2В) Самостійна робота.

Тема: Некласична філософія ХХ ст.

План.

1. Загальна характеристика.

2. Основні напрямки та їх особливості.

3. Критика цінностей західної техногенної цивілізації.

4. Сцієнтизм та антисцієнтизм. Проблеми ірраціонального та несвідомого.

1. На початку ХХ ст. філософія вперше стає реально «світовою філософією», її провідні напрями та школи здобувають статус світових тенденцій, планетарності філософської думки. Вона звучить як могутня поліфонія етнонаціональних світоглядних ментальностей.

Характерні риси планетарної філософії.

1. Суб’єктивізм – виросло значення світогляду окремої людини, все частіше береться під сумнів об’єктивна характеристика подій та процесів, падає довіра до науки.

2. Ірраціоналізм – відхід від наукової аргументації, протиставлення її інтуїції, вірі, інстинкту, почуттям людини.

3. Гуманізм – захист людини, протиставлення її цивілізації, технократичному суспільству.

4. Волюнтаристський лібералізм - універсальний життєвий порив, активний вибух волі, підсвідоме прагнення.

5. Загальнолюдський характер – стираються особливості: професійні, за походженням, за освітою; більше уваги дійсній людині.

6. Екзистенціальність – увага до внутрішнього буття людини, непізнаного, ірраціонального, що робить людину конкретною неповторною особистістю.

2. Планетарна філософія ХХ ст. характеризується наявністю багатьох різноманітних напрямків та течій. Серед них:

І. Екзистенціалізм (М. Хайдеггер, К. Ясперс, Ж.-П. Сартр, А. Камю) – з тривогою підкреслюючи зростаючий процес знелюднення людини в сучасному світі, екзистенціалісти вбачають його основне джерело в технічній цивілізації, що спирається на раціоналістично-об’єктивістськи спрямовану науку.

Хайдеггер вважає, що у процесі «співбуття» окремі людські існування ніби взаємно «гасять» унікальність своїх індивідуальних проявів, і люди перетворюються на безликі одиниці, «натовп», який обумовлює виникнення анонімної безособової влади. Єдине, що може звільнити людину від неї, це смерть, яка виражає найпотаємнішу суть людського існування.

Сартр же вважає, що суть людського існування виражає не смерть, а свобода; а екзистенціалізм це єдина «справді гуманістична філософія». Специфічність людини виражає її «націленість на майбутнє», виявляється через творчість (цілі, задуми, проекти). Ефективність,творчий потенціал того чи іншого діяння тим більші, чим більше відрізняється його зміст від дійсності.

ІІ. Постмодернізм (фр. модерн- новітній, сучасний; лат. пост - наступний) – течія в філософії, мистецтві, літературі, якій властиві заперечення реалізму, суб’єктивізм в творчості, відхід від традицій класики. Представник - Ж. Делез. Його погляди не мали нічого спільного з логікою та смислом, а ідеалами були «неясна логіка» і «слабке мислення».

ІІІ. Плюралізм –множина вчень, оцінок, смислів. Філософський плюралізм і «літературна філософія» взаємовизначають одне одного. І все ж уявлення сучасного філософа виражаються через «говоріння», його «творчий здобуток» підкоряється законам мислення, яке завжди шукає загальне. Звідси виняткова увага сучасної філософії до мови. Представники: М. Хоркмайєр, Т. Азорно.

ІV. Неопозитивізм (К. Попер, О. Конт) – течія сучасної філософії, виникла на базі ідеалістичного тлумачення проблем сучасної математики і логіки, поширилася на природознавство і суспільствознавство як спроба пристосувати принципи позитивізму (проголошує єдиним джерелом знань емпіричні (досвідні) дані і заперечує пізнавальну цінність філософського знання, теоретичного мислення) до умов розвитку сучасної науки. Неопозитивістські принципи - гнучкіші,однак не настільки, щоб з їхньою допомогою можна було б обговорювати філософські проблеми. Наприклад, вираз «душа безсмертна» стає безглуздим і відтак обговоренню не підлягає.

V. Феноменологія (гр. те, що з’являється; рідкісне, надзвичайне явище) - вчення про феномени свідомості; опис актів свідомості в їхньому відношенні до об’єктів. Засновник - Е. Гуссерль. Спробував перетворити філософію в офіційну науку. Пропонував винести «за скобки філософського розгляду» все реальне, об’єктивне; інтелектуально споглядати потік переживань істини, або потік феноменів. Будучи вловленим з цього потоку інтуїцією, такий феномен несе в собі момент незаперечної й безпосередньої очевидності; а саме очевидністю і характеризується феноменологічна істина.

