся по-

внота просторуы.

Праця безпосередньо пов'язана з мисленням. Тварина

знає світ тільки крізь призму своїх фізіологічних інтере-

сів. Вона не знає речей самих по собі, вона Ызнаєы себе в

речах: проектує речі на себе, на задоволення своїх біологі-

чних потреб. Людина завдяки використанню знарядь праці

знає об'єктивні властивості речей, знає їх такими, якими

вони є самі по собі безвідносно до її потреб. В праці люди-

на застосовує річ проти речі (Гегель вбачав у цьому Ыхит-

рість розумуы). Так, при застосуванні каменя проти дере-

ва первісна людина дізналася, що камінь твердіший за де-

рево. У цьому знанні зафіксоване відношення самих речей,

а людина вилучена з нього. Мислення людини оперує об'єк-

тивними властивостями речей.

Певне знання властивостей речей і вміння оперувати

ними (Ытехнічне мисленняы) у зародку притаманне твари-

нам. Імовірно, воно тривалий час було властиве і предкам

сучасної людини до появи мислення у мовній формі. Так

принаймні вважають сучасні дослідники.

Філософська антропологія

353

Праця зумовила й зміну відношення людини до самої

себе. Тварина спонукається до дії (пошуку їжі тощо) ли-

ше під безпосереднім тиском потреб. Людина виготовляє

знаряддя і тоді, коли вона сита (за відсутності потреб), і

тоді, коли голодна. Вона тамує голод, але працює над зна-

ряддям. Це свідчить, що людина піднялася над своїми по-

требами, навчилася дисциплінувати їх, бути певною мірою

їх господарем. Здатність людини підноситися над собою

(своїми біологічними потребами) дала підставу німецько-

му філософу Гельмуту Плесснеру (1892З1985) назвати ЇЇ

ексцентричною істотою: ЫЯкщо життя тварини центрич-

не (злите з її тілом), то життя людини ексцентричне, вона

не може порвати центрування, але одночасно виходить із

нього назовніы.

Істота, яка взяла в руки камінь, стала загрозливою не

лише тваринам, а й собі. Адже камінь е не тільки знаряд-

дям праці, а й зброєю. В природі тварини одного виду, як

правило, не знищують одна одну, оскільки це суперечить

виживанню виду. Цьому підпорядковані певні інстинкти-

вні механізми. У вовків, наприклад, під час гризні достат-

ньо слабшому відкрити найвразливіше місце (горло) і си-

льніший відпускає його. Це діє як сигнал З здаюсь.

Мавпи, як і далекі предки людини, не мали особливих

природних Ыозброєньы для заподіяння смертельних уда-

рів собі подібним. У тваринному стаді діє право сильного.

Воно має ієрархічну структуру, і поведінка кожного в ньо-

му залежить від місця в цій структурі.

Коли жива істота Ывзяла каміньы (штучне знаряддя

взагалі), вона вийшла за межі природи не лише як середо-

вища З вона зруйнувала природу і як природний стан

відносин у стаді, який забезпечував виживання в ньому

всіх. Адже знаряддя як зброя були задіяні в боротьбі за

самок і їжу, тобто використовувалися проти членів стада.

Сучасне Ывисокоцивілізованеы суспільство щодо цього не

надто віддалилося від таких виявів поведінки: найновіші

науково-технічні досягнення застосовуються передусім як

зброя для знищення собі подібних.

Природа не передбачила механізмів, які могли б захис-

тити істоту, що Ывзяла каміньы (озброєну неприродним чи-

ном), саму від себе. Голими руками людині важко вбити

людину: під час боротьби агресивність спадає, а відчайдуш-

ні крики жертви Ывмикаютьы у сильнішого психологічні

механізми жалю. Каменем або ножем вбивають за мить.

Природні механізми погашення гальмування не всти-

гають Ыувімкнутисяы. Сучасна техніка робить миттєвим

12 Філософія

354

Філософія людини

акт знищення людей, дистанціює вбивцю й жертву. Од-

ним натисненням кнопки можна приректи на смерть ти-

сячі і навіть мільйони людей. І це може зробити навіть

людина, яка не переносить на вигляд крові. Тому завдяки

Ызнаряддю-зброїы первісна людина стала ворогом переду-

сім сама собі, вона почала знищувати своїх родичів. Зна-

ряддя створили загрозу її існуванню.

Застосування знарядь підриває і право сильного. Завдяки

техніці відмінність між сильним і слабшим зникла: доста-

тньо сильному відвернутися чи не помітити З і він отри-

має каменем по голові. Отже, застосування Ызнарядь-зброїы

у внутрішньостадійній боротьбі зруйнувало сформовані при-

родою відношення у стаді. І тому первісна людина постала

перед дилемою: вижити, сформувавши відносини, відмінні

від тих, що панують у природі, або загинути.

Людська спільнота відрізняється від стада передусім

принципово іншими внутрішніми відносинами. Стадо стру-

ктурується ієрархією сили. В ньому діє закон виживання

сильного: виживе він З збережеться рід. Людська спіль-

нота керується мораллю, яка у найпростішій своїй формі

охоплює життєво необхідні вимоги, насамперед заборону

вбивств, інцесту (заборона шлюбів і статевих стосунків

між батьками і дітьми, братами і сестрами), обов'язок до-

помагати родичам. Вважають, що ці норми моралі виник-

ли для регулювання відносин, що сформувалися у зв'яз-

ку із застосуванням знарядь. За словами Гелена, неуста-

леність людини як діючої істоти потребувала дисципліни,

що виникла насамперед у формі моралі.

Не випадково першою вимогою є заповідь Ыне убийы.

Вона найтісніше пов'язана з небезпекою, що виникла у

зв'язку із застосуванням знарядь як зброї у суперечках і

спрямована на приборкання зоологічного індивідуалізму.

Вбивство братом брата (Каїн та Авель) засуджується як

найбільший гріх.

Людська спільнота істотно відрізняється від стада і

щодо статевих стосунків. У стаді існує ендогамія, тобто

потомство відтворюється на основі внутрішньостадних

статевих зв'язків, а в суспільстві З екзогамія (зовнішні

для роду зв'язки) або агамія (заборона шлюбів між близь-

кими родичами). Етнографи спочатку вбачали в забороні

інцесту здогад наших далеких предків стосовно неспри-

ятливих наслідків кровозмішування. Однак згодом вони

відкинули цю гіпотезу: первісна людина не завжди усві-

домлювала навіть зв'язок між статевим актом і наро-

дженням дитини.

Філософська антропологія

355

В основі заборони статевих зв'язків між близькими

родичами були постійні сутички за володіння особами

жіночої статі у первісному стаді, які через застосування

знарядь спричиняли непередбачувані наслідки, постійно

тримали стадо в напрузі, руйнували його здатність про-

тидіяти зовнішній агресії.

Регулювання статевих відносин зумовило до створен-

ня шлюбу, завдяки якому людина окультурила один із

найсильніших своїх інстинктів. Завдяки цьому виник

рід З спільнота, заснована на природних зв'язках (його

члени споріднені по крові), але відношення в якій регулю-

ються мораллю. У процесі розвитку роль першого чинни-

ка (крові) у формуванні спільнот послаблювалася. На пе-

редній план вийшли економічні та культурні чинники, а

надприродні норми регулювання відносин, які започатку-

вала мораль, зростали. Завдяки цьому почало формувати-

ся суспільство.

Сфери буття людини

Буття людини охоплює різні сфери (аспекти, виміри),

які тільки в єдності уможливлюють таку складну істоту,

як людина. Як зазначалося, вона є передусім біологічним

організмом, тілом. ЫЯы співпадаю зі своїм тілом, не існую

поза ним. Однак ЫЯы не тільки тіло, ЫЯы ототожнюю себе

також зі своїми переживаннями З думками, емоціями,

сподіваннями: ЫЯы думаю, хочу та ін. ЫЯы, отже, співпа-

даю з моєю психікою (свідомістю). Крім цього, ЫЯы є чле-

ном суспільства (сім'ї, робочого колективу, суспільних і

політичних організацій). ЫЯы є, наприклад, батько, викла-

дач філософії. Тут ЫЯы ототожнює себе з певною соціаль-

ною роллю, задає соціальний вимір своєму буттю. І нареш-

ті, ЫЯы може визначити себе як духовну (культурну) істо-

ту. ЫЯы є носієм певних духовних цінностей З моральних,

релігійних, правових, художніх тощо.

Отже, в бутті людини можна виділити такі сфери: ті-

лесність; свідомість; соціальність і духовність.

Про те, що людське буття поєднує різні сфери, філо-

софи та світові релігії проголошували давно. Так, Пла-

тон і Арістотель виділяли в людині тіло і душу. Згідно з

християнством душа людини може причаститися до ду-

ховності, й людське буття набуває тричленної структу-

ри З тіло, душа і дух. Таку структуру буття приписує

людині М. Шеллер. З XIX ст. філософи і соціологи усві-

12*

356

Філософія людини

домили, що соціальність є також невід'ємною сферою буття

людини.

До виникнення філософської антропології, яка вивчає

структуру буття людини і взаємозв'язок між його сфера-

ми, філософи, як правило, абсолютизували певний вимір

людини. Так біологізаторські концепції (зокрема, Ф. Ніц-

ше) надають перевагу тілу. Психологізаторські (Фрейд,

феноменологія, екзистенціалізм) З психіці (свідомості).

Соціологізаторські абсолютизують соціальний вимір лю-

дини (марксизм, концепції, що зводять людину до Ното

есопотісиз (людини економічної) та ін.). Культурологіза-

торські концепції розглядають людину як передусім ре-

лігійну, моральну чи правову істоту. Сюди ж можна від-

нести і визначення людини як Ьото Іисіез (людина, що

грає), яка абсолютизує в людині здатність до гри, до осво-

єння світу за допомогою мистецтва. Слід зазначити, що

класифікація людських істот як Ьото заріепз (людина ро-

зумна) також абсолютизує лише одну з психологічних зда-

тностей людини.

Виміри сфери буття людини існують у нерозривній єд-

ності. Тільки уві сні чи за психічного захворювання лю-

дина перетворюється на біологічний організм. А в нормі

будь-який вияв людини включає майже всі виміри буття.

Так, споживання їжі є задоволенням біологічних потреб,

але воно здійснюється за участю свідомості та культур-

них норм; кохання є соціальним почуттям, але включає

тілесність людини і культуру З один в крханій людині

бачить вільну істоту, інший зводить її до речі.

Основою, на якій Єрунтуються інші сфери буття люди-

ни, є тіло. Всі інші (свідомість, соціальність, культура) тіс-

но пов'язані й зумовлюють одна одну.

З усіх відношень, у які можуть вступати різні сфери

буття людини, філософської антропології стосуються пе-

редусім ті, в яких задіяна сфера тіла. Це відношення:

тіло З психіка (свідомість), тіло З соціальність, тіло З

культура. Інші відношення є предметом вивчення інших

наук, які можна розглядати як відгалуження філософсь-

кої антропології. Наприклад, відношення соціальності та

свідомості вивчає соціологія.

Відношення між різними сферами буття людини пе-

редбачають взаємовплив, взаємодетермінацію, тобто охоп-

люють як прямий, так і зворотний вплив.

Тіло З психіка (свідомість). Вплив тіла на свідо-

мість можна охарактеризувати поняттями Ыумова З зу-

мовленеы. Тіло не є причиною свідомості (нею є суспільс-

Фшософська антропологія

357

тво), але воно задає умови, параметри буття свідомості.

