3. Оцінка діяльності братств

У 80-х роках XVI ст. в українських містах стали поширюватися громадські організації православного міщанства — братства. Їх виникнення зумовлювалося прагненням міського населення, передусім середніх його верств, об'єднатися для захисту своїх соціально-економічних інтересів і боротьби проти насильного покатоличення й полонізації. Статути братств передбачали прийняття вступаючими присяги, виборність старшин і їх звітування перед братчиками, регулярне проведення зборів. У ряді міст братства організовувалися на базі існуючих об'єднань міщан — наглядачів за церковним майном.

Наприкінці 1585 р. українські міщани Львова розробили статут своєї організації — Успенського братства. Незабаром воно вийшло з-під юрисдикції місцевої церковної ієрархії і стало ставропігійським (підпорядкованим безпосередньо вищій церковній ієрархії). Серед перших його керівників виділявся Юрій Рогатинець, ремісник-сідляр і публіцист, відомий в Речі Посполитій і за кордоном.

Подібні організації стали виникати в передмістях Львова, а також в інших містах. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. вони з'явилися в більшості міст Галичини, Холмщини, Підляшшя. У 1589 р. організаційно оформилися братства в Рогатині та Красноставі, в 1591 р. — у Бресті та Городку, в 1592 р. — у Комарні, в 1594 р. — у Любліні, близько 1615 р. — у Києві (Богоявленське), а близько 1617 р. — у Луцьку (Чеснохрестське). На початку XVII ст. відзначалися активністю братства в Дрогобичі, Перемишлі, Більську, Холмі, Замості, Бережанах. Виникали братства також в окремих селах.

Духівництво намагалося прибрати братства до своїх рук, у зв'язку з чим наприкінці XVI ст. спалахнув конфлікт між групою галицьких братств, з одного боку, і верхівкою православного духовенства на чолі з львівським єпископом Гедеоном Балабаном — з другого.

Керівники ряду братств гостро критикували зловживання духівництва, особливо вищого. Долаючи опір церковної ієрархії, вони дедалі ширше запроваджували принцип виборності служителів церкви з числа світських людей — членів братств, прагнули встановити контроль над усією діяльністю церковників.

Діяльність братств проходила в складних умовах. Вона зустрічала різку протидію з боку міської влади й уніатського духівництва. Київський уніатський митрополит Йосип Рутський інкримінував противникам унії те, що вони в усіх містах створили братства, видали свої закони, поставили урядовців, наклали на себе загальний податок відповідно до можливостей кожного і в такий спосіб збирали великі кошти, хоч «до братств належать люди значно нижчого стану», ніж шляхта. Активних учасників братського руху звинувачували в тому, що вони «відмовляються коритися владі магістрату, самі собі чинять нові суди і кари, під страхом вічного прокляття не дозволяють звертатися до магістрату». Справді, статути багатьох братств передбачали, що тільки виборна старшина має судити їх членів, і категорично забороняли останнім звертатися до державних судів. Отже, найактивніші братства прагнули створити органи місцевого самоврядування, протиставляючи при цьому їх установам державної влади. Така діяльність була для них одночасно певною школою політичної боротьби.

Білет 22

1..МАЗЕПА ІВАН СТЕПАНОВИЧ – гетьман України (1687-1709 рр.); видатний державно-політичний і культурний діяч кінця XVII – поч. XVIII ст. Народився 20 березня 1639 р. у с. Мазепинці (нині Білоцерківський район Київської області). Належав до родини відомої правобережної української шляхти. Початкову освіту отримав у школі Київського братства, згодом закінчив Києво-Могилянський колегіум та Єзуїтську колегію у Варшаві. Протягом трьох років навчався у Німеччині, Італії, Франції та Голландії, де здобув блискучу європейську освіту, досвід європейського політичного та культурного життя. Знав кілька іноземних мов. Формування національно-політичних переконань І.Мазепи відбувалося під час служби при гетьманах П.Дорошенкові та І.Самойловичеві, які мали програми відродження самостійної і соборної української держави.

І.Мазепа був першим українським гетьманом, який незмінно тримав гетьманську булаву протягом майже 22 років (8081 днів). Цей період характеризувався економічним розвитком України-Гетьманщини, стабілізацією соціальної ситуації, піднесенням церковно-релігійного життя та культури.

На початку XVIII ст., в умовах Північної війни (1700-1721), гетьман І.Мазепа в союзі з польським королем Станіславом Лещинським та шведським королем Карлом ХІІ здійснив спробу реалізувати свій військово-політичний проект, метою якого був вихід з-під протекторату Московської держави і утворення на українських землях незалежної держави.

Помер у ніч з 21 на 22 вересня 1709 р. у с. Варниця поблизу м. Бендери. Похований у монастирі Св. Георгія (Юрія) м. Галац (Румунія).

Що дала Україні акція Мазепи? Лівобережна Україна залишилась під владою російського царя. Статус Гетьманщини було збережено, але Запорозька Січ ліквідована. Політичні і військові позиції російського царизму в Україні посилились. Правобережна Україна залишилась під владою Польщі. Причорномор’я продовжувало перебувати у складі Кримського ханства.

