40. Ольстерська проблема

Проблема Ольстеру– політичний конфлікт, пов’язаний із прагненням частини населення (переважно католиків) щодо виходу цієї адміністративно-політичної одиниці зі складу Сполученого Королівства Великої Британії та Пів-нічної Ірландії та подальшого приєднання до Ірландської Республіки.

Після проголошення незалежності Ірландії у 1949 р. Ірландська республіканська армія (ІРА), продо вжила боротьбу за звільнення Північної Ірландії з-під правління Лондона ( такти ка “міської ґерильї”). Вуличні зіткнення між католиками і протестантами, вбивства полі-тиків, терористичні акції (у тому числі і з боку “оранжистів”) фактично втягнули реґіон у стан громадянської війни (1969–1974). У 1970 р. британський уряд Е. Хіта (1970–1974) увів до Північної Ірландії регулярні військові частини, а згодом – розпустив ольстерський парламент і уряд. Плани мирного врегулювання проблеми Ольстеру або відки-дались ворогуючими сторонами, або не задовольняли офіційний Лондон На початку 1990-х рр., за ініціативою британського прем’єра Дж. Мейджора (1990–1997) і лідера політичного крила “Шин Фейн” Джеррі Адамса, досягнуто домовленість про припинення збройних дій як з боку ІРА (з 1 серпня 1994 р.), так і з боку протестантських загонів. У 1998 р. підписано ком промісний договір, т. зв. “Угоду на Великодню п’ятницю”, яка передбачала роззброєння ІРА, виведення з Ольстеру британського військового контингенту і формування нового уряду Північної Ірландії із залученням до нього представ-ників “Шин Фейн”. 2 грудня 1999 р. Лондон передав урядові, сформованому з католиків і протестантів, свої повноваження.

Втім уже влітку 2000 р. у Північній Ірландії розпочались заворушення на релігійному ґрунті, у відповідь на що Лондон запровадив пряме правління. 8 травня 2007 р. поновлено автономію Ольстеру, відновлено діяльність його владних інституцій. В уряд делегували своїх представників колишні непримиренні супротивники – Юніоністська партія і “Шин Фейн”.

40.

Проблема Ольстера, или Северной Ирландии, которая после создания Ирландской Республики, осталась в составе Великобритании, хотя и получила автономию. Население Ольстера — это католики-ирландцы, а 2/з — протестанты, потомки английских колонизаторов. Ольстер — один из отсталых регионов Великобритании. При этом жизненный уровень католической части его населения значительно ниже, чем протестантской. Ирландцы справедливо связывают такую ситуацию с наследием колониального прошлого. Созданные ими политические организации требуют присоединения Ольстера к Ирландской Республике. Но протестантское большинство населения не хочет оказаться на положении национального меньшинства в составе отсталой Ирландии. Обе стороны, католики и протестанты, используют крайние, террористические формы борьбы друг с другом. Насилие применяло и английское правительство, которое ввело сюда контингент своих войск. Число убитых уже в начале 80-х гг. превышало 2 тыс. человек.

Після приходу до влади у Великій Британії «нових лейбористів» у громадськості з'явилася надія на те, що новий уряд зможе домовитися з «ІРА»(Ірландська республіканська армія) про мирне врегулювання. Тоні Блер оголосив про намір почати переговори у вересні 1997 р. і покласти кінець тридцятирічному конфлікту до червня 1998 р. 25 червня 1997 p., після зустрічі з прем'єр-міністром Ірландії Б. Ахерном, у Вашингтоні в ході саміту з питань навколишнього середовища Т.Блер оголосив про згоду з принциповою вимогою «ІРА» про поступову здачу зброї та про вимогу «припинення вогню». Це був дійсно новий підхід, оскільки попередник Блера Дж. Мейджор, як і М. Тетчер, виступав за повну й беззастережну капітуляцію «ІРА» й здачу зброї як неодмінну умову допуску «Шин Фейн» до переговорів. Блер також погодився з пропозицією «ІРА» спочатку сісти за стіл переговорів, а потім поступово в ході самого переговірного процесу дійти згоди про умови здачі зброї. Тоді ж (26 серпня 1997 року) була створена спільна англо- ірландська «Незалежна міжнародна комісія з роззброювання», яка почала діяти в Дубліні та Белфасті при участі представників інших країн одночасно з відкриттям мирних переговорів.