Містичне учіння – найдревніше з таємних учінь філософського плану. Іще у давній Греції функціонували містичні школи, які вивчали не очевидні, а таємні закони. У ХХ ст. – це течія філософії. Представники: Блавадська О., Лазарев С., Андрєєв Д.

Д. Андрєєв – російський художник-літератор (1906-1959). До війни писав роман «Странники ночи» (не закінчив). Під час війни був мобілізований у поховальну команду. У 1947 – засуджений як дисидент на 25 років тюрми. Головну працю «Роза мира» - написав у тюрмі у стані трансу, у який входив за допомогою молитви. «Роза мира» - це суцвіття релігій, яке з різних пелюстків стає цілісною і єдиною духовною квіткою.

Задачі релігій світу:

- об’єднати країни земної кулі у федерацію держав з етичною контролюючою інстанцією;

- розповсюдити достаток і культуру у всіх країнах;

- об’єднати усі релігії світлої направленості.

Підсумок: перетворення планети у сад, а держав – у співдружність народів.

VI. Філософія ненасильства. Представник і основоположник – Ганді Мохандас Карамчанд (1869-1948). Його вихідний принцип - ототожнення Бога і істини. Осягнення істини пов’язане з процесом морального вдосконалення людини. Етичні погляди основані на принципах:

1. закон любові;

2. закон пожертви;

3. утримання від потурання своїм слабостям;

4. нестяжання (не шукати користі).

На моральних основах намагався розв’язати філософські проблеми. Вважав, що «суспільний прогрес полягає не у зростанні потреб, а у добровільному їх обмеженні». Наступником цього вчення є Мартін Лютер Кінг. У своїй книзі «Крок до свободи» (1958) він пише про принципи ненасильства:

- мужність і сміливість;

- приниження і поразку замінити дружбою і розумінням;

- протидію спрямувати не проти людей, що вчинили зле, а проти самого зла;

- приймати страждання без думки про помсту;

- уникати навіть внутрішнього насильства духу;

- переконання у справедливому і моральному характері всього Всесвіту, світобудови, Бога.

VII. Неотомізм (нова форма) – філософія католицької церкви, що спирається на вчення Фоми Аквінського. Центром неотомізму є Інститут неотомізму у Бельгії.

Деякі положення:

- історичний процес залежить від надприродних трансценденцій;

- секуляризація (світський образ життя) загрожує існуванню людини;

- найвища реальність - це чисте буття, яке розуміється як божественне начало;

- релігія – це сучасна наукова теорія;

- філософія – прислужниця богослов’я.

VIII. Тейярдизм – користується великим впливом у сучасному світі. Основоположник – Тейяр де Шарден (1881-1955). Палеонтолог, антрополог, член ордена єзуїтів. Виводить основні принципи теології із наукових даних геології, палеонтології, антропології. Переосмислюючи теологію у дусі теорії еволюції, вважає рухливою силою еволюції Божественну духовну силу – «Омега»; вона визначає характер і напрямок еволюції. Після появи людини еволюція набуває своєрідного характеру «христогенезу» і прагне до рівня розвитку Ісуса Христа. Шарден заперечує біблійний сюжет про народження Христа Дівою Марією і велике значення надає новозавітним притчам про життя Сина Божого, тобто для нього еволюція – це олюднення Христа. Це вільне трактування текстів святого писання накликало на Шардена висилку з Франції. Після його смерті Ватикан раптом підняв його авторитет і видав його праці: «Вселенська літургія», «Феномен людини».

Таким чином, сучасна філософія містить у собі широкий спектр проблем і підходів до їх вирішення. У центрі її стоять насущні проблеми життя, головна з них - проблема людини. Вирішення проблеми можливе шляхом, який буде знайдено через творчий діалог між напрямами сучасної філософії.

3. Цінності західної техногенної цивілізації піддані критиці різними течіями некласичної філософії, серед яких екзистенціалізм, герменевтика, Франкфуртська школа тощо. Екзистенціалісти Сартр, К’єркегор, Камю аналізуючи ідеали західного суспільства, вважають людське існування безглуздим і абсурдним, а його перспективою бачать катастрофу. Про занепад Європи говорить О. Шпенглер. Тому кардинальне перетворення суспільної дійсності, визволення людини від репресивних впливів наскрізь відчуженого буття тлумачиться представниками франкфуртської школи як «естетична» революція. Навіть пізнання втрачає традиційну форму. Представник герменевтики (гр. роз’яснюю, витлумачую – заміна вихідних принципів теорії міфологічними елементами) В. Дільтей прагнув перетворити її в універсальний метод історичного пізнання. Все це свідчить про розгортання системної кризи, у якій опинилося сучасне суспільство. Ця криза охопила навіть філософію як теоретичну основу життя суспільства.

