1998. - № 9-10. - С. 46-52.Розділ 10 репортерський практикум: від творчого задуму до зовнішнього вигляду

Цей розділ звернений насамперед до молодих репортерів, що опановують початкові сходинки журналістської кар'єри, набуваючи першого комунікативного досвіду. Брак досвіду в репортерів- початківців компенсується їхнім інформаційним запалом. Однак без знання методології журналістської роботи творчі зусилля можуть бути малоефективними.

Переступивши поріг редакції, журналісти-початківці часто при­пускаються банальної помилки, запитуючи в редактора: а про що мені писати? Така поведінка свідчить про фахову безпорадність новачка. Ліпше відразу самому пропонувати свої задуми, ідеї, те­ми. Тому на початку цього розділу йтиметься про тематичний по­шук журналіста.

Журналістська тема

Журналістську тему можна трактувати як певну інтелектуальну цінність, результат творчих зусиль, а також як елемент творчої конкуренції у редакційному колективі. Журналісту-початківцю не варто очікувати на тематичну підказку старшого колеги, краще по­чинати тематичну розробку самотужки. Здатність продукувати те­матичні ідеї та вміння їх втілювати - цінуються у медіасередовищі досить високо.

До питання проблемно-тематичного пошуку журналіста в різ­них наукових контекстах зверталися чимало дослідників та жур- налістів-практиків. Так, В. Здоровега трактував тему як похідне від журналістського задуму. На його думку, тема вже остаточно виникає тоді, коли задум набуває концептуального розвитку [6, 67-68]. Такої точки зору дотримувалася переважна більшість до­слідників старшого покоління. Поняття "тема" вони здебільшого розглядали через призму публіцистики, як основу вагомого жур­налістського дослідження.

Особливістю тематичного пошуку сучасної преси є динамізм й оперативність. Нерідко темою стає окремий факт, який журналіст має оперативно дослідити. Оперативність досягається завдяки су­часним комунікативним засобам, насамперед інтернету. Так, досвід­чений репортер може підготувати розробку теми впродовж кількох годин. І це вже вважається нормою інформаційного виробництва.

Проте не лише інтенсивність є важливою ознакою сучасного те­матичного пошуку журналіста. В основі тематичної розробки має бути певна суперечність, тобто проблемність. Вона надає адекватно­сті журналістському твору.

Сучасна газетна практика докорінно змінює і кон'юнктуру тема­тичного пошуку. Якщо раніше вона головним чином зводилася до громадсько-політичної домінанти, то нині стає "каталогом людських інтересів та пристрастей" [13, 72] і оцінюється через призму користі для споживача інформації.

Отже, журналістська тема - це реальна суперечність соціально- політичного, економічного чи морально-етичного характеру, дослі­дження якої здійснюється інформаційними засобами. Усвідомлення теми як реальної суперечності налаштовує журналіста на виявлення причиново-наслідкових зв'язків явища, події, факту.

У процесі проблемно-тематичного пошуку журналістові недоста­тньо керуватися принципом: це мені цікаво. Обрана тема має бути актуальною і резонансною. Хтось знаходить цікаву тему в громадсь­кому транспорті, спілкуючись з людьми. Комусь її підказує преса, інтернет, участь у прес-конференції, врешті, спілкування з колегами. Тематичне чуття розвивається завдяки досвіду журналіста, його ко­мунікативним здібностям, спостереженню.

Методологія розробки теми

Вибудовуючи ланцюг підготовки тематичного пошуку, на пер­шому місці ставимо заявку. Не обов'язково, щоб журналіст готував офіційну заявку на розробку теми (крім випадків, коли цього вима­гає виробничий конвеєр). Заявка як задум виникає під враженнями від побаченого, почутого, прочитаного, в результаті переживань, конкретних дій тощо. Запрограмувавши себе на певну тему, журна­ліст зосереджується на ній енергетично, у нього ніби формується емоційна аура. У таких випадках здається, що інформаційний масив стосовно цієї теми ніби сам пливе до рук. Тоді виникає неабиякий творчий запал і задоволення від пошуку.

Виношування - наступний етап роботи над темою. Етап досить творчий та індивідуальний. На цьому етапі ретельно обдумується схема дослідження, визначається конкретний об'єкт, з різних джерел збирається додаткова інформація. Виношування - це солодка мить творчості, коли несподівано у запрограмованій на пошук свідомості журналіста виникає цікава ідея чи поворот розробки теми. Таке мо­же статися в будь-якому місці, за будь-яких обставин і в будь-який час. У цьому і полягає принадність журналістської творчості.