Україна як політичне утворення (державність) і етнічна спільнота (народ) набули авторитету політично ненадійних і непередбачуваних союзників. Серед української верхівки і народу утвердилась політично шкідлива традиція поділу на “проросійських” та “антиросійських”. Російський імперіалізм отримав нагоду звинувачувати українців у політичному “зрадництві”. Українська козацька старшина як суспільний стан послабила власні політичні позиції і підпорядкувалась російському царизму і дворянству. Запорозьке козацтво втратило військову могутність і роль соціального авангарду українського народу. Серед народу все більше почало поширюватись недовір’я до української верхівки, її соціального курсу, виплеканого Мазепою, політична дезорієнтація і відсторонення широких народних мас від політики. Боротьба за Україну стала сприйматись як справа не переможна (Б.Хмельницький), а програшна (І.Мазепа), а тому безнадійна.

Наслідки більш ніж сумнівні!

Зробивши спробу державно-політичної переорієнтації на Карла-12, гетьман І.Мазепа зазнав цілковитої поразки. Політологи В.Танцюра і В.Петровський вважають, що “тільки неймовірний збіг обставин міг забезпечити успіх намаганню Мазепи протистояти російському царю. Більшість зовнішніх і внутрішніх чинників зумовлювали неминучість його поразки”[7, с. 142].

Виходячи зі всього вищенаведеного, акт Мазепи не може вважатись як ретельно продумана, підготовлена і відповідальна політична дія. Навпаки, цю спробу можна оцінити як політично невмотивовану, організаційно непідготовлену, пропагандистськи незабезпечену, суб’єктивну і випадкову авантюру, що не мала об’єктивних шансів на успіх. А це, в свою чергу, не дає можливості говорити про державно-політичні таланти гетьмана І.Мазепи та позитивну оцінку найважливішої дії його життя в українській історії.

Українська історія знає чимало політичних, державних діячів, завдяки діяльності яких вітчизняні політичні, державницькі позиції посилювались, народ отримував позитивні імпульси для розвитку. Гетьман І.Мазепа, попри значний вплив на українську історію, на наш погляд, є фігурою більш ніж неоднозначною.

2.

Після смерті генерального секретаря ЦК КПРС К. Черненка в березні 1985 року на посаду керівника партії і держави обрано Михайла Горбачова. Саме за його ініціативою розпочалася перебудова в СРСР (з квітня 1985 року). Перебудова мала охопити п'ять провідних сфер життєдіяльності суспільства:

• економіку (перехід від екстенсивних методів господарювання до інтенсивних);

• внутрішню політику (демократизація суспільного життя та народовладдя);

• зовнішню політику (припинення «холодної війни» та побудова спільноєвропейського дому);

• соціальну сферу (поліпшення матеріального та культурного добробуту населення);

• ідеологію (ліквідація цензури; гласність, вільне виявлення думки громадян).

Теоретично ідеї перебудови мали шанс на реалізацію, але, як показало подальше життя, крім загальних декларацій, М. Горбачов так і не зміг протягом 6-річного періоду висунути будь-яку практичну концепцію реформування радянського суспільства.

Перебудова швидко зайшла в глухий кут, поглибила суспільно-політичну, економічну та національну кризи, завершилася розпадом СРСР. Партійне керівництво України на словах однозначно виконувало «маневри» кремлівського керівництва, а насправді певний час блокувало перебудовчі процеси в Україні.

Перебудова мала чотири етапи:

• березень 1985 року - січень 1987 року — перебудова здійснюється під гаслом «більше соціалізму»;

• 1987-1988 pp. — основний лейтмотив — «більше демократії»;

• 1989-1990 pp. — розмежування й розкол у таборі провідників перебудови;

• 1991 рік — перемога радикал-реформізму, розпад СРСР.

Перебудовчі процеси в Україні контролювала управлінська номенклатура тоталітарної держави. Протягом 1985-1987 pp. в Україні не було значних політичних сил у вигляді громадських об'єднань та народних фронтів, які виникли в Прибалтиці та Росії. На тлі загального розвалу ситуація в Україні залишилася відносно стабільною.

Перебудова", як і кожна "революція згори", була доволі обмеженою і непослідовною. Але головне її значення полягало в тому, що вона спричинилася до різкого зростання політичної активності широких народних верств. Демократизація дедалі більше охоплювала всі сторони життя українського суспільства, яке, у свою чергу, все частіше почало звертати погляди до національних глибин: історії, культури, мови.

Провісником українського національного відродження стала Спілка письменників України та її друкований орган — газета "Літературна Україна". Публікації виступів та статей Р. Братуня, О. Гончара, І. Дзюби, І. Драча, С. Плачинди та інших письменників, де порушувалися проблеми захисту української культури, навколишнього середовища, містилися перші згадки про забуті сторінки історії України, мали широкий відгомін у суспільстві. Влітку 1987 р. Пленум Правління СПУ дійшов висновку про доцільність конституційного захисту української мови. Значною була заслуга письменників у справі повернення в українську літературу раніше заборонених творів, зокрема, В. Винниченка, Г. Косинки, М. Зерова, М. Куліша, В. Підмогильного, М. Хвильового; з'явилися історичні праці М. Грушевського, Д. Яворницького та ін.

