2Б) Самостійна робота.

Тема 3. Філософія Нового часу, хіх-хх ст.

План.

1. Якісно нова спрямованість філософії в епоху ранніх буржуазних революцій. Основні течії філософії нового часу (XVII-XVIII ст.).

2. Німецька класична філософія. Німецький матеріалізм (XVIII-XIX ст. )

3. Посткласична філософія другої половини ХІХ - поч. ХХ ст. )

4. Російська філософія ХІХ-ХХ ст. : «золотий вік».

1. ХVII століття, через бурхливий розвиток природничих наук, відомий як- «вік знань», «Просвітництво» (термін висунули Вольтер і Гердер). У цей час формується нова спрямованість філософії, риси якої коригувалися специфікою буржуазного суспільства, яке утверджувало себе як нову промислово-урбаністичну цивілізацію. Відбувається зміна світоглядних орієнтирів: людина – частина природи, її дух (ототожнено з розумом) - своєрідний механізм споглядання, покликаний відтворювати природу дзеркально, не творчо; функції природи зводяться до найпростішої механічної форми руху, а закони розуму – до законів математики, навіть свобода тлумачиться цілком «механічно» як відсутність «зовнішніх перепон для руху» (Г. Гоббс).

Характерними рисами філософії стають:

- гносеологізм – значна увага приділяється розробці теорії пізнання;

- матеріалістичність – вперше Р. Бойль позначив цим терміном фізичний вміст речовини природи;

- механіцизм – вся різноманітність розвитку світу зведена до механічного руху (вплив класичної механіки Ньютона), навіть людина-механізм (Ламерті «Людина-машина»);

- поліментальність - розглядається не «західноєвропейська», а «французька», «англійська», «німецька» філософії.

Основними методами пізнання стає під впливом математики, механіки, природничих дисциплін – експеримент. Філософія перетворюється у скептичну, суб’єктивну науку.

Основні течії філософії:

1. матеріалізм – (Р. Бойль, Г. Лейбніц): природа «натура» трактується істинною «світовою субстанцією», «справжнім буттям»; людина – розумне одушевлене тіло;

2. сенсуалізм (фр. почуття, відчуття) - (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк) - напрям у теорії пізнання, який визнає відчуття, досвід основним джерелом знань;

3. раціоналізм (фр. розумний) – (Р. Декарт, Б. Спіноза, В. Г. Лейбніц) напрям у теорії пізнання, який вважає основним джерелом і критерієм пізнання розум – теоретичне мислення;

4. суб’єктивний ідеалізм (Дж. Берклі): існують лише ті речі, які «я бачу своїми руками, і поза моїми відчуттями їх немає»;

5. агностицизм ( гр. незнаний) - (Д. Юм) – філософське вчення, що заперечує можливість пізнання сутності речей і закономірностей розвитку дійсності.

Через всю філософію XVII ст. проходить думка про «розумність світу». У XVIII ст. вона трансформується в ідею Просвітництва як головної рушійної сили історії, джерела і головного засобу досягнення людством рівності, братерства і свободи, тобто стану відповідності вимогам Царства Розуму. Відверто матеріалістична і атеїстична позиція Ламерті, Дідро, Гольбаха, Вольтера стала безпосередньою увертюрою до ранніх буржуазних революцій.

2. Німецька містика (гр. таємничі обряди: віра в існування надприродних, таємничих сил та в здатність людини вступати в безпосередні зносини з ними через виконання певних таємничих обрядів), німецька Реформація та раціоналістична програма Просвітництва сприяли становленню німецької класичної (лат. взірцевий, вищий рівень досягнення в тій чи іншій галузі життєдіяльності людства) філософії.

