Люсіль, Клеонт, Ков’єль, Ні коль.

Ніколь (до Люсіль). Щодо мене, то я мало не луснула від злості!

Люсіль. Вір мені, Ніколь, тут не може бути іншої причини... Та ось і він!

Клеонт (до Ков’єля). Я не хочу з нею розмовляти!

„Ков’єль. Я все робитиму, як і ви.

Люсіль. В чому річ, Клеонте? Що з вами?

Ніколь. Та що з тобою, Ков’єлю?

Люсіль. Чому ви такі сумні?

Ніколь. Чого це ти намурмосився?

Люсіль. Чи ви оніміли, Клеонте?

Ніколь. Чи тобі мову відібрало, Ков’єлю?

Клеонт. Ось хто справжня лиходійка!

Ков’єль. Ось хто Іуда!

Люсіль. Я бачу, вас збентежила наша сьогоднішня зустріч?!

Клеонт (до Ков’єля). Ага-а! Зрозуміли, що накоїли!

Ніколь. Мабуть, тебе взяло за печінку те, як ми сьогодні ранком повелися з вами?

Ков’єль (до Клеонта). На злодієві шапка горить!

Л ю с і л ь. Адже ж це єдина причина вашого гніву, чи не так, Клеонте?

К л е о н т. Так, підступна, саме так, якщо ви бажаєте знати. Але ж не турбуйтесь! Вам не пощастить тріумфу­вати. Я перший пориваю з вами всякі стосунки, щоб позбавити вас насолоди відштовхнути мене! Звичайно, мені нелегко буде подолати моє кохання до вас; невимовна туга огорне мою душу; певний час я навіть терпітиму страшні муки, але я витерплю все і краще вирву собі серце, ніж піддамся слабості і знову повернуся до вас!

Ков’єль (до Ніколь). А куди він, туди й я.

Л ю с і л ь. От уже й справді — багато галасу з нічого! Я вам зараз поясню, Клеонте, чому саме я ухилилася від зустрічі з вами сьогодні ранком.

Клеонт (намагаючись піти від Люсіль). Ні, я не бажаю нічого слухати!

Ніколь (до Комеля). Я розкажу тобі зараз, чому ми так хутенько пройшли повз вас сьогодні.

Ков’єль (намагаючись також піти від Ніколь). Я не хочу нічого слухати!

Люсіль (ідучи за Клеонтом). Отже, сьогодні ран­ком...

Клеонт (ідучи й не дивлячись на Люсіль). Ні, я вам кажу!

Ніколь (ідучи за Комелем). Зрозумій, що...

Ков’єль (також ідучи й не дивлячись на Ніколь). Ні, зраднице!

Люсіль. Слухайте!

Клеонт. Знати нічого не хочу!..

Ніколь. Дай же мені сказати!

Ков’єль. Я глухий...

Люсіль. Клеонте!

Клеонт. Ні!

Ніколь. Ков’єлю!

Ков’єль. Нізащо!

Люсіль. Стривайте!

Клеонт. Пусті балачки!

Ніколь. Вислухай мене!

Ков’єль. Дурниці!

Люсіль. Одну хвилинку!

Клеонт. Ніколи!

Ніколь. Трошки терпіння!

Ков’єль. До дідька!

Люсіль. Два слова!

Клеонт. Ні, тепер — кінець!

Ніколь. Одне слово!

Ков’єль. Відчепись від мене!

Люсіль (спиняючись). Гаразд! Якщо ви не хочете мене вислухати, залишайтесь з своїми думками... Можете робити що хочете...

Ніколь (теж зупиняючись). Коли так, роби як зна­єш!

Клеонт (повертаючись до Люсіль). Ну, скажіть же нарешті, яка причина вашого милого поводження.

Люсіль. (намагаючись піти від Клеонта). Я вже не маю більше охоти з вами про це розмовляти.

Ков ’ єль (повертаючись до Ніколь). Ну, ну, поясни ж нам нарешті, в чому тут справа?

Ніколь (намагаючись також піти від Ков’єля). Я більше нічого не хочу тобі пояснювати.

Клеонт (ідучи за Люсіль). Скажіть же мені... Люсіль (ідучи й не дивлячись на Клеонта). Ні, я нічого не скажу.

Ков’єль (ідучи за Ніколь). Поясни ж мені... Ніколь (ідучи і теж не дивлячись на Ков’єля). Ні, мені нічого пояснювати.

Клеонт. Змилуйтесь!

Люсіль. Я ж вам сказала: ні!

Ков’єль. Зроби ласку!

Ніколь. І не подумаю.

Клеонт. Я вас прошу!

Люсіль. Ідіть собі!

Ков’єль. Благаю тебе!

Ніколь. Забирайся!

Клеонт. Люсіль!

Люсіль. Ні!

Ков’єль. Ніколь!

Ніколь. Нізащо!

Клеонт. Заради всього святого!

Люсіль. Я не хочу.

Ков’єль. Ну, скажи ж мені...

Ніколь. Ніколи.

Клеонт. Розвійте мої сумніви!

Люсіль. Ні, не маю ніякого бажання.

Ков’єль. Та розтлумач же мені все як слід! Ніколь. Ні, пропала охота!

Клеонт. Гаразд! Якщо ви так мало цінуєте мій спокій, якщо не хочете виправдати перед і мною вашого

поводження, що так жорстоко образило моє палке кохан­ня,— ви бачите мене, невдячна, востаннє: я тікаю звідси і далеко від вас помру з горя та любові...

Ков’єль (до Ніколь),. І я подамся звідси з ним разом.

Люсіль (до Клеонта, що хоче вийти). Клеонте!

Ніколь (до Ков’єля, що йде за своїм паном). Ков’єлю!

Клеонт (спиняючись). Що?

Ков’єль (теж спиняючись). Чого тобі?

Люсіль. Куди ж ви йдете?

Клеонт. Я вам уже сказав куди.

Ков’єль. Ми йдемо вмирати.

Люсіль. Ви йдете вмирати, Клеонте?

Клеонт. Так, жорстока! Бо ви самі цього бажаєте...

Люсіль. Я? Я хочу вашої смерті?

Клеонт. Так, ви цього хочете.

Люсіль. Хто вам це сказав?

Клеонт (підходячи, до Люсіль). Як же не хочете, коли ви не хочете розвіяти моїх сумнівів?

Люсіль. Хіба ж я в тому винна? Коли б ви тільки захотіли мене вислухати, справа пояснилася б дуже просто: я сказала б вам, що винна в тій ранішній пригоді, яка завдала вам такої кривди, тільки моя стара тітка. Ми йшли разом з нею, а вона поклала собі в голову, що досить чоловікові лише наблизитися до дівчини, як він уже збезчещує її. Ця стара пані завжди гризе нас за легковажність і уявляє всіх чоловіків чортами, від яких чесні дівчата повинні тікати світ за очі.

Ніколь (до Ков’єля). В цьому-то й весь секрет.

Клеонт. Ви мені правду кажете, Люсіль?

Ков’єль (до Ніколь). А ти не брешеш, Ніколь?

Люсіль (до Клеонта). Це найщиріша правда.

Ніколь (до Ков’єля). Все точнісінько так і було.

Ков’єль (до Клеонта). Чи повірити їм?

Клеонт. Ах, Люсіль, єдиним словом, що злітає з ваших уст, ви можете заспокоїти всю бурю мого серця! Як легко віриш тим, кого кохаєш!

Ков’єль. Ах, ви ж бісенята! Та й ловко ж ви вмієте улестити нашого брата!