Вагомим чинником зміцнення українського демократичного руху були незалежні українські видання: часописи "Голос відродження", "Український вісник", "Євшан-зілля", "Кафедра", "Дзвін", "Молода Україна", "Поступ" та ін. Під їхнім впливом змінювалися на краще офіційні видання: газета "Молодь України", журнали "Київ", "Вітчизна", "Жовтень" ("Дзвін"), "Прапор" ("Березіль") тощо.

У вересні 1989 р. нарешті було звільнено з посади В. Щербицького. Першим секретарем ЦК Компартії України став В. Івашко. Зміни у керівництві верхнього ешелону влади прискорили демократичні процеси в Україні. Зокрема, важливою віхою у національному відродженні стало прийняття у жовтні 1989 р. Закону "Про мови в Українській PCP", згідно з яким проголошувався державний статус української мови. У 1990 р. значного резонансу набули два масові політико-просвітницькі заходи новоствореного Народного руху України (НРУ, або Рух). Перший — "живий ланцюг", присвячений Акту злуки УНР і ЗУНР, Другий — велелюдне святкування у серпні 500-річчя українського козацтва. Складовою демократичних процесів, які відбувалися в Україні, став рух за легалізацію українських церков — греко-католицької та автокефальної православної.

Першим широкомасштабним всеукраїнським політичним об'єднанням був Народний рух України за перебудову, установчий з'їзд якого відбувся у вересні-1989 р. Головою НРУ було обрано поета І. Драча..

Після того як у березні 1990 р. з Конституції СРСР було вилучено положення про "керівну і спрямувальну" роль КПРС, партійне будівництво прискорилося

Значний вплив на розгортання демократичних процесів в Україні, зростання національної свідомості справили вибори 1989—1990 рр. У березні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР. Демократичний блок виступав за реальний суверенітет України, багатопартійність і політичний плюралізм, рівноправність і різноманітність форм власності, національне відродження українського народу, необхідність прийняття нової Конституції. В цілому по республіці Демблок здобув 1/4 мандатів. Україна отримала перший у своїй історії відносно демократично обраний парламент. Його головним завданням мало стати переобрання на себе всієї політичної зради, що досі належала ЦК КПУ.Одночасно з виборами до Верховної Ради УРСР відбулися вибори до місцевих рад. У більшості з них перемогу здобув компартійний апарат.

Отже, в історії України розпочався завершальний етап боротьби за здобуття державної незалежності.

3.

Прийняття Руссю християнства - визначна подія в її історії, багато в чому зумовила подальший розвиток політичної, громадської і культурного життя.

Християнство створило широку основу для об'єднання всіх народів російського суспільства. Християнство поступово почало витісняти язичницькі обряди і традиції і на цій основі відбулася гуманізація общества.Значітельним культурним переворотом було запровадження єдиної писемності. Прийняття християнства сприяло становленню міський культури в переважно сільськогосподарської за родом життєдіяльності країні. Під впливом християн розвивалися храмові будівництво, книжкове справа, література, історія та філософія.

На основі християнізації відбувається становлення нового типу державності в Київській Русі, яка значною мірою набуває візантійську форму. Встановлюється тісний взаємозв'язок між світською і церковною владою, при верховенстві перших над другим. У першій половині 11століття починається оформлення церковної юрисдикції. У відання церкви передаються справи про шлюб, розлучення, сім'ї, деякі спадкові справи.

Значна роль відводиться церкви в міжнародних справах, пов'язаних з поглибленням відносин з християнськими державами та церквами.

У цілому завдяки прийняттю християнства Київська Русь була включена в європейський християнський світ, а значить і стала рівноправним елементом європейського цивілізаційного процесу. Однак прийняття християнства мало і негативні наслідки. Православ'я сприяло відокремлення Русі від західноєвропейської цивілізації. З падінням Візантії Російська держава і

Російська православна церква виявилися, по суті справи, в ізоляції від решти християнського світу. Саме цією обставиною може бути частково пояснений відмову Західної Європи прийти на допомогу Русі в її протиборстві з іновірцями (татаро-монголами, турками та іншими завойовниками).

Білет 23

1.

У 1710 р. залишки козацького війська обирають на гетьмана П. Орлика (1710- 1742 рр.) - колишнього генерального писаря при І. Мазепі. Намагаючись забезпечити собі підтримку, Орлик створює проект під назвою «Пакти і Конституція прав вольностей Запорізького Війська» - угоду між гетьманом, старшиною і запорожцями. Статті конституції передбачали встановлення національного суверенітету, забезпечення демократичних прав людини, єдності та взаємодії законодавчої, виконавчої і судової влади.

У зовнішній політиці передбачалася спілка зі Швецією та кримським ханом. П. Орлик виступив за непорушність кордонів Війська Запорізького, визначених ще Зборівською угодою.

