68.Причини реформ у кнр та розробка їх концепції (друга половина 70- х рр. –поч . 80 –х рр.)

Найбільш опукло китайський градуалізм проявився у відмові від одномоментної всеохоплюючої лібералізації цін і швидкої приватизації державного сектора економіки. Зовнішньоекономічна відкритість (банківська сфера і внутрішня роздрібна торгівля почали «відкриватися» іноземному капіталу лише через 15 років після проголошення політики реформ - з 1993 р. Впровадження в економічне життя Китаю ринкових принципів не було в соціально-психологічному плані абсолютно безболісним. Поступовість китайських реформ - вельми складне, комплексне явище, результат взаємодії багатьох факторів. Зіграв роль свідомий вибір керівництва країни, продиктований об'єктивною ситуацією. Вже в першому зведеному проекті перетворень (3 грудня 1979 р .) Підкреслювалося, що здійснення реформи потребує не тільки великий рішучості, але і ретельної підготовки, поетапності, послідовності, відмови від поспішних кроків.

Тоді ж була висловлена ​​ідея про проведення реформи в три етапи (підготовчий, «середніх реформ», тобто етап накопичення досвіду для великих реформ, і, нарешті, етап всебічної великої реформи). Ще в 1980р. на всю реформу відводилося 7-8 років (відповідно 2, 3-4 і 2-3 роки по етапах), однак уже в проекті, датованому 25 лютого 1982 р ., Повне виявлення потенцій нового господарського механізму (третій етап) було винесено за межі 1990 р . Концепція економічної реформи в КНР складалася і еволюціонувала під впливом теоретичних уявлень керівництва і наукових кіл про недоліки колишньою і бажаних якостях нової господарської системи, знайомства з відповідним досвідом інших країн і, у вирішальній мірі, під впливом практики, реагування економіки і суспільства на ті чи інші нововведення. Початкова цільова модель реформи була у вигляді формули «планова економіка - головне, ринкове регулювання - допоміжне» вперше висунута в 1979 р.. У період 1984-1991 рр.. офіційної цільової моделлю перетворень було створення системи соціалістичного планового товарного господарства, а з 1992 р. в цій якості фігурує створення і вдосконалення системи соціалістичної ринкової економіки.

16.Боротьба єгипецького народу за незалежність у 1918–1921 рр. Конституція 1923р. Визвольна боротьба у 30 х рр. ХХ ст.Єгипет на час закінчення Першої світової війни був протекторатом Великобританії. 13 листопада 1918 р., група депутатів єгипетського законодавчого зібрання на чолі з міністром освіти Саадом Заглул-пашею (1860—1927) звернулася до британського верховного комісара Реджінальта Уїнгейта з вимогою надати країні незалежність. Британці відмовилися. Для реалізації своїх планів здобуття незалежності депутати створили координаційний комітет "Вафд Мисрі", що зайнявся організацією антибританських виступів. На початку 1919 р. британці заарештували найактивніших діячів комітету й 8 березня 1919 р. вислали їх на Мальту. Реакцією на цей арешт стали спонтанні народні виступи. Упродовж 9—11 березня 1919 р. в столиці країни відбувалися масові заворушення. Демонстранти нападали на європейців та їх будинки. Масові народні виступи, які проходили під гаслами "Єгипет для єгиптян", британцям довелося розганяти вогнем кулеметів. У відповідь на застосування сили мусульманське населення продовжило напади на колоніальні заклади та британців на вулицях. Упродовж березня 1919 р. антибританські виступи поширилися за межі Каїра. Для вивчення ситуації в Єгипті створено спеціальну комісію під керівництвом лорда Альфреда Мілнера.С. Заглул-паша отримав дозвіл виїхати до Парижа на мирну конференцію. Там представник Єгипту намагався схилити великі держави до прийняття рішення про надання його країні незалежності. Пославшись на неготовність місцевого населення до повної незалежності, йому відмовили. Однак Лондону довелося піти на переговори з представниками патріотичного руху. Великобританія погоджувалася визнати Єгипет незалежною державою за умови, що протягом певного часу Каїр координуватиме свою зовнішню політику із Лондоном, а на території країни залишаться британські війська. У фінансових та юридичних установах Єгипту мали працювати британські радники. 28 лютого 1922 р. Великобританія оголосила про скасування режиму протекторату й перетворення Єгипту на незалежну суверенну державу. Лондон зберігав контроль над обороною та комунікаціями країни. 15 березня 1922 р., без погодження з британцями, султан Фуад І (1868—1936) проголосив себе королем. 18 квітня 1923 р. Єгипет прийняв конституцію, яка передбачала привілеї іноземцям, передачу Великобританії прав захисту самого Єгипту та захисту прав іноземних держав на його території, захист британцями національних меншин та зони Суецького каналу. У питанні державного устрою зберігалася монархія та двопалатний парламент. Король міг розпускати парламент і накладати вето на його рішення, призначати і звільняти міністрів, призначати 2/5 сенаторів. Конституція закріпляла статус ісламу як державної релігії, але водночас декларувала рівність всіх релігійних та національних груп перед законом.У результаті переможних для "Вафду" парламентських виборів на початку 1924 р. було створено уряд на чолі з Є. Заглул-па-шею.

