22. Законна сила судового рішення. Порядок набрання рішенням суду законної сили. Правові наслідки набрання рішенням суду законної сили.

Законна сила рішення суду - це така його властивість, яка робить рішення загальнообов'язковим для виконання. Відповідно до ст. 14 ЦПК судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Законна сила рішення суду є його правовою дією, яка проявляється в тому, що наявність чи відсутність прав і фактів, що лежать в їх основі, встановлюються остаточно, і в тому, що встановлені рішенням суду права підлягають беззаперечному здійсненню на вимогу уповноважених осіб.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справиапеляційним судом.

Законом спеціально не обумовлено ситуацію, коли рішення набирає законної сили, а згодом пропущений строк на

Набрання рішенням суду законної сили породжує правові наслідки:

- вирішується спір між сторонами;

- рішення суду стає загальнообов'язковим;

- рішення суду може бути виконане примусово;

- рішення суду є незмінним та остаточним. Разом з тим, якщо після набрання рішенням суду законної сили, яким з відповідача присуджені періодичні платежі, зміняться обставини, що впливають на визначені розміри платежів, їх тривалість чи припинення, кожна сторона має право шляхом пред'явлення нового позову вимагати зміни розміру, строків платежів або звільнення від них;

- не допускається заявлення в суді тотожного позову;

- не допускається оспорювання в іншому процесі встановлених судом фактів і правовідносин.

Ухвалене рішення до набрання ним законної сили також породжує деякі правові наслідки: воно не може бути скасоване по суті судом, який його постановив; у сторін з'являється право на оскарження; в деяких випадках воно виконується до вступу в законну силу (негайне виконання).

Суд не може ні скасувати, ні змінити його, хоч би прийшов до висновку про його неправильність. Йому надається право тільки у визначених законом випадках виправити деякі хиби, допущені при складанні рішення.

23. Поняття та види судових рішень

Судові рішення - це акти суду, пов'язані із розглядом конкретної цивільної справи.

Судове рішення — правозастосовчий акт, тому що вирішення цивільної справи засновано на застосуванні судом до встановлених обставин норм матеріального права. Саме в судовому рішенні абстрактна норма права, набуваючи конкретного застосування, нібито- «оживає». Таким чином, кожне судове рішення являє собою конкретно виражену норму права, що, будучи конкретизованою судом, стає безсумнівною у своєму змісті та у рішенні, яке склалося, одержує граничну визначеність1.

Сутність судового рішення проявляється у впливі на матеріальні правовідносини і виражається в тому, що рішення владно підтверджує взаємовідносини суб'єктів матеріального права (наявність або відсутність правовідносин, їх перетворення) або інші правові обставини в непозовних справах, усуває їх спірність, створює правову можливість безперешкодної реалізації права або охороню-ваного законом інтересу і тим самим здійснює їх захист. Рішення суду є обов'язковим для всіх і підлягає неухильному дотриманню і виконанню.

Аналізуючи процес прийняття і ухвалення судового рішення, процесуалісти виділяють, як правило, два моменти: по-перше, рішення приймається на основі правової норми, виходячи з цілей і завдань, що випливають з цієї норми, по-друге, виходячи з конкретних обставин справи з урахуванням конкретної життєвої ситуації. Зазначені моменти знаходять висвітлення в судовому рішенні як правозастосовчому акті, покликаному забезпечити з одного боку, універсалізацію, а з іншого боку — диференціацію правового регулювання.

Сила судового рішення базується на авторитеті судової влади та нормах матеріального права, які застосовуються судом при вирішенні конкретного спору. Суд норми права і правовідносин не створює, він норми права застосовує, підтверджує наявність або відсутність, перетворення правовідносин, реалізуючи, якщо буде потреба, санкцію правової норми. Судове рішення є правовою основою примусу, який реалізується у виконавчому провадженні.

Судове рішення у всіх випадках незалежно від того, задоволена вимога чи у ній відмовлено, впливає на поведінку суб'єктів матеріальних правовідносин: усі повинні діяти відповідно до приписів, які містяться у судовому рішенні.

Головна ознака рішення суду — вирішення ним справи по суті. Зміст і значення рішення суду розуміються у науковій літературі по-різному. Узагальнюючи викладене, можна сказати, що поняття рішення суду розкривається в ряді його істотних ознак, взятих у сукупності. По-перше, рішення — акт органу судової влади. По друге, це правозастосовчий акт, що містить у собі одночасно наказ і підтвердження. Наказ у рішенні суду являє собою прояв владного характеру рішення суду, підтвердження в рішенні відображає усунення судом спору про право і констатацію наявності матеріально-правових відносин, суб'єктивних прав і обов'язків. Рішення суду як правозастосовчий акт виступає як акт індивідуального піднор-мативного регулювання. У цьому сенсі рішення суду, також як і будь-який інший правозастосовчий акт, виступає як юридичний факт матеріального і процесуального права, входячи елементом у чисельні фактичні склади. По-третє, рішення суду є процесуальним актом — документом, оскільки приймається в певній формі та у визначеному законом порядку, повинно мати зазначені в законі зміст і реквізити.

