Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Філос Причепій.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
5 Мб
Скачать
☆

1980) Не заперечує природних основ релігії, але водно-

час звертає увагу на зв язок індивіда із зовнішнім світом,

суспільством, де ці потреби задовольняються чи притлум-

люються. Сучасна людина, вважає Фромм, живе в суспільс-

тві тотального відчуження, яке й породжує суперечли-

вість людського існування. Це знаходить свій вияв в опо-

зиціях екзистенційного та історичного існування людини,

володіння і буття як двох основ життєдіяльності, автори-

тарної та гуманістичної свідомості, владолюбного і слух-

няно-підлеглого типів психології тощо. У цьому контексті

Фромм переосмислює як поняття несвідомого, так і при-

роду релігії, релігійних потреб, що, на його думку, закорі-

нені в основних умовах існування людини. Релігія, за

Фроммом, є формою осмислення людиною кардинальних

смисложиттєвих проблем власного існування. Вона ви-

никає одночасно із виокремленням людини з тваринного

світу. Завдяки цьому акту людина назавжди стає рабом

дихотомії свого існування, що виявляється у формі кон-

флікту душі й тіла, духовної сутності людини та її тва-

ринної природи. Для досягнення повноти свого буття

людині необхідна була орієнтація, опертя, якими і стала

релігія.

Поняття Ырелігіяы Фромм вживає не для позначення

системи, обов'язково пов'язаної з поняттям Бога, а для по-

значення будь-якої системи поглядів і дій, яких дотриму-

ється певна група людей і яка є для індивіда своєрідною

схемою орієнтацій та об'єктом поклоніння. Це поняття не

має у нього свого специфічного (як правило, усталеного)

змісту, а характеризується надто широким тлумаченням,

що далеко виходить за межі розуміння релігійного. Об'єк-

том поклоніння можуть бути не лише окремі тварини, ро-

слини, ідоли, Бог, вожді, а й партії, класи, гроші, успіх,

влада тощо. Релігія у такому розумінні може нести як лю-

бов, так і деструктивну силу, як авторитаризм, так і соліы

дарність, сприяти утвердженню гуманізму або заперечува-

ти його, врешті-решт, сприяти розвитку людини чи галь-

мувати його. Звідси й поділ Фроммом релігій на

авторитарні та гуманістичні. Перші грунтуються на ідеї,

згідно з якою вища сила, що існує поза людиною, крім

контролю і влади над нею, має право вимагати від людини

підкорення, шани і поклоніння. Найвища чеснота в таких

релігіях З послух, а найстрашніший гріх З непокора. Гу

маністичні релігії, навпаки, зосереджуються на людині, її

здібностях. Вона спрямована на досягнення найбільшої ду-

ховної сили, а не найбільшого безсилля, її чеснота З само-

реалізація, а не послух. Домінуючим почуттям тут постає

400

Філософія людини

радість, а не печаль і почуття провини, що характерне для

авторитарних релігій. Бог у них є символом власних сил

людини, які вона прагне реалізувати у своєму житті, а не

символом насилля і панування, влади над людиною. До

гуманістичних релігій відносять ранній буддизм, даосизм,

вчення Ісуса, Сократа, Спінози тощо.

Серед популярних філософсько-соціологічних концеп-

цій релігії виокремлюється точка зору засновника соціо-

логії релігії німецького філософа і соціолога Макса Вебе-

ра (1864З1920), який характеризує релігію як спосіб на-

дання сенсу соціальному діянню: як явище культури вона

задає і підтримує відповідні сенси, вносячи Ыраціональ-

ністьы у пояснення світу та в повсякденну етику. Проду-

куючи певну картину світу, релігія концентрує сенси, на

її основі переживання світу переростає у світоусвідомлен-

ня, в якому предметам і явищам надається певний сенс.

Світ стає полем діяння демонів, душ, богів, неприродних

сил. Неоднорідні елементи дійсності сплітаються у систе-

матизований космос. Формується всезагальна мета, в ос-

нову якої покладено основоположну морально-релігійну

ідею спасіння, нагороду за біди, негаразди, нещастя, які

терпить людина в житті.

Релігія задає ієрархічно вибудувану систему норм,

правил, відповідно до яких одні дії дозволені, інші З

заборонені. У такий спосіб визначаються певні моральні

позиції стосовно світу. Релігійність постає спонукальною

силою, мотивом певного роду соціальної дії, спрямова-

ної на оволодіння світом. Одні релігії стимулюють втечу

від цього світу, споглядальне ставлення до нього (напри-

клад, буддизм), інші спрямовані на завоювання й зміну

його (наприклад, християнство у його протестантському

різновиді).

Дещо інший підхід демонструє відомий французький

соціолог і філософ Е. Дюркгейм (1858З1917), який роз-

глядає релігію як створений людиною соціальний інсти-

тут, що формується природним шляхом як відповідь на

окремі умови її існування з метою задоволення певних

соціальних потреб. Джерелом релігії, за Дюркгеймом, є

сам спосіб людського існування. Оскільки він є соціаль-

ним, то все соціальне є релігійним. У релігії суспільство

обожнює само себе. Сенс релігії З культивування соціа-

льного почуття, забезпечення впливу колективу на інди-

віда. Тому релігійними Дюркгейм вважає всі колективні

уявлення і вірування, якщо вони мають обов'язковий для

всіх членів суспільства характер, і, отже, пов'язують ін-

Філософія релігії

401

дивіда і суспільство. Він визначає релігію як цілісну сис-

тему вірувань і обрядів, які поєднують в одну моральну

общину, що має назву Ыцеркваы, всіх тих, хто визнає ці

вірування і обряди. Тобто релігія в Дюркгейма є особли-

вою формою виразу суспільних сил, які стоять вище за

індивідів і підпорядковують їх собі. Саме колективний

спосіб життєдіяльності, суспільство, за його твердженням,

і становить об'єктивно існуючу реальність, яка є причи-

ною, об'єктом і метою релігійних вірувань і ритуалів. Дже-

релом релігії він вважає суспільно-психологічний процес

спілкування, колективну психологію, що виникає на ос-

нові позаекономічної невиробничої діяльності.

Зі свого боку релігія завдяки багатофункціональній

діяльності може сприяти зміцненню суспільного орга-

нізму, солідаризувати його: підготовкою індивіда до со-

ціального життя, тренуванням необхідного послуху, під-

триманням певних усталених у відповідній культурі тра-

дицій, цінностей, зміцненням почуття задоволення,

актуалізацією соціального ентузіазму тощо. Ідеї Дюрк-

гейма суттєво вплинули на формування структурно-

функціонального підходу до релігії, що знайшов своє ві-

дображення у науковій творчості А. Радкліффа-Брауна

(1881З1955), Б. Малиновського (1884З1942), Т. Парсон-

са (1902З1979) та ін.

Основоположник так званої Ыформальноїы соціології ні-

мецький філософ Г. Зіммель (1858З1918) у дослідженні

релігії зосереджується на індивідуальному житті людини,

різноманітті її потреб і формах їх задоволення. Серед цих

потреб він виокремлює релігійні потреби, Ырелігійні пори-

ванняы, зокрема прагнення людини компенсувати негараз-

ди в житті, нейтралізувати суперечності між людьми, до-

сягти впевненості й стабільності, справедливості та єднос-

ті, щастя й благополуччя, які за певних умов можуть стати

необхідним душевним тлом для виникнення релігії. Вона

постає як душевний спосіб жити і перейматися світом. Ре-

лігія, як її розуміє Зіммель, є формою наявного буття, яка

пристосована до задоволення релігійних потреб і надає фра-

гментарному, хисткому існуванню єдності, сенсу й доско-

налості. Релігія прагне захистити дійсність як ціле в її то-

тальності, в її єдності. Зіммель вважав, що ставлення лю-

дини до Бога близьке до ставлення індивіда до суспільства

загалом. Релігія повторює ті зв'язки, що існують між ін-

дивідом і його суспільною групою, яка є чимось більшим,

ніж простою сумою індивідів. Відправлення релігійного

культу як справи всієї общини, спокутування групою ін-

402

Філософія людини

дивідуальних гріхів, спільна відповідальність групи за по-

грішність стосовно Бога З ці типові факти засвідчують,

що божество є ніби трансцендентним місцем концентрації

групових сил, що взаємодія і взаємовпливи, які існують

між елементами групи і утворюють цю єдність у функціо-

нальному аспекті, набули в лоні Бога самостійної сутності.

Динаміка групового життя, вийшовши за межі окремих її

матеріалів і носіїв, спрямовується через бурхливе підне-

сення релігійного настрою у сферу трансцендентного, до-

сягнувши якої, виступає абсолютом стосовно цих частин,

які мають відносний характер. Тобто між людьми, за Зі-

ммелем, існують відносини, які знаходять свій субстанцій-

ний вияв в уявленні про Божественне.

Дещо специфічно тлумачить релігію марксизм. Згідно

з раціоналістичною парадигмою марксистської філософії

релігія має винятково соціальну природу. Пояснити її, як

будь-яке інше соціальне явище, виходячи з природної сут-

ності людини, неможливо, оскільки, як вважають його

прихильники, соціальне ніколи не зводиться до біологіч-

ного й не може бути пояснене біологічними законами, вла-

стивими організму людини. Тому марксизм шукає джере-

ла релігії не в глибинах внутрішньої природи окремого

індивіда, не в його одвічних Ыекзистенційнихы конфлік-

тах і проблемах, а в суспільних формаціях, економічному

житті та відповідних відносинах реального життя.

Релігія, за словами Ф. Енгельса, є відображенням у

головах людей зовнішніх сил, що панують над ними. От-

же, пояснення релігії слід шукати не в самій людині, а в

реальних умовах її життя. Згідно з цією парадигмою ре-

лігія є певною, суто зовнішньою силою, завдяки якій лю-

дина не набуває, а навпаки, втрачає свою власну сутність,

відчужує від себе людяність.

К. Маркс і Ф. Енгельс висунули гіпотезу, що релігій-

не відображення світу в майбутньому може зникнути, як-

що відносини практичного повсякденного життя людей

будуть виражатися у прозорих і розумних зв'язках між

ними і природою.

Основні елементи та структура релігії

Релігія є складним духовним утворенням, а тому її

можна розглядати і як соціально-історичне явище, і як

світоглядний чи культурний феномен, і як форму суспі-

льної свідомості тощо. Однак це не означає, що ця відно-

Філософія релігії

403

сно самостійна сфера духовного життя є неупорядкованим

набором окремих елементів. Навпаки, релігія постає внут-

рішньо структурованим продуктом узагальнюючої дія-

льності духу й особливим способом тлумачення світу. В

процесі свого розвитку вона диференціювалася, в ній ви-

окремлювалися чітко означені елементи, встановлювали-

ся відповідні зв'язки між ними. У теперішній час релігія

є чіткою системою із власною складною рівновагою і вза-

ємодією складових, власним механізмом функціонуван-

ня. Ці складові характерні для всіх релігій і є основними

шляхами людини до Бога. Отже, питання структуруван-

ня релігії має реальне підЄрунтя, оскільки якщо такі скла-

дники відсутні, то відсутній сам феномен релігії.

Існують різні точки зору й підходи щодо визначення

основних елементів релігії. Одні автори такими елемента-

ми називають релігійну свідомість, діяльність, інститути

та організації. Другі З доктрину, міф, естетичні ціннос-

ті, ритуали та інші форми культової практики. Треті, яких

більшість, у релігійній структурі виокремлюють релігій-

ну свідомість (релігійні погляди та уявлення), релігійний

культ, релігійні організації (такий поділ є найбільш оп-

тимальним). Кожен із цих основних елементів має власну

структуру, що обумовлена певними історичними чинни-

ками, є динамічним й поліфункціональним, а тому потре-

бує ретельнішого розгляду.

Релігійна свідомість З система (сукупність) релігійних ідей, понять,

принципів, міркувань, аргументацій, концепцій, сенсом і значен-

ням яких є здебільшого віра в надприродне.

Віра в надприродне є визначальним чинником релігій-

ної свідомості більшості (але не всіх) розвинутих релігій.

Тому інтегративною рисою і невід'ємною ознакою релі-

гійної свідомості є релігійна віра, що полягає у бездоказо-

вому вираженні істинності релігійного вчення. Вона на-

дає життєдайної сили всьому релігійному комплексу, обу-

мовлює своєрідність процесу трансцендентування в релігії.

Релігійна свідомість має два рівні: теоретичний (кон-

цептуальний) і буденний.

На теоретичному рівні релігійна свідомість охоплює:

З упорядковане вчення про Бога (богів), світ, приро-

ду, людину, суспільство;

З релігійно-етичні, релігійно-естетичні, релігійно

політичні, релігійно-правові, релігійно-етнічні концепції.

Визначальною є перша складова З систематизоване й ко-

дифіковане віровчення (релігійні тексти) або ЫСвяте Пись-

404

Філософія людини

моы, наприклад, Трипітака у буддистів, Авеста в зороаст-

ризмі, Тора в іудеїв, Біблія у християн, Коран у мусуль-

ман тощо, які мають статус сакральних і є продуктом ми-

слителів-мудреців, сакральних осіб З Гаутами-Будди, Зо-

роастри, Мойсея, Ісуса Христа, Магомета (Мухамеда).

Святе Письмо є основою, базисом теоретичного рівня ре-

лігійних поглядів, релігійного світорозуміння. Воно ви-

значає зміст і сутність церковно-богословських доктрин,

є невід'ємною складовою інтелектуального елемента сві-

домості віруючого.

Релігійній свідомості на цьому рівні властиві: симво-

лізм З об'єктивування релігійних уявлень у вигляді не-

розгорнутих знаків, символів, якими є предмети культу,

ритуальні дії, релігійна лексика (ЫБогы, Ыдухы, Ыблаго-

датьы тощо). Релігійних символів багато, найзагальні-

шими є ті, що репрезентують певну релігію: хрест З си-

мвол християнства, чакра З символ буддизму, півмі-

сяць З символ ісламу тощо. Існують символи певних

конфесій, общин, окремих персонажів; алегорійність З

умовна форма висловлювання, вираження абстрактних

понять у наочних образах, які означають щось інше, від-

мінне від буквального розуміння. Наприклад, Христос

йде по воді до своїх учнів, він миттєво зцілює тяжко

хвору жінку, п'ятьма хлібами втамовує голод цілого

народу. Ці оповідання символізують надію: незгоди мо-

жуть бути подолані навіть тоді, коли хисткий Єрунт уті-

кає з-під ніг, любов і людяність здолають будь-яке зло;

емоційність З чуттєве ставлення віруючих до атрибу-

тизованих зв'язків і властивостей, до сакралізованих ре-

чей, персон, місць, один одного і до себе особисто, до релі-

гійно забарвлених явищ, світу тощо (наприклад, Ылюбов

до Богаы, Ыпочуття гріховностіы, Ыспівчуття до ближньо-

гоы, Ыблагоговіння перед красою і гармонією створеної

природиы, Ыочікування чудаы тощо); діалогічність З

можливість внутрішнього спілкування, Ырозмовиы ЫЯы з

Богом. Діалог реалізується під час молитви, богослужін-

ня, медитації, з допомогою усної чи внутрішньої мови,

яка завдяки комунікативній функції створює ефект роз-

мови ЫЯы з Богом, Бога з ЫЯы. Яскравим прикладом та-

кої діалогічності є слова Господньої молитви: ЫОтче наш,

що єси на небесах! Нехай святиться Ім'я Твоє, нехай при-

йде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і

на землі. Хліба нашого насущного дай нам сьогодні. І

прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуват-

цям нашим. І не введи нас у випробування, але визволи

Філософія релігії

405

нас від лукавого. Бо Твоє є царство, і сила, і слава наві-

киы (від Матвія 6: 9З13).