Наступна хвиля антианглійських виступів відбулася в травні 1931 р. під час виборів до парламенту на основі нової конституції. Щоб отримати парламентську підтримку І. Сідкі-паша вирішив створити "під себе" окрему політичну силу. Нею стала Народна партія, яка одержала найбільшу кількість депутатських мандатів на наступних виборах. У 1934 р. Єгипет запровадив обмежувальні мита на привізне зерно, що призвело до подорожчання хліба. Протягом 1934—1935 рр. регулярно відбувалися виступи протесту, що іноді переростали в масові заворушення. Тим часом головні патріотичні сили країни об'єдналися в складі Національного фронту. Під тиском цього об'єднання в грудні 1935 р. король змушений був відновити конституцію 1923 р., водночас поновивши переговори про підписання широкомасштабної двосторонньої угоди з Великобританією.

27. Соціально-економічні і політичні перетворення в Єгипті у 60 – х рр. ХХ ст.У 1958 р. відбулось об'єднання з Сирією в Об'єднану Арабську Республіку, в якій домінуюче становище зайняв Єгипет. У період з 1961-1967 рр. проводиться третій етап реформ під гаслом побудови арабського соціалізму. Основним змістом якого стало створення державного сектору економіки. Були націоналізовані залізниці, автотранспорт, будівельні компанії. У 1967 р. державний сектор складав 70%. У сільському господарстві продовжувалась аграрна реформа. Максимальне землеволодіння було обмежене 50 феданами, селяни припиняли сплачувати викуп. Почалось проведення кооперації сільського господарства.Велику економічну допомогу Єгипту надавав СРСР. Було збудовано Хелуанський металургійний комбінат, Асуанський гідроелектрокомплекс, і ще майже 150 об'єктів. У політичній сфері йшов процес створення однопартійної системи. У 1963 р. було створено Арабський Соціалістичний Союз (АСС), який став домінуючою силою в суспільстві.Економічні перетворення і тісне співробітництво з СРСР не сприяло підвищенню життєвого рівня населення. Державний сектор, який вже складав 95%, виявився неефективним. Зростаюча бюрократія поглинала всі бюджетні прибутки. До того ж країна опинилась у міжнародній ізоляції. Також радянські військові прагнули до закріплення військової присутності в регіоні. У планах Генерального Штабу СРСР виникла ідея про створення у Порт-Саїді бази ВМФ СРСР. Єгипетське керівництво на це не погоджувалось. У відповідь СРСР затримав відправку зброї і зернову допомогу, а також єгипетському керівництву було надано недостовірну інформацію, що Ізраїль здійснить напад на Єгипет. 19 травня 1967 р. єгипетський президент зажадав виведення військ ООН з країни, 23 травня він оголосив про морську блокаду Ізраїлю, який отримував морським шляхом 80% життєво важливих продуктів. У "шестиденній війні" арабські країни зазнали нищівної поразки.Щоб врятувати Єгипет від остаточної поразки, СРСР направляє до країни свої війська, які зупинили наступ ізраїльських військ (операція "Кавказ").Поразка у війні була політичною смертю Насера, хоч він зберігав авторитет як лідер арабського світу.

