2, Українська діаспора та Україна

Українська діаспора бере початок з другої половини XIX ст., відколи українські селяни стали масово покидати батьківщину, головним чином, через малоземелля. До Першої світової війни виникли українські колонії в Канаді, США, Бразилії, Аргентині, Уругваї, у Сибіру, Північному Казахстані, на Далекому Сході. У міжвоєнний період еміграція набула політичного характеру і спрямувалася переважно до країн Європи. Після Другої світової війни українська колонізація сягнула Австралії та Нової Зеландії, виникли багатолюдні українські громади в Німеччині, Великій Британії, Франції, посилився приплив українців до США і Канади. З остаточним окресленням кордонів УРСР, які далеко не на всіх ділянках співпали з суцільною українською етномовною територією, багато українців опинилися поза межами історичної батьківщини: у Польщі, Словаччині, Румунії, а також у Білорусі, Росії та Молдові. У складі цих країн залишилися цілі райони з переважанням українського населення, приреченим на поступову асиміляцію.

У країнах Європи й Америки чисельність українців більш стала, вони часто живуть компактними громадами, розмовляють між собою рідною мовою, зберігають культурні традиції. Відновлення української державності пожвавило зв'язки між українцями в усьому світі. У Києві періодично проводяться Всесвітні конгреси українців.

3. Феномен Тараса Шевченка в історії України

Геній української літератури Тарас Шевченко приймав активну участь у національно-визвольному русі. Вся його творчість просякнута ідеями національної незалежності України, ліквідації національного і соціального гноблення, закликами до повалення самодержавного ладу і скасування кріпацтва, звільнення всіх народів Росії. Його втори пройняті демократичними ідеями. Майбутню Україну він бачив республікою, де були б захищені права людини. Зразком такої держави для нього були тогочасні Сполучені Штати Америки. Він був членом першої української політичної організації – Кирило-Мефодіївського товариства (братства), що існувало у 1846-1847 роках. Він увійшов до Товариства у квітні-травні 1846 року. Шевченко виступав за насильницьке повалення самодержавно-кріпосницького ладу Росії, закликаючи «гострити сокири» проти царизму. У «Заповіті» він закликав: «... Вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте».  У своїх творах він викривав усі породження кріпацтва: безправність селян, їх пригноблений стан, безсоромну торгівлю «душами», зведення українського селянина до становища скотини. Він засуджував Російську імперію, у якій «від молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить». Слов'янські народи, які перебували під гнітом чужоземних держав повинні стати «добрими братами».  Коли Братство за доносом було викрито, то найбільш постраждали від переслідувань саме Шевченко, який був відданий у солдати на 10 років з забороною писати й малювати.

Білет №33

1.

Восени 1917 р. на арену політичної боротьби в Росії активно вступила найрадикальніша частина російської соціал-демократії — більшовики. Вони взяли курс на встановлення диктаторської влади, завуальовано названої диктатурою пролетаріату. В ніч з 6 на 7 листопада в результаті збройного перевороту влада в Петрограді перейшла до рук більшовиків. Тимчасовий уряд було повалено.

11—13 листопада 1917 р. у Києві дійшло до збройної сутички штабу Київського військового округу, який підтримував Тимчасовий уряд, більшовицьких військових частин і українського полку, вірного Центральній Раді. Боротьба закінчилася поразкою штабу, який виїхав на Дон, і придушенням більшовицького повстання.

20 листопада Центральна Рада, яка отримала всю владу, прийняла Третій Універсал. Його зміст не повністю відповідав тогочасним патріотичним настроям широких верств українства. У документі йшлося про встановлення Української Народної Республіки (УНР) як автономної частини єдиної Росії. Незрозуміло тільки, про яку Росію йшлося. Адже Україна не визнавала більшовицької влади, а демократичної Росії вже не існувало.

Відповідно до Універсалу, верховним законодавчим органом УНР залишалась Центральна Рада, виконавчим — Генеральний секретаріат.