Планування - формування сценарію розробки теми, визначен­ня фабули її пошуку, головних тематичних аспектів, орієнтовних запитань до об'єктів дослідження, вивчення героїв, їх оцінка через призму комунікативної психології, врешті визначення жанру розповіді.

Після зазначених підготовчих етапів можна вже переходити до конкретної роботи над темою. Аби не виникла думка, що підготов­чий період - це така собі суцільна розумова абстракція, спробуємо змоделювати його у конкретній формі. До речі, такий письмовий варіант обов'язково потрібен, коли робота над темою здійснюється колективно. Та й для індивідуальної роботи не завадить запис наче­рків підготовки теми, це дисциплінує творчий процес журналіста. Отже, пропонуємо кілька варіантів розробки довільно обраних тем.

Насамперед пропонуємо своєрідну пам'ятку тематичної розробки. її структура може бути такою:

1. Основна ідея теми (назва, теза, гасло, анонс).

2. Актуальність і мотивація (інформаційний привід).

3. Об'єкт та учасники дослідження теми.

4. Інформаційна база (преса, інтернет, ТБ, власні спостереження).

5. Ключові аспекти дослідження теми (правовий, соціальний, іс­торичний, культурологічний, етнографічний тощо).

6. Перелік запитань для інтерв'ю (щонайменше п'ять запитань).

7. Підсумок (резюме, що випливає з усього інформаційного масиву).

Як бачимо, першим пунктом цієї схеми є аспект ідеї, обраної для розробки теми. Ідея ніби концентрує увагу журналіста на головному, визначає стилістику викладу. Вона може формулюватися як заголо­вок, теза, гасло, анонс, тобто дуже стисло, а то й образно. Аспект актуальності й мотивації програмує журналіста на усвідомлення зна­чущості теми: чи матиме вона резонанс? Окреслюючи об'єкт та уча­сників дослідження, автор тематичної розробки конкретизує свою подальшу роботу. її успіх залежить від того, наскільки багатою й різноманітною буде інформаційна база теми, сформована на джере­льній інформаційній основі. Ключові ж аспекти теми допомагають визначити стрижень її змісту. Продуманий заздалегідь перелік запи­тань для інтерв'ю означає готовність журналіста до реалізації свого тематичного задуму. Резюме теми також має бути продуманим за­здалегідь, це дає уявлення про її цілісність, сприяє аналітичному ви­кладу; дарма, що під час подальшого дослідження підсумкові акцен­ти можуть змінитися.

Розглянемо стислий виклад конкретних тем, розроблених на ос­нові саме пропонованої пам'ятки.

Варіанти розробки теми

Варіант №1.

"Українські роми "

Основна теза. Чому вони не такі, як ми?

Актуальність і мотивація. Україну населяє понад 100 етносів (свідчення Держдепартаменту нацменшин і міграцій). Сучасні стан­дарти цивілізованої країни передбачають гармонійний розвиток ко­жної нацменшини. Україна визнає і наслідує західний досвід етно- політики. Однак ситуація з ромською меншиною потребує ретель­нішої уваги.

Роми (цигани) мають неоднозначний імідж: загадкові романтики і безнадійні крадії. Їхній стиль життя приваблює і лякає. Зворушливі циганські романси, кінокласика "Табір іде в небо", сучасний рейтин- говий телесеріал "Кармеліта"... Справді, чому вони не такі, як ми?

Об'єкт та учасники дослідження теми. Про життєві реалії українських ромів через призму міркувань лідерів ромської менши­ни. Аладар Адам - президент Всеукраїнської правозахисної ромсь­кої Асоціації "Чачіпе" ("Правдивий захист").

Інформаційна база. Газетні публікації: про історію походження ромів, їхні сучасні демографічні проблеми, ромський голокост (про­блема з встановленням пам'ятника у Бабиному Яру). Інтернет- матеріали: про соціально-правовий аспект життя українських циган. Власні спостереження: у громадському транспорті, на вокзалах...

Ключові аспекти дослідження теми. Правовий: як правозахисні організації відстоюють права ромів. Соціальний: проблема соціаль­ної захищеності та працевлаштування. Культурний: чи мають роми можливість розвивати свою культуру?

Перелік запитань для інтерв'ю. 1. "Циган? - отже, винен". Як подолати ксенофобські стереотипи щодо ромів? 2. Роми живуть об­щиною, де діють свої закони і звичаї. Але ж нерідко вони суперечать державним законам? 3. Бідність серед ромів очевидна. Водночас се­ред них є майстри ковальської справи, досвідчені "ветеринари" - кажуть, ром може вилікувати навіть безнадійно хворого коня. Хіба такими уміннями не можна досягти гідного рівня життя? 4. Історики свідчать: цигани були і вправними козаками, займалися на Січі ко­вальством, конярством, їх цінували як розвідників. А в 1757 році гетьман К. Розумовський видав ордер на ім'я отамана Івана Ющенка, в якому наказував усім циганам Малоросії його слухатися. Цікаво, які політичні уподобання були серед циганської общини під час пре­зидентських виборів? Наскільки активно роми цікавляться політи­кою? Доводилося чути, що лише Віталій Кононов, лідер Партії зеле­них, має циганське коріння. 5. Чи можливо подолати майже суцільну неосвіченість серед ромів?

Підсумок. Роми, здається, живуть у всій Європі. Їхня община в Україні налічує понад 47 тисяч чоловік. Це чи не найменше зі всіх навколишніх країн. Для прикладу, в меншій за кількістю населення і територією Румунії ромів понад мільйон. Чому так? Можливо, укра­їнці привітніші, толерантніші, тому й легше було прийшлим ромам прижитися, змішатися з місцевим населенням.

Варіант №2.

"Сміття як дзеркало нашого життя"

Основна теза. Україна, на жаль, засмічується.

Актуальність і мотивація. Екологи б'ють на сполох. За різними оцінками, маємо аж 11 мільйонів сміттєзвалищ загальною площею 260 тисяч гектарів. До того ж кожне сміттєзвалище є "міною" упові­льненої дії, оскільки в ньому зберігаються збудники найрізноманіт­ніших хвороб. Привид сміттєвої купи загрожує життю людини ще й через самозаймання, в результаті якого виділяються небезпечні для здоров'я газові сполуки.

Об'єкт та учасники дослідження теми. Проблеми сміттєпере- робної сфери. Коментарі представників комунального управління Київміськради, компанії з переробки побутових відходів "Укреком- ресурси", науковців Інституту технічної теплофізики НАН України.

Інформаційна база. Свідчення жителів столиці, двірників, газет­ні й інтернет-матеріали з цієї теми. Власні спостереження.

Ключові аспекти. Економічний: вигоди сміттєпереробки. Еколо­гічний: негативний вплив сміттєзвалищ на навколишнє середовище. Науковий: ефективність наукових пропозицій щодо переробки побу­тових відходів.

Перелік запитань для інтерв'ю. 1. Сміття - дуже давня про­блема і хвилює вона не лише нас. На Заході вже діють технології, завдяки яким з непотребу мають зиск, до того ж немалий. Теплом від спалених відходів обігрівають житло, з них виробляють усіля­кі матеріали тощо. Проте технологія утилізації сміття ґрунтується там на його сортуванні. Чи можливо й у нас запровадити розді­лення відходів? 2. Значну частку сміття становить тара, особливо пластикові пакети, пляшки. Їх переробка економічно невигідна. Тому свого часу державна компанія "Укрекомресурси" розробила концепцію переробки тари, згідно з якою виробники з кожної одиниці продукції повинні сплачувати компанії певну суму. Од­нак під тиском підприємців концепція "зависла". Водночас плас- тикова лавина зростає. Як можна вирішити цю суперечність? 3. Проблема непотребу надто болюча для великих міст. Київське сміття частково переробляється на місцевому заводі "Енергія". Однак тут уже зношене обладнання. Коли в 1984 році за чеським проектом будувався цей завод, то вирішили заощадити на очис­них фільтрах. Тепер, спалюючи сміття, "Енергія" викидає в атмо­сферу шкідливі гази. Чи можлива модернізація?

Підсумок. Байдуже ставлення до сміття найлегше пояснити на­шими ментальними особливостями. В загальнодержавному масшта­бі таке пояснення є слабким, бо тут має діяти система заохочень і правової відповідальності.

Маючи такі розробки, журналіст може впевнено починати реалі­зацію свого творчого задуму.

Методологія тематичної розробки включає також пошук історії проблеми, так званий беграунд. Досьє теми неодмінно допоможе репортеру віднайти якісь нові нюанси, свій ракурс, врешті набути своєрідної тематичної енергетики (це коли сидиш, наприклад, під час прес-конференції не з сонним поглядом, а відчуваєш пристрасть до дійства, ніби проймаєшся його насиченою атмосферою).

Беграунд може оголити несподівані суперечності, які варті ста­ти стрижнем матеріалу. Особливо легко підловити на розбіжностях політиків, їхні висловлювання часом не відповідають попереднім заявам. Так, відомий політик Олександр Мороз якось заявив, що переконаний: екс-президент Леонід Кучма не був замовником убивства журналіста Г. Ґонґадзе, мовляв, то недруги, скористав­шись особливостями характеру Кучми, підставили його в сканда­льних касетних записах. Один з журналістів запитав О. Мороза, чому ж тоді у розпал "касетного скандалу" (ініціатором якого цей політик власне і був) він стверджував зворотне, що саме тодішній лідер держави замовив убивство журналіста. У відповідь Мороз категорично заперечив це: ніколи такого не казав. Однак рукописи, як відомо, не горять. Ретельно переглянувши стенограми парламе­нтських засідань десятирічної давнини, репортер знайшов фраг­мент виступу політика з трибуни Верховної Ради, в якому той чіт­ко заявляв про своє переконання - "саме Кучма замовив Ґонґадзе". Отже, нова заява обернулася для О. Мороза викриттям. Такий по­ворот значно пожвавив матеріал, а громадськість мала нагоду оці­нити моральність відомого політика.

Тематична спеціалізація

Проблема тематичної спеціалізації у журналістиці не нова. Час від часу в медіасередовищі виникають диспути: чи ж потрібна спе­ціалізація у ЗМІ? Інформаційні менеджери настирливо відстоюють думку про те, що сучасний репортер має бути універсальним кому- нікатором. Безумовно, насиченість інформаційного виробництва зо­бов'язує журналістів бути універсальними: вміти висвітлити будь- яку тему. Однак за провідними темами все-таки мають бути закріп­лені певні репортери.

Так, масові щоденні газети визначають парламентських кореспо­ндентів, економічних оглядачів. Завдяки цьому досягається високий рівень тематичної обізнаності. Крім захоплення своєю темою, такі журналісти демонструють знання її кулуарних аспектів, певних ню­ансів, яких не знайти у відкритих інформаційних джерелах. У підсу­мку інформація викладається оперативно, насичено, легко і жваво.

Тематична спеціалізація - це по суті константа журналістики. Без неї не можлива глибина журналістського матеріалу. Американський дослідник Девід Еверетт називає її найефективнішим способом ін­формаційної роботи. На його думку, навіть сенсації надходять здебі­льшого від тих журналістів, котрі спеціалізуються у певній сфері [4, 16]. Справді, тільки обізнаному журналістові вдається розгледіти важливий аспект факту, вловити істотний нюанс явища, уявити за­гальне тло проблеми. З публікації дуже добре видно, де працює профан, а де професіонал. Так, профан у політичній тематиці розпо­відає про парламентський день поверхово і статично. Репортер, що спеціалізується на політології, неодмінно виділить головне, прави­льно змоделює систему акцентів, вдало добере коментарі; в підсум­ку читацька аудиторія матиме адекватну картину політичного дня.

Врешті, й переважна більшість самих репортерів ратує за журна­лістську спеціалізацію. "Спеціалізація необхідна, - вважає репортер Ольга Пахар. - Не може людина однаково добре розумітися на тех­нології виробництва ядерного палива і динаміці світових цін на ньо­го, ще й бути при цьому знавцем театральних лаштунків. Ось і вихо­дить, що "стрибаючи" з теми на тему, репортер змушений або безкі­нечно вчитися, або змиритися зі статусом професійного дилетанта" (День. - 2006. - 24 лип.).

Тематична кон'юнктура

Для журналістів-початківців не буде зайвим й стислий огляд тематичного попиту на інформаційному ринку праці. Так ось, хоч як і дивно це видається на перший погляд, але попит на ринку праці й тематична кон'юнктура ЗМІ істотно різняться. Якщо кон'юнктура надає перевагу "попсовим" темам, тобто масовим, то на ринку праці дефіцитними є фахівці насамперед з економічної проблематики. Таких журналістів охоче наймають на роботу, пропонуючи підвищені посадові оклади (про це, зокрема, свідчать різноманітні оголошення щодо працевлаштування в ЗМІ). Пояс­нення ситуації просте: журналістика - здебільшого гуманітарна сфера, і переважна більшість журналістів уникає економічної проблематики. Натомість спостерігається перенасичення фахівців у сегменті політичної журналістики. Можна навіть стверджувати: тут панує жорстка конкуренція. І щоб зайняти гідне місце, почат­ківцю необхідно не лише досконально вивчити політологію, зба­гатитися знаннями про сучасні політичні реалії, а й "обрости" зв'язками з конкретними політиками та експертами.

Осібне місце у тематичній спеціалізації ЗМІ займає кримінал. Матеріали на кримінальну тематику завжди викликають неаби­який інтерес аудиторії: людські трагедії, вибухи почуттів, прибо­ркання інстинктів, безпека життя, правопорядок тощо. Криміна­льна тема дає можливість, особливо молодим журналістам, ви­явити свій професійний запал, творчо самореалізуватися. Тут ці­нується вміння знаходити ексклюзивну інформацію, схильність до екстриму. Участь молодого журналіста в екстремальній ситуа­ції компенсує брак його професійного досвіду. Так, приєднавшись до міліційного підрозділу на нічне патрулювання, журналіст- початківець здобуде неповторні безпосередні враження, розвідає конкретні життєві історії, яких не знайти, "просіюючи" інтернет чи дістаючи інформацію по телефону. Старший за віком журна­ліст навряд чи зважиться на нічні пригоди заради матеріалу, він вдаватиметься до вже апробованих творчих підходів, використо­вуватиме набуті контакти. Проте не матиме тих відчуттів, які пе­реживав під час нічного рейду молодший колега.

Цікавою для спеціалізації може бути і тема здоров'я. Останнім часом преса виділяє її комерційний аспект: реклама лікарських засо­бів і послуг. Вельми читабельними є публікації про безпеку харчу­вання: вміст консервантів та різних домішок у продуктах, їх збере­ження, якість виробництва тощо. Свою аудиторію має і народна ме­дицина. Свого часу популярним було, на перший погляд, малопомі­тне видання "Бабушка", на шпальтах якого публікувалися різномані­тні знахарські рекомендації та рецепти. Отже, фахівці з медичної проблематики також цінуються нині на ринку праці в ЗМІ.

Необмежені творчі можливості пропонує тема сім'ї. На Заході ця тема дуже популярна, бо пропагує одвічні сімейні цінності. Так, "зірка" Швецького державного телебачення Катерина Яноух успі­шно працює в цій темі уже десятиліття, маючи свою авторську програму, а розпочинала з авторської колонки в одній з газет. При­чому К. Яноух обрала лише інтимний сегмент сімейної теми. "Для журналіста дуже важливо обрати собі тему, не боятися ставити не­звичні і важкі запитання. Моя тематика - секс - дуже провокацій­на. Зараз, коли у мене є вже ім'я, люди самі розповідають мені про свої проблеми. Молодь довіряє ніби старшій сестрі, чи що. Але так було не завжди: й ім'я, і довіру потрібно заробити". Так ділилася своїм досвідом відома швецька журналістка під час зустрічі з укра­їнськими колегами в Києві.

Моделювання тематичної кон'юнктури необхідно поєднувати з характером аудиторії. Знання особливостей її інтересів програмує редакцію на увиразнення певних тематичних нюансів відображува­ної дійсності. Так, газета "Сільські вісті", розрахована на сільського читача загалом, особливу увагу приділяє жіночій частині аудиторії. На шпальтах уже кілька десятиліть з'являється жіноча рубрика "Ве­рбиченька": ліричні й драматичні історії про жіночі долі. Тут прису­тній і певний маркетологічний розрахунок: газетну передплату в сільській родині здебільшого оформлює саме жінка, тому інтереси жіноцтва мають висвітлюватися частіше.

До речі, топ-менеджери і медіафахівці стверджують, що жінки взагалі становлять значну частку аудиторії усіх видів ЗМІ. Тому ре­комендується формувати й відповідну призму відображення дійсно­сті. Так, тему чергового підвищення тарифів на електроенергію чи продукти харчування варто досліджувати з точки зору саме жіночої логіки й інтересу. Оскільки традиційно вважається, що жінка є бере­гинею домівки, родини, то й суто побутово-економічні теми слід висвітлювати через жіночу призму.

Читацька аудиторія - це активна частина населення, яка потребує й соціально активної тематики. її мало цікавлять публікації пасивно­го характеру, вона надає перевагу інформації, яка спонукає до пев­них дій: "селяни перекрили рух на транспортній магістралі з вимо­гою завершити газифікацію села", "сільські активісти звернулися до суду щодо фальсифікації виборів голови сільради", "декілька сусід­ніх сіл блокували в'їзд молочних закупівельників, вимагаючи під­вищення ціни на молоко". Популярними є також матеріали про са­модостатніх господарів, котрі твердо стоять на ногах, демонструючи успішне виживання в умовах села.

До масових тем можна також віднести: побут, ціни, дозвілля то­що. Так, матеріал щодо правомірності (як юридичної, так і гігієніч­ної) стихійних продуктових ринків викликає загальний інтерес: і з боку пенсіонерів, і з боку молоді. Дотримання правопорядку на до­рогах, причини і наслідки дорожніх трагедій - це хвилює практично всіх, бо всі ми пов'язані з дорогою і транспортом. Тобто статус ма­сової теми визначається її універсальністю: наскільки вона глибоко зачіпає інтереси всіх верств аудиторії.

Існує відмінність тематичного спрямування загальнонаціональної та регіональної преси. Звісно, регіональні ЗМІ покликані висвітлю­вати місцеві проблеми. Від адекватності висвітлення залежить їх успіх. Реґіональні мас-медіа мають бути приземленими, тобто не уникати суто побутових тем: ціни на місцевому базарі, рейтинг по­бутово-розважальних закладів тощо.

Західний досвід рекомендує ще й використовувати реґіональні ви­дання як засіб комунікації для місцевої громади (інформація про по­дії, що відбулися за останній період у житті самих читачів, або ж про ті, учасниками яких вони були). Реґіональну аудиторію приваблює також перспектива стати одним із інформаційних героїв. За статисти­кою, впродовж трьох років кожна американська сім'я того чи того мі­стечка потрапляє в місцевий інформаційний орган один раз. І кожний такий матеріал, безумовно, розцінюється, як непересічна подія, що створює певну ауру місцевої газети, радіостанції чи телеканалу: до­ступних, поінформованих, обізнаних з життям читацької аудиторії [9].

У Німеччині, де розвитку регіональних мас-медіа приділяється особлива увага і їхній менеджмент ґрунтується на соціологічних до­слідженнях, оптимальним варіантом для місцевого інформаційного органу вважається така тематична палітра:

1. теми про місцеві події (що, де і з ким сталося?) - 25 %;

2. питання інфраструктури та соціальної сфери регіону - 12 %;

3. нещасні випадки, судові процеси - 12 %;

4. місцеве політичне життя - 10 %;

5. освіта - 10 %;

6. охорона здоров'я - 8 %;

7. інші теми - 15 % [3, 15].

Слід також зауважити, що будь-яка тема має неодмінно висвіт­люватися через призму особистісного інтересу конкретної людини. Якщо тема не олюднена і не стосується буднів, інтерес до неї різко знижується. Наприклад, у публікації йдеться про безсоромну "при- хватизацію" верхівкою Ради профспілок України профспілкового майна: незаконний продаж санаторіїв, баз відпочинку, дитячих та­борів тощо. Проблема надзвичайно болюча і резонансна. Однак, як засвідчило опитування, особливого інтересу вона не викликала. Очевидно, прорахунок автора полягав у тому, що тему висвітлено лише на рівні столичного офісу профспілкової ради. Пересічному читачеві не пояснили: по-перше, що профспілкове майно належить народу; по-друге, що конкретно втратив він, як і кожен громадянин, від розбазарювання матеріальних цінностей профспілок.

Загалом, публікація на будь-яку тему має бути корисною для чи­тача, допомагати йому в побуті, в сімейному, громадському житті.

Продумавши тему, зібравши для її висвітлення інформацію, журналіст приступає до написання свого матеріалу. Це відповіда­льний етап творчості. Він охоплює осмислення зібраного інфор­маційного масиву, його структурування, визначення змістового стрижня, жанрової та мовно-інтонаційної стилістики викладу. Не­зважаючи на індивідуальний характер, процес написання журна­лістського твору має деякі загальні ознаки, опанувати які під силу кожному, хто цього бажає.

Пошуки творчого алгоритму

Сучасне газетне виробництво дедалі більше нагадує конвеєр і не терпить вайлуватості та богемності. На балачки чи виправдання: "я - "сова", "жайвір", "немає натхнення" - нині ніхто в редакції не зва­жає. До того ж такими заявами можна зіпсувати свій професійний імідж. Графік інформаційного конвеєру диктує жорсткий режим. Отже, журналіст мусить постійно бути у відмінній творчій формі, добре знати свої творчі й психофізичні особливості.

Знайти свій творчий алгоритм - це визначити для себе сукупність таких психофізичних обставин, завдяки яким виникає та неповторна мить, коли з-під пера чи клавіатури комп'ютера вже з'являються пе­рші довгоочікувані рядки.

Такий процес дуже індивідуальний, навіть інтимний. Так, Мико­ла Гоголь, за свідченням бібліографів, шукаючи вихід з творчого ступору, сідав і писав на чистому аркуші паперу одне і теж: "нічого не пишеться, нічого не пишеться..." - доки не розписувався. Класик французької літератури Віктор Гюго вистригав собі півбороди і ви­кидав через вікно ножиці, щоб примусити себе не виходити з дому і писати за письмовим столом. Польський письменник Ян Парандов- ський міг писати свої романи лише на клаптиках паперу, газетних обривках, потім усе переписував на чистовик. А все тому, що почи­нав він свою письменницьку кар'єру в роки фашистської окупації Польщі, коли ні на чому було писати. Американський письменник Ернест Гемінґвей призвичаївся писати у туалетній кімнаті. Відвіду­вачам Меморіального музею письменника, що міститься поблизу кубинської столиці Гавани, показують цю кімнату. Нічого особливо­го, щоправда, крім унітазу, там є дві книжкові полички: одна зі сло­вниками, інша з довідниками й енциклопедіями. Ними Гемінґвей користувався під час написання своїх відомих творів. Екскурсоводи стверджують, що саме в цій кімнаті письменник застрелився.

Власне, кожен сам має визначити для себе, завдяки чому він мо­же максимально зосередитися, налаштуватися на творчу хвилю. Го­ловне, щоб це були не згубні стимули, зокрема, вживання алкоголю.

А ще досвідчені журналісти радять оберігати енергетику свого творчого задуму. Завчасно ділитися з колегами чи друзями своїми враженнями від побаченого, почутого, або творчими планами, вва­жається недоцільним. Можна розгубити енергетику творчого запалу і ніби опинитися перед розбитим коритом.

Заголовок

І ось, нарешті, бажана творча мить настала. З чого починати ви­клад? Перед газетярем насамперед виникає проблема заголовка.

Відомо, що заголовок відбиває суть матеріалу, анонсує його зміст. Мета заголовка - ще й "піймати" читача, тобто зацікавити йо­го саме цією публікацією. Сучасні видання практикують також над- заголовок чи підзаголовок, які доповнюють зміст матеріалу настіль­ки, що читач легко може визначити, чи цікава для нього публікація і чи варто її читати.

Заголовок є важливим не лише як своєрідний навігатор в інфор­маційному морі. Він так само важливий і для автора, бо дисциплі­нує логіку викладу фактів. Тому рекомендація досвідчених журна­лістів: не сідати за стіл, не маючи хоча б приблизної назви майбут­нього матеріалу, - є вельми слушною. Обравши певну тезу, оформ­лену у заголовок, автор ніби нанизує на неї аргументи і деталі, за­вдяки чому матеріал виходить цільним. У заголовку закладено та­кож інтонаційний підхід автора, образну систему викладу. Після написання матеріалу заголовок може змінюватися, однак ця зміна буде не за суттю, а за формою.

Нерідко вдалий заголовок знаходить не автор, а інша людина: відповідальний секретар, випусковий редактор, головний редактор, тобто ті, хто готує матеріал уже до виходу у світ. Для цього необхід­но вміти ніби піднятися над матеріалом, збагнути його суть і мисли­ти нестандартно. Тут потрібні копірайтерські здібності (копірайтер - креативно мислячий фахівець, який придумує, зокрема, яскраві рек­ламні слогани, гасла та інші піар-"родзинки").

Не мають рації ті журналісти, котрі через свою пасивність пере­кладають роботу над заголовком на плечі інших, мовляв, хай там начальство щось придумає. Це негативно позначається на їхній творчій самодостатності й професійному реноме. Краще самому подбати про яскраву і змістовну назву для свого матеріалу. Інакше можна опинитися у відомій анекдотичній ситуації. Молодий жур­наліст скаржиться старшому колезі, що ніяк не придумає заголо­вок. Той, не читаючи публікації, запитує: "В матеріалі є барабани?" - "Нема". - "А труби є?" - "Також нема". - "Тоді назви статтю "Без труб і барабанів".

Вміння пошуку вдалого заголовка слід набувати самотужки: зо­середжуватися над досвідом інших, зазначати для себе вдалі й не­вдалі варіанти, опановувати фразеологічний масив. Щодо фразеоло­гізмів, то справді вони здатні нерідко виручати журналіста під час пошуку заголовка. Йдеться не лише про відомі прислів'я, ідіоми, а й крилаті авторські вислови. Наприклад, цікавою є творчість польсь­кого майстра афористичного жанру Єжи Лєца. Збірка його афориз­мів під назвою "Незачесані думки" [5, 130-132] - справжній скарб для журналіста. Так, афоризм "Троянда пахне професійно" міг би пасувати до матеріалу, героями якого є люди нещирі, які безсоромно припускаються двоєдушності. Афоризм "Кожен вік має своє серед­ньовіччя" - яскравий епіграф до відображення багатьох ситуацій з життя вітчизняного політикуму.

Анахронічний вигляд мають заголовки на кшталт "Щедрість", "Пісня серця" тощо. В успішних мас-медіа найчастіше застосову­ються заголовки з відтінком інтриги, яка нерідко межує з парадо­ксом; трапляються також спонукальні заголовки, запитального характеру. Суто інформаційні назви мають спрощений вигляд. Водночас у гонитві за оригінальністю журналісти іноді скочують­ся до рівня шкільної стінгазети. Буває, що задля оригінальності у редакції невдало вихоплюють у заголовок якийсь несуттєвий фра­гмент авторського матеріалу, змінюючи тим самим первісне сприйняття публікації.