У тодішніх історичних умовах проголошення прав мало суто декларативний характер. Орлик, підтриманий Карлом XII, вступає у спілку з Туреччиною і Кримом і на початку 1711 р. організує спільний похід запорожців і татар проти російських військ в Україні. Проте наступ не мав успіху, і Орлик був змушений повернутись в еміграцію.

За часів правління І. Скоропадського посилюється контроль Москви над Україною. До гетьмана був приставлений резидент - стольник А. Ізмайлов. У 1715 р. Петро І ліквідував виборність старшини і полковників. У 1721 р. Росія проголошена імперією. Після закінчення Північної війни Петро І вживає заходи з ліквідації автономії України. В 1722 р. створюється Малоросійська колегія (1722-1727 рр.) на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Вона складалася з шести російських офіцерів і прокурора та поділяла владу з гетьманом. По смерті І. Скоропадського вводиться заборона на вибори гетьмана. Українські питання з Колегії іноземних справ переходять до російського Сенату. Наказний гетьман П. Полуботок очолив боротьбу за залишки автономії Гетьманщини і домігся від Сенату певного обмеження функцій Малоросійської колегії. Але в середині 1723 р. він був заарештований і ув'язнений в Петропавлівській фортеці, де й скінчив своє життя.

Смерть Петра І у 1725 р. та загроза війни з Туреччиною змінили політичну ситуацію в Росії. Під тиском О. Меншикова, який володів значними маєтками в Україні, в 1727 р. Петро II ліквідував Малоросійську колегію і дозволив вибори гетьмана. Ним було обрано Д. Апостола. Але незабаром з'являються так звані «Рішительні пункти», які визначали статус України у складі Росії. Причому вперше цей документ виник у формі не угоди, а царського указу. Гетьман не мав права дипломатичних стосунків, старшина і полковники затверджувались імператором, усі митні прибутки України мали надходити у державну скарбницю. Тобто мова йшла лише про формальне відновлення автономії, хоч це і затримало цілковиту інтеграцію Гетьманщини у структуру Російської імперії. Після смерті Д. Апостола у 1734 р. імператорка Анна Іоанівна (1730- 1740 рр.) не дозволила обрати нового гетьмана і всю владу в Україні передала князеві Шаховському й так званому Правлінню гетьманського уряду.

В середині XVIII ст. козацька старшина почала клопотатися про відновлення гетьманства. 22 лютого 1750 р. за рішенням Єлизавети Петрівни Правління гетьманського уряду було розпущено і на гетьмана обрано К. Розумовського - молодшого брата фаворита імператорки. Розумовському вдалося розширити автономію України, повернувши її справи з Сенату до іноземної колегії. Київ і Запоріжжя знову підпорядковувалися гетьманові. Відновив Розумовський і склад генеральної старшини і суду.

Внутрішня політика Петра 1 торкнулася практично всіх сфер життя суспільства.

Одне з головних перетворень імператора – зміна державного устрою управління країною. Ще в 1708 році країну розділили на вісім великих губерній, щоб зміцнити владу на місцях. Губернії ділилися на провінції, а провінції, у свою чергу, – на повіти.

Внутрішня політика Петра 1 привела і до соціальних перетворень. Згідно з указом про єдиноспадкування, виданим в 1714 році, дворянський маєток і боярська вотчина вважалися одним і тим же.Він об’єднав два стани в одне, представники якого стали називатися дворянами. Цей же указ зобов’язував зраджувати маєток одному з синів у спадщину. Також дворянам наказувалося служити на флоті, в армії чи в органах державної влади.

Все населення, крім представників духовенства та дворянства, платило податок державі, так звану «подушну подати» Таким чином, поступово склалося нове побудова суспільства, засноване на становому принципі і кероване з боку держави законодавством.

Внутрішня політика Петра 1 майже не торкнулася сільське господарство. Не припинялося освоєння нових земель, розведення нових порід домашньої худоби, вирощування нових сортів культурних рослин. Селянські повинності встановлювалися не законом, а самими поміщиками, тому кріпаки часто перебували під найсильнішим гнітом.

Внутрішня політика Петра 1 не завжди приводила до позитивних перетворень. Пов’язано це було, перш за все, з відсутністю спеціального плану проведення різних реформ. Часто відбувалося і так, що створені приписи з часом не виправдовувалися і скасовувалися, а замість них створювалися і тут же вводилися нові.

2.

Проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. було сприйнято різними політичними силами в Україні й у Росії неоднозначно:

- більшість громадян України, що представляли всі соціальні версти, вікові групи, народи, що проживали в Україні, усі національно-демократичні сили України і союзних республік з великим ентузіазмом і повною підтримкою сприйняли цю подію;

- багато представників центральних і республіканських органів влади, партійно-державної еліти негативно поставишся до проголошення незалежності України.

М. Горбачов, прагнучи запобігши розпаду СРСР, виступив з ініціативою створення конфедерації (Союзу Суверенних Держав - ССД) замість федерації, як передбачалося в первісному тексті Союзного договору. Президент СРСР вважав, що в умовах, що склалися після проголошення республіками Радянського Союзу свого суверенітету, конфедерація буде більш прийнятною формою для їхнього об'єднання.