17 грудня 1917 р. більшовицька РНК пред'явила ультиматум українському урядові за підписом своїх лідерів В. Леніна та Л. Троцького, що, на словах "визнаючи" УНР, був втручанням у її внутрішні справи. Він містив 4 вимоги до Центральної Ради: відмовитися від дезорганізації фронту; не пропускати через Україну козачі формування з фронту на Дон; пропустити більшовицькі війська на Південний фронт; припинити роззброєння радянських полків і червоноармійців. У разі неприйняття цих вимог протягом 48 год. РНК оголошував Центральну Раду "в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні".

Зважаючи на те, що Україна є суверенною республікою і ніхто не має права втручатися в її внутрішні справи, Центральна Рада 18 грудня відхилила ультиматум. Це призвело до українсько-російської війни. На боротьбу проти УНР було перекинуто 3 більшовицькі російські армії, які, воюючи з-за спини маріонеткового Народного секретаріату, не наражались на звинувачення в інтервенції. А Україну фактично не було кому захищати. Понад мільйон солдатів українізованих частин колишньої царської армії, які бажали служити в збройних силах України, було демобілізовано, оскільки чимало лідерів Центральної Ради сприймали регулярну армію як віджилий суспільний організм.

Тим часом більшовики протягом січня 1918 р. зайняли майже все Лівобережжя. Серйозна загроза нависла над Києвом, де до того ж 25 січня вибухнуло більшовицьке повстання. Для захисту столиці було сформовано Студентський курінь, що нараховував 300 осіб. 27 січня 1918 р. він вирушив на фронт, зупинившись на залізничній станції Крути — за 120 км від Києва. З ним було 250 учнів старшинської школи табл. 40 гайдамаків.

29 січня розпочався наступ більшовицьких військ. До обіду українські юнаки героїчно відбивали ворожі атаки. Але коли не стало боєприпасів, жменька героїв не змогла витримати наступу переважних військ противника. Частина куреня загинула разом зі своїм командиром, а ті стрільці, які потрапили в полон, були замордовані там само, під Кругами.

Вночі з 8 на 9 лютого українське військо залишило Київ разом із більшістю членів Центральної Ради, спочатку відступивши до Житомира, а потім укріпившись у Сарнах. 9 лютого російські загони зайняли Київ і вчинили там криваву розправу. Протягом З тижнів вони окупували також Правобережжя. Сподівання українців на визволення були пов'язані з укладенням Центральною Радою Брестського миру з Четверним союзом, яке уможливили герої Крут ціною свого життя.

2.

Українські парламентські вибори 2002 року відбулися 31 березня. Половина депутатів Верховної Ради обиралися на пропорційній основі в загальнодержавному окрузі, іншу половину було обрано в одномандатних округах. Прохідний бар'єр для партій і блоків становив 4 %. У мажоритарних округах діяла система відносної більшості.

4 серпня 2006 «Антикризова коаліція» у Верховній Раді — утворила «Другий уряд Віктора Януковича»; це відбулося лише через 4.5 місяці після голосування на «Парламентських виборах 2006 року». Тобто процес формування уряду після виборів був «надзвичайно розтягнутим» — на виборах-2006 перемогли «партії помаранчевої коаліції» (БЮТ, Блок «Наша Україна», СПУ), але внаслідок позиції президента Ющенка — замість «помаранчевого уряду» було сформовано «Другий уряд Януковича», в який увійшли «9 міністрів від блоку „НашаУкраїна“ та президента Ющенка»:

Увесь силовий блок :

— міністр оборони (згідно Конституції це була квота президента) — Анатолій Гриценко;

— міністр внутрішніх справ Юрій Луценко;

— міністр з надзвичайних ситуацій — Віктор Балога (звільнений постановою ВР № 201-V від 5 жовтня 2006 року);

— міністр юстиції — Роман Зварич.

Міністр закордонних справ (згідно Конституції це була квота президента) — Борис Тарасюк (подав у відставку 29.1.2007)[1]; Арсеній Яценюк (з 21 березня 2007).

Міністр агропромислового комплексу — Юрій Мельник (Українська народна партія, яка входила в блок «Наша Україна»).

Гуманітарний блок :

— міністр охорони здоров'я — Юрій Поляченко;

— міністр культури і туризму — Ігор Ліховий;

— міністр у справах сім'ї, молоді і спорту — Юрій Павленко.

Створення «Антикризової коаліції» супроводжувалося численними «політичними скандалами». Й «Кабмін Януковича-2006» вже через два місяці роботи — опинився у стані «внутрішнього розколу», коли «міністри від „Нашої України“» займали позицію іншу, аніж прем'єр Янукович. А вже 5 жовтня 2006 (повторна заява 16 жовтня 2006) — лідер фракції «Нашої України» у Верховній Раді Р. Безсмертний заявив про перехід «Нашої України» в опозицію; та про вихід з уряду «міністрів від Нашої України» (офіційно «Наша Україна» перейшла в опозицію з 17.10.2006; прем'єр Янукович поступово звільняв з уряду «міністрів від Нашої України» — з жовтня 2006 по січень 2007)[1][2][3]. Тобто коаліція «Нашої України» з «Партією регіонів» протрималася всього лише з серпня по жовтень (два місяці).

Тобто з жовтня 2006 — в Україні розпочалася «Політична криза „другої половини 2006“ та 2007 року» — в таких умовах кризи «Другий уряд Януковича» працював фактично увесь свій термін.

3.

У 1201-1204 рокахточилисявійнигалицько-волинського князя Романа Мстиславича за київський престол. Князь Роман посадив у Києвісвого брата Інгвара Ярославича, затим — Рюриковогосина Ростислава. Таким чином Київбувпідзверхністюгалицького князя аж до смерті князя Романа 1205 року.

У 1201 роцінародився Данило Романович. Крімнього, в родині князя Романа та княгині Анни бувщесинВасилько, такожпізніше князь.

1211 року галицькібоярипід час однієї з усобицьвиганяють княгиню Анну Романову з сином з Галича, а саміправлятьвідіменімалолітнього князя Данила Романовича.

Княгиня Анна Романова разом з синомДаниломперебували у вигнанні в Угорщині.

У 1215 р. польський король Лешко відбив у князя Олександра Всеволодовича Галич і віддавмістогалицьким князям Данилові та

Василькові.

У 1223 р. князь Данило Галицькийзбудувавмісто Холм, новустолицюдержави, і перевівтудиєпископат. Разом з іншимируськими князями Данило Галицькийбере участь у битві з монголо-татарами на Калці.

1228 р. рiкпам’ятнийсмертюгалицького князя Мстислава Удатного, усобицямиміж боярами за Галич, здобуттямгалицького престолу Данилом.

У 1239 роцi Данило ГалицькийоволодівВолинню, Києвом, посадив у КиєвісвогонамісникавоєводуДмитра, став великим князем Київським.

1245 рiк Битва під Ярославом, у якійруськівійська на чолі з ДаниломГалицькимзавдалинищівноїпоразкиугорсько-польськимвійськам, чимзміцнилиєдністьГалицько-Волинськогокнязівства, щотриваламайже 40 років.

У 1249-1252 рокахвiдбуваються походи князів Данила та Василька протилитовського князя Міндовга. Князь Данило бере участь увійні за герцогський престол, щобзакріпитийого за сином Романом.

У 1253 роцi Данило Романович прийнявкоролівський титул і став королем Русі.

У 1254-1255 роках Данило Галицькийвизволиввід монголо-татар землі на ПівденномуБузі, Случі, Тетереві, здобувЗв’ягель (Новоград-Волинський).

У 1264 році Данило Галицький помер. У Галичині князем став Лев, син Данила Галицького.

Білет №34

1.

Зовнішньополітичне та внутрішнє становище України вимагало негайного проголошення незалежності. У Четвертому Універсалі, датованому 22 січня 1918 p., Центральна Рада заявила: "Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу". Поряд із проголошенням незалежності УНР зазначалося, що Українські установчі збори, які мали скликати якнайшвидше, повинні розв'язати питання про федеративний зв'язок України з колишньою Російською державою. Четвертий Універсал перейменував Генеральний секретаріат у Раду народних міністрів, намітив після підписання миру замінити постійну армію народною міліцією, встановив монополію внутрішньої та зовнішньої торгівлі, контроль над банками, постановив провести вибори волосних, повітових і міських народних рад, щоб у них мали голос демобілізовані солдати, та призначив на 2 лютого 1918 р. скликання Українських установчих зборів.

Універсал закликав увесь народ звільнити Україну від "большевиков і інших напасників, які розграблюють і руйнують наш край". Перед урядом республіки було поставлено завдання піднести народний добробут, відбудувати зруйновані війнами підприємства. На залізо, шкіри, тютюн та інші товари держава встановлювала монополію. Уся земля до початку весняних польових робіт мала бути передана трудовому народові без викупу. Підтверджено декларовані раніше права і свободи особи.

Через тиждень після проголошення Четвертого Універсалу уряд, який очолював В.Винниченко, склав повноваження. ЗО січня 1918 р. головою Ради міністрів УНР став український есер Всеволод Голубович. Усі міністри новосформованого уряду, крім двох соціал-демократів, належали до Української партії соціалістів-революціонерів. Наприкінці січня 1918 р. Центральна Рада прийняла закони про соціалізацію землі та 8-годинний робочий день. Згодом Мала Рада ухвалила закони про Державний герб (ним став тризуб — родовий знак київських князів), про громадянство, про новий адміністративний поділ України (на землі), про грошову систему (грошовою одиницею УНР стала гривня).

Незважаючи на винятково складну ситуацію, Центральна Рада розвивала зовнішньополітичну діяльність. У кін. січня 1918 р. до Бреста прибула українська делегація на чолі з О.Севрюком. Виявивши багато тактовності і дипломатичного хисту, вона відстояла інтереси УНР, підтверджені Четвертим Універсалом. У ніч з 8 на 9 лютого 1918 р. молоді українські дипломати підписали мирний договір з центральними державами, які розраховували и на великі природні багатства України. Австро-Угорщина через "польське питання" неохоче пішла на підписання цього договору.

Згідно з Брестським миром усі чотири держави центрального блоку визнали незалежність і самостійність України, яка стала повнокровним суб'єктом міжнародного права. Західні межі УНР було встановлено по довоєнних кордонах Росії та Австро-Угорщини. Кордон з Польщею дещо згодом мала визначити спеціальна змішана комісія "на основі етнографічних відносин і бажань людности" . За збройну допомогу Німеччини та Австро-Угорщини в боротьбі проти агресії Радянської Росії УНР зобов'язувалася поставити їм до липня 1918р. значну кількість "хліборобських і промислових лишок", зокрема 1 млн т збіжжя, круп, м'яса. Інші пункти договору встановлювали дипломатичні відносини між молодою УНР і державами центрального блоку, регулювали обмін військовополоненими, повернення інтернованих цивільних осіб. Сторони взаємно відмовлялися від сплати контрибуцій.

Окрему таємну статтю Брестського миру було укладено між УНР та Австро-Угорщиною. Остання зобов'язувалася поділити Галичину на польську й українську частини і об'єднати українську Галичину з Буковиною в один "коронний край". Проте згодом Австро-Угорщина анулювала цю угоду.

Підписання Брестського миру застало уряд УНР на Волині, яку українські війська визволяли від більшовицьких інтервентів. Центральній Раді необхідна була військова допомога Німеччини й Австро-Угорщини. 12 лютого 1918 р. уряд звернувся з відповідним проханням до цих країн. Через кілька днів на територію УНР увійшла могутня австро-німецька армія — понад 460 тис. чол. Це надало австро-німецькій допомозі характер окупації. Тим більше, що українські делегати на переговорах у Бресті добивалися, щоб в УНР були направлені Українські січові стрільці та частини, сформовані в Австро-Угорщині і Німеччині з військовополонених українців (ЗО тис. осіб). Кожен іноземний солдат, який служив в Україні, мав право відправити на батьківщину посилку вагою 12 фунтів.

Українські війська за допомогою німецьких підрозділів розчистили від більшовиків шлях з Житомира на Бердичів і 2 березня 1918 р. ввійшли у Київ. До столиці повернулися Центральна Рада і уряд В.Голубовича.

Через кілька тижнів в Україні не залишилося жодного червоноармійця. Німецькі й австро-угорські війська зайняли всю Україну. Німці розташувалися на півночі УНР, а австроугорці — на півдні. Центральна Рада та її уряд закликали у відозвах український народ до спокою. Однак широкі верстви українства з недовір'ям зустріли нових окупантів

2.

Президентські вибори в Україні 2004 року були проведені 31 жовтня, 21 листопада та 26 грудня 2004-го. Президентські вибори були четвертими виборами, що пройшли в Україні після здобуття незалежності від Радянського Союзу. На останніх етапах результати були оскаржені між лідером опозиції Віктором Ющенком і тодішнім прем'єр-міністром Віктором Януковичем з Партії регіонів. Вибори проходили у вкрай напруженій політичній атмосфері, із звинуваченнями в упередженості ЗМІ, залякуванні виборців і отруєнні кандидата Ющенка.[1]

Згідно з виборчим законом України, для обрання президента використовується система у два тури, в яких кандидат повинен отримати більшість (50% і більше) голосів з усіх поданих бюлетенів. Перший тур голосування відбувся 31 жовтня 2004 р. Оскільки жоден з кандидатів не набрав 50% (або більше) голосів, другий тур голосування між двома кандидатами-лідерами президентської кампанії, Віктором Ющенко та Віктором Януковичем, відбувся 21 листопада. Центральна виборча комісія оголосила результати 23 листопада, у другому турі виборів переміг Віктор Янукович. Результати виборів були оскаржені, Віктор Ющенко та його прихильники з багатьма міжнародними спостерігачами стверджували, що вибори сфальсифіковані.[2][3]

Наступні події привели до політичної кризи в Україні з широкою мирною демонстранцією, яка отримала назву «Помаранчева революція». Верховний суд України анулював офіційні результати і наказав повторити другий тур голосування.[2][3]

Остаточне повторне голосування відбулося 26 грудня. Віктор Ющенко був оголошений переможцем з 52% голосів і 44% в Януковича.

Міжнародні спостерігачі повідомили, що повторне голосування вважається справедливішим, ніж попереднє.[2][3]

3.

Князь Володимир (християнське ім’я Василь) Святославович (рік народження невідомий – 15 липня 1015 р.) – визначний український державний діяч. За своїм походженням був молодшим (позашлюбним) сином київського князя Святослава Ігоревича та Малуші, доньки древлянського князя Мала, а також онуком київської княгині Ольги.

Перед тим, як вирушити походом до Болгарії у 969 році князь Святослав Ігоревич вирішив «посадити» своїх синів для правління в різних землях своєї держави – Русі. Старший син Ярополк посів престол у Києві, середній син Олег – в Овручі, а молодший Володимир посів престол у місті Новгороді. Але, оскільки Володимир був ще занадто молодим, Святослав призначив йому на допомогу свого вірного воєводу та дядька Володимира Добриню.

Після смерті Святослава (972 р.) між його синами почалися сварки, розбрат та запекла боротьба за владу. Братовбивча війна тривала кілька років, аж до поки Володимиру не вдалося отримати перемогу над братами та вокняжитися в Києві. Ставши близько 980 р. єдиновладним правителем величезної Давньоруської держави, Володимир розпочав реформи, метою яких було об’єднання всіх земель, укріплення центральної влади та зростання могутності країни.

