Розділ ііі. Соціальна філософія. Філософська антропологія. Аксіологія. Уроки № 12 – 16.

Урок № 12. Тема 9. Філософський аналіз суспільства. Людина і світ.

План.

1. Глобальний історичний процес. Філософські концепції історичного розвитку:

а) концепції однолінійного прогресивного розвитку;

б) концепції багатолінійного розвитку;

в) концепції циклічного розвитку.

2. Суть і структура суспільства.

3. Політична система суспільства. Натовпо-елітарна система суспільних відносин.

4. Суспільна свідомість.

5. Рушійні сили історичного розвитку. Роль і місце насильства в історії. Поняття держави.

6. Філософська антропологія:

а) генезис і типологія особистості;

б) деградація особистості;

в) усвідомлення проблем свободи та відповідальності особистості;

г) роль особистості в історії.

1. Все у Всесвіті взаємопов’язане, взаємозалежне, носить коливальний характер. Усі коливальні процеси є триєдністю: матерія перетворюється у міру розвитку; історичний процес відбувається на фоні глобального еволюційного процесу біосфери Землі і є об’єктом управління:

1) розвиток мінерального світу (неорганічного);

2) розвиток рослинного світу;

3) розвиток тваринного світу;

4) глобальний історичний процес;

5) розвиток техносфери.

Біосфера планети Земля є матрицею її можливих станів. Ця матриця – фрагмент світової матриці можливих станів, тобто – Вселенська міра. Відбувається постійний обмін інформацією між біосферою Землі та Всесвітом. Можна вважати, що Всесвіт здійснює управління еволюцією планети Земля. Щоб людство могло реалізувати своє призначення, йому необхідно вибудувати такий тип культури, який відповідав би мірі Всесвіту. Культуру несе не біологічна популяція, а соціальна організація біопопуляції. Фактично історичний процес – це і є процес розвитку культури. Носієм культури є людина (особистість) і суспільство (соціум). В якості соціального суб’єкта їм властива самоорганізація.

а) концепція однолінійного прогресивного розвитку ( Г.Гегель, К.Маркс): Гегель розумів суспільство як цілісну систему, що саморозвивається завдяки діяльності людей, проте, за цим стоїть самодіяльність Світового Духу, який користується індивідуальними інтересами та пристрастями людей для досягнення своїх цілей; розвиток суспільства постає як всесвітньо-історичний прогрес Світового Духу, а люди та їхня діяльність - як засіб, знаряддя реалізації його цілей (ідеалістичне вчення);

Маркс створив діалектико-матеріалістичне вчення про суспільство: сукупність виробничих відносин становить економічну структуру суспільства (спосіб виробництва), яка зумовлює соціальний, політичний, духовний процес життя взагалі; суспільство – конкретно-історична саморганізована система (проявляється через суспільно-економічні формації: рабовласницьку, феодальну, буржуазну);

б) концепція багатолінійного розвитку (М.Вебер, К.Ясперс): історичний процес, за Вебером, настільки різнобарвне плетиво подій, фактів, процесів, що аж ніяк не вкладається у будь-яку систему взагалі; він обґрунтував теорію рівнозначності економічних і духовних чинників у суспільному розвитку, те саме стосується політики і культури, освіти і релігії, економічної боротьби класів та їхніх ідеальних прагнень. І все ж сам Вебер у своєму вченні віддав перевагу релігійно-нормативному фактору (вважав основою капіталістичної економіки релігію протестантизму).

Ясперс при створенні схеми цілісної історичної картини виходив з того, що людство має єдині витоки і спільну мету; історичний процес є розгортанням декількох великих культур, котрі розвиваються паралельно навколо «осі світової історії».

в) концепція циклічного розвитку (О.Шпенглер, А.Тойнбі): Шпенглер, а пізніше Тойнбі створили теорію культурних циклів, яка спиралася на ідею про те, що історія складається з багатьох самостійних, слабко пов’язаних одна з одною цивілізацій, кожна з яких розвиваючись подібно живому організму, проходить шлях від народження до смерті в якості самостійних форм життя; історія, за Тойнбі, справа рук Бога, в основі лежить взаємодія світового закону – божественного логосу і людства; історія спрямована на осягнення бога через саморозкриття людини.

2. Суспільство виникає на такому етапі еволюції природи, коли на Землі складаються специфічні умови, які й породжують соціальне життя. Поняття антропогенезу (виникнення людини) і процес соціогенезу (виникнення суспільства) є спорідненими явищами і паралельними процесами. Важливим фактором і основою розвитку суспільства є природа, поза нею розвиток людини і суспільства неможливий.

Суспільство – це природно-соціальна самодостатня спільність людей.

Тобто природний процес розвитку людини набуває у системі суспільних відносин свого вищого рівня – соціального.

Структура суспільства.

1. Політична система: держава, політичні партії, політичні лідери.

2. Економічна система: спосіб виробництва матеріальних благ.

3. Соціальна система: взаємодія стійких, стабільних соціальних спільнот і груп.

4. Культура: цінності, світобачення, наука, мистецтво, релігія тощо.

В основі життєдіяльності сучасного суспільства лежить спосіб виробництва матеріальних благ. Сукупність виробничих відносин становить економічну структуру суспільства, реальний базис суспільства. Спосіб виробництва матеріальних благ є органічною єдністю продуктивних сил (предмет праці, знаряддя праці, засоби виробництва, наука, людина в виробничому процесі) та виробничих відносин (відносин безпосереднього виробництва, розподілу, обміну та споживання). Для характеристики суспільства як конкретно-історичної само організованої системи вчені використовують категорію «суспільно-економічна формація» - це суспільство, взяте на певному етапі історичного розвитку в єдності всіх його елементів: економіки, політики, соціуму, культури.

Соціум – це соціалізоване суспільство.

Характерні риси сучасного планетарного соціуму.

1. На Землі намагаються створити «єдиний економічний і політичний простір» (без закритих місць).

2. Включення всіх народів і держав у всесвітню історію.

3. Нові технології використання трудових ресурсів.

4. Контрастність існування окремих людей, держав.

5. Проголошено формування єдиної світової цивілізації.

6. Заміна біполярного світу однополярним.

7. Глобалізація всіх сфер життя.

8. Загострення міжнаціональних і міжетнічних відносин.

9. Відродження національних держав і культур.

Соціальна структура суспільства – це сукупність відносно стійких, стабільних соціальних спільнот, груп і конкретний порядок їх взаємозв’язку та взаємодії.

Вона включає в себе:

а) класово-стратифікаційну структуру (класи, соціальні верстви, стани або страти);

б) соціально-етнічну структуру (родоплемінні об’єднання, народності, нації);

в) соціально-демографічну структуру (статевовікові групи, працююче і непрацююче населення, групи за здоров’ям тощо;

г) професійно-кваліфікаційну структуру (трудові колективи, установи, організації, фірми тощо);

Спільноти людей можуть складатися:

- об’єктивно (класи, нації, стани);

- свідомо, цілеспрямовано (партії, профспілки, громадські організації).

Види соціально-класових спільнот.

1. Класи – це великі групи людей, що різняться між собою за місцем в їх історично визначеній системі суспільного виробництва, за їхнім відношенням (здебільшого закріпленим і оформленим у законах) до засобів виробництва, та їхньою роллю у суспільній організації праці, а отже за способом одержання і розміром цієї частини спільного багатства, яка є в їхньому розпорядженні (В.І.Ленін). П.Сорокін вважав, що класи утворюються на основі трьох ознак: професійної, майнової, правової (наприклад, селяни, феодали, робочі, капіталісти).

2. Соціальний стан - це соціальна група, що характеризується визначеним юридичним становищем, закріпленим у звичаях чи в законі правами і обов’язками в суспільному житті й відносною замкнутістю (духівництво, дворянство,купці,ремісники).

3. Касти – це групи людей, які займають окреме, успадковане місце в соціальній ієрархії,пов’язані з традиційними заняттями й обмежені у спілкуванні одна з одною (жерці, самураї, брахмани).

4. Соціальна верства – це проміжна або перехідна соціальна група, що формується порівняно самостійно або є елементом суспільного класу, характеризується певними соціальними ознаками (інтелігенція, службовці, управлінці).

Соціальні групи поділяються на:

а) великі – існують в межах суспільства (молодь, школярі, пенсіонери);

б) середні – існують в межах підприємства, певної території (члени трудового колективу, жителі села);

в) малі – існують на основі особистісних контактів (сім’я, сусіди, друзі).

Види соціально-етнічних груп.

1. Етнос (гр. народ) – це група людей, яка історично склалася на визначеній території і характеризується спільністю мови, культури, побуту, звичаїв, традицій, способу життя та особливостями психічного складу.

2. Рід – група кровних родичів, що ведуть своє походження за однією лінією (материнською чи батьківською), усвідомлюють себе нащадками спільного предка (реального чи міфічного), мають спільне ім’я.

3. Плем’я – історична форма спільності людей, що ґрунтується на родових відносинах та суспільному розподілі праці, спільності території, мови, культури, організації життєдіяльності.

4. Народність – історична форма спільності людей, що виникла на основі родоплемінної спільності, а також на основі спільності території, господарства,мови, культури, традицій, обрядів.

5. Нація – це духовна спорідненість природно-соціально визначеного етносу.

Спільні риси нації:

- територія;

- етнос;

- господарство;

- мова, традиції, обряди, звичаї;

- психологічний склад.

3. Суспільство саме по собі політично не організовується. Джерелом політичної організації є влада. Влада – процес підпорядкування волі керованих – волі керуючих. Механізм функціонування політичної організації суспільства – змагання за владу між елементами соціуму, між різними представниками політичної еліти (вибрані часом, інтелектом та народом люди, які реально (офіційно чи неофіційно) визначають владні відносини в суспільстві і здійснюють владу). Влада може бути отримана у спадок (монархія), або ж за виборним законом (республіка). Важливо не лише прийти до влади, а уміти її утримати і використати. Тобто, зайнявши панівне становище в суспільстві, володіючи усім, скерувати розвиток суспільства у потрібному собі напрямі. Це вже політика (poly – багато, tikоs – інтереси) – мистецтво управління країною і людьми.

Структура влади в сучасному світі.

1. Концептуальна:

а) розрізняє і використовує фактори впливу на владу суверенних держав;

б) визначає вектори розвитку і мети;

в) формулює концепт управління для досягнення мети.

2. Ідеологічна – розробляє ідеали, орієнтири, цінності.

3. Законодавча.

4. Виконавча.

5. Судова.

Процес передачі інформації з одного сектору Всесвіту в інший, від однієї людини до іншої є управління.

Методи управління.

1. Безструктурний – через інформаційний вплив, тиск.

2. Структурний – через апарат управління – владу.

В управлінні використовуються різні засоби, в тому числі і примус. Академік Петров К.П. вважає, що сучасний соціум живе в умовах натовпо-елітарної системи, заснованої на жорстокому дозуванні інформації на різних соціальних рівнях суспільства.

«Натовп» - це безвідповідальні, неосвічені народні маси, які вважають, що «думати за них повинні нагорі», або ж, що управління не така вже й хитра справа («з бруду у князі»). Еліта – теж натовп,або ж поставлені резиденти (президенти) фінансових королів, але ще більш безвідповідальний, що дозволяє собі експерименти стосовно власної країни та народу; що використовує безконтрольно владу з метою лише власного збагачення.

Історії ж відомо, що керівна еліта вирощується, культивується віками, а також, що якість суспільного життя залежить не стільки від того, як ми працюємо, скільки від того, як нами керують. А питання про облік якості управлінської праці в науці й досі не вирішено. Сучасна натовпо-елітарна система являє собою глобальну невольницьку систему. Керівна верхівка – світова фінансова еліта. Вона використовує національні політичні еліти для гноблення суверенних народів. Народи ж зусиллями інформаційно-медійних глобалістів та власних політичних еліт перетворені на натовп, який живе за принципом «Бездумна вседозволеність натовпу!», забувши, що «кожен народ має таких керівників, яких він заслуговує».

4. Діяльне споглядальне ставлення людини до дійсності передбачає різні вияви духовності. Такі духовно-практичні форми духовності, як світогляд, переконання, вірування, сподівання, а також «концентрати» пізнавального, морального, естетичного відношення до світу, найвищим виразом яких є Істина, Добро, Краса, будучи об’єктивізовані в соціальних формах утворюють систему суспільної свідомості.

Суспільна свідомість – це сукупність ідеальних образів, а саме: понять, ідей, уявлень, почуттів, переживань, настроїв, що виникають у процесі відображення соціальним суб’єктом навколишнього світу.

Структура суспільної свідомості.

І. У гносеологічному аспекті:

а) буденний рівень суспільної свідомості – відображення дійсності в межах повсякденного життя (стихійно, емпірично, несистематизовано, поверхнево, веде до виникнення ілюзій і помилок);

б) теоретичний рівень суспільної свідомості – виходить за межі емпіричних умов буття людей, суспільства і виступає у вигляді певної системи (об’єктивна, діалектична, закономірна,наукова, веде до правильного розуміння подій і процесів).

ІІ. У соціологічному аспекті:

а) суспільна психологія – сукупність соціальних настроїв, почуттів, звичаїв, традицій і громадської думки, які складаються стихійно, у процесі повсякденного життя суспільства;

б) ідеологія – система тверджень і переконань стосовно вагомих,значимих цінностей і фактів, суспільних ідеалів, подана крізь призму конкретних соціальних інтересів.

Форми суспільної свідомості - відносно самостійні, більш або менш систематизовані за рівнем, духовні утворення, що відображають певні сторони об’єктивного світу та суспільного буття.

Форми суспільної свідомості відрізняються:

а) за предметом відображення;

б) за формою відображення;

в) за особливостями свого походження і розвитку;

г) за виконуваними соціальними функціями.

Види форм суспільної свідомості: політична, правова, моральна, естетична, релігійна, філософська, наукова.

Розрізняють також:

а) масову свідомість – суб’єктами якої виступають великі людські спільноти, що становлять більшість населення;

б) індивідуальну свідомість – це духовний світ кожної особистості.

5. Рушійні сили соціального процесу – це діяльність соціальних суб’єктів (соціальних груп, класу, політичної партії, громадських рухів, народних мас, особистостей), які безпосередньо впливають на історичний розвиток суспільства, а також на форми соціальних змін (реформи і революції).

Соціальний розвиток може здійснюватись у двох основних напрямках – прогрес і регрес (це дві гілки одного і того ж самого процесу, що по черзі змінюють одна одну).

Серед активних соціальних суб’єктів, які впливають на соціальний розвиток і є рушійними силами соціального процесу, варто звернути увагу на:

1. народ – це соціальна спільність, яка складає основну частину народонаселення і є протилежністю «вождів», «аристократії», «олігархів» чи «еліти» суспільства, здатна свідомо, цілеспрямовано захищати свої інтереси;

2. натовп – безлика маса людей, стихійна, непередбачувана, здатна піддаватися маніпуляціям з боку «народних вождів», «еліти».

Індивід як складова натовпу зазвичай губить критичне сприйняття і контроль, якщо він вступає в контакт із іншими членами натовпу і його охоплює те колективне збудження, яке панує над ними. Він прямо і безпосередньо відгукується на зауваження і дії інших, замість того, щоб витлумачувати їх критично. Він нездатний аналізувати дії інших і діє відповідно до відчуттів колективного потягу. Народ і натовп є протилежностями однієї цілісності. Гармонійні відносини політичної еліти і народу проявляються так:

а) народ дійсно суверенний;

б) політична еліта веде за собою народ за ідеєю, яку вона породила і яка є народу близькою і рідною.

У цьому випадку має місце соціальний прогрес. В іншому разі виникають революції (фр. переворот) – докорінна зміна існуючої системи з метою переходу до іншої більш досконалої.

Види революцій:

а) соціально-економічна;

б) соціально-політична;

в) технологічна: неолітична (селянська), промислова (індустріальна),науково-технічна (інформаційна, постіндустріальна).

г) культурна.

Іноді стосунки у суспільстві гармонізуються через реформи (спосіб зміни будь-якого суспільного явища чи устрою, що здійснюється владною структурою відповідно до певної мети).

Насильство в історії.

Прогрес має суперечливий характер. Нерідко він здійснюється насильницькими методами. Відомо, що прогрес розпочинається з впровадження в життя радикальних соціальних реформ. Не завжди і не всі соціальні зміни і реформи сприймаються як доцільні і необхідні всіма соціальними верствами. Реформи можуть суперечити інтересам певних соціальних груп. Виникає прихований чи відвертий опір реформаторським процесам. Іноді на порядок денний виходить питання про насильство. У цивілізованих країнах його використовують як останній політичний аргумент, коли всі інші засоби не дали бажаних результатів. Тоді це називається легальним актом насильства. Таке використання насильства західні теоретики (Т. Ньютон, Ж.Волін, К.Вільсон) вважають необхідним і досить ефективним засобом прогресу.

Насильство пронизує історію розвитку цивілізації. Насильницькими методами створювались і розпадались імперії, здійснювалися грандіозні наукові відкриття та соціально-історичні повороти в розвитку культури, ділилися землі і народи, встановлювалися нові пріоритети спілкування між державами і народами. Складається враження, що прогрес взагалі неможливий без насильства. Проте в наш час існує чимало концепцій ненасильницького прогресу: М.Ганді, А.Швейцера. Вони мають надзвичайну загальнокультурну, гуманістичну привабливість як спосіб вирішення громадських справ.

Історія людської цивілізації свідчить, що тільки те суспільство йшло прогресивним шляхом, яке мало своїм керманичем політичну еліту, що зуміла максимально наблизити власні інтереси і потреби до інтересів народу. Жоден народ не заслуговує на те, щоб його еліта вела себе регресивно. Не заслуговує, але дозволяє. Цей «дозвіл» визначається рівнем суверенності народу і досконалістю володіння «еліти» таким інструментом, як держава.

Держава – це певним чином організований апарат насильства для забезпечення влади одного соціального прошарку над іншим (В.І.Ленін).

Держава – це певним чином організований апарат управління, завдання якого полягає в забезпеченні прогресивного розвитку країни і створенні необхідних умов для найбільш повної реалізації законних прав і свобод громадян і всебічного розкриття їх творчого потенціалу.

На жаль, для більшості сучасних держав точнішим визначенням може вважатися перше. Тому все частіше народ намагається звільнитися і від політичної еліти, і від ідеї, яку вона йому принесла. Держава – явище тимчасове: вона виникла на певному етапі розвитку людства і зникне, вичерпавши свої можливості.

6. Філософська антропологія як галузь філософського знання, яка займається вивченням людини, виникла у ХХ ст. ЇЇ засновниками вважають М.Шелера, Г.Плесснера, А.Телена.

Філософська антропологія – наука про метафізичне походження людини, її фізичне, духовне та психічне начала, про ті сили і потенції, що рухають нею, та які вона призводить у рух.

Проблема людини є вічною філософською проблемою. Складність її зумовлюється тим, що людина водночас належить і до природного, і до соціального світів. Саме це є підґрунтям поліваріантності філософських концепцій людини.

Історія питання.

Філософія Давнього Сходу: розглядала людину через проблеми вічності духу, душі, людського пізнання.

Західноєвропейська філософська традиція: починаючи від Протагорового – «Людина є міра всіх речей існуючих, що вони існують, і неіснуючих, що вони не існують» -, через Сократів пошук істини, джерел моральності людини в філософії, аж до Аристотелевої людини як політичної тварини.

Середньовічна західноєвропейська філософія: тлумачила людину як творіння Бога, вона мала двоїсту природу – грішне тіло і божественну душу, вивільнення та заспокоєння якої мало бути лише у потойбічному світі.

Філософія Відродження: людина – індивідуальність, в її діях та пізнанні світу, в її красі та талановитості; вища цінність в її тілесності та духовності.

Філософія Нового часу: обґрунтовує раціональне розуміння сутності людини; в контексті механістичної картини світу людина – своєрідна досконала машина, механізм.

Доба Просвітництва: породила образ «автономної людини», здатної раціонально та глибоко оцінювати ідеї, моральні вчинки та їхні наслідки.

Німецька класична філософія: І.Кант спробував викласти вчення про людину систематизовано. Він розділив антропологію на фізіологічну та прагматичну: фізіологічна вивчає людину як природну істоту; прагматична як морального індивіда.

У філософії ХІХ ст. :

а) наростає увага до вивчення духовності людини, її внутрішнього світу, почуттів, переживань (С.К’єркегор, В.Дільтей, Ф.Ніцше);

б) вивчення взаємин людини з суспільством (О.Конт, Г.Спенсер, К.Маркс);

в) антиметафізична спрямованість концепцій людини (О.Конт, Дж.Мілль, Г.Спенсер).

У ХХ ст. – на початку ХХІ ст. постмодернізм показав, що соціум знеособлює людину, стирає особисті відмінності, технократія нищить людину; робиться висновок, що людина – біо-психо-соціальна за своєю природою та інтерсуб’єктивна за способом свого існування.

Таким чином, сучасне знання про людину говорить, що людина як представник людського роду, особистість, індивідуальність постає як складна цілісність, у якій поєднані космічні, біологічні, психічні, соціальні, культурні, цивілізаційні виміри.

а) Існують декілька концепцій генезису (походження) людини:

1. Еволюційна – людина розумна появилася в результаті біологічної еволюції під впливом спадковості та природного відбору (Ч.Дарвін, Р.Фішер, С.Райт).

2. Генно-культурна коеволюція – людина є результатом складної взаємодії генетичної еволюції та культурної історії: вихідні культурні засади становлення людини генеруються генетично, а розвиток культури призводить до створення умов, в яких змінюються біологічні властивості (Ч.Ламзден, Е.Уілсон).

3. Синергетична картина еволюції – базується на розумінні еволюції як низки змін станів порядку та хаосу, які поєднані фазами переходу до хаосу та виходу з хаосу (самоорганізація). Стан порядку – стабільний стан буття – гомеостаз системи. Стани кризи менш тривалі, що пояснюється заходами еволюційної безпеки природи. Тривала криза погіршує адаптаційні можливості системи, зникає її системна цілісність, - вона гине. Тому природа обирає еволюцію «дрібними кроками», замість того, щоб одразу з ґрунту творити людину.

4. Теорія пасіонарності – становлення людини може бути пов’язане з «пасіонарним поштовхом» - мутаціями, які виникають у результаті впливу космічної енергії (Л.Гумільов).

5. Трудова теорія антропогенезу – становлення людини обумовлене такими факторами, як: праця, мислення, мова. (К.Маркс, Ф.Енгельс).

6. Символічна теорія антропогенезу – важливим фактором становлення людини на фоні втрати єдності з природою є виникнення символів як результатів культуро- творення; вони є закріпленням стандартів форми поведінки, які «підказані» іншими тваринами.

Типологія особистості:

1. залежно від налаштованості особистості на соціально-рольові відносини: політичний, теоретичний, економічний, естетичний, соціальний, релігійний (Е.Шпрангер);

2. залежно від соціальних факторів: діячі, мислителі, люди почуттів та емоцій, гуманісти і сподвижники (Л.Жаров);

3. залежно від психоенергетичних якостей особистості: високоенергетичні (агресивні), низько енергетичні, непостійні типи (П.Ганнушкін);

4. залежно від ментальних особливостей: західна людина, східна людина.

б) У сучасному суспільстві все частіше піднімається проблема деградації особи. Перш за все вона пов’язана з дегуманізацією суспільного життя в цілому. Втрата вічних цінностей, моральних орієнтирів, зміщення акцентів у сферу матеріального життя, гонитва за кар’єрою та грошима, знецінення людського життя – все це веде до розчарування, а потім до різних проявів девіантної поведінки. Така ситуація є результатом втрати цілими народами власних коренів, традицій, звичаїв; нав’язування людині образу життя, далекого від людського рівня, коли через системи виховання, освіти, через медійні структури в людині культивуються тваринні потреби, нездорові уподобання, цінності, які ведуть до втрати людиною людини в собі. Протистояння цим процесам – важливе завдання кожної особистості.

в) Розвиток особистості і її відносини із суспільством мають суперечливий характер. Важливими показниками рівня цих відносин є «свобода» і «відповідальність».

Свобода – це можливість людини вибирати в її суспільному бутті за власним бажанням варіанти практик здійснення її життя у всій його повноті.

Йдеться про можливість усвідомленого особистістю вибору, а не вибору, як результату маніпулювання людиною. Свобода є фундаментальною цінністю для людини, але вона повинна мати свої кордони, щоб не стати свавіллям, насильством над іншими людьми. Наша свобода закінчується там, де починається свобода іншої людини.

У працях сучасних філософів висловлюється занепокоєння тим, що новітні технології, зокрема біотехнології, програмуючи біологію людини, трансформуючи її гени, створюють основу для обмеження людської свободи. Йдеться про те, що свобода обов’язково передбачає вибір, у той час, як технології практики можуть відібрати його ще до народження.

Отже, збереження внутрішнього простору свободи є необхідною умовою загальної свободи людини. Важливо також пам’ятати, що межами свободи є інтереси іншої людини, соціальної групи, суспільства, а також природи як природної основи існування суспільства і людини. Розуміння цього стає для особистості мотивацією її поведінки, заснованої на принципі відповідальності, котра є зворотним боком, протилежністю свободи, разом з якою вони утворюють діалектичну єдність. Тільки з урахуванням цієї єдності в конкретно-історичній практиці, в діяльності особистості можливим стає «людське майбутнє», шлях до якого обґрунтований концепцією коеволюції (тобто такого спільного розвитку людства і біосфери, який не виводить параметри біосфери зі стану гомеостазу, забезпечує збереження людського роду як біологічного виду й умови для подальшого розвитку людства в системі культури). Засади концепції коеволюції можна визнати тими орієнтирами пізнання і діяльності людини в природі, що спроможні гарантувати екологічну безпеку і виживання людства.

г) Більшість людей – рядові особистості, представники народної маси. Історична особистість - це людина, що залишила певний слід в історії життя народу, держави, людства. Як правило, це державні або громадські діячі, політики, що очолюють певні соціальні рухи. Видатна особистість – це людина, яка своїми вчинками, творчістю, практичними справами здобула історично позитивну суспільну оцінку, прискорила прогресивний рух об’єктивного суспільно-історичного процесу: Спартак, Гарібальді, Ломоносов, Хмельницький Б. та інші. Видатною особистістю людина не народжується, а стає завдяки прогресивній діяльності у будь-якій сфері суспільного життя: О.Пушкін – у літературі, А.Вівальді – у музиці, М.Пирогов – у медицині. Видатні особистості, зазначає Г.Плеханов, бачать далі, ніж інші, пізнають глибше, ніж інші, формулюють чіткіше, ніж інші. Це талановиті, геніальні люди, гордість нації і людства. Життя видатної особистості минає у всіх на очах. Багатьох цікавлять особливості її життєвої долі, подробиці біографії, побуту, звичок, особливо ті, що виходять за межі загальноприйнятих норм суспільного життя. Наприклад, вважається, що П.Чайковський був гомосексуалістом, П.Ламерті помер від переїдання, В.Висоцький – від надзвичайної пристрасті до алкоголю. У реальних обставинах вони живуть і діють, як прості смертні, що, як правило, не має ніякого відношення до величі та геніальності особистості.

Видатна особистість може впливати на перебіг історичних подій, зумовлювати їх прискорення чи уповільнення. Видатні особистості, як правило, згуртовують навколо себе народ, запалюють його передовими ідеалами, організовують як суспільну творчу силу, ідеологічно забезпечують процес перетворення. Видатна особистість може діяти в сфері політики, економіки, культури, соціуму. Особливо відчутна роль видатної особи в галузі культури. Обдарованість та талант – досить рідкісний дар. Він відкриває нові горизонти, часто суперечить традиціям, започатковує нові форми та способи духовно-культурного творення.

Роль особистості в історії надзвичайно велика, проте у визначенні її значущості потрібно бути обережним, бо перебільшення її призводить до викривленого розуміння історичного процесу в теорії та до її значних деформацій на практиці. Загроза культу – ахіллесова п’ята видатної особистості. Всі соціально значущі дії в суспільстві здійснювалися не видатними особами, а народом на чолі з видатними особистостями.