Сцієнтизм (лат. наука) – виник як філософсько-світоглядна орієнтація внаслідок НТР, йому характерна некритична переконаність у здатності науки вирішити будь-які соціальні проблеми; спирається на результати і методи природничих і технічних наук, має теоретичним підґрунтям технократичну концепції ( Гелбрейт, Белл).

Антисцієнтизм – виник паралельно зі сцієнтизмом, протистоїть йому, піддає критиці науку і техніку, а також доводить нездатність НТП забезпечити соціальний прогрес; знайшов своє втілення в екзистенціалізмі,у поглядах франкфуртської школи (Ясперс, Хайдеггер).

Ірраціоналізм (лат. нерозумний, позасвідомий) – філософське вчення, яке твердить про обмеженість можливостей розуму в процесі пізнання, протиставить йому інтуїцію, віру, інстинкт як основні види пізнання.

Виступ ірраціоналістів проти раціоналізму просвітництва в літературі отримав назву «Бунт проти розуму». К. Юнг (представник ірраціоналізму) розробив теорію вироблення кожною людиною штучного комплексу поведінки, що приховує несвідомі глибини її «Я». Раціональний образ, що складається в процесі пристосування до зовнішніх обставин, Юнг називає латинським словом Persona (так у Римі називали маску, яку одягав актор, виходячи на сцену). Саме вона є частиною особистості, яка виставляється на огляд зовнішнього світу, одночасно виявляючи і ховаючи справжню особистість. Таким чином, ірраціоналістичний – це недоступний розумінню, той, що перебуває за межами розуму, несвідомий, нелогічний, містичний прояв особистості.

Перелік термінів.

Категорія	Номіналізм	Поліментальність	Екзистенціалізм
Цинізм	Патристика	Матеріалізм	Соціологія
Стоїки	Світське знання	Суб’єктивний ідеалізм	Ноосфера
Теологія	Гуманізм	Агностицизм	Постмодернізм
Апологетика	Натурфілософія	Містика	Суб’єктивізм
Схоластика	Протестантизм	Атеїзм	Ірраціоналізм
Реалізм	Гносеологізм	Відчуження	Планетарна філософія
	Механіцизм	Комунізм	Неопозитивізм
		Песимізм	Феноменологія
		Сцієнтизм	Позитивізм
		Антисцієнтизм	Герменевтика
			оейярдизм

Цікаво знати.

«У ту саму ріку не можна увійти двічі»

Геракліт Темний з Ефесу

Переказують, що Піфагор нібито пам’ятав свої попередні втілення – як мандрувала його душа, у яких рослинах і тваринах вона перебувала.

І.В. Бичко

«Людина є мірою всіх речей – існування існуючих і неіснування неіснуючих»

Протагор

«Пізнай самого себе»

Сократ

«Я знаю лише те, що нічого не знаю»

Сократ

«Платон мені друг, але істина дорожча»

Аристотель

«А над усім тим зодягніться в любов, що вона – союз досконалості»

Августин

«Найбільший обов’язок філософа – бути послідовним»

І. Кант

«Хто робить те, що може,робить те, що повинен»

Мадлен де Скюдері

Лосєв А.Ф. – автор 40 праць по філософії, музиці, естетиці. Серед них: «Античний космос і сучасна наука», «Музика як предмет логіки», «Філософія імені». Він був професором Московського університету. У 30-х роках був заарештований. Після смерті були видані його твори і праці.

Розанов В.В. – філософ, літератор, критик. («Уединенное», «Опавшие листья»). «Сущность молитвы заключается в признании глубокого свого бессилия, глубокой ограниченности. Молитва,- где «я не могу», где «я могу» - нет молитвы»

В.В. Розанов.

Питання до самоконтролю.

1. Кого з відомих філософів, представників кожної з філософських парадигм можете назвати?

2. Чому життя людини в індійській філософії ототожнюється зі стражданням?

3. Поясніть таку характерну рису античної грецької філософії, як «стихійна діалектика»?

4. У чому виявляється теоцентричність середньовічної духовної культури?

5. Як у середні віки співвідносились філософія та релігія?

6. Чому період розвитку філософії з ХІІІ до XVI називають «Відродженням»?

7. Які філософські течії періоду Відродження ви запам’ятали?

8. У чому виявилась якісно нова спрямованість філософії в епоху ранніх буржуазних революцій?

9. Дайте визначення сенсуалізму (раціоналізму).

10. У чому полягає суть категоричного імперативу І.Канта?

11. Назвіть відомі твори І. Канта (Г.Гегеля).

12. Кого з представників німецького матеріалізму можете назвати?

13. Що викликало до життя посткласичну філософію?

14. Як на початку ХХ століття трактувалася екзистенція?