Буденна релігійна свідомість охоплює сукупність по-

нять, уявлень, стереотипів, настроїв, почуттів, звичок і тра-

дицій, пов'язаних із вірою в надприродне, зміст яких обу-

.мовлений безпосереднім відображенням умов буття

людей. Така свідомість не є чимось цілісним, системати-

зованим. Вона здебільшого є фрагментарною, набором роз-

різнених уявлень, поглядів, що сформувалися не внаслі-

док проникнення в сутність об'єктів вірування, не вна-

слідок глибинної праці власної душі та духу, а суто

зовнішньо, поверхово, суміжно, часто наслідуючи інших.

На цьому рівні існують раціональні, емоційні, вольові еле-

менти, але домінуючим є емоційний (почуття, настрої),

зміст такої свідомості розкривається переважно в наоч-

но-образних формах.

Релігійна свідомість не може існувати поза релігійни-

ми почуттями, оскільки вже сама віра віруючого є глибо-

ко ірраціональною. Віруючий любить і радіє, благоговіє і

сподівається, має надію і переживає страх та відчай, ско-

рботу та заспокоєння, розчулення тощо. Найсильнішим

серед релігійних почуттів є почуття любові З любові до-

вготерпеливої, милосердної, любові, яка не заздрить, не

возвеличується, не рветься до гніву, не думає лихого, не

радіє з неправди, а тішиться правдою, усе зносить, всього

сподівається. Мотиваційно переживання любові є ставлен-

ням не лише людини до Бога, а й Бога до людини, Ы...бо

від Бога любов,...і хто перебуває в любові, перебуває той

у Бозі, і в нім Бог перебуваєы.

Релігійні погляди, уявлення, почуття мають специфі-

чний спосіб буття і формування З культову практику.

Релігійний культ (лат. сиііиз З догляд, поклоніння) З один Уз ос-

новних елементів релігійного комплексу, система дій ізасобів впли-

ву на надприродне.

У кожній релігії наявний культовий елемент, оскіль-

ки це спосіб існування релігійних уявлень та почуттів.

Зміст культових дій визначається відповідними релігій-

ними уявленнями, ідеями, догматами. Релігійна свідомість

постає в культі у вигляді культового тексту, основою яко-

го є зміст того чи іншого Святого Письма. Відтворення

цього змісту під час культових дій актуалізує у свідомос-

ті їх учасників релігійні образи і сюжети. Тому релігій-

ний культ називають мовою релігії, в якій предмети, дії,

слова мають символічне значення. Це своєрідна Ыдрама-

406

Філософія людини

тизаціяы релігійного тексту, що пов'язана з вірою в реаль-

ність описаних у Святому Письмі подій, у їх повторюва-

ність, у присутність основних дійових осіб релігійних опо-

відей, у партищшацію чи ідентифікацію з ними.

Культові дії З конкретні акти релігійної активності

віруючих, засобами реалізації якої є релігійні богослу-

жіння, обряди, свята, молитви тощо. Культова діяльність

потребує і специфічного предметного забезпечення З куль-

тової будівлі, культових предметів (наприклад, у християн-

стві священницького вбрання, хрестів, свічок, ікон, посуду

тощо); релігійного мистецтва З архітектури, малярства,

скульптури, музики, які в єдності формують специфічну

ауру духовного простору.

Суб'єктами культу можуть бути як окремі віруючі,

так і їхні групи, які знаходять у ньому задоволення своїх

релігійних потреб. Конкретні форми такого задоволення

в різних конфесіях різні. Так, католицизм і православ'я

зберігають вірність пишній театральній обрядовості, ши-

роко й уміло використовуючи релігійне мистецтво, зокре-

ма скульпутуру, малярство, музику і спів, завдяки чому

задовольняються не лише релігійні, а й естетичні потреби

віруючих. Обряди у протестантизмі скромніші, основна

увага надається індивідуальному спілкуванню віруючих

із Богом через молитву, покаяння тощо.

Культова діяльність є передусім системою певних об-

рядових дій, обрядів як сукупності стереотипних симво-

лічних дій віруючих, що об'єктивує їхні релігійні уяв-

лення і спрямована на встановлення двосторонніх відно-

син між людиною і надприродним. Для релігійних обрядів

характерна точність відтворення їх елементів, тому є най-

більш усталеними, консервативними в будь-якій релігій-

ній системі.

Особливе місце в релігійному культі належить молит-

ві З найважливішому засобу спілкування віруючого з над-

природним. Вона є невід'ємною складовою релігійного

культу в буддизмі, християнстві, ісламі, тобто в усіх су-

часних світових релігіях. Молитва З вербальне (словес-

не) звернення людини до об'єкта віри (Бога, святих тощо)

з проханням благ, заступництва, відвернення зла. Тому

молитви поділяють на хвалебні, вдячні, прохальні тощо.

Завдяки своїй простоті та доступності молитва є найпо-

ширенішою формою релігійної діяльності віруючих. В ін-

терпретації Отців церкви вона є однією з найважливіших

чеснот. Вища за молитву лише любов, оскільки молит-

ва З чеснота особиста, а любов З всеосяжна.

Філософія релігії

407

Носії певного віросповідання формують релігійну спі-

льноту (сукупність релігійних груп), існування й функці-

онування якої як цілісності забезпечується певною орга-

нізаційною структурою.

Релігійні організації З об'єднання послідовників певного віроспо-

відання, цілісність і єдність якого забезпечується змістом віровчення

та культу, системою організаційних принципів, правил і ролей.

Іноді релігійні організації визначають як систему різ-

новидів організаційно оформлених релігійних об'єднань,

що мають управлінські та виконавчі органи, чітку струк-

туру, цілісність і єдність яких забезпечується змістом ре-

лігійної парадигми і культу.

Найважливішим завданням релігійних організацій є

нормативний вплив на їхніх членів, формування у них

певних цілей, цінностей та ідеалів. Досягається це вико-

нанням ними таких функцій: а) вироблення системати-

зованого віровчення; б) розробка системи його захисту

та утвердження; в) керівництво й реалізація культової

діяльності; г) контроль і запровадження санкцій щодо

якості виконання релігійних норм; Є) зв'язки з конкрет-

ним державним апаратом, світовими організаціями.

Набір організаційних елементів, їх взаємозв'язок у

різних конфесіях неоднаковий. Наприклад, у християн-

стві З найбільшій (за кількістю носіїв) світовій релігії З

виокремлюють три типи релігійних організацій: церкву,

секту, деномінацію. Для більш повної характеристики

виділяють такі їх різновиди, як релігійна громада, релі-

гійна група, релігійне об'єднання, релігійна асоціація,

монастир, духовний навчальний заклад тощо.

Церква (гр. Кугіаісоп З господній дім) З тип релі-

гійної організації із складною, чітко централізованою

і ієрархізованою системою взаємодії між священика-

ми і віруючими, що здійснює функції вироблення, збе-

реження, передачі релігійної інформації, організації та

координації релігійної діяльності й контролю за пове-

дінкою віруючих. Церква, як правило, має багатьох

послідовників. Цьому значною мірою сприяє визнання

можливості кожної людини стати її членом, відсутність

постійного й чітко контрольованого членства, анонім-

ність послідовників. Характерними рисами церкви є:

1) наявність спільного віровчення і розробленої догма-

тики (символ віри); 2) релігійна діяльність (культова і

позакультова); 3) система управління, що заснована,

як правило, на ієрархічному принципі та авторитариз-

408

Філософія людини

мі. У багатьох церквах існує поділ їхніх членів на ду-

ховенство і мирян.

Секта (лат. весо З розділяти або від лат. зеїсіа З вчен-

ня, напрям) З релігійне об'єднання, що відокремилося від

панівного в країні релігійного напряму і перебуває у конф-

лікті з ним. Тобто назва Ысектаы є загальною для різних

об'єднань віруючих, що сформувалися як опозиційна те-

чія. Характерними рисами секти є: 1) сувора дисципліна

й індивідуальне членство; 2) відособлення від інших релі-

гійних об'єднань; 3) проповідь винятковості своєї релігій-

ної доктрини, Ыістинного шляху порятункуы; 4) прояв опо-

зиційності й нетерпимості щодо інакомислячих; 5) відсут-

ність поділу на духовенство і мирян, проголошення рівності

всіх членів організації; 6) яскраво виражене прагнення до

духовного зростання через суворе дотримання морально-

го кодексу і ритуальних дійств. Головна особливість сек-

ти З прагнення зробити релігію внутрішнім світом ві-

руючого.

Деномінація (лат. йепотіпаііо З зміна імені) З про-

міжна ланка між сектою і церквою, що перебуває у ста-

дії становлення. Як правило, деномінація формується на

основі секти. Тому її часто визначають як Ысектуы, що

перебуває на одному з вищих етапів свого розвитку, в

якій склалася чітка організаційна структура і ширші зв'я-

зки з суспільством. Для деномінації характерним є сприй-

няття різнопланових організаційних, культових принци-

пів, відкритість для взаємодії з іншими релігійними об'-

єднаннями і державою, тобто тенденція до поєднання зі

Ысвітомы. Від церкви деномінація переймає досить висо-

ку систему централізації та ієрархічний принцип управ-

ління, відмову від політики ізоляціонізму, а з сектою її

зближують принцип добровільності, індивідуальне член-

ство, претензії на винятковість, ідея богообраності. За-

перечення поділу віруючих на клір і мирян поєднується

з наявністю професійних священиків, які наділені особ-

ливими Ыможливостямиы щодо тлумачення Слова Божо-

го, проповідей тощо. За певних умов деномінація може

перерости в церкву, від неї можуть відокремлюватися

сектантські групи.

Отже, структурованість релігії не є чимось формаль-

ним, суб'єктивним, а навпаки, вона породжена умовами

існування, функціонування І розвитку релігійного ком-

плексу, його буттєвістю. Релігійний комплекс діє як цілі-

сність, у кожному з елементів якої живе вся данність ре-

лігійного феномену.

Філософія релігії

409

Буття Бога у філософській інтерпретації

До основоположних проблем філософії релігії, зокре-

ма філософської теології (як конфесійної, так і позакон-

фесійної) належить також ідея Абсолюту, ідея Бога, їхні

функції спрямовані на створення такого філософського

вчення, яке б давало змогу продемонструвати або підтве-

рдити існування Бога, за можливості визначити його при-

роду, охарактеризувати відносини між Богом і світом, Бо-

гом і людьми.

Філософське обЄрунтування існування Бога полягає Ыв

наданні філософських аргументів на користь реальності

буття Бога. Засобами такого обЄрунтування є логіка зв'я-

зку раціонально-філософських суджень, що мають у своїй

основі природно-космічні, соціально-історичні та індиві-

дуально-життєві явища, втілені в людському досвіді. Тоб-

то з трьох головних джерел релігійного вірування в існу-

вання Бога (прозріння, розуму і досвіду) філософсько-

теологічні спроби засвідчити його існування Єрунтуються

на досвіді й розумі.

Для теоретичного обЄрунтування існування Бога філо-

софія релігії найчастіше використовує поняття Ыдоказы і

Ыаргументы, які в цьому разі не слід розуміти ні у співвід-

ношенні з Класичною філософською теорією, ні за анало-

гією з природничо-науковим або математичним доведен-

ням. Застереження, з якими вживаються ці поняття, по-

кликані засвідчити певну проблематичність теоретичного

обЄрунтування Бога.

Серед доказів, що демонструють історичну стійкість,

чіткість аргументації та широке визнання, виокремлю-

ються Ыонтологічний доказы, Ыкосмологічний доказы, Ыте-

леологічний доказы, які відповідають трьом традиційним

теїстичним доказам З онтологічному, космологічному й

телеологічному.

Онтологічний доказ. ОбЄрунтовує існування Бога на

основі його розуміння як реальності, нічого досконалішо-

го від якої неможливо помислити.

Найперший широковідомий виклад онтологічного до-

казу містить трактат А. Кентерберійського ЫПрослогіоны,

у якому йдеться про те, що БогЗ це Ыбуття в дійсностіы,

це Ыдещо таке, величнішого від якого помислити немож-

ливоы. Але припустимо, що хтось заявляє, що Бога не-

має. Ця особа, пояснює Ансельм, Ырозуміє почуте, а те,

що вона зрозуміла, залишається в її уміы. З цього він

робить висновок, що Бог знаходить собі місце навіть в умі

410

Філософія людини

такої людини, яка заперечує його існування. Однак Бог, за

Ансельмом, існує не лише в умі, а й у дійсності, бо якби він

існував лише в умі, то можна було б припустити, що в

дійсності може бути й дещо величніше.

Подібну версію онтологічного доказу обЄрунтовували

Н. Малькольм, Е. Плантінга і особливо Декарт, який у

ЫРоздумах про першу філософіюы під поняттям ЫБогы

розумів Ыукрай досконалу істотуы. А таке визначення

ЫБогаы, на думку Декарта, дає підстави твердити, що

Бог справді існує, оскільки, вважає філософ, існуванняЗ

це Ысвоєрідна досконалістьы. Якщо Бог З щось украй

досконале і якщо його існування З досконалість, то звід-

си випливає, що Бог існує, і заперечувати це означає

вступати у суперечність із собою. Декарт доводить, що

існування так само неможливо відокремити від сутності

Бога, як і те, що сума трьох кутів трикутника дорівнює

двом прямим кутам, неможливо відокремити від сутнос-

ті трикутника, або ідею гори неможливо відокремити від

ідеї ущелини. Тому однаково суперечливим буде вважа-

ти, що Богові (тобто найдосконалішій істоті) бракує іс-

нування (досконалості), як і уявити гору без ущелини.

Людина не спроможна мислити Бога без існування (що

означало б найдосконалішу істоту без найвищої доскона-

лості), так само, як не могла б мислити коня, що має

крила або їх не має.

Іншими словами, Бог уявляється найдосконалішою іс-

тотою. Якщо ця істота не має ознак буття, то вона недо-

статньо досконала, і людина вступає в суперечність із со-

бою, усунути яку можна, лише визнавши існування Бога.

Такі загальні риси онтологічного доказу в його класи-

чній формі, який було піддано корекції, удосконаленню з

допомогою нових філософське аргументативних і логіч-

них засобів. Був він і об'єктом критики та контраргумен-

тації. Кант, зокрема, висунув два заперечення онтологіч-

ному доказові. Перше з них таке: якщо в однотипному

судженні я відкидаю предикат і зберігаю суб'єкт, то ви-

никає суперечність, через це я кажу, що в однотипному

судженні предикат неодмінно підпорядковується суб'єк-

тові. Але коли я відкидаю суб'єкт разом з предикатом, то

суперечності немає, бо Ывже не залишається нічогоы, чо-

му щось могло б суперечити. Навести як приклад трикут-

ник і водночас заперечувати, що він має три кути, З супе-

речність, хоча заперечення трикутника разом з його трьо-

ма кутами не містить в собі ніякої суперечності. Те ж

саме можна сказати й про абсолютно необхідну сутність.

Філософія релігії

411

Якщо відкидається її існування, то відкидається й сама

ця сутність з усіма її предикатами.

У другому запереченні Кант доводить, що Ыбуттяы З

не реальний предикат, тобто воно не є поняття про щось

таке, що можна було б додати до поняття якоїсь речі.

