36. Охарактеризувати зміни в геополітичному становищі України на початку 20-х рр. XX ст. Посилення соціально-економічної та політичної кризи

Після закінчення громадянської війни велика частина українських земель (за винятком Західної України) опинилася у складі Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), яка до кінця 1922 р. зберігала деякі ознаки суверенності – мала свою територію, свій уряд (Раднарком України), законодавчі і судові органи, виявляла дипломатичну активність на міжнародній арені. У той же час уся внутрішня і зовнішня політика республіки, що визначалася рішеннями Політбюро ЦК КП(б)У, координувалася і контролювалася Москвою. Коли ж 30 грудня 1922 р. I з'їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік і союзний договір, від незалежності УСРР практично нічого не залишилося. Вся подальша історія України до розвалу Радянського Союзу у серпні 1991 р. може розглядатися лише у контексті історії СРСР.

Практично всі дослідники погоджуються з думкою, що на початку 20-х років УСРР (як і інші радянські республіки) знаходилася в стані найгострішої соціально-економічної і політичної кризи, зумовленої як семилітньою воєнною розрухою, так і політикою «воєнного комунізму». Втрати України за роки війни становили 10 млрд. карбованців золотом. Виробництво промислової продукції знизилося і становило 1/10 його довоєнного рівня. У 1920 р. на Україні вироблялося: сталі - 1,7%, прокату - 1,8%, донецького вугілля - 22% від показників 1913 р. З 11 тис. підприємств в 1921 р. працювало лише 2,5 тис., причому в основному дрібних. Життєвий рівень робітників знизився приблизно у 3 рази. Йшов процес декласування пролетаріату, багато які робітники, щоб прогодуватися, виїжджали з міста в село. У той же час посівні площі скоротилися на 15%. Незацікавленість селян в підвищенні продуктивності своїх господарств в умовах політики продрозкладки призвела до того, що валовий збір зерна в 1920 р. становив 38,5% від рівня 1913 р.

Катастрофічна посуха і неврожай 1921 р. ще більш загострили хлібну проблему. У 1922 р. голод охопив в усіх українських губерніях до 5,6 млн. чоловік, або 25% населення. Голодомор став не тільки слідством несприятливих природних чинників, але і політики більшовиків. За неповним даними, в 1922-1923 рр. з України було вивезено майже 18 млн. пудів зерна: 2,5 млн. пудів – в Росію і більше 15 млн. пудів – на експорт.

Економічна криза супроводилася політичною нестабільністю. Реквізиції, свавілля партійних чиновників і повне скасування товарно-грошових відносин викликали масове невдоволення населення, особливо селян. На Україні, в Тамбовській і Воронезькій губерніях, на Дону і Кубані, в Туркестані та Сибіру поширювалася хвиля селянських повстань, які офіційні власті кваліфікували як «куркульські заколоти». На Україні на боротьбу з повстанцями були кинуті 2/3 регулярних частин Червоної Армії; ці військові формування очолили відомі червоні командири В. Блюхер, П. Дибенко, Г. Котовський і О. Пархоменко. На Тамбовщині для придушення селянського повстання були направлені червоноармійські частини під командуванням М. Тухачевського.

Апогеєм політичної кризи став заколот моряків в Кронштадті 28 лютого 1921 р. Бунтівники оволоділи фортами і військовими кораблями, висунувши лозунги «Влада Радам, а не партіям!», «Геть праву і ліву контрреволюцію!», «Ради без комуністів!». У Петрограді довелося ввести надзвичайний стан. Хоч більшевицьке керівництво жорстоко подавило кронштадтський заколот, воно не могло не зайнятися пошуком виходу з кризи, що утворилася.

Виходом з кризи стала нова економічна політика.