Переговори почалися, як і планувалося, 15 вересня 1997 р. у Белфасті. Підсумком довгих переговорів стала «Стормонтська угода» . Основними положеннями цієї угоди були : створення (по суті, відновлення, але на новій основі) ольстерського парламенту - Північноірландської Асамблеї, члени якої будуть обиратися від 18 округів; формування ольстерського Кабінету Міністрів у складі 12 міністрів, що буде наділений досить широкими повноваженнями у сфері внутрішньої політики; «епохальні» пункти - відмова гландської Республіки від територіальних претензій на Ольстер, закріплених довгий час в ірландській Конституції, та відповідна згода Великої Британії сувати «Акт про Північну Ірландію 1972 p.», що обмежував самоврядування Ольстера. Одним з найбільш важливих пунктів угоди був другий розділ, який передбачав створення спільного адміністративно-дорадчого органа Півночі й Півдня та який припускає, що Ірландська Республіка буде відігравати певну роль у справах Північної Ірландії .

Наприкінці жовтня 2006 року був запропонований план з мирного врегулюванню, який отримав назву : «Договір Сент-Ендрюс» - передбачав, що до 26 березня 2007 року в Белфасті повинен почати роботу місцевий уряд, у який будуть входити представники католиків і протестантів. Об'єднаний міжконфесійний уряд Північної Ірландії був створений 10 травня 2007 року.

41

Після ІІ Світової В колониях резко усилилось антиколониальное движение. На выборах 1945 года победила лейбористская партия, поддерживающая идею деколонизации. Питання незалежності Індії. Там наростав конфлікт між Індійським національним конгресом і Мусульманською лігою. Премєр Клемент Етлі обіцяв незалежність Індії до 1948 року. Було утворено Індію і Пакистан. Бирма и Цейлон получили независимость в следующем 1948 году. Индия, Пакистан и Цейлон присоединились к Содружеству, тогда как Бирма отказалась.В подмандатной британской Палестине конфлікт між євреями і арабами. У 1947 році Британія оголосила про те, що у 1948 виводить свої війська і передає територію ООН.

В Малайе во время войны возникло мощное антияпонское сопротивление. С поражением Японии оно повернуло оружие против британских колонизаторов, немедленно вернувших контроль над колонией, как ценным источником ресурсов. Британия решила подавить восстание, опираясь на мусульманское малайское большинство. При этом имелось в виду, что после окончательного подавления восстания страна получит независимость и малайское некоммунистическое правительство. Война в Малайе продолжалась с 1948 до 1960 год, однако уже в 1957 году Великобритания решила предоставить независимость Федерации Малайя в составе Содружества. В 1963 году одиннадцать штатов федерации совместно с Сингапуром, Сараваком и британским Северным Борнео, присоединились к федерации, образовав Малайзию.

Деколонизация в Африке. К концу 1960-х годов почти все британские колонии кроме Родезии (в будущем Зимбабве) и Юго-Западной Африки (теперь Намибия) стали независимыми государствами. Уход из региона английских войск создал большие проблемы для белых поселенцев, в частности, в Родезии. В 1965 года лидер белых поселенцев, премьер-министр Ян Смит в одностороннем порядке провозгласил независимость Родезии от Британской империи. Страна погрузилась в гражданскую войну между чёрными и белыми вплоть до 1979 года, когда Родезия временно вернулась под английское колониальное управление вплоть до проведения выборов под британским наблюдением. На выборах победил Роберт Мугабе, ставший премьер-министром вновь образованной страны Зимбабве.

К 1980—1981 годам с предоставлением независимости Родезии (теперь Зимбабве), Новым Гебридам (теперь Вануату) и Белизу процесс деколонизации в основном завершился. От прежней империи остались только разбросанные по всему миру островные владения и аванпосты.

В том же году Канада обрывает последнюю юридическую связь с метрополией. Акт о Канаде 1982 года, прошедший британский парламент, говорит, что для внесения изменений в конституцию Канады больше не требуются какие-либо согласования с Британией. Подобные акты были приняты в 1986 году в отношении Австралии и Новой Зеландии.

В сентябре 1982 года премьер-министр Маргарет Тэтчер предприняла путешествие в Пекин для обсуждения с правительством КНР будущего Гонконга. В 1984 году по совместному британо-китайскому заявлению Гонконг стал Специальным административным районом КНР, сохраняя свой строй на следующие полвека. Торжественная церемония передачи суверенитета над Гонконгом КНР состоялась в 1997 году и стала «концом Империи».