Продовжуючи політику попередніх київських князів, збираючи навколо Києва слов'янські землі, Володимир своїми військовими походами 981-993 рр. завершив тривалий процес формування території Давньої Русі. Князь приєднав до складу держави союзи східнослов’янських племен і племенні княжіння хорватів і дулібів (981 р.), в’ятичів (982 р.), радимичів (984 р.) та інших. Таким чином територія держави Володимира в цей час охоплювала вже близько 800 тис. кв. км і тягнулася на північ до Чудського, Ладозького й Онезького озер; на півдні – до басейнів річок Дону, Росі, Сули і Південного Бугу; на сході – до межиріччя річок Оки та Волги і на заході – до течії Дністра, Західного Бугу, Неману та Західної Двіни. Пізніше Володимир Святославович провів адміністративну реформу, замінивши у центрах основних руських земель племінних вождів (що здавна там сиділи та постійно прагнули до автономії) на посадників, якими стали його сини та вірні бояри. Внаслідок цього була забезпечена територіальна єдність та цілісність держави.

З метою захисту своєї величезної країни від зазіхань сусідів, зокрема зі сходу, князь Володимир почав будувати прикордонні міста та укріплення по обидва боки Дніпра, Остра, Десни й Ірпеня, а на Лівобережжі – вздовж річок Сули, Рубежу та Сейму. У важливих місцях для оборони були побудовані укріплені міста-фортеці, а між ними зведені довгі та високі вали на десятки кілометрів. Завдяки цим фортифікаційним спорудам натиск печенігів було послаблено, і Володимир зміг розпочати більш ефективну боротьбу з ними. Як повідомляє літописець, війна з печенігами принесла київському князю військову славу, що з часом міцно закарбувалася у народних переказах.

Завершивши вирішення питань захисту держави, князь Володимир приступив до радикальних перетворень, пов’язаних з ідеологією та законодавством країни. З його ініціативи розпочалася ґрунтовна релігійна реформа, яка тривала кілька років та проводилася в кілька етапів. Спочатку на зміну численним культам, що відправлялися населенням різних земель, Володимир Святославович запровадив в країні пантеон з шести богів на чолі з громовержцем Перуном. Згодом увів його одноосібний культ, чим виявив потяг до монотеїзму.

В середині 980-х років князь почав схилятися до однієї з світових релігій – християнства. Традиційно часом введення християнства на Русі вважається 988 р., хоча це був тривалий і не завжди мирний та безкровний процес.

Запровадження державної релігії в Давньоруській державі вивело країну на міжнародний рівень та забезпечило успіх багатьох заходів зовнішньої політики руських князів. Існують згадки й про те, що після прийняття християнства в характері самого Володимира відбулися великі зміни. Він зробився побожним, ласкавим, щедро роздавав милостиню, запроваджував школи, будував храми і став у повному розумінні батьком для своїх підданих. Він допомагав бідним, старим і калікам, сиротам і вдовам. Тому не дивно, що всі називали його Володимиром «Ясним Сонечком» та «Великим». За заслуги перед християнською церквою Володимир був прирівняний до сомну православних святих і прозваний «рівноапостольним».

Уміло й авторитетно керуючи державою протягом 35 років, провівши глибокі й ефективні адміністративно-територіальну і військову реформи, Володимир Великий провів реформу законодавства, доповнивши та пристосувавши «Закон Руський» до вимог його часу; започаткував карбування власної монети з зображенням Христа та князівської монограми у вигляді тризуба; розбудував та укріпив свою столицю – Київ. Саме за правління Володимира в місті було збудовано головний храм Русі – Церкву Богородиці або Десятинну церкву, розбудовано «місто Володимира» з князівськими палацами та громадськими будівлями.

Згідно з відомим літописом «Повість времінних літ» Володимир мав 12 синів та 9 доньок. Найбільш відомим з них став Ярослав Мудрий.

В останні роки життя проти Володимира Святославовича кілька разів піднімалися повстання, зокрема на чолі з його сином Ярославом та племінником Святополком.

Помер князь раптово 15 липня 1015 року в селі Берестові під Києвом і був похований у Десятинній церкві.

Білет 35