32. революція 1952р в Єгипті . Соціально –економічний і політичний розвиток країни у 50 – х. рр.Липнева революція — військовий заколот, що відбувся в Єгипті 23 липня 1952 року, в результаті якого було усунено монархію й проголошено республіку. Заколот було здійснено членами руху «Вільних офіцерів» на чолі з Гамалем Абделем Насером.Серед причин, що призвели до революції:-крайнє зубожіння населення;-відверта пробританська орієнтація єгипетського королівського уряду;-висока корумпованість армії, поліції та інших силових відомств;-участь у війні проти Ізраїлю у 1948—49 роках.Заколоту передувала серія масових антибританських маніфестацій у Каїрі в січні та лютому 1952 року, що скінчилася різаниною єгипетських поліцейських та мирних громадян. Після цих подій армія остаточно перейшла під контроль опозиції. Тричі король призначав нових прем'єр-міністрів у надії повернути країну під свій контроль, але його намагання виходили намарне. Спершу планувалось здійснити заколот 5 серпня, однак склад групи заколотників було викрито лояльною до уряду Службою безпеки. Побоючись арешту, Насер вирішив змістити короля 23 липня.Проти ночі 23 липня до Каїра увійшли війська, що заблокували всі адміністративні установи. А вже о 7:30 вранці по радіо було оголошено комюніке Мохаммеда Нагіба, в якому сповіщалось про те, що «продажний» уряд скинутий.У результаті Липневої революції в Єгипті було проголошено республіку. Свою роботу розпочала Рада революційного керівництва, Головою якої, а також Президентом Єгипту, став Мохаммед Нагіб, а вже наприкінці 1954 року — сам Насер. Спочатку новий уряд зберігав обмежені взаємини з країнами Заходу, однак націоналізація Єгиптом Суецького каналу призвела до військового конфлікту з Францією та Великобританією, а також Ізраїлем (Суецька криза). До березня 1954 відноситься початок політичної конфронтації, в ході якої підтриманий колишніми вафдісти, комуністами та «Братами-мусульманами» Нагіб виступив проти Абдель Насера ​​та інших керівників країни, які не бажали відновлення в Єгипті парламентської демократії. Абдель Насер рішуче припинив виступ Нагіба, позбавив його всіх постів і, зміцнивши власну політичну базу, в 1956 за результатами плебісциту був оголошений президентом країни. Згодом всі політичні суперники Абдель Насера ​​були знищені. Після досконалої в 1954 бойовиком асоціації «Брати-мусульмани» спроби замаху на життя Абдель Насера ​​її керівники були заарештовані, а шестеро з них засуджено до смертної кари через повішення. Єгипет тим часом прискорив темпи соціально-економічних перетворень. Було націоналізовано 82% промислових підприємств. Державний контроль був установлений над виробництвом бавовни, текстилю, заліза і сталі, хімічних добрив, будівництвом і суднобудуванням. Крім того, були націоналізовані банки і страхові компанії. Половина місць у парламенті і радах директорів державних підприємств була виділена для представників робітничого класу і селянства. За період з 1952 по 1967 чисельність промислових робітників і обсяг промислового виробництва потроїлися. Завдяки фінансової та технічної допомоги СРСР велося будівництво висотної Асуанської греблі, експлуатація якої повинна була збільшити площу оброблюваних земель на третину, а обсяг вироблюваної електроенергії - в 10 разів. Був встановлений мінімальний розмір заробітку сільськогосподарських робітників. У сільській місцевості будували школи і лікарні. Особлива увага приділялася розвідці і видобутку нафти, були скасовані всі податки, що перешкоджали розвитку виробництва.

75 Курс А. Садата та його наслідки для країни (1973-поч. 80–х рр. ХХ ст. Майже відразу ж після приходу до влади Садат почав відходити від проводилася Абдель Насером політики арабського націоналізму і арабського соціалізму. У політичній лексиці Єгипту ці переслідування отримали назву «виправної революції». У липні 1972 з країни були вислані всі радянські військові радники. Тим самим Садат дав зрозуміти США, що Єгипет позитивно поставиться до ініціатив Вашингтона щодо врегулювання арабо-ізраїльських відносин та укладення миру між Єгиптом та Ізраїлем У листопаді 1973 були відновлені розірвані в 1967 дипломатичні відносини між Єгиптом і США. За посередництва американської дипломатії в січні 1974 між Єгиптом і Ізраїлем було досягнуто угоду про розлучення військ. У вересні 1975 Єгипет і Ізраїль уклали друга угода, яке включало зобов'язання обох сторін про взаємне припинення ворожих дій. Єгипет дозволяв проходження по Суецькому каналу невійськових вантажів, що призначалися для Ізраїлю або вивозяться звідти. У свою чергу Ізраїль поступався Єгипту частина території Синайського п-ова, де була встановлена ​​система раннього оповіщення, яка належала США. У березні 1976 Садат в односторонньому порядку денонсував договір про дружбу і співробітництво між СРСР та Єгиптом. Переорієнтація зовнішньої політики супроводжувалася усиливавшейся залежністю Єгипту від США. У 1974 Садат приступив до реалізації політики «відкритих дверей» (інфітах). Крім того, уряд прийняв на себе зобов'язання з модернізації системи комунікацій і транспортної мережі країни. У січні 1977 уряд оголосив про різке зменшення субсидій на хліб, але коли слідом за цим по країні прокотилася хвиля бунтів, змушений був відмовитися від цього плану. У листопаді 1977 Садат зробив безпрецедентний державний візит до Ізраїлю, ставши першим арабським лідером, офіційно визнала цю державу. Надії Садата на досягнення всеосяжного миру на Близькому Сході не виправдалися, коли Ізраїль відмовився повернути окуповані їм арабські землі і надати режим самоврядування палестинцям. У вересні 1978 на організованої за посередництва США зустрічі Садата і прем'єр-міністра Ізраїлю Менахема Бегіна в Кемп-Девіді (США) було підписано угоду про основи мирного договору між Єгиптом та Ізраїлем, і 26 березня 1979 договір був підписаний. Зі свого боку Єгипет погодився нормалізувати політичні, економічні та культурні відносини з Ізраїлем після завершення першого етапу виведення ізраїльських військ з території Синайського п-ова і досягнення певного прогресу в переговорах про палестинської автономії. У лютому 1980 обидві держави обмінялися дипломатичними представниками. Більшість арабських країн оголосили Єгипту політичний і економічний бойкот. У вересні 1981 Садат віддав розпорядження про арешт ок. 1,5 тис. видних опозиціонерів, включаючи ісламських фундаменталістів, коптських священнослужителів і політиків, які дотримувалися лівих переконань. 6 жовтня 1981 Садат був убитий в Каїрі групою ісламських фундаменталістів, що належать до екстремістського політико-релігійної організації «Джихад». Його наступником на посаді президента став віце-президент Мухаммед Хосні Мубарак.

86. Національно–визвольна війна алжирського народу (1954–1962 рр.) Утворення АНДР.Після Другої світової війни гарячою точкою міжнародних відносин став Алжир. Вже з травня 1945 р. почалося розгортання національно-визвольногоруху лідером якого був Фархат Аббас. Було створено такі організації як демократичний союз Алжирського маніфесту (Ф. Аббас) у 1949 році в Каїрі штаб національно-патріотичного руху Алжирський революційний комітет під керівництвом Ахмеда Бен Белли (1918 р. н). У 1954 році алжирські патріотичні сили створили (ФНЛ), який очолив Ахмед Бен Белла. Уряд Єгипту надав алжирським патріотам зброю та фінансову допомогу. Збройні сили ФНЛ прийняли назву Армія національного визволення. Спочатку повстанням протистояла армія з 30 тис. солдатів та жандармів та Іноземний легіон з його штаб-квартирою. Антифранцузьке збройне повстання почалося 1 листопада 1954 р. Криваві акції під час війни були з обох сторін.Кількість військ задіяних в антипартизанських акціях досягла 225 тис. солдат і офіцерів. У самій Франції почалася затяжна урядова криза. Прихід до влади генерала де Голля дещо розрядив ситуацію. Генерал спочатку запропонував реформи в Алжирі, включення депутатів місцевого населення у французький парламент однак за збереження Алжиру у складі Франції. Водночас у Алжирі продовжувався збройний рух, який за відсутності А. Бен Белли очолив Ф. Аббас. Переживши еволюцію своїх поглядів Ш. де Голль у кінці 1959 р. схиливс до думки мирним шляхом передати владу над Алжиром представника корінного населення.29.01.1960 р. почалися франко-алжирські переговори, а 8 січня 1961 р. було проведено загальнонаціональний референдум з алжирського питання. За незалежність висловилися понад 65% учасників опитування в Алжирі та 75% у самій Франції. Дізнавшись про результати референдуму незадоволені офіцери французької армії створили Таємну військову організацію (ОАС), яка 21 квітня 1961 р. спробувала вчинити в Алжирі державний переворот. З допомогою перекинутих з метрополії військ заколот генералів провалився. У відповідь ОАС організувала у наступні роки 13 замахів на життя президента Ш. де Голля, якого вважали винним за втрату Францією Алжиру. Повномасштабні переговори про надання Алжиру незалежності почалися в Євіані 18 травня 1961 р. Після тривалої перерви сторони дійшли згоди і 18 березня 1962 р. підписали кінцевий документ, що передбачав проведення в Алжирі того ж року референдуму з питання проголошення незалежності. На референдумі 1 липня 1962 р.91% населення проголосував за незалежність. Алжир погодився на трирічний перехідний період упродовж якого Франція зберігала на його території свій військовий контингент. Унаслідок спровокованого терором ОАС, загострення національного протистояння лише з травня по липень 1962 р. з Алжиру виїхало 800 тис. європейських колоністів. Війна за незалежність коштувала життя близько мільйону алжирців, 2,5 млн. осіб стали біженцями, причому 500 тис. з них змушені були переселитися до Тунісу та Марокко. Унаслідок руйнування більшої частини промисловості, а також занепаду сільського господарства, на початку 60-х рр.70% населення Алжиру не мало роботи. В такій ситуації у вересні 1962 р. Національне народне зібрання обрало А. Бен Беллу прем’єр-міністром, а прийнята наступного року конституція проголосила Алжир президентською республікою, а у вересні 1963 р. А Бен Белла став її першим президентом.

51. Соціально-економічний та політичний розвиток Алжиру у 60–х –1 пол. 80 – х рр.. ХХ ст. Після закінчення національно-визвольної війни Алжир змушений був взятися за вирішення нагальних проблем економіки. Бракувало фахівців у промисловості із-за від’їзду європейців, багато вільних земель із-за цієї ж причини. Уряд дозволив селянам займати покинуті землі, а це становило майже 2 млн. га. орної землі. Єдина галузь, яка працювала і приносила країні валютні надходження була нафтовидобувна промисловість, яку продовжували контролювати французи.Нестабільним було і політичне становище: прикордонний конфлікт з Марокко, заколот в Кабілії, поява опозиції, авторитаризм президента. 19 червня 1965 року відбувся безкровний переворот, який змістив Бен Беллу. Новим президентом став Хуарі Бумедьєн (1927-1978), який отримав від Франції 400 млн. франків фінансової допомоги. У 1969 р. Алжир став членом ОПЕК. Уряд продовжував підтримувати добрі відносини із Францією, налагодив співпрацю із СРСР. 27 грудня 1978 р. Х. Бунедьєн помер і став президентом міністр оборони Алжиру Шадлі Бенджедід (1929 р. н) Він взяв курс на зближення з США у 1986 р., нормалізував відносини з Лівією, 1988 р. з Марокко за Західну Сахару, це дозволило створити міждержавну організацію Союз Арабського Maгрібу до якої крім Алжиру увійшли Лівія, Туніс, Марокко, Мавританія. У 80-х рр. економічне становище Алжиру погіршилося із-за падіння цін на нафту.