3 цього питання почалися переговори і дебати, що тривали до кінця листопада 1991 р. За цей час упевненість громадян України в правильності прийнятого Верховною Радою УРСР незалежного шляху розвитку республіки зміцнилася. Це продемонстрували підсумки Всеукраїнського референдуму і виборів Президента України, проведені 1 грудня 1991 р.

Значення Всеукраїнського референдуму. Референдум 1 грудня 1991 р. підтвердив Акт проголошення незалежності України, проголошений Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 р. Якщо рішення Верховної Ради могла скасувати Верховна Рада іншого скликання, то рішення референдуму скасувати не міг ніхто.

Рішення референдуму дозволили Україні затвердитися на міжнародній арені як незалежній державі. До 1 грудня 1991 р. формально незалежну Україну не визнала жодна держава. Протягом тільки грудня 1991 р. вона була визнана понад 40 державами світу.

Всеукраїнський референдум перекреслив рішення березневого референдуму про збереження Союзу РСР, його підсумки створили правову основу для перетворення декларованої незалежності в реальну.

I референдум 1991 p., і президентські вибори підтвердили бажання переважної більшості громадян України жити в незалежній демократичній державі, самостійно вирішувати внутрішні політичні й економічні проблеми. .

Вікова мрія українського народу про незалежність знайшла політичне оформлення.

Молода держава стала будувати відносини з іншими державами на основі взаємної поваги суверенітету, незалежності і територіальної цілісності, невтручання в їхні внутрішні справи, розвитку всебічних політичних, економічних і культурних зв'язків.

Вибори Президента України. В один день з референдумом відбулися і вибори Президента України.

У голосуванні щодо вибору Президента України взяли участь 31 млн 892,4 тис. чоловік. До виборчого бюлетеня були включені:

- Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук;

- голова Львівської облради В. Чорновіл;

- голова Української республіканської партії Л. Лук'яненко;

- заступник Голови Верховної Ради України В. Гриньов;

- голова Української народної партії Л. Табурянський;

- голова Народної ради в парламенті України І. Юхновський.

Незважаючи на істотні розходження в програмах, усі кандидати підтримували ідеї незалежності України.

У результаті голосування Президентом України був обраний Леонід Кравчук, за якого віддали голоси 19 млн 643,6 тис. громадян (61,56% тих, хто взяв участь у голосуванні). Отже, Голову Верховної Ради УРСР підтримали більше половини українських виборців.

Його передвиборчою програмою була програма п'яти «Д»: Державність, Демократія, Добробут, Духовність, Довіра.

5 грудня 1991 р. на засіданні Верховної Ради України Л. Кравчук прийняв присягу Президента України, виклав програмні орієнтири своєї політики на новій посаді. «Президент, - підкреслив він, - одержавши владу від народу, повинен служити йому і забезпечувати добробут, права і свободи кожної людини».

3.

Прагнучи звільнити українські землі від монголо-татарського іга, Данило Галицький значну увагу приділяв ідеї створення міжнародної антиординської коаліції. З цією метою він налагоджує союзницькі відносини з Польщею, Угорщиною, Володимиро-Суздальським князівством, зміцнює їх династичними шлюбами. Зокрема, один його син — Лев — одружився з дочкою угорського короля Бели FV Констанцією, другий — Роман — з племінницею австрійського герцога Фрідріха II Гертрудою, спадкоємицею австрійського престолу (намагання Данила утвердити сина на володіння його дружини зазнали невдачі), доньки вийшли заміж за, відповідно, мазовецького князя Земовита та володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича. Однак до очікуваних наслідків ці зовнішньополітичні кроки галицько-волинського князя, на жаль, не привели. Захід не мав наміру серйозно прилучатися до збройної боротьби проти ворога, тим більше споряджати воєнні експедиції у далекі східні степи. Що ж до володимиро-суздальського князя, то він, після того як у 1252 р. Золота Орда завдала спустошливого превентивного удару по його володіннях, втратив свій престол і втік до Швеції.

Ще одною спробою князя Данила знайти собі спільників у боротьбі проти золотоординського іга були його зносини з Папою Римським Інокентієм IV, який мав значний вплив на європейські країни. Головним змістом їхнього листування були питання протитатарської допомоги і церковного об'єднання. Данило Романович погоджувався передати свої володіння під церковну юрисдикцію Риму, але за умови організації хрестових походів проти Золотої Орди. Папа ж виступав з ідеєю не активної боротьби, а лише формування оборонного фронту для захисту Західної Європи від монголо-татарських набігів. Ці розбіжності привели до того, що коли у 1247 р. Інокентій IV через свого посланця передав Данилові королівську корону, то останній відмовився від неї, мотивуючи тим, що без серйозних гарантій західної допомоги цей крок може спровокувати агресію татар. До того ж ідею церковного об'єднання не сприйняла православна ієрархія. Зокрема, сподвижник Данила Галицького Кирило, якого він призначив у 1246 р. митрополитом Русі, навіть розірвав стосунки з князем і подався на північ до Олександра Невського, який теж був противником унії.

