1722) З у Франції матеріалізм у формі епікуреїзму відно-

вив П'єр Гассенді (1592З1655). Матеріалізм під впливом

розвитку механіки набув механістичних рис. Найвищої фор-

ми механістичний матеріалізм досяг у французькому Про-

світництві XVШ ст.

Ідеалізм у суб'єктивному варіанті розвивали емпірики

англійські філософи Джон Берклі (1684З1753) та Девід Юм

(1711З1776), в об'єктивному З раціоналісти Рене Декарт

(1596З1650) і Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646З1716).

Крім означених, у Новий час на основі гносеологічно-

го протиставлення суб'єкта й об'єкта формується проти-

лежність натуралізму (об'єктивізму) і суб'єктивізму.

НатуралізмЗфілософський напрям, який вважає природу універ-

сальним принципом усього сущого.

Натуралізм прагне звести суб'єкт (людину) до об'єкта

(природи), пояснити людину законами і категоріями, які

створені для пояснення природи (натури). У процесі свого

розвитку натуралізм набував різних форм. Зокрема, в Но-

вий час під, впливом розвитку механіки поширився меха-

ністичний різновид натуралізму, який намагався пояс-

нити всі явища природи, в тому числі людину, на основі

законів механіки. Натуралізм поставав у формі фізикалі-

зму, біологізму, кібернетизму (спроба звести свідомість

94

Історичні типи філософії

людини до кібернетичної машини). На шляху натура-

лістичного тлумачення людини нерозв'язаною стає

проблема свободи, яку неможливо витлумачити в ме-

жах натуралістичного світогляду. Механіцизм був при-

таманний фізиці Декарта, світогляду Гоббса, але особ-

ливого поширення він набув у працях французьких ма-

теріалістів XVIII ст.

Протилежна тенденція З суб'єктивізм З намагається

вивести об'єкт із суб'єкта, пояснити об'єкт через суб'єкт.

Суб'єктивізм З філософський напрям, який пояснює все суще че-

рез наявність свідомості суб'єкта.

Ця традиція зверталася до форм діяльності суб'єкта

(свідомості), в яких Ыконституювавсяы (формувався як

предмет свідомості) об'єкт. Вона заперечувала реальне

існування речей, пояснювала процес пізнання як про-

цес Ытворенняы об'єктів. Елементи суб'єктивізму при-

таманні вченню про свідомість Декарта, але в розгорну-

тому вигляді суб'єктивізм постав у філософії Берклі та

Юма, пізніше Канта. В історії філософії було декілька

спроб подолати цю протилежність. Гегель і Маркс на-

магалися зробити це на основі діяльності, практики, яка,

на їхню думку, знімає протилежність суб'єктивного і

об'єктивного, однак така протилежність існує і в сучас-

ній філософії.

У філософії XVII ст. намітилось особливо важливе для

її подальшого розвитку протистояння раціоналізму та ір-

раціоналізму. Йдеться про протилежні тлумачення того,

наскільки підвладна природа пізнанню розумом. Раціона-

лізм у цьому протистоянні об'єднував філософів, в тому

числі й емпіриків, які вірили у всемогутність наукового

пізнання. Ірраціоналізм, найпомітнішим представником

якого був відомий вчений і філософ Блез Паскаль (1623З

1662), Обмежував наукове пізнання на користь релігії. Пі-

зніше, в XIX ст., ірраціоналісти протиставляли розумові

віру, волю, інстинкти.

Існує іще одна суттєва для гносеології та соціальної

філософії протилежність, що, зародившись у філософії

Нового часу і не втратила своєї актуальності й тепер.

Йдеться про індивідуалістичну і суспільну (тотальну)

теорію суб'єкта. Стрижневою її проблемою є відповідь

на питання, хто реально здійснює процес пізнання З

окрема людина чи суспільство. (В соціальній філософії:

хто е суб'єктом суспільної дії З людина чи суспільство.)

Якщо, наприклад, суб'єктом пізнання приймається окре-

Західноетропейська філософія Нового часу (XVIІЗXVIII ст.)

95

ма людина (концепція гносеологічного Робінзона), тоді

важко зрозуміти, звідки береться у неї логіка мислення,

категоріальний апарат. Виникає спокуса трактувати їх

як вроджені. З іншого боку, концепція тотального суб'єк-

та З дух (Гегель), суспільство (Маркс) З також не дає

вичерпної відповіді на це питання. Оскільки, зокрема,

вона ігнорує те, що реальне пізнання здійснюється інди-

відуальностями з їх чуттєвістю, тілесністю, що породжує

свої особливості пізнання. В сучасній філософії проти-

лежність цих двох підходів актуальна як у гносеології,

так і в соціології.

Основні протилежності філософії (передусім гносеоло-

гії), які виникли в Новий час і позначились на розвитку

філософії аж до наших днів, дають змогу аналізувати по-

гляди всіх мислителів Нового часу.

Емпіризм. Англійська філософія XVII З XVIII ст.

Емпіризм і раціоналізм є основними протилежними те-

нденціями у філософії XVII ст. Всі інші протилежності то-

ді або іще тільки окреслювалися, або заломлювались через

цю основну протилежність. Як відомо, емпіризм стверджує,

що джерелом пізнання і критерієм істини є досвід. З двох

джерел породження знанняЗ чуттєвості та розуму З він

віддає перевагу чуттєвості. Історично склалось так, що ем-

піризм розвивався переважно в Англії. Оскільки Англія

однією з перших стала на шлях капіталістичного розвит-

ку, її молода буржуазія була зацікавлена в розвитку техні-

ки й інстинктивно відчувала зв'язок її з наукою.

Засновником емпіричної традиції у філософії Нового

часу є Ф. Бекон, який усвідомив важливість наукового

знання для влади людини над природою. Йому належить

відомий вислів ЫЗнання З це силаы. Головні свої зусилля

Бекон спрямовував на пошук методу наукового пізнання.

Цій проблемі присвячена його основна праця ЫНовий Ор-

ганоны, яку він свідомо протиставив старому Ыорганонуы

(методу) Арістотеля. Розвитку науки, на думку Бекона,

перешкоджають схоластика з її догматизованим Арісто-

телем і різноманітні забобони, ухили розуму (Ыідолиы,

Ыпривидиы), які, подібно до викривленого дзеркала, спо-

творюють справжній стан речей. Тому потрібно виявити і

викорінити ці Ыпривидиы, Ыочиститиы від них розум. Цей

пошук Ычистого суб'єктаы, Ычистої свідомостіы зумовле-

96

Історичні типи філософі!

ний гносеологічним протистоянням суб'єкта і об'єкта, що

виникло в науці та філософії Нового часу.

Бекон називав чотири Ыпривидиы, які затьмарюють

розум:

З Ыпривиди родуы З схильність розуму спрощувати

явища природи, обирати легший шлях при їх поясненні,

підлаштовувати явища під сконструйовані власні схеми;

З Ыпривиди печериы З відхилення індивідуального

розуму (інтереси, схильності), які закривають шлях до

істини;

З Ыпривиди площі або ринкуы З підлеглість розуму

загальноприйнятим поглядам, забобонам, які часто пов'я-

зані із вживанням слів на означення неіснуючих речей

(доля, вічний двигун та ін.);

З Ыпривиди театруы З викривляюча дія хибних вчень

і філософських теорій.

Критика Ыпривидівы була першою, але далеко не остан-

ньою спробою філософії Нового часу виявити суто гносео-

логічний суб'єкт (пізнавальний аспект людської діяльно-

сті) і відокремити його від оцінювального та практичного

суб'єкта (від інших видів діяльності людини). У певних

межах таке прагнення необхідне і корисне, але згодом

було з'ясовано, що деякі оцінки і практичні настанови

внутрішньо притаманні самому науковому пізнанню.

Всупереч дедуктивному методу, який був головним у

вченні Арістотеля, у схоластиці, Бекон запропонував ме-

тод індукції, доповненої пошуком негативних випадків.

Дедукція З це хід думки від загального (поняття, аксіо-

ми) до одиничного. В індукції думка рухається навпаки,

від одиничного до загального. Наприклад, фіксуючи, що

кожний конкретний метал (залізо, мідь та ін.) З елект-

ропровідник, можна дійти висновку, що Ывсі метали З

електропровідникиы. Недолік індукції полягає в тому, що

вона рідко буває повною. Як правило, висновок робиться

на основі переліку обмеженої кількості предметів даного

класу, що породжує курйози типу: Ывсі лебеді біліы.

Бекон усвідомлював слабкість і поверховість індукції.

Тому для посилення її він пропонував шукати Ынегативні

випадкиы, які суперечили б основній масі фактів1. Так,

1 Підкреслюючи значення Ынегативних випадківы, Бекон поси-

лався на римського оратора й державного діяча Марка Цицерона (106З

43 до н.е.), який запитав жерців храму Посейдона, які демонстру-

вали йому багаті дари мореплавців, що молитвами врятувались від

морських бур: ЫА де свідчення тих, що молилися і не спаслися?ы

Західноєвропейська філософія Нового часу (XVIIЗXVIII ст.)

97

шукаючи Ыформуы, тобто причину теплоти, він склав таб-

лицю різних явищ, де присутня була теплота, і близьких

до них, де її не було, зробивши висновок, що Ыформоюы

теплоти є рух дрібних часточок. Не обмежуючи пізнання

індуктивними висновками, він визнавав і дедукцію З рух

від загальних індуктивних висновків до фактів. Загальні,

отримані через індукцію судження, на його думку, слід

перевіряти фактами, зокрема експериментом.

Бекон вірив, що чуттєвий досвід є джерелом загаль-

них ідей. Ця переконаність з часом слабшала в кожного

наступного емпірика. Недоліком його методу була недо-

оцінка ролі математики в новому природознавстві, прові-

сником якого він був.

Ідеї Ф. Бекона систематизував Т. Гоббс. Він дещо поси-

лив роль дедуктивного методу в пізнанні, віддавши належ-

не математиці в науковому знанні. Мислитель визнавав роль

як емпіричного, так і раціонального пізнання, щоправда,

раціональне тлумачив як механічне поєднання та роз'єд-

нання чуттєвих ідей. Гоббса споріднює з емпіриками номі-

налізм щодо розуміння природи загальних понять.

Номіналізм З філософський напрям, який визнавав реальне існу-

вання поодиноких речей, вважаючи загальні поняття лише поро-

дженими людським мисленням іменами, знаками, назвами.

Гоббс звернув увагу на знакову природу слів, дав пер-

шу класифікацію знаків, його вважають одним із заснов-

ників семіотики З науки про знаки. При цьому він виді-

ляв пізнавальну та соціальну функцію знаків, без яких

люди не могли б домовлятись між собою. На основі теорії

знаків Гоббс різко критикував реалізм. (ЫСлова, за якими

ми нічого не сприймаємо, крім звуків, є те, що ми назива-

ємо абсурдом, або нонсенсомы.)

Світогляд Гоббса, на відміну від Бекона, є суто меха-

ністичний. На формування його поглядів, крім Бекона,

вплинули представники математичного природознавства З

Галілей, Коперник, Кеплер. Основні властивості тіл Гоббс

зводив до протяжності, форми, тобто до так званих об'єк-

тивних якостей, які підлягають кількісному виміру. На-

віть мислення він зводив до складання і віднімання, а

міркування вважав підраховуванням.

Концепція Гоббса вплинула на формування механіс-

тичного світогляду французьких матеріалістів. Він відо-

мий і як один із творців договірної концепції походження

держави, яку виклав у знаменитій праці ЫЛевіафаны. На

його думку, людина за природою є егоїстичною істотою, і

4 Філософія

98

Історичні типи філософії

Західноєвропейська філософія Нового часу (XVIIЗXVIII ст.)

99

в природному стані відбувалась війна всіх проти всіх. Дер-

жава постала як відчуження людьми частини своїх прав

на користь правителя. Вона є чудовиськом, але краще з

нею, ніж без неї.

Систематичності й цілісності емпіризм набув у працях

видатного англійського мислителя Дж. Локка. На відміну

від попередніх мислителів-емпіриків, які ставили своїм за-

вданням пізнання світу, він зосередився на дослідженні

можливостей розуму, зробивши поворот від об'єкта (при-

роди) до суб'єкта. Основна його праця називається ЫДослі-

дження людського розумінняы. Локк є сенсуалістом, по-

слідовно реалізує засади сенсуалізму в своїй концепції.

Сенсуалізм З напрям у філософії (теорії пізнання), який визнає від-

чуття єдиним джерелом знань.

