3. Стабілізаційна політика.

Стабілізаційна політика – це сукупність державних заходів, спрямованих на пом’якшення економічних коливань у короткостроковому періоді з метою підтримання повної зайнятості та оптимальної інфляції. В залежності від інструментів (засобів), за допомогою яких держава здійснює свою стабілізаційну політику, слід розрізняти дві її складові: фіскальна (бюджетно-податкова ) політика і монетарна (грошово-кредитна) політика.

Фіскальну політику проводить уряд під контролем парламента. Під фіскальною політикою розуміють заходи уряду, спрямовані на досягнення цілей стабілізаційної політики за допомогою державних витрат і податків. При цьому слід враховувати, що державні видатки здійснюються за рахунок коштів державного бюджету, а податки є основним джерелом цих коштів. Тому у підсумку фіскальна політика – це маніпулювання державним бюджетом, тобто знаходження раціональних рішень щодо доходів і витрат державного бюджету. До фіскальної політики входять лише такі маніпуляції державним бюджетом, які не викликають зміни грошей в обігу.

В залежності від цільової спрямованості розрізняють два види фіскальної політики: стимулююча (експансіоністська) і стримуюча (рестрикційна). Стимулююча політика застосовується для пожвавлення економічної кон’юнктури, тобто стимулювання сукупного попиту і/або сукупної пропозиції. З цієї метою уряд може збільшувати державні закупівлі, трансфертні платежі і зменшувати податки. Стримуюча політика застосовується в умовах інфляційного зростання, коли спостерігається “перегрів” економіки. Для цього зменшуються державні видатки і підвищуються податки.

В залежності від рівня керованості фіскальними інструментами розрізняють дискреційну (свідому) і недискреційну (автоматичну) фіскальну політику. Дискреційна фіскальна політика – це політика, в межах якої зміна державних витрат і податків здійснюється на підставі спеціальних рішень уряду і парламенту. Недискреційна фіскальна політика стосується лише податків і трансфертів, які є функцією від доходу. Тому не дискреційною є така фіскальна політика, яка встановлюючи певну залежність податків і трансфертів від доходу, забезпечує їм можливість змінюватися в автоматичному режимі в разі зміни доходу.

Монетарну політику контролює центральний (емісійний) банк, який в Україні має назву – Національний банк. Під монетарною політикою розуміють заходи національного банку, які змінюють грошову пропозицію з метою досягнення цілей стабілізаційної політики.

Монетарна політика спрямована або на стимулювання економіки (монетарна експансія) або на її стримання (монетарна рестрикція). В умовах скорочення виробництва і зростання безробіття центральні банки намагаються пожвавити економічну кон’юнктуру на основі прискорення грошової емісії, зниження процентної ставки і стимулювання інвестицій. І навпаки, в умовах інфляційного зростання центральні банки намагаються протидіяти надмірній економічній кон’юнктурі на основі гальмування темпів грошової емісії, підвищення процентної ставки і стримання інвестиційної активності.

Між фіскальною та монетарною політиками існує тісний взаємозв’язок. Це пояснюється тим, що заходи фіскальної політики безпосередньо стосується товарного ринку. Але опосередковано вони впливають і на грошовий ринок, який є об’єктом безпосереднього впливу монетарної політики. І навпаки, заходи монетарної політики безпосередньо стосуються грошового ринку. Але через процентну ставку вони впливають і на товарний ринок, який є об’єктом безпосереднього впливу фіскальної політики. Крім того, заходи фіскальної політики, що спрямовані на збільшення обсягів виробництва мають супроводжуватися збалансованим збільшенням грошей в обігу, що є необхідною умовою адекватного збільшення купівельної спроможності національної економіки.

Наприклад, при збільшенні державних закупівель збільшується попит на товарному ринку (сукупний попит) і на грошовому ринку (попит на гроші для угод). Якщо центральний банк не здійснить збалансоване зростання номінальної грошової маси, то можуть зрости ціни і процентна ставка. Це викличе зменшення попиту на споживчі та інвестиційні товари, що зведе ефективність фіскальної політики до нуля.

Існування тісного взаємозв’язку між фіскальною і монетарною політиками означає, що їх автономне застосування зменшує ефективність стабалізаційної політики. Тому для забезпечення стабілізаційній політиці високої ефективності заходи фіскальної та монетарної політики повинні узгоджуватися між собою. Стабілізаційна політика, яка поєднує між собою заходи фіскальної та монетарної політики, називається змішаною (комбінованою). В реальному житті не існує чистої фіскальної чи монетарної політики, а як правило, застосовується змішана політика.

Ефективність будь-якої політики залежить від її спроможності досягати поставлених цілей. Згідно з визначенням стабілізаційної політики її основними цілями, які відображають кінцеві результати економічного розвитку, є наближення обсягів виробництва до потенційного ВВП, зменшення безробіття до природного рівня та зниження інфляції до оптимальної величини. Якщо збільшення ВВП і зменшення безробіття узгоджується між собою, то досягнення цих цілей входить у протиріччя з іншою ціллю – зниженням інфляції. Це означає, що ключовою проблемою стабілізаційної політики є знаходження раціонального співвідношення між темпами інфляції і рівнем безробіття.

Можливості стабілізаційної політики щодо знаходження оптимального співвідношення між інфляцією і безробіттям розкриває крива Філіпса у короткостроковому періоді. Згідно з її рівнянням (6.9), інфляція залежить від очікуваної інфляції, циклічного безробіття і збурень сукупної пропозиції. Серед них очікувана інфляція і збурення сукупної пропозиції є недосяжними для політичного впливу. Отже, уряд може досягати цілей стабілізаційної політики лише впливаючи на циклічне безробіття.

В основі вирішення цієї проблеми лежать рекомендації кейнсіанської теорії, згідно з якими циклічне безробіття свідчить про дефіцит сукупного попиту в економіці. Для усунення цього явища держава може застосовувати заходи, що стимулюють сукупний попит. Збільшуючи сукупний попит уряд отримує можливість впливати на циклічне безробіття і оптимізувати співвідношення між інфляією і безробіттям. При цьому слід зазначати, що знаходження цього оптимума є не лише економічною, а й складною політичною проблемою. Її вирішення залежить від того, на яке зростання інфляції уряд здатний погодитися задля бажаного зростання обсягів ВВП.

На ефективність стабілізаційної політики негативно впливають два фактори: лаги стабілізаційної політики, очікування суб’єктів приватної економіки. Сутність першого фактора полягає в тому, що стабілізаційні заходи впливають на економіку не відразу, не за правилом “сьогодні на сьогодні”, а з певною затримкою в часі, тобто з лагом. Слід розрізняти два види лагів: внутрішні і зовнішні.

Внутрішній лаг вимірюється проміжком часу від моменту виникнення збурення в економіці до моменту прийняття відповідних стабілізаційних заходів. Існування внутрішніх лагів обумовлено тим, що суб’єктам стабілізаційної політики потрібен певний час аби виявити і оцінити дестабілізаційні явища та розробити відповідні стабілізаційні заходи. Зовнішній лаг вимірюється проміжком часу , який необхідний для того, щоб з’явилися результати від впровадження стабілізаційних заходів . Як правило, запровадження заходів стабілізаційної політики відразу дає незначні результати, але згодом –відчутні.

У фіскальній політиці внутрішній лаг триваліший , ніж у монетарній. Це пояснюється тим, що прийняття рішення про коригування фіскальної політики супроводжується тривалою адміністративною процедурою. Натомість заходи монетарної політики можуть схвалюватися національним банком негайно. Однак монетарна політика має триваліші зовнішні лаги порівняно з фіскальною, оскільки в її основі лежить складнішій причинно-наслідковий зв’язок між політичним рішенням щодо зміни грошової пропозиції і змінами в економіці.

Лаговий характер стабілізаційної політики свідчить про те, що її заходи – це політико-економічні інвестиції. Тому по аналогії з інвестиційними рішеннями підприємств стабілізаційні заходи держави є ризикованою справою. Ризики стабілізаційної політики пов’язані з одного боку, з екзогенними подіями, на які вона не може впливати (різке зростання або зниження цін на зовнішніх ринках, фінансова криза у торгових партнерів тощо). З іншого боку, вони пов’язані з неможливістю точно передбачити реакцію економіки на стабілізаційні заходи – у майбутньому періоді вона може бути не такою як у минулому.

Іншим фактором є очікування суб’єктів приватної економіки. Вони відіграють важливу роль в процесі прийняття рішень економічними суб’ектами. Так, домогосподарства, визначаючи обсяг споживання , виходять із очікувань щодо своїх майбутніх доходів; інвестори - спираються на свої очікування майбутньої прибутковості інвестиційних проектів. На ці очікування впливає багато факторів, в тому числі і заплановані заходи стабілізаційної політики. Традиційні методи обґрунтування стабілізаційної політики, до яких відносяться економетричні моделі , недостатньо враховують вплив очікувань на поведінку людей, що зменшує її ефективність.