15. Схарактеризуйте основні напрямки і особливості російської філософії на межі ХІХ – ХХ століть.

16. Назвіть найвпливовіші напрямки некласичної філософії.

17. Схарактеризуйте проблему критики західної техногенної цивілізації у некласичній філософії.

18. Дайте визначення ірраціоналізму.

Приблизна тематика для написання рефератів.

1. Стародавня філософія як зародок і колиска усіх наступних типів філософії.

2. Зміни у світогляді під час переходу від античності до середньовіччя.

3. Вплив християнства на формування середньовічної філософії.

4. Проблема людської особистості і суспільна етика у філософії Ренесансу.

5. Проблема свободи людини та шляхи її соціального визволення в період Просвітництва.

6. «Категоричний імператив» І. Канта.

7. Руський космізм.

8. Перегляд класичної моделі світорозуміння у філософії ХІХ-ХХ століття.

9. Проблема знання та мови у філософії. Діяльність та знахідки Г. Гриневича.

10. Ідеали та зміст ведичного вчення про «здоровий глузд».

Рекомендована література.

1. Асмус В.Ф. Античная философия (гл. І-ІІ).- М., 1976.

2. Богомолов А.С. Античная философия (ч.І., гл.І-IV). – М., 1985.

3. Бичко І.В. Філософія. Курс лекцій. (3-9 лекції) – К., 1994.

4. Вернон Ж.П. Происхождение древнегреческой мысли. – М., 1988.

5. Горфункель А.Ф. Философия эпохи Врзрождения. – М., 1980.

6. Гулыга А.В. Немецкая класическая философия. – М., 1978.

7. Гуревич А.Я. Средневековый мир. - М., 1990.

8. Зарудний Є.О. Філософія. – К., 2007.

9. Камю А. Бунтующий человек. – М., 1990

10. Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. – М., 1978.

11. Соколов В.В. Европейская философия XV-XVIII веков (разд.ІІ). – М., 1984.

12. Тейяр де Шарден. Феномен человека. – М., 1987.

13. Фролов И.Т. Человек: мыслители пришлого и настоящего о его жизни и смерти, бессмертии. – М., 1991.

14. Фромм Э. Душа человека. – М., 1992.

Урок № 3. Тема 4. Філософська думка в Україні.

Джерела, історія розвитку, основні течії філософської думки в Україні.

План.

1. Джерела, історія розвитку, характерні риси української філософської думки.

2. Основні течії української філософської думки:

а) український неоплатонізм XIV-XVI ст.;

б) специфіка реформації в Україні;

в) зародження професійної філософії в Острозькому культурно-освітньому центрі та Києво-Могилянській академії.

3. Г. Сковорода – родоначальник української класичної філософії.

4. Академічна філософія ХІХ ст.: особливості, напрямки, основні філософські ідеї.

1. У VII ст. но н. е. еллінська колонізація Північного Причорномор’я охопила не тільки торгівельну діяльність, а й сприяла впливу еллінської культури на формування етносів на території України. Як наслідок, з’являється черняхівська культура, яка у V-VI ст. у письмових джерелах виступає під назвою культури антів і склавів. Але у формуванні черняхівського масиву взяли участь також зарубинецькі та пшеворські племена.

Русь створювалась злиттям кількох етнічних масивів, частина з них була носіями діалектів слов’янських мов, а частина (менша) – мов інших систем: іранської, кельтської, тюркської тощо. Скіфів і сарматів також, безперечно, зараховують до етнічних предків слов’ян. Обрядово-ритуальна міфологічна культура праслов’янської доби розвинулась і трансформувалась у культурі Київської Русі. На новому етапі виділяється філософія як специфічний тип світо пізнання, ще тісно пов'язаний на ранній стадії з міфологічним та релігійним світоглядом.

Процес становлення філософії як світоглядної ментальності (лат. розум, мислення, образ життя:

а) глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості, що включає несвідоме;

б) сукупність готовностей, установок індивіда чи соціальної групи мислити чи сприймати світ певним чином) проходить 2 етапи:

1) героїчної міфології;

2) епосу.

(наприклад, міф про небесного коваля Сварога). Серед давньослов’янських волхвів-жреців окремо стояли так звані «кощунники» - своєрідні волхви-ідеологи, які складали й виконували так звані «кощуни» - міфи. У ІХ-Х ст. на базі кощун та іншого фольклору формується слов’янський героїчний епос – билини(Київський, Новгородський билинні цикли). Формування києво-руської філософської ментальності відбувається у процесі діалогу-протистояння, а після акту Хрещення Русі – глибокого антагонізму між язичницькою та християнською свідомостями аж до ХV-ХVI ст. З часом філософія стала складовою багатоманітного комплексу ствердження християнської князівської держави Київська Русь,- філософські поняття та категорії вироблялися саме у християнському смисловому колі. Так, «Повість минулих літ» включає «Промову філософа», що викладає християнське віровчення про створення світу і виділяє місце Русі у світовій історії.

