45. Основні напрями соц.-екон. І пол. Розв. Японії у др. Пол. 70- 80-х рр. Хх ст.

Кінець 70-х — початок 80-х рр. — час урядування кабінетів Такео Мікі (1974—1976), Такео Фукуди (1976-1978), Масайосі Охіри (1978—1980) та Дзен-ко Судзукі (1980—1982) — позначився посиленням дискусій навколо японських Сил самооборони. На рубежі 80-х рр. японська економіка настільки зміцніла, що країна змогла розпочати "економічні війни" — пряму боротьбу за ринки збуту в США. Сполучені Штати на той час були найголовнішим торговим партнером Японії. У загальній структурі американського імпорту до США з Японії ввозилося 40% усіх автомобілів, 30% побутових електроприладів і 16% прокату чорних металів. Своєю чергою, США експортували 86% брухту, 59% пшениці та 42% бавовни, які ввозила Японія. Встановлюючи вигідні для свого виробника мита та торгові тарифи, Японія змусила США вдаватися до засобів політичного тиску на свого далекосхідного союзника. Постійний притік грошей із закордону позитивно вплинув на зміцнення японської фінансово-банківської сфери. У 80-х рр. японські банкіри та підприємці отримали змогу скуповувати власність у інших державах та широко інвестувати іноземну промисловість. За рівнем промислового виробництва Японія у 80-х рр. посіла друге місце в світі (після США), а за обсягами експорту — четверте (після США, ФРН та Великобританії).

У жовтні 1982 р. ЛДП сформувала новий уряд, який очолив Ясухіро Накасоне (1918 р.н.). Гаслом його правління стало "підведення підсумків повоєнної політики країни". Радикальні кола сприйняли цю кампанію, як ознаку початку перетворення країни на державу світового масштабу не лише в економічному, але й у політичному плані. Накасоне оголосив про намір здійснити три реформи, які б дозволили збалансувати бюджет і відкрити нові можливості для економічного зростання. Цими реформами мали стати встановлення державного контролю над залізницями та частиною телекомунікацій, зміни в податковій політиці та освітня реформа.

21. Труднощі соц.-економ. і пол. розвитку Японії в 90-х рр. Проведення реформ. Новий імператор Акіхіто обрав гаслом свого правління "Хейсей" ("Досягнення загального миру"), був більш відкритим, не приховував своїх симпатій до сучасних цінностей, а тому невдовзі став справжнім символом нової Японії.

Останнім прем'єр-міністром періоду безперервного правління ЛДП у жовтні 1991 р. став Кіїті Міядзава. Під час його керівництва (1991—1993) імідж ліберальних демократів дещо покращився.

У 90-х рр. темпи приросту японського ВНП сповільнилися. Країна перебувала на вершині свого економічного зростання, але через перенапруження всіх сфер господарства її становище не було надто стійким. Протягом 1992—1996 рр. ВНП Японії зріс лише на 6%, притому, що протягом аналогічного періоду ВНП США збільшився на 22%. Уряд намагався покращити ситуацію великими фінансовими вливаннями в приватний сектор економіки. Значну проблему для Японії створювали молоді "азійські тигри" — Південна Корея, Тайвань, а почасти — Малайзія та Таїланд, які зуміли в 90-х рр. налагодити виробництво тих товарів, які забезпечували японцям економічну експансію на чужі ринки з середини 70-х по кінець 80-х рр. Налагодивши виготовлення дешевших від японських телевізорів, комп'ютерів та автомобілів, "азійські тигри" перебрали на себе значну частину прибутків, що раніше належали підприємцям Японії. У цій ситуації японській промисловості довелося переорієнтовуватися на продукцію новітніх технологій: оптично-волоконні засоби зв'язку, комп'ютерні чіпи з надвеликою пам'яттю, рідкокристалічні монітори, біотехнологічні розробки тощо.

На початку 1996 р. уряд знову очолив представник ЛДП Рютарю Хасімото.

Він оголосив курс на поступову дерегуляцію економіки, скорочення числа та повноважень органів державного управління, проведення загальної фінансової ревізії банківської системи країни. З метою впорядкування фінансово-кредитної сфери уряд провів кампанію перевірок банків, запідозрених у співпраці з кримінальними структурами та біржових спекуляціях. Було виявлено суттєві порушення, особливо на фондовому ринку.

Незважаючи на зменшення темпів економічного розвитку, Японія залишалася однією з найпотужніших у світі держав. Це засвідчував велетенський валютний запас країни, що в середині 1997 р. складав 217,8 млрд. доларів і був найбільшим у світі. На початку листопада 1997 р. Японію, разом з іншими розвиненими

Уряд Рютарю Хасімото не зміг подолати параліч фінансової системи країні і влітку

70. Визвольна боротьба корейського народу проти японських колонізаторів(1918-1919). Корейський патріотичний рух, що розвивався під егідою товариства "Чхондогьо", посилився у другій половині 1918 р. у зв'язку із економічними проблемами Японії. 1 березня 1919 р. багатотисячні демонстрації відбулися у Сеулі, Пхеньяні та багатьох інших містах країни. У сеульській демонстрації взяло участь майже 300 тис. осіб, що скандували антияпонські гасла. Після того, як поліція зробила спробу силою розігнати демонстрацію, стихійно почалися вуличні сутички, а згодом і повстання. 5 березня в Сеулі спалахнули вуличні бої. Озброєні сокирами, серпами, мотиками, а подекуди просто палицями та камінням, корейці нападали на японців, намагалися громити державні установи. За офіційними даними, упродовж березня — травня 1919 р. антияпонські виступи відбулися у 211 з 218 повітів Кореї. Загальна кількість учасників антияпонського руху сягнула 2 млн. осіб.

Зіткнення між корейцями та японцями відбулися навіть за межами півострова, у тих регіонах, де корейські та японські емігранти проживали поруч в російському Примор'ї та Північно-Східному Китаї.

Японська армія дуже жорстоко придушила виступи повстанців. Масові вбивства та тортури захоплених у полон повстанців отримали розголос у цілому світі. Кілька чільних діячів корейського незалежницького руху створили у Шанхаї еміграційний уряд, який очолив Лі Син Ман (1875—1965). Згодом еміграційний уряд Кореї перебрався до США.

Незважаючи на успішне придушення народних виступів, японцям довелося вдатися до певної лібералізації свого окупаційного режиму. Було оголошено про початок "культурного управління". Генерал-губернатора Хазегаву, на якого покладено відповідальність за спалах насильства, замінено на посаді бароном Макото Сайто. Новий правитель країни запровадив низку реформ, що полягали у спрощенні судочинства, обмеженні повноважень жандармерії, а також скасуванні законів про колонізаційні спілки. Ці зміни дещо покращили становище національної корейської промисловості. Під час страшної посухи влітку 1919 р. японці виділили 1 млн. ієн для закупівлі хліба голодуючим корейцям. Бажаючи каналізувати соціальне незадоволення населення, японці дозволили створити профспілки.

34. Реформи Реза-Пахлеві в Ірані. Скасування режиму капітуляції. Резашах Пехлеві здійснив серію реформ, спрямованих на подолання відсталості Ірану. Він зміцнив державну владу, розгромив феодальний сепаратизм і демократичний рух, опозицію поставив під жорсткий контроль, а потім зовсім знищив.

Почалося створення законодавчої бази держави. Була проведена судова реформа, прийнятий кримінальний (1927) і цивільний (1929) кодекси за європейськими зразками. Сильно скорочувались повноваження шаріатських судів. Ряд законів був спрямований проти робітничих і селянських виступів.

Закон про врегулювання промисловості надавав пільги національному капіталу. Засновувались державні і змішані державно-приватні компанії. За сприяння уряду будувались підприємства легкої і харчової промисловості, виникли військові, цементні, гліцеринові заводи. Був створений Національний банк Ірану (1928), введена державна монополія на зовнішню торгівлю (1931). Особлива увага приділялась будівництву залізниць і шосейних шляхів.

У 1929 р. вводилося право приватної власності на землю для всіх громадян. У 20-30-х роках відбувся продаж державних земель. Закон про кадастр (1930) замінював натуральні податки з землі і з худоби на грошові. Відкрився спеціальний сільськогосподарський банк, який видавав позички на пільгових умовах. Кілька законодавчих актів захищали земельну власність від посягань незаможних: закон проти насильницького захоплення земель (1930), закон проти аграрного бандитизму (1931). Ці перетворення значно зміцнили позиції поміщиків як великих товаровиробників, зміцнили ринкові відносини. В той же час для основної маси селянства суттєвих змін не відбулося.У 20-30-х роках, в Ірані були проведені також реформи у сфері культури і побуту. Створювались світські школи, вищі навчальні заклади. Був уведений європейський одяг, прийнятий декрет про обов'язкове зняття чадри. Феодальні титули змінювалися прізвищами.

У зовнішній політиці в перші роки свого правління Реза-шах маневрував. Він дещо обмежив права іноземних держав у Ірані, скасував режим капітуляцій (1928). В цілому він підтримував хороші стосунки з усіма сусідами. З другої половини 30-х років сталася переорієнтація Ірану з Англії на фашистську Німеччину і швидке зближення з нею.

Реза-шах Пехлеві зумів провести у своїй відсталій, напівфеодальній країні досить ефективні буржуазні реформи, долаючи опір старої знаті, ханів кочових племен, мусульманського духівництва, лівої опозиції. В основному він зробив це примусовими методами. Режим Реза-шаха був буржуазно-поміщицькою диктатурою, різновидом авторитаризму.

24. «Біла революція» в Ірані та її наслідки. Визрівання революційної ситуації. Біла революція - цикл реформ, проведених шахом Ірану Мохаммедом Реза Пехлеві в 60-70-х роках ХХ ст. з метою подолання феодальних пережитків і інтеграції в світову капіталістичну систему. Шість пунктів економічних і соціальних реформ дістали всенародне схвалення на референдумі 26 січня 1963 року. Десятки мільярдів нафтодоларів вкладалися в престижні проекти соціально-економічного перевлаштування суспільства. Була проведена аграрна реформа, яка наділила селян землею.

«Біла революція» була обумовлена як внутрішніми потребами модернізації країни, так і наполяганнями США Найважливішою реформою була аграрна, проведена у декілька етапів і що ліквідувала залишки феодалізму на селі. У першій половині 1960 рр. площа землеволодіння обмежувалася землями одного села, а решта передавалися безземельним селянам на виплату на 15 років. У середині 1960 рр. був введений максимум землеволодіння 30 га зрошуваних і 200 га богарних земель (встановлювався привілей до 500 га господарствам, що застосовують капіталістичні методи с/г виробництва). На початку 1970 рр. держава створювала умови для кооперативного руху і для крупних зернових господарств на державних землях. В цілях загальнокультурного підйому села туди були направлені військовозобов'язані для добровольців з Корпусів освіти і охорони здоров'я.