Большинство бывших колоний входят в Британское содружество наций — неполитизированное добровольное объединение политически равных партнеров, в котором Соединённое королевство не имеет никаких привилегий. Пятнадцать членов Содружества считают главой государства английскую королеву и являются королевствами Содружества.

42.

Криза фашистського блоку

До літа 1944 р. більшість союзників Німеччини розуміли, що на неї чекає поразка у війні і тому намагались якнайшвидше вийти з війни з найменшими для себе втратами. Хорти в Венгрии и Антонеску в Румынии, болгарский царь Борис и Рюти в Финляндии — все они через тайных эмиссаров старались заверить правящие круги США и Англии, что смысл участия стран-сателлитов в войне на стороне Германии заключался в создании «барьера» против СССР в Восточной Европе. Стратегическое наступление Советских Вооруженных Сил осенью 1944 г. имело не только огромное военное, но и политическое значение: под ударами советского оружия окончательно распался блок европейских держав «оси». Румыния, Венгрия и Болгария объявили войну гитлеровской Германии.

Розгром німецьких військ під Курськом

Поразки у 1942 – на початку 1943 pp. не зламали Німеччини. Німецьке командування вирішило провести влітку 1943 р. велику операцію на Курському виступі, щоб знову оволодіти ініціативою на основному фронті другої світової війни.

План масштабного наступу «Цитадель» передбачав просування німецьких військ двома колонами від Орла і Харкова. Вони планували оточити і знищити угруповання радянських військ на Курському виступі. Операція «Пантера» передбачала завоювання Москви, розгром радянських військ і завершення війни на користь Німеччини.

За сім днів боїв німецькі війська змогли подекуди просунутися на 10-35 км, але так і не прорвали потужну радянську оборону. 12 липня біля села Прохорівка відбувся грандіозний зустрічний танковий бій, в якому взяли участь 1,5 тис. радянських і німецьких танків та самохідних артилерійських, установок. Вигравши цю битву, радянські війська перейшли у контрнаступ на Орловському напрямку і 5 серпня звільнили Орел та Бєлгород, а 23 серпня – Харків.

Курська битва поклала початок загальному наступу радянських військ.

Еінцева поразка Німеччини.

25 квітня на Ельбі відбулася зустріч союзників, після чого розпочався штурм Берліна. У ніч з 8 на 9 травня представники німецького командування підписали акт про беззастережну капітуляцію Німеччини. Верховна влада на німецькій території перейшла до союзних держав.

17 липня – 2 серпня 1945 р. у Потсдамі (поблизу Берліна) відбулася третя конференція глав урядів СРСР, США та Великобританії. В її роботі взяли участь Й. Сталін, Г. Трумен і У. Черчілль (у ході конференції його замінив новий британський прем'єр, лейборист Клемент Еттлі). Потсдамська конференція опрацювала позицію союзників до Німеччини та союзних з нею держав, визначила перспективи мирного врегулювання в Європі. Конференція доручила Раді міністрів закордонних справ підготувати умови для підписання мирних договорів з Німеччиною та її колишніми союзниками.

Конференція ухвалила спеціальну постанову про створення Міжнародного військового трибуналу для суду над головними військовими злочинцями.

43

Економічна політика: зменшення прямих податків на дохід, збільшення не прямих податків, в тому числі пдв. Для боротьби з дефіцитом бюджету: скорочено дотації підприємствам, скорочена допомога депресивним регіонам, знижено витрати на соціальну сферу, зменшення видатків на вищу освіту, продаж державних підприємств, особливо збиткових, в підприємствах що залишались в державній власності посилювали контроль за керівництвом. Завдяки приватизації покращилась якість продукції, знизилась вартість, багато британців стали акціонерами. Стимулювався розвиток малого бізнесу.

Програма Тетчер передбачала курс на різке обмеження державного регулювання, посилення ринкових механізмів і стимулювання приватного підприємництва шляхом зменшення податків, боротьбу з інфляцією через скорочення витрат державного бюджету, приборкання профспілок і насадження культу індивідуалізму. Кабінет М. Тетчер збільшив асигнування монополіям, урізав витрати на соціальні потреби з метою сповільнити, а відтак зупинити зростання цін. У соціальній сфері Тетчер застосувала принцип: хто багато заробляє, тому нічого безплатно вчитися і лікуватися. Держава, на думку прем'єр-міністра, має повернутися до ролі нічного сторожа, звести до мінімуму втручання в економіку. Уряд знизив максимальні ставки податків з корпорацій, створив режим найбільшого сприяння для нових перспективних галузей. Важливе значення для реалізації економічної політики консерваторів мав видобуток північноморської нафти (на шельфі Північного моря Великобританія щорічно видобуває 80 млн. т легкої нафти). Крім того, уряд Тетчер рішуче закривав збиткові підприємства, обмежив зростання зарплати шістьма відсотками на рік. Приватному підприємництву надавалася цілковита свобода, націоналізовані підприємства передавалися приватному секторові. Водночас відбувалася ліквідація численних бюрократичних рогаток. Урядові Тетчер значною мірою вдалося приборкати профспілки.

Проповідуючи соціальний дарвінізм (кожен за себе, і хай виживає сильніший), консерватори прагнули зробити англійців нацією власників. Безперечно, як і будь-яке явище, тетчеризм мав як свої плюси, так і мінуси. З одного боку — звільнення зайвих робочих рук, а з іншого — чимало "синіх комірців" стали "білими", квартиронаймачі — власниками, в тому числі й муніципальних квартир (1 млн. їх було розпродано за пільговими цінами). Денаціоналізація державного сектору здійснювалася у такий спосіб, щоб сприяти народному капіталізмові. З 1979 р. кількість власників акцій в Англії перевищила 8 млн. чол., тобто кожен третій виборець став акціонером.

Англійське "диво" М. Тетчер трималося на трьох китах: високих банківських ставках, що стримували інфляцію і стимулювали іноземні інвестиції; засобах, отриманих від денаціоналізації; доходах від продажу нафти Північного моря. Англійським виборцям хотілося б поєднання соціальної політики лейбористів та економічного курсу консерваторів. Проте поєднати те й інше не судилося навіть знаменитій "залізній леді" — М. Тетчер.

Не менш рішуче діяла М. Тетчер у сфері зовнішньої політики, захищаючи національні інтереси Великої Британії. У 1982 p., анітрохи не вагаючись, вона здійснила військову акцію проти Аргентини, війська якої висадились на Фолклендських островах, унаслідок чого там було відновлено британський суверенітет. У фолклендській війні загинули 255 британських солдатів.

44.

Уряд оприлюднив 4 вересня 1958 р. нову конституцію. проголошувала президентську республіку. Вона надавала широкі повноваження президентові, який обирався парламентом" тобто непрямим голосуванням, терміном на сім років (з 1962 р. — прямим). Таким чином, президент став незалежним від парламенту. Він — глава держави, головнокомандувач, призначає прем'єр-міністра, вищих військових та цивільних осіб, затверджує закони, може повертати їх на повторний розгляд, розпускає Національні збори, відповідно до статті 16 Основного закону, оголошує надзвичайний стан і бере всю повноту влади до своїх рук. Парламент — Національні збори та сенат — не може змістити президента. На референдумі 28 вересня 1958 р. 79 % французів схвалили нову конституцію. На результати референдуму вплинули такі чинники, як розчарування мас у режимі Четвертої республіки, а також авторитет де Голля. Основою нового режиму стала новостворена партія — Союз на захист нової республіки (ЮНР).

Своїм основним внутріполітичним завданням уряд де Голля вважав досягнення соціального консенсусу між різними верствами французького суспільства. Відновлюючи авторитет держави, де Голль гарантував демократичні свободи і поважав їх. Він був переконаним республіканцем.

Будучи переконаним захисником існуючого порядку, основаного на приватній власності та ринковій економіці, він водночас не вважав гроші єдиним мірилом цінностей у стосунках між людьми та соціальними верствами. Цивільну владу ставив вище військової.

Стабілізація політичного режиму сприяла економічному розвиткові. За перші десять років існування П'ятої республіки (1958—1968) виробництво промислової продукції виросло на 60 %, його щорічний приріст становив 5,7 %. У промисловості широко застосовувалася автоматизація, електронно-обчислювальна техніка, конвеєрне виробництво. Коштом держави була створена атомна та ракетна промисловість. Велика увага приділялася житловому будівництву. Якщо в період Четвертої республіки капітали з країни тікали за кордон, то тепер вони посилено інвестувалися всередині країни. Характерною особливістю Франції була наявність великої кількості дрібних підприємств. На 84 % усіх підприємств кількість зайнятих не перевищувала 5 чол. Щоб уникнути енергетичних труднощів, здійснювалося будівництво АЕС.

Значна увага приділялася сільському господарству.Індустріалізація праці в сільському господарстві привела до скорочення кількості працюючих на 25 %.

Економічне піднесення 60-х років мало своїм наслідком збільшення заробітної плати та соціальних видатків держави. Зокрема, було запроваджено 80-відсоткову компенсацію за лікування, чотиритижневу оплачувану відпустку.

На президентських виборах 1965 р. знову переміг де Голль. Кандидат від Фронту демократичних і соціалістичних лівих сил (ФДСЛС) Франсуа Міттеран набрав 45 % голосів. Успіх де Голлю забезпечили економічне піднесення, незалежна зовнішня політика, відмова від колоніалізму та незаперечний авторитет самого президента.

45.

Конституція 1946 р. знаменувала завершення Тимчасового режиму і початок Четвертої республіки у Франції.Нова конституція встановлювала сувору підзвітність уряду парламентові, надавала широкі права громадянам: право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, освіту, участь у керівництві державними підприємствами, на страйк у рамках закону. Проголошувалися рівність чоловіків і жінок, населення метрополії і колоній, що мало послужити збереженню колоніальної імперії. Під тиском лівих до конституції було внесено статтю, відповідно до якої будь-яке майно, що набувало характеру монополії, мало стати власністю всього народу. Важливим положенням конституції була заборона ведення завойовницьких воєн. Конституція 1946 р. проіснувала всього 12 років.

У 1948 р. Франція досягла довоєнного рівня виробництва, а в 1958 р. обсяг виробництва зріс у два рази. Для державного сектора економіки розроблялися обов'язкові до виконання планові завдання, приватному — давалися рекомендації. Намагаючись досягти більшої ефективності у здійсненні цієї політики, держава зосередила у своїх руках такі важелі, які давали можливість непрямого втручання у виробництво з метою його регулювання. Зокрема, держава узаконила своє право на видачу іноземної валюти приватним підприємцям. Вона ж да вал а дозвіл на будівництво нових підприємствЗ метою сприяння розбудові великої промисловості енергоресурси, паливо, сировина були зосереджені здебільшого в руках держави і поставлялися великим підприємцям на пільгових умовах. На дрібні та середні підприємства подібні пільги не поширювалися.

Політична криза 1947 р.

На початку 1947 р. за умов швидкого зростання цін на предмети першої необхідності, погіршення життєвого рівня трудящих голлісти створили Об'єднання французького народу (РПФ). Нова партія виступила з ініціативою відміни конституції 1946 p., встановлення в країні сильної влади. З іншого боку, ФКП організувала у великих промислових центрах демонстрації та мітинги, на яких висувалися вимоги покрашення матеріального рівня життя. Критичним моментом у політичній боротьбі, що розгорілася, став страйк на державних заводах "Рено" наприкінці квітня 1947 р. Робітники вимагали виплати преміальних за перевиконання виробничих норм. їх активно підтримали міністри-комуністи. На початку травня 1947 р. комуністи проголосували в парламенті за недовір'я уряду. Згідно з існуючими правилами вони були позбавлені участі в кабінеті як порушники міністерської солідарності. Зі свого боку, лідери Соціалістичної партії, які чекали слушного моменту, відмовилися від політики єдності з комуністами, котра вже давно була для них обтяжливою, і перейшли на позиції антикомунізму. Однак розрив із соціалістами не зупинив керівництво ФКП. У листопаді 1947 р. комуністи закликали робітничий клас до загального страйку, явно плануючи використати його у своїх політичних цілях. Це призвело до подальшого зіткнення з французькими соціалістами. СФІО категорично виступила проти політизації профспілок, унаслідок чого Загальна конфедерація праці розкололась. З неї вийшла "Форс уврієр" ("Робоча сила"), яка підтримувала соціалістів.

В 1953 году была осуществлена конституционная реформа — вотум недоверия стал выноситься простым большинством без учёта воздержавшихся, председатель Совета Министров получил дополнительные полномочия по роспуску Национального Собрания, правительство получило право на ограниченную законодательную деятельность в рамках делегированных ему полномочий, Совету Республик было предоставлено право законодательной инициативы, вводился упрощённый порядок избрания Президента (без дебатов, простым большинством), отменялось положение о коалиционном правительстве, пропорциональная система была заменена мажоритарной. Алжирська криза.

46.

Принципові основи союзницького контролю і міжнародного правового статусу переможеної Німеччини були закладені на Кримській (4— 11 лютого 1945 р.) та Потсдамській (26 липня — З серпня 1945 р.) конференціях керівників урядів СРСР, США та Англії. були закладені основи політики чотирьох "Д": демократизації, демілітаризації, декартелізації, денацифікації — викорінення фашизму в німецькому суспільстві, здійснення глибоких демократичних перетворень.

До складу західних зон увійшли найбільш розвинуті райони. На Сході Німеччини — в радянській зоні окупації — переважало електротехнічне машинобудування, оптична та хімічна промисловість, поліграфія тощо.

Німеччина втратила майже чверть території, якою володіла до 1938 р. Транспорт, зв'язок не працювали. До кінця І 946 р. у країні вироблялася лише 1/3 довоєнної продукції.

Усупереч потсдамським домовленостям, на другу половину 1946 р. чітко визначилися два підходи до німецького питання — західний і східний: демократичний і тоталітарний.

У післявоєнній Німеччині до влади прийшли нові політики — К. Аденayeр, Т. Хейс, К. Шумахер, Л. Ерхард, В. Брандт — нічим не пов'язані з попереднім режимом.У фінансовій галузі вижили і набували сили "Дойче банк", "Дрездиер банк", "Коммерц-банк" та ін.

Тим часом у радянській (східній) зоні відбувалася повно-масштабна підготовка до насадження тоталітаризму лівого толку (націоналізація промисловості, поступове вихолощення політичного плюралізму, аграрна реформа з прицілом на загальну колективізацію тощо).

47.

На території Східної Німеччини, де управління до жовтня 1949 р. здійснювала радянська військова адміністрація Німеччини, 7 жовтня 1949 р. було утворено Німецьку Демократичну Республіку (НДР).

За активної допомоги радянської адміністрації Соціалістична єдина партія Німеччини (СЄПН) здобула перемогу на виборах до місцевих органів влади. Марксисти здійснювали владу в країні монопольно, не допускаючи до неї соціал-демократів, проте, побоюючись впливу християнських та ліберальних демократів, прорадянська СЄПН запропонувала створити Національний фронт демократичних сил, де вона посіла домінуюче становище.

Економіка країни розвивалася за радянським зразком: провадилися примусова націоналізація підприємств, прискорена індустріалізація за рахунок згортання соціальних програм, планомірна колективізація сільського господарства (до 1952 р. було створено 1900 кооперативів), посилювався тиск держави на приватний капітал, підприємців обкладали непосильними податками, чинили їм перешкоди й обмеження.

Радянський Союз та керівництво НДР прагнули довести світові "переваги соціалізму" на прикладі розвитку "першої соціалістичної держави на німецькій землі", випередити ФРН у прихованому змаганні.

У НДР було досягнуто значних успіхів у розвиткові промисловості на основі форсування індустріалізації. Але колективізація призвела до зменшення обсягу сільськогосподарського виробництва, повільно розвивалася легка промисловість. Усе це спричинило зниження життєвого рівня. Тоталітарна система, що зміцнювалася, викликала невдоволення значної частини населення. У червні 1953 р. – ІІ німецька криза. За допомогою Радянської Армії режим В. УльбрІхта придушив виступи.

Було зроблено деякі поступки дрібним та середнім підприємцям, трохи пожвавилася економічна діяльність, НДР виходила на провідні позиції в східному блоці. Проте населення НДР продовжувало "голосувати ногами", тобто емігрувати до ФРН, користуючись з відкритості кордону між західним та східним секторами Берліна. За рішенням країн—учасниць Варшавського договору, в ніч на 13 серпня 1961 р. навколо Західного Берліна було зведено високу бетонну стіну, У конституції, прийнятій 1968 р., НДР проголошувалась "соціалістичною державою німецької нації",

1971 р. першим секретарем ЦК СЄПН став Еріх Хо-неккер, що обійняв згодом посаду голови Державної Ради ФРН. Нове керівництво посилило монопольну владу СЄПН, яка стала основним фактором загострення і поглиблення застійних та кризових явищ у житті країни. Причини кризи в НДР випливали безпосередньо із суті тоталітарної держави, значною мірою вона була результатом економічного та політичного волюнтаризму.

48.

За рішенням Кримської конференції територія Німеччини була розділена на чотири зони окупації: радянську, американську, британську й французьку. Аналогічно на чотири сектори був розділений і Берлін.Незабаром США й Великобританія дійшли до переконання, що для відновлення Західної Європи життєво необхідним є відродження економіки Німеччини. Американці й англійці перейшли до узгоджених дій. Перші кроки до об’єднання західних зон були зроблені наприкінці 1946 р., коли американська й британська адміністрації домовилися об’єднати економічне управління своїми зонами з 1 січня 1947 р. Утворилася так звана Бізонія. Управління Бізонії отримало статус парламенту, тобто набуло політичних рис. У 1948 р. до Бізонії приєднали свою зону й французи. У результаті виникла Тризонія.

Там У вересні 1948 р. було розроблено конституцію. Основний закон набрав чинності 23 травня 1949 р. після затвердження його окупаційною владою. Конституція закріпила основні громадянські та політичні свободи й проголосила Західну Німеччину демократичною федеративною державою.За формою правління ФРН стала парламентською республікою.

На противагу цьому радянська сторона 7 жовтня 1949 р. проголосила утворення Німецької Демократичної Республіки (НДР) на території своєї зони окупації. Як і всю Німеччину, на дві зони було переділено Берлін: його східна частина стала столицею НДР.Прагнучи ізолювати свою окупаційну зону від впливу західної економіки, радянське керівництво відкинуло і допомогу в рамках плану Маршалла, і введення нової грошової одиниці у своїй зоні.

Посилення протистояння СРСР і країн Заходу унеможливило створення єдиної німецької держави. У серпні 1949 р. у Західній Німеччині відбулися загальні парламентські вибори, які принесли перемогу партії ХДС/ХСС, а 7 вересня було проголошене створення Федеративної Республіки Німеччини. У відповідь 7 жовтня 1949 р. на сході країни була проголошена Німецька Демократична Республіка. Отже, восени 1949 р. розкол Німеччини набув юридичного оформлення.

1952 р. США, Англія й Франція підписали із ФРН договір, за яким припинялася формальна окупація Західної Німеччини, але їхні війська залишалися на німецькій території. 1955 р. між СРСР і ГДР був підписаний договір про повний суверенітет і незалежність НДР.

49.

Для Радянського Союзу відносини з Німецькою Демократичною Республікою мали особливе значення. В НДР розміщувалося найпотужніше угрупован­ня радянських військ, НДР була найважливішою ланкою ОВД, «форпостом соціалізму в Європі». Тим часом стрімке падіння впливу Соціалістичної єдиної партії Німеччини набувало неповоротного характеру, об'єктивно сприяючи поглибленню загальної кризи в НДР, що врешті-решт підштовхувало до об'єднання за західнонімецьким сценарієм.Тенденції, які намітилися у грудні 1989 — січні 1990 р. в розвитку міжнімецьких відносин, свідчили про неминучість державного об'єднання двох країн

Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини був підписаний у Москві 12 вересня 1990 р. в результаті переговорів за формулою «2+4» — ФРН, НДР плюс СРСР, США, Велика Британія, Франція, хоча початковий задум полягав у реалізації формули «4+2», тобто СРСР, США, Велика Британія і Франція мали провести переговори з двома німецькими державами та укласти договір. Договір «2+4» чітко визначив статус об'єднаної німецької держави, її територію, кордони, права і відповідальність. У Європі не створювалася нова держава, але розширювалася федеративна Республіка Німеччина, яка існувала з 1949 р.

Об'єднана Німеччина отримала повний суверенітет не тільки у внутрішніх, а й у міжнародних справах внаслідок відмови чотирьох держав від своїх прав і відповідальності щодо Берліна й Німеччини в цілому, від чотиристоронніх угод за підсумками Другої світової війни. Таким чином, договір шести держав — ФРН, НДР, США, СРСР, Великої Британії та Франції — від 12 вересня 1990 р. остаточно ліквідував ялтинсько-потсдамську систему міжнародних відносин. Руйнування повоєнного устрою в Європі мало значні наслідки: воно не тільки привело до руйнації системи союзів країн Східної Європи і до розпуску Організації Варшавського Договору, а й стало однією з причин розпаду Радянського Союзу,Урочисте входження нових земель до ФРН відбулося 3 жовтня 1990 р. «День німецької єдності» було проголошено національним святом. 14 жовтня 1990 р. пройшли перші вільні вибори у ландтаги (парламенти) п'яти нових земель.