З’являються оригінальні пам’ятки, що містять філософські ідеї, розкривають зміст та стиль староруського філософствування: «Слово про Закон і Благодать» Іларіона, митрополита Київського, «Слово про Ігорів похід», «Слово» Кирила Туровського, «Моління» Данила Заточника. Автори цих творів відстоювали гармонійне поєднання віри з розумом, необхідність осягнення законів світу, що задані Богом.

Філософська проблематика періоду:

- онтологічне протиставлення – світ земний і небесний;

- добро і зло як космогонічні чинники;

- протиставлення зовнішньої та внутрішньої людини;

- осягнення абсолютної божественної істини (через християнство);

- роль святих як ланки між небесним і земним;

- проблема серця-медіатора між духом-душею та тілом у людини, між вольовим початком людини та Божою істиною.

Особливості Києво-руської філософії.

1. Антропоцентризм.

2. Антеїзм (гр. Антей – герой, що бере сили у постійному зв’язку з Матір’ю-землею) – культ Землі і землеробства.

3. Трансценденталізм (нім. той, що виходить за межі) – те, що виходить за межі пізнання природними пізнавальними можливостями і ставить людину в залежність від надприродного.

4. Кардіоцентричність (гр. серце) – погляд на Всесвіт крізь призму людського серця.

5. Екзистенціалізм.

6. Ментальна неоднорідність.

7. Протистояння ведичної та християнської культур.

2а. Перед обличчям «несправжньості» й «тлінності» людського буття виникає постать «героя духу», який рішуче протистоїть примарним принадам «світу цього». Тому в XIV-XV ст. в Україні поширюється агіографічна (гр. святий) література – «житія святих». Створюються патерики – збірники «житій» (Києво-Печерський патерик). У цих творах проявляється провідна риса української світоглядної ментальності – екзистенціальна зорієнтованість на внутрішнє духовне життя людини.

2б. Поширення ідей західноєвропейського Ренесансу і Реформації стимулювало вивчення філософії і професійну працю на її терені. Найпоширенішими були різновиди платонізму, аристотелізму. Екзистенціальність, самозаглибленість виявляється в ідеях українського неоплатонізму XIV-XVI ст. Він представлений двома течіями:

а) вчення ісихазму (гр. спокій, німотність) – в основі ідея безпосереднього єднання людини з Богом, що досягається самозаглибленням людини у свій внутрішній світ, наслідком чого є стан «просвітлення»;

б) ареопагітизм (від прізвища Псевдо-Діонісія Ареопагіта) – ареопагітичне богопізнання випливає з принципової неможливості «позитивного» осягнення божественного буття, оскільки воно існує в принципово іншому «вимірі» буття ніж сфера пізнаних речей. Бог є особистістю і тому осягається у безпосередньому (особистісному) контакті; ареопагітичним творам притаманна містична діалектика.

Ареопагітичні твори широко використовувались українськими полемістами VI-VII ст., що були пов’язані з діяльністю братств. Саме українські полемісти (Г. Смотрицький, Ст. Зизанія, З. Копистинський) витлумачили ідеї ісихастичного та ареопагітичного неоплатонізму в контексті українського світоглядного менталітету, що й дає можливість говорити про вітчизняний варіант неоплатонічної філософії – український неоплатонізм XVI-XVII ст. Полемісти захищали позиції українського православ’я в дусі ареопагітизму.

2в. Більшість полемістів гуртувалася навколо Острозького культурно-освітнього центру, заснованого в місті Острозі українським меценатом князем Костянтином Острозьким (1576 р.). Діячі цього центру були людьми високої гуманістичної культури, добре ознайомленими з культурною спадщиною Київської Русі та західноєвропейською культурою. Другим центром філософської культури стала Києво-Могилянська академія (1701 р.) – перший вищий навчальний заклад на східнослов’янському терені. Програма філософії, яка вивчалася на 6-7 роках навчання , передбачала знайомство з творами східних отців церкви, філософськими ідеями античності, Середньовіччя, Відродження, Реформації, Раннього Просвітництва тощо. З цим центром пов’язана діяльність Іова Борецького, Касіяна Саковича, Петра Могили, Феофана Прокоповича та інших. Саме в Києво-Могилянській академії внаслідок творчої взаємодії вітчизняної та західноєвропейської філософії виникають дві лінії філософії:

а) екзистенціальна;

б) раціоналістично-натуралістична.

Вони вже мають ознаки професійних філософських теорій. Натурфілософська проблематика починає спиратись на дослідне знання та експериментальні методи, пантеїстичні та теїстичні концепції. Перебуваючи на позиції деїзму, І. Гізель пропонує концепцію створення Богом матерії та духу, потім тілесних субстанцій. Рух розглядав як кількісні та якісні зміни при просторовому переміщенні, причина руху – боротьба протилежностей.

Ф. Прокопович розуміє Боа як надчуттєвий абсолют, але природа має свої непорушні закони. Головною ознакою природи вважає рух. Період подальшого розвитку філософії академії характеризується більшою зосередженістю на раціоналістичній проблематиці.( Т. Щербацький)

3. Класичний період представлений діяльністю Г. Сковороди. Народився у селі Чорнухи Полтавської губернії (1722-1792). Філософія, з точки зору Сковороди, є самим життям, тому у людині емоційно-вольовим шляхом розвивається дух і серце, від яких походять думки, прагнення, почуття. Реальність, на його думку, є гармонійним сполученням 3 світів: 1) мікрокосмос – людина; 2) макрокосмос – Всесвіт; 3) символічний світ – світ «Біблії». Людина – це єдність емпіричного (темного) та внутрішнього (істинного) існування. «Ти – сновидіння твоєї справжньої людини». Принцип «пізнання себе» означає пізнання Бога. Його поглядам властива діалектика. Задачі філософії: пошук гармонійних взаємовідносин між світами,- для кожної людини цей шлях індивідуальний. «Бог подібний багатому фонтану, який наповнює різні за формою та об’ємом сосуди- душі. Над фонтаном напис – «Нерівна усім рівність». Таким чином, філософія Сковороди несе у собі такі риси української ментальності, як: кардіоцентризм, антеїзм. Сковороду порівнювали із Сократом: для нього головне бути, а не мати; дух, а не матерія. «Кому менше в житті треба, той ближче всіх до неба». Такі філософи, як: Лоський, Введенський, Ерн – називали Сковороду основоположником української класичної філософії.

4. ХІХ ст. – на Україні з’являються 3 університети і Ніжинський ліцей. Створення цих навчальних закладів супроводжувалось закриттям старих, що мало на меті обірвати культурні традиції східного слов’янства. У цей час українська філософія потрапила під вплив німецької класичної філософії. На Україні знали і любили Канта, Фіхте, Шеллінга. Значним був вплив містичного світу Гоголя.

Центрами розвитку філософських поглядів цього часу стають університети. Філософія все більше набуває рис академічності. У 1846 році створене Кирило-Мефодіївське товариство. Його метою було створення федерації вільних слов’янських республік. Від початку до складу товариства входили 12 осіб. Серед них – і автор маніфесту (програми товариства) історик-етнограф М. Костомаров. Його головна праця – «Книга буття українського народу», написана у біблійно-церковному стилі. Закінчувалась книга пророцтвом великого майбутнього України.

Кардіоцентризм – родоначальник і представник Памфил Юркевич (1827-1874).Навчався у Полтавській семінарії, Київській духовній академії, магістр, професор. Світ складається з трьох сфер:

1. ідеальне царство вічної природи;

2. царство розумних істот;

3. світ примарного існування.

Розум – це те, що об’єднує людей. Серце – основа неповторності, унікальності людини. Розум керує, планує, а серце породжує. У Юркевича вчились Соловйов і Ключевський. Творчість Юркевича – яскравий приклад української ментальної філософії.

Філософія мовлення (представник – Пантелеймон Куліш) – мислення орієнтоване на внутрішній світ людини, серце нерозривно пов’язане з Вітчизною. Внутрішній світ людини протистоїть зовнішньому. Це породжує систему протиріч:

1. теперішнє – минуле;

2. хутір – місто;

3. Україна – Європа;

4. штучне – справжнє мовлення.

Народне мовлення – це безпосередній голос серця. Людина інстинктивно, підсвідомо зберігає свою рідну мову, а мова розуму є штучною, зовнішньою. Землеробська культура очищує від наносного, зовнішнього, непотрібного, що оточує нас у житті міста. Так виникло поняття «хуторської філософії», що об’єднує людину, природу, землю.

Філософські погляди Тараса Шевченка. Активним учасником Кирило-Мефодіївського товариства був Тарас Шевченко. Для його світогляду характерні різноманіття і протиріччя у поглядах, оцінках. Деякі дослідники вважають Шевченка матеріалістом, діалектиком, вільнодумцем і атеїстом; інші – противником усього «московського», прибічником ідеї пріоритету нації. Таким чином, однозначності у оцінці спадщини Тараса Шевченка немає. Сучасна точка зору: Шевченко, швидше, бунтар у екзистенціальному значенні, ніж революціонер; він, швидше, віруючий християнин, але його віра не була канонічною (гр. правило, норма; релігійне правило, догмат, образ, піднесені церквою до рівня закону) і ортодоксальною (гр. мислю вірно; неухильне дотримання певних переконань, напрямів, вчення). Шевченко відкидав у релігії все, що було байдуже окремій людині. Таким чином, Шевченко екзистенціальний, атеїстичний, кардіоцентричний, українськоментальний мислитель. Стеценко «Етюд пам’яті Шевченка».

Перелік термінів.

Ментальність	Кардіоцентричність
Кощунники	Агіографічна
Антеїзм	Патерик
Трансцендентальність	Ареопагітизм
	Канонічна
	Ортодоксальна

Цікаво знати.

«Вже в хрест уведений народ лишався таким, як був, з усім своїм хіба тільки надщербленим трохи світоглядом; нові християнські форми наповнив він старим змістом, з яким з діда-прадіда звикся і зжився народний розум… Аскетична візантійщина, що сахалася всього «мирського», як поганого та бісівського, як тяжкого гріха перед Богом, могла тільки додавати новий матеріал отій народній творчості… проти волі письменників народна стихія пробивається повсякчас у їхні книжні розумування і в деяких менш абстрактних, до життя ближчих творах, рішуче починає брати гору»

Єфремов С.О.

Міф про небесного коваля Сварога (переказ).

Сварог – батько сонця й творець вогню. Він викував плуг, переміг Змія й, запрігши його в плуг, виорав знамениті «Змієві вали».

У першого скіфського царя Таргітая було три сина: Ліпоксай, Арпоксай і Колоксай. О тій порі впало з неба на скіфську землю золоте знаряддя – дарунок Сварога – плуг, ярмо, сокира і коряк. Побачив це старший і швидко пішов узяти, але як наблизився, золото почало горіти. Він перелякався і відступив. Тоді наблизився середульший – з ним було те саме; їх обох відстрашило палаюче золото. Але як приступив молодший, воно погасло, і він заніс його додому. Коли старші брати довідалися про те, відразу ж віддали владу наймолодшому.

Геродот з Галікарнасу.

Іван Вишенський – найвідоміший серед полемістів (1550-1620). У центрі його уваги людина, але людина «духовна», оскільки лише в дусі можливе безпосереднє спілкування людини з Богом. Проте таке спілкування неможливе як раціоналістичне осягнення божественного буття розумом: розум здатний охопити лише негативні визначення Бога – те, чим Бог не є. Справжня визначеність Бога охоплюється лише містичним, ірраціональним осяянням душі.

Питання до самоконтролю.

1. Під впливом якої культури формуються етноси на території України?

2. Дати визначення ментальності.

3. Які два етапи розвитку проходить процес становлення філософії в Україні?

4. Між якими культурами точилося суперництво на Україні?

5. Назвати філософську проблематику ХІІ-ХІІІ ст.

6. Навести приклади філософських творів, які ілюструють зміст та стиль староруського філософствування.

7. Характерні риси Києво-руської філософії.

8. У якій формі був представлений український неоплатонізм у XIV-XVI ст. ?

9. Назвати центри зародження професійних філософських знань в Україні.

10. Назвати і схарактеризувати лінії філософії початку XVIII ст.

11. Мета філософії за Г. Сковородою.

12. Назвати представників академічної філософії.

13. Схарактеризувати філософські погляди П. Юркевича, О. Потебні, П. Куліша, Т. Шевченка.

Приблизна тематика для написання рефератів.

1. «Велесова книга» про світобудову.

2. Давньослов’янські кощуни.

3. Ідеали та зміст ведичного вчення про «здоровий глузд».

4. Особливості Коєво-руської філософії.

5. Братства як головні осередки опору культурно-релігійній агресії Польщі.

6. Острозький культурно-освітній центр як осередок гуманістичної культури і філософії.

7. Життя і філософські погляди:

- Ф. Прокоповича;

- П. Юркевича;

- О. Потебні;

- П. Куліша;

- Т. Шевченка.

Рекомендована література.

1. Бичко І.В. Філософія. Курс лекцій. –К., 1994.

2. Вільчинський Ю.М. Розвиток філософської думки в Україні. Текст лекцій. – Л., 1991.

3. Горский В.С. Философские идеи в культуре Киевской Руси ХІ - начала ХІІ в. – К., 1988.

4. Зарудний Є.О. Філософія. – К., 2007.

5. Літопис руський. – К., 1989.

6. Огієнко І. Українська культура. – К., 1991.

7. Петров В. Походження українського народу. – К., 1992.

8. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. - Мюнхен, 1983.

9. Чмихов М.О. Археологія та стародавня історія на Україні.- К., 1992.

Урок № 4. Українська філософія у XХ столітті.

План.

1. Екзистенціально-романтична філософська хвиля початку ХХ ст.:

а) київська філософська школа;

2. Культурно-філософський підйом 20-х років ХХ ст.

3. Філософське відродження 60-х років ХХ ст. :

а) харківська соціологічна школа О. Якуби.

1. Українська світоглядна філософська думка на початку ХХ ст. зберігає свій виразно національний дух, який проявляється в романтично-екзистенціальних настроях українських мислителів цього періоду.

Лариса Косач (Леся Українка) – представник екзистенціально-романтичного напряму. У її творах міфолого-антична ідея зростається з антропологією. Це проявляється у єдності людини і природи, в олюдненні природи. Такими є її твори «Бояриня», «Лісова пісня».

Михайло Коцюбинський – у його творчості звучать мотиви відчуження людини від природи, як результат завойовницького ставлення людини до природи. Перемога над природою стає поразкою для людини. Коцюбинський змальовує складність людської психіки, торкається проблеми аналізу несвідомого, змальовує набожне ставлення українця до землі ( «Інтермецо», «Тіні забутих предків»).

1а. На початку ХХ ст. на основі україноментальної культури Києва, яка спиралася на досягнення докласичної і особливо класичної доби української філософії, виникає київська екзистенціально-філософська школа, до якої відносять М. Бердяєва, Л. Шестова, В. Зеньковського та інших.

М. Бердяєв як мислитель стояв біля джерел європейського екзистенціалізму, був автором творчого варіанту сучасного марксизму. Філософська позиція М. Бердяєва ґрунтується на переконаності в наявності глибокої кризи сучасного людства, ознаки якої вбачаються в поширенні науково-раціоналістичного розуміння світу, яке розриває світ на суб’єкт і об’єкт. Подолання кризи, за Бердяєвим, лежить у «поверненні до буття та живого досвіду, в подоланні всіх штучних хворобливих перегородок між суб’єктом і об’єктом».

Другий представник київської філософської школи Л. Шестов вважає, що наука дає лише суто формальні пояснення явищ природи, які самі по собі лишаються нез’ясованими, загадковими і таємничими.

2. За час існування УНР було багато зроблено для національного відродження (див. політику Скоропадського). Цей процес припинився зі втратою самостійності України. Деякі зміни стали гибельними для української філософії. марксизм-ленінізм став єдиною доступною філософською системою. І навіть у цих умовах філософська думка продовжує розвиватись.

Володимир Юринець – наступник Гегеля і Фрейда – вказував на єдність логіки та інтуїції у науці та мистецтві.

Микола Хвильовий висуває ідею «азіатського ренесансу»: вважав, що західноєвропейське суспільство вичерпало свою творчу енергію і йде до духовної імпотенції. Тому потрібен духовний імпульс, джерелом якого може стати енергія Сходу, щоб заново створити Європу. Росія виконати цю місію не може, бо вона сама більш азіатська країна, ніж європейська. Значить, цю місію повинна виконати вільна від російського гніту Україна з її яскраво вираженим європейським типом культури. Тому необхідно змінити орієнтацію української культури з Росії на Європу під гаслом: «Геть від Москви!!!». Це була спроба об’єднати 2 філософські концепції ХХ ст.: Шпенглера – «Сутінки Європи» та Леніна - «Схід почне, Захід закінчить». На початку 30-х років на Україні починається період сталінського переслідування, тоталітаризму. Багато українських мислителів репресовані, а Хвильовий застрелився. На довгі роки в українській філософії встановлене панування сталінізму.

3. Позитивні зміни 60-х років призвели до Другого відродження української філософії. У цей період працювали вчені: П. Копнін – завдяки йому акцент у філософії переноситься на вивчення людського мислення, осягнення світу, на логіку наукового дослідження. Разом зі своїми учнями (Бичко, Жариков, Кримський, Попович) він видав книгу «Логіка наукового дослідження». На Україні у 70-х роках розвивається філософська течія антропоцентричний матеріалізм. У центрі філософії – людина, способи осягнення людиною світу – через науку. Представники : Іванов, Тарасенко, Табачковський.

3а. У 60-ті роки з ініціативи П. Копніна розпочалися дослідження філософської спадщини діячів Києво-Могилянської академії. Осмислення їх творчого спадку великою мірою піднімало престиж української філософії та культури у світі.

У колишньому СРСР і за його межами стали широко відомими дослідження історико-філософської школи України, світове визнання має також харківська соціологічна школа О. Якуби. Вона слідом за П. Сорокіним систематизувала, впорядкувала розрізнені дослідження соціологічного плану, зробила значний внесок в поєднання теоретичних та емпіричних знань.