Зрештою, і засновник емпіризму Бекон схилявся до

сенсуалізму, але його позиція не була такою чіткою і

систематизованою, як у Локка, який стверджував, що люд-

ська душа при народженні є чистою дошкою (іаЬиІа Єава)

і тільки чуттєвий досвід залишає на ній сліди. Він під-

дав різкій критиці вчення про Ывроджені ідеїы Декарта,

який вважав, що деякі найпростіші ідеї притаманні ро-

зуму від природи, тобто становлять його природуЗ Ывро-

дженіы. Локк категорично не погоджується з цим. Всі

ідеї, на його думку, походять із досвіду. При цьому він

розрізняв зовнішній і внутрішній досвід. Зовнішній З

чуттєве сприймання речей зовнішнього світу, внутрі-

шній З самоаналіз діяльності свідомості (аналіз від-

чуттів, пам'яті тощо). Людина, наприклад, може сприй-

мати будинок і водночас (чи після) аналізувати, як вона

його сприймає. Внутрішній досвід Локк називає рефлек-

сією. Визнання рефлексії З діяльності самого розуму

як джерела ідей, свідчило про вимушений відхід мисли-

теля від крайнього емпіризму. Адже так званий Ывнут-

рішній досвіды не є чуттєвим досвідом у справжньому

розумінні цього слова.

Наслідки систематично реалізовуваного емпіризму ви-

явились і в іншій формі. Локк дійшов переконання, що

загальне поняття Ысубстанціяы не дане в чуттєвому досві-

ді. Це дало йому підставу для агностичного висновку, що

словом Ысубстанціяы позначається припущення невідомо

чого. І хоча він утримався від заперечення існування суб-

станції, це успішно зробили його послідовники (Д. Юм).

Розвиваючи номіналізм Гоббса, Локк стверджував, що за-

гальне не входить до складу реального існування речей,

воно є творінням розуму, винайденим ним для власного

використання. Ці ідеї покладені в основу критики Лок-

ком Декартової (картезіанської) метафізики.

Як і його попередник, тільки категоричніше, Локк по-

діляє якості предметів на первинні (об'єктивні) і вторинні

(суб'єктивні). Ідеям вторинних якостей (відчуттю кольо-

ру, смаку, теплоти), на його думку, нічого не відповідає в

тілах.

Бекон, Гоббс і Локк були деїстичними матеріалістами.

Природу вони розглядали як субстанцію, щось самостійне,

а науку З єдиним вченням про природу. Сферу моралі во-

ни залишали в компетенції Святого Письма, їх світогляду

притаманний натуралізм у механістичній формі. Вони роз-

глядали людську суб'єктивність як віддзеркалення зовні-

шнього (механічного) світу. І сама ця суб'єктивність зво-

дилась до механічної комбінації ідей (особливо у Гоббса).

Суб'єктом пізнання вони вважали окремого індивіда, але

вже у вченні про Ыпривидиы (Бекон) і про суспільний хара-

ктер знаків (Гоббс) вони зіткнулись із впливом суспільства

на процес пізнання.

Емпіризм у його крайньому сенсуалістському тракту-

ванні, коли відчуття визнаються єдиним джерелом знан-

ня, таїв у собі загрозу суб'єктивізму. (Якщо мені дані від-

чуття і нічого, крім відчуттів, то на основі чого я суджу

про існування світу речей?) Саме так мислив Дж. Берклі.

Будучи єпископом, він поставив собі за мету спростувати

поняття тілесної субстанції (матерії), яка, на його думку,

лежить в основі деїстичних і атеїстичних концепцій. Спра-

вді, матеріаліст Дж. Толанд приписав матерії активність,

саморух, завдяки чому зникла необхідність і першого по-

штовху Бога (деїзм).

Відштовхуючись від ідей Локка, Берклі стверджував,

що не тільки вторинні, а й первинні якості є не що інше,

як відчуття (ідеїы за його термінологією). А відчуття існу-

ють у свідомості. (Реально, отже, існують тільки я, душа

(мисляча субстанція) і відчуття в мені.) Бути, існувати

означає, за Берклі, бути сприйнятим (еззе езї регсірі).

Справді, про існування речей можна судити на підставі їх

сприйняття. Поки якусь теоретично вираховану зірку чи

часточку експериментальне (чуттєво!) не зафіксують, до-

ти не надають їй значення існування. Але чи зводиться

існування до сприймання, чи є відчуття (ідея) єдиною ре-

альністю? Чи справді тіла З це фантоми (примари), скон-

струйовані людською свідомістю, звичкою мислити відчуття

як те, що існує поза свідомістю? Щоб відповісти на ці

4*

100

Історичні типи філософії

запитання, потрібно ще раз звернути увагу на особливість

філософського мислення. Берклі З приклад мислителя,

який конструює парадоксальну систему (на погляд оби-

вателя, навіть абсурдну), яка, однак, має певне реальне

підЄрунтя. Як образно висловився німецький філософ Ар-

тур Шопенгауер (1788З1860), навіть у будинку психічно

хворих не знайти людей, які сумніваються в існуванні

світу. Ситуація з існуванням світу в Берклі подібна до

апорій про рух Зенона. Всім очевидно, що світ існує (що

рух є), але необхідно довести аргументами, що це наспра-

вді так. І що, зрештою, означає Ыіснуванняы? Заслуга Бе-

рклі в тому, що він заглянув туди, де ні для кого не було

проблем, де все для всіх було очевидним.

А чи справді все так просто зі сприйняттям світу?

Відомо, коли революціонер-народоволець Морозов, який

просидів 25 років у невеличкій камері Петропавловської

фортеці, вийшов на волю, він бачив усі речі в одній пло-

щині на відстані чотирьох метрів. Іншими словами, всі

відчуття у нього екранізувались на відстані довжини ка-

мери. І тільки пізніше поступово відчуття почали Ыроз-

носитисьы на ближчі й дальші речі. Це свідчить про те,

що акт сприймання речей є насправді актом Ыконститу-

юванняы (формування) речей відчуттями людини, свідо-

мість якої автоматично (за звичкою) з відчуттів конс-

труює речі. Берклі був одним з перших філософів, хто

звернув на це увагу. Він, звичайно, зайняв крайню пози-

цію З заперечив реальні речі як джерело відчуттів, але

без цієї позиції він не відкрив би ролі відчуттів у Ытво-

ренніы речей. Виходячи з того, що існують тільки відчут-

тя, він аргументовано спростував поняття абсолютного

простору і часу, поняття сили в механіці Ньютона. Якщо

їх ніхто не сприймав за допомогою органів чуття, то вони

й не існують. У цьому Берклі передує австрійському фі-

зику, філософу Ернсту Маху (1838З1916), який подіб-

ною критикою відкрив шлях теорії Альберта Ейнштейна

(1879З1955).

Приклад Берклі яскраво переконує, що філософія пе-

редбачає різноманітність позицій, підходів у пізнанні од-

ного і того ж. У кожній позиції щось втрачається, але

щось і здобувається. І саме за це (останнє) і слід бути

особливо уважним до міркувань філософа. Такі філософи,

як Берклі, є Ыдивакамиы тільки на перший погляд.

Зведення існування до сприймання є вразливою пози-

цією. Справді, чим пояснити порядок у сприйманні? Як-

що одне й те ж сприймання періодично повторюється (ска-

Західноєвропейська філософія Нового часу (XVIIЗXVIII ст.)

101

жімо, конкретну річ людина завжди бачить серед речей),

то мимоволі виникає переконання, що це не її свідомість

періодично (в певному порядку) продукує ідеї, а що її ідеї

залежать від чогось об'єктивного. Просторовий і часовий

порядок в ідеях (сприйманнях) не можна вивести із свідо-

мості. І Берклі, будучи у злагоді зі своїм релігійним са-

ном, проголошує, що все суще упорядковане і постійно

існує як Джерело людських сприймань завдяки Богу, який

своїм сприйманням задає існування світу. Світ існує, оскі-

льки його сприймає (утримує у сво'їй свідомості) Бог. Але

в цьому світі немає місця субстанції.

У теорії пізнання Берклі постає як інструменталіст.

На його думку, оскільки відчуття не є відображенням чо-

гось, що існує за ними, то цим самим фактично знімаєть-

ся проблема істинності. Пізнання зводиться до комбіну-

вання ідей, метою якого є зручність, виживання людини.

Його філософія З яскравий взірець суб'єктивного ідеалі-

зму, який за вихідне приймає Я, свідомість окремого інди-

віда, а все суще зводить до фактів свідомості. Філософсь-

ка позиція, яка єдиною реальністю вважає відчуття (фено-

мени) і заперечує будь-яку реальність за ними, називається

іще феноменалізмом.

Крайню позицію в розвитку емпіризму зайняв також

англійський мислитель, продовжувач ідей Локка і Берклі

Д. Юм. Як і Берклі, він заперечував об'єктивне існування

речей. У свідомості, на його думку, наявні сприймання

двох типів З чуттєві враження та ідеї, якими оперує мис-

лення. Ідеї похідні від вражень, образів, вони слабші за

інтенсивністю. Мислення постає в Юма як послаблений

ступінь чуттєвості, тоді як деякі раціоналісти розглядали

чуттєві образи як нерозвинуті поняття. Отже, емпіризм

стирав якісну відмінність мислення (розсудку, розуму) від

чуттєвості, зводячи мислення до чуттів, а раціоналізм ро-

бив те ж саме, тільки іншим способом.

Д. Юм послідовніший у суб'єктивізмі, ніж Берклі.

Він заперечує не тільки матеріальну, а й духовну суб-

станції. У зміні вражень, на його думку, немає нічого

незмінно тотожного, що можна було б назвати духовною

субстанцією, або ЫЯы. Берклі, ввівши Бога як гаранта

існування світу, фактично відновив наївний реалізм З

звичне переконання в існуванні світу. Юм намагався в

межах суб'єктивних відчуттів зробити те, чим, на думку

Берклі, відав Бог: упорядкувати в просторово-часових

координатах і в причинному зв'язку суб'єктивний світ.

Іншими словами, при запереченні об'єктивного джерела

102

Історичні типи філософії

відчуттів (ідей, за Берклі, чи вражень, за Юмом) важко

пояснити, чому одні враження завжди існують поряд з

іншими. Наприклад, людина щоразу бачить одне й те

саме, дерево поряд з одним і тим самим будинком З

просторовий зв'язок вражень; одні враження (наприклад,

темрява) слідують за іншими (захід Сонця) З часовий

зв'язок; одне відчуття (вогонь) завжди викликає інше

(опік пальця, коли його наблизити до вогню) З при-

чинний зв'язок. Принципи, на основі яких Юм намага-

ється упорядкувати зв'язок між враженнями, він нази-

ває асоціативними. Але на запитання, звідки вони по-

ходять, чіткої відповіді не дає.

Юмівське розуміння причинності справило значний

вплив на її тлумачення в пізнішій філософії. Заперечую-

чи існування реальних субстанцій, Юм заперечував і при-

чинність як щось реальне. Його цікавить причинність ли-

ше як спосіб мислення. Свідомість людини, на його думку,

Ынав'язуєы причинний зв'язок враженням. З причини не

можна логічно вивести дію. З вогню логічно не випливає

опік пальця. А переконання, що вогонь є причиною опіку,

вибудовується на звичці, досвіді. Насправді за такої си-

туації існує проста часова послідовність. Людина мислить

за принципом: після цього, значить внаслідок цього (Розі

Нос, егЧо ргоргег Нос). Отже, причинність З це звичка мис-

лити так, а не інакше. В основі цієї звички З віра, до-

вір'я (Ьеііе/), близькі до біологічного відчуття, на відміну

від релігійної віри (/ш*Л). Зрештою, мислити світ як реаль-

ність З це також справа віри. Людині зручно так вважа-

ти, зручно так упорядковувати свої враження. А чи існує

світ насправді, чи ні, це питання, на думку Юма, немож-

ливо вирішити.

Юма вважають скептиком, оскільки він піддав сумні-

ву існування-таких сутностей, як субстанція, причинність,

простір і час. Критичним аналізом цих сутностей він під-

готував Єрунт для І. Канта.

Емпіризм подолав шлях від оптимізму, віри в без-

межні можливості розуму (Бекон) до скептицизму, обме-

ження людського пізнання (Юм). Прихильники емпіриз-

му намагалися вивести загальні наукові істини з. чуттє-

вого досвіду (одиничного). Однак крайній емпіризм у

формі сенсуалізму, який визнавав чуття єдиним джере-

лом знання, виявився неспроможним досягти цієї мети.

Цим зумовлена інтерпретація загального З понять суб-

станції, причинності, простору і часу як логічно невмоти-

вованої суб'єктивної звички мислення. Замість того, щоб

Західноєвропейська філософія Нового часу (XVIIЗXVIII ст.)