66. Основні тенденції розвитку Алжиру в другій половині 80 – х на поч. ХХІ ст. Посилення ісламського фундаменталізму й загострення внутрішньополітичної ситуації. Пошук шляхів громадянської злагоди.У 1989 р. прийнято нову конституцію, яка гарантувала багатопартійність. І першою був створений Ісламський фронт порятунку, який на місцевих виборах 1990 р. здобув 54% голосів виборців. Це дозволило їм встановити контроль над 32 із 48 провінційних парламентів країни. А в грудні 1999 р. на виборах в національний парламент Фронт виборов 188 з 430 мандатів. Алжир постав перед загрозою легального приходу до влади ортодоксального фундаменталістського режиму. Владу в свої руки взяли військові і сформували Верховну раду безпеки, новий тур голосування призначений на 16 січня відмінено, Ісламський фронт порятунку заборонено. Але ісламісти не здаються: починається терор, вбивства, збройна боротьба Озброєного ісламського угрупування, Ісламської Армії порятунку та Фронту ісламського джихаду. Терористичні акти в Європі. Лише до кінця 90-х рр. жертвами війни в Алжирі стало майже 60 тис. чол. . Вже президент Абд ель-Aзіз Бутефліка (1937 р. н) обраний в 1999 р. пішов на переговори з Ісламістами, випустив з в’язниць 5 тис. членів їх організації, бойовики припинили вогонь. За звинуваченнями в корупції з своїх посад було звільнено 48 префектів провінцій. Але громадянськавійна відновилась в 2000 р. і припинилась тільки після нових поступокуряду, в Алжирі миру ще не має.

29.Корейська війна 1950 – 1953 рр. таїї наслідки для країни.Режим Кім Ір Сена зосередив на 38-й паралелі 223-тисячну армію з 120 танками і 180 літаками. 25 червня 1950 р. без оголошення війни армія Північної Кореї вторглася на територію свого південного сусіда. Уже на третій день боїв війська комуністів захопили Сеул, а ще через певний час — до 90% території країни. Нездатна чинити організований та ефективний опір південнокорейська армія безладно відступала. Лі Син Ман звернувся до ООН зі скаргою на здійснену КНДР агресію. Скориставшись відсутністю на засіданнях Ради безпеки представника СРСР, який бойкотував роботу Ради через невизнання організацією повноважень представника комуністичного Китаю, Сполученим Штатам вдалося затвердити рішення про надання урядові Лі Син Мана військової допомоги. ООН визнала Північну Корею агресором. До Кореї вислано контингент, що складався із солдатів 17 країн під загальним командуванням генерала Д. Макартура. У середині вересня 1950 р. американці провели масовану десантну операцію в районі Інчхона глибоко в тилу військ Кім Ір Сена, розпочавши водночас контрнаступ з пусанського плацдарму. 15—16 вересня 1950 р. в Інчхоні висадилося 45 тис. американських солдатів і офіцерів. 26 вересня американські сили звільнили Сеул. Не очікуючи на дозвіл ООН, ЗО вересня 1950 р. американські війська перетнули демаркаційну лінію по 38-й паралелі й розпочали бої на території КНДР. Раптовим ударом парашутного десанта 20 жовтня було захоплено Пхеньян. 25 жовтня 1950 р. китайська армія під командуванням героя громадянської війни Пен Дехуая, загальною кількістю понад півмільйона чоловік, перейшла кордон і вступила в бій з військами США. З огляду на надзвичайну чисельну перевагу противника, сили ООН змушені були відступати. 5 грудня 1950 р. впав Пхеньян, а 4 січня 1951 р. комуністи вдруге за час війни захопили Сеул. 27 липня 1953 р. між Республікою Корея та КНДР підписано перемир'я. Сторони визнавали тимчасовою лінією розмежування 38-у паралель, вздовж якої встановлювалася 4-кілометрова нейтральна смуга. Упродовж усього перебігу переговорів тривали бої, в яких загалом загинуло майже 50% усіх убитих під час збройного конфлікту солдатів. У результаті війни загинуло 520 тис. мешканців півночі й 415 тис. жителів півдня Кореї. Остаточне мирне врегулювання на Корейському півострові мало відбутися на скликаній у Швейцарії багатосторонній мирній конференції. Однак, всі спроби досягнути домовленності щодо можливого об'єднання Кореї, здійснені на Женевській конференції 26 квітня — 16 червня 1954 р., виявилися безуспішними. У результаті війни 1950—1953 рр. на Корейському півострові утвердилися два політичні режими.