Наслідки аграрних перетворень були неоднозначні і суперечливі. У 1970-і рр. виявилося, що темпи аграрних перетворень в країні виявилися дуже високими: на зміну феодальному безземеллю селянства через короткий період малоземелля приходить процес обезземелення села, що обуржуазнювалося, землі якого інтенсивно переходять в руки сільської куркульської верхівки і тих же колишніх поміщиків (близько 30% сільського населення). До 41% селянства було вимушено в 1970 рр. мігрувати в міста, що не потребували такої кількості робочої сили, і склали там значний шар маргіналів, вибухонебезпечний в плані соціального протесту, традиційно масового в цій країні.

Період «Білої революції» характеризується швидкими темпами промислового зростання завдяки політиці реформізму, що проводиться шахом, і припливу нафтодоларів, особливо з 1973 р. ВНП на душу нас. збільшився за 1963—1978 рр. з 100 долл./год до 1521 дол. Темпи приросту пром. виробництва складали 8,8% в рік в 1962—1968 рр., 11,5% в 1969—1972 рр., 26% в 1973—1978 рр. Проте ці блискучі показники були досягнуті в основному за рахунок розвитку сякий блокує можливості демократичного розвитку капіталізму знизу з втягуванням в буржуазно-ринкові стосунки основної маси населення. Отже, капіталістичний прогрес забезпечував засоби для існування незначної частини населення. В той же час не лише в селі, але і в місті старі форми існування руйнувалися швидше за затвердження нових.

Серйозну роль у поразці «Білої революції» відіграло також дещо нереальні плани шаха. Моххамед Реза Пехлеві вислови ідею перетворення Ірану на наймогутнішу державу Азії, швидкими темпами перейти з феодальногог у ядерний вік. іранська економіка не витримала цих планів і вже з 1977 Іран відчув перші риси еконоимічної кризи. Країна була вимушена масово імопортувати продовольство з закордону.

Біла революція закінчилася реакцією у вигляді Ісламської революції 1979.

72.Соц.-екон. та пол. розвиток Ісламської республіки Іран. Еволюція ісламського режиму. 16 січня 1979 шах Мохаммед Пехлеві втік з Ірану разом з сім'єю. 1 лютого в Тегеран при великому ентузіазмі народу повернувся видатний шиїтський богослов, що був у опалі під час правління шахського режиму і вигнаний з країни - ідеолог революції, аятолла Рухолла Хомейні.

11 лютого було створено Тимчасовий уряд Ірану на чолі з Мехді Базарганом, яка взяла владу в свої руки до прийняття конституції. Була скасована монархія, на референдуму 31 березня 98% громадян Ірану висловилися за побудову в Ірані ісламської республіки. Перша іранська конституція була прийнята в грудні 1979 року.

4 листопада 1979 радикально налаштовані студенти захопили посольство США в Тегерані, взявши в заручники 52 його співробітника. В обмін на звільнення дипломатів Іран зажадав видачі шаха, який зник у Сполучених Штатах. США не видали шаха, наклали на Іран санкції, більшість з яких діють до цього дня, а 24 квітня 1980 спробували звільнити своїми силами, зазнавши краху. У червні 1980 шах помер. У день вступу на посаду Рональда Рейгана заручники були звільнені за посередництва президента Алжиру.

17 вересня 1980 президент Іраку Саддам Хусейн пред'явив Ірану територіальні претензії щодо багатою нафтою території Хузестана на схід від річки Арвандруд. Іракські війська форсували прикордонну річку 22 вересня і перейшли в наступ. Так почалася ірано-іракська війна. Вона завершилася в 1988 р. без переконливої ​​перемоги однієї зі сторін, хоча обидві заявили про своє військове тріумф. Економічний збиток від бойових дій для Іраку та Ірану оцінювався в 350 мільярдів доларів. [4]

Була сильно пошкоджена інфраструктура нафтової промисловості. Війна обійшлася Ірану в 500 млрд доларів США, але при цьому з самого початку війни зростання ВВП не припинявся і після її закінчення продовжився ще швидше.

У 2005 р. президентом Ірану став Махмуд Ахмадінежад. На посту президента Ахмадінежад згорнув деякі ліберальні реформи, що мали місце при його попередниках Хатамі та Рафсанджані. Зокрема за його ініціативою, жінки були значно обмежені в правах [джерело не вказано 1054 дня], проведена «чистка» в вищих навчальних закладах. Була розпочата велика енергетична реформа: були введені квоти на продаж бензину населенню, прискорився розвиток ядерної програми.

У зовнішній політиці Ахмадінежад дотримується консервативних поглядів. Він жорстко критикував адміністрацію Буша і виступає за посилення зв'язків Ірану з Росією і арабським світом.

У червні 2009 р. чергові президентські вибори. У виборах брали участь 4 кандидати: Мир-Хосейн Мусаві, Мехді Каррубі, Мохсен Резайі і діяв президент, Махмуд Ахмадінежад. Основна боротьба розгорнулася між президентом-консерватором і реформатором Мир-Хосейн Мусаві. Перемогу в першому турі з 62,6% голосів здобув Махмуд Ахмадінежад.

Опозиція відмовилася визнавати офіційні підсумки виборів. У Тегерані та інших містах Ірану почалися демонстрації і зіткнення з поліцією. Члени деяких опозиційних партій були заарештовані.

19. Англійська окупація Іраку. Визвольна боротьба іракців і здобуття незалеж. Реформи 30-х рр. ХХ. Сучасні територіальні межі Іраку були сформовані британцями після Першої світової війни. До його складу увійшла територія трьох вілайєтів Османської імперії: Багдад, Басра і Мосул, причому навколо приналежності Мосулу тривалий час точилася суперечка між Іраком та Туреччиною.Отримавши мандат Ліги націй на управління Іраком, британці одразу ж зіткнулися із сильним опором місцевого населення. У червні 1920 р. у Іраці почалося антибританське повстання. Приводом до повстання став арешт британцями авторитетного шейха Шалама Абу аль-Джуна.Повстан. звільнив шейха. Повсталі, кількість яких невдовзі досягла 130 тис. осіб, вимагали проголосити Ірак королівством і передати корону країни синові шерифа Мекки еміра Хусейна Фейсалу.На початок серпня 1920 р. в руках британців залишилися лише великі міста — Багдад, Мосул і Басра. Перекинувши до Іраку додаткові військові сили із Індії та авіаційні підрозділи, Лондон зміг виправити ситуацію. Восени 1920 р. повстання придушено, а найактивніших його учасників вислано на о. Цейлон. Намагаючись уникати конфліктів із місцевим населенням, британці змушені були шукати компромісне вирішення питання подальшого устрою Іраку. У кінці жовтня. 1920 р. Великобританія дозволила створити в Багдаді тимчасовий арабський уряд, з яким почалися переговори про майбутнє країни.Багдад отримував автономію у внутрішньополітичних питаннях, а Лондон брав на себе зобов'язання захищати Ірак від зовнішньої агресії. Скликані в 1924 р. Установчі збори проголосили конституцію країни і висловилися за скасування британського мандату. В обмін на відмову від негайної незалежності, Великобританія запропонувала Іраку підтримку в питаннях державної приналежності багатого на нафту району Мосулу на кордоні з Туреччиною. Винісши питання Мосулу на засідання Ліги націй, Лондон добився його вирішення на користь Багдада. У 1926 р. більшу частину Мосульського вілайєту Туреччина передала Іракові.

Складною проблемою внутрішнього життя Іраку було національне питання. У 1921—1923, а згодом в 1925 і 1930 рр. повставали курди під керівництвом авторитетного племінного ватажка Махмуд-хана Дізлі.

ЗО червня 1930 р. у Багдаді британськи ерховний комісар Гілберт Клейтон і король Фейсал підписали нову міждержавну угоду, термін дії якої визначався в 25 років. Ця угода скасовувала режим капітуляцій, проте британці продовжували займати всі провідні пости у адміністративному апараті та збройних силах країни. На території Іраку зберігалися британські військові бази в Хаббанії та Шуайбі.

Проголошення незалежності співпало в часі зі світовою економічною кризою. У травні 1935 р. одразу в кількох районах країни почалися заворушення незадоволеного важким економічним становищем населення.

До конфлікту втрутилася армія. 26 жовтня 1936 р. до короля з ультиматумом звернулися військові під проводом Бакра Сідкі, які зажадали вислати із країни пробританськи налаштованих політиків і ввести до складу уряду націоналістів.

94.Основні райони нац.-визв. боротьби в Ірані 1918-1922рр. Підйом національно-визвольного та демократичного руху в 1918-1922. Під впливом Великої Жовтневої соціалістичної революції почався (в 1918) підйом антиімперіалістичного і демократичного руху в Ірані. Розгорнулося робітничий рух, активізувалися дженгелійци, почалися антіанглійскіе виступу племен на півдні. Для придушення національно-визвольного руху, перетворення І. у колонію і плацдарм для інтервенції проти Радянської Росії англійські імперіалісти окупували в 1918 весь І. і нав'язали йому в 1919 кабальну угоду (див. у ст. Англо-іранські договори і угоди). Створене 6 серпня 1918 під контролем англійців уряд Восуга ед-Доула (при владі до 25 червня 1920) проводило ворожу щодо молодої Радянської республіки політику. При його потуранні 3 листопада 1918 була розгромлена радянська місія в Тегерані, а в серпні 1919 скоєно (в районі іранського порту Бендер-Гез) вбивство білогвардійцями радянського посла І. О. Коломійцева. Англійська окупація і реакційна політика Восуга ед-Доула викликали ще більш потужну хвилю національно-визвольного руху, особливо в Іранському Азербайджані (1920), Гиляне і Мазендеране (1920-21), Хорасані (1921). У 1923-25 ​​відбувалися повстання туркмен і курдів І. В 1920 була створена Іранська комуністична партія (ІКП).

Антиімперіалістичний рух в І. і в сусідніх країнах, ленінська політика дружби та рівноправності, проведена Радянським державою щодо народів Сходу, і встановлення Радянської влади в Закавказзі і Закаспіі привели до провалу англійських планів повного закабалення І. Англійські імперіалісти змушені були відмовитися від спроб підпорядкувати І . за допомогою іранської феодальної аристократії.

21 лютого 1921 частини перських козаків під командуванням Реза-хана здійснили державний переворот. Новий уряд на чолі з Сєїдом Зія-ед-Діном (в якому Реза-хан став потім військовим міністром) прагнуло не допустити розвитку демократичного руху. У той же час під тиском громадськості воно змушене було оголосити про анулювання англо-іранської угоди 1919. 26 лютого 1921 воно підписало з РСФРР договір - перший рівноправний договір, укладений І. після вікового панування капітуляційними режиму, що мав величезне значення для зміцнення незалежності І. (див. у ст. Радянсько-іранські договори

101. Піднесення демократичного і нац.-визв. руху в Ірані після ДСВ(1945-53рр) фашистської Німеччини і мілітаристської Японії послужив потужним поштовхом для розвитку демократичного антиімперіалістичного руху в І. у 1945-46 (в Іранському Азербайджані, Іранському Курдистані та ін районах І.). Сильно виросли авторитет і вплив створеної в 1941 Народної партії Ірану (Див. Народна партія Ірану) (НПІ). Який прийшов до влади в 1946 уряд Кавама ес-Салтана, спираючись на підтримку США і Великобританії, придушило в кінці 1946 розгорнувся в І. демократичний рух. Демократичні сили І. у важких умовах вели боротьбу проти внутрішньої реакції і англо-американських імперіалістів. У 1948 почалися активні виступи проти АІНК (Англо-іранська нафтова компанія, до 1935 - АПНК, термін концесії був продовжений на 60 років англо-іранським договором 1933).