103

обЄрунтовувати наукове знання, побудоване на принципі

причинності, він розхитував його. Причина цього, як ста-

не зрозуміло з подальшого розвитку філософії, полягає в

тому, що суб'єкт в емпіризмі був штучно сконструйова-

ним Робінзоном. Культура як реальність, в якій живе

суб'єкт і крізь призму якої він отримує чуттєві дані, до

уваги не бралася.

Однак емпіризм простежив, до яких наслідків призво-

дить моделювання пізнання, коли суб'єктом є окрема лю-

дина, яка всі ідеї черпає з досвіду.

Раціоналізм

Якщо в Англії філософія Нового часу розвивалася у

формі емпіризму, то на континенті вона постала у формі

раціоналізму. Раціоналізм значно тісніше, ніж емпіризм,

пов'язаний із середньовічною схоластикою. Цим, зокре-

ма, зумовлене намагання його представників довести іс-

нування Бога і часте апелювання до Бога як гаранта істи-

ни тощо. Якщо емпірики продовжували традиції номіна-

лізму, то в раціоналізмі досить чітко проступав реалізм.

Раціоналістичні філософські системи, як і схоластична му-

дрість, за формою є умоглядною філософією, побудова-

ною на дедуктивних конструкціях. Багато раціоналістів

писали й друкували свої праці латиною. Така специфіка

раціоналізму мала своє соціальне підЄрунтя, оскільки епоха

буржуазних революцій на континенті, за винятком Ні-

дерландів, настала лише наприкінці XVIII ст.

І все ж раціоналізм був новим типом філософії. На

противагу схоластиці він намагався обЄрунтувати нову на-

уку. Декарт, як і Бекон, різко критикували схоластику.

На передній план він висунув проблему методу наукового

пізнання. Раціоналісти Декарт, Лейбніц були видатними

вченими в галузі математики і фізики, що позначилося

на їх системах. Вони вдавалися до переоцінки ролі розу-

му, загальних ідей, принципів, на основі яких вибудову-

ється система знання, і недооцінки ролі чуттєвих фактів;

абсолютизували математику і математичне природознав-

ство, недооцінювали дослідні науки.

Дещо спрощено філософську систему раціоналістів мо-

жна звести до такої схеми: світ побудовано, на раціональ-

них, логічних засадах: Бог творив його за принципами

математики та логіки. Ці засади збігаються з принципа-

ми побудови людського розуму. Іншими словами, раціо-

104

Історичні типи філософії

налізм в тій чи іншій інтерпретації приймає за аксіому

тотожність форм буття і форм мислення.

Засновником раціоналістичної течії, як і європейсь-

кої філософії Нового часу загалом, є французький мисли-

тель Декарт. Саме він заклав засади раціоналізму не про-

сто як гносеологічної течії, де раціоналізм протилежний

емпіризму, а раціоналізму як універсального світогляду,

протилежного ірраціоналізму.

Нова (або як її прийнято називати класична) європей-

ська філософія Єрунтується на вірі в розум. Розум є ви-

щою здатністю людини, вищою цінністю та ідеалом. На-

віть скептики, стверджуючи про обмежені можливості ро-

зуму, не протиставляли йому чогось більш поціновуваного.

Декарт, як і Бекон, вважав, що філософія повинна слу-

жити цілям практики. ЫЗамість умоглядної філософії, яка

викладається в школах, можна створити практичну, за

допомогою якої, знаючи силу і дію вогню, води, повітря,

зірок, небес і всіх інших оточуючих нас тіл... ми могли б

стати мовби господарями і володарями природиы. Він за-

мислив розбудувати струнку систему наук, яка б за ана-

логією з деревом мала: корінням З метафізику, стовбу-

ром З фізику, а гіллям З всі інші науки. Знаряддям роз-

будови повинен бути новий метод. Саме пошук методу

наукового пізнання Декарт вважав одним з найважливі-

ших завдань філософії. У своїх працях він намагався ви-

вести основні правила цього методу, взявши за основу

принципи побудови математичного знання:

1. Починати побудову науки слід з простих і очевид-

них істин. Істиною є знання, дане чітко й виразно (сіаге

еі АІЗІІПСІ&). Акт свідомості, в якому предмет дається чіт-

ко й виразно, він назвав інтуїцією.

2. Ділити складні речі (знання) на прості, аж до най-

простіших (аналіз).

3. Йти від простого, очевидного до складного, неоче-

видного (синтез).

4. Під час цих операцій на кожному етапі брати до

уваги всю повноту висновків.

Перша проблема, з якою Декарт зіткнувся при розбу-

дові науки на основі такого методу, була проблема від-

правних істин (звідки походять чіткі та виразні істини?).

Він заперечував чуттєвість як джерело таких істин, оскіль-

ки відчуття підвладні всіляким спотворенням. За його

словами, істинним є не те сонце, яке людина сприймає чут-

тям, а те, яке осягнув розум в концепції Коперника. Це

дало йому підставу для висновку, що вихідні ідеї Ывродже-

Західноєвропейська філософія Нового часу (XVI ІЗXVIII ст.)

105

ніы нашому розуму. До них належать ідеї Бога, числа, ті-

лесності, структурності тіл, а також принципи логіки, ка-

тегорії. Концепція Ывроджених ідейы Декарта сягає корін-

ням концепції Ыпригадуванняы душею ідей у Платона, з

тією лише відмінністю, що французький мислитель вва-

жав Ывродженимиы тільки найзагальніші та найпростіші

ідеї, а всі інші він намагався вивести з простих за допомо-

гою правил свого методу.

ЫВродженіы істини визнавали всі раціоналісти. Взяв-

ши за суб'єкт окремого індивіда, розглядаючи його поза

культурою, неодмінно доведеться зіткнутися з проблемою

походження правил логіки і категорій, які справді не ви-

водяться з індивідуального досвіду.

Вважаючи вихідним правилом вимогу чіткого та оче-

.видного знання, Декарт піддав сумніву всю сукупність

знання, яку до нього виробило людство, висунув вимогу,

щоб все це знання обЄрунтувало себе, довело свою істин-

ність, пройшло перевірку критерієм чіткості та очевидно-

сті. Вимогам цього критерію, на його думку, не відпові-

дає насамперед знання, побудоване на чуттєвих даних.

Але не тільки воно. І логіко-математичне знання можна,

на його думку, піддати сумніву. Єдиною абсолютною оче-

видністю, в якій принципово не можна сумніватись, є іс-

тина ЫЯ мислюы (еЧо содііо).

Декарт, як відомо, відкрив сферу свідомості як мис-

ленну діяльність ЫЯы, суб'єкта. Свідомість він мислить

як сукупність актів (дій) З сприймання, судження, ба-

жання та ін. (ЫЯы, наприклад, можу сумніватись, що

дім, який ЫЯы сприймаю, є справді домом. Можливо, це

гарно змайстрована декорація, але в самому акті сприй-

мання, в тому, що ЫЯы здійснював сприймання, ЫЯы не

можу сумніватись. Я можу сумніватись, що я правильно

розв'язую задачу, але сумніватись в тому, що ЫЯы її роз-

в'язую, принципово неможливо). Самоочевидність для лю-

дини її актів свідомості З необхідна внутрішня опора

для нормальної діяльності свідомості. Роздвоєння психі-

ки (психічне захворювання) і полягає якраз у втраті цієї

самоочевидності, коли ЫЯы приписує свої акти іншій лю-

дині, іншому ЫЯы.

Відштовхуючись від самоочевидності ЫЯ мислюы, Де-

карт намагався поновити в правах весь світ, все суще і,

відповідно, на принципі очевидності розбудувати наукове

знання про нього. Перший його висновок: ЫЯ мислю, от-

же, я існуюы (соЧііо, егЧо вит). Отже, від акта мислення

він доходить висновку про існування ЫЯы як особливої

106

Історичні типи філософії

духовної субстанції, душі. Якщо мислення З це діяль-

ність, то є щось, що здійснює цю дію.

ЫЯы, духовна субстанція, за Декартом, неподільна, по-

збавлена просторової визначеності, її реальним виявом

(атрибутом) є мислення. Беручи за відправну точку цю

субстанцію, він намагався довести існування всього су-

щого.

ЫЯы як духовній субстанції притаманні Ывроджені ідеїы,

зокрема ідея Бога. На основі ідеї Бога як найдосконалі-

шої істоти Декарт робить висновок про реальне існування

Бога, повторюючи аргументи схоластів на користь буття

Бога, Бог, у свою чергу, виступає запорукою того, що ме-

ні з очевидністю даний весь світ. Отже, від ЫЯы до Бога і

далі до світу З така схема філософії Декарта. При цьому

Бог виступає важелем, за допомогою якого французький

мислитель долає соліпсизм, який замикає свідомість у своїх

власних рамках. Бог, за Декартом, є гарантом існування

світу і гарантом того, що цей світ можна осягнути розу-

мом. Абсолютний Творець відповідає за ідеї та істини, на

основі яких він творив світ. А сам світ постає як тілесна

субстанція, атрибутом якої е протяжність. Всі інші якос-

ті З колір, смак, вага, звук З є вторинними. Декарт фа-

ктично ототожнює матерію з протяжністю (простором).

Світ, на його думку, безкінечний у просторі, матеріально

одноманітний, матерія, перебуваючи в русі, поділяється

до безкінечності, пустота відсутня. На основі цих двох

якостей З просторовості та руху, які легко математизу-

ються, З філософ намагався пояснити світ, який постає

велетенським механізмом, а Бог, що його створив, З гео-

метром і механіком. У такий спосіб Декарт заклав засади

механістичного світогляду.

У межах такого світогляду світ мислився не багато-

якісним та ієрархічним (царство мінералів, рослин, тва-

рин, людини), він поставав одноманітним, простим і зво-

димим до чисел. Телеологія виявилася зайвою, оскіль-

ки все можна було пояснити на основі механіки. Декарт

розглядав і живі організми як механізми. Такий підхід

не завадив, а можливо, і посприяв тому, що він відкрив

рефлекс, сформував засади експериментального вивчен-

ня психіки.

Оскільки Бог конструював світ як геометр і механік,

то для пізнання світу необхідно зрозуміти принципи бо-

жественного мислення. А так як ці ж вихідні принципи

у формі Ывроджених ідейы наявні і в людській свідомос-

ті, то людина, розвиваючи ідеї людського розуму, "може

Західноєвропейська філософія Нового часу (XVIIЗXVIII ст.)

107

логічно відтворити весь світ. Пізнання світу е пізнанням

розуму, .а усвідомлення і логічний розвиток Ывроджених

ідейы є водночас пізнанням світу. Іншими словами, прин-

ципи геометрії, дедуковані з вроджених ідей, є і принци-

пами самого світу.

Попри всю непереконливість них засадничих тверджень

Декарта, саме його механістичний підхід став основою роз-

витку науки (і філософії) Нового часу. Декарт разом з Га-

лілеєм є творцями механістичної картини світу, яка була

покладена в основу технічних трансформацій світу. Меха-

ніцизм З це не тільки світогляд, це і програма перетво-

рення світу на основі зведення його до простих механізмів.

Визнаючи дві субстанції З тілесну і мислячу, Декарт

опинився перед проблемою узгодження їх в людині, адже

вона є єдністю душі й тіла. Переконливо пояснити цю

єдність він не зумів. Він стверджував, що в мозкові існує

пункт, у якому відбувається контакт обох субстанцій, але

якщо субстанції діють одна на одну, то вони перестають

бути незалежними.

Механіцизм Декарта, його дуалізм, як це не парадок-

сально, виявились плідною філософською основою для роз-

витку його наукових ідей З створення аналітичної гео-

метри, теорії оптики та ін.

Беручи до уваги ідеї Декарта, свій варіант раціоналі-

стичної філософії створив голландський мислитель Бе-

недикт Спіноза (1632З1677), який досліджував перева-

жно етичні проблеми. Гноселогічним аспектом раціона-

лізму мислитель займався дотично. Спіноза використав

дедуктивно-геометричний метод Декарта для побудови

своєї основної пращ ЫЕтикаы, яка складається з дефіні-

цій, аксіом, теорем, доведень. А оскільки в цій праці ви-

кладено не лише етичне вчення, а й вчення про субстан-

цію і про пізнання, то можна зробити висновок, що мате-

матичну раціональність Спіноза визнавав принципом

побудови всього сущого.

