2.2. Право приватної власності

Суб’єкти. У ст. 325 ЦК зазначається, що суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи, котрі можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих його видів, які відповідно до закону не можуть їм належати.

Існує правило, що всі юридичні особи приватного права, передбачені як такі ЦК, є власниками. При цьому слід врахувати, що юридичні особи є такими ж власниками як і фізичні особи (без поділу на суб’єктів права приватної та колективної власності). Суб’єктами права приватної власності є юридичні особи недержавної і не комунальної форми власності, незалежно від їх організаційно-правової форми [15, 417].

Конституція України від 28 червня 1996 р. у статті 41 передбачає загальні положення, що стосуються права приватної власності, зокрема:

1) кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю;

2) право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом;

3) ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності;

4) Право приватної власності є непорушним;

5) примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості;

6) примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану;

7) конфіскація майна може бути застосована виключно за  рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом;

8) використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства,  погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі [1].

ЦК України закріплює рівність усіх суб’єктів права власності перед законом. Тут мається на увазі юридична, а не фактична рівність суб’єктів права власності, адже остання існує далеко не завжди. Це означає, що законодавство України не може надавати переваги тим чи іншим суб’єктам права власності у цивільних правовідносинах. Однак деякі обмеження можуть зазначатися в законодавстві України.

Об’єкти права власності громадян.

Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-яко­го майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до за­кону не можуть їм належати.

Як випливає зі змісту ст. 13 Конституції України не можуть перебувати у власності окремих громадян об'єкти права виключної власності народу України, до яких належать земля (за винятком земельних ділянок певного розміру), її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони [1].

Кожна держава вправі визначити об’єкти, які з міркувань державної безпеки або інших підстав, не повинні знаходитися у власності тих чи інших суб’єктів правовідносин або мають набуватися з дотриманням спеціальних правил. Тому Постановою Верховної Ради України від 17 червня 1991 р. «Про право власності на окремі види майна» було затверджено «Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України» та «Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна», викладені відповідно в додатках №1 і №2. До такого Переліку входять:

1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в Додатку №2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, які набуваються громадськими об’єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси.

2. Вибухові речовини і засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали і обладнання для його виробництва.

3. Бойові отруйні речовини.

4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікувальні засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря).

5. Протиградові установки.

6. Державні еталони одиниць фізичних величин.

7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначені засоби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавних форм власності).

8. Електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Що ж до видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття громадянами права власності, то в Додатку №2, зокрема, зазначаються: вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі види пневматичної зброї; пам’ятки історії і культури; радіоактивні речовини - можуть бути придбані лише за наявності відповідного дозволу(органів внутрішніх справ, Міністерства культури, державних органів по ядерній та радіаційній безпеці тощо) [5].

Не можуть перебувати у власності громадян чи юридичних осіб об’єкти права виключної власності народу України [9, c. 325]. 

Вилучення перерахованих видів майна з числа об’єктів права приватної власності громадян аж ніяк не можна розглядати як обмеження прав власника, оскільки перебування такого майна у власності громадян завдавало б шкоду державі, суспільству,

Особливим об'єктом права є земля. Згідно із Земельним кодексом України підстави набуття суб'єктивного права власності на земельні ділянки поділяються залежно від правового статусу громадян (громадяни Ук­раїни, іноземні громадяни і особи без громадянства), а також від правового стату­су юридичних осіб (юридичні особи України, іноземні юридичні особи).  Громадяни України можуть бути суб'єктами права власності на земельну ділянку за наявності у них повної цивільної дієздатності.

Право власності на земельну ділянку поширюється також на поверхневий шар у межах цієї ділянки, на шари грунту під нею, на водні, лісові, рослинні об’єкти, що знаходяться на ній, а також на простір, що є над і під земельною ділянкою (тобто грунтовий і повітряний), але не безмежний у глибину а висоту, а лише в межах, необхідних для здійснення забудови (ч.3 ст. 373 ЦК).

Порядок здійснення пра­ва власності на землю (тобто своїх повноважень щодо цього об'єкта) в ЦК зведений до забудови земельної ділянки (ст. 375 ЦК України) із зазначенням можливості виникнення в результаті здійснення власником свого права на забудову нових об'єктів права власності - житла, різних будівель, споруд тощо.

Під житлом ст. 379 ЦК розуміються приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Видами житла є житло­вий будинок, квартира та інші. Житловий будиноквизначається ст. 380 ЦК як, по-перше, будівля капітального (а не тимчасового, ска­жімо, сезонного) типу; по-друге, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами (тоб­то законом висуваються головним чином вимоги щодо первісного способу набуття права власності на неї); по-третє, призначена для по­стійного у ній проживання.

Садиба, відповідно до ст. 381 ЦК, є складнішою за житловий буди­нок річчю, яка має такі складові, як: земельна ділянка разом з розта­шованим на ній житловим будинком, господарсько-побутовими бу­дівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. При цьому, якщо у договорі (або правочині) про від­чуження встановлюється в якості предмета житловий будинок, то вважається, що відчужується уся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом.

Квартира як об'єкт права власності згідно зі ст. 382 ЦК являє со­бою ізольоване помешкання в житловому будинку, придатне для постійного у ньому проживання. У багатоповерховому будинку, в яко­му розташовані квартири, є й інші приміщення (допоміжні) - дахи, під'їзди, схід­ці, коридори тощо. До будинку можуть примикати й споруди або бу­дівлі, призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир – всі означені об'єкти складають єдине не від'ємне ціле з житловим будинком і квартирами, оскільки вони нале­жать на праві спільної власності власникам квартир. Допоміжні приміщення слід відрізняти від нежитлових приміщень (під крамниці, перукарні…), оскільки вони не обслуговують будинок і можуть перебувати на праві комунальної чи приватної власності.

Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не обмежується. Проте законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути в їхній власності. Також можуть бути обмеженими з метою недопущення неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, недобросовісної конкуренції, перешкоджання здійсненню діяльності, що не відповідає моральним засадам суспільства [15, c. 414, 422].

 

 

Спільна власність.

Право спільної власності. Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної влас­ності (спільне майно).

Право спільної власності характеризується двома ознаками: 1) єдністю об’єкта; 2) множинністю суб’єкта. Об'єктом права спільної власності є майно. До майна відносять: окрему річ, сукупність речей, майнові права, майнові обов'язки. 

Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. За загальним правилом спільна власність вважається частковою. Вона може бути сумісною лише у випадках передбачених законом або договором.

Право спільної часткової власності. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (ст. 356 Цивільного кодексу України).

Частки є: ідеальними (частка, яка належить співвласникові у праві власності на майно) і реальними (частка майна в натурі, частина безпосередньо в майні). Розподіл часток: 1) частки співвласників визначаються арифметично (1/2, 1/3); 2) частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено законом чи договором; 3) частка співвласника, який за згодою віх інших співвласників і з додержанням встановленого порядку використання спільного майна поліпшив його своїм коштом, при тому, що зроблені ним поліпшення не можна відокремити від майна, може бути відповідним чином збільшена.  Якщо поліпшення спільного майна можна відокремити, то частка співвласника у спільному майні не збільшується, а зроблені ним поліпшення вважаються власністю того із співвласників який їх зробив, якщо інше  не встановлено домовленістю співвласників.

Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи та юридичні особи, держава, територіальні громади (ст. 356 ЦК України).

Здійснення права спільної часткової власності – за спільною згодо, не порушуючи взаємні права. Кожен зі співвласників може вимагати надання йому у користування тієї частин спільного майна в натурі, яка відповідає його частці. При неможливості цього – право на відповідну матеріальну компенсацію. Згода співвласників щодо порядку володіння та користування майном може бути закріплена у нотаріально посвідченому договорі. Кожен із співвласників зобов’язаний відповідно до своєї частки у праві спільної власності брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів тощо.    

Переважне право купівлі частки у праві спільної часткової влас­ності. У разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її ку­півлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умо­вах, крім випадку продажу з публічних торгів. Тобто, у разі продажу продавець-співвласник повинен спочатку запропонувати свою частку купити іншим співвласникам, а тоді вже третім особам (письмово повідомити про намір продати свою частку із зазначенням ціни та інших умов).Правило про переважне право купівлі відчужуваної частки не діє у разі продажу частки у праві спільної власності з публічних торгів.

Співвласник може вийти з відносин спільної власності шляхом: 1) виділу частки співвласника (при збереженні права спільної власності інших співвласників); 2) припинення права на частку (при збереженні права спільної власності інших співвласників) – коли річ є неподільна; частка є незначною; спільне володіння майном є неможливе; 3) поділ майна, що є спільною частковою власністю при припиненні права спільної власності (ст. 364-367 ЦК України)

Право спільної сумісної власності. Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві влас­ності є спільною сумісною власністю. Частки визначаються лише у випадку припинення спільної власності шляхом поділу майна, виділу з нього певної частки або трансформації спільної сумісної у спільну часткову власність. При цьому розмір часток може бути однаковим або неоднаковим.

Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи та юридичні особи, а також держава, територі­альні громади, якщо інше не встановлено законом.Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні гро­шові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст. 368 Цивільного кодексу України).

Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження майном, якщо такий правочин не підлягає нотаріальному посвідченню чи державній реєстрації, вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Стосовно спільного майна подружжя: якщо дрібні побутові правочини – то наявність волі другого з подружжя передбачається наперед; якщо щодо цінного майна – то має бути письмова згода другого з подружжя (або навіть із нотаріальним посвідченням – залежно від правочину).

Допоміжні приміщення багатоквартирних будинків (підвали, сараї, кладові, горища…) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно із приватизацією нимиквартир. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій [9, c. 327; 11, c. 141-178; 15, с. 454-468].