Тіло укорінює свідомість в реальне буття. ЫЯы (свідо-

мість) має реальне буття (займає місце в просторі) тіль-

ки завдяки тілу, якщо не брати до уваги релігійні та

деякі філософські концепції (Платон, Декарт), які роз-

глядали душу (свідомість) як окрему субстанцію, само-

стійний вид буття.

Тіло задає і часові межі буття свідомості. Вона проки-

дається до життя в тілі й завершує (принаймні своє земне

буття) в ньому.

Тіло зумовлює просторово-часову перспективу сприй-

мання світу. Ближчі в просторі й часі предмети людина

бачить чіткіше, ніж віддалені. Взагалі вона сприймає світ

перспективно, з позиції місця (з квартири, Києва, Землі,

Сонячної системи) і часу. Тілесна істота не може вискочи-

ти з власного тіла і сприймати світ безперспективно. Цим

сприймання світу людиною відрізняється від сприймання

трансцендентального суб'єкта класичної філософії та без-

тілесних істот (ангелів, демонів), якщо припустити їх іс-

нування.

Тіло індивідуалізує ЫЯы людини. Завдяки тілу ЫЯы не

є абстрактною людиною взагалі, а є чоловіком чи жін-

кою, що має певний вік, зовнішній вигляд, набір хвороб

тощо. Саме завдяки тілу людина відрізняється від інших

людей, її впізнають.

У зворотному ракурсі (погляд на тіло з позиції свідо-

мості) тіло постає як зовнішня обмеженість свідомості, як

межа, поставлена людині її тілесними можливостями. Вона

прагне подолати цю межу, її (свідомості) хотілося б бути

водночас у різних місцях, жити в різні часи, бути всемо-

гутньою та ін.

У свідомості людина прагне бути мало не Богом. Для

подолання меж, заданих тілом, свідомість створює тех-

ніку, яка посилює її могутність, медицину, що розши-

рює часові межі буття, науку, яка долає перспективізм її

сприймання світу.

Традиція, згідно з якою тіло розглядається як обме-

женість (темниця) душі, йде від Платона і християнства.

Вона засвідчує справді діалектичну ситуацію: те, що при-

в'язує людину до життя, що вкорінює в нього, неминуче

обмежує її.

Тіло З соціальність. У контексті тілесності й соціаль-

ності також виникають філософські проблеми. У ситуа-

ції, за якої тілесність визначає соціальність, тіло є осно-

вою конституювання (формування) таких соціальних груп,

358

Філософія людини

як діти, юнаки, дорослі, літні люди, жінки, чоловіки, ін-

валіди та ін. Кожну з них можна досліджувати під кутом

зору філософської антропології.

Наприклад, особливістю молодої людини є те, що во-

на статево (біологічно) дозріла (почувається дорослою), а

соціальне ще незріла З не має професії, не може матері-

ально утримувати сім'ю, вкрай обмеженим є її життєвий

досвід. Між статевою і соціальною зрілістю молоді в су-

часному суспільстві існує розрив, якого не було (або він

був невеликим) у традиційному суспільстві. Цим зумов-

лена соціальна неусталеність молоді, вразливість її психі-

ки, схильність до асоціальних дій. Дехто так зживається

з роллю молодого, що до сивини не може вийти з неї. Це

явище має назву Ыінфантилізмы. Воно зумовлене неба-

жанням молодої людини брати на себе соціальні обов'яз-

ки, зумовлені її віковим статусом.

Іншим прикладом є так звана феміністична пробле-

ма. Жінка, яка на рівні свідомості почувається вільною

особою і, отже, рівноправною в чоловіком, яка більшість

соціальних обов'язків виконує на рівні з чоловіком, роз-

глядається суспільством як другорядна істота, зазнає дис-

кримінації за статтю. Це виявляється в обмеженні до-

ступу жінок до престижних занять (зокрема керівних), і

в оцінці жіночої статі у культурі загалом. Так, в євро-

пейській культурі, згідно з біблійною традицією, жіноча

стать оцінюється як гріховна, оскільки через Єву гріх

увійшов у цей світ.

Відношення тіла і соціальності має і зворотний ас-

пект З підхід до тіла з позиції соціального. Під соціаль-

ним кутом зору тіло постає насамперед як здоров'я люди-

ни, тобто як здатність виконувати певні соціальні обов'яз-

ки, здатність забезпечувати власне існування. Турбота про

здоров'я, свідоме ставлення до власного тіла є ознакою ци-

вілізованості суспільства.

Останніми роками у перспективі відношення Ысоціа-

льність З тілоы виникли нові проблеми, пов'язані з транс-

плантаційною медициною, евтаназією (добровільним від-

ходом з життя за допомогою медика) та ін. Суть пробле-

ми зводиться до питання, в який тин соціальних відносин

вкладається ставлення людини до її тіла. ЫКим є'людина

щодо власного тіла З господарем чи орендарем?ы З так

формулює питання сучасний український дослідник

В. Шкода. Якщо господарем, то вона має право на торгі-

влю своїми органами і евтаназію. Якщо ні (Ыне вона дала

життя своєму тілу й не їй належить право позбавляти

Філософська антропологія

359

його життяы З така позиція християнської етики), то її

ставлення до тіла має бути цілком іншим. Ці непрості

питання широко дискутуються світовою громадськістю.

їх вивчають філософія медицини та біоетика.

У політиці тіло також відіграє певну роль. Традицій-

но претендент на найвищу державну посаду має бути фо-

тогенічним, імпозантним.

Тіло З культура. Це відношення між сферами буття

людини також є двоаспектним: можна стверджувати про

вплив тіла на культуру і навпаки.

Так, мистецтво З хореографія, скульптура, архітекту-

ра, живопис, поезія, театр та ін. можливе завдяки тому, що

тіло людини Ывмієы рухатися, чути, бачити, говорити. На-

віть особливості видів мистецтв зумовлені значною мірою

різними тілесними здатностями людини.

Ознакою творів мистецтва є їхня співмірність з тілом

людини, гармонія з ним. Так, основою музики, орнамен-

ту, поезії є біоритми (для інших істот, наприклад слона і

бджоли вони, напевно, інші), а танець взагалі е виявом-

ритміки тіла. Співмірні людському тілу й архітектура,

скульптура. Хмарочоси та єгипетські піраміди вражають

наше сприймання, але, не будучи співмірними нашому

тілу, не сприймаються як прекрасні.

Певною мірою вплинуло тіло і на релігійні уявлення.

Міфологічні боги антропоморфні, а християнський транс-

цендентний Бог для того, щоб стати близьким, співмірним

людині, втілився в образі людини. У мусульманстві Бог, є

найбільш трансцендентним (не має ні образу, ні імені),

між ним та людиною тілесним посередником виступає Му-

хаммед. А Будда взагалі вважається Богом-людиною.

Тіло конституювало й інші релігійні уявлення. Зокре-

ма, християнство, визнаючи душу чимось окремим від ті-

ла, вважає, що перед Страшним судом мертві воскреснуть

у плоті. Наявність тіла в останньому акті людської драми

не випадкова: справжніх страждань (пекло) і справжньо-

го блаженства (рай), які б не були пов'язані з тілом, хрис-

тиянство не уявляє.

Тіло та його потреби зумовили мораль. Мораль і близьке

до нього право спрямовані на приборкання зоологічного

індивідуалізму. Виконання правових норм гарантується

силою, яка, зокрема, передбачає тілесні покарання (ув'яз-

нення).

Співмірною, узгодженою з тілом є також техніка, адже

технікою людина керує завдяки тілу. Вона є певною мі-

рою продовженням тілесних здатностей людини: посилює

360

Філософія людини

Філософська антропологія

361

здатності рухатися, копати, піднімати тягар, різати і на-

віть думати.

Навіть в науці, зокрема в фізиці, простежується роль

тіла, що зумовило поділ фізики на вчення про світло, звук,

теплоту.

Отже, тіло людини відіграло істотну роль у формуван-

ні культури. Культуру загалом можна розглядати як шту-

чний, створений людиною світ, співмірний, згармонізова-

ний з людиною (її тілом).

Існує і зворотний вплив культури на тіло. Культура

існує як певна символічна система, яка кожному включе-

ному в неї предмету надає свого відмінного від природно-

го, значення. Так відбувається і з тілом людини, включе-

ним у культуру. Воно набуває культового неприродного

значення. Цим зумовлені заборона канібалізму, похован-

ня тіла, поклоніння мощам, татуювання, прикрашання

тіла та ін. Від народження, коли немовля обгортають

Ыкрижмоюы З полотном, що символізує його перехід із

світу природи у світ культури, тіло людини потрапляє в

новий світ, в якому його діяльність регламентується не

природним, а культурним чином.

Загалом структура сфер буття людини тіло З свідо-

мість З соціальність З культура відкриває доступ до ро-

зуміння багатьох явищ людського життя.

Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте основні філософські проблеми антропоге-

незу.

2. Чи культура є причиною трансформації людини в біологічно не-

повноцінну істоту, чи біологічність людини є причиною виникнення куль-

тури? Доведіть.дилему.

3. Чому праця людини безпосередньо пов'язана з мисленням?

Ваші аргументи.

4. Чи є людина лише соціальною істотою? Яке місце в людській

сутності має біологічний фактор? ОбЄрунтуйте свою позицію.

5. Як взаємопов'язані знаряддя праці людини і виникнення сус-

пільства?

6. Охарактеризуйте основні виміри свідомості.

7. Яка роль Ыбіологічностіы та Ысоціальностіы у виникненні свідо-

мості?

8. Прибічником яких (і чому?) концепцій свідомості ви є: індивіду-

алістичних чи колективістських?

9. Які форми має людське буття?

10. Покажіть специфіку духовного буття людини.

Теми рефератів

1. Людина як предмет філософії.

2. Філософія і проблема генезису людини.

3. Філософія як самоусвідомлення людини.

4. Ідеал людяності і цінність людського життя.

5. Духовність як засіб і сенс життєдіяльності людини.

6. Життя як проблема людської рефлексії.

7. Свідомість, самосвідомість, підсвідомість: форми прояву і пробле-

ма взаємозв'язку.

8. Аналіз свідомості у феноменології.

9. Масова свідомість: закономірності та деформації. Феномен на-

товпу.

Література

Брюнинг В. Философская антропология // Западная философия (итоги тьі-

сячелетия). З Екатеринбург, 1997.

Гаврюшин Н. К. Самопознание как таинство // ВопросьІ философии. З

1996. З № 5.

Лой А. М. Проблема свідомості: історичність досвіду// Філософська І соці-

альна думка. З1992. З № 7.

Налимов В. В. Спонтанность сознания. З М., 1989.

Ортега-и-Гасет X. Человек й люди // Избранньїе трудьі. З М., 1997.

Фрейд 3. Психология бессознательного. З М., 1989.

Шелер М. Положение человека в космосе // Избранньїе произведения. З

М., 1994.

Шпет Т. Свідомість та її власник // Філософська і соціальна думка. З

1993. З № 4.

4.2. Філософія культури

Людина за своєю суттю є істотою творчою. Ще Платон

довів невіддільність Ыеросуы (потяг недосконалого до до-

сконалості, що підносить людину, Ынемовби щаблями схо-

дів угоруы) від суті людини. У ній іманентне (лат. іішпа-

попз З властивий, притаманний) існує Ытенденція пере-

ступати власні межіы (Б. Паскаль), запал пристрасті

піднестися над собою (В. Шекспір). І цей одвічний людсь-

кий потяг до творення, вдосконалення виявляє себе в уні-

версальному явищі, яким є культура.