З метою розгрому демократичного руху було скоєно (4 лютого 1949) провокаційне замах на шаха, після чого НПІ була оголошена поза законом, заборонені прогресивні газети, проведені масові арешти. Проте в 1950 - початку 1951 рух проти АІНК посилилося; масові мітинги і демонстрації проходили під гаслами анулювання договору 1933, націоналізації підприємств АІНК і всіх інших імперіалістичних концесій, надання права діяльності демократичним організаціям і пресі. Рух за націоналізацію нафтової промисловості очолив створений в 1949 Національний фронт на чолі з М. Мосаддиком. Народні виступи проти АІНК поєднувалися з масовим рухом за мир (в 1950 організовано Іранське суспільство прихильників миру). 15 березня 1951 меджліс прийняв закон про націоналізацію нафтової промисловості. 29 квітня 1951 було сформовано уряд на чолі з Мосаддиком. Основним пунктом програми нового уряду було здійснення закону 29 квітня 1951. Американські імперіалісти намагалися спочатку використовувати рух за націоналізацію нафтової промисловості для підриву англійських позицій і захоплення іранської нафти, а проте зростання антиімперіалістичного руху примусив їх діяти спільно з Великобританією і чинити тиск на І. з метою примусити уряд І. до відмови від здійснення закону про націоналізацію. Але уряд Мосаддика не прийняло вимоги США і Великобританії. У той же час, прагнучи не допустити посилення демократичного робітничого і селянського руху, уряд Мосаддика, відбивало інтереси національної буржуазії, не прийняло радикальних заходів проти настання імперіалістів і іранської реакції. 19 серпня 1953 відбувся державний переворот; уряд Мосаддика було повалено. Прем'єром став генерал Захеді. Уряд Захеді в грудні 1953 відновило дипломатичні відносини з Великобританією.

89. Соціально-екон. та пол. розв. Ірану в 50-х рр ХХ. 29 квітня 1951 було сформовано уряд на чолі з Мосаддиком. Основним пунктом програми нового уряду було здійснення закону 29 квітня 1951. Американські імперіалісти намагалися спочатку використовувати рух за націоналізацію нафтової промисловості для підриву англійських позицій і захоплення іранської нафти, а проте зростання антиімперіалістичного руху примусив їх діяти спільно з Великобританією і чинити тиск на І. з метою примусити уряд І. до відмови від здійснення закону про націоналізацію. Але уряд Мосаддика не прийняло вимоги США і Великобританії. У жовтні 1951 воно видалило всіх англійських фахівців з нафтопромислів і нафтоперегінних заводів. Інтриги імперіалістів (дипломатичний і економічний двленіе, різні провокації) і їх спроби в липні 1952 змістити Мосаддика провалилися в результаті бурхливих народних демонстрацій. 22 жовтня 1952 дипломатичні відносини з Великобританією були розірвані, і всі її представники вислані з І. У той же час, прагнучи не допустити посилення демократичного робітничого і селянського руху, уряд Мосаддика, відбивало інтереси національної буржуазії, не прийняло радикальних заходів проти настання імперіалістів і іранської реакції. 19 серпня 1953 відбувся державний переворот; уряд Мосаддика було повалено. Прем'єром став генерал Захеді. Уряд Захеді в грудні 1953 відновило дипломатичні відносини з Великобританією. У 1954 воно підписало угоду з Міжнародним нафтовим консорціумом (Див. Міжнародний нафтовий консорціум) (МНК) про передачу йому в експлуатацію южноіранской нафти. У 1955 І. вступив в агресивний Багдадський пакт (з 1959 - СЕНТО, Організація центрального договору). Були підписані нові угоди з іноземними компаніями про нафту. Посилився проникнення капіталів ФРН в економіку І. Кількість американських і інших іноземних радників (в армії, державному апараті та економічні радники) досягло до 1958 декількох тис. чол. Сума іноземних позик до початку 1961 склала близько 700 млн. дол Вартість життя збільшилася в 16 разів у порівнянні з 1936. Сільське господарство не забезпечувало продовольством населення. І. змушений був щорічно ввозити велику кількість пшениці та ін продуктів харчування

9. Ідеологія та політика Апартхеїду. Створення Бандустанів у ПАР(50-70 рр) Апартеїд, апартхейда-«ворожнечу, роздільність», тобто роздільне проживання, робота і т. д.) - офіційна політика расової сегрегації, що проводилася правила в Південно-Африканській Республіці В ході передвиборної кампанії перед загальними виборах 1948 року Національна партія (НП) зробила основою своєї програми політику апартеїду. Уряд негайно приступило до впровадження апартеїду. Були прийняті закони, що забороняли змішані шлюби, введена расова класифікація всіх громадян і створена комісія для розгляду важких випадків. Основою апартеїду став прийнятий в 1950 році Закон про групові областях, метою якого було географічне розділення расових груп. Оформлення системи апартхейда проходило в умовах підйому антиколоніальної боротьби в країнах Азії і Африки, що не могло не позначитися на загальному характері політики уряду Національної партії. Апартхейда повинен був допомогти білим зберегти своє панування через обмеження території проживання чорношкірих африканців особливими територіями, хоумленда, що стали згодом відомими як бантустани.

Головними «законами апартеїду» були наступні:Поправка до Закону про заборону змішаних шлюбів (1949)Закон про реєстрацію населення (1950)(Згідно з цим законом, кожен громадянин повинен був бути зареєстрований як білий, кольоровий або банту)

Акт про групові областях (27 квітня 1950)(За цим законом країна була розділена на кілька областей, кожна з яких була віддана певної расової групи. Він став підставою апартеїду, так як саме на його основі будувалася система політичного і соціального поділу)

Закон про забезпечення роздільних послуг (1953)(Цей закон забороняв людям різних рас користуватися одними і тими ж громадськими закладами (кімнатами відпочинку тощо)Закон про освіту банту (1953)(Цей закон повністю передав контроль над шкільною освітою серед чорношкірих африканців, припинивши існування місіонерських шкіл.)Указ про викладання на африкаанс (1974)(Згідно з цим законом, поза бантустанов викладання повинно було вестися наполовину англійською, наполовину на африкаанс.)

У той час як інші країни (наприклад, США) скасовували дискримінаційні закони, в ПАР, навпаки, вводилися все нові акти, що регулюють расові відносини. Частково підтримка апартеїду білими південноафриканцями була пов'язана з демографією: вони прагнули зберегти владу в країні, чисельність білого населення в якій у зв'язку з природним спадом скорочувалася, у той час як приріст чорношкірих в XX столітті був значний.

61. Форми колоніальної експлуатації й правління у країнах Троп. і Півд. Африки в 20-пер. пол. 40-хрр. Расистський режим. Найбільшою колоніальною імперією в Африці володіла Великобританія. У 1922 р. завершився термін повноважень створеної Сесілом Родсом Британської південноафриканської компанії, що на правах приватного володіння управляла Північною та Південною Родезією. Британці провели серед білого населення Південної Родезії референдум. 1 жовтня 1923 р. Південна Родезія була проголошена самоуправною колонією із власними урядом і парламентом. Північна Родезія, де референдум не проводився, у 1924 р. стала британським протекторатом.Великобританія застосовувала у своїх африканських володіннях систему опосередкованого управління. Британці зберегли в недоторканому вигляді існуючі туземні інститути влади, традиційну систему ієрархії та племінного підпорядкування. Лондон здійснював лише загальне управління своїми протекторатами та колоніями. Протягом міжвоєнного періоду економіка більшості африканських країн розвивалася однобоко. Більшості колоній метрополії нав'язали орієнтоване на вирощування експортних культур монокультурне сільськогосподарське виробництво. Промисловий розвиток африканських країн сильно відставав від аграрного сектору. Найкраще розвивалися гірничовидобувна та гірничозбагачувальна галузі, які також були орієнтовані на експорт. Жорстока експлуатація природних ресурсів та нехтування інтересами корінного населення викликали невдоволення та вияви опору колоніальній політиці з боку африканського населення. У міжвоєнний період виникли перші політичні організації африканців. Найсильніпіим антиколоніальний рух був у тих країнах, де місцеві жителі принаймні частково були допущені до участі в суспільному житті: Нігерії, Сьєрра-Леоне, Золотому Березі, Сенегалі. Політика метрополій по відношенню до участі африканців у війні була двоякою: з одного боку, прагнули використати людські ресурси як можна більше; з іншого – боялись допускати африканців до сучасних видів зброї. Більшість мобілізованих африканців служили в допоміжних військах; хоча багато з них все таки пройшли і повну бойову підготовку, отримали військові спеціальності водіїв, радистів, зв’язківців і т.д.

77. Нац.-визв. боротьба народів Тропічної і Півден. Африки в 1945-58 рр. Зміна характеру антиколоніальної боротьби в масштабі всієї Чорної Африки позначилося в перші ж повоєнні місяці. У жовтні 1945 р. в Манчестері відбувся V Панафриканський конгрес, знаменував собою настання якісно нового етапу у визвольній боротьбі африканських народів. Антиколоніальний і антиімперіалістичний дух запанував на конгресі, хоча склад учасників і був дуже строкатим. Перемога антигітлерівської коаліції окрилила учасників конгресу надією на подальші зміни у всьому світі.Скликання V Панафриканської конгресу був спеціально приурочений до його завершення, а делегати конгресу ВФП, що представляли африканські країни, отримали від своїх організацій повноваження для участі і в Панафриканської конгресі. На конгресі було обговорено становище у всіх регіонах Африки, у багатьох африканських країнах. Серед резолюцій найбільше значення мали три: «Виклик колоніальним державам», «Звернення до робітників, селян і інтелігенції колоніальних країн» і «Меморандум до ООН».Після закінчення конгресу його учасники, у всякому разі багато хто з них, не обмежуючись словами, взялися за практичну роботу, з тим щоб домогтися здійснення цих вимог.Для більшості країн Тропічної Африки післявоєнні роки стали часом створення політичних партій. Найбільшою з виникли в ті роки партій стало Демократичне об'єднання Африки (ДОА). Ця партія, відповідно до свого статуту, прийнятому на установчому з'їзді в м. Бамако в жовтні 1946 р., діяла «в загальних інтересах населення Французької Чорної Африки та Французького Сомалі». У британських колоніях приблизно в один час з ДОА виникли партії, яким також треба було зіграти чималу роль в історії Тропічної Африки. Національна рада Нігерії та Камеруну, створений в серпні 1944 р., став однією з перших. У бельгійських і португальських колоніях, де політичний рух африканців наражалося на особливо жорстокі заборони, виникли культурно-освітні організації. У 1948 р. ангольські інтелігенти заснували товариство «Йдемо відкривати Анголу». На заході Бельгійського Конго в тому ж році виникла культурна асоціація народу Конго - АБАК.Роль робітничого руху різко посилилася. Страйки входили в життя африканських країн, освоювалися робітниками як засіб боротьби за свої права. Залізничники Французької Західної Африки в 1947 р. страйкували кілька місяців і добилися задоволення своїх вимог. У Нігерії в середині 1945 р. відбулася перша в історії країни загальний страйк. В умовах Тропічної і Південної Африки економічна боротьба була боротьбою проти іноземного капіталу і вже тому мала антиколоніальний характер. Масові репресії з боку колоніальних властей ще більше посилювали цю політичну спрямованість.