Б. Спіноза перейняв учення Декарта про субстанцію

як абсолютну і безумовну річ, яка для свого існування не

потребує інших речей, тобто є Ыпричиною самої себеы. Але

він відкинув побудову французького мислителя, що вклю-

чала абсолютну субстанцію З Бога і дві похідні субстан-

ції З тілесну та духовну. Поєднання Ыпохідностіы і Ысуб-

станціїы таїть в собі, на його думку, суперечність, Спіноза

визнавав одну субстанцію З Бога, а декартівські похідні

субстанції він трактував як його атрибути. Такими атри-

бутами він вважав протяжність і мислення. Спіноза долає

108

Історичні типи філософії

дуалізм Декарта, але натомість виникають нові пробле-

ми. Бог, атрибутом якого є протяжність, тотожний при-

роді; природа ЗІ це Бог у речах. Отже, Спіноза є пантеїс-

том, продовжуючи в цьому сенсі традицію М. Кузансько-

го та Дж. Бруно.

Все суще, оскільки воно існує в Богові і через Бога, на

думку Спінози, пройняте абсолютною необхідністю. Сво-

бода полягає в усвідомленні цієї необхідності. Тіла і дум-

ки для Спінози є модусами (конечними утвореннями) двох

атрибутів субстанції З протяжності та мислення. Вони

породжені Богом. Звідси висновок: Ыпорядок і зв'язок ідей

той самий, що й порядок і зв'язок речейы. Іншими слова-

ми, в природі Бога, який поєднує протяжність і мислен-

ня, слід шукати причину того, що математичні конструк-

ції світу відповідають реальній структурності цього світу.

А оскільки душа людини, за Спінозою, є частиною безкі-

нечного розуму Бога, то і для неї порядок ідей відповідає

порядку речей. Так він пояснював збіг математичних іс-

тин людини та онтологічної структури світу.

Ще одним великим раціоналістом XVII ст. був німець-

кий мислитель Г.-В. Лейбніц, який зробив спробу синтезу

арістотелізму та філософії Декарта. Він намагався поєдна-

ти механістичний світогляд філософії Нового часу з арісто-

телівським вченням про конечні причини (цілі) та субстан-

ційні форми. Як відомо, Арістотель вчив, що речі мають

цільові причини (містять в собі свою мету, своє призначен-

ня). Тому до них правомірно ставити питання не тільки

Ычому?ы, а й Ыдля чого?ы, Ыз якою метою?ы. Вчення про

цільові причини стало основою телеології.

Засновники механістичного світогляду Бекон і Декарт

винесли поняття мети за межі механіки і науки. Лейб-

ніц був першим мислителем, який усвідомив обмеженість

механістичного світогляду, його незастосовність до по-

яснення органічного світу. Справді, на основі механіки

можна пояснити, Ыякы іде, скажімо, тварина, але Ыдля

чогоы вона йде (доцільність в поведінці тварини) з меха-

ніки вивести неможливо. Саме на подолання цієї обме-

женості спрямоване вчення Лейбніца. Крім цього, всупе-

реч домінуючому уявленню про субстанцію як тіло, ма-

теріальне утворення, Лейбніц відродив арістотелівське

вчення про субстанційність форми та її домінування над

матерією. На його думку, справжньою реальністю є не

протяжність і рух, як вважав Декарт, а певні духовні

центри сили З неподільні активні духовні одиниці, які

він називав монадами (грец. мопаз З одиниця, неподіль-

Західноєвоопейська філософія Нового часу (XVIIЗXVIII ст.)

109

не). Матерія сама по собі пасивна, їй бракує активності,

сили. Носієм цієї активності є монади. Формами актив-

ності (атрибутами) монад є сприймання і прагнення. Про-

тяжність, матеріальність є лише зовнішнім виявом ду-

ховної сутності монад. Кожна монада подібна до душі,

яка вміщена в матеріальну оболонку (тіло). Світ, за Лейб-

ніцом, є сукупністю монад З простих і складних (склад-

ні є результатом сполучення простих монад).

Очевидно, до ідеї монади Лейбніц прийшов під впли-

вом відкриття голландським природознавцем Антоні Ле-

венгуком (1632З1723) дрібних організмів. Це дало змогу

замість механічної (однорідної) запропонувати біологічну

(складну, різноманітну) модель світу.

Світогляд, в основі якого лежить множинність субста-

нцій, називається плюралізмом. Лейбніц повернувся до

арістотелівського вчення про ієрархію субстанційних форм

(мінералів, рослин, тварин і людини). Кожна монада, стве-

рджував він, неділима, індивідуальна і неповторна, світ

різноманітний до безконечності. При цьому кожна мона-

да віддзеркалює в собі весь Всесвіт. Вона відображає, хо-

ча і нечітко, все, що відбувається у Всесвіті, в тому числі

минуле, сучасне і майбутнє. Ця теза фактично відтворює

давньогрецьке вчення про Всесвіт як макрокосм і людину

як мікрокосм. Відмінність між монадами полягає в чітко-

сті сприймання і прагнення. В нижчих монад вони нечіт-

кі й неусвідомлені. З наближенням до людини ступінь

усвідомлення зростає, але тільки людині дано розум З

свідомі сприймання і прагнення. Щоправда, не всі сприй-

мання і прагнення навіть людина усвідомлює, більшість

сприймань проходить поза свідомістю. Лейбніц першим

дійшов висновку про наявність несвідомого в людини, ви-

передивши на два століття австрійського психолога Зиг-

мунда Фрейда.

Як і Декарт, Лейбніц опинився перед проблемою узго-

дження дій душі й тіла, з яких складається кожна мона-

да, а також обЄрунтування взаємодії монад. Він не припу-

скав причинної взаємодії між ними, бо це породжувало б

заперечення субстанційної відмінності між тілом і душею.

Не міг він і заперечити факт узгодженості між дією душі

й тіла. При вирішенні цієї проблеми Лейбніц цілком у

дусі своїх попередників стверджував, що гарантом такого

узгодження є Бог, який синхронізував поведінку душі й

тіла подібно до двох маятників, що коливаються гармо-

нійно без взаємодії. Ця концепція отримала назву напе-

ред установленої гармонії.

110

Історичні типи філософії

Монадологія Лейбніца за всієї надуманості її вихідних

понять мала несподівано плідні наслідки в критиці меха-

ністичного світогляду. Так, на основі того, що просторо-

вість є лише зовнішнім виявом духовної сутності монад,

Лейбніц дійшов висновку, що простір і час не мають суб-

станційного характеру, як це вважали Декарт і Ньютон, а

є похідними від відношення монад. Простір і час З види-

мий вияв монад. Простір, зокрема, являє собою порядок

речей, їх співіснування в один і той же час, а час є послі-

довністю подій. Іншими словами, простір і час породжені

співвідношеннями монад, а не є чимось вихідним, субста-

нційним. Саме такий погляд на простір і час характерний

для сучасної некласичної фізики. А якщо простір і час не

абсолютні, то і всі закони механіки перестають бути абсо-

лютними математичними істинами. У зв'язку з цим Лей-

бніц змушений був узгодити механіцизм з телеологічним

підходом (з біологічною за своєю суттю монадологічною

концепцією), адже він не міг заперечувати істинності ме-

ханіки. Він стверджував, що нижчі грубі монади (субста-

нції), які характеризуються нечіткими сприйманнями і

прагненнями, можна вважати матеріальними, вони під-

лягають законам механіки. Бог оперує ними як механік.

Поведінку вищих монад, у яких домінує усвідомлене

сприймання і прагнення, не можна пояснити механікою.

Бог щодо них виступає як господар, який все влаштував

доцільно, і як законодавець.

У сфері пізнання Лейбніц розрізняє Ыістини розумуы

та Ыістини фактівы. Як і Декарт, Ыістини розумуы він не

виводив з досвіду. Але не приймав і концепцію Ывродже-

них ідейы. Тезу Дж. Локка Ынема нічого в розумі, чого

раніше не було у відчуттяхы він доповнив, Ыкрім самого

розумуы. Іншими словами, сам розум, його здатності й

діяльність передують чуттєвому досвіду. Душа, на дум-

ку Лейбніца, містить в собі низку понять, таких, як бут-

тя, єдність, тотожність, причина та ін., що не можна

вивести з досвіду. Але вони наявні не в готовому вигля-

ді, а як певні нахили, звички, які реалізуються в проце-

сі пізнання. До Ыістин розумуы і належать істини, здобуті

на основі понять розуму. Це насамперед правила логіки

й аксіоми математики. ЫІстинами розумуы є такі істини,

протилежні яким логічно неможливі. Вони З необхід-

ні й абсолютні істини. Отже, під Ыістинами розумуы Лейб-

ніц розумів сферу логіко-математичного знання, яке ви-

будовується за законом заборони протиріччя в мисленні

й істинність якого не потребує звернення до чуттєвих фак-

Західноєвропейська філософія Нового часу (XVIIЗXVI11 ст.)

111

тів. Істини фактів З це емпіричні випадкові істини, про-

тилежне їм можна мислити. Ці істини носять вірогід-

ний характер.

Раціоналізм, загалом, різко розвів чуттєвість і розум.

Хоча вихідні твердження емпіризму та раціоналізму пря-

мо протилежні у висновках, вони багато в чому подібні.

Обидва вони визнали логіко-математичне знання абсолю-

тним і необхідним. А їх представники З Лейбніц і Юм З

дійшли висновку про вірогідний (тобто не всезагальний і

необхідний) характер природознавчого знання.

Концепція збігу (паралелізму, гармонії) порядку речей

та ідей в раціоналізмі хибує на той же механіцизм, що і

концепція дзеркального відображення фактів у емпіриків.

І та і інша концепції не беруть до уваги творчої здатності

свідомості, що стало предметом дослідження І. Канта.

Філософія Просвітництва

Просвітництво постало як ідейний рух ХУПІ ст., що

охопив передові країни Західної Європи З Францію, Анг-

лію, Німеччину і поширився на інші європейські країни,

у тому числі Польщу, Україну та Росію. Його основу ста-

новила віра в розум як джерело знання і як засаду побу-

дови щасливого життя (окремої людини та суспільства),

віра в науку, в соціальний прогрес, критика релігії та

марновірства, віротерпимість аж до атеїзму, визнання при-

родних прав людини. Як ідеологія, Просвітництво вира-

жало інтереси молодої буржуазії. Оскільки релігія на

той час була духовним виразником інтересів аристокра-

тії, то діалектика ідейної боротьби змусила ідеологів бур-

жуазії зайняти протилежні З матеріалістичні та атеїс-

тичні З позиції.

Просвітництво за своєю суттю оптимістичне, пройня-

те вірою в щасливе майбутнє людства. Ця віра Єрунтува-

лася на переконанні, що наука і технічний прогрес ство-

рять рай на землі. Його представники не передбачили, що

прогрес принесе свої проблеми, а Ыземний райы весь час

буде маритися на горизонті й відступатиме в міру набли-

ження до нього.

Просвітники багато в чому схожі на софістів Давньої

Греції. І ті й інші є ідеологами демократії, які в боротьбі

з аристократією піддали критиці традиційні вірування,

виходячи з розуму як єдиної опори. Обидва напрями біль-

ше досягли в руйнуванні традицій, ніж у творенні нового.

112

Історичні типи філософії

Проте між ними існує й суттєва відмінність. Софісти за

відсутності науки як взірця істинності, релятивізували і

суб'єктивізували розум, а просвітники вбачали в ньому

запоруку абсолютної істини. Просвітництво, за всієї полі-

фонічності ідей, які воно об'єднує, не підривало віри в

розум, а створювало культ розуму.

З погляду історичного розвитку, Просвітництво є ак-

том самоусвідомлення Європою Нового часу самої себе як

самобутнього духовного утворення. В період Середньовіч-

чя Європа жила в іудейсько-християнських ідейних коор-

динатах. В епоху Відродження вона наслідувала анти-

чність. В обох випадках вона жила за ідеалами, зразками

заданими, іншими народами та культурами. Справжня Єв-

ропа, яка дала людству такі побудовані на засадах розуму

цінності, як сучасна наука і демократична держава, по-

чинається з епохи Просвітництва.

Теоретичною передумовою Просвітництва можна вва-

жати філософію XVII ст., зокрема Декарта з його наста-

новою на розум і механістичним світоглядом, ідеї Локка

(орієнтація на досвід, теорія природних прав людини), а

також механіку Ньютона як зразок наукової теорії.

Найбільшого розвитку Просвітництво набуло у Фран-

ції. Саме тут в атмосфері кризи інститутів феодалізму на-

передодні буржуазної революції ідеї просвітників охопили

широкі кола освічених людей. Ідейним рупором і духов-

ним центром Просвітництва стала знаменита Енциклопе-

дія, яку з 1751 по 1772 рік видавали французькі просвіти-

телі, спочатку Жан Даламбер (1717З1783), а відтак Дені

Дідро (1713З1784). Думки просвітників поширювалися не

тільки в теоретичних дослідженнях, вони пропагувалися в

памфлетах, дискутувалися в салонах.

Найвідоміші французькі просвітники З філософи-

деїсти Франсуа Вольтер (1694З1778), Етьєн Кондільяк

(1714З1780), Шарль-Луї Монтеск'є (1689З1755), Жан-

Жак Руссо (1712З1778) і представники матеріалізму

Дені Дідро, Жульєн Ламетрі (1709З1751), Клод Гельве-

цій (1715З1771), Поль Гольбах (1723З1789) та ін. В Ан-

глії ідеї Просвітництва проповідували Джон Толанд, Ан-

тоні Шефтсбері (1671З1713), Джон Коллінз (1676З1729),

Бернард Мандевіль (1670З1733) та ін. У Німеччині пред-

ставниками Просвітництва були Християн Вольф (1679З

1759), Александр Баумгартен (1714З1762), Готгольд Лес-

сінг (1729З1781) та ін.

Просвітники піднесли розум до вищого ідеалу епо-

хи. Щодо цього вони є спадкоємцями ідей раціоналізму

Декарта і Лейбніца. Однак вони тлумачать розум дещо

Західноєвропейська філософія Нового часу (XVIІЗXVIII ст.)

113

інакше, ніж їх попередники. Якщо для Декарта і його

послідовників розумЗ це пасивне вмістилище вічних

ідей (спільних для людини і Бога), то з просвітників

розум набуває рис активності, постає як прагнення до

істини, знаряддя перетворення буття. З цього приводу

яскраво висловився німецький мислитель Готхольд-

Ефраїм Лессінг (1729З1781): ЫЯкщо би Бог тримав у

правій руці всі істини, а в лівій З єдине і завжди живе

прагнення до істини (навіть якщо до того ж я завжди і

у всьому мав би помилятись) і сказав би мені: ЫВиби-

райы, я б смиренно впав на коліна перед його лівою

рукою і сказав: ЫОтче, дай мені це! Право на чисту істи-

ну належить тільки тобі!ы

Розум, який раніше вважався пасивним знаряддям пі-

знання наявного буття (природного та соціального), про-

світники мислили як знаряддя перетворення буття. У про-

світників розум сприймає буття в перспективі його пере-

творення. Звідси дух реформаторства, який охопив широкі

кола освічених людей, віра в те, що за допомогою науки і

розумних законів можна перебудувати світ. Цей дух про-

ник навіть в палаци монархів, породив моду на монархів-

просвітників.

Існує ще одна відмінність у підході до розуму між про-

світниками і їхніми попередниками. Переймаючи декар-

тівську ідею розуму як абсолютний вихідний принцип, про-

світники інтерпретують розум швидше в дусі Локка. Опора

на факти, чуттєві дані є необхідною передумовою розуму.

Так, Даламбер стверджував, що філософія повинна опира-

тись на факти, інакше вона перетворюється на химеру. На

цьому локківському підході до розуму Єрунтувалася боро-

тьба просвітників з попереднім раціоналізмом як мета-

фізикою, тобто умоглядною філософією, що не має під со-

бою фактів. Взірцем науки вони вважали фізику Ньюто-

на, теорію, що Єрунтувалась на фактах. Кондільяк,

наприклад, вважав абстрактні принципи, на яких будува-

лись метафізичні системи, шкідливими і небезпечними.

Він виступав проти вживання понять Ыбуттяы, Ысубстан-

ціяы, Ысутністьы, Ыатрибуты, Ыпричинаы, Ысвободаы, вва-

жаючи їх змістовно пустими.

Критика просвітниками метафізики почасти зумовле-

на відсутністю у них чіткого розмежування філософії та

науки. До філософії ставились вимоги, правомірні швид-

ше до наукового пізнання. Щодо цього просвітники є по-

передниками позитивістів З течії XIX ст., що намагалась

побудувати філософію за зразком науки. До речі, заснов-

114

Історичні типи філософії

ник позитивізму О. Конт (1798З1857) вважав себе продо-

вжувачем ідей енциклопедистів.

Поєднання ідей емпіризму і раціоналізму З віри в

розум і вимоги опори на чуттєві факти З просвітники

здійснювали декларативно, поверхово. Вони не обЄрун-

тували його теоретично. Цей аспект, а також популяри-

заторство просвітників дали підставу Гегелю звину-

ватити Просвітництво у відсутності глибини та оригі-

нальності.

Для Просвітництва характерне скептичне, а часто й

зневажливе ставлення до релігії, яке у деяких його пред-

ставників переростає в атеїзм. Хоча більшість просвітни-

ків і визнавала ідею Бога, але тлумачила її в дусі деїзму.

Бог мислився ними творцем світу, суддею за моральні

вчинки, але заперечувалося його безпосереднє втручання

в хід подій. Таку релігію просвітники називають раціо-

нальною, тобто узгодженою з розумом, або ж природною.

Подібних поглядів дотримувались, зокрема, Толанд, Мон-

теск'є, Вольтер. Водночас просвітники заперечували іс-

нуючу так звану позитивну релігію З релігію Одкро-

вення, яку вважали сукупністю марновірства та невігласт-

ва. Це породжувало нехтування обрядами, заперечення

церковних історій. Гольбах як найвідоміший атеїст, який

написав кілька праць, спрямованих проти релігії, вважав,

що вона є плодом невігластва та обману. Більшість про-

світників наївно вірила, що світло розуму розвіє сутінки

релігії. При цьому вони не бачили принципової відмін-

ності між релігією, міфологією та марновірством. Все це

критикувалося як незасноване на розумі. Разом з релі-

гією вони підривали авторитет традиції і культуру. Вва-

жаючи людину природною істотою, вони і мораль розумі-

ли як природне явище, не бачили необхідності в релігії

для обЄрунтування моралі.

У поглядах просвітників на світ панував механістич-

ний світогляд, заснований на фізиці Ньютона і механіці

Декарта. Так, лідер французьких матеріалістів Дідро за-

являв, що завдяки Ньютону та іншим вченим світ уже

більше не є Богом, а машиною з колесами, приводами,

пружинами і гирями. Світ З це матерія, що рухається в

просторі та часі й має причинні зв'язки. При цьому при-

чинність у межах механіцизму набуває рис фаталізму, за-

перечення будь-яких випадковостей. Просвітники запере-

чували телеологію, але не брали до уваги і якісну різно-

манітність світу. Ламетрі навіть людину зводив до машини.

Оскільки всі здатності душі, на його думку, залежать тіль-

Західноєвропейська філософія Нового часу (XVIIЗXVIII ст.)

115

ки від особливостей побудови мозку і всього тіла, то вони

повинні ототожнюватись з цією побудовою. Тому людина

і є нічим іншим, як високоінтелектуальною машиною (ме-

ханізмом).

Гольбах, автор одного з найвидатніших творів матеріа-

лізму ЫСистеми природиы, заявляв, що людина є творін-

ням природи, вона існує як частина природи і підлягає її

законам, від яких не може звільнитись навіть подумки.

Він також заперечував відмінність між людиною фізич-

ною та духовною. Вчинки людей, на його думку, не мо-

жуть бути вільними. Громадські закони повинні будува-

тись на Ыприродних законахы людей.

Усе це свідчить, що просвітникам притаманний ме-

ханістичний натуралізм в розумінні світу. Поширений

на людину, цей підхід вів до заперечення свободи і до

пошуку моральних засад людського буття в природі лю-

дини. В соціальній концепції, тобто в розумінні суспіль-

ства, просвітники виходили з людини як природної істо-

ти (соціальна робінзонада). Вони вірили в незмінну при-

роду людини, яка складається зі схильностей, інстинктів

і чуттєвих потреб. По-різному оцінюючи природу люди-

ни (добра вона чи зла), вони схилялись до думки про

всесилля виховання (ці думки вслід за Локком повторю-

вав Гельвецій). Це живило сподівання на розумних пра-

вителів і вчителів, які завдяки вихованню нових людей

перетворять світ.

З природи людини просвітники виводили природні пра-

ва (права, виведені розумом з природи людини): право на

життя, свободу і на приватну власність як основу добро-

буту. Ці думки, висловлені Локком, набули значного по-

ширення серед французьких мислителів.

Вслід за англійськими філософами французькі просві-

тники (Руссо) захищали концепцію суспільного договору

як джерела держави. На їх думку, в природному (додер-

жавному) стані люди постійно воювали між собою. Зітк-

нення егоїстичних інтересів ставило під загрозу людське

існування. Для того щоб подолати це і краще захистити

себе від стихії, люди, зібравшись, уклали договір, згідно

з яким частину своїх прав передали державі, щоб та сте-

жила за порядком між ними. Ця концепція пояснювала

походження держави без втручання вищих сил. У-ній про-

стежувалася думка про те, що народ є джерелом влади, і

якщо громадяни мають обов'язки перед державою, то і

держава має певні обов'язки перед громадянином, адже

контракт є двостороннім.

116

ІСТОРИЧНІ ТИПИ ФІЛОСОФІЇ

Один з найвідоміших тогочасних соціальних філософів

Монтеск'є стверджував про об'єктивність соціальних зако-

нів, які породжуються географічними факторами, способом

життя народу (землеробство, скотарство, мисливство), релі-

гією тощо. Він надавав великого значення ідеї Локка про

розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову.

Вчення про Ыприродні праваы людини було покладе-

но в основу концепції демократичної правової держави,

проголошеної в американській ЫДекларації прав...ы

(1776) і французькій ЫДекларації прав людини і грома-

дянинаы (1789). У них вперше була стверджена правова

рівність людей (рівність перед законом незалежно від

майнового стану, конфесії, національності, статі), народ про-

голошувався джерелом влади. Після християнства, яке

закріпило моральну рівність людей, проголошення пра-

вової рівності було найбільшим досягненням у цивілі-

заційному поступі.

Аристократія, яка в боротьбі з Просвітництвом споча-

тку опиралась тільки на релігію, пізніше витворила свою

світську ідеологію. Нею став романтизм.

Романтизм З філософська течія, представники якої розглядали

природу як художній витвір духу, проповідували культ генія, відво-

дили провідну роль у пізнанні мистецтву, інтуїції.

Найбільшого поширення романтизм набув у Німеччи-

ні на початку XIX ст. Роздрібнена Німеччина запізнюва-

лась з буржуазними перетвореннями, тому ідеї Просвіт-

ництва знайшли тут не тільки прихильників, але й не менш

палких супротивників. Романтики З Фрідріх Шлегель

(1772З1829), Новаліс (1772З1801), пізній Фрідріх

Вільгельм Йозеф Шеллінг (1775З1854), усвідомлюючи су-

перечності капіталізму, протиставили йому ідеалізоване

минуле. Романтизм постав як антипросвітництво. Просвіт-

ники виходили з розуму і науки, романтики З з віри та

релігії. Просвітники відправною точкою вважали окрему

людину (права людини), рухалися до соціального цілого, а

романтики З від цілого (душі народу) до людини. Просвіт-

ники апелювали до природи, романтики З до історії, куль-

тури. Вони першими піддали критиці наївний раціоналізм

і антиісторизм Просвітництва. Просвітники були носіями

прогресивних ідей, романтики З консервативних.

У протистоянні Просвітництва і романтизму наміти-

лись два типи світоглядів, політичних ідей, які було по-

кладено в основу ліберально-прогресивних і консерватив-

них буржуазних політичних течій і партій.

Західноєвропейська філософія Нового часу (XVIIЗXVIII ст.)

117

У філософській літературі XX ст. не вщухають дис-

кусії щодо історичної ролі ідеї розуму, яку Просвітницт-

во піднесло до рангу суспільного ідеалу. Сучасна філосо-

фія здійснила переоцінку ідеї розуму і показала її обме-

женість практично у всіх вимірах. Наука і техніка не

тільки не розв'язують проблеми соціального буття лю-

дини, а й породжують нові (мирний і немирний атом), які

за драматизмом перевершують колишні. Стала очевид-

ною обмеженість розуму в боротьбі з релігією й тради-

ціями. Розум сам із себе не здатен породжувати соціа-

льні цінності, він швидше перетворюється на механічно-

го робота З потвору, позбавлену моральних орієнтирів,

але придатну максимально ефективно виконувати будь-

яку програму.

Небезпроблемною виявилась і спроба перебудови сус-

пільства на засадах розуму. Буржуазна демократія, яка

сформувалась на ідеалах Просвітництва, є далеко не зем-

ним раєм. А спроба досягти його через соціалістичну ре-

волюцію і планове господарство (воно повинно було зна-

менувати торжество розуму над ірраціональністю стихії

ринку), не кажучи про ціну, яку довелось заплатити за

цей експеримент, завершилась крахом. Планове раціона-

льне господарство виявилося неефективним порівняно зі

стихійним.

Може здатися, що є всі підстави проголосити розум

фальшивим ідеалом. Але це теж було б неправильно, оскі-

льки постала проблема, що возвести на опустілий п'єдес-

тал. Релігійні цінності? Вони різні у різних народів, і за

ними також тягнеться шлейф кривавих війн. Очевидно,

ідеал Просвітництва, але з усвідомленням його обмеже-

ності, залишиться основною цінністю сучаної цивіліза-

ції. За висловом В. Черчілля (1874З1965), буржуазна

демократія недосконала, але кращої людство поки що не

придумало.

Запитання. Завдання

Е1. Доведіть вплив наукової революції XVIЗXVII ст. на подальший

розвиток філософії.

2. Проаналізуйте протистояння матеріалізму й ідеалізму, раціона-

лізму й ірраціоналізму та виявіть моменти їх дотику.

3. Розкрийте характерні риси, притаманні основним типам емпі-

ризму та раціоналізму.

4. Покажіть позитивний аспект критики Ыпривидівы Беконом.

5. Доведіть історичне значення раціоналістичної методології.

118

Історичні типи філософи

6. Порівняйте раціоналістичну філософію Декарта і Спінози й на-

звіть їх спільність та специфічну особливість кожної.

7. Чому монадологія Лейбніца мала плідні наслідки в критиці ме-

ханістичного світогляду?

Теми рефератів

1. Наукова революція XVIЗXVII ст.: проблеми і набутки.

2. Концепція нової науки Ф. Бекона.

3. Емпіризм: сутність та проблеми.

4. Принцип універсального сумніву Р. Декарта і сучасна наука.

5. Матеріалістична фізіологія і проблема людини у філософській

системі Р. Декарта.

6. Антропологія та філософія духу Б. Спінози.

7. Соціологічні та етичні погляди Б. Спінози.

8. Сутність деїзму Т. Гоббса й Дж. Локка.

9. Синтез арістотелізму й філософії Декарта у творчості Г. Лейбніца.

Література

Бекон Ф. Новьій Органон. Соч.: в 2 т. З Т. 2. З М., 1972.

Гольбах П. А. Избраннме философские произведения: в 2 т. ЗМ., 1983.

Декарт Р. Сочинения: в 2 т. З М., 1989.

Дидро Д. Избранньїе философские произведения. З М., 1941.

Кузнецов В. М., Мировский Б. В., Грязнов А. Ф. Западноевропейская фи-

лософия XVIII века. З М., 198Є.

Соколов В. В. Европейская философия XVЗXVII веков. З М., 1984.

2.5. Німецька класична

філософія

У другій половиш XVIII ст. центр європейської філо-

софської думки перемістився з Англії та Франції в Німеч-

чину, яка значно пізніше від своїх західних сусідів стала на

шлях буржуазних трансформацій. Саме тут напередодні

буржуазних перетворень виникають ідейні пошуки і ду-

ховне піднесення, що охопили все суспільство, в тому числі

й філософію. Сформувалась філософська традиція, в межах

якої вдалося переосмислити багато проблем, над якими без-

успішно билася попередня філософська думка. Одна їх група

мала гносеологічний характер: протистояння емпіризму й

раціоналізму, детермінізму і свободи волі; друга З онтоло-

гічний (стосувалася буття людини): протиріччя між нату-

ралістично-механістичним світоглядом і специфікою бут-

тя людини, яке виходило поза межі цього світогляду.

Німецьку класичну філософію сформували І. Кант, І. Фіх-

те, Ф.-В..-Й. Шеллінг, Г.-В.-Ф. Гегель, Л. Фейєрбах. Певною

мірою до цієї традиції можна зарахувати філософію К. Мар-

кса, принаймні категоріальний апарат і стиль мислення Ма-

ркса не виходить за її межі.

Філософів, які належать до німецької класичної філо-

софії, споріднює зміщення центру дослідження від об'єкта

до суб'єкта, в онтологічному аспекті З від природи до іс-

торії і культури. Відбувається переосмислення і самогосу-

б'єкта. Якщо раніше він мислився як певна духовна субстан-

120

Історичні типи філософії

ція, що пасивно відображала світ, то в німецькій класич-

ній філософії суб'єкт постає як творча діяльність (Кант),

як дух, що перебуває в історичному розвитку (Гегель), як

людство, яке здійснює історичний поступ на основі прак-

тичної діяльності (Маркс). Іншими словами, суб'єкт мис-

литься як діяльність, яка у філософії після Канта все біль-

ше набуває історичного характеру, перетворюється на куль-

туротворчу діяльність, вільне самотворення.

Критична філософія І. Канта

Засновником німецької класичної філософії є Імману-

їл Кант З філософ, якого за силою духу і впливу на пода-

льший розвиток філософської думки часто порівнюють з

Платоном. Філософія Канта З перехідна ланка між ра-

ціоналізмом Просвітництва і романтично забарвленою фі-

лософією XIX ст. Кант, як і просвітники, пройнятий іде-

єю розуму, здатного продукувати абсолютні вічні істини.

Але він переосмислює цю ідею: розум трактує не як меха-

нічне відображення дійсності (емпірики) чи як послідов-

не методологічне розгортання вроджених ідей (раціоналі-

сти), а як творця, конструктора дійсності (об'єкта) і знання

про неї. На цій основі Кант долає суперечність емпіризму

та раціоналізму, що було першим його внеском у розви-

ток філософської думки. Другий внесок полягає в тому,

що Кант теоретично обЄрунтував автономію волі людини,

непідлеглість моральності зовнішнім чинникам, завдяки

чому сфера людської діяльності (культура) була винесена

за межі природної детермінації. Після Канта культуру роз-

глядали за межами природи, не прив'язуючи її до при-

родних закономірностей. Природа і культура постають для

філософії як дві рівнозначні та незводимі одна до одної

сфери.

У творчості Канта виділяють докритичний і критич-

ний періоди. У докритичний, або, як він його називав,

догматичний, період Кант перебував під впливом філо-

софії Лейбніца і його послідовника X. Вольфа. Він був

переконаний, що силою розуму можна осягнути законо-

мірності природи, демонструючи це створеною космого-

нічною гіпотезою і теорією припливів та відпливів. Але

ознайомлення з філософією Юма збудило Канта (за його

словами) від догматичної сплячки. Під догматизмом Кант

розумів філософську позицію, згідно з якою світ існує

Німецька класична філософія

121

таким, яким людина його сприймає, а пізнання є його

відображенням. Юм, поставивши під сумнів цю позицію,

не запропонував нічого взамін. Кант виробив свій підхід

до розв'язання цієї проблеми, назвавши його конструк-

тивним критицизмом.

Кант, за його словами, здійснив коперниканський пе-

реворот у філософії, довівши, що потрібно не знання (ро-

зум) узгоджувати з предметами, як це робили попередні

філософи, а предмет зі знанням (розумом). Тобто, джере-

ло всезагальності й необхідності знання він пропонує шу-

кати не в об'єкті, а в суб'єкті. Світ наукового пізнання не

є світом самим по собі (догматизм), але він не є також

лише відчуттям людини (скептицизм).

Світ науки є витвором розуму, який сконструював йо-

го за певними правилами на основі чуттєвого матеріалу,

отриманого від речей у собі. Ці речі в собі (ноумени) лю-

дині принципово не дані. Вони можуть бути дані тільки

через суб'єктивні форми споглядання і мислення, тобто

як явища (феномени). Світ наукового пізнання (сфера фе-

номенів) є результатом синтезу (поєднання) суб'єктивних

апріорних (незалежних від досвіду) форм і чуттєвого хао-

тичного матеріалу, джерелом якого є речі в собі. Апріорні

форми Канта З це не Ывроджені ідеїы Декарта. Вони по-

збавлені змістовності, а постають як певна здатність, пев-

ні правила (схеми) формування матеріалу.

Завдяки такому підходу Кант подолав розбіжність ем-

піриків і раціоналістів. Він погоджувався з емпіриками в

тому, що все знання можливе лише на основі досвіду, але

не приймав їх твердження, що розум є чистою дошкою.

Водночас він приймав концепцію розуму раціоналістів,

але цей розум, на його думку, містить не Ывроджені ідеїы,

а апріорні форми, які без досвіду не здатні породжувати

знання.

Світ ноуменів і феноменів Канта можна уявити, при-

йнявши аналогію пізнання і виробництва. Припустимо,

що людина все життя прожила на заводі й не бачила

світу, який існує зовні. Вона має справу лише з матеріа-

лом, який поступає ззовні, і знаряддями праці (форма-

ми), які обробляють цей матеріал. Для неї світ З це ство-

рені й упорядковані її працею на території заводу пред-

мети. Чи може вона на основі матеріалу, знарядь праці

та продуктів своєї діяльності сказати, який світ за ме-

жами виробництва (сфера ноуменів), як він упорядкова-

ний? Достатніх підстав для цього людина не має. Так, за

Кантом, відбувається і з пізнанням. Людина має справу

122

Історичні типи філософи

лише з уконституйованим свідомістю світом. А світ сам

по собі їй невідомий.

Оскільки, за Кантом, розум уконституював світ, да-

ний у науковому досвіді, то й джерело всезагального і

необхідного знання слід шукати не в цьому уконституйо-

ваному світі (сфері досвіду), а в правилах, апріорних фор-

мах його конституювання З не в об'єкті, а в суб'єкті.

В цьому він і вбачав суть свого перевороту в філософії.

Розум, який Кант досліджував, він називав Ычистимы,

або Ытрансцендентальнимы (потойбічним щодо емпірич-

ного суб'єкта). Це розум як сукупність певних апріорних

форм, які притаманні будь-якому емпіричному індивідуа-

льному розуму. А світ речей у собі, те, що виходить за

межі досвіду, він називав %Ытрансцендентнимы (потойбіч-

ним до емпіричного об'єкта).

Прийнявши таку концепцію розуму, Кант намагався

відповісти на питання, як у процесі пізнання отримують-

ся всезагальні наукові істини математики, природознавс-

тва і метафізики З в трьох визнаних на той час сферах

знання. Шукаючи відповідь, Кант поділяв наукові суджен-

ня (мовні вислови, в яких фіксуються думки) на аналіти-

чні та синтетичні. В аналітичних судженнях на зразок

Ывсі тіла протяжніы зміст суб'єкта судження (Ытілаы) і пре-

диката (Ыпротяжніы) збігається, оскільки поняття Ытілоы

охоплює і поняття Ыпротяжністьы (непротяжні тіла не іс-

нують і немає нетілесної протяжності). Такі судження не

потребують підтвердження досвідом. Вони є тавтологіч-

ними (не дають приросту знання) і малоцінними в науці.

Синтетичні судження поєднують різні за змістом по-

няття. Вони бувають апостеріорними (заснованими на до-

свіді типу Ывода кипить при 10043ы). їх зміст вірогідний,

і вони не можуть відігравати вирішальну роль у науці.

Але в науці існують і синтетичні апріорні судження на

зразок Ыпряма З найкоротшаы. Ці судження не виводяться

з досвіду, але дають нове знання. Разом з тим вони як

аксіоми є фундаментом науки. Тому в основній своїй пра-

ці ЫКритика чистого розумуы Кант ставить запитання: як

можливі синтетичні апріорні судження в математиці, при-

родознавстві та метафізиці (філософії)? Відповідаючи на

них, філософ розрізняє три здатності людини: чуттєве спо-

глядання, розсудок і розум.

У чуттєвому спогляданні, на думку Канта, матеріал від

речей в собі впорядковується такими апріорними формами

споглядання, як простір і час. Отже, простір є не формою

самих речей, а суб'єктивним способом упорядкування чут-

Німецька класична філософія

123

тєвого матеріалу. За висловом англійського філософа Бер-

трана Рассела (1872З1970), простір у Канта З це щось на

зразок окулярів, крізь які все набуває просторового вигля-

ду. І, на думку Канта, математика як наука можлива саме

завдяки цим чистим формам споглядання. Зокрема, гео-

метрія можлива лише завдяки здатності людини уявити

чистий простір і в цьому просторі оперувати ідеальними

фігурами. Якби геометрія оперувала в реальному просторі

з реальними фігурами, сума кутів трикутника ніколи б не

дорівнювала 180Ё. Отже, математичне знання, за Кантом, ви-

водиться не на основі споглядання явищ, а на основі апріо-

рних форм простору і часу, які лежать в основі чуттєвого

упорядкування (конструювання) цих явищ.

Природознавство можливе завдяки діяльності розсуд-

ку, яка поєднує його апріорні форми і чуттєве сприйман-

ня. Такими формами розсудку Кант вважає кількість, якість,

відношення (субстанція, причинність, взаємодія), можли-

вість, необхідність, випадковість. Кожна з цих категорій

породжує менш загальні поняття. Всі вони без сприйман-

ня є пустими, а сприймання без понять сліпими. Чуттєві

сприймання є індивідуальними і суб'єктивними, а щоб пе-

ретворитись на всезагальний науковий досвід, вони повинні

поєднатися з апріорними формами розсудку. Це упоряд-

кування чуттєвих сприймань формами розсудку й утво-

рює сферу досвіду, фактів, яка є предметом вивчення нау-

ки. Кант стверджував, що розсудок не черпає свої закони з

природи, їх він приписує природі. Це слід розуміти так:

розсудок накинув певну категоріальну схему на чуттєві

сприймання, упорядкував їх за цією схемою зробив його

всезагальним досвідом і тепер цей, побудований за пра-

вилами розсудку, світ досвіду стає предметом вивчення

науки. Розсудок знаходить у світі те, що попередньо вклав

у нього. Іншими словами, відповідність досвіду й істин

природознавства Єрунтується на тому, що вони конститу-

йовані одними й тими ж формами.

Отже, і математика, і природознавство як науки мож-

ливі завдяки суб'єктивним апріорним формам споглядан-

ня і розсудку. А оскільки ці форми загальнолюдські (єди-

номожливі для людини), то істини математики і природо-

знавства вічні. Іншими словами, Кант вважав, що геометрія

Евкліда і фізика Ньютона є вічним і незмінним знанням,

адже в основі їх лежать притаманні людині апріорні пра-

вила впорядкування чуттєвого матеріалу, а інших правил

вона уявити не може. Тому наука може тільки поширюва-

ти причинні зв'язки чи урізноманітнювати фігури в прос-

124

Історичні типи філософії

торі, а виходу на інше розуміння причинності й просторо-

вості (можливість науки іншого типу, наприклад неевклі-

дової геометрії та неньютонівської фізики) Кант не допус-

кав. У цьому він є спадкоємцем Просвітництва з його ві-

рою у вічні істини розуму.

Відповідаючи на питання, чи можлива метафізика як

наука, Кант звертався до аналізу розуму З- третьої пізна-

вальної здатності людини. Розсудок, за Кантом, конечний,

його істини обмежені наявним чи можливим чуттєвим

досвідом. Але людина не хоче змиритись з цією обмеже-

ністю. Вона намагається застосувати розсудок за межами

чуттєвого досвіду, вивести його за конечне. Наприклад, у

досвіді людині дана тільки обмежена частина світу, про

яку вона може судити строго науково. Але ж людина пра-

гне висловлюватися про світ загалом, тобто про те, що ви-

ходить за межі досвіду. Такою здатністю З виходити за

горизонти можливого досвіду З володіє розум.

Подібно до того як споглядання має чисті форми (прос-

тір і час), розсудок апріорні категорії (кількість, якість, при-

чинність та ін.), розум має апріорні ідеї. Це З ідеї душі,

світу і Бога, тобто основні ідеї, які аналізує метафізика.

Досліджуючи пізнавальну функцію ідей розуму, Кант

доводить, що логічні побудови, які метафізика намагається

звести на їх основі (за відсутності контролю чуттєвого до-

свіду) є проблематичними. Наприклад, спроба перейти від

ідеї Бога до його реального існування Єрунтується на логі-

чних помилках. Кант, зокрема, спростовує онтологічне дове-

дення буття Бога. НеобЄрунтований також, на його думку,

перехід від ідеї душі до душі як субстанції.

Найбільше розчарування приносить ідея світу. Спро-

ба метафізики мислити світ в цілому призводить до логі-

чних суперечностей. Так, можна без логічних помилок

довести, що світ конечний в просторі й часі, і що він

безкінечний; що він ділиться до безкінечності й що є

неподільні частки; що світ строго детермінований і що в

ньому є свобода. Ці необхідні суперечності (Кант нази-

ває їх антиноміями) є свідченням того, що розум тут

безплідний, що він вийшов за межі своїх можливостей.

Тому діалектика, яка вивчає ідеї розуму, за Кантом, є вчен-

ням про необхідні, але безплідні суперечності. Згодом

Гегель по-своєму переосмислить ці думки Канта.

Ідеям розуму Кант відводить тільки регулятивну ^фун-

кцію. Вони не можуть конструювати об'єкт, бо такий об'-

єкт виходить за сферу феноменів, досвіду, але можуть син-

тезувати наявне знання в систему. Скажімо, ідея душі син-

НІмецька класична філософія

125

тезує, зводить у єдність все знання про психіку. Тому мета-

фізика як наука, яка б по-своєму сконструювала об'єкт і

вивчала його на взірець математики чи природознавства,

неможлива. Філософія не є наукою. З чого, до речі, не ви-

пливає, що Кант заперечував метафізику. Ні, метафізика

можлива і необхідна як вища мудрість, але вона не вибудо-

вується на засадах вічних істин за прикладом математики

чи природознавства. Отже, Кант відмежував філософію і

наукове знання за принципами їх побудови.

Крім теоретичного, Кант визнавав у людині й практич-

ний розум, дослідженню якого присвячена ЫКритика прак-

тичного розумуы. Практичний розум є розумною волею,

спрямованою на оволодіння реальністю. Якщо теоретич-

ний розум має справу з явищами (з конституйованим ним

світом), то практичний стосується сфери ноуменів (речей у

собі, Бога і душі). Заслуга Канта полягає в тому, що він

поставив практичний розум вище теоретичного. Знання,

на його думку, має цінність тоді, коли воно служить вищій

цінності З благу людини. Само по собі воно не є благом. У

цьому Кант відходив від просвітників, які були схильні в

розумі (знанні як такому) вбачати моральну цінність.

Практичний розум у Канта керує всіма практичними

вчинками людини, в тому числі й моральними. Він вихо-

див з того, що людська воля автономна, тобто вона сама

собі задає закони своєї діяльності. Воля в своїй дії не зале-

жна ні від зовнішніх чинників, ні від внутрішніх імпуль-

сів людини. На цьому розумінні свободи волі Кант вибуду-

вав свою концепцію моралі. Таке розуміння засад моралі

було новим для філософії. ЫНове слово, сказане Кантом

про поведінку людини, ^- автономія моральності. Попере-

дні теорії були гетерономні, тобто виводили мораль із зов-

нішніх стосовно неї принципівы1. Філософи до Канта нама-

гались вивести мораль із волі Бога, настанов суспільства,

вимог вродженого чуття, з прагнень до щастя, насолоди,

користі. І тільки Кант стверджував принципову самостій-

ність і самоцінність моральних принципів, які Єрунтують-

ся на свободі волі. Воля у своїй діяльності керується пев-

ними імперативами З закликами, веліннями, настанова-

ми на зразок Ыдій так...ы. В основі корисної практичної дії

(дії, яка переслідує мету) лежить гіпотетичний імператив,

його правило З Ыякщо хочеш досягти певної мети, дій та-

ким чином...ы В основі ж морального вчинку, який в прин-

1 Гулига А.В. Немецкая классическая философия. З М

1986. З С. 64.

126

Історичні типи філософи

ципі не повинен переслідувати корисливої мети, лежить

категоричний імператив, тобто всезагальне веління. Його

Кант формулює так: ЫВчиняй так, щоб максима (правило)

твоєї волі завжди могла стати принципом для всезагально-

го законодавстваы. Іншими словами, співмірюй принцип

свого морального вчинку зі всезагальним благом, вчиняй

так, як ти хочеш, щоб вчиняли щодо тебе.

Прийнявши принцип свободи волі, Кант вимагав став-

лення до людини як до мети, як до сущого, яке має ціль

у собі, а не як до засобу. Звідси і категоричний імператив

може набути форми: не розглядай іншу людину (і самого

себе) як засіб, а тільки як мету.

Кант З ригорист (прихильник суворих правил) у сфе-

рі моралі. Моральними є лише ті вчинки, які Єрунтують-

ся на категоричному імперативі, на обов'язку. Якщо лю-

дина, наприклад, робить добро іншій людині, тому що їй

подобається робити добро, а не тому, що вона повинна це

робити, то такі вчинки не є чисто моральними.

Кант усвідомлював, що служіння обов'язку не обов'я-

зково принесе щастя людині. Часто, навпаки, щасливі ті,

хто не дотримується моральних норм. Для того щоб утве-

рдити справедливість, не дати змоги руйнувати мораль,

він постулює безсмертну душу і буття Бога. Для теорети-

чного розуму їх буття проблематичне, для практичного З

необхідне. Бог, безсмертна душа і Ывоздаянняы (відплата)

в потойбічному світі необхідні, щоб людина була мораль-

ною істотою.

В одному з розділів ЫКритики чистого розумуы Кант

ставить три знамениті запитання:

1. Що я можу знати? На це запитання дає відповідь

його дослідження Ычистого розумуы.

2. Що я повинен робити? Відповідь на нього філософ

з'ясував у ЫКритиці практичного розумуы.

3. На що я можу сподіватися? Відповідь на це запи-

тання містить дослідження релігії в межах розуму.

Кант відповів на всі порушені ним запитання, створи-

вши цільну філософську систему, своєрідний духовний па-

м'ятник епохи і людського розуму.

Суб'єктивний ідеалізм І. Фіхте

Дальший розвиток ідея активності суб'єкта пізнання

та ідея свободи як принципу практичного розуму знайшли

у вченні Іммануїла Фіхте (1762З1814), який проголосив

Німецька класична філософія

127

себе послідовником Канта, хоча насправді вийшов за ме-

жі його вчення. У Канта об'єкт пізнання (світ явищ)

конституюється суб'єктом, за винятком чуттєвого матері-

алу, що походить від речей у собі. Але якщо річ у собі є

мислимою сутністю (Ычистий розумы тільки допускає її

існування), то вона, стверджує Фіхте, є зайвим припу-

щенням, і всю систему філософського знання можна ви-

будувати на одному принципі З ЫЯы. Отже, філософія Фіх-

те З це суб'єктивний ідеалізм, який все виводить і все

пояснює з діяльності ЫЯы як творчого начала. ЫЯы у Фіх-

те З це водночас індивідуальне обмежене ЫЯы (свідомість

людини) і Ыабсолютне Яы (божественна свідомість). І в то-

му, і в іншому випадку ЫЯы З це свободна діяльність, а не

субстанція раціоналістів. ЫДля ідеалізму розум є дія і ніщо

інше... все інше можна вивестиы, З писав Фіхте. Якщо

попередня метафізика виходила з принципу, що буття по-

роджує дію (у Декарта субстанція мислить: Ы,Я мислюы,

отже, ЫЯы є мислячою субстанцією), то Фіхте є основопо-

ложником іншого принципу З Ыдія породжує буттяы. Як

висловився Гете у Фаусті: ЫВ діянні початок буттяы.

Фіхте, як і Кант, досліджував проблему можливості

наукового знання. Цьому присвячена основна праця мис-

лителя ЫНауковченняы, в якій ЫЯы постає як творець всього

сущого і водночас як творець знання про нього (творець

не тільки форм, а й змісту знання).

Перший акт цієї діяльності З самоусвідомлення себе,

що виражається в тезі ЫЯ є Яы. Це самоусвідомлення (і

самотворення) переростає в покладання (творення) Ыне-Яы,

чогось відмінного від ЫЯы. Скажімо, ЫЯы як індивідуаль-.

ний суб'єкт в акті самоусвідомлення піднімаюсь над тим

ЫЯы, яке усвідомлюється. Останнє постає як щось конкрет-

не, обмежене. Наприклад, ЫЯы роздумує над своїм вчин-

ком; ЫЯы собі в ньому не подобаюсь, це не той ЫЯы, яким

ЫЯы хотів би бути, тобто це Ыне-Яы. Якщо під ЫЯы розу-

міється абсолютний суб'єкт (Бог), то він у подібному акті

самотворення несвідомо творить природу. Природа у Фіх-

те позбавлена самості, вона тільки матеріал, обмеження

діяльності ЫЯы (Бога). Але ця обмеженість не об'єктивна,

ця межа покладена самим ЫЯы, яка ним же може бути й

подолана в процесі діяльності. Акт самоусвідомлення є вод-

ночас актом самотворення. Отже, другий акт З ЫЯ є не-Яы

(антитеза). ЫНе-Яы виступає як об'єкт, який обмежує сво-

боду ЫЯы. Об'єкт, як у формі природи, так і культури, у

філософії Фіхте породжений суб'єктом. За це намагання

Ывиколупатиы об'єкт із суб'єкта його критикували Кант і

128

Історичні типи філософії

Німецька класична філософія

129

Шеллінг. ЫНе-Яы потрібний Фіхте як перепона, яку необ-

хідно подолати, тобто як засіб реалізації свободи. Через

прогресивне долання обмеженостей і відбувається вдоско-

налення ЫЯы.

