27. Охарактеризувати етапи культурно-національного відродження України з кінця хvііі до поч. Хх ст.

Кінець ХVIII – початок ХХ ст. були для України часами національного Відродження, підйому української самосвідомості та відкритої заяви всьому світові про "українське питання". Цей процес був частиною загальноєвропейського громадського руху "Просвітництва". Англійська буржуазна революція 1640-1660 рр., та Велика Французька революція 1789-1794 рр. – стали для українців, як і для інших народів, втіленням просвітницьких ідей Свободи, Рівності, Братерства, встановленням "царства Розуму" і народоправства.

Свій внесок в скарбницю ідей "Просвітництва" зробив і український народ, який дав світу перший в Європі проект Конституції П.Орлика на засадах народоправства, розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову, самобутнього мислителя України П.Сковороду, з його волелюбними ідеями забезпечення державою прав особистої незалежності людини. Нові світові та європейські цінності кінця ХVIII – XIX ст. знайшли відгук в українській еліті, надали поштовх до нової спроби повернення втрачених прав та надій на державність України. Таким чином, українське Відродження формувалось та розвивалось в поєднанні двох важливіших факторів - зовнішніх, світових та європейських демократичних впливів і внутрішніх, національ­них, на засадах минулої козацької держави, свободи і демократії.

Українське Відродження умовно поділяється на три етапи. Як і в інших народів, які не мали державності на той час (фіни, фламандці, чехи, словаки, литовці, хорвати, словени), національний рух розвивався «знизу» і очолювався національною інтелігенцією.

На першому, фольклорно-етнографічному етапі, який тривав з 1791 по 1840 рр., представники дворянської інтелігенції збирали язиковий, фольклорний, літературний, історичний та економічний наслідок українського народу. Деякі з них опрацьовували та видавали історичні матеріали. Серед них були відомі політики, нащадки знатних старшинських родів – такі як О.Безбородько, В.Рубан, який вперше видав "Короткую летопись малороссийскую" в 1777 р., Ф.Туманський, Я.Маркович, брати Полетики та інші.

Після заснування в 1805 р. в Харкові, а в 1834 р. в Києві університетів, збір матеріалів про минуле та їх поширення продовжила українська різночинська інтелігенція. В світ вийшла чотиритомна “Історія Малоросії” Д.Бантиш-Каменського. На початку ХIX ст. були закладені основи української етнографії – М.Церетелевим, І.Срезневським, М.Максимовичем, та язикознавства – Л.Павловським і І.Воцкевичем.

Другий, літературний або культурницький етап тривав з 1840-1900 рр. В ці роки були продовжені наукові досліди з української історії і культури, з'явились нові постаті в національному русі – М.Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко. Наприкінці 1845 – на початку 1846 рр. вони створили першу таємну організацію "Українсько-слов'янське товариство святих Кирила та Мефодія". Головною метою діяльності члени товариства вважали боротьбу за утвердження національно-державної незалежності України. Члени товариства мріяли про створення української демократичної держави за зразком США або Французької республіки у конфедеративній спілці незалежних слов'янських держав. Кожна з цих держав мала б становити окремий штат або розподілятися ще на кілька штатів. Столицею такої конфедеративної слов’янської держави повинен був стати Київ. Найвищим законодавчим органом товариство вважало сейм або спільний консультативно-регулюючий міждержавні взаємини орган.

Програма товариства була синтезом романтизму, ідей всеслов'янської єдності, соціального утопізму, християнської традиції та українського месіанства. Воно поставило нові задачі перед українським рухом. Через рік. навесні 1847р. царська влада заарештувала всіх учасників товариства і без усякого суду покарала. Перша спроба інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку була невдалою.

В часи буржуазного реформування російського суспільства в українському русі почали створюватися громади - напівлегальні культурницькі організації. Найактивнішими діячами громадського руху були - історик, професор Київського університету, засновник української статистичної науки О.Русов, етнограф П.Чубинський, композитор М.Лисенко, економіст М.Зібер, історик М.Драгоманов та ін. М.Драгоманов створив програму майбутнього політичного і економічного устрою України, сформував кредо "громадівського соціалізму". Майбутній соціально-економічний і політичний лад України уявлявся йому федерацією робітничих і землеробських громад, заснованих на асоційованій власності і колективній праці їх учасників. Громадівці широко пропагували кооперативні ідеї, запроваджували їх в практику, засновували артілі в селах, створювали ощадні та позичкові товариства з крамницями. Кооперативний рух посів важливе місце у масовій боротьбі проти національного гноблення, спирався на місцеве самоврядування і добровільну самодіяльність.

З часом громадівці перейшли на позиції цілковитої лояльності царизму, обмежуючись лише культурницькою діяльністю. До цього привели наслідки Ємського указу 1876 р. про заборону української мови та наступ царизму на українофільство. Під загрозою царських репресій в українському русі виникли розбіжності. Старі громадівці виступали за компроміс з російською владою та орієнтувались на аполітичну діяльність. Інші, молоді члени громад підпадали під вплив радикальних соціалістичних ідей.

В Австрійській Україні справи національного Відродження знаходились в кращому, порівняно з Росією, стані. Внаслідок буржуазної революції в Австро-Угорщині у 1848 р. українці користувались частково обмеженою свободою та демократією. В 1848 р. у Львові було засновано першу українську політичну організацію - «Головну Руську Раду», а згодом її відділи існували по всій Східній Галичині. Вона складалась із священиків та інтелігенції. Найвищим досягненням революції була можливість діяльності українців в імперському парламенті.

Новий, третій етап національного Відродження України почався з заснування в1900 р. першої політичної партії – РУП і тривав до 1917р. Революційна Українська Партія (РУП) була створена в 1900р. в Харкові