Помітно змінювався і характер масових селянських виступів. Релігійна форма служила тепер найчастіше лише зовнішньою оболонкою антиколоніального свідомості. У народних уявленнях антиколоніальну боротьба все тісніше пов'язана з діяльністю політичних організацій і профспілок.

З кінця 40-х - початку 50-х років масові демонстрації, що переходять у криваві сутички з поліцією, стали характерною рисою часу. В деяких країнах почалася тривала збройна боротьба. Великі народні виступи Відбулися в 1947 р. на Мадагаскарі і в 1949 р. на Березі Слонової Кістки.

У 50-х роках розгорнулася збройна антиколоніальну боротьба народів Кенії і Камеруну, також сколихнула світову громадськість і зустріла широку підтримку антиколоніальних сил в Африці.

Характер, форми і методи антиколоніальної боротьби змінювалися повсюдно. Зміни залежали від конкретних умов кожної країни і були дуже різноманітні.

88. Піднесення нац.-визв. боротьби у Троп. та Пвден. Африці на поч. 20-хрр. Панафриканський рух. У 1922 р. в Лагосі, адміністратівному центре Нігерії, вінікла перша нігерійська національно-демократична партія. її Бл Гарбера Маколея вважають «батьком» нігерійського націоналізму.

Перший Панафріканській конгрес відбувся в Паріжі у лютому 1919 р. На йо засіданнях Було укладі програму вимоги афріканськіх Народів. Конгрес закликали Паризький мирну конференцію опрацюваті кодекс законів про міжнародну охорону інтересів афріканців, а кож передатчиком німецькі колонії под контроль міжнародної організації, а не Конвенцію Ради Європи держав. На Основі цієї Ідеї народилася Мандатна комісія Лігі націй. Альо оскількі ВСІ найважлівіші Проблеми політічного життя Африки підпорядковуваліся економічнім інтересам могутніх конкуруючіх держав світу, то ухвали Першого Панафріканського Конгресу реалізовані НЕ були.

Будь-які Політичні реформи в Афріці малі суто косметичний характер и при їх здійсненні бралися До уваги НЕ інтересі корінного афріканського населення, а нащадків європейськіх переселенців попередніх епох. Так, у зв'язку Із закінченням терміну Повноваження Брітанської афріканської прівілейованої КОМПАНІЇ, Яка здійснювала Управління Родезією, у 1922 р. Було проведено референдум. Англійський уряд запропонував колоністам два варіанті: включіті Південну Родезію до складу Південно-Афріканського Союзу або ж позбавить «білою» колонією з режимом самоуправління. За самоуправління висловів більшість опітаніх.

1 жовтня 1923 р. Південна Родезія Була проголошу «білою» колонією Зі ​​Своїм власним парламентом, Який обірався білими родезійцямі. У Північній Родезії, де білих поселенців Було Тільки 3 тис. чол. (З 950 тис. Населення), референдум не проводівся. У 1924 р. їй Було надано статус Британської протекторату.

Панафріканізм - ідейно-політичний рух, який виник на рубежі XIX-XX вв. в середовищі афроамериканської інтелігенції (наприклад, Едвард блайдів), яка вимагала надання рівних політичних прав в США. У першій половині XX століття панафріканізм був пов'язаний з вимогою представників африканських суспільно-політичних рухів про надання незалежності африканським країнам.

Одним з основоположників течії вважається Вільям Дюбуа, який брав участь у перших панафріканістскіх конгресах 1919, 1921, 1923 і 1927 рр.., В яких також брали участь африканські організації Національний конгрес Британської Західної Африки, Рада студентів Західної Африки, Всесвітня ліга захисту негритянської раси, Комітет захисту негритянської раси. П'ятий конгрес (Манчестер 1945 р.) був відзначений виступами лідерів африканських політичних партій Кваме Нкрума, Ннамді Азіківе, (Нігерія), Джомо Кеніата (Кенія) і ін.

92. Народи Африки в роки ДСВ. Під час Другої світової війни на південь від Сахари (Чорна Африка) військовий дії велися тільки на території Эфиопии, Итальянского Сомали и Эритреи. У 1941 р. англійські війська зайняли території цих країн. У Аддіс-Абебу ефіопські частини вступили 5 травня 1941

В інших країнах Тропічної та Південної Африки військові дії не велися. Після капітуляції Франції на території французьких колоній йшла боротьба між вішістамі і прихильниками «Вільної Франції» (часто не брала, правда, характер воєнних зіткнень). У серпні 1940 р. проти вішістов виступили війська в колонії Чад, де губернатором був Ебуе, негр з Французької Гвіани. У Французькій Західній Африці та в Того влада вішістов виявилася міцніше й трималася ще 2 роки, аж до кінця листопада 1942 р. - до оточення німецьких військ під Сталінградом і висадки військ союзників у Північній Африці.У 1944 р. в Браззавілі (Середнє Конго) зібралися представники всіх африканських володінь Франції. На цій конференції було обіцяно, що після війни в колоніях будуть створені представницькі органи, введено загальне виборче право і проведена загальна демократизація. Однак згодом зі здійсненням усього цього уряду Франції не поспішали.Політика метрополій по відношенню до участі африканців у війні була двоїстої. Вони хотіли використати людські ресурси Африки як можна повніше, але боязнь допустити африканців до сучасних видів зброї послаблювала ефективність їх участі у війні. У військах ПАС, що брали участь в бойових операціях в Північній Африці і в Європі, африканцям взагалі заборонялося давати вогнепальну зброю. Практика расової дискримінації здійснювалась і в інших арміях.Порушення світових торговельних зв'язків у роки війни і скорочення імпорту з-за океану призвели до розвитку деяких галузей легкої та обробної промисловості, особливо в Південній Родезії і Бельгійському Конго, а також у Кенії, Нігерії, в країнах Французької Західної Африки. У ПАС подальший розвиток отримала важка промисловість. Кілька зросли внутрішньо-африканські торговельні контакти. Виникали нові політичні партії та організації. Найважливішою серед них став Національна рада Нігерії і Камеруну, створений у серпні 1944 р. Рада вирішила домагатися незалежності в рамках Британської співдружності, введення демократичної конституції, усілякого поширення освіти, зміцнення єдності країни. У зв'язку з розвитком промисловості збільшувалася чисельність пролетаріату, росло і робітничий рух. На рудниках «мідного поясу» Північної Родезії у 1940 р. страйкували 15 тис. гірників-африканців.

Економічні та політичні зрушення, які відбулися в африканських країнах у ході Другої світової війни, привели в умовах зростання демократичних сил у світі до загострення протиріч між народами Африки і колонізаторами і до створення передумов підйому антиколоніальної боротьби в післявоєнні роки.

33. Проблеми соц.-екон. і пол. розвит. країн Тропічної тв Півд. Африки в 70-хрр ХХст – поч. ХХст. 1970 р. під впливом руху Американська чорна влада студентами вищих навчальних закладів було створено Рух Чорної Свідомості. Рух популяризував честь і гідність чорних, африканські звичаї і багато зробив для зміни почуття неповноцінності, що прищепили чорношкірим творці системи апартеїду. Лідер руху Стів Біко був узятий під варту 18 серпня 1977 р. і був убитий в ув'язненні.

У 1976 р. учні Соуето вийшли на вулиці на знак протесту проти примусового вивчення мови африкаанс. 16 червня поліція відкрила вогонь по студентах, мирних учасниках протесту. Згідно з офіційними даними 23 людини було вбито, а за даними інформаційних агентств, кількість вбитих сягала 600 осіб, а 4000 людей було поранено.[55] У наступні роки були створені деякі студентські організації з метою протесту проти апартеїду, і ці організації займали чільне місце у проведенні бойкотів у міських школах у 1980 і 1983 роках, а також сільських бойкоти в 1985 і 1986 роках.

Синхронно зі студентськими протестами, почали свої акції протесту профспілки (1973 і 1974 рр.). Після 1976 р. профспілки та працівники почали відігравати важливу роль у боротьбі проти апартеїду, заповнюючи вакуум, залишений після того, як були заборонені політичні партії. У 1979 році чорні профспілки були легалізовані і змогли брати участь у колективних переговорах, хоча страйки були, як і раніше, поза законом.

Приблизно в той же ча1с церкви і релігійні групи також виступили ще одною рушійною силою опору. Лідери церкви були не захищені від кримінального переслідування, а деякі релігійні організації були заборонені, але духовенство в цілому мало більше свободи, щоб критикувати уряд, ніж борці..11Хоча більшість білих підтримувала політику апартеїду близько 20% виступали проти. Парламентську опозицію зібрали навколо себе Хелен Сузман, Колін Еглін і Гаррі Шварц, які потім сформували Прогресивну федеральну партію. Позапарламентські засоби боротьби в основному практикувала Південно-Африканська комуністична партія і жіноча організація Чорний пояс.

87. Соц.-екон і пол розвиток ПАР у 80-ті рр ХХ ст – поч ХХІ ст. Демократизація і сусп-пол. життя. У відносинах з іншими країнами субрегіону в кінці 70-х-80-х роках, особливо з «прифронтовими» державами, політика ПАР також з'єднувала політичний тиск із загрозою збройної агресії, дестабілізації внутрішнього становища в сусідніх країнах, економічним шантажем. Зовнішня політика уряду Преторії в субрегіоні, спрямована на створення «буферної зони» біля кордонів ПАР, залучила в сферу впливу і малі країни регіону Так, в якості додаткового інструменту контролю за становищем в Лесото ПАР використовувала опозиційну. Уряду Визвольну армію Лесото, контингенти якої дислокувалися на території Південної Африки ПАР неодноразово проводила диверсійно-терористичні акції проти Свазіленду і Лесото з метою захоплення активістів АНК і ПАК. Економічна дестабілізація в регіоні зробила негативний вплив і на положення в Малаві.

У травні 1984 р. в Лусаці пройшли переговори між ПАР, СВАПО, Замбією і внутрішніми партіями Намібії, на яких представники ПАР спробували домогтися від СВАПО угоди з цими партіями для утворення «уряду національної єдності. В 1986-1987 рр.. поряд з веденням неоголошеної війни проти Анголи ПАР здійснювала агресивні акції проти Мозамбіку, Замбії, Зімбабве, Ботсвани. Виступаючи на одному з передвиборних мітингів у квітні 1987 р., президент ПАР П. Бота заявив, що сусіднім країнам доведеться розплачуватися за свої дії, маючи на увазі їх твердий антирасистський і антиколоніальний курс і підтримку, що надається силам національного визволення в ПАР і Намібії. На відносини ПАР з іншими африканськими країнами в останні десятиліття впливала політична і дипломатична ізоляція режиму апартеїду на континенті і в світі. В цей же час відбувалося об'єднання зусиль світової громадськості з метою врегулювання конфлікту в південноафриканському регіоні на основі ліквідації апартеїду та припинення незаконної окупації Намібії. У 1989 р. президентом ПАР став Фредерік де Клерк, який направив свої зусилля на перетворення країни в рівноправного суб'єкта переговорів з усього комплексу проблем субрегіону, на прорив ізоляції ПАР в світі і повернення її у світове співтовариство.

15. Соц.-екон. і пол. розвиток Соціалімтичної Республіки В’єтнам в др. пол. 70-х – пер. пол. 80-х. Кризп моделі державного соціалізму. Влітку і восени 1975 року комуністи націоналізували банки і великі підприємства Півдня. У квітні 1976 року були проведені загальнодержавні вибори в Національні збори єдиного В'єтнаму.

2 липня 1976 - офіційне возз'єднання В'єтнаму, указ Національної Асамблеї про створення Соціалістичної Республіки В'єтнам.

20 вересня 1977 - прийняття В'єтнаму в ООН.

3 листопада 1978 - підписання договору про дружбу і партнерство з Радянським Союзом

В кінці 1970-х років В'єтнам встановив тісні зв'язки з Радянським Союзом. Соціалістична перебудова економіки на Півдні завдала шкоди насамперед великий китайської діаспори у В'єтнамі. Її конфлікти з в'єтнамцями набули форми міжетнічної ворожнечі і негативно вплинули на відносини В'єтнаму і Китаю. Крім того, Китай виступив на боці антівьетнамского режиму Пол Пота в Камбоджі. У грудні 1978 року в'єтнамські війська увійшли у Камбоджу і до початку 1979 року окупували більшу частину її території. У лютому-березні 1979 року відбулася китайсько-в'єтнамська війна.

17 лютого - 5 березня 1979 - Китайсько-в'єтнамська війна.

В 1978-1980 роки країну покинули близько 750 тис. осіб (більше половини з них - етнічні китайці).

Прагнення в'єтнамської влади здійснити соціалістичні перетворення вже наприкінці 1970-х років призвело до негативних наслідків. Уряд у Ханої концентрували всі зусилля на військових акціях і повністю залежало від допомоги СРСР. Південнов'єтнамських економіка, яка базувалася на приватному підприємництві, час від часу підживлювалася за рахунок великих грошових вливань.

У 1980-х роках уряд схилялося до більш прагматичному курсу, надавши свободу дій місцевим плановим органам, знявши обмеження для розвитку товарних відносин і дозволивши селянам продавати частину продукції на ринку. Проте, в середині десятиліття величезний бюджетний дефіцит та емісія породили інфляцію. У 1989 році в країні була прийнята довгострокових програма проведення радикальних реформ, включаючи заходи по боротьбі з інфляційними тенденціями, лібералізацію банківського та інших галузей законодавства і стимулювання приватного сектора в промисловості.

15 грудня 1986 - VI З'їзд Комуністичної партії В'єтнаму, прийняття політики «Дой Мой» («оновлення»). В результаті сплаву ринкових і планових елементів в економіці В'єтнаму вдалося значно підняти життєвий рівень населення, зберегти і зміцнити збройні сили, здійснити декілька масштабних економічних програм, таких як повна електрифікація, розвиток стільникового зв'язку та інтернету, нарощування експортних поставок рису, кави, іншої сільгосппродукції, реконструкція автомобільних доріг, масове індивідуальне житлове будівництво, створення сучасної інфраструктури для іноземного туризму, розвиток внутрішніх і міжнародних авіаліній.

53. Розгром маріонеточного режиму в Півден. В’єтнамі. Возєднання країни і проголошення СРВ(1973-78) 27 січня 1973 р. у Парижі держсекретар США Генрі Кіссінджер підписав з представником ДРВ Лі Дук Тхо угоду про припинення війни у В'єтнамі. Угоду було підписано від імені сайгонського уряду, а також маріонеткового уряду Революційної Республіки Південного В'єтнаму. Згідно з цією домовленістю, переважна частина американських військ, а також підрозділи СЕАТО протягом двох місяців залишили В'єтнам. Пункт угоди, в якому йшлося про проведення під міжнародним наглядом спільних для обох частин країни вільних виборів, так і не було виконано.

Сполучені Штати обіцяли надати Сайгонському урядові відповідну підтримку й допомогу в тому випадку, якщо комуністи зроблять спроби порушити умови паризького порозуміння. Ситуація, однак^, ускладнилася, коли після Уотергейтсь-кого скандалу Конгрес вдався до політичного демаршу проти Річарда Ніксона, проголосувавши за припинення допомоги Південному В'єтнаму, яку персонально обстоював президент.

У ніч на 9 березня 1975 р. почався загальний наступ партизанських сил та армії ДРВ на Південний В'єтнам. Упродовж місяця в'єтконгівці захопили 16 провінцій і 6 великих міст. Під час наступу сил ДРВ частина південнов'єтнамської армії перейшла на бік комуністів. Один з пілотів південнов'єтнамської авіації навіть скинув бомби на президентський палац в Сайгоні, перш ніж перелетіти до наступаючих комуністів. ЗО квітня 1975 р. танки Т-55 радянського виробництва виламали ворота президентського палацу в Сайгоні й захопили резиденцію керівництва Республіки В'єтнам. Останнього лідера південнов'єтнамської держави генерала Зионг Ван Міня ("Великого Міня") захоплено в полон. Американські пілоти вивезли вертольотами з обложеного Сайгона кілька тисяч в'єтнамців, що не побажали залишитися під комуністичним режимом. Вертольоти із біженцями сідали на американських авіаносцях "Мідуей" і "Хенкок".

ЗО червня 1977 р. через кризу в міждержавних стосунках довелося розпустити військовий союз СЕАТО.

Через рік після збройного об'єднання, у В'єтнамі проведено вибори до представницьких органів влади. У результаті тиску, який комуністичний режим чинив на мешканців країни, обрано слухняний парламент, який 2 липня 1976 р. проголосив створення Соціалістичної Республіки В'єтнам.

67. Боротьба В’єтнамського народу проти француз. колонізаторів. Женевські угоди та їх рішення (1954-54рр) В осінньо-зимової кампанії 1953/54 року Народна армія звільнила провінцію Лай-Чау в Північно-Західному В'єтнамі і частина провінції Контум в Центральному В'єтнамі загальною площею в 24 000 квадратних кілометрів з населенням більше 300 000 чоловік.

З взяттям р. Контум і прилеглих до нього районів французькі війська, розташовані в Намбо і в південній частині Трунбо, виявилися відрізаними від військ, розташованих в північній частині Трунбо і в Бакбо.

Збройні сили республіки у Південному В'єтнамі тільки за січень 1954 знищили п'ятьдесят-чотири французьких поста і змусили ворога евакуюватися з вісімнадцяти пунктів. За цей же час противник втратив тут близько 2 тисяч солдатів і офіцерів. Загальні втрати французьких військ за період осінньо-зимової кампанії 1953/54 року склали близько 46 000 солдатів і офіцерів.

В даний час Народна армія, підтримувана діями партизанів, тіснить ворога у всіх частинах В'єтнаму, змушуючи супротивника розпорошувати свої сили і знищуючи їх по частинах. Звідси різкий занепад боєздатності і морального духу французьких військ, що зазнають поразки, і, навпаки, безперервно удосконалюється майстерність і підйом моральних сит Народної армії. Успішно розвивалися в осінньо-зимову кампанію і військові дії Народно-визвольної армії Патет-Лао. До кінця лютого 1954 від французьких загарбників у Патет-Лао були очищені долина річки Намхое на півночі, велика частина провінції Такек, північна частина провінції Саваннакет в центральній частині Патет-Лао і плоскогір'я Боловен на півдні.

Добилася значних успіхів і Народно-визвольна армія кхмери. Французькі колонізатори за весь час війни у ​​В'єтнамі втратили понад 320 тисяч солдатів і офіцерів і витратили понад 3 тисячі мільярдів франків. Однак вони не змогли закріпитися в цій країні. Але і на цій території є партизанські райони, де фактично встановлена ​​народна влада..

Женевська конференція (1954) - міжнародна конференція, що проходила в Женеві з 26 квітня по 21 липня 1954 за участю міністрів закордонних справ СРСР, КНР, Великобританії, США і Франції, у підготовці угод брали участь також представники КНР, ДРВ, Камбоджі, Лаосу та Південного В'єтнаму.

На конференції розглядалися корейський і індокитайський питання. Обговорення проблеми возз'єднання Кореї завершилося безрезультатно. Друга половина конференції була присвячена долі Індокитаю. На її хід мав великий вплив поразка французького експедиційного корпусу при Дьенбьенфу, що відбулося безпосередньо в ході конференції. 21 липня були укладені Женевські угоди, що завершили колоніальну війну Франції в Індокитаї і визначили подальшу долю колишніх французьких колоній в регіоні. Угоди, зокрема, передбачали:-припинення вогню;-тимчасовий поділ В'єтнаму на дві частини по 17-й паралелі (де створювалася демілітаризована зона), з перегрупуванням В'єтнамської народної армії на північ і сил Французького Союзу на південь;-проведення в липні 1956 року вільних виборів в обох частинах країни з метою визначення майбутнього політичного режиму і возз'єднання країни;-демілітаризацію та нейтралітет В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі;-заборона на поставки озброєння, боєприпасів і військових матеріалів до цих країн;-створення Міжнародної комісії з контролю для спостереження за реалізацією угод.

Женевські угоди не були підписані США. Виконання Женевських угод було зірвано в результаті проголошення в жовтні 1955 року Республіки В'єтнам в південній частині В'єтнаму і відмови президента цієї країни Нго Дінь Зьема від проведення вільних виборів. Міжнародна комісія з контролю не зуміла виконати своїх функцій і фактично не діяла. У ході Другої Індокитайської війни угоди 1954 року постійно порушувалися США і Північним В'єтнамом.

81. Перемога в’єтнамського народу в боротьбі проти агресії США(1964-73). Паризька угода. Тетское наступ (також відоме як наступ Тет або Новорічне наступ) - загальновживане назва першого широкомасштабного наступу комуністичних сил під час війни у ​​В'єтнамі в 1968 році. Тетское наступ прийнято вважати переломним моментом війни, після якого громадську думку в США втратило віру в можливість перемоги у В'єтнамі.

Після підписання договору про перемир'я південнов'єтнамських війська мали чисельність більше мільйона людей, збройні сили Північного В'єтнаму, дислоковані на території Південного, налічували більше двохсот тисяч солдатів.

Угоди про припинення вогню на території Південного В'єтнаму не виконувалися. Як комуністи, так і південнов'єтнамських урядові війська в ході боїв ділили підконтрольну територію. Північний В'єтнам продовжував перекидати підкріплення своїм військам на півдні по «стежці Хо Ши Міна», що було полегшено припиненням американських бомбардувань. Криза в економіці Південного В'єтнаму, як і зменшення обсягів американської військової допомоги під тиском Конгресу США в 1974 році сприяли падінню бойових якостей південнов'єтнамських військ. Все більша кількість територій Південного В'єтнаму де-факто відходили під владу Північного В'єтнаму. Урядові війська Південного В'єтнаму несли втрати. Наприкінці 1974 року північнов'єтнамських армія провела пробну операцію по захопленню провінції Фуоклонг, щоб перевірити реакцію США. Переконавшись, що США не мають наміру відновлювати свою участь у війні, на початку березня 1975 північнов'єтнамські війська розгорнули широкомасштабний наступ. Південнов'єтнамських армія була дезорганізована і в більшості районів не зуміла надати адекватного опору. У результаті двомісячної кампанії північнов'єтнамські війська зайняли більшу частину Південного В'єтнаму і підійшли до Сайгону. В 11:30, 30 квітня 1975 комуністи підняли прапор над Палацом Незалежності в Сайгоні - війна закінчилася.

Паризька угода 1973 про припинення війни і відновлення миру у В'єтнамі, підписано 27 січня міністрами закордонних справ ДРВ(Демократична Республіка В'єтнам), США, Тимчасового революційного уряду Республіки Південний В'єтнам (ВРП РЮВ) і сайгонськой адміністрацією; текст П. с. розроблений в ході паризьких переговорів чотирьох сторін по В'єтнаму, які велися з січня 1969. Відповідно до ст. 1 П. с. США зобов'язалися поважати незалежність, суверенітет, єдність і територіальну цілісність В'єтнаму, як вони визнані Женевськими угодами 1954 по В'єтнаму. Подальші ст. обумовлювали негайне припинення військових дій в Південному В'єтнамі, а також всіх військових операцій США проти ДРВ(Демократична Республіка В'єтнам); повний вивід з Південного В'єтнаму протягом 60 днів військ і військового персоналу США і ін. іноземних держав, союзних США і сайгонськой адміністрації; демонтаж в Південному В'єтнамі протягом 60 днів всіх американських військових баз; одночасне з виведенням іноземних військ повернення сторонами захопленого військового персоналу і іноземних цивільних осіб. Передбачалося, що дві південнов'єтнамські сторони (ВРП РЮВ і сайгонськая адміністрація) протягом 90 днів вирішать питання про звільнення і повернення в'єтнамського цивільного персоналу, захопленого і що міститься під вартою в Південному В'єтнамі. Женская обувь

90. Соц.-екон. реформи у В’тнамі в кін 80-х ррХХ ст – поч. ХХІ. Зміни у внутрішній та зовнішній політиці країни були пов'язані зі зміною партійного керівництва. У 1986 р. генерального секретаря в'єтнамської компартії Ле Дуана змінив на його посту Нгуєн Ван Лі. Новий партійний лідер відзначався більшою ліберальністю щодо економічних реформ.

Економічні реформи 80-х рр. йшли в парі зі зміною радикально антизахідного зовнішньополітичного курсу країни. У 1984—1985 рр. В'єтнам налагодив двосторонні стосунки із США. Найбільш важливим питанням для американської сторони була проблема американських солдатів, що зникли безвісти під час в'єтнамської війни. У вересні 1987 р. СРВ погодився провести розслідування долі зниклих безвісти, а упродовж листопада 1988 — січня 1989 рр. передав американській стороні тіла 86 загиблих, що раніше уважалися зниклими.

Після розпаду СРСР і припинення фінансових вливань комуністичному керівництву В'єтнаму довелося погодитися на більш радикальні економічні реформи. Господарські перетворення в країні відбувалися за "китайським сценарієм", себто із збереженням домінуючого становища комуністичної партії. На урядовому рівні оголошено про початок "політики оновлення".

63. Соц.-екон. і пол. розвиток Камбоджі в пер. пол. 70-х рр. Побудова комунізму-режиму Пол Пота та його трагічні наслідки. На початку березня 1970 р. у Пномпені почалися антив'єтнамські виступи. Обурені використанням камбоджійської території в'єтконгівськими партизанами, камбоджійці розгромили посольство ДРВ і представництво комуністичного партизанського уряду Південного В'єтнаму. Звинувативши місцевих в'єтнамців у таємному сприянні комуністичним партизанам В'єтконгу, військова влада Камбоджі зажадала, аби до 15 березня 1970 р. всі в'єтнамці покинули країну.

16 березня 1970 р. на засіданні Національних зборів військові влаштували слухання персональних справ двох державних секретарів Ум Маноріна та Состена Фернандеса. Обох звинуватили в корупції та контрабанді й усунули із займаних посад. На спільній нараді Національних зборів та Ради королівства 18 березня 1970 р. Нородома II Сіанука усунено від влади. Стався безкровний державний переворот. Одноосібним правителем країни став проаме-риканськи налаштований генерал Лон Нол.

У грудні 1971 р. камбоджійські комуністичні партизани упродовж 12 годин утримували Пномпень в кільці облоги, а бої йшли у 8 км від ставки Лон Нола. На початок 1972 р. партизани захопили уже 75% території Камбодж.і. У 1972 р. Лон Нол оголосив себе президентом країни й провів референдум, який затвердив нову конституцію. Незважаючи на значну військову та фінансову допомогу США, після падіння Сайгона режим Лон Нола був приречений. До початку 1975 р. урядові війська Камбоджі контролювали лише невеликий район радіусом 70 км навколо столиці країни. Режим Лон Нола отримував усі поставки зброї та спорядження лише повітрям та по Меконгу, оскільки наземні транспортні шляхи перерізали партизани. 17 квітня 1975 р. до столиці Камбоджі Пномпеня вступили підрозділи червоних кхмерів, що формально підпорядковувалися Нородому II Сіануку, який на той час жив у вигнанні в Пекіні. Уже з перших днів нової влади стало зрозуміло, що камбоджійський режим, очолений діячем партизанського руху Салот Саром, котрий прибрав собі ім'я Пол Пота Після переселення мешканців до сіл, почалося руйнування міських споруд, включно зі зриванням асфальту. На "звільнених" таким чином площах висаджували овочі. На футбольному полі головного стадіону Пномпеня посадили капусту. У Камбоджі закрито всі святині, школи, ліквідовано телебачення, заборонено видання книг, газет і журналів. Весь народ розділено на три категорії: "старий народ", "новий народ" і "прислужників капіталізму". До "старого народу" зараховано жителів найменш розвинутих гірських та лісових районів, що послужили базою партизанського руху в 1970—1975 рр. "Новий народ", серед якого планувалося здійснити "чистку", складався з жителів тих місцевостей, які були визволені під час наступу 1975 р. Суспільні групи, призначені до цілковитого фізичного знищення ("прислужники капіталізму"), включали колишніх учителів, студентів, монахів, офіцерів, проституток і жебраків. Найпоширенішим способом страти під час панування в Камбоджі режиму червоних кхмерів був удар мотикою по голові.

У 1975 і 1977 рр. відбувалися широкомасштабні воєнні зіткнення на камбоджійсько-в'єтнамському кордоні.

36. Створення держави Ізраїль. Виникнення Палестинської проблеми. Нова можливість розбудови самостійної держави виникла в повоєнні роки на хвилі переділу світу та формування нового світового порядку. До листопада 1945 р. обстановка в Палестині різко загострилася. Вона характеризувалася посиленням англо-єврейського й арабо-єврейського протистояння. Негативною була реакція сіоніст­ських кіл, оскільки їх не влаштовувало збереження мандатного режиму управління Палестиною. Спроби Великобританії знайти компромісне рішення проблеми також не мали успіху. Тим часом ситуація в Палестині продовжувала загострюватися. Тоді Великобританія у квітні 2947р. винесла палестинську проблему на обговорення 00Н. Питання про створення незалежної єврейської держави було порушено на другій сесії Генеральної Асамблеї 00Н. США підтримували ідею створення в Палестині єврейської держави, пропонуючи різноманітні плани її майбутнього устрою. Радянський Союз спершу виступив за скасування мандата Великобританії на Палестину, виведення звідти англійських військ та створення двоєдиної арабо-єврейської федеративної держави. Згодом Радянський Союз висловився за створення на території Палестини двох незалежних держав.

У квітні 1947 р. ТА 00Н ухвалила рішення створити спеціальний комітет 00Н у справах Палестини, до складу якого ввійшли представники Австралії, Канади, Гватемали, Індії, Ірану, Нідерландів, Перу, Швеції, Чехословаччини, Уругваю та Югославії. 7 з 11 його членів підписали звіт, що рекомендував утворити на території Палестини дві держави — арабську і єврейську та надати міжнародний статус Єрусалиму.

29 листопада 1947 р. було прийнято резолюцію 181/П, за яку проголосували 33 країни, включаючи СРСР і США, проти — 13 (усі арабські країни, Афганістан, Туреччина, Пакистан, Індія, Куба та Греція), 10 утрималися, включаючи Великобританію. 14 травня 1948 р в Тель-Авіві було проголошено конституювання незалежної Держави Ізраїль та створено його перший тимчасовий уряд на чолі з Бен-Гуріоном. Розпочалася розбудова нової держави. Цю державу одразу визнали США й СРСР.

Тим часом арабські країни готувалися до війни. Ще в грудні 1947 р. з метою протидії поділові Палестини була створена Армія визволення Палестини, три тисячі бійців якої були направлені в Палестину в січні 1948 р.

В той самий день на територію Палестини вступили регулярні війська Єгипту, Сирії, Лівану та Йорданії. Уряди цих країн, а також Саудівської Аравії та Ємену оголосили війну Ізраїлю. Розпочалася перша арабо-ізраїльська (палестинська) війна.

39. Арабо-ізраільська війна та її наслідки для арабських країн. Кемп-Девідська угода та вплив. Шестиденна війна війна на Близькому Сході між Ізраїлем, з одного боку, і Єгиптом, Сирією, Йорданією, Іраком і Алжиром з другого (5 — 10 липня 1967). Ізраїль вирішує завдати превентивний повітряний та наземний удар. Рано вранці ізраїльські ВПС завдали ударів по всіх аеродромах Єгипту, фактично знищивши єгипетські ВПС. Пізніше були розгромлені ВПС Йорданії та Сирії, частково знищені іракські ВПС в районі Мосула.

5 червня. Розгорнені уздовж фронту по осі північ-південь, ізраїльські війська посилені механізованою дивізією полковника Ехуда Решефа. 6 червня війська Решефа захопили Газу. Шарон З рештою військ він атакує ущелину Мітла. Єгипетський головнокомандуючий віддає наказ про відступ всіх військ з Синаю.

