1А) Самостійна робота.

Тема: Філософія в системі суспільної свідомості.

План.

1. Поняття «суспільна свідомість». ЇЇ структура та форми.

2. Роль філософії в системі суспільної свідомості.

1. Сукупність ідей, поглядів, уявлень (побутових і теоретичних), гіпотез, теорій в філософії позначається категорією «суспільна свідомість».Філософія вивчає її в різних аспектах:

- в історичному: йдеться про рівень розвитку свідомості в плані більш-менш ґрунтовного розуміння дійсності;

- в психологічному: досліджуються психічні процеси, що лежать в основі свідомості;

- в соціологічному: вивчається роль свідомості в житті суспільства, її специфічні формоутворення тощо.

Суспільна свідомість – це внутрішній момент практичної діяльності і усвідомлення буття, специфічна духовна система, що формується історично, доки не набуває стрункої структури.

Структура суспільної свідомості.

1. Теоретична свідомість – сукупність поглядів, що узагальнюють широкий спектр явищ і фактів дійсності, узгоджених між собою певним рівнем систематизації, послідовності, логіки та пов’язаних з філософсько-світоглядними принципами і настановами.

2. Емпірична (буденна) свідомість – надає фактологічний матеріал теоретичній свідомості, охоплює життя у всіх його тонкощах і нюансах, спираючись на здоровий глузд, нерідко не вкладаючись у межі теорії.

3. Суспільна (масова) психологія – є свідомістю мас, постає як сукупність почуттів, настроїв, емоцій, навичок, звичаїв, особливих рис характеру певної групи людей чи суспільства.

4. Ідеологія - систематизована, теоретично оформлена сукупність ідей та поглядів, переконань. Вона створюється фахівцями, охоплює переважно класові інтереси, інтерпретує і оцінює різні форми суспільної свідомості.

Основу суспільної свідомості становлять традиції, моральні норми, громадська думка, настрої, погляди, звичаї, смаки. Фактично, це специфічна духовна система, що існує у вигляді різноманітних форм: системи філософських, наукових, художніх, моральних, правових, політичних ідей та уявлень. Залежно від того, яку сферу життєдіяльності суспільства вона відображає, якими методами, виразними засобами для цього користується, яку мету переслідує і визначається та чи інша форма суспільної свідомості.

Форми суспільної свідомості.

1. Філософія – теоретичний рівень суспільної свідомості.

2. Моральна.

3. Правова.

4. Політична.

5. Релігійна.

6. Естетична.

7. Наукова.

2. Форми суспільної свідомості є ідеальним оформленням діяльності. У них відображені в ідеальній формі різні складові компоненти зв’язку людини зі світом. Функції форм суспільної свідомості взаємно доповнюють одна одну. У процесі цієї взаємодії власна функція суспільної свідомості набуває інтегрованого характеру. Філософія займає особливе місце в системі форм суспільної свідомості. Вона покликана:

- подолати унітарно-догматичні підходи повсякденного мислення;

- сприяти формуванню творчого, плюралістичного, толерантного мислення;

- через етнонаціональність філософського знання формувати національну самосвідомість;

- виконувати функції упорядкування і гармонізації ;

- розробляти методологію наукового аналізу, процесів життєдіяльності суспільства;

- бути внутрішнім двигуном постійного вдосконалення самосвідомості.

Філософія найактивніше розвивається в періоди суспільних потрясінь. Саме тоді вона найефективніше виконує критичну функцію: критикує те, що віджило,та закладає майбутній фундамент під майбутній храм культури. Вона визначає основні напрями пізнання, виховання, руху суспільства, озброює всі галузі знань понятійним апаратом, пропагує шляхи виходу з екологічної катастрофи чи духовної кризи тощо. Тобто стосовно всіх інших форм суспільної свідомості та самосвідомості вона виконує теоретико-методологічну функцію. Світоглядний характер філософського знання становить головну його специфіку, визначає його фундаментально гуманістичний зміст .

Перелік термінів.

Філософія	Міфологія	Джерела
Софійний спосіб мислення	Епістемний спосіб мислення	Онтологія
Гносеологія	Аксіологія	Праксеологія
Соціальна філософія	Філософська антропологія	Світогляд
Догматизм	Скептицизм	Монізм
Плюралізм	Раціоналізм	Сенсуалізм
Суспільна свідомість	Ідеологія	Теоретична свідомість
Суспільна психологія	Абстракція	Універсальні
теорія

Абстракція (лат. віддалення) – метод наукового дослідження, що полягає в відділенні подумки суттєвих найістотніших рис, відношень, сторін предмета.