Засновником її вважають І.Канта (1724-1804). Його творчість поділяють на 2 періоди:

І. Докритичний період (до 1770р.) – Кант матеріаліст: автор гіпотези виникнення і розвитку планет із первинної туманності (нібулярна теорія Канта-Лапласа), гіпотези існування Великих Всесвітів Галактик за межами нашої Галактики, автор вчення про уповільнення добового обертання Землі під впливом приливів і відливів, автор вчення про відносність руху і покою. Кант вважав, що не знання повинні бути тотожними реальності, а швидше реальність повинна відповідати знанням, а тому пізнання є швидше конструюванням ніж спостереженням.

ІІ. Критичний період (після 1770 р.) – Кант називає себе критичним ідеалістом: «моральну інтуїцію» тобто совість вважав практичним розумом; був переконаний, що людина має «вроджені додосвідні знання». Найбільшим доробком Канта вважають сформульований ним «категоричний (безумовний) імператив (владний, головний)», зміст якого полягає у формулі: «Ніколи не стався до людини (у тому числі і до себе) як до засобу, проте стався завжди, як до мети».Відомими є праці Канта: «Критика чистого розуму», «Критика здатності суджень», «Критика практичного розуму».

Г. Гегель (1770-1836) – видатний німецький філософ, автор всеохоплюючої універсальної теоретичної системи реальності. Фундаментальним поняттям якої є об’єктивно існуючий Абсолютний Дух (Універсальна духовна субстанція світу), який живе, розвивається відповідно до об’єктивних законів діалектики. На певному етапі розвитку Дух «відпускає» з себе своє інше, природу, яка у свою чергу, породжує з себе «суб’єктивний» дух (людину, людство), котрий проходить послідовно щаблі розвитку, сягаючи на вищому щаблі (щаблі Абсолютного духу) вищих своїх рівнів: мистецтва, релігії й найвищого – філософії. Характеризуючи історичний розвиток Г. Гегель виділяє «історичні народи», які є ніби «інструментом діяльності світового духу, а також – «не історичні народи», котрі є лише «матеріалом» цієї діяльності. Він писав: «Світовий дух… використовує численні людські покоління для… роботи розуміння самого себе…». Праці Г. Гегеля: «Феноменологія духу», «Енциклопедія філософських знань».

Л. Фейєрбах (1804-1872) був учнем Г. Гегеля, але наприкінці 30-х рр. ХІХ ст. він створює альтернативну гегелівському абстрактному ідеалізму матеріалістичну філософію. Справжню суть реальності він бачить у природі, що виступає як «базис людини». Фейєрбах започатковує «справді універсальну» науку – антропологію, яка розкриває природу людини. Тому і нова філософія називається антропологічним матеріалізмом. Фейєрбах заявляє про свій атеїзм (заперечення існування Бога), проте на місце заперечуваного Бога він ставить людину. Ця філософія спирається на розум людини. Людська сутність в усій своїй складності та розмаїтті становить сферу життєдіяльності діалектики Фейєрбаха, своєрідним фокусом якої є любов, котра набуває статусу нової людської релігії. Л. Фейєрбах «Сутність християнства».

Завершує добу німецької класичної філософії творчість К. Маркса (1818-1883), який започатковує філософсько-політичне вчення «марксизм». Маркс розглядає природу, матеріальний світ як «продовження людини, як засіб, матеріал, грунт забезпечення життєдіяльності людини». «Універсальність» людини полягає в її суспільній природі. Центральною категорією Марксового матеріалізму стає «практика», оскільки саме практику він вважає засобом реалізації «універсалізму» людини у світі. Проте спрямована на задоволення біологічних «тваринних» потреб праця (як форма практики) наче втрачає свою винятковість, стає «чужою» людині, «відчужується». Людина в умовах капіталізму функціонує лише тією мірою, в якій потребують цього речі, що створені її працею: «…робітник стає тим біднішім, чим більше багатства він виробляє…». Виходом з цієї ситуації є підпорядкування людині її власного суспільного буття, в результаті чого встановлюється гармонійно зрівноважена діалектична взаємодія людини (як здійсненого «натуралізму») і природи (як здійсненого «гуманізму»), що являє собою комунізм. Відомий філософ сьогодення М. Мамардашвілі відзначив значний вплив Маркса на такі філософські рухи сучасності, як феноменологія, екзистенціалізм, соціологія знання, психоаналіз, структуралістка в дослідженнях культури.

3. У другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. філософи закликаючи повернутися до класичної традиції «прочитують» класиків нетрадиційно, з позицій завдань сучасності. Антитеза раціоналістичній традиції Просвітництва постає з творів представників так званої «філософії життя»: А. Шопенгауера, С. К’єркегора, А. Бергсона.

Дійсність представники «філософії життя» оцінюють як «хаотичний потік життя», нестримно активний життєвий універсам. Розум, свідомість відіграють у ньому скромну, суто технічну роль, оскільки, підкреслює Шопенгауер, основні життєво важливі процеси (зачаття, розвиток організму, загоювання ран тощо) відбуваються без участі інтелекту. Песимістична (лат. найгірший – світовідчуття, пройняте відчаєм, зневірою у майбутньому) філософія Шопенгауера починається із знайомства зі смертю. Страх смерті споріднює людину із твариною, але і розрізняє: трепетний страх людини перед смертю – усвідомлений. Проте мисляче Я не є останньою основою людини; глибше лежить «самоволя до власного життя», вона і є вічне в людині. Шопенгауер переконаний також ,що щастя і втіха мають негативний характер, «бо тільки страждання і злигодні можуть відчуватися нами позитивно й відтак самі провіщують про себе,»- хіба здоров’я, молодість і свобода усвідомлюються нами як такі, поки ми їх маємо?» Виходить наше існування щасливіше тоді коли ми його найменше помічаємо: звідси випливає, що краще було б зовсім не існувати.

Німецьку некласику у другому поколінні гідно представляє письменник, поет і композитор, вчений і філософ Ф. Ніцше. Ще 20-річним студентом був обраний екстраординарним професором класичної філології, а через півтора місяця Лейпцігський університет присвоює йому учений ступінь доктора філології. Революціонер у філософії. Основною рисою філософії вважав обумовлений багатомірністю моралі плюралізм (лат. множинний – філософська концепція, за якою все існуюче складається з множини самостійних рівнозначних сутностей, що не зводяться до єдиного начала). Ніцше вважає, що науковий підхід до проблеми моральності неможливий. Старий «філософський світ» він руйнує, а основою нової філософії вважає чуттєвий світ у всій його повноті життя, світ, де бенкетують природні інстинкти, де панує сила. Головний брехун – розум. Саме він є «причиною того, що ми спотворюємо свідчення чуттів». У той же час, Ніцше визнає, «що в кожному вольовому акті є думка-команда, проте її неможливо відокремити від «хотіння». Життя прагне максимального відчуття влади, в основі життя – воля до влади, інтелект та мораль заважають волі до влади. Воля до влади – головна риса сильної особистості: «Йдеш до жінки – бери плітку». Рівність прав чоловіка і жінки – основа занепаду. Іудео-християнська мораль – мораль рабів, тому її треба відкинути і відродити мораль господ, основні положення якої:

- «цінність» життя – єдина безумовна цінність;

- нерівність людей – природний стан;

- сильна особистість – вільна від моральних обов’язків

Природно моральна ніцшеанська «надлюдинна» суть «хижий звір, розкішна білява бестія, що похітливо блукає у пошуках здобичі та перемоги. Звір цей гарний собою, тож благий і добрий. Надлюдина має совість, але це її совість, вона має обов’язок, але це її обов’язок, вона доброчесна, але це її чеснота. У цьому своєму володінні «вільний» індивід має також і власне мірило цінності: він сам призначає собі міру своєї поваги і презирства до інших, із тією ж самою необхідністю, з якою він поважає рівних собі, сильних і благонадійних людей…з такою самою необхідністю в нього завжди напоготові стусан для шавок, які дають обіцянки без усякого на те права, і різка для брехуна, який порушує своє слово, не встигнувши його вимовити (арієць, нордичний тип, подвійна мораль, зовнішнє благородство). Народ – гній, навіз, а Надлюдина займає місце Бога. Критикуючи класичне розуміння моралі, Ніцше-скептик зміцнив камінь у фундаменті культури, чим зайвий раз довів, що здоровий скепсис – норма філософського мислення.

