19. Охарактеризувати політичне становище українського суспільства після смерті б. Хмельницького (період Руїни)

Політичне становище в Україні на початку другої половини XVII ст. були складними. Незважаючи на приєднання України до Росії, тривалий час не припинялися напади на Україну польських шляхтичів, кримських татар, турків. Багато разів вони вдиралися в українські землі, несучи руйнування і смерть. Почав наступ проти української державності російській царський уряд. Але нажаль, наступники Б. Хмельницького своїми безрозсудними вчинками занапастили справу державотворення, призвівши до Руїни – періоду втрат національних і соціальних надбань спустошень і зруйнувань.

Слід звернути увагу на те, що у вітчизняній історіографії немає одностайності щодо хронологічних меж доби Руїни. Як правило, її датують 60–80-ми роками ХVІІ ст. Питання залишається відкритим, особливо щодо початку цього періоду. Закінчення Руїни пов’язують з гетьмануванням І. Мазепи.

Причинами Руїни були:

− розкол серед старшини – правлячої верстви українського суспільства. Розкол з питань внутрішньої і зовнішньої політики: частина орієнтувалася на Москву, частина – на Річ Посполиту.

− Посилення антагонізму між різними станами українського населення. Старшина, шляхта, вище духівництво прагнули зосередити в сво­їх руках якнайбільше земель та інших багатств, перетворити селян у своїх підданих, відновити кріпацтво. Селяни й рядові козаки хотіли бути вільними господарями-землеробами. Вони всіляко чинили опір новому закріпаченню.

− слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ. Нездатність поставити державні інтереси над особистими.

− боротьба геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії, Речі Посполитої тощо, що призвело до втручання у внутрішньоукраїнські справи та безпосередньої агресії цих держав.

Можна виділити такі характерні ознаки Руїни:

− загострення соціальних конфліктів як наслідку соціального егоїзму старшини, її зловживань, намагання реанімувати старі шляхетські порядки, ігнорування соціально-економічних інтересів не лише селян, а й простих козаків;

− початок громадянської війни, що вела до розколу України за територіальною ознакою;

− зміцнення у свідомості політичної еліти небезпечної тенденції до відмови від національної державної ідеї й висунення на перший план регіональних, а то й приватних політичних інтересів; згасання державної ідеї, повернення до ідеї автономізму;

− звертання до урядів іноземних країн при розв’язанні внутрішньополітичних проблем України, які вміло грали на суперечностях, використовуючи їх у власних цілях;

− жорстока боротьба за владу, зокрема за гетьманську булаву, в ході якої доходило навіть до знищення суперників (наприклад, Чорна Рада, 1663 р.). Одночасно Україна мала два, а то й три-чотири гетьмани (так, у 1668 р.: П. Дорошенко, П. Суховій, М. Ханенко, Д. Многогрішний), які ворогували між собою і у своїй політиці орієнтувалися на різні країни;

− поступове зменшення конструктивності і все більш деструктивний характер дій Запорозької Січі (небажання підпорядковуватися гетьманській владі, ігнорування загальноукраїнських інтересів, віддання переваги лише власним інтересам тощо).

У 1657 р., після смерті Б. Хмельницького, старшинська рада, посилаючись на молодість спадкового гетьмана Юрія Хмельницького, віддала гетьманську булаву генеральному писарю Івану Виговському. Не зважаючи на вдалий, вигідний для України договір зі Швецією, який зумів укласти І. Виговський, широкі верстви українського громадянства були незадоволені зосередженням усієї влади в руках старшини, всередині країни зростала опозиція проти гетьмана. Резонатором цих настроїв мас, осередком демократичної опозиції стала Запорізька січ на чолі з Яковом Барабашем. Ці події не пройшли поза увагою московського уряду, який мріяв про обмеження державних прав України.

В свою чергу противники Росії відстоювали ідею повороту до державних зв’язків з Польщею. 16 вересня 1658 р. був підписаний Гадяцький трактат, який привів до відкритої війни України і Росії. За цим трактатом Україна в межах воєводств Київського, Чернігівського і Брацлавського ставала вільною і незалежною державою під назвою Великого Князівства Руського, яка входила на рівних у федерацію трьох самостійних держав: Польщі, Литви і України. Об’єднувалася ця федерація особою спільного короля, всіма державами спільно обраного.

На чолі Великого Князівства Руського мав бути гетьман, якого обирали самі українці. Гетьману заборонялося мати зовнішньополітичні стосунки, що значно обмежувало суверенітет України. Козакам забезпечувалися давні соціальні права, що на практиці означало перетворення старшини на шляхту. Гадяцький трактат не було втілено в життя. Поляки не збиралися виконувати пункти трактату, а в Україні він не знайшов підтримки серед рядового козацтва.

Вже у 1663 р. було обрано два гетьмана: один для Лівобережної, інший для Правобережної України. А в 1667 р. Польща і Росія без участі України уклали Андрусівський договір про перемир’я на 13 років. За цим договором Лівобережна Україна залишалася під владою Росії. Правобережжя закріплялося за Польщею, запорізькі землі мали бути під подвійним польсько-російським управлінням. Київ на 2 роки залишався під владою Росії, а потім мав перейти до Польщі, але ряд застережень в угоді давали можливість Росії назавжди залишити за собою місто. Таким чином, Андрусівське перемир‘я остаточно затвердило розкол України на Правобережну і Лівобережну.

Андрусівський договір викликав обурення і протести в Україні. Нехтування українськими інтересами і відверте розчленування українських земель посилили серед українців прагнення до єдності. В цих умовах тогочасний гетьман Петро Дорошенко(1665-1676) вирішив об'єднати під своєю владою Правобережну і Лівобережну Україну, і хоча йому вдалося бути проголошеним гетьманом обох боків Дніпра, бажаної єдності України Дорошенкові зберегти не вдалося.

У цей час на Лівобережжі гетьманом вибрали Івана Самойловича (1672-1687), який теж плекав честолюбиві мрії стати гетьманом всієї України, і в Москві вирішили підтримати його. Але ця обставина не допомогла і йому втримати владу.

В укладеній 1686 р. мирній угоді між Московською державою та Річчю Посполитою була підтверджена Андрусівська домовленість про поділ. Новим було те, що тепер протекторат Москви поширювався і на місто Київ, і на Запорозьку Січ. Того самого року Київську митрополію остаточно підпорядковано Московському патріарху. Останню спробу возз’єднати обидві частини Гетьманщини наприкінці ХVІІ ст. здійснив гетьман Мазепа.

Таким чином, внаслідок міжусобних воєн і вторгнень іноземних армій, що тривали практично безперервно з 1648 року, Україна була поділена між могутніми сусідами. Українська державність з кожним новим гетьманом, з кожною зміною протекторату від Польщі до Росії і від Польщі до Туреччини втрачала здобутки середини ХVІІ ст. Гетьманська влада і авторитет занепадав, старшина досить легко могла скинути того, хто їй не догодив. Українська державна організація зоставалася лише на Лівобережній Україні – Гетьманщині, де зберігся значно обмежений царизмом автономний устрій.