Воно тільки покладання речі або певних визначень, що

існують самі по собі. В логіці це служить лише зв'язкою в

судженні. Якщо взяти суб'єкт (Бога) з усіма його преди-

катами (до яких належить і всемогутність) і казати: ЫБог

єы або ЫЄ Богы, то ми не долучаємо нічого нового до по-

няття Бога, а тільки покладаємо суб'єкт сам по собі з

усіма його предикатами й при тому як предмет відносно

мого розуміння. В обох випадках, підсумовує Кант, зміст

повинен залишатися тим самим. Іншими словами, дійсне

містить у собі не більше, ніж просто можливе. Сто наяв-

них талерів не містять у собі ні на гріш більше, ніж сто

можливих талерів.

Отже, Кант, з одного боку, заперечував можливість

доводити існування Бога на тій підставі, що існування З

це властивість, ознака, характеристика, безумовно прита-

манна Богові, а з іншого З доводив, що поняття не е бут-

тя. Кантові судження були вагомими й мали значний ре-

зонанс, але, похитнувши, не спростували онтологічного

доказу. Більше того, згодом Гегель довів, що думка про

сто талерів не є поняття, а лише абстрактне уявлення,

результат процесу мислення. Дійсне поняття, за Гегелем,

конкретне, воно є продуктом розуму, об'єктивне. З часом

онтологічний доказ набув відродження, зазнав реконст-

рукції. Нині версія онтологічного доказу існування Бога

спирається на логіко-модальні розрізнення між випадко-

вістю і необхідністю. Бог або необхідно існує, або необхід-

но не існує. Оскільки поняття максимально досконалої

істоти когерентне, то її існування логічно необхідне.

Космологічний доказ. Його основоположна ідея по-

лягає в тому, що Бог має існувати, тому що Всесвіт по-

винен був мати свій початок і здійснити це міг тільки

Бог. Таке судження тісно пов'язане з переконанням: все,

що виникло, повинно мати якусь причину. Філософсь-

кою мовою це можна висловити так: якщо дещо існує,

то мусить існувати і безумовно необхідна, надреальна сут-

ність. Оскільки все, що виникає, має причину свого іс-

нування та оскільки Всесвіт виник, він має причину сво-

го існування, якою і є Бог.

Існує кілька версій космологічного доказу (за випад-

ковістю, за задумом), та найсуттєвішим є Ыдоказ за пер-

412

Філософія людини

шопричиноюы, що міститься у перших трьох із так званих

Ып'яти доказівы, розроблених Фомою Аквінським (Акві-

натом) у праці Ы8итта Тпео1о?ісаы. Його аргументація

розпочинається з трактування змін (руху) у світі. Не ви-

кликає сумніву, твердить він, що все змінюється під дією

чогось іншого. А ця зміна може статися лише тоді, коли

існує щось таке, що справляє вплив на істинну сутність

певної речі, досягнуту внаслідок змін.

Тому, на думку Аквіната, має бути першопричина всіх

змін, яким підлягають речі. Адже не може існувати не-

скінченний ланцюг речей, замінюваних іншими речами,

бо кожна зміна в низці взаємопов'язаних змін є лише опо-

середкованим ініціатором змін і сама потребує ініціації

ззовні. Має бути щось таке, що спричинює зміни в речах,

а саме не підлягає змінам ззовні. Мусить існувати незмін-

ний ініціатор змін, яким і є Бог.

Згідно з другим доведенням Аквіната, одна природна

річ зумовлює іншу, у світі існує загальна причинна зумов-

леність. Але в такому разі мусить бути перша причина або

щось таке, що не завдячує своїм існуванням нічому іншо-

му. Ми ніколи не спостерігали і не могли спостерігати щось

таке, що мало б причину в самому собі, бо це означало б,

що ця річ передує собі самій, а це З неможливо. Такі ни-

зки причин, за логікою мислення Томи, мусять десь доходи-

ти до краю. Впорядковані низки причин повинні мати пе-

ршу ланку, відправну основу, якою і є Бог.

Згідно з третім доказом світ складається з необхіднос-

ті та випадковості. Будь-яка необхідна сутність або завдя-

чує своєю необхідністю чомусь іншому, або ні. Але оскі-

льки ми, як твердить Аквінат, змушені покласти край

низці причин, що породжують наслідки, так само ми по-

винні зробити й з низкою необхідних сутностей, які чер-

пають свою необхідність іззовні. Десь ми мусимо зупини-

тись і впровадити необхідну сутність рег зе (у перекл. з

лат. означає Ысамо по собіы) З джерело необхідності для

всіх інших. Таким джерелом визнається Бог.

Теологічний доказ. У його основу існування Бога, який,

за словами Канта, заслуговує на те, щоб про нього говорили

з повагою, покладено ідею про те, що порядок в навколиш-

ній природі, Всесвіті загалом є результатом задуму і дії

розумного всемогутнього зодчого.

Найперший зразок викладу цього доказу містить тра-

ктат Цицерона ЫПоходження богівы, у якому один із пер-

сонажів З Луцілій З доходить думки, що Всесвітом має

в якийсь спосіб правити або спричиняти його вищий ро-

Філософія релігії'

зум. Тобто Порачёл

На цій ідеї гру Док У природі не м^ й

або, як його 0^ гуЮться всі версі" випадковим.

Історія тел^зивають локяЙ Телеологічного доказу

спроб дати від^^гіЧно^'ЙУ за задумом.

ку і доцільності ДНе ТлУмачення п- ЦЄ НЄ Лише ІСТЁРІЯ

лучити до ЫДосді ^ття природи Р13НИМ Формам поряд-

родного, соціальної основиы цього п 1СТЁР1Я прагнень за-

ртають увагу ца ЁгЁ> особистісного й ЁКазу нові сфери при-

ті, хто вбачає ,,Два способи доведем ТТЯ' Як пРавило' зве'

вдаються ті, зс,/ СвітобудОві ознак ДЁ ЯКих вДаються

другого - ті, Розглядає задум я~ Залуму: ДЁ першого

У версії а0^я яких задум вияї законЁмірність, а до

мінуючою є ІДе 3У за задумом у С^Я-ЄТЬСЯ як мета"

ту, який моясн^ Високого рівня вп закономіРності ДЁ-

розумної при^^ Ёяснити тільки .оРядкованості Всесві-

такої версії ї>іЧа и ~~ Наділеної роз1ЄЮ розумної сили або

щість послідОВІІ Рд.свінберН, зверта^^' ЁДИН І3 автЁРів

яснював, що 0 ^ТІ спостережувааи УВ&Гу на ВСІЁДИСУ"

змінюють одца ^сті закони керУїоГ законЁмірностей, по-

гії, твердив віа ДНу- 3 підручників л- ВСШа ПЁДІЯМИ> які

світі майже вс^ Иса& дізнатися п *13ИКИ) хімії та біоло-

допомогою віда' Закони такої повРЁ-ТЄ' ЯК ПОВЁДИТЬСЯ У

завдяки яким ІСЇІСІ10 Простих, зроах^ДШКИ визначають за

бутнє. Та якщ0аує Можливість усп^ЛИХ ЛІОДям формул,

ність формулі, ц^оРядкованість пп пеРеДбачати май-

дати словами, ТдЁСТйм фізичним закИРЁДИ ~ це ВІДПОВІД-

вижним явице Ё ВпЁРядкованість кЁНа^' ЯКІ можна ПЄРЄ"

в хаосі, але лс йі' "ля Всесвіту припу є вкРай диво-

пояснення, на д^ він є дуже впоря^.110 булЁ б пеРебУвати

науковому поя^ ку. Свінберна, 6\Ї?Кованим-1 наукового

зультат попер6 ^нкі розглядаються НЄ МЁЖе> оскільки в

а закони найь,, 1Х явиш відповілы ОКРЄМІ явища як ре-

*;ОГО Рівня неможлЁйДО фізичних законів,

Усі Інші явища. ВЁ пояснити - вони

ЗЗ *ЕЗ*ЕЗЗ^Ує т,?а задумом в аспект-

лишню доцільні ЛЬям Пейлі (1?4Ч мети найбільш по-

на Землі взаец^ь Всесвіту, склалГг1805)> який навкЁ-

різні частини д/:111 пояснює за ана .систему існуючих

ною метою: дла ОгЁ виготовлені й -я1ЄЮ- 3 ГЁДИННИКОМ.

ється так, щоб .^РоДукування рух,? 1бРанІґДокупи з пев-

нагадує годин^^іряти години Док а ^ЄЙ Рух РЁЗМІРЮ-

ність розумної т** х тому має пояс^ Всєсвіт' за Пейлі,

З розвитко^ 7гЦІЛеспрямованої1ЮВаТИСЯ через діяль'

леологічного д0ї,Науки розширяласкТ11' -

У. Зокрема на Ы Дослідна основа те-

"луема, на Ночятг^^г "ї-хг <-

^ичатк^ XV ст_ було за-

414

Філософія людини

пропоновано розглянути в перспективі цього доказу ту

обставину, що природа могла б і не мати умов, потрібних

для появи органічного життя та свідомості, або те, що Все-

світ демонструє наявність певної раціональної структури

та є певною мірою інтелігібельним (лат. іпіеИі&іЬШз З

пізнавальний, мислимий) для людського розуму тощо.

Сучасні спроби розробки телеологічного доказу спря-

мовані переважно на дослідження умов виникнення

життя, передусім людини. Поєднання структурних ком-

понентів та еволюційних процесів Всесвіту, що є спеціаль-

ними умовами виникнення життя людей, набувають ін-

терпретації, яку доцільніше назвати провіденційною (лат.

ргоуісіепііа З передбачення, провидіння). Ці умови утво-

рюють надзвичайно складний зв'язок, щоб їх можна бу-

ло пояснити простим випадковим збігом обставин або

неорганічною та органічною еволюцією. Такий зв'язок

може бути здійснений тільки мудрою силою Бога, що

реалізує певний задум.

Усі ці докази існування Бога певною мірою постають з

більшості філософсько-теологічних учень про Бога, які мо-

жна поділити на дві загальні групи: філософсько-теїстичну

і філософсько-антропологічну.

Філософсько-теїстична концептуалізація природи Бога

виходить з ідеї Бога як прооснови світу. В ньому закорі-

нено все, оскільки все походить від нього як першопричи-

ни і прагне до нього як до кінцевої мети. Сама ж проосно-

ва закорінена тільки в самій собі. Перша і остання причи-

на всього мусить бути причиною самої себе. Бог як така

причина існує в силу абсолютної необхідності своєї влас-

ної сутності. Він є буття із самого себе. Тому в ньому по-

вністю збігаються сутність і наявне буття. Бог не тільки

має буття як суще, тобто те, що має буття, а й є саме

буття. Отже, саме буття Бога е вся повнота буття. Звідси

випливає його нескінченність, трансцендентність стосов-

но конкретного сущого. Найбільш повно така версія при-

роди Бога відображена у філософському вченні про Бога,

створеному одним із найвидатніших філософів XX ст. Аль-

фредом Нортом Вайтхедом (1861З1947). У його філософ-

ській концепції Бог є актуально сущим, джерелом усіх

ідеалів і нових можливостей.

Філософсько-антропологічні обЄрунтування Існування

Бога здійснюються через осмислення образу людини, на-

самперед її богоподібності. Усі антропологічні вчення і

концепції спрямовують свої зусилля на осмислення цього

твердження, покликаного охарактеризувати сутність люди-

Філософія релігії

415

ни. Оскільки в християнській традиції Бог Ытрансценден-

тнийы стосовно світу, то й такі фундаментальні структур-

ні компоненти образу людини, як дух, душа, повинні та-

кож виявити певні аспекти такої здатності, тобто якусь

Ытрансцендентністьы. Ці компоненти подаються в такій

філософській концептуалізадії, що постають як такі, що

важко піддаються поясненню у параметрах природно-

історичної реальності. Вони розглядаються як такі, що

мають надприродне походження і можуть бути пояснені

тільки з позицій існування іншої, трансцендентно-

божественної реальності.

Філософська антропологія, за словами М. Бердяєва,

розпізнає природу людини як образ і подобу Абсолютно-

го бугтя, як мікрокосму, як верховний центр буття і про-

ливає світло на таємничу двоїстість природи людини. По-

дібне її бачення наявне в антропологічних концепціях

М. Шелера, Б. Паскаля, Г. Плеснера, А. Гелена, М. Бу-

бера тощо.

Основними філософськими формами усвідомлення Бо-

га є теїзм, деїзм і пантеїзм. Стрижнем теїзму (гр. іЬеоз З

Бог) як вчення є уявлення про особистого Бога, що транс-

цендентний світові, який він створив у вільному акті волі

і яким керує. Бог у теїзмі впливає на всі матеріальні й

духовні процеси, він З джерело усіх предметів і явищ,

водночас відмінний від них. Із Богом як надприродною

особою віруючі можуть спілкуватися мовою релігії, пере-

дусім молитовним зверненням. Найрозвиненіше концеп-

ція теїзму представлена в богословсько-філософських вчен-

нях християнства, ісламу, іудаїзму.

На відміну від теїзму і його віри в існування особисто-

го Бога З творця світу, в релігійно-філософському вченні

деїзму (лат. сіеіз З Бог) Бог постає безособистісною пер-

шопричиною світу, тобто вищим Розумом, з буттям якого

пов'язана побудова Всесвіту. Створивши світ, він не втру-

чається в процеси і явища, що відбуваються в ньому. Ся-

гаючи своїми витоками середньовічної філософії, як фі-

лософський напрям деїзм оформлюється лише в ХУП ст.

Його засновником вважають лорда Г. Чербері (Англія),

який розвинув ідею релігії розуму (ЫТгасіаіиз гіе Уегі-

Іаіе...ы, 1624).

Прибічники деїзму виступали проти існуючих форм

релігії, протиставляючи їм Ыприродну релігію Розумуы,

яка б випливала із самої природи людини і Єрунтувалася

на розумі. Заперечуючи деякі релігійні догмати й обряди,

прояви релігійної нетерпимості, деїсти прагнули вивіль-

416

Філософія людини

нити науку і філософію від засилля церкви. Водночас во-

ни визнавали існування Бога як першопричини (Дж. Лок,

Вольтер, І. Кант та ін.). Окремі з них (Лейбніц) вважали,

що існування Бога можна чітко довести. А Ньютон взага-

лі залишав за Богом функцію першорушія світу. Деїзм

був і є своєрідною формою компромісу між релігією та

природознавством.

У пантеїзмі (гр. рап З все, іНеоз З Бог) як філософ-

ському вченні Бог ототожнюється зі світом, природою.

Прибічники пантеїзму розглядають Бога не як надприро-

дну особу, трансцендентне начало, а як Абсолют (безосо-

бовий дух), злитий з природою в єдине ціле. Пантеїстичні

ідеї є досить давніми. Вони сягають часів, коли не існува-

ло навіть поняття Бога як єдиного світового духу, і спо-

стережувані вже у брахманізмі, індуїзмі, даосизмі, філо-

софії стоїків і неоплатоніків. Термін Ыпантеїзмы вперше

вжив нідерландський теолог Й. Фай (1709), а концептуа-

льну систему ідей пантеїзму вперше виклав англійський

філософ Дж. Толанд у ЫПантеїстиконіы (1720).

Пантеїзм ніколи не був однорідним. Як правило, вио-

кремлюють дві основні його форми: натуралістичну і ре-

лігійну, що час від часу зазнавали значних видозмін або

чудернацьких переплетінь.

Натуралістична тенденція пантеїзму, що з особли-

вою силою почала виявлятися в епоху Відродження, Ыро-

зчиняєы Бога в природі, Всесвіті. Для неї Бог є Ынескін-

ченний максимумы (М. Кузанський), він існує лише Ыв

речахы (Дж. Бруно, Дж. Кардано, Т. Кампанелла); Бог і

природа З єдина субстанція (Б. Спіноза, Й.-Г. Гердер);

Бог З безособова й умоглядна Ыформаы, яка облаштовує

Ыматеріюы (Г. Сковорода).