Універсальні (лат. загальний) – всеосяжні, різнобічні, загальні знання.

Теорія (гр. розгляд, дослідження) – логічне узагальнення практичного досвіду людей, найдосконаліша форма наукового відображення дійсності.

Цікаво знати.

«Якщо життєві факти не вкладаються в теорію, то гірше для теорії»

Георг Гегель

«Теорія, мій друже, сіра. А дерево життя – золоте.»

Й. Гете

«…можна навчити лише математики, але не філософії (хіба тільки історично)…»

Іммануіл Кант

«…основне питання філософії –«навіщо?»- і основна проблема – проблема смислу. Навіщо ми живемо? У чому сенс життя? Кому ці питання заважають жити «по-людськи»: їсти, пити,…, ходити, той – філософ.»

Зарудний Є.

«Той, хто хоче вивчити філософію, має від сьогодення звернутися до її історії – філософії не вчаться предметно, як навчаються фізиці; але той, хто намагається філософствувати, не може пов’язувати себе лише з однією історією філософії, через те, що перед ним стоять фундаментальні проблеми, до яких він не може підходити в такий самий спосіб, як це робили Платон або Кант.»

Г. Зіммель.

Питання для самоконтролю.

1. Чому філософія вважається теоретичною дисципліною?

2. Поясніть такі риси філософського знання, як абстрактність та універсальність?

3. Які джерела філософії ви знаєте? Схарактеризуйте їх.

4. Які способи мислення (філософствування) ви знаєте? Які методи мислення їм відповідають?

5. Перелічіть і схарактеризуйте структурні елементи філософії.

6. Поясніть, як саме філософія виконує світоглядну та методологічну функції?

7. Дайте визначення парадигми. Які філософські парадигми ви знаєте?

8. Дайте порівняльну характеристику повсякденного і теоретичного рівнів свідомості.

9. Які форми світогляду ви знаєте?

10. Дайте визначення суспільної свідомості.

11. Назвіть структурні елементи суспільної свідомості, її форми.

12. Яку роль відіграє філософія в системі суспільної свідомості.

Приблизна тематика для написання рефератів.

1. Світогляд і його історичні типи.

2. Співвідношення знання і мудрості.

3. Філософське знання як фактор формування національної самосвідомості.

4. Специфіка філософського знання.

Рекомендована література.

1. Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. –К.: Ґенеза, 1996.

2. Асов А. Славянская астрология. –М., 2003.

3. Батищев Г.С. Противоречие как категория диалектической логики. –М., 1963.

4. БичкоІ.В. Філософія. Курс лекцій.-К.: Либідь, 1994.

5. Кириленко Г.П., Шевцов Е.В. Философский словарь: справочник студента.- М.: Слово, 2002.

6. Копнин П.В. Диалектика как логика и теория познания.-М., 1973.

7. Мельничук О.С. Словник іншомовних слів.-К., 1974.

8. Радугин А.А. Философия. Курс лекций. –М., 1996.

9. Таранов С. 500 Шагов к мудрости. Хрестоматия в 1-х тт.-Донецк, 1997.

Урок 2. Тема 2. Філософія Стародавнього світу та Європейського середньовіччя.

План.

1. Історія філософії як сходження до вершин людського самопізнання. Періодизація історії філософії.

2. Проблеми, характерні риси, основні школи і течії, видатні мислителі філософії Стародавнього світу:

а) північна парадигма;

б) східна парадигма;

в) західна парадигма.

3. Теоцентризм середньовічної духовної культури. Статус філософії.

1. Матеріал лекції першого змістовного модуля присвячений питанням історії, філософії, історіографічному екскурсу в основні етапи розвитку філософії. Зміст і проблематика філософії суттєво змінювались з плином часу. На кожному новому етапі розвитку філософії з’являлися нові проблеми, школи, течії філософії, взаємозв’язки з іншими формами суспільної свідомості, методи пізнання. На сучасному етапі поширеною є така періодизація історії філософії:

1. Філософія Стародавнього часу (з VІ ст. до н.е.): Індія, Китай, Греція.

2. Філософія Середньовіччя (з VІ ст. до н.е. ): Західна Європа.

3. Філософія Відродження:

а) (ХІІІ – ХІV ст. ): Західна Європа (Італія);

б) ( ХV – XVI ст. ): Західна Європа (Німеччина, Голландія, Англія, Франція).