9 червня.Припинення вогню. Рада безпеки ООН вимагає припинення вогню. Ізраїль припинив вогонь негайно, Єгипет — наступного дня. Ізраїль планував уникати військових операцій проти Йорданії та Сирії поки не закінчаться військові дії на Синайському півострові. В той же час Ізраїль прагнув встановити контроль над Єрусалимом. Вирішальну роль в цій операції відіграли парашутисти підрозділів полковника Мордехая Гура. Того ж дня вони наблизилися до стін Старого міста, де були розгорнуті йорданські війська. 6 червня Ізраїльський наступ на Старе місто був зупинений. Проте, оточення міста було завершене — частини ізраїльської танкової бригади захопили Рамаллу на півночі, інша бригада зайняла Латрун на південному заході. Вперше після 1947 року дорога Тель-Авів — Єрусалим була відкрита для ізраїльського руху.

Політичні наслідки 10 червня — Болгарія, Угорщина, Польща, СРСР, Чехословаччина та Югославія розривають дипломатичні стосунки з Ізраїлем. 17 червня — 21 липня в Нью-Йорку відбулася 5-а надзвичайна спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН, скликана за пропозицією СРСР. Жоден з трьох проектів резолюції з приводу арабо-ізраїльського конфлікту не прийнятий. 4 та 14 липня прийнято три резолюції про захист цивільного населення та статусу Єрусалиму. Формально 21 липня сесія була лише перервана, а офіційно закрита 18 вересня. 22 листопада — Рада Безпеки ООН одноголосно ухвалила резолюцію 242, яка вимагала «встановлення справедливого та міцного миру на Близькому Сході, який повинен включати два принципи:

Виведення ізраїльських сил з територій, окупованих під час конфлікту.

Пошана та визнання суверенітету, територіальної цілісності та політичної незалежності кожної держави в даному районі та їх права жити в безпечних та визнаних кордонах». У вересні 1993 Ізраїль і Організація визволення Палестини підписали угоду про часткову автономію палестинців і вивід ізраїльських військ з окупованих територій.

97. Опіка Англії над Палестиною. Еміграції євреїв у Палестину.В результате Первой мировой войны в апреле 1920 года на конференции в Сан-Ремо Великобритания добилась мандата на управление территорией Палестины (утверждён Лигой Наций в июле 1922 года). Английская подмандатная территория Палестина включала в себя также территорию, ныне занимаемую Иорданией. 2 ноября 1917 года английское правительство опубликовало декларацию Бальфура, в которой содержалось обещание содействовать созданию в Палестине «национального очага для еврейского народа». В 1921 году ¾ территории мандата Великобритания отдала под отдельный эмират Трансиордания, из которого впоследствии (в 1946 году) было образовано независимое королевство Трансиордания[24].

В 1919—1923 гг. (Третья алия) в Палестину прибыли 40 тысяч евреев, в основном из Восточной Европы. Поселенцы этой волны были обучены сельскому хозяйству и могли развивать экономику. Несмотря на квоту иммиграции, установленную британскими властями, еврейское население выросло к концу этого периода до 90 тысяч. Болота Изреэльской долины и долины Хефер были осушены и земля сделана пригодной для сельского хозяйства.

В то время страну населяли преимущественно арабы-мусульмане, однако самый крупный город, Иерусалим, был преимущественно еврейским[25].

Из-за Яффских бунтов в самом начале Мандата Британия ограничила еврейскую иммиграцию, и часть территории, планировавшаяся для еврейского государства, была отдана под образование Трансиордании[26], на территории которой было запрещено селиться евреям[27].

В 1924—1929 гг. (Четвёртая алия) в Палестину приехали 82 тысячи евреев, в основном в результате всплеска антисемитизма в Польше и Венгрии. Впоследствии, однако, приблизительно 23 тысячи эмигрантов этой волны покинули страну.

Подъём нацистской идеологии в 1930-х годах в Германии привёл к Пятой алие, которая была наплывом четверти миллиона евреев, спасавшихся от Гитлера. Этот наплыв закончился Арабским восстанием 1936—1939 годов и изданием Британией «Белой книги» в 1939 году, которая фактически сводила на нет иммиграцию евреев в Палестину..

Сіонізм від назви гори Сіон в Єрусалимі) - політичний рух, метою якого є об'єднання і відродження єврейського народу на його історичній батьківщині - в Ізраїлі (Ерец-Ісраель), а також ідеологічна концепція, на якій цей рух базується.

Ідеологія сіонізму об'єднує різні за своєю орієнтацією руху - від ліво-соціалістичних до ортодоксально-релігійних. До Другої світової війни (див. Голокост) сіонізм був одним з найбільш великих суспільно-політичних рухів єврейського народу (поряд з ратував за культурну автономію робочим рухом Бунд і територіалізму).

8. Соц.-екон. і пол. розвиток Індонезії в роки ДСВ. На початку Другої світової війни в силу нейтралітету Нідерландів Індонезія не була залучена у військові дії чи приготування. Однак після окупації Нідерландів в травні 1940 року гітлерівською Німеччиною нідерландське уряд, перебрався до Лондона, оголосило про участь своїх збройних сил, що залишалися в колоніях, у війні на боці антигітлерівської коаліції

В лютому - березні 1942 року після нетривалого опору дислокувалися там американо-британо-голландсько-австралійських сил Нідерландська Ост-Індія була окупована військами Японії. З урахуванням розмірів території її окупаційне управління було децентралізовано і здійснювалося через відповідні структури різних сполук японських збройних сил: Ява і Мадура відводилися в зону окупації 16-ї армії, Суматра і ряд прилеглих островів - в зону окупації 25-й армії, решта території - в зону окупації 2-го флоту.

Як і на інших завойованих територіях Південно-Східної Азії, японська окупаційна адміністрація, прагнучи заручитися максимальною підтримкою місцевого населення, проводила в Індонезії курс на стимулювання націоналістичних, антиєвропейських настроїв, підкреслюючи етнічну та культурну близькість між індонезійцями і японцями. Звільнені з в'язниць засуджені до війни голландцями лідери національно-визвольного руху (в тому числі Сукарно) залучалися до співпраці: під контролем японських властей їм дозволялося створення суспільно-політичних організацій націоналістичного спрямування. Крім того, у співпраці з низкою місцевих діячів японцями було сформовано індонезійське військове ополчення ПЕТА (англ.) рос. (Індон. PETA, Pembela Tanah Air - «Захисники батьківщини»).

Подібна політика мала певний успіх: до співпраці з японцями в початковий період окупації схилилися велика частина національної еліти країни і досить широкі суспільні верстви. Однак підтримка японської адміністрації серед індонезійців значно ослабла після проведеної окупантами масштабної мобілізації місцевого населення на примусові роботи і насильницького вилучення продовольства. У 1943-45 роках в різних районах Індонезії відбувалися антияпонські виступи, у тому числі за участю формувань ПЕТА, які, як правило, жорстко придушувалися.

У 1945 році, намагаючись зберегти підтримку серед індонезійських націоналістів, японська адміністрація оголосила про початок практичної підготовки до надання Індонезії державної незалежності. З цією метою в березні 1945 року був сформований Дослідницький комітет з підготовки індонезійської незалежності (індон. Badan Penyelidik Usaha Persiapan Kemerdekaan Indonesia, BPUPKI) в складі кількох десятків активістів місцевого національно-визвольного руху (в їх числі - Сукарно і майбутній віце-президент країни Мохаммад Хатта). Дослідницьким комітетом був підготовлений проект індонезійської конституції; на одному з його засідань 1 червня 1945 Сукарно проголосив принципи Панча Сила, що стали згодом основою державної ідеології Індонезії. У серпні 1945 року для розгляду напрацювань Дослідницького комітету була сформована Комісія з підготовки незалежності Індонезії, КПНІ (індон. Panitia Persiapan Kemerdekaan Indonesia, PPKI), головою якої був обраний Сукарно.

Формально японська окупація Індонезії завершилися 15 серпня 1945 року після офіційного оголошення японським урядом про капітуляцію. Проте японські війська продовжували залишатися на індонезійській території ще протягом декількох тижнів до їх роззброєння та вивезення силами союзників

20. Політика Голандських колонізаторів у 20-30 рр. в Індонезії та боротьба проти неї національних патріотичних сил. Мархаенізм. Прагнучи збити хвилю визвольного руху, голландці шукали шляхи взаємодії з частиною формувалася національної індонезійської суспільно-політичної еліти. Так, в 1918 році був сформований перший в історії Ост-Індії представницький орган - Народна рада. Спочатку рада наділявся виключно дорадчими функціями: зокрема, генерал-губернатору пропонувалося «консультуватися» з ним з фінансових питань. 23 травня 1920 на з'їзді СДС в Сараманге цей союз був проголошений Комуністичною партією Індонезії (КПІ). У грудні 1926 - січні 1927 КПІ очолила збройне повстання на Яві і Суматрі, незабаром пригнічений голландцями. Діяльність КПІ була оголошена поза законом. На перший план висунулася нова Національна партія Індонезії (НПІ), створена в 1927 молодим інженером Сукарно, який отримав освіту в Нідерландах. Діяльність організації була спрямована на об'єднання антіголландскіх сил в єдиний рух за національну незалежність. Підхопивши цей заклик, делегати Конгресу молоді, що проходив в столиці колонії в 1928, урочисто поклялися бути вірними ідеалам трьом: один народ - індонезійці, одна країна - Індонезія, одна мова - індонезійська.

В 1929, після того як Сукарно виступив ініціатором політики відмови від співпраці з владою, він та інші керівники НПІ були арештовані, а партія була розпущена. Протягом деякого часу нову НПІ очолював Хатта, однак незабаром його також заарештували і відправили на заслання. Проте ідея створення незалежної Індонезії дала плоди і в 1930-і роки поширилася серед громадських і політичних організацій колонії.

Мархаенізм в цілому - еклектичне вчення, що носило ідеалістичний характер, основний упор в якому робився на націоналістичну спільність, загальнодержавне єдність в ім'я незалежності країни. Характерною рисою і разом з тим слабкістю мархаенізма було заперечення класової боротьби. Кінцевою метою боротьби оголошувалося створення «нового, процвітаючого суспільства». У розумінні соціалізму у Сукарно переважали дрібнобуржуазні народницькі уявлення, хоча він був рішучим противником великого, в першу чергу монополістичного, капіталу і відкидав капіталістичний шлях розвитку для Індонезії.

30. Соц.-екон. і пол. розвит. Індонезії В др. пол. 60-90-х рр. Політична криза 1998 і усунення від влади Сухарто. Зближення з Китаєм викликало посилення в країні комуністичних впливів. Завдяки активній пропагандистській кампанії прихильниками комуністичної ідеології стало чимало військових, включно із командирами найвищого рангу. У ніч з ЗО вересня на 1 жовтня 1965 р. група прокомуністично налаштованих офіцерів на чолі з командиром особистої охорони президента полковником Унтунгом влаштувала спробу державного перевороту. Виступ полковника Унтунга не був підтриманий населенням, і його швидко придушили війська командувача стратегічного резерву країни генерала Мохаммеда Сухарто. Остаточне закріплення влади за генералом М. Сухарто відбулося в березні 1967 р. після тимчасового призначення його на пост президента. Через рік, у березні 1968 р., М. Сухарто офіційно переобрано президентом Індонезії.

Запропонована М. Сухарто модель політичного розвитку країни отримала назву "нового порядку". Непропорційно великого значення в житті Індонезії набрали військові. Офіцери та генерали зайняли керівні посади в усіх сферах громадського життя включно з економікою та культурою. У 1971 р., після тривалої перерви, відбулися парламентські вибори. Перемогу на них здобув створений та контрольований урядом рух "Голкар. Дев'ять інших партій, що існували в країні, М. Сухарто змусив злитися у дві: націоналістичні та християнські політичні організації створили Демократичну партію Індонезії, а на базі чотирьох релігійних мусульманських партій виникла Партія єдності та розвитку.

Новий уряд оголосив про припинення політики "конфронтації з Малайзією". У 1969 р. уряд оприлюднив розрахований на 25 років план повної реорганізації національної економіки. Завдяки отримуваній від СІЛА фінансовій допомозі, що в 1970—1988 рр. склала 4,2 млрд. доларів, та зростанню прибутків від експортованої нафти, у 70-х рр. індонезійська економіка розвивалася вельми успішно. На початку 70-х років щорічний приріст ВНП складав 7,9% . Починаючи з середини 80-х рр., країна самостійно забезпечувала себе продуктами харчування. Модернізовано низку старих та збудовано нові промислові підприємства, суттєво зріс ВПН.

На початку 80-х рр., із падінням цін на нафту, що давала левову частку валютних надходжень від експорту, ситуація в економіці погіршилася. У 1982 р. М. Сухарто оголосив про намір скоротити обсяги продажу за кордон нафти й газу, збільшуючи водночас експорт промислової продукції власного виробництва. Цей план реалізувати не вдалося, й у кінці 80-х рр. нафта й газ і надалі складали понад 50% індонезійського експорту. У 1985 р. Індонезія видобула 65 млн. тонн нафти, а в 1997 р. продала нафти майже на 11 млрд. доларів.

У 70—80-х рр. загострилися національні проблеми Індонезії. Після окупації 1976 р. Індонезією колишньої португальської колонії Східний Тімор та розгортання там протестаційного руху, індонезійський уряд застосував жорстокі репресії.

Після тривалого періоду одноосібного авторитарного правління генерала М. Сухарто країна опинилася перед загрозою фінансового банкрутства. Фінансова криза, яка в другій половині 1997 р. охопила всю Швденно-Східну Азію, болісно вдарила й по Індонезії. Особливе незадоволення населення викликало переобрання в березні 1998 р. Національно-конституційними зборами М. Сухарто на шостий 5-річний президентський термін. У результаті зіткнень маніфестантів з армією та поліцією загинуло понад 500 осіб. Після трьох місяців безупинних заворушень 21 травня 1998 р. М. Сухарто подав у відставку, передавши владу віце-президенту Бурхануддіну Хабібі. У жовтні 1999 р. в країні відбулися президентські вибори, на котрих переміг лідер Партії національного відродження Абдуррахман Вахід

74. Проголошення Індонезійської республіки. Боротьба народних мас за незалеж. і демокр.розв. країни. Національно-визвольний рух в Індонезії отримав потужний поштовх на останньому етапі Другої світової війни. В останні тижні війни, 17 серпня 1945 р., японці дозволили місцевим націоналістам проголосити незалежність країни під назвою Республіка Індонезія. Британці, які займалися роззброєнням японців на території архіпелагу, зіткнулися з несподіваним для себе опором з боку індонезійських збройних формувань. У листопаді 1945 р. у Сурабаї упродовж 10 днів тривали вуличні бої між індонезійськими та британськими підрозділами. За посередництвом британців, Голландія розпочала переговори з Республікою Індонезія про подальшу долю колишньої колонії. У листопаді 1946 р. підписано індонезійсько-голландську угоду, згідно з якою в майбутньому мали бути створені Сполучені Штати Індонезії, до яких увійшли б Республіка Індонезія, Східна Індонезія та Борнео. Це міждержавне об'єднання зберігало б досить невизначений зв'язок із Голландією. Згідно з підписаною в березні 1947 р. Лінгаджатською угодою, Голландія де-факто визнавала юрисдикцію Республіки Індонезія над територією островів Ява, Мадура та Суматра. Голландці мали відвести свої війська з території республіки, а місцеві лідери обіцяли не перешкоджати поверненню європейців у свої маєтки. Планувалося, що створені згодом Сполучені Штати Індонезії, своєю чергою, увійдуть до ще ширшого міждержавного утворення разом із власне Голландією, Гайаною та Кюрасао. Упродовж кільканадцяти наступних місяців, перекинувши до колишньої колонії значні військові та поліцейські сили, метрополія здійснила воєнну операцію з метою повернення повного контролю над Індонезією. Широкомасштабні бойові дії, що почалися 21 липня 1947 р., були успішними для голландців, однак зазнали значного міжнародного осуду. Протягом двох тижнів голландці захопили всі ключові міста Яви, та Суматри. В руках прихильників А. Сукарно залишилася заледве третина Яви. На захоплених територіях голландці встановили лояльні до себе місцеві уряди, що мали, за задумом Гааги, створити федеральну структуру, яка б дозволила тиснути на А. Сукарно. 29 грудня 1947 р. проголошено лояльний до Гааги режим на Східній Суматрі, згодом виникли квазідержави на Яві та Мадурі. Загалом на початок 1948 р. на території колишньої Голландської Індії існувало вже 7 держав та 9 автономних територій. Під тиском міжнародного співтовариства 4 серпня 1947 р. голландці оголосили про припинення вогню, хоча й не відвели своїх військ із зайнятих територій. Остаточне припинення вогню було призначене 29 серпня 1947 р. Голландцям довелося повернутися за стіл переговорів. У січні 1948 р. на борту американського крейсера "Ренвілл", підписано угоду, яка передбачала повне припинення бойових дій та вільні вибори, під час яких мешканці утримуваних голландцями районів мали самостійно визначитися — ставати їм громадянами Республіки Індонезія чи якоїсь іншої держави у складі федеративних Сполучених Штатів Індонезії. У вересні 1948 р. загони індонезійських комуністів вчинили заколот у місті Мадіун на острові Ява, але були розбиті підрозділами, вірними А. Сукарно. Упродовж боїв, що тривали майже два місяці, загинуло 10 тис. осіб, серед яких були колишні лідери лівого крила націоналістичного руху Амір Шаріффудін та Мановар Муссо. Після провалу чергового раунду переговорів, у грудні 1948 р. голландці в односторонньому порядку розірвали переговори й розпочали створення федерального уряду майбутніх Сполучених Штатів Індонезії, контактуючи при цьому лише з лояльними до себе силами. Водночас оголошено про відмову від виконання Ренвільської угоди. Захопивши 19 грудня 1948 р. раптовим повітряним десантом Джок'якарту, голландці взяли в полон половину кабінету міністрів разом з А. Сукарно, М. Хаттою та С. Шаріром. Однак голландці не мали достатньо сил, щоб контролювати цілу територію країни. Навесні 1949 р., за посередництвом ООН, відновився черговий раунд переговорів. Пригрозивши припинити допомогу в рамках "плану Маршалла", США змусили голландців піти на поступки. А. Сукарно повернувся із заслання, а 23 серпня 1949 р. в Гаазі розпочалася конференція "круглого столу". її результатом стало рішення про передачу суверенітету над індонезійською територією Республіці Індонезія, яка мала увійти до ширшого об'єднання — Сполучених Штатів Індонезії. 27 грудня 1949 р. Республіка Індонезія отримала міжнародно визнану незалежність. Президентом країни залишився А. Сукарно, а прем'єром — М. Хатта. Крім Республіки Індонезія на території колишньої колонії існувало ще 15 більших та менших державних утворень, які всі спільно входили до Сполучених Штатів Індонезії.

102. Внутр. і зовн. політика уряду Індонезії в 50-пер. пол. 60-х Переворот 1965 р та його наслід. Уряд А. Сукарно, який очолив під час війни з Голландією національний рух опору, упродовж наступних років розвивався в напрямку до встановлення диктатури прокомуністичного спрямування. У 1950 р. на території Сполучених Штатів Індонезії виник рух за об'єднання із Республікою Індонезія. 17 серпня 1950 р. уся колишня Голландська Індія стала унітарною державою під назвою Республіка Індонезія. У вересні того ж 1950 р. Індонезія вступила до ООН. У жовтні 1952 р. група цивільних міністрів та військових спробувала захопити владу. Невдалий переворот призвів до зміни уряду, який очолив більш прихильний до радикальних націоналістів відомий діяч незалежницького руху Алі Састроаміджойо. Водночас посилилися й особисті позиції А. Сукарно. Хоча вибори у вересні 1955 р. відбулися демократично й без жодного політичного тиску з боку держави, вони надовго підірвали довіру до демократичної системи волевиявлення, оскільки в кінцевому підсумку не змогли дати країні дієздатний та стійкий уряд. Упродовж 16 наступних років вибори у Індонезії не проводилися.

На початку 1957 р. А. Сукарно здійснив перші кроки в напрямку відмови від західних зразків ліберальної демократії та створення власної "національної моделі правової системи". Проголошення початку "керованої демократії" призвело до низки заворушень на Сулавесі, Калімантані та Східній Яві. У кінці 50-х рр. відбувалася певна стабілізація політичної ситуації в Індонезії, що стала наслідком запропонованого президентом А. Сукарно курсу "керованої демократії". У 1963 р. А. Сукарно проголошено пожиттєвим президентом країни. Будуючи нову політичну систему, А. Сукарно заявляв, що Індонезія повинна використовувати китайський досвід, а "КНР є взірцем для індонезійського народу". Зближення із Китаєм обернулося для Індонезії суттєвим посиленням місцевих комуністів. А. Сукарно проводив експансіоністську зовнішню політику, висловлюючи претензії на низку сусідніх з Індонезією територій. У 1958 р. у Індонезії розгорнувся рух за приєднання контрольованої голландцями Нової Гвінеї (Іріан Джая — Західний Іріан). На початку 60-х рр. індонезійці здійснили кілька невдалих рейдів на голландську територію острова. Врешті, за посередництвом ООН, питання приналежності Іріан Джая було вирішено на користь Індонезії. Остаточну роль відіграло те, що на бік Індонезії стала більшість нових незалежних держав, які, проголосивши незалежність у кінці 50 — на початку 60-х рр., домінували в Генеральній асамблеї ООН. У 1963 р., за рішенням ООН, колишні голландські володіння на Новій Гвінеї передали індонезійцям. До уваги не було взято те, що західну частину Нової Гвінеї населяють папуаси-анімісти, землі яких раніше ніколи не були в складі жодної із давніх індонезійських держав. Ще одним важливим питанням для Індонезії була "малайська проблема". Усупереч протестам Індонезії 16 вересня 1963 р. офіційно.