Значення судового рішення полягає у наступному: 1) рішення припиняє спір про право через його вирішення по суті та завершує судочинство у справі; 2) відновлює законність, порушену однію зі сторін, упорядковує і вносить стабільність у відносини цивільного обігу; 3) здійснює профілактичні функції правосуддя, має превентивне значення, запобігаючи можливості виникнення аналогічних спорів надалі ; 4) рішення Верховного Суду України мають значення судового прецеденту, що орієнтує правозастосовчу, а в ряді випадків і нормотворчу практику.

Функції судового рішення — це комплекс взаємопов'язаних організаційно-правових наслідків, які обумовлюють досягнення закріпленої в рішенні суду матеріальної цілі. Варто зазначити, що тільки в теоретичному плані можливий роздільний розгляд функцій судового рішення, тому що це допомагає більш чітко зрозуміти основні аспекти впливу судового рішення на суспільні відносини, тоді як на практиці можна говорити про одночасний, взаємообу-мовлений прояв функцій.

Розрізняють наступні функції судового рішення: 1) охоронна функція рішення реалізується, як правило, у тих випадках, коли необхідно примусово виконати встановлений судом обов'язок або усунути перешкоди до здійснення підтверджених судом прав, інтересів суб'єктів, тобто реально втілити правові приписи, що містяться у судовому рішенні, у фактичну поведінку учасників правових відносин, шо регулюються; 2) функція індивідуального регулювання поведінки полягає в тому, що вона здійснюється на основі норм об'єктивного права, додатково впорядковує суспільні відносини в межах і формах, передбачених нормами права, і за своїм характером не може їм суперечити; 3) виховна функція судового рішення в остаточному підсумку замикається на проблемі його сумлінного здійснення. Саме посилення виховного впливу судового рішення є необхідною передумовою підвищення такого показника як добровільне здійснення всіх видів рішень.

Судові рішення викладаються у таких формах:

1) ухвали;

2) рішення;

3) постанови.

Питання, пов'язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених ЦПК, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал. Судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду, а у випадках, передбачених статтями 389⁶ та  389¹¹ ЦПК (а саме - у справі про оскарження рішення третейського суду, а також за результатами розгляду заяви про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду), - постановленням ухвали.

Перегляд судових рішень Верховним Судом України закінчується ухваленням постанови.

Види судового рішення можуть бути визначені за наступними критеріями:

1) за видом провадження у суді першої інстанції рішення поділяються на: а) рішення, прийняте в порядку позовного провадження; б) рішення, прийняте в порядку окремого провадження; в) рішення, прийняте в наказному провадженні (судовий наказ);

2) рішення, що виносяться в порядку позовного провадженя, у свою чергу, можуть бути поділені на види за тією самою ознакою за якою різняться позови, які класифікуються за процесуальною метою (за характером правової дії судового рішення). Відповідно до цього розподілу суд постановляє: а) рішення про присудження; б) рішення про визнання; в) рішення про перетворення правовідносин;

3) залежно від виду інстанції суду виділяються: а) рішення суду першої інстанції; б) рішення апеляційної інстанції (ч.2 ст.314 ЦПК); в) рішення касаційної інстанції (ч.2 ст.344 ЩІК);

4) за суб'єктом винесення рішення суду підрозділяються на: а) рішення одноособового судді; б) рішення колегіального суду;

5) за змістом рішення суду можуть бути остаточними і додатковими.

Ухвала суду, що постановляється як окремий документ, складається з:

1) вступної частини із зазначенням: часу і місця її постановлення; прізвища та ініціалів судді (суддів - при колегіальному розгляді); прізвища та ініціалів секретаря судового засідання; імен (найменувань) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмета позовних вимог;

2) описової частини із зазначенням суті питання, що вирішується ухвалою;

3) мотивувальної частини із зазначенням мотивів, з яких суд дійшов висновків, і закону, яким керувався суд, постановляючи ухвалу;

4) резолютивної частини із зазначенням: висновку суду; строку і порядку набрання ухвалою законної сили та її оскарження.

Ухвала, яка постановляється судом не виходячи до нарадчої кімнати, повинна містити лише мотивувальну та резулютивну частину.

Якщо ухвала має силу виконавчого документа і підлягає виконанню за правилами, встановленими для виконання судових рішень, така ухвала оформлюється з урахуванням вимог, встановлених Законом України "Про виконавче провадження".

Рішення суду складається з:

1) вступної частини із зазначенням: часу та місця його ухвалення; найменування суду, що ухвалив рішення; прізвищ та ініціалів судді (суддів - при колегіальному розгляді); прізвища та ініціалів секретаря судового засідання; імен (найменувань) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмета позовних вимог;

2) описової частини із зазначенням: узагальненого викладу позиції відповідача; пояснень осіб, які беруть участь у справі; інших доказів, досліджених судом;

3) мотивувальної частини із зазначенням: встановлених судом обставин і визначених відповідно до них правовідносин; мотивів, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти; чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким; назви, статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався;

4) резолютивної частини із зазначенням: висновку суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково; висновку суду по суті позовних вимог; розподілу судових витрат; строку і порядку набрання рішенням суду законної сили та його оскарження.

Суд, ухвалюючи рішення на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів, повинен зазначити, в якій частині рішення стосується кожного з них, або зазначити, що обов'язок чи право стягнення є солідарним.