Внутрішньонімецькі проблеми першої половини 90-х років

Найголовнішою внутрішньою проблемою країни була інкорпорація п'яти новоприєднаних земель колишньої НДР. На думку деяких аналітиків, НДР відставала від ФРН у своєму розвитку на 25 років. Протягом чотирьох років після об'єднання уряд ФРН витратив на модернізацію та оздоровлення східних земель 400 млрд. дол. Планово-командне господарство переведено на ринкове. Перехід Східної Німеччини до ринку відгукнувся безробіттям. Усе це призвело до різкого погіршення соціальної ситуації.

50.

Мюнхенська угода про приєднання прикордонних земель Чехословаччини, населених німцями, до нацистської Німеччини, стала результатом агресивної політики Гітлера, який проголосив ревізію Версальського мирного договору 1919 року з метою відновлення німецького рейху, з одного боку, і підтриманої США англо-французької політики «умиротворення», з іншого.Англійське і французьке керівництво було зацікавлене в збереженні статус кво, що склався в Європі в результаті Першої світової війни 1914—1918 років, і розглядало політику Радянського Союзу та світового комуністичного руху як головну небезпеку для своїх країн. Лідери Великобританії та Франції прагнули політичними і територіальними поступками за рахунок країн Центральної та Південно-Східної Європи задовольнити експансіоністські домагання Німеччини та Італії, досягти «широкої» угоди з ними і забезпечити тим самим власну безпеку, підштовхнувши німецько-італійську агресію в східному напрямку.

Судети належали до найбільш промислово розвинутих районів Чехословаччини. У регіоні 3,3 млн населення становили компактно проживаючі етнічні, так звані судетські німці. Гітлер із самого початку своєї політичної діяльності вимагав їхнього возз'єднання з Німеччиною, неодноразово робив спроби здійснити цю вимогу.

У березні 1938 року без будь-якої протидії з боку західних держав Німеччина здійснила силове захоплення (аншлюс) Австрії. Після цього різко посилився німецький натиск на Чехословаччину.

13 вересня гітлерівське керівництво інспірувало заколот судетських фашистів, а після його придушення чехословацьким урядом стало відкрито загрожувати Чехословаччині збройним вторгненням. 15 вересня на зустрічі з Гітлером у Берхтесґадені прем'єр-міністр Великої Британії Чемберлен погодився з вимогою Німеччини передати їй частину чехословацької території. Через два дні англійський уряд схвалив «принцип самовизначення», як була названа німецька анексія Судетської області.

22-23 вересня Чемберлен знову зустрівся з Гітлером, який ще більше посилив вимоги до Чехословаччини і терміни їхнього виконання.Скориставшись моментом, свої територіальні вимоги висловили Польща і Угорщина. Це дозволило Гітлеру виправдати анексію Судет «міжнародним» характером вимог до Чехословаччини.

У цій ситуації за ініціативою Муссоліні 29-30 вересня 1938 року було проведено нараду представників Англії, Франції, Німеччини та Італії в Мюнхені, на якому 30 вересня без участі представників Чехословаччини було підписано Мюнхенська угода (датована 29 вересня).

Обґрунтовуючи свої вимоги канцлер Німеччини А. Гітлер доводив Е. Даладьє і Н. Чемберлену, що Чехословаччина є «форпостом більшовизму у Європі», пов'язана із СРСР договором про взаємодопомогу, а Радянський Союз підштовхує її до війни з Німеччиною. При цьому керівництво СРСР не лише намагається завдати удару по Гітлеру, а й розраховує розв'язати світову війну, наслідком якої може стати більшовицька революція.

Згідно з цією угодою, Чехословаччина повинна була в період з 1 по 10 жовтня очистити Судетську область з усіма укріпленнями, спорудами, шляхами сполучення, фабриками, запасами зброї тощо. Також Прага зобов'язувалася протягом трьох місяців дати задоволення територіальним претензіям Угорщини та Польщі. Додатково була прийнята декларація, в якій Великобританією і Францією давалися гарантії нових кордонів Чехословаччини.

Уряд Чехословаччини підкорився прийнятій у Мюнхені угоді і 1 жовтня 1938 частини вермахту окупували Судети. У результаті Чехословаччина втратила близько 1/5 своєї території, близько 5 млн населення (з них 1,25 млн чехів і словаків), а також 33% промислових підприємств. Приєднання Судет стало вирішальним кроком на шляху до остаточної ліквідації державної самостійності Чехословаччини, яка відбулася в березні 1939 року, коли Німеччина захопила всю територію країни.