4. Філософія Нового часу (ХVII-XVIII ст. ): Західна Європа.

5. Німецька Класична філософія (ХVIII-XIX ст. ст. ): Західна Європа (Німеччина).

6. Сучасна планетарна філософія (ХІХ-ХХ ст. )

2а) Найвідомішими парадигмами у більшості підручників філософії називаються східна і західна. Проте, останнім часом все частіше звучить посилання на альтернативну точку зору (Тілак Б., Уоррен У., Классен Є., Ломоносов М., Дьомін, Щокін Т.) про існування найдавнішої північної парадигми. ЇЇ писаними джерелами вважають Книгу Світла, Харатьї Світла, Велесову книгу тощо. В основі світобудови – енергія, котра веде свій початок від Першоджерела (Єдиного Творця). У світі Яві вона стає живою енергією, в основі енергії - Енергон: найдрібніша і найбільша система (частка), котра несе всю первинну інформацію про Світобудову. При з’єднанні Енергонів відбувається обмін інформацією, що веде до розвитку системи за принципами: «єдність у різноманітності», «розмаїття в єдиному». Сенс існування Енергонів закладений у їх основі. Оскільки основа несе в собі багатогранний, єдиний в різноманітності образ світобудови, її розвитку та вдосконалення, оскільки вся сутність, у ній закладена, то й зветься вона Світооснова. Людина – одна з Світооснов Всесвітів, багатоструктурна система, котра має:

- двомірний розум (система дослідження і пізнання);

- трьохмірне тіло (існуюче в четвертому вимірі – часі);

- шістнадцятимірний інтелект (система втілення і творчості);

- багатомірну душу;

- безмірний (позачасовий) дух;

- совість (постійна взаємодія в Душі людини Мудрості з Небесною істиною).

Прадавні слов’яни не лише спостерігали світ. Вони сприймали його різноманітність образно. Образ передає набагато більше інформації, ніж фонетика, жести, зорове та слухове сприймання. Прадавню мудрість важливо пізнавати не лише розумом, її необхідно прийняти в серце, осягти кожен образ. Оскільки лише тоді, коли інформація проходить через Серце, Душу, Розум, Ум в життєвому досвіді, і це стає образом життя, тоді інформація стає знанням.

При характеристиці північної парадигми сучасні аналітики часто використовують поняття «язичництво», не пояснюючи значення цього терміну. А воно практикується по-різному.

Так, у «Біблейській енциклопедії архімандрита Никифора» (1891) читаємо: «… даним словом позначаються всі люди, не оголошені євангельською проповіддю спасіння і не прийнявші християнство».

«Старослов’янський словник» (1894) вважає язичниками «…іноземців, іноплемінників, чужинців, представників чужого народу з чужими віруваннями, традиціями, культурою».

У «Додатках до Руських Вед» (1992) знаходимо визначення: «Ворожі слов’янам племена, що говорять на інших мовах та вірують в інших богів…».

Ведизм – прадавні знання – вірування, яким притаманні переконання спорідненості раси з Богами, гармонійні стосунки з природою, культ предків та своїх Богів».

2б) Східну парадигму (індійській варіант) представляють дослідження , погляди Вівекананди, Ч. Чандри, С. Стульгінськіса, П. Гуревича, В. Корнева тощо. Вищим досягненням філософської думки Прадавньої Індії вважається Буддизм. Його засновником вважається принц племені шакья Сиддхартха Гаутама (Будда - Просвітлений). Головними джерелами – книга Трипітака (три кошика знань), Веди, Упанішади, Махабхарата тощо. Корінням індійська філософія сягає ведійських гімнів аріїв (котрі в середині ІІ тисячоліття прийшли з Середньої Азії та Заволжя на землі сучасного Пакистану).

Широкого поширення у світі зазнали «4 священні істини буддизму»:

1. Життя є страждання.

2. Причина страждання – бажання.

3. Щоб позбавитися страждань, треба позбавитися бажань.

4. Шлях позбавлення – задоволення призначеним.

Філософське вчення буддизму стало впливовим і з часом перетворилося на одну з світових релігій – буддизм. Реальність в філософії буддизму постає процесом вічного і безперервного становлення. Проте мінливий потік буття заважає людині досягти вершини досконалості, можливої лише за умови самоспоглядання та самозаглиблення, кінцевою метою яких є стан вічного блаженства – «нірвана».У буддизмі відсутня власне антропологічна тема. Домінує без особистісний процес життя. Проте, це не заважає осягати таємницю людини, її неповторної душі.

Східну парадигму (китайський варіант) представляють праці, знахідки таких мислителів, як: Кун Фуцзи, Менцзи, Янчжоу тощо. Найважливішим і найзавершенішим напрямом стало вчення Кун Фуцзи (Конфуцій). Основний зміст його викладено у книзі «Лунь – юй» («Бесіди і судження»). Фундаментальним поняттям цього вчення є гуманність: повага і любов до людей, до старших за віком, соціальним становищем. Одним з головних понять Китаю є категорія (теоретичне поняття, що пронизує собою всі аспекти теоретичного мислення) Дао.

Дао – це шлях світу в цілому і кожної речі окремо, символ космічної гармонії та енергії, що проявляє себе в неповторності кожної миті; являє собою Абсолют – основу всього сущого, початок всіх початків. Дао не сприймається відчуттями. Він будь-де і ніде, не має ні форми, ні імені. Таким чином, підкреслюючи постійну увагу китайських філософів до питань і проблем всезагальних, варто відзначити появу ознак поступового самоусвідомлення особистості, про що свідчать подальші філософські пошуки у працях Мо-цзи та представників даосизму.

2в) Західна парадигма (Піфагор, Сократ, Демокрит, Платон, Аристотель, Епікур). Пошук субстанції, тобто першопочатку всього сущого, вічного і безсмертного, в заміні речей, що слугує фундаментом людського життя і діяльності, досократики однозначно пов’язували з визначенням місця людини у світі, усвідомленням сенсу людського життя, з відомими міфологічними елементами. У VII-VIII ст. до н е відомими філософськими школами були:

а) Мілетська (Фалес, Анаксімандр, Анаксімен): уявляли першоречовину буття в конкретно-речовій формі (води, повітря, апейрона - тобто невизначеного, безмежного); Анаксімандр вважав, що космічні стихії, в котрих виникають та в яких зникають всі речі справедливо карають одна одну за несправедливість. Звідси його переконаність у пануванні в світі універсальної справедливості;

б) Іонійська (Фалес, Геракліт): шукають основу світу в матеріальних елементах природи (воді, вогні); Геракліт Ефеський розглядає світову справедливість і всезагальну гармонію як результат боротьби протилежностей, закладених у природі речей. Космос – це вічно живий вогонь і всезагальний логос, котрий є космічною мудрістю, яка повинна бути людям зразком для наслідування, оскільки мудрість править всім через все.

в) Піфагорійський союз (засновник – Піфагор Самоський (580-500 р. р. до н е )): джерелом і першоосновою світу є кількісне відношення (число); математику вважали «началом начал всього існуючого»; певна властивість чисел є справедливістю, інша – душею і розумом, інша – удачею; асоціювали специфічні риси природних стихій з формою 5 правильних багатогранників: Земля – кубічна форма, вода – тетраедр (чотиригранна піраміда), повітря – октаедр, ефір –додекаедр (дванадцятигранників). Встановили залежність між висотою звуку і довжиною струни музичного інструменту; були переконані в переселенні душ (Піфагор нібито пам’ятав свої попередні втілення («як мандрувала його душа, в яких тваринах і рослинах вона була));

Г) Елейська (Ксенофан, Парменід, Зенон Егейський): світ вважали єдиним сущим, що не виникає і не знищується, є неподільним, непорушним і непроникливим буттям, що заповнює собою все; ототожнювали буття з мисленням. Рух неможливий , оскільки єдність сущого передбачає «суцільну наповненість ним буття».

Класична доба античної філософії представлена творчістю Левкіппа, Демокрита, Сократа, Платона, Аристотеля.

Левкіпп увів в філософію поняття атома як неподільної часточки матерії, а також поняття порожнечі, в якій рухаються атоми.

Атомістична концепція Демокрита (460-370 р. р. до н е) весь предметно-речовий світопорядок , його гармонію однозначно пояснює «велінням невблаганного року», незворушної долі, тяжіння подібного до подібного суть закономірність руху атомів. Людина є частиною своєрідним атомом «суспільного космосу», мірою всього, що існує є не всяка людина, а лише мудрець.

Сократ (469 – 399 р. р. до н е) визначив суб’єктно-об’єктний характер предмету філософії, різко повернув напрям філософського дослідження від космосу до людини, знання добував методом діалогу (в практичній зустрічі учнів), полеміки, формулою мудрості зробив вислів: « Пізнай самого себе». Філософія – це пошук етичних визначень, саме цей пошук призвів його до скептичного висновку: «Я знаю лише те, що нічого не знаю». Життя Сократа закінчилося трагічно. Його звинуватили у неповазі до богів та в аморальності філософствувань, що каралося смертю. Дізнавшись про цей вирок у в’язниці і маючи можливість втекти, Сократ, розповідають, спокійно випив отруту.

Послідовники мислителя створили після його смерті кілька шкіл, найвідомішою була кінічна (засновник – Антисфен). Ці люди вважали, що слід жити тільки за природою. Звідси походить сучасний термін «цинізм» - нігілістичне ставлення до культурних і моральних цінностей.

Низька результативність спроб Сократа знайти етичні визначення зумовила вихід його учня Платона за межі чуттєвого світу, багатоманітності мінливих речей. На цьому шляху Платон прийшов до переконання про існування незмінного, зверх чуттєвого світу ідей, який становить онтологічну основу мінливого, тимчасового світу речей і явищ. Інакше кажучи, істина, добро і краса, пошуком яких займався Сократ, носять ідеальний, самототожній незмінний неподільний характер. А в чуттєво-земному світі має місце лише відбиття вічно сущих ідей. Тому щастя можливе лише в потойбічному світі, після смерті людини; коли безсмертна душа – ідеальна сутність людини – звільняється від кайданів тіла.

Таким чином, ідеї – вічні, незмінні, досконалі й тому являють собою «повноту буття». Матерія ж є «нульовим буттям», небуттям, нічим.

Аристотель (384-322 до н е) – найвидатніший філософ давнини, чия творчість стала вершиною класичної й взагалі усієї античної філософії. Саме він вперше дає цілком філософське визначення матерії, змінює акцент основного питання філософії з «Що таке суще?» на «Що являє собою сутність?», визнає головною і вирішальною характеристикою людини розум, інтелектуальну діяльність, а проявом вищої форми життя - теоретичну діяльність. У той же час вперше в історії філософське знання зближує з науковим (тим самим ігнорує світоглядний бар’єр, який відділяє філософське знання від наукового).

Наслідуючи Аристотеля, стоїки (філософська школа, назва походить від слова «стоя» - портик в Афінах; представники – Зенон з Кітіона, Клеанф, Хрісіпп) вважали, що існує один єдиний світ, долю якого, як і кожної людини визначає безособовий бог – Логос, частиною якого може бути розум людини. У світі панує невблаганна необхідність і немає можливості протистояти їй. Мудрець і невіглас підкоряються необхідності, однак «мудрого необхідність веде, дурного ж – волочить». Філософія стоїків є крайнім виявом грецької раціоналістичної традиції, яка привела до поразки на певний час античного логосу – розуму у зіткненні з християнською ірраціонально-релігійною вірою (оскільки грецька традиція заперечувала ірраціональне в принципі, як в світі, так і в людині.)

Епікур (341-270 р. р. до н е) – заснував у Афінах філософську школу, майже буквально відтворив у своїй концепції всі положення Демокритової філософії. Проте у предметі філософії Епікур переніс акцент на суб’єкта: основним правилом «мудрого життя» вважав «відхилення від незадоволення» шляхом самозаглиблення, відсторонення від переживань повсякденного життя, життя за принципом: «Проживи непомітно!». Епікур дорожить дружбою близьких йому за духом людей. Епікуреїзм викликав найбільше неприйняття з боку ідеологів християнства.

Скептицизм (засновник Піррон з Еліди) – виходячи з переконання про недосконалість наших чуттів, Піррон оголошує неможливим, сумнівним будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу. А тому єдиною правильною позицією щодо світу скептики вважали утримання від будь-яких категоричних суджень і не вірили в існування надійного критерію істини ( у наш час – скептицизм – критично-недовірливе ставлення до чогось).

Для прадавніх греків світ і людина як невід’ємна частина природи була космосом, раціонально осягнутою мірою, гармонією, впорядкування строєм речей, тому і «слово», і «розум» не були для них тільки суб’єктивним надбанням людини, а виражали саму природу речей. Разом з тим, заглиблюючись у сферу суб’єктивності, філософи все частіше розмірковують над причинами людських вчинків, над природою людини, особливостями людської свідомості. Слабкою рисою античної філософії була недооцінка ірраціонального фактору як у самій природі людини, так і в суспільному житті та історичному процесі.

3. Феодальний спосіб життя, який був панівним в європейському середньовіччі, формував бачення реальності «за образом і подобою». Тому середньовічна суспільна свідомість і світ набувають характеристик «двоїстого буття». Світ поділяється на: а) «справжній» - божественний, небесний, духовний, благий; б) «несправжній» - тварний (сотворений Господом) – плотський, земний, гріховний. Людина феодального суспільства постає «душевною людиною»(що має душу), а не просто тілесною істотою. Найдосконалішим втіленням духовності мислиться Бог, а теологія (богослов’я) підноситься до рівня найголовнішого знання,здатного дати вичерпні відповіді на всі «загадки буття». «Біблія» твердить: «Немає різниці поміж юдеєм та гелленом, нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один в Ісусі Христі». Подібні твердження заперечують традиційні (кровноспоріднені , антропологічні) критерії оцінки індивідів. «Спасіння» можливе лише через посередника, який «чудесним» способом поєднує в собі непримиримі протилежності небесного (божественного) і земного (людського). Таким посередником виступає Христос – «син божий і людський», спасіння людині не просто дарується, воно здобувається стражданнями, людським життям і смертю. Таким чином, філософія, як і інші сфери життя суспільства опинилися під тиском релігії, а філософії була перетворена на служницю теології.

Основні течії у філософії середньовіччя.

1. Апологетика (гр. захист) – захист християнства від античної філософії (представники: Квінт Тертулліан, Арнобій, Лактанцій (західна гілка); Теофіл, Філон, Оріген ( східна гілка)).

2. Схоластика (гр. школа: Я. Коменський так пояснив значення слова «школа» - sc – мудро мислити, ho – благородно чинити, la – уміло говорити) – розробка теоретичних проблем теології, далеких від реального життя; викладалась у школах та університетах. Представники: І. Еріуген, Алкуїн, Ансельм. У межах цієї течії сформувались позиції:

- реалізму – уявлення про об’єктивне існування загальних понять – «універсалій» (які визнавались реальними): «Бог існує, оскільки існує поняття , найвищої , максимально досконалої істоти» (Ансельм Кентерберійський).

- номіналізму (лат. імена) - на противагу реалізму уявлення про те, що «універсалії» є лише «імена», справді ж реальними є лише одиничні індивідуальні речі (Росцелін).

3. Містика (гр. таємні обряди) - віра в існування надприродних таємничих сил та у здатність людини до безпосередніх відносин з ними. Представники: Й. Ейкхарт, Г. Сузо. Пізньосередньовічна містика відтворювала платонівську діалектичну думку і свідчила про кризу середньовічної свідомості.

4. Патристика (лат отець) - формування найавторитетнішими християнськими мислителями – «отцями церкви» - вихідних принципів християнсько-філософської думки. Представники: Августин Аврелій,Ф. Аквінський. Августин у праці «Сповідь» дає принципово нове тлумачення часу (наголошує на лінійних, а не циклічних ритмах, підкреслює можливість виникнення нового; проте формулює тезу про першість віри перед розумом. Цікавою є візантійська гілка середньовічної філософії (М.Ісповідник, І.Дамаскін, Г.Палама). Моральне переродження людської природи візантійська містика пов’язувала з аскетно-молитовною практикою, котра включала в себе протидію пристрастям, спокусі. Тому теоретичної і практичної значущості набувала проблема походження і суті зла. Ця ж проблема розглядалася і в працях Орігена. Він вважав, що людина складається з Духа, Душі, Тіла. Дух – не належить самій людині, він дарується Богом, завжди направлений на добро та істину. Душа становить наше особисте «я». Саме вона обирає на основі вільної волі (вищого дара неба) між Добром і Злом. Душа по природі двоїста:

а) її вища частина: благородні пориви, прагнення досконалості, моральна чистота, почуття прекрасного;

б) її нижча частина: невиправдані бажання, пристрасті, пошук тілесних задоволень, неконтрольовані емоції.

Коли нижча частина душі домінує над вищою, вона провокує людину слідувати низьким бажанням та пристрастям. Поступово звикаючи так жити, людина перестає вдосконалюватись, стає носієм «зла». Вона спотворює Богом встановлений порядок і, підкорюючи вище нижчому, відчиняє двері, через які у світ приходить зло. Оріген вважає «зло» не самодостатнім, воно існує за рахунок добра. Отже, зло походить від зловживання людиною вільною волею – вищим даром Бога. Криза середньовічної філософії означала насамперед кризу філософської концепції, необхідність її заміни новою, у рамках якої містилася б можливість подолання цієї кризи.