Різноманітність виявів людського духу, життєвих і

практичних установок, проривів у новий вимір історич-

ного буття зумовила широкий спектр різноманітних ін-

дивідуальних форм культури, що пронизують усі сфери

суспільства. Поліфонію форм культури доповнює інтен-

сивне взаємопроникнення культур, зростання їх ролі в

житті людей. Культура стає формою буття і спілкування

людей різних культур минулого, сьогодення і майбут-

нього, формою діалогу культур, самодетермінації (само-

обмеження) індивіда, засобом вільного вирішення і змі-

ни власної долі.

Диференційовані культурні форми народів планети мі-

стять незліченну кількість усіляких творчих сил і станів,

зовнішніх і внутрішніх форм життя. Осягнути їх, об'єд-

нати в єдине ціле практично неможливо. Водночас людям

Філософія культури

363

необхідна єдність переконань, оскільки будь-яка культу-

рна праця є свідомою творчістю життя, що, можливо, не

завжди актуально усвідомлюється. Річ у тім, що всі окре-

мі, безмежно різні культурні функції тісно пов'язані зі

своїм окремим змістом, а носії цих функцій нерідко зна-

ють про них лише те особливе, що відрізняє їх одну від

одної. Однак кінцева цінність їх дається лише в єдності

системи, яка забезпечується єдністю культурної свідомос-

ті, світогляду. З огляду на це, щоб набути, усвідомити

таку єдність, необхідно осягнути сутність функцій, які

репрезентують те спільне, що наявне в усіх конкретних

культурних діяннях, яким би різним не був їхній зміст.

Це означає, як справедливо підкреслює В. Віндельбанд,

самосвідомість розуму, що самостійно породжує свої пред-

мети і в них царство власної значущості. Досягається це

тільки на рівні філософського мислення, зокрема в цари-

ні філософії культури.

Філософія культури З філософське знання про сутнісні засади

культури як процесу й цілісності її архетики, закономірності та пер-

спективи розвитку.

Тільки в її сфері культура стає цілісністю, оскільки

завдяки цьому осмислює, усвідомлює сама себе, стає куль-

турою для самої себе. Через наявність такої самосвідомо-

сті культура стає самоструктуруючим явищем, складові

якого не лише взаємодіють, а й доповнюють одна одну.

Тільки завдяки філософській рефлексії, осягненню самої

себе вона стає для себе самої дійсністю. Та вона реалізує

себе лише настільки, наскільки реалізує себе для самої

себе, позаяк вона є самоіснуванням свідомості, а свідо-

мість є свідомістю, лише усвідомлюючи сама себе. Тільки

у філософії свідомість усвідомлює себе як само себе здійс-

нююче; тільки у філософії досягає вона завершення свого

шляху, тільки в ній вона вінчає своє себестановлення,

самоздійснення.

У філософії культура протиставляє себе собі, виходить

за власні межі, осягає і осмислює себе, але завдяки цьо-

му, як зазначає німецький мислитель Ріхард Кронер

(1884З1974), вона об'єднується з собою, стає для себе по-

няттям і дійсністю.

Філософія культури (культурфілософія) З термін, за-

проваджений німецьким романтиком Адамом Мюллером

(1770З1829), З виявляє своєрідну єдність сутніених за-

сад культурного процесу, інваріанти сощодинамічних мо-

делей, архетипні ситуації, закономірності повторення і пе-

366

ФІЛОСОФІЯ ЛЮДИНИ

льки Ылюдиною розумноюы, скільки Ылюдиною культур-

ноюы. Виділившись із природи, людина (з огляду на гіпо-

тезу її земного походження) змушена сама себе формува-

ти (ЫКультура З феномен само детермінації людиниы З

В. Біблер) через творення культури. Тобто проблема бут-

тя культури задана буттям людини у світі речей, світі

ідей і світі людей.

На цій підставі культуру як явище можна розглядати

у двох аспектах:

З як те, що виокремлює людину з природи, що є

формою адаптації людини до природи. За таких умов куль-

тура постає як система здатностей людини, завдяки яким

вона налагоджує свої стосунки з природою;

З як узагальнюючу характеристику людини, певний

щабель її саморозвитку, зовнішній вияв духовної сутнос-

ті людини. В цьому сенсі культура постає як людиновимі-

рність.

Отже, поняттям Ыкультураы позначають як смислову

відмінність буття людини від буття природи, так і власні

смислові ресурси людського буття.

Культура Зувесь, за.винятком природи, мовно та символічно від-

творений і Ырепрезентованийы (штучний, позаприродний) світ, що

охоплює різноманітність видів, засобів і результатів активної твор-

чої діяльності людини, спрямованої на освоєння, пізнання і зміну

навколишньої реальності та самої себе.

В аксіологічному аспекті культура З це сукупність

досягнутих у процесі освоєння світу матеріальних і духо-

вних цінностей, а в гуманістичному З найважливіший

чинник духовного розвитку людини, вияву її творчих зді-

бностей.

Атрибутивні ознаки і властивості культури

Культура як суще розгалужена в часі, просторі перебу-

ває у постійному русі (розвитку).

Час культури З це минуле, сьогодення та майбутнє

людської культуротворчої діяльності в єдності її поступа-

льності й циклічності, що породжує все багатство культу-

рного надбання. Тобто час у культурі З це не мить між

минулим і сучасним, а тривалий творчий процес, певний

(для коленого історичного часу) щабель розвитку, що уо-

соблює можливості відповідно до вимог епохи та можли-

востей людини відтворювати минулі етапи культури.

Філософія культури

367

Час культури є складним утворенням. Він охоплює

час історичний (різні форми буття культури), час соціа-

льний (спектр соціальних ритмів, зумовлених відповідни-

ми закономірностями різних процесів у людських колек-

тивах) і час людського буття. Його розглядають не як

довільний калейдоскоп подій, фактів, явищ, а як процес

з притаманною йому ритмічністю, послідовністю, що ви-

значаються людською діяльністю.

Наприклад, у міфах спостережуваний час був могут-

ньою, таємничою силою, що керувала всім сущим: пред-

метами і явищами, людьми і навіть діями богів. Тому він

був і добрим, і злим. При цьому час плинув не лінійно (з

минулого в майбутнє), а по колу (найпоширеніший сим-

вол часуЗ колесо), циклічно, зворотно, передбачаючи чер-

гування пір року, сезонних виробничих циклів, що фор-

мувало відповідний спосіб життя, породжувало віру Ыу

вічний колообігы і відповідні норми життя, зокрема не-

ухильне дотримання традицій та осуд новаторства.

У середньовіччі панівним було лінійне сприйняття ча-

су, який вважався єдиною системою відліку подій. Хрис-

тиянський світогляд сформував уявлення про час на осно-

ві парадигми есхатологізму (вчення про кінцеву долю люд-

ства і світу, прихід месії), поділив історичний час на дві

епохи З до і після народження Ісуса Христа. Час для

християн має межові точки відліку: початок З акт тво-

рення світу Богом; кінець З Страшний суд.

Час культури є вічною темою взаємовідносин тради-

цій і новаторства. Кожної історичної епохи вона вирішу-

валася по-своєму, охоплюючи весь спектр культурної дія-

льності.

Простір культури З це світ предметів і процесів Ыдру-

гоїы, або Ыштучної природиы. Він цілком є продуктом і

сферою людської культуротворчої діяльності. У зв'язку з

обширністю його інколи поділяють на підпростори:

З ойкумена З частина природного середовища, засе-

лена людьми;

З історико-культурна сфера З окремі частини ойку-

мени;

З окремі осередки проживання (від поселень первіс-

них людей до сучасних мегаполісів).

Матеріальні та ідеальні культурно-значимі просторові

форми речей і процесів утворюють соціальний простір, в

якому відтворюється і розвивається людина і крізь при-

зму якого вона сприймає решту світобудови. Відповідно

до особливостей просторового поширення культури виок

368

Філософія людини

ремлюють її зовнішній і внутрішній простори. Зовніш-

ній межує з природним середовищем, визначаючи одну із

традиційних, а нині й гостру проблему взаємозв'язку куль-

тури і природи. Внутрішній простір культури виявляєть-

ся у поширенні на Землі археологічних культур, ойкуме-

ни, взаємодії первісної периферії та цивілізації, цивіліза-

цій між собою, формуванні історико-культурних сфер.

Існує і простір конкретної національної культури, що

охоплює не лише тло, на якому простежується буття на-

ції, чи сцену, на якій певний народ грає свою роль, а й її

власну невід'ємну частину З все самобутнє і неповторне,

що створила нація (мова, символи, норми, засоби спілку-

вання і діяльності, художньо-чуттєве відображення світу

тощо), а також і те, що має загальнолюдський вимір, по-

роджено спільними людськими ознаками (виготовлення

знарядь праці, найпростіші моральні заборони, протиле-

жність добра і зла, наявність історично змінних потреб,

вольовий свідомий характер життєдіяльності, усвідомлен-

ня величі космосу, осягнення абсолюту тощо).

З огляду на внутрішню подвійність будь-якої націона-

льної культури (з одного боку, певна відокремленість, збе-

реження духовного начала, самобутньої екзистенції, а з

іншого З прагнення до єдності з іншими культурами, зда-

тність продукувати загальнолюдське) розрізняють не ли-

ше простір національної культури чи поняття ширшого

Єатунку, що охоплює такі метакультурні системи, як За-

хід і Схід, а й поняття Ысвітовий культурний простіры.

Це поняття охоплює все культурне надбання людства пла-

нети, все, що становить загальнолюдську цінність. Водно-

час світовий культурний простір розглядається як своєрі-

дний інформаційний, ціннісний резервуар конкретної на-

ціональної культури, в який вона вносить свої унікальні

надбання.

Крім реально існуючих просторових характеристик

культур, існують і їхні ідеальні образи, які своїми витока-

ми сягають давнини: Космос, Хаос, Дерево Життя, або Сві-

тове Дерево. До речі, Дерево Життя було одним із ключо-

вих образів у формуванні уявлення про простір культури,

що поєднував усі світи в єдиний людський світ і був центром

світобудови. У різних народів він мав певні специфічні (зде-

більшого зовнішні) особливості, зберігаючи сутнісну спіль-

ність. Так, у ментальності, побуті, фольклорі українського

етносу панівним був образ триєдиної життєтворчої сили З

Святої Трійці (символізує її знак Тризуб): Батька і Матір

світуЗ Астрального Вогню і Астральної Води та Синівсь-

ФІлософІя культури

369

кого начала, породженого їх поєднанням. Вони позначали-

ся, за свідченням О. Браткаутинського, відповідно імена-

ми: Коло, Лада (Дана), Сварог.

Із розгортанням ведичної традиції з'являлися нові іме-

на Трійці: вогняне начало Огонь (Агні), водне З Вій (Ваю),

Синівське З Ур, Сур (Сур'я), які пізніше були замінені

відповідно на Сяйво (Шіва), Вишне (Ліпшу) і Рома, або

Брама (Брахма).

У культурно і світоглядне споріднених з нашими пред-

ками єгиптян першою Святою Трійцею були Осіріс, Ісіда

і Гор, другою - Амона, Мут, Хонеу. Шанувалася Трійця

належними до спільного середземно-чорноморського вог-

нища культури вавилонянами (Ану, Бел, Еа), кельтами

(Тарашс, Есус, Теутатес), германцями (Тор, Один, Фрайер)

та іншими народами світу.

У теперішній час проблема простору культури набуває

нових прикметних особливостей. Для зовнішнього прос-

тору це проблема екологічного порядку, визначення га-

рмонії між ноосферою І біосферою. Для внутрішнього про-

стору- це збереження історико-культурного середовища

(екологія культури). Щоправда, в сучасному суспільному

середовищі цей чинник часто ігнорується. Однак екологія

культури З завдання не менш суттєве, ніж збереження

навколишньої природи. Якщо природа необхідна людині

для її біологічного життя, то культурне середовище так

само необхідне для її духовного, морального життя, на-

буття власне людських рис І властивостей Ыдуховної осі-

длостіы, прихильності до рідних місць, моральної самоди-

сципліни і соціальності.

З огляду на те, що передумовою, внутрішньою причи-

ною і визначальним чинником буття культури є людська

діяльність, стає очевидним наявність руху (розвитку) в куль-

турі. Та розуміння руху як невід'ємної властивості культу-

ри буде неповним поза розглядом проблеми саморуху куль-

тури, що постає як культурний прогрес, невіддільний від

соціального, науково-технічного прогресу. Культурний про-

грес є своєрідною єдністю Ыонтогенезуы (індивідуального

розвитку) та Ыфілогенезуы (Історичного розвитку) культу-

ри. Адже кожна людина, народившись, входить у лоно куль-

тури, опановуючи її елементи та історичні форми, і водно-

час репродукує і творить її. Культура як щось ціле, взяте

поза людиною, відокремлене від неї, позбавлена динаміки,

життя, саморуху. Людина З альфа і омега (початок і кі-

нець, суть) культури, її джерелом і субстанцією є людська

праця, що створює не лише предметний світ, матеріальні

370

Філософія людини

багатства, а й народжує саму людину в розмаїтті природ-

них, соціальних, духовних зв'язків і відносин із зовнішнім

світом і собою. Та якщо у першому випадку (матеріальні

здобутки) праця є суб'єктивною передумовою культури (за-

трата робочої сили забезпечує власне існування виробни-

ча), то у другому вона є об'єктивною передумовою культу-

ои, акумулюючи зусилля попередніх поколінь, чим і набу-

ває суспільного характеру і стає джерелом культури.

Культура, народжена суспільною працею, має власну

історію, в якій людська діяльність розкривається не тіль-

ки як виробництво речей, ідей, а й як творення самої

людини, її самореалізація. Отже, культура З це також

виробництво, продуктом якого є людина, а виробництво З

це передусім дія, рух, розвиток.

Творча здатність культури особливо помітна у процесі

так званого опредмечування і розпредмечування продук-

тів людської діяльності самою людиною.

Завдяки реалізації механізму Ысоціальної спадковостіы,

коли кожне нове покоління засвоює набуті попередньою люд-

ською діяльністю знання, вміння, навички, цінності, відбу-

вається залучення нових поколінь до досягнутого на певно-

му історичному етапі рівня розвитку культури, що філософ-

ською мовою визначається як' розііредмечування діяльності

і культури. Воно передбачає включення до своєї безпосеред-

ньої діяльності вже існуючого масиву культури, занурення

суб'єкта діяльності у буття культури. Однак людина не ли-

ше засвоює вже набуте в культурі, а й створює нові, власні

матеріальні й духовні цінності З бере участь у процесі опре-

дмечування куль'тури. Новостворені цінності, забезпечуючи

буття культури, розпредмечуються в діяльності вже наступ-

них поколінь. Тому в людській діяльності опредмечування

означає етап творення, творчості, а розпредмечування З етап

навчання, оволодіння, засвоєння. Діалектика цих етапів

(опредмечування З предметність З розпредмечування) ілю-

струє процес саморуху культури, розкриває її сутність як

саморозвитку людини З суб'єкта культурно-історичного про-

цесу. Тому поняттям Ыкультураы часто позначають якісний

рівень людського буття: спосіб поведінки, вихованість, осві-

ченість, оволодіння певною сферою знання і діяльності то-

що. Це дає підстави для висновку, що культура є нагрома-

дженням якісності та пориванням до якісності. Російський

мислитель Микола Реріх (1874З1947) наголошував, що куль-

тура З це передусім якісність у всьому. Як вияв духу, які-

сність у культурі заперечує її самопідтримку і саморозви-

ток. Досягається вона творчою діяльністю, творчістю, що є

Філософія культури

371

однією з найсуттєвіших ознак культури. Найдоступнішою

для кожної людини, а отже, і наймасовішою формою твор-

чості в культурі є творення добра. Згідно з Арістотелем, го-

ловні доброчестя З мудрість, розважливість, мужність, спра-

ведливість. Відомий англійський філософ Б. Рассел серед

найсуттєвіших чеснот виокремлював оптимізм, хоробрість

(вміння захищати свої переконання), інтелігентність. У наш

час серед чеснот найчастіше називають розумність, толеран-

тність (терпимість до чужої думки), комунікабельність, спра-

ведливість і свободолюбність.

Вирішальним критерієм добра може бути лише те, що

є добром без будь-яких застережень і обмежень. Це пере-

дусім моральні закони, максими на зразок Ыне убийы, Ыне

крадиы, Ыне кажи неправдиы, Ыне використовуй людину

як засібы тощо, які мають загальний, універсальний, обо-

в'язковий, трансцендентний характер.

Робити добро З не лише найзагальніша форма людсь-

кої творчості, а й одна з найзагальніших вимог культури

до людини. Ставши на шлях доброчинності, людина фор-

мує в собі засади для культивування людської взаємності.

Вільне творення добра і необхідність дії для його вияв-

лення єднаються у моралі З смисловому ядрі культури.

Завдяки моралі людина має здатність власною волею рег-

ламентувати свої потреби, претензії до навколишнього сві-

ту, тобто актуалізує свою здатність до свободи у самооб-

меженні. Нестриманість у бажаннях та їхньому неодмін-

ному задоволенні (дії за принципами: Ырай З негайноы,

Ыроблю що хочуы), нездатність дотримуватися суспільне

усталеної міри класифікуються як некультурність, анти-

культура, що є проявом і наслідком дегуманізації людсь-

ких стосунків, відходом від загальнолюдських цінностей,

глибинних моральних орієнтацій, які грунтуються на ро-

зумі, вірі та істинному людинолюбстві.

Генезис теорії культури

Теорія культури має тривалу історію, що постає як

усталена в історії філософії та постійно відтворювана на

різних етапах історії традиція формулювання й розв'я-

зання основних теоретичних проблем культури. Започат-

ковується вона ще в античні часи, формуючись у лоні фі-

лософії із залученням даних з історії, етнології тощо.

Перший ледь помітний вияв культурно-теоретичної ду-

мки спостерігаємо вже у Гесіода, який, спираючись на мі-

372

Філософи людини

фологічну традицію (образ Прометея), прагнув виявити і про-

яснити визначальні засади людського існування. Однак бі-

льшість дослідників пов'язує виникнення філософської тео-

рії культури з творчістю софістів (знавець, майстер, худож-

ник, мудрець), які розглядали культуру як щось другорядне

порівняно з природою. Зокрема, Гіпій вважав культуру чин-

ником (звичаї, закони, традиції), що змушував людину дія-

ти всупереч своєму природному єству (філософія кініків).

Тому культура як щось довільне, мінливе протиставлялася

природі як чомусь певному, постійному, формуючи відому

антитезу Ыприрода З законы, де культура виступала своєрі-

дною Ыдругою натуроюы (Демокріт). Подібної орієнтації до-

тримувався і Посідоній, який вважав, що важкі умови жит-

тя людини спричинені таємничою зовнішньою силою, щоб

спонукати людей до розвитку своїх можливостей.

Антична культурфілософія сформувала ідею космопо-

літизму як культурної установки, спрямованої на осмис-

лення єдності світу, універсалізму.

Космополітизм З вчення, в основу якого покладено'заклик відмо-

витися від національного суверенітету, національних традицій і куль-

тури задля абстрактного поняття вселюдської культури і традицій.

За свідченням Діогена Лаертського, вперше поняття

Ыкосмополіты у значенні Ыгромадянин світуы було вжито

кініком Діогеном Синопським. Плутарх приписував та-

ку першість Зенону з Кітіона. Відомий філософ XX ст.

К. Поппер авторство цього поняття пов'язував навіть з

іменем Сократа, зсилаючись на судження Епіктета: ЫЯк-

що правильне те, що стверджують філософи про роди-

чання між Богом і людьми, тоді на питання про батьків-

щину людина змушена відповідати словами Сократа: я

не афінянин чи коринфнянин, а я космополіт...ы

Отже, софісти, стоїки, кініки, епікурійці розробляли

антиномії культури і природи, з'ясовували, що походить

Ывід природиы, а що існує завдяки людській діяльності.

Щоправда, розквіт стоїцизму в Римській імперії знамену-

вав поворот античної культури від зовнішнього до внутрі-

шнього. Стоїки, орієнтуючись на космос і світовий розум,

особливу увагу вже звертали на ресурси людського духу.

І поняття Ыкультураы стало все активніше прикладатися

до людини, розглядатися крізь призму її внутрішнього

світу. Відомо, що Цицерон першим почав вживати слово-

сполучення Ыкультура душіы, вираженням якої він вва-

жав ораторське мистецтво, яке підносить людину, звели-

чує її, сприяє самоутвердженню.

Філософія культури

373

Таким чином, у період античності поняття Ыкультураы

було багатозначним. Крім головного значення Ыобробіток,

догляд земліы, воно означало і виховання, навчання, певну

сферу людської діяльності. До того ж у грецькій філософії

поняття Ыкультураы виражалося також і за допомогою те-

рміна Ымусікеы, Ымусікосы (Ывихователька душіы у Плато-

на). А на позначення освіченої, культурної людини греки

вживали також слово Ыхелленосы (еллін). Воно було фор-

мою протиставлення освіченого грека Ыварваруы З пред-

ставникові неосвіченого, на їхню думку, дикого народу.

Тобто античність, даючи багатозначну інтерпретацію по-

няття Ыкультураы, не забезпечувала самостійності його іс-

нування. Це слово ще не виділилося в окрему лексичну

одиницю. Потрібно було чимало часу, перш ніж завершив-

ся семантичний перехід від Ыобробітку взагаліы, Ыкульти-

вування чогосьы до Ыкультуриы як самостійного поняття.

Та все ж теоретичні засади античної філософії культури

стали основою розвитку європейської культури в середньо-

віччі й особливо в епоху Відродження та Просвітництва,

Нові часи і навіть у сьогоденні, наповнюючись новим зміс-

том, новими формами, нормами і принципами.

Так, взаємовідносини Ыприрода З культураы, що були

основним об'єктом уваги античної філософії, у середньо-

віччі витіснила інша полярність: Бог З людина. Природа

перестала бути позитивним чи негативним критерієм оцін-

ки культури. Натуралістичний фундамент язичницької фі-

лософської культури почав помітно руйнуватися, втрачати

силу й відходити значною мірою у небуття. Натомість на

суспільну авансцену виходить проблема трансцендентної

природи культури. Філософія культури за своєю суттю по-

стала в іпостасі Ытеологіїы культури з такими основними

проблемами, як сутність духовного начала; зміст поняття

Ыхристиянствоы, його зв'язки з культурою та історією. Ос-

новним завданням культурного розвитку людини було

Ызняттяы її гріховності та спонукання активної праці душі

як умови духовного зростання, наближення до ЫБожого про-

мислуы. Таке розуміння історії культури в теологічному

аспекті називають провіденціалізмом (від лат. ргоуійеп-

сіа З провидіння).

Провіденціалізм З тлумачення історії як вияву волі зовнішніх сил,

Божого провидіння, остаточної перемоги добра над злом.

Провіденціалістичне розуміння культурно-історичного

процесу як шляху до есхатологічного Ыцарства Божогоы

вперше систематизовано було викладено Августином Бла-

374

Філософія людини

женним у праці ЫПро град Божийы, в якій подано світову

історію як здійснення Божого плану. В епоху середньо-

віччя це вчення було панівним в історичній та філософсь-

кій думці Європи. Воно стало найповнішим вираженням

давньої ідеї про тісний зв'язок загального стану культури

з етичними цінностями людини, глибинними засадами її

внутрішнього світу.

Августин розвинув властиву еллінічній культурі тен-

денцію, пов'язану з переходом від науково-філософського

осмислення природи і суспільства до роздумів про людсь-

ке буття, суб'єктивність. Культура живе вірою людини у

своє високе призначення, а віра людини тим і сильна, що

спирається не на зовнішнє оточення, яке може і супере-

чити їй, а на відчуття причетності людини до найвищих

цінностей буття. Загалом у генезі культури середньовіччя

(особливо раннього) простежувалися дві тенденції:

З трансформація античної мудрості у християнську

традицію (Августин, Кассіодор та інші);

З збереження античного спадку включенням його в

наступний науково-філософський процес (Боецій та ін.).

Культура середньовіччя (особливо візантійська) мала

значний вплив на формування культури доби Відроджен-

ня (Ренесансу). Відомо, що ця епоха пов'язана з утверджен-

ням принципу гуманізму, відродженням античної культу-

рної спадщини, що зумовила і відродження особистості як

діяльного начала, формувало нову систему цінностей, у

центрі якої була людина, її переживання, внутрішній світ,

земне життя тощо. За таких обставин християнська транс-

цендентна свідомість вступила у протиріччя з іманентною

свідомістю античного натуралізму, реанімуючими антични-

ми формами. Філософське осягнення культури почало по-

в'язуватися з вченням про природу і людину, з космологі-

чними і морально-етичними концепціями. Набув популяр-

ності неоплатонізм, що відкрив мистецтву Ренесансу красу

природи як відображення духовної краси, збудив зацікав-

леність внутрішнім світом людини, боротьбою в ньому двох

начал З матерії і духу, розкрив драматичні колізії духу і

тіла, почуттів і розуму. Аналізуючи ці суперечності, пра-

цюючи над їхнім вирішенням, культура доби Відродження

змогла сягнути глибинних почуттів внутрішньої гармонії,

що й стало однією з її суттєвих рис. Завдяки зусиллям

гуманістів XVЗXVI стґ, культура почала розглядатись як

засіб розвитку особистості, а широко вживаним поняттям

такого змісту стає в добу Просвітництва (XVIIЗXVIII ст.)

завдяки зусиллям Вольтера, Т. Гобса, Ж.-Ж. Руссо і осо-

Філософія культури

375

бливо Й.-Г. Гердера. Культурою називали тоді всі набутий

людей і передусім знання, науку, мистецтво З все, що на-

зивали освіченістю. Першим запровадив у науковий обіг тер-

мін Ыкультураы такого змісту німецький філософ Самуель

Пуфендорф (1632З1694). У своєму тлумаченні культури як

світу норм, визначальний порядок, моральне і прекрасне

він керувався вищим принципом, сутність якого зводиться

до моральної свободи людини. Завдяки цьому антична полі-

семія терміна Ыкультураы, що не мав самостійного значен-

ня, а виражав культуру Ычогосьы, зникла, віч трансформу-

вався у поняття, що об'єднує різноманітні явища в одну

цілісність. Цей перехід до абстрактного поняття став пере-

думовою становлення культури як самостійної філософської

категорії. Та для цього ще потрібен був час.

В епоху Просвітництва культурою вважалося те, що

вище від природи, виражає життєдіяльність, розумну ак-

тивність людини. На цьому Єрунті постало твердження,

що історія є лоном, в якому розгортається продуктивна,

творча сила людства. У цьому контексті культура не порі-

внювалася з історією, окремі етапи якої виражали різну

міру зрілості культурного процесу.

Завданням культури, з точки зору просвітників, є освіта

широких верств населення: розтлумачення істини, сенсу

духовно-моральних феноменів, спростування Ынеістины.

Особлива увага зверталася на нові шляхи культурної осві-

ти: науково-популярні книги, пресу, за допомогою якої

передбачалось удосконалити механізм демократії, гума-

нізації суспільства, поліпшити його морально-духовне здо-

ров'я. Вважалося, що зростання грамотності, елементар-

ної освіти широких верств населення, збагачення їх до-

звілля і виникнення в майбутньому технічних засобів

репродукування та поширення духовної продукції забез-

печать залучення найширших мас до культурних ціннос-

тей. Зв'язок між культурою і засобами її поширення роз-

глядався в контексті їх відкритої залежності та безумов-

ної гармонії. Просвітники не сумнівалися, що розвиток

культури є процесом її найширшого визнання через залу-

чення до неї народних мас. Культуру вони розглядали від-

повідно до панівних в ті часи переконань про розумність

історії, єдності та неминучості суспільного прогресу, вну-

трішньої гармонії індивідуальної свідомості. Тобто центром

уваги були зовнішні чинники культурного вдосконален-

ня, передусім держава, водночас недооцінювалася, зали-

піалась поза увагою людина з її свободою, здатністю по-

слідовно реалізувати власну автономність.

376

Філософія людини

Просвітницький ідеал Ырозумної людиниы з огляду

на її природні потреби і прагнення, був поставлений під

сумнів пізнішими філософами. Серед перших, хто зрозу-

мів його нездійсненність, був І. Кант, який, хоч і поді-

ляв ідею просвітників про кінцеве торжество розуму, але

наповнював її іншим змістом. Розумність людини, за Ка-

нтом, полягає в її здатності діяти незалежно від приро-

ди, тобто в її свободі.

Як емпірична, чуттєва істота, людина підпорядкована

природній необхідності, що закономірно детермінує її ба-

жання, дії, захоплення тощо. Кант не заперечував цієї

тези просвітників, але відмовлявся бачити в ній пояснен-

ня сутності людини, її справжнього покликання. Він ви-

ступав проти тлумачення розумності як простої відповід-

ності поведінки людини природній необхідності, вважаю-

чи, що за таких обставин людина стає маріонеткою в руках

природи. Розум людини не є засобом задоволення чуттє-

вих потреб, зумовлених його фізичною природою (цій ме-

ті слугує інстинкт). Його основне призначення полягає у

впливі на волю людини, здатності підпорядковувати во-

лю моральному законові, вільному від будь-якої чуттєвої

заінтересованості. Таким чином Кант виводить культуру

за межі природної детермінації, стверджуючи, що куль-

тура полягає у здатності людини ставити будь-які цілі,

тобто діяти незалежно від природи: ЫНабуття... розумною

істотою здатності ставити будь-які цілі взагалі... З це

культураы. Природа ніби змушує людину вийти з-під її

впливу, звільнитися від влади чуттєвих, тваринних захо-

плень. Однак на цьому шляху людину чекають важкі ви-

пробування, які вона може успішно здолати, переважно

завдяки культурі. Тобто в культурі, за Кантом, переплі-

таються дві лінії людського розвитку:

З необхідність фізичного вдосконалення, яке і є Ыку-

льтура всіх взагалі здатностей для сприяння поставленої

розумом ціліы;

З необхідність морального вдосконалення, Ыкультури

моральності в насы, яка полягає в тому, щоб Ывиконати

свій обов'язок і до того ж із почуття обов'язку (щоб закон

був не лише правилом, а й мотивом вчинків)ы.

Отже, сенс культури, за Кантом, полягає в заміні дес-

потизму природи деспотизмом розуму, в установленні

зверхності обов'язку над усіма чуттєвими імпульсами ем-

піричного життя людини.

ЫКонструктивний критицизмы Канта був особливо плі-

дним стосовно проблем культури. Результатом його кри-

Фшософія культури

377

тики завжди був вияв тих розумних засад, які стосували-

ся основних сфер культури: ЫКритика чистого розумуы

сформувала основну структуру науки, як її розумів Кант,

ЫКритика практичного розумуы і побудована на ній ЫМе-

тафізика правівы присвячені розгляду розумних цілей у

моралі й праві, ЫКритика сили судженняы З певним сут-

ностям мистецтва та естетичної творчості життя.

Філософія Канта була спрямована на звільнення лю-

Едини від її Ытвариннихы пристрастей, її вдосконалення,

створення умов для всебічного розвитку. Кант виводив

людину на нові рубежі свободи і вільної творчості, допо-

магав вирватися з Ыцарства необхідностіы й проникнути у

Ыцарство свободиы.

Свого завершення ця проблема набула у філософії Ге-

геля, який намагався подати увесь процес історичного роз-

витку людства як ступені пізнання абсолютного духу. Зві-

льнення людини від суб'єктивного свавілля індивідуаль-

них пристрастей і піднесення її до загальних принципів

розуму, тобто до усвідомлення себе як суспільної істоти,

він вважав основним завданням. Тому й сутність культу-

ри, за Регелем, полягає в тому, щоб через філософію пройти

всі ступені Ыутворення світового духуы для того, щоб зро-

бити його Ызрозумілимы, теоретично засвоєним, зафіксо-

ваним у власному мисленні. Культура є іманентним мо-

ментом абсолютного і володіє своєю нескінченною цінніс-

тю, зазначав Гегель, ототожнюючи культуру з її духовним

аспектом. Завдяки культурі індивід залучається не до при-

родної (як у просвітників), а до духовної сутності світу,

яка й формує його субстанційну основу. Оскільки таке

залучення можливе лише у свідомості, остільки увесь сенс

Ынавчанняы, Ыосвітиы індивідів, зміст їхнього культурно-

го розвитку полягає у зростанні їх одиничності й особли-

вості до загальності мислення. Та гегелівське розуміння

мислення суттєво відрізняється від просвітницької інтер-

претації Ырозумуы. Для просвітників розум, як відомо,

був знаряддям задоволення чуттєвих потреб індивіда, йо-

го випадкового свавілля чи суб'єктивної примхи. У Геге-

ля розум, будучи залученим у стихію загального, не може

задовольнитися ні Ыпростотоюы і Ыневинністюы природно-

го стану, ні Ы задоволеннями і зручностями приватного жит-

тяы суспільства. Його реальною метою є перехід від Ыпри-

родної простотиы, одиничності, відокремленості приват-

ного життя до загальності мислення і водіння. Такому

переходу покликана сприяти культура, етапи розвитку

якої Гегель і пов'язував з мірою їхньої насичуваності ду-

378

Філософія людини

хом. Звідси й виділені ним три періоди в історії мистецтв:

символічний (мистецтво Сходу), класичний (античність) і

романтичний (християнський світ).

Гегель, як і Кант, наголошував на людинотворчій сут-

ності культури, розглядав її як засіб самореалізації та са-

мотворення особистості. І хоча він піддав культуру надмі-

рній гносеологізації, безперечною його заслугою є абстра-

ктне утвердження гідності людини. Хоч яким би вузьким

був його погляд на людину, що перебувала під постійним

тиском раціонально-загального, яка б роль відводилася

індивіду в системі цілого, все ж Гегель головне вбачав у

свідомості, розумі З тому, що як прикметна риса люди-

ни знайшло відображення в її дефініції: ЫЛото варіепзы. У

його поглядах на світ і культуру домінуючою була пози-

тивна життєстверджуюча точка зору, яка, однак, згодом

була взята під сумнів романтиками XIX ст.

Протестуючи проти надмірної раціоналістичної гар-

монізації світу, домінування загального над індивідуаль-

ним, романтики утверджували культуру, засновану на

засадах індивідуальної свободи, природності, творчого

натхнення, права індивіда на неповторність і винятко-

вість, збагачуючи смислову навантаженість поняття

Ыкультураы.

Наприкінці XIX З на початку XX ст. культура вже

розглядалась як багатоаспектне явище:

З фундаментальна структура історичного буття людс-

тва (єгипетська, антична, китайська, арабська культура

тощо);

З внутрішньо структурований масив суспільного жит-

тя (матеріальна і духовна культура з їхніми складовими);

З певна якісна характеристика людського буття.

Проблема кризи сучасної культури

У сучасному світі культура перестає бути тільки цін-

ністю, чимось винятково позитивним щодо її творця З

людини. Вона починає розглядатись і як щось штучне,

зовнішнє стосовно людини, навіть вороже її індивідуаль-

ній свободі, втаємниченому внутрішньому світу.

Причини такого ставлення до культури, на думку

Г. Зіммеля (1858З1918), полягають у відсутності ідеї, зда-

тної об'єднати суспільство, як це було в епоху античності

(ідея буття), середньовіччя (ідея Бога), Відродження (по-

няття природи) чи Просвітництва (поняття законів при-

Філософія культури

379

роди). У цьому виявляється те незадоволення механіциз-

мом як методом пояснення природних і соціальних явищ,

який зазнав кризи, очевидно, в період Ыновітньої револю-

ції у природознавствіы. Тому, як вважає Зіммель, новою

парадигмою, здатною об'єднати світ духовної культури

епохи, є поняття життя як своєрідного центра світобудо-

ви: Ызвідти йде шлях, з одного боку, до душі і Я, а з

іншого З до ідеї, Космосу, Абсолютуы.

Ідея життя в системі культури, згідно з В. Дільтеєм

(1833З1911), взагалі мусить протистояти раціоналізму,

доведеному Гегелем до абсолюту, і тому неодмінно спря-

мованому в минуле. ЫНа місце загального гегелівського

розуму, З писав Дільтей, З приходить життя в його ці-

лісності, переживанні, розумінні, історичний життєвий

взаємозв'язок, сила ірраціонального в ньомуы.

Завдяки зусиллям А. Шопенгауера (ідея ірраціональної

волі), Ф. Ніцше (принцип іморальної невмотивованості су-

б'єкта), 3. Фрейда (переконання, що суперечність між куль-

турою і життям є одвічною суперечністю людського буття),

філософській ревізії абстрактності раціоналізму так звана

Ыфілософія думкиы поступово втрачала свої позиції, посту-

паючись місцем Ыфілософи життяы, яка й стала основним

руслом культурфілософських ідей в епоху антираціонально-

го, потужного своїм заперечним пафосом умонастрою. Вона

була їх метафізичним Єрунтом і водночас сама обирала для

себе здебільшого форми культурфілософії. В. Дільтей,

О. Шпенглер, К.-Г. Юнг, Й. Хейзінг, Р. Гардіні, М. Гайдег-

гер З перші величини західної культурології XX ст. З зро-

били свій вибір на користь Ыфілософії життяы. Нова куль-

турфілософія виявилася популярною завдяки своїй нестан-

дартності. По-перше, вона відгукувалася (в особі Шпенглера)

на апокаліптичну злобу дня, на хвилюючі сигнали часу і

була своєрідною метафізичною відповіддю на те, що діялося

в історії Ытут і теперы. По-друге, вона була поживою для

розуму й уяви своїм інколи екзотичним ракурсом. По-тре-

тє, змістом своєї творчості й особливо стилем викладу вона

апелювала не так до розуму, як до емоцій, почуттів, надаю-

чи своїм культурфілософським міркуванням специфічного

забарвлення. Вона володіла всіма перевагами живого, твор-

чого відгуку на життя порівняно із занадто сцієнтично абс-

трактною і самовдоволеною думкою академізму, особливо

властивого німецькій класичній філософії. Інша річ, що на-

гальність проблем, помічених новим умонастроєм, не зав-

жди відповідала його спроможності ці проблеми розв'язати.

Однак філософія, як справедливо зазначав П. Козловський,

380

Філософія людини

автор відомої праці ЫПостмодерна культура: суспільно-

культурні наслідки технічного розвиткуы (1987), впливає

не як панівне знання, що більш властиве науці, а як форму-

юче знання, що актуалізує певну проблему.

Першим аргументовано підійшов до проблеми кризи

культури, звернув увагу на вулканічне підгрунття історії,

розсіяв загрозливі ілюзії її лінійного прогресу німецький

культурфілософ О. Шпенглер, праця якого ЫЗанепад Євро-

пиы стала подією в Європі. І річ не тільки в розвинутій ним

ідеї культурно-історичного циклу, поєднаного з принципом

дискретності (роздільності) локальних культур. Як відомо,

принцип культурно-історичного коловороту був обЄрунтова-

ний задовго до нього (Ыцикли вічних перевтіленьы давньо-

грецьких філософів, космологія Чжоу Яня, пізніші вчення

Д. Віко, И.-Г. Гердера, М. Данилевського тощо). Однак

Шпенглер, на відміну від своїх філософських попередників,

абсолютизує цю ідею, обертаючи самобутність культурного

розвитку на повну його відокремленість, вибудовуючи все-

осяжну культурно-історичну концепцію, пафос якої З без-

вихідний колообіг історії та неминуча загибель культур.

І хоча Шпенглер в дусі дихотомії свого вчителя В. Діль-

тея різко протиставляв історію природі, все ж метод спогля-

дання живої природи він переносить на арену життя суспі-

льства. Тому окремі постави культури він розглядав як ви-

яви життя у біологічному розумінні. Кожний культурний

організм, народившись, долає природне коло, досягаючи сво-

го апогею З цвітіння, відтак із виснаженням життєтворчо-

го поривання опускається вже у формі цивілізації до свого

природного кінця. Так, першопринцип культурної історії

(що сприймається Шпенглером як історія відособлених куль-

тур) стає органічною закономірністю, а в глибині історизму

оселяється натуралізм, що заперечує його. А це не що інше,

як морфологія історії. За словами Йоеля, Шпенглер Ыхоче

схопити історію, а насправді схоплює тільки природу, бо

трактує історію з погляду морфології З науки про форми

природиы. Саме такий підхід зумовлює висновок Шпенгле-

ра про конечність, відмирання кожної форми культури й,

отже, загибель її західноєвропейської форми.

Філософія культури XX ст. не зводиться до започатко-

ваного Шпенглером аналізу лише проблем руйнації куль-

турно-духовних начал. Вона є значно багатшою, пропону-

ючи глибинне сприйняття живого феномену культури в

усьому його різноманітті. До її проблематики звертався

Е. Гуссерль, всебічно обЄрунтувавши поняття Ыінтернаціо-

нальністьы як активність свідомості, що формує зовнішнє

Філософія культури

381

для неї буття; В. Віндельбанд, М. Вебер, Г. Ріккерт з їхнім

аналізом аксіологічного аспекту теорії культури; Е. Кассі-

рер, для якого культура є процесом прогресивного самови-

зволення людини тощо.

Та все ж проблема кризи культури в сучасній філосо-

фії культури є однією з провідних. До неї апелюють X. Ор-

тега-і-Гасет, К. Ясперс, А. Швейцер, Л. Клагес та багато

інших. Все активніше постають питання надмірної ідеа-

лізації культури, апеляція до небезпеки, породженої са-

мою культурою, яка загрожує як самій культурі, так і

людині, що її створила. Джерелом такої небезпеки є те,

що становить основу будь-якої культурної творчості, З

влада над сущим.

В останні десятиліття влада над сущим З природою і

людьми З невпинно зростає, а міра відповідальності,

якість совісті, сила характеру не встигають за темпами

такого зростання. І це за відсутності влади над своєю вла-

дою. Людина вільна і може за власним бажанням викори-

стати свою владу. Це означає, що вона може скористати-

ся владою як на добро, так і зло. Гарантії правильного її

використання немає. Наявна лише вірогідність того, що

свобода зробить правильний вибір, що добра воля стане

складовою душі, характеру тощо. Однак реально людина

не готова до зростання її влади. Немає і дієвої етики ко-

ристування владою, як не існує системи її виховання.

Як зауважував Р. Гардіні, дикість у її первісній формі

переможена: навколишня природа підпорядкована нам,

але вона знову з'являється у надрах самої культури, і її

стихія є тим самим, що перемогло первісну дикість З са-

ма влада. І в цій новій дикості відкривається безодня пе-

рвісних часів. Людина знову опинилася віч-на-віч з хао-

сом, часто навіть не помічаючи цього. Про правильне ви-

користання влади щодо природи людство заговорило на

початку XX ст., що знайшло свій вияв у вченні про ноо-

сферу, біля витоків якого стояли видатний український

учений В. Вернадський і французькі мислителі Е. Леруа

та П. Тейяр де Шарден. Поняття Ыноосфераы означає сфе-

ру взаємодії природи і суспільства, у межах якої людська

діяльність стає співмірною енергетиці геологічних проце-

сів. Суть вчення про ноосферу найповніше викладена у

праці В. Вернадського ЫКілька слів про ноосферуы (1944),

в якій він писав: ЫУ XX столітті вперше в історії Землі

людина пізнала і охопила всю біосферу, завершила гео-

графічну карту планети Земля, розселилась по всій її по-

верхні. Людство своїм життям стало єдиним цілим...

382

Філософія людини

У геологічній історії біосфери перед людиною відкри-

вається велике майбутнє, якщо вона зрозуміє і не буде за-

стосовувати свій розум і свою працю на самознищення...

...Людство, взяте в цілому, стає могутньою геологічною

сил'ою. І перед ним, перед його думкою і працею стає пи-

тання про перебудову біосфери в інтересах вільно мисля-

чого людства як єдиного цілого.

Цей новий стан біосфери... і є Ыноосфераы...

...У ній вперше людина стає величезною геологічною

силою. Вона може і мусить перебудувати своєю працею і

думкою сферу свого життя, перебудувати докорінним чи-

ном порівняно з тим, що було раніше...ы

Суть вчення Вернадського про ноосферу можна звести

до таких положень:

З діяльність людини стає домінуючим чинником ево-

люції біосфери і всієї Землі як космічного тіла;

З існування (розвиток) людства пов'язане з тим, що

на певному етапі воно мусить взяти на себе відповідаль-

ність за особливості еволюції біосфери та інших процесів

на планеті.

Це й буде початком епохи Ыноосфериы, ідейний стри-

жень якої З екологічний імператив. Він має безпосеред-

нє відношення як до природи, так і до людини, що зітк-

нулася з серйозними проблемами, які ставить перед люд-

ством сучасна цивілізація. Такими проблемами є Ывтрата

гуманногоы (Р. Гардіні, А. Швейцер) З тієї форми людсь-

кого життя, коли діяльність людини, як і її продукти,

були пропорційними її душевно-тілесній організації. Так

було до кінця XIX ст. Тоді поле діяльності людини збіга-

лося з полем ЇЇ безпосередніх переживань. Те, що вона

сприймала, було здебільшого природними речами, які лю-

дина могла бачити, чути, відчувати своїми органами чут-

тів. Вона володіла природою, одночасно Ывписуючисьы у

неї. У XX ст. намітилася відчутна втрата безпосереднього

зв'язку людини як з природою, так і з подібними собі:

домінування опосередкованого, абстрактного породжує но-

вий дефіцит З дефіцит переживання, безпосереднього

сприймання, безпосереднього живого почуття.

У зв'язку зі специфічними особливостями праці, спеці-

алізацією, коли задіяна лише частина здібностей, людина

втрачає властиве їй духовне начало, індивідуальність тією

мірою, якою зростають матеріально-технічні здобутки сус-

пільства. Водночас постійний поспіх, інтенсифікація взає-

много спілкування, спільної праці та спільного буття бага-

тьох у відносно обмеженому просторі призводить до того,

Філософія культури

383

що люди, зустрічаючись, тримаються відсторонено, відчу-

жено. Вимушена зовнішніми чинниками обмеженість ді-

яльності є настільки універсальною і систематичною, що, як

наголошував А. Швейцер, людина звикає до цього і вже не

сприймає безлику поведінку як щось протиприродне.

Неухильно зникає властиве людині співчутливе став-

лення до ближніх. Натомість проростають у різноманіт-

них формах індиферентність, зверхність, зарозумілість,

байдужість до людей, що вже не сприймається як форма

невихованості, грубощів, а кваліфікується як світська по-

ведінка. Тобто людина втрачає почуття родинності до по-

дібних собі, а відтак стає на шлях антигуманності. Зник-

нення відчуття, що будь-яка людина хоч певною мірою

небайдужа як людина, розхитує засади культури. Поря-

тунок культури є одночасно порятунком людини, і навпа-

ки: порятунок культури людина мусить почати із себе,

ставши на шлях доброчесності.

Головною її чеснотою має стати серйозність і серйозне

бажання реальності, а не вдаваної правди, бажання знати

справжню суть справи, що часто маскується пропагандист-

ськими просторікуваннями про прогрес і освоєння приро-

ди. Серед таких чеснот З духовна особиста хоробрість, зда-

тна протистояти хаосу, що проростає в людському творен-

ні; аскеза як форма подолання самого себе, володіння самим

собою, що дає змогу бути господарем своєї влади. Аскеза

формує мужність, необхідну для справжньої хоробрості,

розвінчання удаваного героїзму, в спалахах якого людина

часто приносить себе в жертву. Синтез цих духовних над-

бань, за Гардіні, сформує духовне мистецтво управління,

що здійснює владу над владою, знаходить усьому свою мі-

ру і серед напруженої праці та боротьби створює для люди-

ни простір, в якому вона може жити гідно і радісно.

Запитання. Завдання

ё. Визначте основні складові духовного життя.

2. Розкрийте зміст поняття Ыкультураы та визначте основні його

складові.

3. Як ви розумієте Ыісторичністьы культури?

4. У чому полягає людиномірна сутність культури?

5. Як співвідносяться культура і природа людини?

6. Проілюструйте складові простору культури.

7. Доведіть, чому саме процес Ыопредмечуванняы і Ырозпредмечу-

ванняы продуктів людської діяльності самою людиноює Ілюстрацією са-

моруху культури.

384

Філософія людини

8. Що є смисловим ядром культури? Відповідь обЄрунтуйте.

9. Як ви розумієте Ыелітарністьы культури?

10. Проаналізуйте головні тенденції культури наприкінці XX З на

початку XXI ст.

11. У чому полягають особливості формування української куль-

тури?

Теми рефератів

1. Культура людського співбуття.

2. Культурний простір і час як форми буття людини.

3. Культура і цивілізація.

4. Культура і сучасний світ.

5. Людинотворча сутність культури.

6. Українська духовна культура: діалектика національного і зага-

льнолюдського.

7. Українське національне відродження і культура.

8. Філософія культури і парадигми філософського мислення.

9. Культура мислення і мислення про культуру.

10. Мораль і спадкоємність норм культури.

11. Мистецтво: форма свідомості чи переживання?

Література

Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія. З К., 1996.

Антонович Д. Українська культура. З Мюнхен, 1988.

Бом Д. Наука й духовность: необходимость изменений в культуре // Чело-

век. З1993. З № 1.

Бьістрицкий Е. К. Феномен личности: мировоззрение, культура, бьітие. З

К., 1991.

Бьітие человека в культуре. З К., 1992.

Заїченко Г. Доля філософії та культури наприкінці XX сторіччя // Філософія

і соціологічна думка. З1992. З № 9.

Культурология. XX век: Антология. З М., 1995.

Онтологічні проблеми культури. З К., 1994.

Ортега-Гассет. Вибрані твори. З К., 1994.

Проблему философии культури: Опьітисторико-материалистическогоана-

лиза. З М., 1984.

Самосознание европейской культури XX века: Мьюлители й писатели За-

пада о месте культури в современном обществе. З М., 1991.

Свасян К. А. Человек кактворение й творец культури // ВопросьІ филосо-

фии. З1987. З № 6.

Свідзинський А. Культура як феномен самоорганізації // Сучасність. З

1992. З № 4.

Сучасна зарубіжна філософія. Течії і напрями. Хрестоматія: Навчальний по-

сібник. З К., 1996.

Тойнбі А. Дослідження історії. У 2-х т. З К., 1995. З Т.2.

ШвейцерА. Благоговение перед жизнью. З М., 1992.

4.3. Філософія релігії

У духовному житті людства неможливо знайти фено-

мен, який протягом тисячоліть, а точніше, впродовж усього

його земного існування відігравав би вагомішу роль, ніж

релігія. Від кам'яного віку і до сьогодення, зазнаючи ди-

вовижних метаморфоз, живе вона в нерозривному зв'яз-

ку з людським духом як надбанням світової культури.

Єгипетські величні храми і вавилонські гімни, Біблія

і Парфенон, європейське малярство і скульптура, ЫБоже-

ственна комедіяы Дайте і творче надбання Гоголя, думки

Платона і Керкегора, музика Гайдна, Баха, Бетховена,

соціальні ідеї Саванароли і Мюнцера З все це, як спра-

ведливо зазначав російський релігійний мислитель Олек-

сандр Мень, сягає своїм корінням релігії, завдячує їй сво-

їм існуванням.

Релігія була вирішальним мотивом та імпульсом у ба-

гатьох соціально-історичних рухах і процесах. Прийнят-

тя Азією буддизму, поширення християнства в Європі,

експансія ісламу, реформація католицизму стали віхами

в житті людства, які значною мірою визначили масшта-

би, темпи, тенденції світового розвитку.

І все ж найміцнішу опору, найповнішу сферу вияву

релігія знайшла в людській особі. Видатний українсь-

кий мислитель В. Вернадський зазначав, що немає жод-

ного народу, стосовно якого була б неспростовно доведе-

13 Філософія

386

Філософія людини

на відсутність релігійних вірувань. На думку Гегеля, не-

має жодної людини, яка була б повністю позбавлена релі-

гійних почуттів незалежно від форми вияву, оскільки лю-

дина внутрішньо пов'язана з релігією. Немає жодної лю-

дини, за словами Е. Фромма, яка не відчувала б потреби в

релігії.

Широкомасштабність впливу релігії, абсолютність її

поширення, функціонування на всіх етапах людської іс-

торії закономірно породжували й породжують питання про

природу цього духовного явища, неминущу силу його впли-

ву як на світ внутрішніх людських потреб, так і духовну

культуру людства загалом.

Відповіді на ці складні й неоднозначні питання зав-

жди прагнула і прагне дати філософія, що усвідомлює се-

бе як універсальне, найвище пізнавальне зусилля, як ми-

слення раг ехсеїіепсе (М. Гайдеггер), об'єктом уваги яко-

го є все суще, а отже, й релігія. Філософія завжди виявляла

непідробну зацікавленість до релігії, проблем її природи і

сутності, значення та сенсу, що постали в різноманітних

філософсько-релігійних установках, теоретичних констру-

кціях, вченнях і теоріях, які живлять одну з найважливі-

ших сфер філософсько-теоретичної діяльності З філосо-

фію релігії.

Поняття і проблемна сфера філософії релігії

Як імттліцитне (невиражене) ставлення філософії до ре-

лігії, її раціональна осмисленість, філософія релігії існує

з тих пір, що й сама філософія. З огляду на онтологічно-

генетичний їх зв'язок ця єдність є закономірною. Філосо-

фія, як відомо, сягає своїм корінням найдавніших плас-

тів людської свідомості, маючи у своїй основі міфологію

та релігію. Саме від них вона успадковує всі стрижневі

світоглядні проблеми, піднісши їх до вищого рівня усві-

домлення і піддавши специфічному теоретичному осяг-

ненню. У зв'язку з цим зміст ранніх етапів філософського

буття несе в собі очевидні ознаки впливу міфологічної те-

матики та відповідного їй стилю світорозуміння, оскіль-

ки він був складовою релігійної мудрості й компонентом

культової практики. В епоху середньовіччя, коли релігія

стала панівним світоглядом, а церква монопольне поряд-

кувала у сфері освіти, філософія не могла бути автоном-

ною, їй випала роль помічника релігії та церкви. Процес

самоусвідомлення філософії, що розпочався в Новий час,

Філософія реліп І

387

відбувався і під значним впливом теологічних ідейно-

теоретичних засад, засобів розмірковування та обЄрунту-

вання. Нині релігія є не лише об'єктом філософського до-

слідження, а й філософською теологією.

Релігія разом з філософією, як наголошував Гегель у

своїх лекціях з філософії релігії в Берлінському універси-

теті, майже рівноцінно увінчують грандіозну споруду люд-

ського знання. Вони е тотожними. Адже філософія також

є богослужінням, релігією, оскільки вона за своєю суттю

є відмовою від суб'єктивних домислів і думок у своєму

занятті Богом. З іншого боку, релігія, як вважає К. Яс-

перс, назавжди залишається Ыфілософієюы звичайної лю-

дини, єдиним авторитетом, який визнається нею у найви-

щих світоглядних питаннях. Тому, незважаючи на від-

мінності в особливостях і методах осягнення ними Бога,

філософія і релігія взаємопов'язані. Впродовж багатьох

століть філософія не лише вносила раціонально дискур-

сивний аспект у теологію, а й була єдиною інстанцією, у

межах якої релігія поставала як об'єкт дослідження.

Як особливий тип філософствування у формі інтерпре-

тативного осягнення релігії в її граничних поняттях філо-

софія релігії чітко сформувалась у Новий час, коли стала

очевидною і усвідомленою буттєва відокремленість релігії

як специфічної Ыданості досвідуы від інших сфер духовно-

практичної життєдіяльності людини, а філософія набула

статусу самостійного дослідницького явища, найвищого

виду пізнання. Таке дистанціювання від релігії сприяло

формуванню об'єктно-пізнавального ставлення до неї, адже

в змістовому відношенні філософія релігії постає лише

тоді, коли релігія як об'єкт її вивчення стає проблемою,

яку вона прагне розв'язати за допомогою гаііо, почуттів

та інтуїції.

Філософія релігП З сукупність актуальних і потенційних філософ-

ських установок щодо релігії! Бога, філософське осмислення їхньої

природи, сутності та сенсу.

Одним із фундаторів філософії релігії як специфічного

типу філософських знань є Б. Спіноза, у творчості якого

феномен релігії вперше постає як проблема, набуває від-

повідного концептуального оформлення. Ще наприкінці

XIX ст. відомий знавець історії філософії Отто Пфлейде-

рер у праці ЫІсторія філософії релігіїы зазначав, що не-

упереджене філософське дослідження релігії вперше на-

явне у Спінози, що від його творчості починається пер-

ший період філософії релігії, який з огляду на критичне

13*

388

Філософія людини

ставлення думки до позитивної релігії слід назвати пері-

одом критичної філософії релігії.

Спіноза був чи не першим дослідником у світовій фі-

лософії, який наблизився до проблем аналізу природи ре-

лігії, будучи абсолютно об'єктивним, відмовившись від

належності до будь-якої означеної конфесії. У ЫБожест-

венно-політичному Трактатіы він прагне довести, що Біб-

лію можна тлумачити так, що з'явиться можливість по-

єднати її з ліберальною теологією, тобто допускає можли-

вість її інтерпретації в контексті філософської істини. На

відміну від Декарта і його ідеї про три субстанції (Бог,

дух, матерія), Спіноза визнає тільки одну субстанцію З

ЫБога, або Природуы. Індивідуальні душі й окремі фраг-

менти матерії для нього тільки означення; вони не речі, а

вияви божественної істоти. Всім керує абсолютна логічна

необхідність. У своїй ЫЕтиціы Спіноза наголошував, що

найвище добро душі З пізнання Бога, найвища чеснота

душі З пізнавати Бога, найкращі ліки З любов до Бога і

доходив висновку: ЫМудра людина як така навряд чи вза-

галі коли-небудь бентежиться душею; усвідомлюючи се-

бе, Бога і речі, вона завдяки певній вічній необхідності

існує завжди і ніколи не втрачає істинної вдоволеності

духу. Якщо вказаний мною шлях, що приводить до цього

результату, видасться надміру важким, знайти його все-

таки можна. Він і має бути важким, бо знаходять його

дуже рідко. Хіба ж могли б усі люди гребувати спасін-

ням, якби воно було так близько під руками і досягалося

без великих зусиль? Але все прекрасне таке ж важке, як

і рідкіснеы.

І все ж особлива роль у розвитку філософії релігії на-

лежить Юму, Канту і Гегелю, творчість яких істотно впли-

нула на зміст і напрями сучасних філософських теорій

релігії. Зрозуміти їх концепції, на думку Дж. Коллінза,

означає вловити ті основні моменти, через співвідношен-

ня з якими минулі спроби набувають певної орієнтації, а

пізніші теорії набувають філософську основу. У них філо-

софія релігії досягає повноліття й посідає належне місце

серед основних частин філософії. Найбільше це стосуєть-

ся лекцій з філософії релігії Гегеля. Вони містять гранді-

озну для свого часу спробу осмислити історію релігійних

вірувань від так званих природних релігій (в яких ідея

Бога постає як абсолютна сила природи, перед якою лю-

дина усвідомлює себе убогою) до світових релігій, зокре-

ма християнства, яке Гегель називає абсолютною і нескін-

ченною релігією, яка вже не може бути перевершеною, де

Філософія релігії

389

нарешті відбулося примирення Бога і людини, де релігія

досягла самосвідомості.

Гегель раціоналізував віру в Бога. Полемізуючи зі

Шлейєрмахером, який обмежував релігію сферою почут-

тів, він, не відкидаючи необхідності релігійних пережи-

вань, вказував на їхню недостатність для повноти віри.

Будь-яке почуття суб'єктивне, індивідуальне, а Бог му-

сить бути пізнаним у його загальності. Релігія, на думку

Гегеля, індивідуальна лише тією мірою, якою індивід

належить якомусь цілому З сім'ї, нації, державі. Що б

не уявляв індивід про свою самостійність, він не може

вийти за чітко' означені межі. Кожний індивід, оскільки

він пов'язаний із духом свого народу, переймає з наро-

дженням віру батьків, і вона є для нього святинею й

авторитетом.

Водночас від індивіда вимагається активне ставлення

до віри, релігія З не просто теорія, її практична конкре-

тність З культ. У культі, як зазначає Гегель, Бог знахо-

диться по один бік, а ЫЯы З по інший, і його призначен-

ня полягає в тому, щоб ЫЯы злився з Богом у самому собі,

знав би себе в Богові як у своїй істині й Бога в собі. Це і є

Ыконкретна єдністьы. Гегель звертає увагу й на іншу єд-

ність З єдність релігії та держави. У нього вони З єдине

ціле: Ытотожні в собі й для себеы. Держава мусить спира-

тися на релігію, оскільки тільки в ній надійність способу

думання і готовність виконувати свій обов'язок перед дер-

жавою стають абсолютними. За будь-якого іншого спосо-

бу думання люди легко відмовляються від своїх обов'яз-

ків, знаходячи для цього різноманітні приводи, винятки,

аргументи. Це свідчить, що'релігійний культ, тобто риту-

альні дії, що регламентують життя народу, закладають

основи державної дисципліни.

Для Гегеля релігія З сфера свідомості, в якій розкри-

то всі таємниці світобудови, усунуто всі суперечності гли-

бинної думки, де затихає весь біль почуттів. Вона є сфе-

рою вічної істини, вічного спокою, вічного миру. Людину

робить людиною, стверджував філософ, думка як така,

конкретна думка або, точніше, те, що вона є дух. Як дух

людина творить науку в усій її різноманітності, мистецт-

во, інтереси політичного життя, стосунки, пов'язані зі сво-

бодою, тощо. Та всі ці різноманітні форми і всі складні

переплетіння людських стосунків, дій, насолод, усе те,

що людина цінує і вшановує, в чому вона вбачає своє ща-

стя, славу і гордість З все це, на думку Гегеля, знахо-

дить своє найвище завершення в релігії, в думці, у свідо-

390

Філософія людини

мості, в почутті Бога. Бог є начало і кінець всього. Він є

тим осередком, який у все вносить життя, одухотворюе та

одушевлює всі формоутворення життя, зберігає їхнє існу-

вання. У релігії людина ставить себе у певні стосунки що-

до цього осередку, які поглинають усі інші її зв'язки. За-

вдяки цьому вона підноситься на вищий рівень свідомос-

ті, у сферу, вільну від будь-якого співвідношення з іншим,

є повністю самодостатньою, безумовною, вільною й є кін-

цева мета самої себе; Тому релігія як занурення в цю кін-

цеву мету абсолютно вільна і є самоціллю, оскільки до

цієї кінцевої мети повертаються всі інші цілі. А те, що

раніше мало значення, зникає в ній, знаходячи там своє

завершення.

Завдання філософії, на думку Регеля, і полягає в то-

му, щоб розглянути, дослідити, пізнати природу релігії.

Філософії належить показати необхідність релігії в собі і

для себе, зрозуміти, що дух рухається через усі інші спо-

соби свого водіння, уявлення і відчуття до цього абсолю-

тного способу. Таким чином, з позицій Гегеля, філософія

утверджує долю духу в її загальності, а не підносить на

цю висоту суб'єкт у його індивідуальності.

За Регелем, предметом філософії, як і релігії, є вічна

істина в її об'єктивності, Бог і ніщо, окрім Бога й пояс-

нення Бога. Філософія не є пізнанням зовнішньої маси

емпіричного наявного буття і життя, а є пізнанням того,

що вічне, що є Бог і що пов'язане з його природою.

Власне, цим Регель і визначив основні контури змісту

філософії релігії: природа і сутність Бога й релігії.

Починаючи з Нового часу, у філософії релігії виокре-

млюються два чітко окреслених напрями варіанти п існу-

вання й розвитку: філософське дослідження релігії та фі-

лософська теологія. Звідси й беруть початок дві основні

сучасні форми філософії релігії: філософське релігієзнав-

ство і філософська теологія.

Філософське релігієзнавство основну увагу звертає на

релігійне ставлення людини до дійсності, передусім до Бо-

жої реальності, а філософська теологія апелює до конс-

труктивного осмислення основного об'єкта релігії З реа-

льності Бога. Незважаючи на деяку специфічність акцен-

тів, їх не слід характеризувати тільки як філософування

про релігію чи як філософування про Бога. Обидві форми

взаємопов'язані: філософське дослідження релігії не мо-

же не стосуватися об'єкта релігії, а філософська теологія

завжди передбачає певну концептуалізацію дійсного чи

нормативного ставлення людини до Бога.

Філософія релігії

391

Попри відсутність одностайності в розумінні природи

і функцій філософії релігії, вона має об'єктивно визначе-

ну предметну сферу, до якої належать проблеми ірраціо-

нально-чуттєвих витоків релігійної віри, що розкривають

сутність релігії, проблеми людини і Бога, вічний час, Ыні-

щоы і абсолют, проблема богопізнання, докази буття Бо-

га, існування священного тощо. Отже, проблемне поле фі-

лософії релігії насамперед становлять онтологічні питан-

ня, що дають змогу виявити онтологічний статус реалій і

явищ релігії, осягнути її буттєві форми.

Однією з головних рис філософії релігії є її людиномі-

рність, оскільки суттєвим у системі релігійного світовід-

чуття, світорозуміння і світоусвідомлення, у релігійному

комплексі загалом є відношення Ылюдина З надприрод-

неы. Звідси й роль і місце праксеології у філософії релігії,

у функціонуванні її складників, зокрема питання сенсу

життя, провіденції та свободи волі, священного і профан-

ного, добра і зла, тобто діяльнісних аспектів функціону-

вання феномену релігії (мотиви, особливості дій, наслід-

ки реалізованих суб'єктом концептів та уявлень релігій-

ного тощо).

У сучасній філософії релігії стрижневою є епістемоло-

гічна проблематика, зокрема проблема змісту релігійної іс-

тини, тобто того, чи є релігійні міркування та релігійні

висловлювання знаннями подібно до того, як ним є факту-

альне знання про дійсність (Е. Едамс, Д. Вібі); визначення

категоріальної належності релігійних вірувань, зокрема пи-

тання їх входження до категорії гіпотез, принципів (В. Крі-

стенс, Д. Кінгарлоу, Д. Віттейкер); проблеми обЄрунтуван-

ня раціональності релігійних вірувань, єдності науки і ре-

лігії, тобто пошук філософського підтвердження відповідно

тих чи інших релігійних вірувань прийнятим стандартам

раціональності (Я. Барбур, Д. Стейнсбі, Е. Шен).

У сучасному філософському дослідженні релігії поміт-

не місце посідає проблема особливостей і сенсу мови релі-

гії, що з огляду на домінування мовних компонентів у

релігійній ідеології, теорії та практиці є цілком закономі-

рним. Філософські зусилля спрямовуються на визначен-

ня статусу мови релігії, на те, як її розуміти: чи як особ-

ливу Ырелігійну мовуы, чи як Ырелігійне використання

мовиы (П. Донован, В. Юст), на визначення критеріїв ус-

відомлення мовних виразів релігії, вплив співвідношення

свідомого і несвідомого, усвідомленого й істинного або хи-

бного, осмисленого і граматично правильного тощо (Л. Віт-

генштейн, І. Дерт, Е. Флу, К. Нільсен).

392

Філософія людини

З урахуванням цих особливостей проблемно-предметне

поле філософії релігії можна визначити як специфічну

галузь філософських знань, що висвітлює, інтерпретує,

осмислює релігійний феномен у таких його основополож-

них аспектах, як буття, діяльність і знання.

Поняття феномену релігії

Оскільки основним предметом вивчення філософії ре-

лігії є релігія, то цілком закономірно постає питання змі-

сту цього поняття. На сьогодні існує не лише різне його

змістове наповнення, а й кілька варіантів етимологічного

тлумачення латинського слова Ыгеїі^іоы. В їх основу, як

відомо, покладено варіанти Цицерона (106З43 до н.е.) і

ранньохристиянського мислителя Лактанція (бл. 250 З

після 325 рр.). Перший виводив цей термін від латинсь-

кого слова Ыге!е?егеы, щО означає йти назад, повертатися,

обдумувати, збирати, споглядати, боятися і характеризує

релігію як богобоязливість, страх і пошанування богів.

Лактанцій вважав, що слово Ыгеїі^іоы походить від латин-

ського слова ЫгеИ0агеы З в'язати, зв'язувати, прив'язу-

вати, а стосовно релігії означає зв'язок із Богом, служін-

ня йому і покору через благочестя. Його точка зору й за-

кріпилася принаймні у християнській культурі.

Сучасні українські словники (зокрема, Політичний ен-

циклопедичний словник. З К., 1998) латинське слово

Ыге!і?іоы тлумачать як набожність, святиня, предмет куль-

ту, вони близькі до тлумачення цього слова російськими

виданнями (Краткая философская знциклопедия. З М.,