Третій акт (синтез) З ЫЯ е Я і не-Яы З є зняттям

протилежності суб'єкта і об'єкта, ствердженням їх тотож-

ності. Досягнення цієї тотожності виноситься на безкіне-

чність. Це ідеал, до якого людина постійно прямує. Як

бачимо, Фіхте запропонував триактнии цикл творчої дія-

льності ЫЯы (теза, антитеза, синтез), який пізніше успішно

застосував у розбудові діалектичної системи Регель.

За всієї надуманості (на перший погляд) запропоно-

ваної схеми не можна не зазначити, що розвиток у сфері

культури (а саме сюди після Канта поступово перемісти-

вся центр філософських досліджень) відбувався саме за

подібною схемою. Вихідною позицією появи будь-якого

явища культури є творець, який має задум, проект. Це

теза. Він втілює свій проект в життя (зводить палац, ма-

лює картину, приймає конституцію). Будучи створеним,

об'єкт протистоїть йому як Ыне-Яы. ЫЯы (в другому акті)

не задоволене творінням, воно не вичерпало його твор-

чий потенціал або, вірніше, ЫЯы побачило свою обмеже-

ність в створеному Ыне-Яы і прагне її подолати. Долаючи

таким чином свою обмеженість, воно прогресує.

У Фіхте ця схема тільки проглядається, повною мірою

вона розгорнута у Гегеля, але саме Фіхте започаткував її.

Він, як і Кант, віддавав перевагу практичному розуму над

теоретичним. Пізнання для нього виступає лише як мо-

мент залежності ЫЯы від Ыне-Яы, що долається в практич-

ній діяльності, в якій ЫЯы діє як свободне, оскільки воно

творить Ыне-Яы. Філософія Фіхте порушила проблеми, які

розвинули пізніше Шеллінг і Гегель.

Об'єктивний ідеалізм Ф.-В.-Й. Шеллінга

Фрідріх Шеллінг, який в університеті вивчав приро-

дознавство і перебував під впливом тогочасних наукових

відкриттів (зокрема, дослідження електричних явищ), не

прийняв концепції Фіхте, в якій об'єкту (природі) задава-

лось позірне, несправжнє буття. Виступивши як послідо-

вник Фіхте, він невдовзі долає його суб'єктивний ідеалізм

і переходить на позиції об'єктивного ідеалізму.

Його творчість розвивалася в кілька етапів. Спочатку

він розвиває натурфілософські ідеї, пізніше створює філо-

софію тотожності мислення і буття, а наприкінці життя

основну увагу приділяє філософії релігії. Шеллінгу нале-

жить також оригінальна естетична концепція.

Перейнявши у Фіхте ідею тотожності суб'єкта і об'єк-

та, Шеллінг переносить центр ваги з суб'єкта на об'єкт.

Природа у нього є не пасивним матеріалом для діяльності

суб'єкта, а творчим началом. Природа З це процес само-

творчості, самореалізації Абсолюту, розуму. Вона З ро-

зум, який застиг у своєму бутті, має ступінчасту побудову

(неживе, живе, людина), у творенні якої розум піднімався

поступово від несвідомого життя до життя свідомого (в

людині). В природі діють ті ж форми творчої діяльності

(теза, антитеза, синтез), які Фіхте відкрив у суб'єкті.

Натурфілософія Шеллінга долає механіцизм попере-

дніх мислителів. Він вказував на існування, крім механі-

чних, також електричних, хімічних і органічних сил, ко-

жній з яких притаманні свої протилежності З притяган-

ня і відштовхування, протилежні полюси тощо. У природі

діє універсальний Ызакон полярностіы, вона динамічна і

єдина. Вона З єдиний організм, пройнятий доцільністю,

тобто не механічно-причинними, а доцільними телеологі-

чними відношеннями.

Творча (продуктивна) діяльність розуму в природі, за

Шеллінгом, аналогічна творчій діяльності окремого су-

б'єкта у сфері мистецтва. В її основі Ыестетична актив-

ністьы. Світ можна розглядати як Ытвір мистецтваы, як

Ынижчу поезіюы. Водночас художня творчість аналогічна

стихії. На основі цього він дійшов висновку, що художня

інтуїція може глибше проникати в суть природи, ніж на-

ука. Тому і філософії мистецтва відводиться особлива роль

у розумінні сущого.

Концепції Шеллінга притаманний пантеїзм. Він праг-

не поєднати мотиви філософії Фіхте і Спінози. Це особли-

во яскраво виявилося в ідеї тотожності мислення і буття,

реального й ідеального. Розум, мислення, за Шеллінгом,

існують тільки в бутті (реальному) і через буття. Буття,

реальність є буттям розуму. Взяті окремо ні мислення, ні

буття не є першоосновою сущого, нею е їх єдність, тотож-

ність. Іншими словами, субстанція Шеллінга, подібно до

субстанції Спінози, характеризується мисленням і реаль-

ністю (у Спінози протяжністю). Відмінність тільки в то-

му, що в голландського філософа субстанція статична, а в

Шеллінга динамічна, самотворча.

ґ Концепція Шеллінга мала значний вплив на Гегеля.

Його філософія мистецтва розвивала ідеї, споріднені з ро-

5 Філософія

130

Історичні типи філософи

мантизмом. Пізній Шеллінг, який значно пережив Геге-

ля, був одним з перших мислителів, який піддав критиці

гегелівський панлогізм.

Система ідеалістичної діалектики Г.-В.-Ф. Гегеля

Післякантівський ідеалізм досяг найвищої форми і був

узагальнений у філософії Георга-Вільгельма-Фрідріха Ге-

геля (1770З1831), який увійшов в історію філософії як

творець найрозгорнутішої і найобЄрунтованішої системи

ідеалістичної діалектики. Кант, як відомо, відмовив ме-

тафізиці в претензії на науку, оскільки розум, якому да-

ний всезагальний предмет, без чуттєвої достовірності впа-

дає в антиномії. Фіхте вважав, що всезагальне (абсолютне,

тобто метафізичне знання) може бути дане розуму в інту-

їції. Цим самим філософія відновила свої права науки

про суще. Однак інтуїція як джерело філософського знан-

ня у Фіхте й у Шеллінга виступала суб'єктивним і недо-

статньо обЄрунтованим актом.

Гегель подолав ці недоліки своїх попередників. Дві

його ідеї мали продуктивне значення при розбудові його

філософської системи:

З переосмислення співвідношення розсудку і розуму;

З розуміння ідеї (істини) як системи знання, що по-

роджує себе в процесі розвитку.

Гегель скептично ставився до інтуїції як до безпосе-

реднього знання, на якому можна побудувати філософію.

На його думку, всяке знання опосередковане, це стосу-

ється і філософського, розумного пізнання (пізнання, здій-

снюваного розумом). Філософу абсолютне знання дане не

як раптове прозріння, а як закономірний результат осми-

слення наявного розсудкового знання. Розсудок, на дум-

ку Гегеля, є першою формою понятійного, логічного, не-

чуттєвого знання, яке побудоване за правилами форма-

льної логіки і виключає суперечності. Під розсудковим

він розумів наукове і буденне знання. Це знання, на йо-

го думку, обмежене, конечне. Його істина зумовлена, за-

лежна від обставин. Скажімо, твердження Ыпаралельні

прямі не пересікаютьсяы втрачає істинність в неевклідо-

вій геометрії, а судження Ыдощ ідеы З як тільки дощ

припиниться. Філософія, що прагне до абсолютного знан-

ня, до незумовленої істини, не може задовольнитись та-

кими конечними істинами, вона прагне вийти за межі

розсудку.

Німецька класична філософія

131

Розум, який прагне до безкінечної абсолютної істини,

у концепції Гегеля не заперечує розсудку (як це було у

Фіхте,- Шеллінга і особливо романтиків), а утримує його

знання, включає його в себе. Розум взагалі не має іншого

джерела знання, крім розсудку. Але він по-своєму інтер-

претує істини розсудку, приводить це знання в рух, зні-

має його однобокість, вибудовує на його основі цілісну

систему.

ЕУ самому розумі Гегель виділяє Ынегативнийы і Ыпози-

тивнийы аспекти. Негативний аспект проявляється тоді,

коли всезагальні поняття, якими розум оперує, перехо-

дять одне в одного, заперечують одне одного подібно до

антиномій Канта. Наприклад, конечне передбачає безкі-

нечне і включає його в себе (як безкінечну подільність) і

навпаки, явище включає сутність, а сутність відсилає до

явища. Тут протилежності заперечують одна одну, а дум-

ка безупинно переходить від однієї до іншої. ЫПозитив-

нийы розум (Гегель називає його Ыспекулятивнимы) поля-

гає в подоланні такої Ынегативностіы у виході за безкінеч-

не кружляння між протилежними визначеннями, у

охопленні їх єдності (наприклад, єдність Ысутностіы і Ыяви-

щаы дає Ыдійсністьы, Ыпричиниы і Ыдіїы З Ывзаємодіюы,

Ыкількостіы і Ыякостіы З Ыміруы і т. ін. ). Внаслідок цього

долання однобічних і протилежних визначень розум роз-

будовує істину як систему знання.

Отже, за Гегелем, найзагальніші поняття (категорії)

людина бере з розсудку (науки, буденного мислення). Це,

наприклад, такі поняття, як Ыбуттяы, Ыякістьы, Ыкіль-

кістьы, Ыміраы, Ысутністьы, Ыявищеы, Ызмісты, Ыформаы та

ін. Він розумів, що зміст цих понять як всезагальних не-

можливо вивести з конкретного знання, їх неможливо ви-

значити і формально-логічно, підвівши під загальніші по-

няття, оскільки категорії З це найзагальніші поняття. І

Гегель знаходить справді мудрий вихід: ці поняття (кате-

горії) можна визначити (розкрити їх зміст) через співвід-

ношення їх між собою. Саме таке відношення, яке пере-

ростає в систему категорій, і вивчає діалектична логіка

Гегеля. Категорії він розумів як моменти, східці розвит-

ку ідеї (абсолютного знання).

На думку Гегеля, істина З це система знання, вірні-

ше З це поетапний розвиток ідеї, кожен з яких вона до-

лає і включає в себе як свій момент. Тобто попередні істи-

ни не заперечуються, вони обмежуються в дії, але як обме-

жені зберігаються в цілому, в системі. Філософія для

Гегеля можлива не як система готового завершеного знання

5*

132

Історичні типи філософи

(як метафізика), а як процес конструювання абсолютного

знання, як діалектична філософія.

Формою діалектичного розвитку і побудови всієї сис-

теми у Регеля є запозичений у Фіхте цикл З теза, анти-

теза, синтез З так звана тріада, згідно з якою думка (ідея)

в своєму розвитку переходить у свою протилежність, яка

на наступному етапі знімається своєю протилежністю і,

завдяки цьому, примирює в собі два попередні етапи. Так

коротко можна окреслити метод, який уможливлює філо-

софію як систему абсолютного знання Регеля.

Регель, як і Шеллінг, виходив з принципу тотожності

мислення і буття, з ідеї, яка зняла протилежність суб'єк-

та і об'єкта. Філософія, вважав він, повинна мати справу

з абсолютним знанням, зі знанням, яке не залежить ні від

предмета, ні від свідомості. Але таке абсолютне знання не

дане безпосередньо, його необхідно досягти, засвоївши по-

передні неабсолютні форми. Шлях, який долає свідомість

для досягнення абсолютного знання, зображений Гегелем

у ЫФеноменології духуы, З першій його зрілій праці. В

ній розгорнуто широку панораму формування індивідуа-

льної свідомості З від чуттєвості до понятійного рівня З

і подальше збагачення її змістом через подолання (при-

своєння) тих форм історико-соціальнрго досвіду (досвід

рабства, рицарства, буржуазних відносин) і культурних

утворень (моралі, мистецтва, релігії і попередньої філосо-

фії), крізь які історично людство (за Гегелем, ідея) підні-

малось до абсолютного знання.

ЫФеноменологія духуы показова з огляду на реалізова-

ні в ній такі ідеї: