Іі. Період після приєднання Буковини до Румунії

Далі передруковуємо текст некролога, опуб­лікованого в “Черновітцер морґенблатт” 13 тра­вня 1922 р. (с. 2) під заголовком “До смерті проф. Ерліха”:

“Лише сьогодні нам стало відомо деякі подробиці про смерть відомого вченого проф. д-ра Євгена Ерліха. Останнім часом проф. Ерліх перебував у Чернівцях [I]. Звідси він направився до Бухаресту, де за­ймався пи­танням свого перепризначення в Чернівець­кому університеті [II]. Бухарест­ські наукові кола прийняли проф. Ерліха з великою пова­гою та симпатією, так зок­рема проф. Іорга тепло вступився за свого відо­мого колегу як словом так, і ді­лом [III]. Проф. Ерліх також мав аудієнцію в Короля [IV]. Кілька місяців тому відбу­лося при­зна­чення проф. Ерліха на посаду ординар­ного професора Чернівець­кого універси­тету [V]. Вчений мав намір як­найшвидше поновити наукову роботу, проте зробити цього не зміг, оскільки ві­домі кола зайняли ворожу позицію щодо повернення проф. Ерліха на посаду. Так промайнули мі­сяць за місяцем, й учений не зміг досягнути своєї довгоочікуваної мети знову працю­вати в Чернівцях [VI]. Ця об­ста­вина, а та­кож ва­жкі душевні недуги, на які страждав проф. Ерліх, могли спричи­нити до того, що він не надто опікувався станом свого фізи­чного здоров’я. На його стан та­кож могло вплинути загострення хвороби, на яку проф. Ерліх страждав впродовж років [VII]. 5 квітня цього року він направився з Бухаресту до Відня, щоб поправити своє здоров’я у там­тешньому санаторії. Через хворобу пацієнту було зму­шено ампуто­вано одну ногу [VIII]. Не зважаючи на це, проф. Ерліх сподівався на одужання. Проте, на жаль, цього не ста­лося. Проф. Ерліх помер 2 травня цього року у Відні [IX].

Один із членів сім’ї покійного, від якого ми довідалися ці подробиці [X], бажає за­явити, що інформація, поширена однією міс­цевою газетою про те, що проф. Ерліх пере­бував у сумнівних фінансових стосун­ках, не відповідає дійсності. Професор Ер­ліх мав за­соби до існування й навіть зали­шив своєму братові, Освальду Ерліху, який працює ліка­рем в Неаполі, чимале майно. Він також во­лодів ко­лекціями, які мають значну цін­ність”.

[I] З цього приводу 2 листопада 1920 року “Черновітцер морґенблат” (с. 2) під заголов­ком “Проф. Ерліх у Чернівцях” повідомила:

“Професор університету д-р Євген Ер­ліх прибув до Чернівців. Вчений, котрий як ві­домо останніми роками проживав у Швейца­рії^**, приїхав шляхом через Неа­поль і Відень на Буковину. Як нам стало ві­домо, проф. Ер­ліх планує поновити свою ді­яль­ність у Чер­нівецькому університеті. Пове­рнення до ви­кладацької діяльності однак пов’язане з пе­решкодами, які змушують вче­ного перед від’їздом клопотати про відпус­тку. Сподіва­ємося, що ці перешкоди вдасться успішно подолати, що вможли­вить зайняття професо­ром Ерліхом кафе­дри. Професор Ер­ліх пови­нен завтра від­бути до Бухаресту, щоб в даній справі зве­рнутися до Міністерс­тва просвіти.”