У 1253 р. Данило Галицький остаточно вирішив розпочати активну боротьбу з монголо-татарськими ордами на Правобережжі. У той же час Папа Римський виступив з проектом організації хрестового походу проти Золотої Орди і створення коаліції Польщі, Чехії, Моравії, Сербії та померанських князівств. Тому, надіючись отримати допомогу від Заходу, галицько-волинський князь погоджується на своє коронування та об'єднання церков. Місцем коронації став Дорогочин на Підляшші, де перебував Данило Романович під час одного з воєнних походів. Що ж до питання унії, то папу було визнано верховним пастирем руської церкви, але водночас підтверджено непорушність східного обряду і церковних прав.

Коронування Данила Романовича і надання Галицько-Волинському князівству статусу королівства істотно піднесло авторитет української держави серед європейських народів. Однак сподівання, що католицька Європа допоможе, не справдилося. Тому Данило розриває угоду про унію і вирішує власними силами воювати проти монголо-татар. Насамперед він зайнявся зміцненням свого війська та рубежів держави. З цією метою здійснив кілька походів на племена ятвягів, що нападали на прикордонні землі Волині, здобув у литовського князя Міндовга ряд міст у Білій Русі, які передав в управління синові Роману (у 1256 р. Роман загинув, захищаючи згадані території від литовців), ще раніше підкорив Люблінську землю. У 1254 р. був укладений військовий союз Данила з Міндовгом проти Золотої Орди, скріплений династичним шлюбом королевича Шварна з литовською княжною. Протягом 1254— 1255 pp. військо Романовичів здобуло міста, що піддалися татарам у т. зв. Болохівській землі (у районі річок Буг, Случ і Тетерев). А коли загони золотоординського представника на Правобережжі хана Куремси перейшли в контрнаступ, то були розгромлені під Володимиром і Луцьком. Подальший намір короля Данила рушити на Подніпров'я та визволити Київ не був реалізований через зраду литовців.

Особливо ускладнилася ситуація в українському королівстві, коли Куремсу у 1258 р. замінив енергійний воєначальник Бурундай. Романовичам довелося допомагати монголо-татарам у їхньому поході на Польщу й Литву і тим розірвати з останніми союзницькі відносини. А в 1259 р. вони під тиском величезного ординського війська були змушені зруйнувати укріплення найбільших фортець: Володимира, Кременця, Луцька, Львова. Лише Холм не скорився і зберіг свої фортифікації.

В останні роки свого життя король Данило Галицький знову повернувся до ідеї створення антиординської коаліції, докладаючи для її реалізації чималих зусиль. Але вони, як і раніше, не увінчалися успіхом. Невдачі лягли на нього важким тягарем, підірвали здоров'я, адже руйнувалися його плани опанувати Східну Україну та Київ і визволитися від монголо-татарського ярма. У 1264 р. Данило Романович помер і був похований у своєму улюбленому місті Холмі. Так закінчилося життя визначного правителя, дипломата і полководця, який багато зробив для економічного й культурного піднесення країни, проводив активну зовнішню політику, був єдиним серед руських правителів XIII ст., якому неодноразово вдавалося перемагати монголо-татарські орди.

Його заслуга полягала насамперед у тому, що він зумів в умовах складного зовнішнього оточення, монголо-татарської навали перетворити Галицько-Волинське князівство, а згодом королівство, у міцну й велику загальноукраїнську державу, з якою рахувалися на Заході й на Сході.

БІЛЕТ 24

Білет № 24

1.

Катерина II (1729-1796

(роки царювання 1762—1796)

Прийшла до влади внаслідок двірського перевороту. З її наказу був убитий Петро III. Ліквідувала залишки автономії України, скасувала гетьманщину. У 1775 р. за її наказом зруйновано Запорізьку Січ.

1762 року до влади в Росії прийшла нова імператриця — Катерина II. Саме вона зробила останні кроки на шляху до рішучого обмеження автономії України, а згодом і остаточної її ліквідації.

Державницька позиція К. Розумовського та заходи гетьмана, спрямовані на зміцнення автономії України, повністю суперечили централістській політиці російського уряду. Формальним приводом для таких дій стали дві чолобитні до імператриці, надіслані 1763 року гетьманом К. Розумовським і представниками козацької старшини, у яких ішлося про відновлення давніх прав України, збереження її автономії та офіційне визнання спадковості гетьманської посади за нащадками роду Розумовських.

У Петербурзі ці прохання були розцінені як один з кроків до відокремлення України від Росії.

Розлючена Катерина II була готова навіть віддати гетьмана під суд. Та врешті-решт вона запропонувала йому добровільно зректися гетьманства, що К. Розумовський і змушений був зробити — він подав рапорт про свою відставку. Замість гетьманської посади він отримав високий чин генерала-фельдмаршала й цілу низку нових маєтностей. 10 листопада 1764 року вийшов царський указ про ліквідацію гетьманської влади в Україні.

Подальша доля К. Розумовського. Після ліквідації гетьманства К. Розумовський деякий час був членом Державної ради (1768-1771 pp.), але невдовзі відійшов від державних справ. Спочатку колишній гетьман жив у Петербурзі, потім — за кордоном (1765-1767 pp.), після чого оселився в підмосковному маєтку Петровсько-Розумовське. Останні 9 років життя провів у Батурині, де й помер 1803 року.

Скасування гетьманської влади на Лівобережжі дало поштовх до змін устрою

Слобожанщини. У серпні 1765 р. Катерина ІІ видала указ про скасування полко -вого устрою й створення Слобідсько-Української губернії. Замість п’яти козаць-ких полків було сформовано п’ять гусарських. Місцеві козаки були позбавлені

прав і привілеїв й перетворювалися на «військових обивателів». У 1780 р. за -мість Слобідсько-Української губернії утворюється Харківське намісництво.

У вересні 1781 р. був скасований полковий адміністративно-територіаль-ний поділ і Гетьманщина, яка перетворюється у Малоросійське генерал-гу-бернаторство в складі трьох губерній (намісництв) — Київської, Чернігівської

й Новгород-Сіверської. У губернських центрах і повітових містах створюють-ся російські адміністративні та судові установи.

Поряд з адміністративно-територіальними змінами царський уряд пере-ймався проблемою втечі українських селян. У травні 1783 р. було прийнято

указ про остаточне прикріплення селян до місць їхнього проживання. Цим

самим було узаконене кріпосне право на Лівобережжі та Слобожанщині.

9 липня 1783 р. дійшла черга й до українських Збройних сил: замість

десяти козацьких і трьох компанійських полків формуються десять кінних

карабінерських полків російської армії. Термін служби складав шість років.

Козацька старшина отримувала російські офіцерські звання, а козаки пере-творювалися на державних селян.

У 1783—1785 рр. українське населення було зрівняно у правах із росій-ським. За указом Катерини ІІ козацька старшина зрівнювалася у правах із

російським дворянством.

Таким чином на початок 80-х рр. XVIII ст. було остаточно ліквідовано Ук-раїнську козацьку державу. Українські прапори, гармати, печатки вивозили-ся до Петербурга. Її адміністратиавно-територіальний устрій, судова система,

соціальний склад в основному був уніфікований з рештою регіонів Російської

імперії. В історії України починається новий період — період становлення нової

національної ідеї розгортання боротьби за відновлення Української держави.

2.

Після спроби реакційних сил здійснити 19-21 серпня державний переворот врятування СРСР виявилося неможливим.

Причини розпаду СРСР

- Унітарний характер СРСР (формально Радянський Союз був федерацією, але фактично - унітарною державою). Монополія на владу належала центру, що обмежувало права республік.

- Недоліки і помилки в національній політиці керівництва СРСР:

- курс на формування нової спільності - радянського народу, що на практиці виявлялося в тотальному зросійщенні, в обмеженні розвитку національних культур;

- невирішеність багатьох національних проблем (проблема кордонів, проблема депортованих народів та ін.).

- Суперечливі непослідовні економічні реформи спричинили розбалансованість народного господарства, поглиблення економічної кризи.

- Процеси демократизації і гласності сприяли зростанню національної свідомості й активізації національно-визвольних рухів.

- Ослаблення в процесі перебудови центральної влади, КПРС, які забезпечували єдність СРСР.

Остаточно центральна влада втратила авторитет після заколоту 19-21 серпня. Після провалу перевороту республіки проголосили свою незалежність.

Співдружність незалежних держав

8 грудня 1991 р. у Мінську президент України Л.Кравчук, президент Росії Б.Єльцин, голова Верховної Ради Білоруси С.Шушкевич констатували, що вихід республік зі складу СРСР і утворення незалежних держав стало реальним фактом і що СРСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування. Вони підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), до якої можуть приєднатися республіки колишнього СРСР та інші країни.

До складу СНД увійшло 11 республік, причому Україна - на правах асоційованого члена (вона не визнала всіх пунктів угоди).

За час існування СНД значних економічних і політичних результатів у його діяльності не досягнуто.

За деякими прогнозами, СНД розвиватиметься не шляхом глобальних інтеграційних процесів, а шляхом співробітництва на двосторонній основі в певних сферах

Суперечливим є становище України у Співдружності незалежних держав. З одного боку, існує об´єктивна необхідність економічної інтеграції держав, які в минулому були тісно пов´язані між собою як радянські республіки. З іншого боку, є небезпека перетворення СНД у наддержавне утворення з домінуванням у ньому Росії, з чим не може погодитися Україна. Тому вона не приєдналася до низки укладених в межах СНД угод, виступає проти надання їй статусу суб´єкта міжнародного права. Загалом ступінь інтеграції держав-членів СНД залишається низьким. За визнанням самих керівників цих держав, СНД скоріше нагадує клуб за інтересами, ніж міждержавне об´єднання.

Зовнішня політика незалежної України, залишаючись незмінною у її принципових аспектах, водночас є динамічною, змінюється залежно від змін міжнародної обстановки. Успіхи цієї політики, роль України в системі міжнародних відносин значною мірою залежатимуть від ефективності внутрішніх економічних, соціальних і політичних перетворень, бо не може внутрішньо слабка держава бути впливовою на міжнародній арені.

3.