Прибічники релігійного пантеїзму значною мірою спи-

ралися на неоплатонівське вчення про еманацію, розви-

вали концепції вічного позачасового породження приро-

ди безособовим Богом. Вони Ырозчинялиы природу в Бо-

гові, вважаючи його безособовим світовим духом, що

схований у самій природі. Звідси й твердження про на-

явність Бога в усіх процесах і явищах, Бога як їх над-

природне начало (І. Еріугена, І. Екхарт, М. Мальбранш

та ін.).

У неотомістській доктрині (Е. Жільсон, Ж. Марітен,

А. Дондейн, К. Ранер, К. Фабро) Ысаме буттяы є Бог, в

якому виявляється тотожність сутності та існування, тоб-

то він означає всю повноту буття, не обмежену небуттям.

Він охоплює собою всю досконалість буття. Бог є Ычисте

Філософія релігії

417

буттяы, Ычиста досконалістьы (асіивригиз), а тому він пе-

ребуває за межами, доступними розумові, який оперує

кінцевими величинами.

Бог є причиною буття всіх речей, що внутрішньо влас-

тива їм і в них діюча. Найдосконалішим витвором Бога

є людина, яка має безсмертну душу, свободу волі та духу.

Людина здатна до розриву ланцюгів тваринного стану й

піднесення до чисто духовного буття, доводячи тим са-

мим свою свободу і стверджуючи свою гідність. Але люд-

ський дух не слід порівнювати з божественним З Ычис-

тим духомы, що іманентне присутній у світі створених

Богом речей. Трансцендентний світу Бог у концепції нео-

томізму одночасно виявляється іманентне властивим йо-

му, виступаючи водночас як досконала реалізація всіх мо-

жливостей, чиста актуальність, яка являє собою незмін-

ну й у своїй досконалості притягальну мету для всього

Космосу і кожної речі зокрема.

З позиції феноменології релігійний досвід своїм корін-

ням сягає глибинних пластів Ычистої свідомостіы, тому й

трансцендентний ЫАбсолюты є щось таке, що конструю-

ється в якомусь глибокому й цілком унікальному почутті

й має свою першооснову в тому, що є кінцево й істинно

абсолютним (Е. Гуссерль, А. Дюмері, Ж. Ерен, В. Серлер,

Дж. Вайлд, П. Рікер).

З'ясовуючи природу та сутність релігії, феноменологи

(М. Еліаде, Г. ван дер Леув, Р. Отто, Ш. де ля Соссей та

ін.) звертають особливу увагу на ознаки, які безпосеред-

ньо не дає процес релігійного відображення, а які є про-

дуктом мислено-фантазійного виповнення сущого й тво-

рення віруючим належного. Йдеться, як зазначає Б. Ло-

бовик, про категорії Ыспасінняы, Ыспокутаы, Ысвященне й

профаннеы тощо.

У неофрейдизмі (Е. Еріксон, Е. Фромм, В. Роджерс,

Г. Гантрип) релігійні почуття, релігія розглядаються як

норми, що виростають із природних людських відносин,

тобто є нерозривним аспектом людського існування, а ідея

Бога інтерпретується як така, що посилює почуття реаль-

ного сприйняття світу, злиття ж з Богом є своєрідним

відображенням примирення в людській психіці Ыегоы і

Ынадегоы (М. Клейн, Дж. Флюгель).

З позицій екзистенціалізму (С. Керкегор, М. Гайдег-

гер, К. Ясперс, Г. Марсель та інші), християнська істина

релігії полягає не в тому, щоб знати істину, а в тому, щоб

істиною бути. Тобто релігійна істина невіддільна від Ыек-

зистенціїы людини (її неповторності, унікальності, суб'єк-

14 Філософія

418

ФІЛОСОФІЯ ЛЮДИНИ

Філософія релігії

419

тивності), від самого життя і смерті, щастя і страждання,

від долі індивіда. Релігійність є екзистенційною рисою

людського буття, що залежить від першоначала: Ытранс-

ценденціїы, яка відкривається в акті віри. Тож, як екзис-

тенція, за словами К. Ясперса, я існую остільки, оскільки

усвідомлюю себе як подарований собі самому трансценде-

нтне, тобто Богом.

Персоналізм із проголошенням ним, з одного боку,

пріоритету унікальності особистісного начала як у люди-

ні, так і у бутті загалом, а з іншого З нерозривного зв'я-

зку особистісного ЫЯы з іншими такими ЫЯы, обстоює ре-

лігійність комунікативної якості особи, яка має своїм про-

образом правічний зв'язок людини з Богом, ідея якого,

на думку персоналістів (Е. Муньє, Ж. Лакруа, М. Дюф-

рен, У. Хокінг та ін.), апріорно закладена в людині, отже,

всі докази його реального існування зводяться до розкриття

і коментування цієї самоочевидної істини.

Прибічники герменевтики (X. Гадамер, О. Больнов,

К. Апель, П. Рікер та ін.) вважають, що тільки вона

здатна розробити загальну теорію інтерпретації, при-

датну для вивчення релігії. Можна визначити, що таке

релігія, але це визначення має, на переконання О. Бо-

льнова, здійснюватись інакше, ніж звичайний процес

визначення. Релігію можна визначити тільки герменев-

тичним способом, виходячи з якоїсь її ідеї, яка згодом

буде збагачуватися через індуктивне і позитивне до-

слідження. Релігійна герменевтика як мистецтво тлу-

мачення релігії, передусім біблійних текстів (ЫБогом

відкритих істины) була започаткована Августином Бла-

женним (вчення про речі та про знаки, з'ясування

проблеми розуміння як переходу від знаку до знання),

набула розвитку у працях Ф. Іллірійського (принцип

контекстуального тлумачення та принцип герменевтич-

ного кола), згодом трансформувалася в герменевтику іс-

торичну. Нині все відчутнішою є тенденція до тлума-

чення біблійних текстів крізь призму екзистенційного

світосприймання, вияву того, що Біблія може сказати

людині, про що вона може повідомити їй.

Отже, буттєвість феноменів Бога, релігії доводиться

прибічниками різних філософських напрямів із позицій

їхніх сутнісних теоретичних засад і засвідчує, що кожен

із них зокрема не може претендувати на вичерпне й повне

осягнення природи Бога, з одного боку, а з іншого З будь-

яке осягнення Бога, його сутнісних властивостей слід ро-

зуміти як обмежене за охопленням і глибиною.

Запитання. Завдання

1. Які мав підстави Регель сказати, що релігія і філософія майже

на рівних увінчують грандіозну будівлю людського знання?

2. Проаналізуйте Ыфілософію релігіїы в інтерпретації Гегеля.

3. Доведіть, що релігія є формою онтологічного самовизначення

людини.

4. З'ясуйте, як релігія вирішує проблему сенсу життя.

5. Розкрийте взаємозв'язок земного й потойбічного життя в ін-

терпретації християнства.

6. Проаналізуйте філософське обЄрунтування існування Бога.

Теми рефератів

1. Релігія в системі культури.

2. Філософія релігії: витоки й сучасний стан.

3. Духовна сутність релігії.

4. Релігія як моральний ідеал.

5. Езоторизм як спосіб духовного освоєння світу.

6. Релігія в контексті історії та культури українського народу.

7. Релігія і церква в національному й духовному відродженні

України.

8. Богословська філософія релігії Т. Прокоповича.

9. Просвітницький пантеїзм Г. Сковороди.

10. Кордоцентрична філософія релігії П. Юркевича.

11. Культурологічна концепція релігії І. Франка.

12. Філософські форми усвідомлення Бога: теїзм, деїзм, пантеїзм.

13. Характерні особливості та основні форми сучасної зарубіжної

філософії релігії.

Література

Гегель. Философия религии. В 2 т. З М., 1976.

Дейвіс Б. Вступ до філософії релігії. З К., 1996.

Кимелев Ю. А. Современная западная фияософия религии. З М., 1989.

Кимелев Ю. А. Современная философско-религиозная антропология. З

М., 1989.

Паскаль Б. Мисли. З М., 1974.

Розанов В. В. Место христианства в истории // Религия и культура. З М.,

1990.

Черній А. М. Онтологія духовності (Антропологічна цілісність у реліпєзнав-

чому вимірі). З К., 1996.

14*

5.

Філософія і суспільство

5.1. Основні засади філософського

розуміння суспільства (філософія

суспільства)

У теоретичному розумінні суспільства, його сутнісних

засад існують різноманітні погляди. Одні дослідники вва-

жають, що суспільство є узагальнюючою назвою сукупнос-

ті та взаємодії значної кількості індивідів, інші З самобу-

тньою реальністю, особливою сферою буття. Якщо суспіль-

ство є лише випадковим зібранням індивідів, то чим

пояснити, запитують вони, те, що індивіди, відрізняючись

між собою психічними особливостями, інтересами (волеви-

явлення, цілеспрямування, потреби, характер тощо), буду-

чи наділеними всім, що породжує елементи стихійності,

хаосу, співіснують у єдності. Чому суспільство не є безлад-

дям, хаосом таких собі людей-атомів, які, на зразок броу-

нівського руху, снують у різні боки, наштовхуючись один

на одного, а постає єдністю, де існують спільність і загаль-

ний порядок? Питання ці далеко не риторичні. Філософи

завжди прагнули зрозуміти специфіку соціальних явищ,

з'ясувати механізми соціальної інтеграції, що забезпечу-

ють соціальний порядок, незважаючи на величезну різно-

манітність інтересів індивідів та соціальних груп.

Природа суспільства у філософській традиції

Принципи кожного філософського напряму нерідко

використовувалися для осягнення таємниць суспільст-

ва, розв'язання проблеми ЫлюдинаЗсуспільствоы. Чи не

Основні засади філософського розуміння суспільства

421

першими були щодо цього античні мислителі (Платон,

Арістотель, Епікур та ін.) зі своїми теоретичними уяв-

леннями про соціум як систему співжиття людей. Фун-

даментальною тезою грецької ідеї держави була гармо-

нія (пропорційність), справедливість життя усіх її гро-

мадян. Саме гармонія і справедливість, на думку грецьких

мислителів, були єднальною силою суспільства, яке ото-

тожнювалось ними з державою. Немає нічого кращого

для людини, ніж мати роботу і бути здатною її викону-

вати, і нема нічого кращого для інших людей і для всьо-

го суспільства, ніж можливість кожного посідати те міс-

це в суспільстві, на яке він має право претендувати, вва-

жали вони. Щодо гармонійності людини як цілісності

гармонійним мусить бути і суспільство-держава, що є,

на думку Платона, нічим іншим, як Ывеликою людино-

юы, своєрідною самостійною реальністю, що має свою вну-

трішню гармонію, особливі закони власної рівноваги. У

праці ЫДержаваы Платон обЄрунтував стабільність ідеа-

льної держави-суспільства (абсолютної монархії), в ос-

нову якої поклав поділ населення на три верстви (кла-

си): керманичі З філософи, що керують державою; стра-

теги З воїни, завдання яких бути на сторожі безпеки

держави, утримувати її від хаосу; виробники З земле-

роби і ремісники, які забезпечують задоволення життє-

вих потреб.

Належність до певного класу не успадковувалась. На-

впаки, ідеалом Платона було суспільство, де кожній дити-

ні надається можливість здобути той найвищий ступінь

освіти, який вона має осягнути відповідно до своїх приро-

дних можливостей, і де кожен індивід може зайняти ту

найвищу посаду в державі, яку дозволять його особисті

досягнення (здібності, освіта і досвід).

Беручи до уваги соціальну аксіому, що поведінка під-

леглих є копією дії їх керівників, Платон дотримувався

думки, що не влада, а авторитет З основне знаряддя управ-

ління суспільством. А щоб мати авторитет, правляча еліта

повинна виявляти стриманість у задоволенні своїх потреб,

вести суворий спосіб життя. Вона позбавлялась права ма-

ти власність, оскільки та підриває моральні основи люди-

ни. В державі слід регулярно проводити спеціальну підго-

товку і ретельний відбір управителів (своєрідна ротація

кадрів) необхідного рівня інтелектуальної підготовки. Дер-

жавний діяч, на думку Платона, повинен знатися на доб-

робуті держави, як лікар знається на здоров'ї людини. І

лише знання дають змогу відрізнити справжнього держав-

422

Філософія і суспільство

ного діяча від фальшивого, так як допомагають відрізни-

ти лікаря від знахаря. Тому в його ідеальній державі прав-

лять знання і немає потреби в законах, хоча він визнає їх

актом довіри. Попри ідеальність міркувань Платона, він

не просто описує державу, а намагається віднайти в ній

суттєве, загальні принципи, від яких залежить життєдіяль-

ність людського суспільства.

Арістотель також проводив паралель між людиною і

суспільством. Але, на відміну від Платона, розглядав не

суспільство похідним від людини як державної істоти, а

навпаки, у нього людина є похідною від суспільства. За

його переконанням, людина за межами суспільства-держави

є абстракція, поза суспільством вона неможлива, як немо-

жлива жива рука, відокремлена від тіла.

Ідеальною державою для нього є Ысуспільство рівних,

об'єднаних однією метою З досягти найкращого життя,

наскільки це можливоы. Арістотель вважає верховенство

закону (конституційне правління) ознакою доброї держа-

ви. Він виходить з того, що конституційне правління здій-

снюється в інтересах усього народу, на відміну від прав-

ління угруповань сумнівної моральної орієнтації чи пра-

вління в інтересах певного класу чи певної особистості.

Таке правління є законним, оскільки здійснюється на ос-

нові обов'язкових постанов як для урядовців, так і для

громадян. Не менш суттєвим є те, що демократичне прав-

ління здійснюється за добровільної згоди підданих, чим

відрізняється від деспотизму, який тримається лише на

застосуванні сили.

Для стоїків суспільство є зразком світової, космічної

єдності, яка проникає й охоплює будь-яку множинність.

Не лише людську спільноту, а й Землю, увесь світ (Всесвіт)

вони розглядали як своєрідне Ысуспільствоы З Ыдержаву

богів і людейы. Тлумачення суспільства як своєрідної ці-

лісності, самостійної реальності було названо Ысоціальним

універсалізмомы.

В античній філософії побутували й інші точки зору.

Так, Епікур і його прибічники вважали, що люди, відчува-

ючи потребу одне в одному, об'єдналися в суспільство, роз-

поділивши між собою окремі суспільні обов'язки, особли-

во ті, що стосувалися безпеки, і затвердивши правила сто-

сунків між собою. Щось подібне наявне в п'ятій книзі

поеми Лукреція Кара ЫЬе'гетлігп паіигаы, де всі форми су-

спільного життя, його політичні та соціальні інститути, нау-

ка й мистецтво розглядаються як такі, що виникли без

втручання будь-якого розуму, крім людського.

Основні засади філософського розуміння суспільства

423

Людина, за Епікуром, не має інстинктивного нахилу

до створення суспільства, як не має і будь-якого іншого

імпульсу, крім неухильного прагнення особистого щастя,

що досягається шляхом розумної угоди про єдність у про-

тистоянні злу. Досвід і більш-менш розумна адаптація до

природних умов сприяли розвитку інститутів і законів

організованого суспільства. Суспільство, на його думку, по-

стає результатом свідомої угоди між окремими людьми

про устрій їх спільного життя, що має полегшити стосунки

між ними і створити взаємну безпеку. Подібна інтерпре-

тація суспільства на суто раціональних засадах одержала

назву Ысоціальний атомізмы. Відтоді обидва узагальнюю-

чі погляди на суспільство З соціальний універсалізм і

соціальний атомізм З пронизують всю історію соціаль-

но-філософської думки.