Твори: «По той бік добра і зла», «Антихристиянство», «Так говорив Заратустра».

Тотальну війну всім класикам оголосив екзистенціалізм – некласична філософія, де єдино сущим визнається не «сутність існування» а тільки «існування». Основоположник екзистенціалізму (лат. існування – течія філософії, що вважає реальним лише внутрішнє буття людини, непізнане, ірраціональне, що робить людину конкретною, неповторною особистістю), який бере свій початок у «філософії життя» Фейєрбаха. Не проблема вибору між Добром і Злом становить філософський зміст вільної творчості К’єркегора , а вибір самого вибору, бажання вибрати, завдяки чому самі собою закладаються підвалини для добра і зла…До необхідності вибору людина приходить через дві стадії розвитку: естетичну - коли вона підкоряється власним бажанням, які є імперативом її поведінки; та етичну - коли людина підкоряється категоричному імперативу загального морального закону. Вищою стадією є релігійна, на якій особистість досягає найглибшого само осягнення і саморозуміння; без Бога людині не втратити суперечностей та страждань. К’єркегор висуває концепцію «екзистенціальної» (особистісної) істини, яка є результатом зіткнення протилежних «життєвих позицій». Така трактовка істини дає можливість побачити «поліфонію істини» реконструювати особистісно неповторні риси її багатозначної структури.

Таким чином, екзистенціалізм підкреслено «неакадемічна» течія, претендує на роль філософії, що нібито виражає усі найтонші відтінки конкретного існування, часто трагічні.

4. На межі ХІХ-ХХ ст. російська філософія переживала «золотий вік». До характерних рис російської філософії відносять:

- переорієнтація свідомості на внутрішню духовну роботу;

- ідея особистої відповідальності;

- криза християнської свідомості.

На філософію впливав російський менталітет: колективність суспільного життя, схильність до монархізму, усвідомлення важливої місії в житті людства.

Найпоширенішими були такі філософські течії:

а) Об’єктивний ідеалізм( Мережковський, Лосєв, Бердяєв): визнавали першість духа, уособленого в Абсолюті, Світовому Розумі, Бозі; саме Абсолют визначає еволюцію людського суспільства; значну увагу філософи приділяли проблемам етики, подвижництва, героїзму особи, самопожертви в ім’я нації, творчості як шляху до Бога. Відомі праці:

Лосєв А. «Музыка как предмет логики», «Философия имени».

Бердяєв М. «Судьбы России», «Самопознание».

б) Революційно-демократична течія: Чернишевський, Добролюбов, Герцен; значну увагу приділяли вдосконаленню суспільства; ролі особи в цьому процесі; визнавали необхідність політичної війни, виступали за демократію, мали за мету побудову соціалізму на основі селянської общини. До характерних рис майбутнього суспільства відносили: ліквідацію найманої праці, обмеження приватної власності, колективізм, гуманізм; шляхом досягнення такого суспільства вважали революцію. Відомі праці: А. Герцен «Былое и думы», Н. Чернишевський «Что делать?

В)Основоположником російського космізму є В. Соловйов; він вважав, що все суще єдине у Бозі; Бог – Косморозум, особлива організовуюча сила, що діє у світі; Софія – душа світу, форма зв’язку між Творцем і творінням, тому філософію Соловйов називають софіологія; він вважав, що релігія повинна спиратися на таке раціональне начало, як філософія; російський космізм ноосферу пояснює як принципово нову стадію світової еволюції, коли вирішальною силою подальшого розвитку стає розум людини, цілеспрямовано перетворюючий і вдосконалюючий Всесвіт.