Помаранчева революція може й зробила Україну трохи більш українською - вона, однак, не зробила її суттєво модернішою. В Україні не стало менше корупції, не з'явилися масові профспілки, жоден український університет не став автономним, українські наші партії нагадують радше клани тощо.

Проблема з оптикою нашої україномовної інтелігенції - кажу «нашої», бо відношу себе до її числа, - полягає в тому, що вона більше звертає увагу, наскільки Україна є українською, аніж на те, наскільки вона є модерною.

...На щастя, відсталість не є вироком. Навпаки, як показав колись наш напівземляк і відомий економічний історик Олександр Ґершенкрон, за певних обставин відсталість може стати великою перевагою, бо дає можливість перескочити цілі стадії розвитку і перейняти найбільш модерні форми господарства, технології і т. д.

Іншими словами: за певних обставин колишні відсталі суспільства можуть наздогнати та навіть перегнати суспільства розвинуті. Тільки що вони досягають цього не сталим і стабільним розвитком, а стрибками.

Чим далі на схід, тим більшу роль у цьому стрибку мала відігравати держава - бо чим далі на схід, тим менше саме суспільство не має для цього ані відповідних ресурсів, ані відповідної самоорганізації. Тому ключовою умовою є прихід до влади більш чи менш радикально налаштованих реформаторів, котрі діставали доступ до державних ресурсів заради здійснення такого стрибка.

Революції і є власне часом таких великих стрибків - чи радше, шансом на такі стрибки. А тому не конче усі вони вдаються. Мабуть, багато хто з вас пам'ятає статтю Річарда Пайпса з декількох років, у якій він показував, на підставі різноманітної статистики, що прихід до влади Путіна і згортання російської демократії не був результатом маніпуляцій правлячої еліти - радше, зміни у російській політиці відповідали тим великим і не конче позитивним змінам у масовій російській свідомості, що їх Пайпс назвав «втечею від свободи»...

В Україні за останні двадцять років теж сталася подібна «втеча від свободи». Скажімо, серед колишніх комуністичних країн Україна б'є рекорди щодо розчарування у багатопартійній системі: число її прихильників між 1991 та 2009 рр. змінилося від виразної більшості (72 %) до виразної меншості (30 %).

Ми не знаємо, чи це розчарування є результатом двадцяти років демократії, чи тільки останніх - і знову ж таки, якщо тільки останніх, то наскільки це розчарування було спричинене політичною, а наскільки економічною кризою.

Якщо, однак, брати сумарний індекс «демократичності» українців, то за п'ятибальною системою оцінювання він виглядає на міцну «трієчку»: Україна займає місце рівно посередині - і ситуація у Росії, яка закриває список, є набагато депресивнішою.

Тому найпростішою і найпереконливішою відповіддю на запитання: «Що залишилося після Помаранчевої революції?» є: «Після Помаранчевої революції залишилася сама Україна».

З усіма її вадами, кризами і суперечностями - але водночас відносно стабільна, відносно демократична і відносно прозахідна. Така Україна приречена радше на еволюцію, аніж на революцію. Звичайно, революції і далі можуть траплятися - подібно, як трапляються транспортні пробки на дорогах.

Але доки переможна еліта братиме владу заради влади, а не заради модернізаційних стрибків, доти Україна приречена на повільну еволюцію, якщо не стагнацію.

...Я закінчу дуже суб'єктивними висновками. На відміну від тих моїх колег, які вірять, що суб'єктивність треба залишати за дверми свого кабінету, я люблю повторювати слова Нормана Дейвіса: тільки погані історики вдають, що вони об'єктивні - добрі ж історики свідомі своїх упереджень і численних обмеженостей, і радо до них признаються.

...Україна, з її різнорідною культурою і складною історією, приречена на глибокі політичні кризи. І це є поганою новиною. Доброю є ж та, що попри все кожна з цих криз, включно з Помаранчевою революцією, поки що кінчалася компромісом.

Можна сперечатися, наскільки добрими чи справжніми були ці компроміси. Але як на мене, така дискусія позбавлена глибшого сенсу: поганий мир завжди краще за красиву війну.

Проблема України полягає не у регулярному повторюванні менш чи більш прагматичних компромісів - проблема України, на мою думку, полягає у відсутності стратегічного компромісу, який би стосувався таких питань, як мова, історична пам'ять і зовнішня орієнтація. А такі стратегічні компроміси вимагають більше часу і, відповідно, неминучих розчарувань.

І тут знову покличуся на історичний досвід. В історії було декілька революцій, що їх називали «великими». Але тільки одна заслужила титул «славетної»: Англійська революція 1688 р. Вона була не так революцією, як компромісом, що поклав кінець розколу, породженому попередньою революцією - але не скасував її політичного ефекту.

Подібно, після Помаранчевої революції і «біло-голубої» контрреволюції мав чи міг би прийти великий політичний компроміс. Але такий компроміс сам по собі вимагає ще одної революції - на той раз не політичної, а інтелектуальної. Іншими словами: зміни способу думання, чим є Україна і яке її місце в сучасному та дуже мінливому світі. А це вже завдання не так політичної, як інтелектуальної еліти. Коротко кажучи, нас із вами.

ЕКЗЕМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ №29