2.1.2. Право державної власності

Право державної власності – це влада (повноваження) держави використовувати (володіти, користуватися, розпоряджатися, управляти тощо) майном, котре їй належить.

Суб'єктом права державної власності є держава Україна, яка є представником спільних інтересів народу. Державу Україна не слід змішу­вати з окремими державними органами — Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України тощо. Останні згідно зі своєю компе­тенцією здійснюють ті чи інші повноваження держави як власника, але самі вони суб'єктами права власності не є.

-         Президент України, який виступає від імені держави в різних правовідносинах, у тому числі здійснює право державної власності.

-         Верховна Рада України – затверджує державний бюджет України і здійснює контроль за його використанням тощо.

-         Кабінет Міністрів України – здійснює управління державною власністю (ст. 116 Конституції) з певними обмеженнями.

-         Фонд державного майна України та інші уповноважені органи, у тому числі державні підприємства і установи.

Здійснюючи зазначені функції, органи державної влади діють не як суб'єкти права власності, а як представники цього суб'єкта: вони діють не від власного імені і не в своєму інтересі, а від імені і в інтересі держави в цілому, носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в якій є її народ. Через органи державної влади здійснюється воля не цих органів, а самого народу, який може висловити свою волю, здійснити свою владу безпосередньо (ст. 5 Конституції).

Об’єкти. У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна (ст. 326 Цивільного кодексу України).

1) майно, яке забезпечує діяльність ВР Укра­їни та інших державних органів влади, Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ, оборонних об'єктів; кошти республіканського бюджету, статутний капітал НБУ тощо. Тобто тих організацій та структур, які виконують роботи, що мають загальнодержавне значення та забезпечу­ють економічну стабільність та розвиток держави.

2) акції (пакети акцій) і права на частки у майні господар­ських товариств;

3) майно, яке не вправі перебувати у власності інших суб'єктів права власності. Держава може бути власником будь-яких речей, у тому числі тих, що вилучені з цивільного обігу і обмежені у обігу. Отже, у державній власності знаходиться майно, грошові кошти, які належать державі Україна.

Вилученими з цивільного обігу вважаються об'єкти, які не можуть бути предметом правочинів. Наприклад, Закон "Про охорону навколишнього природного середовища" до об'єктів, вилучених з обігу, зараховує державні природні заповідники, державні природні заказники, національні природні парки тощо.

Особливістю об'єктів права державної власності є те, що державне майно за своїм правовим режимом поділяється на два різновиди, а са­ме: а) закріплене за державними юридичними особами на особливих майнових правах, які регулюються ГК. Таке «розподілене» державне майно складає базу для участі цих юридичних осіб у правовідноси­нах, у тому числі цивільних, і б) майно, яке залишається незакріпленим за державними юридичними особами. Це земля, надра, інші природні ресурси (оскільки власність на них є матеріальною основою сувере­нітету України), а також кошти державного і місцевих бюджетів, зо­лотий запас, алмазний і валютний фонди.

Підставами набуття права державної власності є загальні для усіх видів права власності підстави: 1) виготовлення нової речі (ст. 331); 2) переробка речі (ст. 332); 3) привласнення загальнодоступних дарів природи (ст. 333); 4) отримання продукції, плодів та доходів (ч. 2 ст. 189); 5) договір; 6) спадкування за заповітом (глава 85 ЦК).

Крім того, спеціальними підставами набуття права державної власності (тобто, такими, що стосуються лише цього виду права власності) є: 1) виявлення скарбу, що є пам'яткою історії та культури (ч. 4 ст. 343); 2) викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю органом державної влади (ст.ст. 350, 351); 3) викуп пам'ятки історії та культури (ст. 352); 4) реквізиція (ст. 353); 5) конфіскація (ст. 354 ЦК); 6) націоналізація.

Здійснення права державної власності відбувається за допомогою різних способів:

- безпосередньо у процесі здійснення управління державною власністю – Фонд державного майна – управляє майном, що приватизується;

- Шляхом створення певних організаційно-правових форм:

1) право господарського відання (ст. 136 Господарського кодексу України) – це речове право суб’єкта підприємництва на володіння, користуванні і розпорядження майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника (тобто держави) у випадках передбачених законом. Власник майна (держава) не втручається в оперативно-господарську діяльність підприємства, але право господарського відання не включає право продажу або відчуження майна без попередньої згоди держави. Тому право господарського відання завжди буде вужчим ніж право власності. Отже в цій ситуації держава завжди залишається власником, а право повного господарського відання і його обсяг завжди залежить від неї. Інститут господарського відання має вразливі сторони, оскільки передбачає в своїй основі штучність введення фіктивної особи «ніби-то власника» - державного підприємства, яке насправді власником не виступає і бути не може, а його правомочність розпорядження залежить від держави-власника. Право господарського відання у юридичній літературі часто розглядають я речове право на чуже майно [9, c. 326].  

2) право оперативного управління (ст.137 Господарського кодексу України) – речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених законам, а також власником майна (уповноваженим ним органом). Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням.

Наприклад майно казенного підприємства закріплюється на праві оперативного управління. Казенне підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить (ч. 4 ст. 77 Господарського кодексу України).

На прикладі казенного підприємства можна бачити, що право оперативного управління відрізняється від права господарського відання за такими ознаками:

- казенне підприємство (основним споживачем їх продукції є держава (50 і більше %) або інший суб'єкт господарювання, який здійснює некомерційну господарську діяльність, постійно фінансується власником. Як зазначено в ч. 3 ст. 76 Господарського кодексу України, фінанси казенних підприємств є єдиними з фінансами державної казни. Суб'єкт господарювання на праві господарського відання здійснює підприємницьку діяльність за рахунок отриманих від неї доходів, тобто на основі самофінансування;

- як і при праві господарського відання, власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган. Проте межі управління зазначеним майном з боку власника ширші, ніж при праві господарського відання. Власник має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, майно, що ним не використовується, а також майно, що використовується суб'єктом господарювання не за призначенням [9, c. 327].