В епоху домінування середньовічного християнсько-

го світогляду поза конкуренцією в поглядах на суспільс-

тво був соціальний універсалізм, а філософською осно-

вою був неоплатонізм. Суспільство ототожнювалось з Ыті-

лом Христаы.

Однак уже в XVIIЗXVIII ст. відновлюються ідеї Епі-

кура про суспільство. Мислителі Нового часу Т. Гоббс,

Дж. Локк і Ж.-Ж. Руссо знову актуалізували ідеї добро-

вільної угоди між людьми як вихідного принципу влаш-

тування громадського життя. Так, Локк, виводячи цивіль-

не суспільство зі згоди його громадян, писав, що Ысуспільст-

во З втілення єдиного договору, укладеного чи такого, що

має бути укладеним, між індивідами, які входять у держа-

ву чи створюють їїы.

Т. Гоббс, вважаючи суспільство великим цілим тілом,

наголошував, що це З тіло штучне, складне для подолан-

ня природної роздрібненості на окремих індивідів, Ыбо-

ротьби всіх проти всіхы. ЫЯ розкрив загальну схильність

усього людства З вічну й невгамовну жадобу нової й но-

вої влади, що зникає тільки зі смертю. І причина такої

схильності З не завжди та, що людина сподівається на

гострішу насолоду, ніж та, яка вже стала посильною; чи

що вона може задовольнитися помірнішою владою: річ у

тім, що вона не може вважати наявні владу й засоби для

прожиття за добрі без можливості здобути ще більшіы, З

писав Гоббс у своєму ЫЛевіафаніы. Тому те, що контролює

людське життя, стверджує він, є не наслідком, а причиною,

психологічним механізмом життєдіяльності людської іс-

тоти. Суспільства, що постають із спільного життя цих

істот, З плід їх спільної дії і взаємного реагування. А

424

ФІЛОСОФІЯ І СУСПІЛЬСТВО

умова тривкого єднання між ними З не справедливість І

чесний розподіл чи якісь моральні Ідеали, а певний тип

поведінки. Оскільки людська поведінка, на думку Гоббса,

мотивується особистою корисливістю, то суспільство слід

розглядати як засіб її задоволення. Звідси і твердження

про суспільство як Ыштучнеы утворення, як мету групових

прагнень через те, що люди вважають його особисто вигід-

ним для обміну товарами і послугами. Подібне уявлення

про суспільство переважало у XVIII ст. Але вже у XIX ст.

після важкого досвіду французької революції і краху ра-

ціоналістичного індивідуалізму знову відроджуються ідеї

соціального універсалізму, щоправда, у складнішій інтер-

претації. Ними опікувались філософи Жозеф де Местр

(1753З1821), Луї де Бональд (1754З1840), пізніше Огюст

Конт, який у своїй ЫСоціологіїы знову висунув окреслене

ще Б. Паскалем уявлення про людство як єдину Людину.

У Великобританії над цими проблемами працював Ед-

мунд Берк (1729З1797), який хоч і визнавав, що суспіль-

ство є наслідком певного договору, стверджував, що воно

не повинно розглядатись як щось не краще за партнерсь-

ку угоду в торгівлі перцем та кавою або за інший нікчем-

ний клопіт, який постає тимчасовим інтересом, що розри-

вається примхливою волею сторін. Його потрібно розгля-

дати зовсім по-іншому, оскільки воно не є партнерством у

тих аспектах, які підпорядковуються тільки грубо тварин-

ному існуванню, природа якого тимчасова і тлінна. Всяка

угода в конкретній державі З це тільки одне положення

у великому первісному договорі вічного суспільства, де вза-

ємопов'язуються нижчі й вищі природи, єднаються види-

мий і невидимий світи відповідно до незмінної домовле-

ності, освяченої незламною клятвою, яка утримує всі при-

роди (фізичні й моральні) в призначених їм місцях.

У цьому судженні Берка простежуються відсутність

чіткого розмежування між суспільством у широкому

розумінні слова і державою, водночас започатковуються

уявлення про суспільство як систему взаємопов'язаних

відносин, що детермінується певним об'єктивним чинни-

ком. У Гегеля ним є Світовий Дух, Абсолют, у Маркса З

спосіб виробництва матеріальних благ, який визначає всі

аспекти людської життєдіяльності.

ЫДержава, З писав Регель, З це божественна воля у

тому розумінні, що вона є дух, присутній на землі, який роз-

гортається, щоб бути сучасною формою організації світуы.

Вона є абсолютною раціональністю, божеством, вічним і не-

обхідним буттям духу, ходою Господа в світі, створюючи

Основні засади філософського розуміння суспільства

425

громадянське суспільство для досягнення своїх цілей. Як-

що замість Світового Духа Гегеля уявити продуктивні си-

ли Маркса, наслідок буде подібним. В обох випадках суспі-

льство поставало більш системною силою, ніж спільнотою

осіб, а його історія З розвитком інституцій, що належать

до спільноти як до колективної цілісності. Ці сили, як і

спільнота, до якої вони належать, осмислюються як такі,

що залежать від тенденції, притаманної їх природі.

Соціологи, передусім англієць Джон-Стюарт Мілль

(1806З1873) і особливо Герберт Спенсер, продовжували роз-

вивати Ыуніверсальнуы теорію суспільства. Спенсер розгля-

дав суспільство як природний організм, використовував ево-

люцію для реконструкції системи натурального суспільст-

ва з природними межами між економікою та політикою.

Природа у його вченні розглядається по прямій лінії З

від енергії до життя, від життя З до розуму, від розуму З

до суспільства, від суспільства З до цивілізацій і до більш

високо диференційованих та інтегрованих цивілізацій. Спен-

серова еволюція мала в собі надію, що зростання суспільст-

ва забезпечить чіткі критерії нижчих і вищих стадій роз-

витку, з допомогою яких можна буде відрізнити віджиле

від придатного, пристосоване від непристосованого і добре

від поганого. У Спенсера ця надія ніби опиралася на вста-

новлений факт органічної еволюції, оскільки моральне вдо-

сконалення розглядала як розширення біологічної концепції,

а соціальний добробут прирівнювала до виживання най-

пристосованіших.

Дещо інакше інтерпретував суспільство Е. Дюркгейм,

розглядаючи його як здійснювану солідарність, компози-

цію різноманітних ідей, вірувань, почувань (релігійних, мо-

ральних, естетичних, правових, політичних), що реалізу-

ються завдяки посередництву індивідів. Як осердя Ывнут-

рішнього морального життяы, Ыджерело і вмістилище усіх

цінностейы, суспільство, у баченні Дюркгейма, постає своє-

рідним божеством, Ыорганічноюы солідарністю, що може

існувати Ытільки в нас і завдяки намы. Іншими словами,

суспільство існує не над індивідами, воно З плід їх взає-

мозумовленості. З одного боку, людина тільки завдяки су-

спільному впливу набуває своїх атрибутивних ознак і яко-

стей, стає власне людиною, набуває морально інтелек-

туальної культури, а з іншого З буттєвість суспільства мо-

жлива лише завдяки буттю людини.

Такі натуралістичні концепції суспільства, попри те,

що вони досліджували важливі аспекти взаємозв'язку при-

роди і суспільства, а окремі з них і дотепер зберегли свою

426

Філософія І суспільство

актуальність (наприклад, соціобіологія, засновником якої є

американський ентомолог Едвард Вільсон, який у 1975 р.

видав книгу ЫСоціобіологія: новий синтезы), були піддані

критиці прибічниками соціального атомізму, що зазнавав

нового пробудження під впливом активного політичного

розвитку, незаперечних успіхів лібералізму й демократії.

Натуралістичні концепції звинувачувались найчастіше у

редукціонізмі З зведенні соціального до закономірностей

біологічного. Але соцільне не є тільки біологічним, оскіль-

ки людина не лише біологічна, а й соціальне-духовна істо-

Ето. Тому багато дослідників пов'язують специфіку соціаль-

ного не стільки з біологічними, як із психічними явищами.

На дій хвилі в теорії суспільства постав новий напрям З

соціопеихологія, прибічники якого розглядають суспільст-

во як індивіда з його психофізіологією. Найвпливовішою

школою соціопсихології стали інстинктпивізм, і передусім

фрейдизм, який вбачає джерела соціального в інстинктах

людини, число яких у неї від кількох до 15 тисяч. Найісто-

тнішими з них, за Фрейдом, є інстинкт життя Ерос та ін-

стинкт смерті З Танатос, а їх боротьба на тлі гіперсексуа-

льності людини і є основою соціального буття.

Принципові положення соціопсихології набули розви-

тку в концепції соціальної дії (М. Вебер, Т. Парсонс,

А. Шюц), згідно з якою кожний індивід частково Ызапро-

грамований ы існуючими соціальними нормами, оцінює аль-

тернативи, приймає рішення і добивається їх виконання.

А суспільство виступає як система соціальних взаємодій

індивідів, кожний з яких прагне до реалізації власних

цілей. Дії окремих індивідів кооперуються, на основі чого

утворюються асоціації (групи, суспільство). Попри егоїзм,

люди діють спільно, оскільки їх дії осмислені, раціональ-

ні, вони розуміють, що індивідуальних цілей найлегше

досягти спільними зусиллями. Таке розуміння породже-

не тим, що в процесі суспільної практики відкидаються

непотрібні зразки поведінки і залишаються лише ті, що

піддаються передбаченню, розрахунку, приносять користь

за найменшого ризику. Завдяки цьому, наголошував Ве-

бер, осмислена поведінка, наслідком якої є досягнута ін-

дивідуальна мета, сприяє тому, що людина діє як соціа-

льна істота в асоціаціях з іншими людьми, забезпечуючи

значний прогрес у взаємодії з навколишнім середовищем.

На підставі аналізу різних підходів до соціального, су-

спільного, а отже, і суспільства як з боку прибічників соці-

ального універсалізму, так і соціального атомізму, можна

стверджувати про двоаспектність сучасного тлумачення

Основні засади філософського розуміння суспільства

427

суспільства. З одного боку, це суспільство постає як сис-

тема зв'язків і стосунків, у якій і завдяки якій люди,

взаємодіючи між собою і природою, здійснюють свою жит-

тєдіяльність. У такій інтерпретації поняття Ысуспільст-

воы означає не просту сукупність індивідів, що прожива-

ють спільно, а систему зв'язків і стосунків, у які вступа-

ють індивіди, виявляючи свою сутність. А з іншого боку,

суспільство З це особлива форма інтеграції життєдіяль-

ності індивідів у цілісність як реальність, що може успі-

шно функціонувати тільки завдяки участі духовної енер-

гії кожного індивіда. Тобто суспільство є певною єдністю

і спільністю, яка виявляє себе в об'єднаності, спільності,

упорядкованості життя й функціонує як єдине конкретне

ціле. Людське життя в усіх його сферах, починаючи від

сім'ї і закінчуючи найвищими духовними цінностями (ми-

стецтвом, релігією, наукою), має форму суспільного жит-

тя, спільного буття і співдружності. Воно З необхідний

та іманентний вияв найглибшої онтологічної всеєдності,

яка є основою людського буття. Людина живе в суспільс-

тві не тому, що такий спосіб буття є для неї найзручні-

шим, а тому, що це відповідає її єству як суспільної істо-

ти. Тому суспільство е дійсною, цілісною реальністю, а не

похідним, що об'єднує окремих індивідів. Більше того,

воно З єдина реальність, в якій конкретно дана людина.

Однак єдність суспільства не є однорідною єдністю, а

скоріше єдністю різнорідною в людях та їх житті. Це під-

тверджує проблема одвічного конфлікту між сумлінним і

лінивим, талантом і сірістю, добрим і злим, а також про-

блеми, пов'язані з людським егоїзмом, заздрощами, жадо-

бою, хворобливою жагою влади, жорстокістю, агресивніс-

тю тощо. Тому суспільна єдність двоаспектна: з одного

боку, їй властива внутрішня онтологічна єдність Ымиы, що

забезпечує інтуїтивне усвідомлення особою своєї причет-

ності до суспільного буття, а з іншого З зовнішній ас-

пект єдності, де вона поділяється навпіл, З протидія. Це

значною мірою зумовлює трагізм людського існування З

невідповідність між його емпіричною реальністю та онто-

логічною сутністю. Таке поєднання, що випливає із подвій-

ної людської природи (біологічної та духовної), неймовір-

но ускладнює вивчення природи суспільного, породжує рі-

зні підходи і теорії щодо його характеристики. А з огляду

на те, що суспільство як системне утворення має ще й різні

рівні організації, стає зрозумілою архіскладність цієї про-

блеми. Тому активно розробляється філософська методо-

логія розуміння суспільства як складної багатофункціо-

428

Філософія і суспільство

наявної системи (Т. Адорно, Е. Блох, Ю. Габермас З Ні-

меччина; П. Фейєрабенд З СІЛА; Ф. Хайєк З Австрія то-

що). Природно, що суспільна система за таких обставин

має свої підсистеми, функціонування яких і забезпечує роз-

виток суспільства, суспільне відтворення. Серед таких під-

систем виокремлюють:

З Ыматеріальнуы, або економічну, сферу (сфераЗ ре-

альний процес людської життєдіяльності) суспільного жит-

тя як сферу спеціалізованого виробництва, розподілу, об-

міну і споживання Ыречейы;

З Ысоціальнуы З сферу виробництва і відтворення без-

посереднього людського життя, або Ысвіт соціальних групы;

З Ыорганізаційнуы (політичну) З як сферу спеціалі-

зованого виробництва суспільних відносин та ідей;

З ЫдуховнуыЗ як сферу спеціалізованого духовного

виробництва, інформації.

Звідси в Ыанатоміїы суспільства вирізняють економіч-

ний, соціальний, політичний і духовний устрої як внутрі-

шні характеристики сфер, що відображають статусні спів-

відношення суб'єктів суспільної діяльності. Усі сфери су-

спільного життя як складові суспільного цілого тісно

взаємопов'язані. В основі їх єдності людина з її потреба-

ми, інтересами, цінностями З суб'єкт і головна дійова особа

суспільства загалом.

Онтологія соціального

Люди як об'єкти і суб'єкти суспільного буття характе-

ризуються не лише індивідуальними ознаками і якостя-

ми, а й мають загальнозначуще З соціальне З зумовле-

не обставинами їх суспільного існування: умовами мате-

ріального виробництва, соціальним устроєм, політичною

організацією, рівнем суспільної свідомості й культури. По-

стає питання суспільної природи соціального. Як правило,

соціальним вважають усе те, що характеризує співісну-

вання людей і що є відмінним від їх природної, біологіч-

ної основи. Виникає воно як системна характеристика, ін-

тегральний ефект безпосередньої чи опосередкованої вза-

ємодії людей. Без такої взаємодії соціальне неможливе.

Взаємодія, діяльність об'єктивно притаманні людям.

Як живий організм вона є системою, якій властиве праг-

нення до збереження своєї цілісності, до самовідтворення,

що реалізується тільки в процесі діяльності з її внутрі-

шнім і зовнішнім виявом.

