28 Питання

Юстиніанівський період в історії римського (візантійського) права (527-565 рр.).

Юстиніанівський період характеризується тенденціями до від-

родження права та юридичної науки класичного періоду за актив-

ного сприяння держави. Імператор і його канцелярія спираються на

спадковість наукових традицій, відновлюють класичну логіку бага-

тьох норм та інститутів і лише на цій основі розробляють і видають

закони, призначені для вирішення нових правових ситуацій. Під

контролем держави здійснюється масштабна кодифікація і систе-

матизація права, що завершує процес творення єдиного універса-

льного права для всього вільного населення імперії. З огляду на

зазначене, можна виокремити такі прикметні особливості права

юстиніанівського періоду:

– відродження кращих здобутків права та юридичної культури;

– опрацювання та системний аналіз джерел права попереднього

періоду;

16

– масштабна кодифікація права імперії;

– розроблення загальних норм, придатних для регулювання різ-

них правових ситуацій;

– зосередження законодавчої влади в руках імператора.

Підсумовуючи викладене вище, можна стверджувати, що істо-

ричні періоди формування права римської держави становлять

цілісний і безперервний процес, який мав поступальний характер,

що забезпечило високий рівень розвитку правових норм, принципів

та інститутів, які, завдяки своїй універсальності стали придатними

для регулювання широкого спектра правовідносин, що виникали в

різних соціально-економічних формаціях.

1.4. Джерела римського права

Джерело права – це форма існування юридичного змісту. Пра-

вова норма не може існувати поза межами джерела права, оскільки

джерело є не лише формою її зовнішнього вираження, але й стано-

вить спосіб існування і вираження змісту. Вперше поняття «джере-

ло права» використав відомий римський історик Тит Лівій у своїй

праці «Римська історія», в якій він назвав Закони ХІІ таблиць дже-

релом усього публічного і приватного права.

Класика Риму виробила цілу низку джерел права, до яких на-

лежать: звичай, звичаєве право, закони, плебісцити, едикти магіст-

ратів, діяльність юристів, постанови сенату, імператорські консти-

туції. Водночас беззаперечним джерелом тогочасного права були

моральні принципи, сформовані на ідеях добра та справедливості.

Звичай і звичаєве право. Звичаї – правила поведінки, що скла-

лися внаслідок тривалого та багаторазового використання. Най-

давнішим джерелом і першоосновою права Римської держави були

звичаї предків (mores maiorum), які регламентували відносини членів

общини за допомогою соціальних приписів і релігійних правил.

Приписи звичаїв предків передавалися із покоління в поколін-

ня, від батька до сина, з повною впевненістю в їхній обов’язковості

та доцільності. Сприйняття звичаїв як вираження божественної

волі і волі предків, які після смерті ставали фамільними божества-

ми, утверджували думку про їхній священний характер і недопус-

тимість внесення будь-яких змін.

З утворенням держави, правила та приписи, встановлені звича-

ями, отримують визнання, належний захист від державних органів.