[II] Оскільки особиста справа Ерліха донині не віднайдена, видається можливим лише опо­се­редковано реконструювати розвиток подій, пов’яза-них з його поновленням на посаді цього разу вже румунського Чернівецького універси­тету. За деякими свідченнями, Ерліх спершу мір­кував про вихід на дострокову пен­сію, що було можливим оскільки Чернівець­кий університет, як німецькомовний, припиняв своє існування [5, c. 27]. Після повернення до Чернівців у лис­топаді 1920 р. й виявлення ба­жання знову пра­цювати в університеті^*, ру­мунський ректор, чер­нівецький історик Іон І. Ністор (він незабаром став прихильником ру­мунського фашизму) було призначено мініст­ром, й він почав запроваджу­вати жорсткий на­ціоналістичний курс. В його протидії понов­ленню Ерліха на посаді можна вбачати й осо­бисті мотиви. Формально Ерліху закидали не­вчасне подання документів після пу­блічного оголошення конкурсу на повторне за­міщення посад, що стосувалося на Буковині всіх доцен­тів Чернівецького університету, перед якими ставилася умова взяти на себе зо­бов’язання впродовж одного року розпочати чи­тання лек­цій румунською мовою. Водночас у місцевій газеті Glasul Bucovinei, яку видавав Ніс­тор, було розпочато газетну кампанію проти по­вторного призначення вчених римського права Адольфа Ласта та Євгена Ерліха^**. Їм обом за­ки­дали те, що вони начебто в минулому були від­критими прихильниками Австрійської ко­ролів­ської влади (так званого Йозефізму) і що від лю­дей, які єврейську віру (з кар’єрних мір­кувань) поміняли на католицьку, не слід спо­діватися на повну підтримку в румунізації Бу­ковини. Відпо­віддю єврейської сторони стала публікація під заголовком “Новопризначення професорів Ер­ліха та Ласта”, яка вийшла в “Черновітцер мор­ґенблат” у суботу, 12 бере­зня 1921 р. (c. 1 і далі):

“Це питання здавалося вже вичерпаним. Професор Добош у “Glasul Bucovinei” по­ро­джує проти цього сумніви, які є плодом наці­онал-патріотичного переконання, втім без­під­ставного. Так, на адресу проф. Ласта у формі за­гальних формулювань зроблено за­киди про його начебто вороже ставлення до румунсь­кої держави під час війни. Зок­рема відзнача­лося, що він багаторазово у 1914-1916 рр. звертав увагу своїх родичів в Фол­ліцені на те, що Румунія поступила б нерозу­мно, якщо б розпочала війну проти центра­льних влас­тей; він також вимагав щоб, ті за­писалися для збору допомоги ав­стрійській армії. Тур­бота про забезпечення воєнної до­помоги вла­сній державі, – тим паче, коли йдеться про держслужбовця, – й заклик це робити до ро­дичів, які знахо­дяться на нейт­ральній сто­роні, не є, звісно ж, злим. Якщо ж він відра­джував від війни проти центральних властей, він міг поми­лятися, про що свідчать і факти, утім це не свідчить про його вороже став­лення до Румунії; навпаки, він відраджу­вав, бо та­кий образ дій, на його думку, супе­речив ін­тересам Румунії. На Буковині ж ма­ємо де­ржслужбовців румунської національ­ності, яких за їхню патріотичну діяльність під час війни було відзначено австрійським урядом, і це на­віть в якій-небуnь мірі не стає приводом для порушення питання пе­ред ни­нішнім урядом...

Професора Ерліха не звинувачено на під­ставі якихось конкретних фактів; проте, як вказується в статті, їх призначення на посади ущемило б румунський характер універси­тету, бо вони є “давніми поборни­ками авст­ризму”. Якщо ж обоє вчених приїдуть і скла­дуть присягу, чи можна б було від них очіку­вати подібного агресив­ного наміру й чи мала б у такому разі їх ді­яльність якийсь смисл? До речі, лише один з них мав би працювати у Чернівцях і ви­кладати румунською мовою. Проте, якщо б вони були тут обоє, яким чи­ном вони б фа­льсифікували румунський ха­рактер? Вре­шті-решт, й Міністерство про­світи вправі прийняти інше рішення. Або ж вони далі дотримуватимуться своїх старих поглядів, й відтак їм не місце в будь-якому румунсь­кому університеті; або ж вони під впливом обставин полишили їх й відмови­лися від свого минулого й відтак мають лише право, проте не моральний авторитет про­від­ників й вихованців молоді. Проф. До­бош має рацію. Від учителів будь-якого ґа­тунку слід вимагати повної чесності харак­теру. Проте вірність новій державі не означає зміни пе­реконань під тиском зов­нішнього примусу, її внутрішньо зумов­лено природою відносин. Головне ж тут, що Чер­нівецький чи інший румунський університет, залучивши таких фахівців та особистостей, заручився б й сут­тєвою під­тримкою.”

15 березня 1921 р. “Черновітцер морґенб­лат” (ві­второк, 15.03.1921 р., с. 2) так відреа­гувала на резо­люцію акції протесту румунсь­кого студентства:

“Минулої неділі румунське студентство провело зібрання, на якому було схвалено резолюцію, що містила різкі висловлю­вання проти нового призначення професо­рів д-ра Ерліха та д-ра Ласта. У резолюції зокрема, серед іншого, йдеться: Румунське студентс­тво Чернівецького університету сильно роз­лючене новим призначенням у Чернівцях професорів Ерліха та Ласта, оскільки ці вчені довели, що вони є воро­гами румунського на­роду. Наприкінці ре­золюції відзначається: “Якщо це рішення румунських студентів у Чернівцях не буде прийнято до уваги, ру­мун­ське студентство заявляє, що воно силою прожене цих двох індивідів й вкаже їм шлях до їхньої батькі­вщини”. Про це йдеться в ре­золюції, осно­вні моменти якої ми виклада­ємо, і яку під­писано головою зібрання, Ва­сіле Верме­шеану. Вважаємо доречним опуб­лікувати це рішення, оскільки воно відобра­жає на­строї у відповідних колах румунських сту­дентів. Водночас ми не можемо не відзна­чити, що те, в який спосіб студентство має намір попередити затвердження вчених, не заслуговує на схвалення. Кілька днів тому цінні джерела аргументовано повідомили нам про те, що не має справжніх підстав проти затвердження обох професорів. Звісно, погляди, викладені у цій резолюції таки мо­жна розглядати як позицію, обрану чрезе на­тхнення з патріотичних почуттів. Проте, по­чуття – це не аргумент. Слід отож передусім довести, що професори Ерліх і Ласт своїми діями дали підстави стверджувати про їхнє вороже ставлення до румунського. Проте й до нині цього же не зроблено^*”.

29 березня 1921 р. у справі Ерліха та Ласта дійшло до сутички єврейських і румунських сту­дентів, які напали на перших, чим зумо­вили по­требу поліцейського втручання [6, c. 333 і далі]. Також є свідчення березне­вого рі­шення факуль­тету, за яким Ерліху від­мовлено в поновленні venia legendi, тобто права читати лекції; крім того, в місцевому чернівецькому архіві зберіга­ється лист Ерліха, відісланий з бухарестської ад­реси, в якому він вимагає виплатити йому зар­плату станом до 30 березня 1921 р. [6, c. 332, № 35].

[III] Ерліху, який з листопада 1920 р. прожи­вав в родини в Бухаресті, наразі не вда­лося оде­ржати призначення на кафедральну посаду. За нього клопотали важливі заступ­ники, й зокрема, крім соціолога Дімітрі Густі, це перш за все ві­домий бухарестський історик Ніколае Іорга (1871-1940), почесний доктор Чернівецького (1920) та інших університетів. Іорга послугову­вався впливом, через те, що був автором розмаї­ття поважних публікацій, проте передусім через те, що був засновником Націонал-демократичної партії та редактором щоденної газети Neamul Romanesc. Іорга двічі запросив Ерліха публічно виступити в рамках свого Інституту Південної Європи. Ці виступи мали місце двома вечорами у бухарестському Атенеї, прекрасному концерт­ному залі бухаре­стської філармонії (12 і 19 гру­дня 1920 р.) під назвою “Про “живе право”” французькою мо­вою^** (опубліковано в перекладі Євгенії Захе­ларі, співробітниці Іорга, в серії пуб­лікацій Neamul Romanesc чисел 29-31 березня 1920 р. та 1-6 січня 1921 р. [3, S. 599-07]). За кі­лька днів до смерті Ерліха в одному із своїх ви­сту­пів Іорга висловився у Атенеї, присоромлю­ючи чернівчан за те, що ті не бажають праце­влаштувати Ерліха, вченого настільки відо­мого, що його ім’я викликає повагу як по цей, так і по інший бік океану [6, c. 333].

[IV] У той час аудієнція університетського про­фесора у Короля – це явище надзвичайне (за інфо­рмацією професора Раду Грігоровічі з Бухареста). Цей факт засвідчує публічний ста­тус Ерліха.

[V] Лише після відмови Ерліху міністром По­повичі в призначенні, – зважаючи на нега­тивну позицію колишнього чернівецького ко­леги Ніс­тора, – рішенням Міністра просвіти Негулеску в уряді Авереску для Ерліха було створено нову кафедру, кафедру філософії права та соціології. 29 липня 1921 р. про це під заголовком “Перезатве­рдження професора Ерліха в нашому університеті” повідомила “Черновітцер морґенблат” (с. 2):

“Професора університету д-р Ерліха буде призначено штатним професором фі­лософії права та соціології в Чернівець­кому універ­ситеті – про це нам повідомили телеграфом з Бухаресту. Саме в інтересах розвитку на­шого університету слід вітати те, що ситуація з протидією перезатвер­дженню цього вче­ного європейського рі­вня, вчинена відомими шо­віністичними колами, було розв’язано кра­щим чином”.

[VI] Проте про “кращий чин” з боку румун­сь­ких студентів не могло бути й мови. 10 кві­тня 1921 р. відбулася акція протесту, чию ре­золюцію було надруковано в газеті Glasul Bucovinei 2 лис­топада 1921 р. (№ 837, с. 1), а “Черновітцер мор­ґенблат” повідомляла про неї під заголов­ком “Румунське студентство проти професора Ер­ліха” (вівторок, 3 листопада 1921 р., с. 2):

“Румунські студенти нашого універси­тету провели зібрання, на якому було ви­рішено перешкодити читанню лекцій уні­верситетсь­кому професорові Ерліху, якого було заново затверджено на посаді профе­сора Чернівець­кого університету румунсь­ким урядом”.

23 березня 1921 р. у газеті Glasul Bucovinei (№ 878, с. 1) опубліковано довгу статтю під за­головком “Autonomie universitara”, в якій (аноні­мний) автор критично висловився про ство­рення нової кафедри для Ерліха Міністер­ством про­світи, що представлялося як замах на авто­номію вищих навчальних закладів всупе­реч румунсь­ким інтересам.

З іншого боку, як свідчить в мемуарах [4, c. 197-199] бухарестський соціолог Дімітрі Густі (1880-1955), він готовий був працевлашту­вати Ерліха як першого співробітника заснова­ного ним 1921 р. в Академії наук (Academia Ro­mana) Інституту соціальних наук (Institutul Social Roman). Ерліх тоді опублікував у часо­пису Ін­ституту (Arhiva pentru Stiinta si Reforma Sociala) критичну статтю про воєнні спомини генералів Людендорфа та фон Гінденбурга (уже в 1920 р.) – всебічний аналіз причин роз­паду Австро-угор­ської імперії (1921) і статтю про Маркса та соці­альне питання (1922) ру­мунською мовою.

[VII] Ерліх хворів на цукровий діабет. Ще пе­ребуваючи в Швейцарії, він (проте безуспі­шно) спробував пройти санаторний курс ліку­вання [7, c. 415]. Ось як про це згадував в при­ватній розмові та листі від 17 травня 2001 р. колишній віце-президент румунської академії наук, проф. Раду Грігоровічі, з яким Радбрух товаришував: “Я познайомився з проф. Ерлі­хом, коли мені було десять років і я разом з батьками відпочи­вав улітку 1921 р. на куро­рті у малій Валахії, Олянешті, впродовж липня і серпня, коли зму­шений був пити цю погано пахучу воду. Мені запам’ятався розсіяний професор, котрий не­скінченно вів розмови з моїми батьками... Розу­мію тепер також (вже дізнавшись про те, що він хворів на діабет) чому мої батьки постійно запи­тували його про те, що він їв за нашої відсутно­сті, й сердилися, коли він не міг пригадати... За­раз також розу­мію чому він кінчиком альпенш­тока, що лежав на краю умивальника і який він прийняв за щі­тку для нігтів, сильно пошкодив собі пальці рук; це знову ж таки було через хво­робу цук­рового діабету, яка негативно впливала на зір”*.

[VIII] На той час інсулін ще був не відомий і діабет вважався невиліковною хворобою. Ампу­тація ніг, яка робилася на заключній ста­дії хво­роби, поступово призводила до смерті, бо рани від ампутації загоїтися не могли.

[IX] Ерліх помер 2 травня 1922 р. в купець­кому шпиталі у Відні. 16 квітня 1922 р. він склав заповіт [9, c. 1 і далі], за яким його ро­дич Філіп Фінкельштайн визначався єдиним спадкоємцем, братові Освальду, лікарю в Неа­полі, виплачува­лася виручка впродовж життя із статку як спад­кове майно. Літературний спадок натомість було передано у розпоря­дження віденського адвоката д-ра Коблера, а та­кож наступнику Ерліха на кафе­дрі римського права у Чернівцях, Іону Лунгу­леку.

[X] Тут ідеться про Філіпа Фінкельштайна. У цьому зв’язку мався на увазі й проф. Густі, спе­ціаліст з аграрної соціології: “Проф. Густі мав змогу вибрати дещо для себе із колекції ви­ши­вок”. Густі пише у своїх мемуарах [4, c. 197-199], що він, на жаль, нічого з виши­вок не взяв, про що шкодує, оскільки це могло б могло стати в пригоді для заснованого ним музею селянства.