Основні засади філософського розуміння суспільства

429

Внутрішній аспект діяльності охоплює функціонуван-

ня всіх елементів структури живої системи в їх взаємо-

зв'язку як єдиного цілого. Порушення внутрішніх функ-

ціональних зв'язків має межі, за якими настає руйнування

цілісної системи, втрата внутрішньо притаманного праг-

нення організму до використання негентропних (невідно-

влюваних) ресурсів, асиміляція яких організмом дала б

змогу йому протистояти дії об'єктивного закону ентропії

(зміни, перетворення). Джерелом таких ресурсів є зовніш-

нє середовище, з яким безпосередньо пов'язаний другий З

зовнішній аспект діяльності. Це насамперед процес ово

лодіння речовими та енергетичними ресурсами зовніш

нього середовища, які потрібні для підтримання життя,

постійного відтворення організму як цілісної системи. За

відсутності цих ресурсів або з появою чинників, що уне-

можливлюють їх засвоєння організмом, неодмінна дія за-

кону ентропії спричиняє його загибель. Тому людина зму-

шена наповнюватись зовнішнім і переливатись у зовніш-

нє, щоб підтримувати своє буття. А діяльність З це

внутрішньо властива риса людини не лише як живого (біо-

логічного) організму, а і як біосоціодуховної цілісності.

Річ у тім, що людина стає суб'єктом дії, діяльності лише

за наявності потреб З об'єктивної необхідності щодо за-

безпечення своєї життєдіяльності енергією, інформацією то-

що. Як складна Ыдіяльна цілісністьы, вона характеризуєть-

ся системою потреб, які поділяють на вітальні (фізіологіч-

ні) З властиві будь-кому живому, і антропологічні (власне

людські), що полягають у безпеці та самореалізації (А. Ма-

слоу, Г. Саллівен, Е. Фромм, К. Хорні).

Людині властиве вроджене почуття неспокою, Ыдоко-

рінного занепокоєнняы, основою якого, на думку К. Хорні,

є потреба у безпеці. Найсильніші пристрасті людини поро-

джуються потребами її існування, одночасною належніс-

тю до живої природи й перебуванням поза нею. Людина,

усвідомлюючи сама себе, трансцендує (виходить за власні

межі) все своє життя, зауважував Е. Фромм, а з іншого

боку, перебуваючи Ывсередині природиы, підпорядкована

її диктатові та змінам. Але, незважаючи на це підпоряд-

кування, вона трансцендує природу, оскільки їй бракує не-

рефлекторності тварини, що й робить тварину частиною

природи. Людина відчуває своє прилучення до жахливого

конфлікту: вона З бранець природи, але вільна у своєму

мисленні; вона З частина природи і водночас, так би мо-

вити, її примха. Це усвідомлення самої себе зробило лю-

дину чужою в світі природи, відокремленою від усіх, само-

43О

Філософія і суспільство

тньою і переповненою страхом, від якого вона постійно

прагне звільнитися, до того ж не стільки теоретично, як

своїм буттям, відчуттями і діями.

Спочатку, намагаючись досягти єдності, звільнитися від

страху самотності й невідання, людина робила спробу по-

вернення до своїх витоків З до природи, тваринного життя

через своєрідне Ызняттяы набутого Ылюдськогоы, власне, Ыви-

вільненняы від людських ознак З розуму й самоусвідом-

лення. Ці спроби тривали сотні тисяч років, що засвідчу-

ють перші форми релігійно-міфологічних вірувань. Та з

часом людина прагне досягти гармонії не поверненням, а

через всебічний розвиток усіх своїх потенцій і сил, людя-

ності, що досягається значною мірою задоволенням по-

треб у самореалізації. А це є нічим іншим, як становлен-

ням особи у світі, виявом її творчих можливостей влас-

ними зусиллями.

Потреба в самореалізації як свідчення духовної акти-

вності людини є синкретичною і задовольняється систе-

мою взаємопов'язаних потреб (спілкування, пізнання, са-

мопізнання тощо), які так чи інакше стосуються самосві-

домості як детермінанти цієї системи потреб.

Людина виокремлює світ своєї особи як особливу єд-

ність від предметного світу, що не обмежується звичай-

ним спогляданням, а передбачає й конкретну дію. Тому

самосвідомість З це динамізм буття й активне його са-

мовідображення для повнішої реалізації того, що є сутніс-

тю людини. Цей внутрішній динамізм і породжує необ-

хідність виходу індивіда за межі власного ЫЯы, взаємодію

з предметним світом і особливо з іншими людьми. Адже

вся культура людства Єрунтується на комунікації та спів-

робітництві між індивідами. За словами Гайдеггера, лю-

дина є не лише Ыбуття у світіы, вона, по суті, Ыбуття з інши-

миы. На користь такого судження свідчить те, що ЫЯы за

народженням, а отже й по суті, є результатом втілення

зв'язку батька й матері, що ЫЯы як жива істота джерелом

свого існування має те, що біологи називають Ыамфїмік-

сієюы (взаємопоєднання двох). І ця онтологічна залежність

ЫЯы від інших істот в особі батьків далеко не завершуєть-

ся актом народження, а тільки розпочинається ним. Бо не

лише в крові людини й надалі житимуть життєформуючі

сили її батьків і старших поколінь, але і зовні її подальше

формування продовжується в сім'ї через спілкування з

подібними собі. Фактичне і духовне дозрівання здійсню-

ється тільки в лоні цілого (сім'я, колектив, нація, держава),

триваючи протягом усього життя.

Основні засади філософського розуміння суспільства

431

Духовний капітал, яким живе людина і яхл;і стано-

вить її єство, у своїй першооснові не є надбанням уособ-

леного і замкнутого в собі ЫЯы, а успадкований і набу-

тий тільки через активне спілкування: душевні потен-

ції внутрішнього життя людини реалізуються значною

мірою тільки через обмін інформацією. Подібно до того,

як фізичне життя можливе тільки через живлення, по-

стійне включення в себе предметів і явищ навколиш-

ньої природи, так і духовне життя здійснюється лише

завдяки спілкуванню, через кругообіг духовних елемен-

тів, спільних для всіх людей.

Людина і відчуженість З явища, що виключають од-

не одного. Бути відчуженим означає бути відтятим од

світу, не мати можливості користуватися своїми людсь-

кими силами, бути беззахисним, неспроможним актив-

но впливати на навколишню реальність. Такий стан по-

роджує тривогу, є джерелом внутрішнього неспокою. Звід-

си, за переконанням Е. Фромма, й випливає одна з

найглибших потреб людини З потреба в подоланні своєї

відчуженості, вивільненні з полону самотності. Ось чо-

му в людей завжди є внутрішня потреба в спілкуванні,

співпереживанні, співчутті. Тож для окремої людини, як

зазначав Л. Фейєрбах, сутність полягає не в ній як мо-

ральній, і не в ній як мислячій істоті. Сутність людини

тільки в спільності, в єдності людини з людиною. Цю

точку зору поділові Е. Гусеерль, вважаючи, що сутність

людини слід шукати не в ізольованих індивідах, оскіль-

ки зв'язок людської особистості з її поколінням та її

суспільством відповідає цій сутності; щоб пізнати її сут-

ність, слід пізнати і сутність цих зв'язків. За словами

К. Яспереа, Ыістина є те, що нас сполучає, і З в комуні-

кації містяться витоки істини. Людина знаходить у сві-

ті іншу людину як єдину дійсність, з якою вона може

об'єднатися в розумінні й довірі. На всіх щаблях об'єд-

нання людей супутники долі, люблячи, знаходять шлях

до істини, який губиться в ізоляції, у впертості, і в само-

волі, в замкненій самотностіы1,

Розвиваючи екзистенційну комунікацію, італійський

філософ Ніколо Аббаньяно (1901З1990) запровадив тер-

мін Ыкоекзистенціяы (співіснування), що означає солідар-

не співтовариство людей, в якому формується людське ЫЯ ы.

У такому ж руслі осмислюється людське буття і в так

званій Ыфілософії зустрічіы Мартіна Вубера (1878З1965),

1Яспере К* Смнса й назначение истории. З М., 1991. З С. 442,

432

Філософія і суспільство

який переконаний, що тільки через ЫТиы людина стає ЫЯы.

Особлива сутність людини, підкреслював він, прямо пізна-

ється лише у живому спілкуванні людини з людиною.

Адже і горила З індивід, і термітник З колектив, але

ЫЯы і ЫТиы є лише у світі людей, оскільки людина З її

ЫЯы З виникає лише після того, як буде покінчено з будь-

якими умовностями й ілюзіями. Вона реалізується лише

як зустріч одинака з його побратимами. Коли одинак пі-

знає іншого у всій його іншості як самого себе, тобто як

людину, і проникне до цього іншого ззовні З лише тоді

він прорве у цій прямій і реформаторській зустрічі й свою

самотність. Звісно, зазначав Бубер, що це можливе тільки

вслід за пробудженням людини як особистості.

Співбуття, в інтерпретації Бубера, постає як смислова

спорідненість, взаємність, а почасти й інтимність. Проте

людське співбуття багатовимірніше, складніше, багатозна-

чніше. Воно Єрунтується не лише на відносинах симпатій

і довіри чи порозуміння, а й на відносинах необхідності

обміном продуктами діяльності, де так часто побутують

зверхність і покора, улесливість і ницість, байдужість і жо-

рстокість. Тому співбуття людей підлягає законам суспі-

льства, які й здійснюють регулювання його зовнішнього

аспекту відносин, забезпечуючи нормальне функціонуван-

ня індивідуального буття.

Тому соціальність можна класифікувати як діяльне спі-

лкування людей, що і забезпечує якісну своєрідність їх

життя як суспільного. Людину як носія суто соціальних

якостей, що виникають і реалізуються в процесі міжінди-

відуального спілкування, позначають поняттям Ыособаы.

Тобто особа З це індивід, що пройшов процес соціаліза-

ції З засвоєння зразків поведінки, соціальних норм і цін-

ностей, необхідних для його успішного функціонування в

суспільстві. Соціалізація охоплює всі етапи залучення до

культури, навчання і виховання, з допомогою яких люди-

на набуває соціальної природи і здатності брати участь у

соціальному житті. До цього процесу залучене усе оточен-

ня індивіда: сім'я, сусіди, дошкільні установи, школа, засо-

би масової інформації тощо.

Як особа, кожна людина займає в соціальній системі

кілька позицій. Кожна з цих позицій, передбачаючи певні

права і обов'язки, називається статусом. Серед кількох

статусів, як правило, виокремлюють головний, або інтегра-

льний, який і визначає місце в суспільстві конкретного

індивіда. Соціальний статус виявляє себе як у зовнішній

поведінці і вигляді (одязі, мові та інших ознаках соціаль-

Основні засади філософського розуміння суспільства

433

но-професійної належності), так і внутрішній позиції (в

установках, ціннісних орієнтаціях, мотиваціях та ін.). Ста-

тус може бути приписаним і набутим, природним і про-

фесійно-посадовим .

Приписаний статус нав'язаний суспільством поза зу-

силлями і заслугами особи. Він, як правило, зумовлюєть-

ся етнічним походженням, місцем народження, сім'єю

тощо. Набутий, або досягнутий, статус визначається зу-

силлями самої людини (наприклад, професор, письмен-

ник, відомий актор). Природний статус передбачає сут-

тєві й відносно стійкі характеристики людини (чоловік,

жінка, дитинство, юність, зрілість, старість). Професійно-

посадовий статус є базисним статусом особи. Найчасті-

ше він є інтегральним, оскільки в ньому фіксується соці-

альне, економічне, виробниче становище (директор, бан-

кір, інженер тощо).

Соціальний статус визначає конкретне місце індивіда

в даній соціальній системі. Залежно від цього він мусить

задовольняти низку вимог, які ставить перед ним суспі-

льство. Сукупність таких вимог становить зміст соціаль-

ної ролі.

Соціальна роль З сукупність дій, які мусить виконувати особа, ма-

ючи певний статус у соціальній системі.

Кожний статус, як правило, передбачає кілька ролей,

які, за Т. Парсонсом, характеризуються п'ятьма основни-

ми прикметами:

З емоційна: одні ролі потребують емоційної стрима-

ності, інші З розкутості;

З спосіб одержання: одні приписуються, інші З заво-

йовуються;

З масштаб: частина ролей сформульована і чітко об-

межена, інша З розмита, невизначена;

З формалізація З дія в межах установлених правил

або довільно;

З мотивація З спрямування на особисте чи загальне

благополуччя тощо.

Від того, з якими структурами соціального буття по-

в'язана особа, визначають 'її соціальне походження (напри-

клад, із службовців або службовець, із селян або селянин, з

робітників або робітник). Належність людини до конкре-

тної соціальної групи певною мірою впливає на її поведі-

нку, світовідчуття, світорозуміння тощо, але не слід і пере-

більшувати її значення, що було властиве абсолютизації

так званого Ыкласового підходуы, коли представники од-

434

Філософія і суспільство

них соціальних груп були заздалегідь атестовані як Ыпро-

гресивніы, а інші З Ыконсервативні*.

Такі перебільшення е безпідставними, адже буття кож-

ної людини З надзвичайно складна реальність. Крім со-

ціальної природи (а соціальність до того ж не є виключно

позитивним фактором вшшву), людина має ще й біологіч-

ну природу, зокрема вроджені анатомо-фізіологічні особ-

ливості, що зумовлюють її здатність до засвоєння певних

соціальних програм, до трудової діяльності та мовлення,

особливо гнучкість, неспеціалізованість спадкової програ-

ми поведінки, яка робить її слабшою порівняно з тварина-

ми і одночасно дає їй величезні переваги.

Біологічно зумовлені не тільки видова визначеність лю-

дини чи стійкі варіації виду, наприклад, раси, але й такі

періоди індивідуального життя, як дитинство, зрілий вік,

старість. Біологічне визначає й певні підструктури особи:

темперамент, статеві та вікові особливості психіки, природ-

ні здібності тощо. Тому людина, ставши істотою соціаль-

ною, не позбавилась біологічної індивідуальності. Соціаль-

ні умови, якими б вони не були, не можуть усунути гене-

тичної різноякісності людей згідно з хромосомною теорією

спадковості.

При цьому суттєвою є духовна сутність людини, її внут-

рішній світ. Адже її слрва, думки і справи, як зазначав

П. Юркевич, народжуються не із загальної родової сутності

людської душі, а з особистого З розвиненого, своєрідно ві-

докремленого душевного життя; тільки за таких обставин

вони становлять особисту провину чи особисту заслугу, якої

людина ні з ким не поділяє. Тому й неможливо, щоб люд-

ські індивідуальності з такими різними особливостями своєї

цілісності мали тотожні функції, потреби, одні й ті ж обо-

в'язки чи пристрасті. У світі немає двох людей, котрі б у

схожих життєвих ситуаціях діяли абсолютно тотожно. Кожна

людина може цілком свідомо мати певну соціальну пози-

цію, тобто ототожнювати себе з будь-якою соціальною спіль-

нотою й приймати її як Ысвоюы, незважаючи на те, нале-

жить вона насправді до цієї групи чи ні.

Отже, соціальне є сукупністю певних, особливостей су-

спільних відносин, взаємно інтегрованих індивідами чи пе-

вними групами у процесі спільної діяльності, які виявля-

ються у їх ставленні один до одного, до свого місця і ролі

в суспільства, до явищ і процесів соціального життя. Тіль-

ки в процесі взаємодії індивіди впливають один на одного,

сприяючи тому, що кожний із них стає носієм і виразни-

ком певних соціальних якостей.

Основні засади філософського розуміння суспільства

Форми організації суспільного буття

435

Суспільство є системною сукупністю індивідів, які, взає-

модіючи, перебувають у певних зв'язках і стосунках, забез-

печуючи свою життєдіяльність. Ці взаємовідносини можуть

набувати найрізноманітнішого змісту: демографічного, еко-

номічного, національного, професійного, політичного, світо-

глядного тощо, відповідно до чого формуються й певні

об'єднання людей, різного рівня загальності (широти) З

Ысоціальні спільностіы.

Соціальна спільність З реально існуюча сукупність індивідів, що

емпірично фіксується, відрізняється відносною цілісністю і є само-

стійним суб'єктом соціальної дії.

Соціальні спільності не є умоглядними абстракціями

вчених З соціологів, філософів, вигаданими для зручнос-

ті аналізу суспільного життя. Вони існують реально, ебуттє-

вою данністго, до того ж данністю не суми індивідів чи їх

груп, а цілісністю, яка сама є джерелом власного розвит-

ку. Вони характеризуються різноманіттям конкретно-іс-

торичних і ситуативно-зумовлених видів і форм. Так, за

кількісним складом коливаються від взаємодії діад (двох

людей) до багатомільйонних політичних, екологічних, еко-

номічних рухів. За часом тривалості існування З від кіль-

кох годин (пасажири конкретного автобусного рейсу, ауди-

торія конкретного видовищного заходу) до тисячоліть, про-

тягом яких проживають етноси, нації тощо.

З огляду на базову системоутворюючу ознаку соціаль-

ні спільноти можуть бути розподілені на територіальні,

етнічні, демографічні, культурні та ін. Складна сукупність

ознак дає підстави всі спільності поділити на два найзага-

льніші види: аморфні та групові.

Аморфні спільноти З це структурно нерозчленовані,

доволі нестійкі утворення з розмитими межами, невизначе-

ним якісним і кількісним складом, відсутністю чіткого

принципу входження до них. їм властивий ситуативний

спосіб існування, тобто вони утворюються і функціонують

на основі та в межах певної конкретної діяльності, немож-

ливі поза нею, а тому є нестійкими, плинними утвореннями.

Аморфні спільноти характеризуються різнорідністю скла-

ду, їм властива міжгрупова природа, тобто вони не беруть

до уваги національні, класові чи інші групові особливості.

Вони не можуть бути у складі ширших спільнот, їх струк-

турними одиницями. Типовими зразками аморфних спіль-

нот є учасники широких екологічних, політичних рухів, при-

436

Філософія І суспільство

хильники естрадних чи спортивних суперзірок, уболіваль-

ники спортивних команд, члени асоціацій за інтересами (фі-

лателісти, нумізмати, натуралісти тощо).

Значно важливішою і суттєвішою різновидністю соці-

альних спільнот є соціальні групи З основна структурна

одиниця суспільства, його Ысубкомпоненты. Поняття Ысо-

ціальна групаы узагальнює сутнісні характеристики коле-

ктивних суб'єктів суспільних зв'язків, взаємодій і відно-

шень. Першим розкрив їх зміст Т. Гоббс (ЫЛевіафаны),

визначивши соціальну групу як сукупність певної кіль-

кості людей, об'єднаних спільними інтересами чи спіль-

ною справою. Тобто соціальна група постає добровільним

об'єднанням, результатом бажання індивідів до об'єднан-

ня, які Гоббс поділив на упорядковані й неупорядковані,

політичні й приватні та ін. Об'єднаннями такого типу є

різноманітні братства, спілки, громадські організації, релі-

гійні об'єднання, політичні партії тощо.

Але поняття Ысоціальна групаы не обмежується лише

змістом, сформульованим Гоббсом. З плином часу його

зміст зазнав змін, набувши різної інтерпретації. Австрій-

ський соціолог Людвіг Гумплович (1838З1909), наприклад,

пов'язував його з біологічними (расовими) ознаками лю-

дей. У Маркса соціальна група постає не суб'єктивною спі-

льністю людей, як у Гоббса, а навпаки З спільністю, що

склалась об'єктивно-історично. До таких об'єднань нале-

жать етнічні спільноти, рід, плем'я, сім'я тощо.

Американський соціолог Роберт Мертон (нар. 1910) ви-

значає соціальну групу як сукупність індивідів, що взає-

модіють між собою, усвідомлюють свою належність до ці-

єї групи і є такими з погляду інших. Тобто він виокрем-

лює в соціальній групі три основні риси: взаємодію,

членство і єдність. Специфічно інтерпретують зміст цього

поняття у своїх працях американські соціологи Чарльз

Кулі (1864З1929), Елтон Мейо (1880З1949), Джордж Хо-

манс (нар. 1910) та ін., засвідчуючи складність природи

соціальних одиниць та їх взаємодію.

Узагальнення різних поглядів щодо природи соціаль-

них груп дає підстави для тверджень, що, на відміну від

аморфних спільнот, їх характеризують:

З стійка взаємодія, яка сприяє міцності та стабільнос-

ті їх існування у суспільному просторі й часі;

З відносно високий ступінь згуртованості;

З чітко виявлена однорідність складу, тобто наявність

особливостей, властивих усім індивідам, які входять до

групи;

Основні засади філософського розуміння суспільства

437

З входження у ширші спільноти зі статусом їх струк-

турних утворень.

Природа таких об'єднань є складною. Вони, як прави-

ло, виступають системними утвореннями стосовно ін-

дивідів, які, з одного боку, просторово роз'єднані, а з іншо-

го З не позбавлені інтегративних прикмет. Такі поняття,

як Ыдух колективуы, Ыдуша народуы, Ысуспільна свідо-

містьы, Ыпсихологія націїы тощо, не є тільки метафорич-

ними висловами. Вони вказують на певні реальні цілісні

сили й начала, які й проливають світло на загадковість

природи макро- та мікроструктурних одиниць, суспільства

загалом.

Системні об'єднання людей мають розвинену внутрі-

шню динамічність. У нації, наприклад, чи суспільстві си-

стемні ефекти виникають унаслідок переплетіння або

схрещування багатьох індивідуальних агентів. Системне

виступає як нове, в якому у взаємодоповнювальній єдно-

сті перебувають і хаос, і порядок, їм властиві певні пара-

метри порядку, атракторні (лат. Ыаіігасііоы З притягу-

вання) стани, які часто бувають домінуючими. На їх ос-

нові формуються норми відповідної культури, мистецтва,

етики, мови, які засвоюються максимальною кількістю

представників соціальної групи. Згодом виникають нові

імпульси, нові атрактори, потяг до яких руйнує старі па-

раметри порядку. Тому кожна соціальна група (особливо

широкого загалу) є системою зі складною динамікою ін-

тегральних ефектів.

Соціальна група З обмежена в розмірах спільність людей, виок-

ремлених із соціального цілого на основі специфіки діяльності, со-

ціальної належності, спільності відносин, цінностей, норм поведін-

ки, що склались у межах історично визначеного суспільства.

Залежно від компактності, форми зв'язків і кількості

учасників у соціальних групах прийнято виділяти внут-

рішні утворення: за розміром З мікросоціальні (малі), ло-

кальні (середні), макросоціальні (великі); за соціальним

статусом З формальні (офіційні) та неформальні (не-

офіційні); за безпосередністю зв'язків З реальні (конта-

ктні) та умовні тощо. Розміри, структура і склад соціаль-

ної групи визначаються цілями, заради яких вона набула

Суттєвого статусу. Найпоширенішою є класифікація груп

за розміром, оскільки за нею вбачаються й інші типи кла-

сифікацій. Так, наприклад, мала чи локальна соціальні гру-

пи можуть бути, крім усього, формальними чи неформаль-

ними, реальними чи умовними.

438

Філософія і суспільство

Малі та середні соціальні групи

Малі соціальні групи

Малі соц/альні групи (мікросоціальні спільноти) З спільноти, які

об'єднують незначну кількість людей (до кількох десятків) на основі

безпосередніх тісних контактів, стійкого спілкування, певних цін-

ностей і норм поведінки.

Групоутворюючою ознакою при цьому виступає наяв-

ність безпосередніх контактів та емоційних зв'язків, за-

вдяки чому члени групи володіють розвиненим почут-

тям належності до неї. Характерними рисами малої соці-

альної групи є: нечисленність складу, просторова

близькість учасників, тривалість існування; спільність тру-

дових цінностей, норм і зразків поведінки, добровільність

вступу до групи.

Різновидом малої соціальної групи е так звані первинні

малі групи. Цей термін запроваджений американським со-

ціологом Ч. Кулі. Прикметною ознакою цих груп, за Кулі,

є тісні й безпосередні зв'язки та співробітництво їх учасни-

ків на основі високого рівня емоційності. Прикладом пер-

винних соціальних груп є сім'я, Ыігровий майданчикы, сусі-

ди. Вони є універсальними, притаманними всім часам і всім

стадіям розвитку, формування соціальної природи індивіда,

дають найперший і найповніший досвід соціальної єдності,

яка Єрунтується не на абстрактній, а на живій, чуттєво-емо-

цімній основі. Через первинну групу здійснюється соціалі-

зація індивідів, засвоєння ними зразків поведінки, соціаль-

них норм, цінностей та ідеалів. Такі групи виконують роль

первинної ланки у зв'язках між суспільством і особою.

Через них людина усвідомлює свою належність до певних

соціальних спільнот, бере участь у житті суспільства.

Якщо мала соціальна група формується й функціонує

відповідно до офіційно визначених цілей, якщо безпосере-

дню основу міжособистісних контактів становить вигото-

влення певного продукту або досягнення якоїсь іншої ме-

ти, то вона є формальною, або офіційною. Вона, як правило,

діє у межах функціонування вищої за рангом спільності,

тобто є офіційною частиною певної трудової або громадсь-

кої організації, їх чисельність, структура, стосунки між

учасниками групи, права і обов'язки визначаються й регу-

люються офіційними положеннями, інструкціями, стату-

тами, нормами та ін. Об'єднаннями такого Єатунку є пер-

винні виробничі об'єднання (бригади, ланки, лабораторії),

студентські групи, шкільні класи тощо.

Основні засади філософського розуміння суспільства

439

Коли ж група не має офіційного, юридичне зафіксова-

ного статусу, а стосунки в ній не формалізовані в нормати-

вних актах і мають характер природних людських стосу-

нків, то така група є неформальною. Виникають і функціо-

нують вони на основі спільності та інтересів, цінностей,

особистих симпатій, любові, товариськості тощо (товарись-

кі, сусідські компанії, спільноти ровесників, угруповання

типу рокерів, металістів, панків тощо).

Малі соціальні групи мають лідера З особу, здатну впли-

вати на членів групи, здійснювати контроль і координацію

спільної діяльності для досягнення мети. Лідер, як і група,

може бути формальним і неформальним. Формальний при-

значається Ызверхуы, часто без погодження з думкою відпо-

відної спільноти, яку він має очолити. Неформальний доб-

ровільно визнається групою, оскільки виокремлюється

з-поміж інших своїми особистими якостями, вмінням ор-

ганізувати і спрямувати діяльність групи, впливати на її

учасників особистим прикладом чи авторитетом.

Роль мікросоціальних груп як суб'єктів суспільного

розвитку не досить відчутна, навіть незначна, але у форму-

ванні особистості вона не просто вагома, а здебільшого З

визначальна, особливо якщо взяти до уваги сім'ю З най-

важливішу форму організації життя людей. Адже люди-

на народжується в сім'ї як особистість, навчається мисте-

цтву людських стосунків на різних рівнях буття і в різ-

них сферах діяльності, готується до майбутньої ролі

чоловіка або дружини, батька або матері тощо. Стосунки в

сім'ї (між батьками і дітьми, братами і сестрами) готують

молодь до різноманітних складних і суперечливих суспі-

льних стосунків. Водночас, суспільні зміни спричиняють

зміну й сім'ї З її форми, структури, впливають на особ-

ливості сімейних стосунків. Це дало підстави для твер-

дження про сім'ю як мікросоціум (мале суспільство), що

засвідчує нерозривну єдність сім'ї і суспільства.

Сім'я як мікросоціальна група З соціально-біологічна спільнота,

що існує на основі шлюбних зв 'язків, кровної спорідненості або вси-

новлення, яка регулює стосунки між чоловіком і дружиною, бать-

ками і дітьми й відповідає за виконання притаманних їй різномані-

тних функцій.

Як спільнота сім'я така ж давня, як і сама людина.

Вона пройшла довгий шлях історичного розвитку, в проце-

сі якого видозмінювались внутрішні стосунки в ній, набу-

ваючи різноманітного ціннісного впливу. Через відсутність

безпосередніх доказів генезису сім'ї, особливо її онтологіч-

440

Філософія і суспільство

них засад, цей процес є дуже складним для вивчення. То-

му більшість суджень про витоки сім'ї є здебільшого здога-

дом, який лише певною мірою відображає реальні події.

Більшість дослідників вважає, що сім'я як історичне яви-

ще в своєму розвитку пройшла кілька етапів, форм, їй пе-

редував період проміскуїтету (лат. рготізсипз З зміша-

ний, спільний) З стадія нічим не обмежених статевих зно-

син у первісному суспільстві (полігамія), яку інколи ще

називають Ыстадією зоологічного індивідуалізмуы.

Первинною формою сім'ї вважають кровноспоріднену

(кровнородинну), яка складалась із кровних родичів З

батьків і дітей, між якими були заборонені статеві зв'яз-

ки. Такі табу давали змогу уникати кровозмішання, сприя-

ли народженню здорового і повноцінного потомства, що

було запорукою збереження людського роду.

Наступним етапом сім'ї була групова сім'я в ендогам-

ному (між особами однієї суспільної групи) і екзогамно-

му (шлюб у межах однієї родової групи був заборонений)

варіантах, де заборонялись статеві стосунки не тільки між

батьками і дітьми, але й між братами і сестрами. Як і в

кровноспорідненій, у груповій сім'ї родовід визначався ма-

теринською лінією.

Подальший її розвиток репрезентує парна сім'я, де вже

конкретно визначені чоловік і жінка об'єднувались на

більш-менш тривалий період їх життя. Родовід продов-

жувався по материнській лінії. Цей тип сім'ї був ще

нетривким, оскільки кожен з її основних членів міг про-

довжувати жити у своїй родинній групі. Тому правильні-

ше буде визначити цей тип сім'ї як дислокальна парна

сім'я, в якій уже була відчутною зростаюча роль чоловіка

як основного здобувача їжі.

Матеріальна перевага чоловіка, його майнова влада, пра-

во власності сприяли появі патріархальної сім'ї. Це була

перша історична форма моногамної сім'ї (моногамія З

одношлюбність), хоч моногамія стосувалась лише жінки,

яка згідно з тогочасним правом була повністю підпоряд-

кована волі чоловіка, стаючи насамперед знаряддям діто-

народження.

Згодом церква освятила шлюб З визнану суспільст-

вом, через систему закріплених прав і обов'язків, форму

взаємин між чоловіком і жінкою та їхніми дітьми, наго-

лосивши на елементах рівності його суб'єктів. Святий апо-

стол Павло у першому посланні до коринтян закликав:

ЫНехай віддає чоловік своїй дружині потрібну любов, так

же само й чоловікові дружинаы. У такий спосіб зміцнюва-

Основні засади Філософського розуміння суспільства

441

лись засади моногамної сім"ї, яка передбачає міцний союз

чоловіка І жінки разом Із їхніми дітьми. Саме рівність

чоловіка та жінки, їх взаємна любов є основою сучасної

сім"ї, сучасних подружніх зв'язків, міжстатевої культури.

Найзагальнішими обов'язковими умовами сучасного

шлюбу є досягнення певного віку суб'єктами шлюбу (як

правило, 18 років і для чоловіків і для жінок; в Україні

шлюбний вік для жінок знижений на 1 рік і становить 17

років); добровільність і взаємна згода чоловіка та жінки;

відсутність іншого зареєстрованого шлюбу в майбутнього

подружжя.

Основними формами сучасного шлюбу є релігійний (це-

рковний) і громадянський. Перший особливо поширений

серед мусульманських народів країн Сходу, католиків де-

яких країн Латинської Америки. Тільки громадянський

шлюб визнається в Австрії, Бельгії, Голландії, Німеччині,

Україні, Швейцарії, Японії тощо. Альтернативні форми

шлюбу допускаються в Англії, Данії, Італії, Іспанії, Кана-

ді тощо.

Основними суспільними функціями сім'ї є:

З репродуктивна (дітонародження), пов'язана з від-

творенням собі подібних, тобто населення країни;

З виховна, пов'язана із батьківською й материнською

любов'ю, через яку дитина набуває суспільне значущих яко-

стей особи;

З господарсько-побутова (економічна), пов'язана із за-

безпеченням матеріального добробуту сім'ї;

З рекреативна (лат. гесгео З відновлюю, підбадьо-

рюю), що полягає у забезпеченні відтворення фізично-

психічних, духовних сил людини.

Тільки за умови виконання сім'єю всіх цих функцій

вона може бути міцною і щасливою, а отже, й тривалою.

На жаль,, у житті все відбувається значно складніше. А

тому й сім'ї бувають різні: повні й неповні, багатодітні й

бездітні, рівноправні й авторитарні, духовно багаті й без-

духовні. Незважаючи на наявну культуру міжстатевих і

шлюбно-сімейних стосунків, вони все більше набувають

форми своєрідної штучності, а звідси й нетривалості (в

Україні серед розлучених частка молодих сімей З (три-

валість шлюбу до 7 років) З становить дві третини). Це

дає підставу деяким дослідникам стверджувати, що сі-

м'я в її чітко моногамній формі відмирає, натомість при-

ходять так звані Ывідкритіы шлюби, шлюби Ытимчасовіы,

Ыза угодоюы тощо. Ці проблеми сім'ї й шлюбу потребу-

ють розв'язання на державному рівні, особливо що сто-

442

Філософія і суспільство

суеться матеріально-економічного стану сім'ї, підвищен-

ня статевої та шлюбно-сімейної культури юнаків і дівчат

як майбутніх чоловіків та дружин.

Середні соціальні групи

Середні (локальні) соціальні групи З спільності людей, які фор-

муються за стратифікаційною, функціональною, регіональною та ін-

шими ознаками.

Ними, як правило, є численні об'єднання людей (від

кількох тисяч до десятків мільйонів). За професійними озна-

ками З це працівники конкретного заводу, фабрики або

певної галузі виробництва (залізничники, ткалі, металур-

ги тощо). З огляду на територіальні особливості З жителі

конкретного населеного пункту (села чи міста), області чи

регіону. Локальні групи мають різні засади формування,

різний рівень консолідації. Так, територіальні спільноти, як

правило, формуються стихійно, а виробничі об'єднання ство-

рюються свідомо, передбачаючи певне регулювання їх чи-

сельності, наявність ієрархічних владних структур, що здійс-

нюють функції керівництва й контролю тощо. Якщо спіл-

кування у групі набуває усталено систематичного характеру,

а спільність мети, інтересів, норм поведінки, ціннісних орієн-

тацій надає об'єднанню високого рівня консолідації, то во-

ни є групами високого рівня розвитку З колективами. За

формою організації, цілями та способами своєї діяльності

колективи поділяють на виробничі, громадські, навчальні,

політичні, військові, культурно-спортивні тощо, їх міць і

суспільна значущість великою мірою визначаються умін-

ням членів груп узгоджувати, гармонійно поєднувати осо-

бисті, групові та суспільні (загальнодержавні) інтереси для

уникнення групового егоїзму, одержавлення особи (ставлен-

ня до людини як до найпростішого засобу розв'язання ви-

робничих чи державних завдань).

Великі соціальні групи як основні суб'єкти

суспільного розвитку (класи, нації)

Великі соціальні групи (макросоціальні спільноти) Здовготривалі,

сталі спільноти людей, що існують у масштабах усього суспільства.

До таких об'єднань відносять: суспільні класи, етнічні

об'єднання (нації, народності, племена), вікові верстви (мо-

лодь, пенсіонери) тощо, їх основним об'єднувальним чин-

Основні засади філософського розуміння суспільства

443

ником, за відсутності безпосередніх контактних зв'язків,

є фундаментальний інтерес, що формується на основі ус-

відомлення людьми об'єктивних обставин свого буття.

Великі соціальні групи є основними суб'єктами сус-

пільного розвитку. Серед них особлива роль належить кла-

сам, які з'явилися на історичній арені суспільного життя

понад 5 тисяч років тому: давнє єгипетське суспільство

(так званої Династичної доби), Царство Шумеру й Аккаду,

імперія Хатті (Хетське Царство) тощо.

Природа цих суб'єктів розвитку суспільства завжди

цікавила мислителів, серед яких виокремлюються античні

автори Платон і Арістотель, Еврипід. Еврипід, наприклад,

поділяв громадян на три класи З багаті, що не приносять

ніякої користі й завжди жадібні до наживи; бідні, які не

мають нічого і яких постійно поглинають заздрощі; і се-

редній клас З міцні землевласники, Ырятівники держа-

виы. Але констатація існування класів ще не розкриває їх

природи, яку й прагнули осягнути Платон і Арістотель,

досліджуючи майнове розшарування людей відповідно до

їх здібностей. Одні за своєю природою, як тлумачив Пла-

тон, здатні виконувати роботу, а не керувати, інші обдаро-

вані здатністю керувати, але тільки під контролем і під

проводом інших, а треті покликані виконувати вищі обо-

в'язки, пов'язані з управлінням державою, за ними зали-

шається остаточний вибір засобів для досягнення мети.

Проблемі сутності класів, класових відносин чи не най-

більше уваги приділяли французькі історики Франсуа Гізо

(1787З1874) й Огюстен Тьєррі (1795З1856), англійські й

французькі політекономи Адам Сміт (1723З1790) і Давид

Рікардо (1723З1772). Значну увагу вченню про класи при-

ділено і в марксизмі. Однак, незважаючи на те, що класова

теорія є наріжною в Марксовому розумінні історії розвитку

людства, сам Маркс неодноразово давав зрозуміти, що не вва-

жає себе автором теорії класів і класового антагонізму, від-

даючи належне своїм попередникам З Гізо і Тьєррі. У ли-

сті до Енгельса він згадує Тьєррі як Ыбатька класової бороть-

би у французькій історіографіїы, а в листі до Вейдемейєра

чітко окреслює власну новизну в цьому питанні, яка поляга-

ла в доведенні того: Ы(1) що існування класів пов'язане тіль-

ки з певними історичними фазами в розвитку виробництва;

(2) що класова боротьба неминуче веде до диктатури проле-

таріату; (3) що сама ця диктатура становить тільки перехід

до ліквідації всіх класів і до безкласового суспільстваы.

В основу сутності класів, з точки зору марксизму та

його прибічників, покладено економічний чинник. Класи

444

Філософія і суспільство

як великі соціальні групи людей характеризуються марк-

систами такими соціально-економічними ознаками:

З місцем в історично визначеній системі суспільного

виробництва;

З ставленням до засобів виробництва (головна класо-

творча ознака), роллю в суспільній організації праці;

З способом одержання і часткою прибутку суспільно-

го багатства.

Ця інтерпретація сутності класів є однією з багатьох, при-

таманних сучасній соціальній філософії. Серед них концеп-

ція так званої Ысоціальної діїы М. Вебера, який розглядав

класи як відносно самостійні групи людей, що об'єднуються

на основі розрізнених інтересів у сфері виробництва, соці-

ального життя, політики. Інші підходи пов'язують існуван-

ня класів із психологічними відмінностями, різним мораль-

но-інтелектуальним рівнем розвитку людей, їх боротьбою

за виживання у конкретних природних умовах тощо.

Нині поняття Ыкласы дедалі рідше використовується

для характеристики соціальної структури суспільства, по-

ступаючись місцем поняттю Ыстратаы (від лат. вігаїшпЗ

шар, пласт), що лежить в основі теорії соціальної страти-

фікації та соціальної мобільності.

Страта З реальна, емпірично фіксована спільнота, що об'єднує лю-

дей на певних загальних позиціях або на основі спільної справи,

яка зумовлює конституювання даної спільноти в соціальній струк-

турі суспільства і протиставлення іншим соціальним спільнотам.

Об'єднання людей у групи відбувається за статусними

ознаками: владними, майновими, професійними, освітніми

тощо. Ознаки страти та їх кількість визначаються по-різ-

ному. Наприклад, німецький соціолог Р. Дарендорф про-

понує за основу соціальної стратифікації взяти політич-

ний термін Ыавторитеты, який, на його думку, найточніше

характеризує відносини влади і боротьбу між соціальни-

ми групами за владу. З огляду на це він поділяє сучасне

суспільство на керівників (власників і невласників З бю-

рократів-менеджерів) і керованих (Ыробітничу аристокра-

тіюы та низькокваліфікованих робітників).

Американський соціолог Л. Ворнер пропонує визнача-

ти соціальну позицію за чотирма параметрами З прибу-

ток, професійний престиж, освіта, етнічна належність. Йо-

го співвітчизник Б. Барбер проводить стратифікацію сус-

пільства за шістьма показниками: престиж, професія,

влада і могутність; прибуток чи багатство; освіта або знан-

ня; релігійна або ритуальна частота; становище родичів;

Основні засади філософського розуміння суспільства

445

етнічна належність. Протилежної точки зору дотримуєть-

ся французький соціолог А. Турен, вважаючи, що в су-

часному суспільстві соціальна стратифікація відбуваєть-

ся не за ставленням до власності, не за престижем, вла-

дою, етносом, а за доступом до інформації.

Похідною від теорії соціальної стратифікації є теорія

соціальної мобільності З зміни індивідом чи групою со-

ціального статусу, місця у соціальній структурі суспільст-

ва. Термін Ысоціальна мобільністьы запровадив у 1927 р.

американський соціолог П. Сорокін розглядаючи соціаль-

ну мобільність як зміну соціального становища, а не ли-

ше перехід осіб з однієї групи в іншу. Відображаючи со-

ціальну динаміку, теорія соціальної мобільності спросто-

вує теорію класової боротьби К. Маркса в умовах

капіталістичного суспільства.

За критерієм соціального спрямування розрізняють го-

ризонтальну мобільність З означає перехід з одного міс-

ця роботи на інше без суттєвих змін соціально-економіч-

ного становища, і вертикальну мобільність З просуван-

ня на найвищі щаблі суспільного становища (здобуття

багатства, політичної, військової кар'єри тощо).

До великих соціальних груп, які відіграють надзви-

чайно важливу роль у суспільному житті, належить і нація

(на сьогодні відомо на планеті до 1000 різноманітних ет-

нонаціональних спільнот) З феномен, що все очевидніше

стає центром подій сучасної світової історії, привертаючи

до себе небувалий інтерес. І це цілком закономірно з огляду

на загальнолюдську цінність національного, про що пере-

конливо писав Микола Бердяєв: ЫЛюдина входить у люд-

ство через національну індивідуальність, як національна

людина, а не абстрактна людина, як росіянин, француз,

німець або англієць... Національна людина більша, а не

менша, ніж просто людина, в ній родові риси людини й

ще є риси індивідуально-національні... Мрія про людину

й людство, абстрагована від усього національного, є праг-

нення до погашення цілого світу цінностей і багатствы1.

До того ж нація, національне не є Ывитворомы, Ыфантазіє-

юы націоналістів, як дехто стверджує. Нація е Ыприрод-

ний орган людстваы (Й. Гердер), тобто його об'єктивне

надбання. Інша річ, що цей феномен занадто заполітизо-

ваний, а тому за ворохом фальсифікацій і спекуляцій не

завжди помітна його незаперечна цінність для людства. А

з іншого боку З будучи найскладнішим витвором людсь-

1 Бердяєв НА. Судьба России. З М., 1990. З С. 85.

446

Філософія і суспільство

кого співжиття, нація є надзвичайно складним об'єктом

пізнання, теоретичного осягнення.

Недаремно М. Бердяєв називав націю Ымістичним

організмомы, Б. Струве вважав її Ыістотою містичною...

надприродною та ірраціональноюы. Тому дослідникам

так важко виявити ознаки, які б повністю виражали при-

роду нації та уможливлювали її уніфіковану дефініцію.

Так, французький націолог Жозеф Ренан (1829З1892)

сутність нації шукав тільки в духовній сфері, пояснюю-

чи, що Ынація З це душа, духовна засада. Дві речі, які,

правду кажучи, є по суті те саме, творять цю душу, цей

духовний принцип. Одна З це спільне визначення ба-

гатої спадщини спогадів. Друга З це теперішня згода і

бажання жити разом, вияв волі продовжувати та відно-

влювати цю неподільну спадщину минулого...ы Щось

подібне писав у 1915р. й Е. Дюркгейм: ЫНація З це

людська спільнота, члени якої з етнічних або історич-

них причин хочуть жити під спільними законами, ство-

ривши єдину державуы.

Австрійський філософ О. Бауер пов'язує націю зі спі-

льністю характеру людей та єдністю їх історичної долі, а

відомий американський соціолог Г. Кон З з інтегратив-

ною особливістю ідей. Дещо іншої точки зору дотримува-

вся відомий італійський націолог С. Манчіні, який дав сві-

тові чи не найдосконалішу систематизацію об'єктивних

ознак нації, виділивши серед них: спільну територію; спі-

льне походження; спільну мову; спільні звичаї і побут;

спільні переживання і спільну історичну минувшину; спі-

льне законодавство та спільну релігію.

Водночас він зазначив, що перелічених ознак, хоч і до-

сить важливих, недостатньо для утворення і функціону-

вання здорової нації. Навіть у єдності вони будуть Ынемов

мертва матерія, хоча й життєздатна, але в яку ще не внесе-

ний подих життя...ы Подихом, що оживляє націю, інтегрує

її в єдину життєдайну незбориму цілісність, є внутрішня

ознака З Ынаціональна самосвідомістьы З те, що вона

створює сама в собі, витворює із самої себе працею, зусил-

лями власної душі.

Оригінальної думки про природу нації дотримувався

російський філософ Л. Гумільов, згідно з якою нація-етнос

є Ыбіофізичною реальністюы, завжди втіленою в ту чи ін-

шу соціальну групуы. Сутність такої реальності визначає

Ыенергія живої речовиниы, що формується під впливом

трьох взаємопов'язаних і водночас відносно самостійних

енергетичних потоків: енергії Сонця; енергії розпаду ра-

Основні засади філософського розуміння суспільства

447

діоактивних елементів всередині Землі; енергії Космосу

що пробиває іоносферу, досягає нашої планети.

Єдність енергетичних потоків зумовлює, на переконання

Гумільова, своєрідну цілісність (емоційну, психологічну, дійо-

ву), що позначається на особливостях специфічного фізич-

ного стану людей (ритмах вібрації біострумів), який детер-

мінує їх об'єднання в соціальну групу, яка згодом підкоряє

інші етноси, близькі за ритмом, нав'язуючи їм свій ритм,

завдяки цьому формуючись у суперетнос З націю.

Усі ці точки зору щодо природи нації мають раціона-

льні елементи, оскільки, як свідчить життя, і космічні,

біологічні, географічні, психологічні чинники, рівно як і

соціальні та особливо духовні, безумовно позначаються

на становленні нації, яка є духовно-біосоціальною данніс-

тю людства. Формується вона завдяки єдності кількох

чинників.