Енергія початку

Кому не відомі творчі муки над першим рядком свого матеріалу? Від енергетики першої фрази залежить динаміка викладу: млявий вислів на початку тексту програмує статичність, яскраве ж речення надає відповідну тональність. У першому реченні не повинно відчу­ватися "розкачування", "кружляння" автора навколо ситуації.

"Ось тут лежав Васько!" - починається матеріал про захист без­домних котів у місті. І репортер розпочинає з місця, де мешканці сусіднього будинку знайшли неживу тварину. Далі добровільний волонтер, літня жінка, розповідає, що у їхньому дворі хтось почав знущатися над бездомними котами, яких підгодовували тут усі. Пенсіонерки постали на захист нещасних, ініціювали пошуки вбивць. І вся розповідь вийшла динамічною, бо перша фраза - "Ось тут лежав Васько!" - дуже експресивна й емоційно насичена, вона ніби вривається у свідомість читача, відразу концентрує його увагу на головному, в ній вчуваються трагічні нотки і виразно передаєть­ся ситуативна картинка.

"Нічого не було чути!" - стверджує репортер на початку репо­ртажу про змагання в межах відомого проекту "Ігри богатирів", де силачі переносять надважкі предмети. Ця коротенька фраза напрочуд вдало відображує атмосферу ситуації змагання. Завдяки їй легко уявити, як експресивно реагують уболівальники на спор­тивні успіхи своїх кумирів, наскільки бурхливі їхні емоції, - аж "нічого не було чути". Задавши собі таку активну тональність, автор уже не зіб'ється на нижчі ноти і самовиразить себе в тексті на одному подиху.

Знайшовши вдалий варіант першого речення, надалі слід дбати і про загальний початок матеріалу. Перший абзац повинен бути сце­нічним й олюдненим. Тобто спочатку подається картинка, вихоп­лена з потоку життєвих реалій, де фігурує конкретна людина або група людей, та їхні дії чи історія є конкретним фрагментом про­блеми, що відображується в матеріалі. Початкова сценка будується таким чином, щоб аудиторія відчула ефект своєї присутності, впритул наблизилася до героїв матеріалу. Так, матеріал про "чор­них трансплантологів" не слід починати із загальних міркувань про це злочинне явище. Поява на початку розповіді конкретної жертви, яка демонструє журналісту рубці на тілі, що залишилися після не­легального вилучення органу, напружує увагу читача. Далі можна переходити до змалювання масштабу явища, вкраплювати розпові­ді про схеми діяльності злочинців, їх викриття зусиллями право­охоронців, коментарі експертів та медиків. А наприкінці матеріалу знову з'являється наш герой (або такі ж, як він), з його трагічною історією і наслідками для здоров'я.

Практика побудови журналістського матеріалу зі сценічного по­чатку в західних ЗМІ стала вже стандартом і на її основі для зручно­сті засвоєння молодими журналістами сформовано так званий прин­цип "алмаза" [12, 229]. Цей принцип передбачає:

1. проблему чи предмет обговорення ввести на початок матеріалу через конкретний приклад;

2. надати коментарі експертів, а також іншу інформацію, що роз'яснює проблему;

3. завершити повідомлення поверненням до людини чи групи людей, приклад яких використовувався в сюжеті.

Принцип "алмаза" не усуває відомого принципу "оберненої піра­міди" (коли на першому плані інформації зазначається найважливі­ший факт, а далі факти викладаються в порядку зменшення їх важ­ливості). Перший принцип прийнятний для жанру розслідування, статті чи репортажу, другий - для повідомлень інформаційних агентств та коротких інформаційних жанрів.

Сила дієслова

Як правило, в рекомендаціях щодо мови написання тексту жур­налістського виступу насамперед наголошується на його стислості. Німецький журналіст Зігфрід Вайшенберг вважає, що у реченні но- винного повідомлення має бути не більше 15 слів. На його думку, слід також відмовлятися від складнопідрядних та складносурядних речень, дієприкметникових зворотів, зайвих метафор тощо [1, 155­160]. Багатослів'я в інформації заперечує і досвідчений редактор агентства Ассошіейтед Пресс Рене Дж. Каппон [7, 28].

Визнаючи рекомендації цих та інших авторів щодо стислості жу­рналістського виступу, вважаємо за потрібне особливу увагу зверну­ти на роль дієслова в журналістському матеріалі. Чим більше у текс­ті дієслів, тим вищий його темпоритм. Особливо яскраво дієслово " пульсує" на самому початку тексту, ніби посилаючи заряд на весь його відтинок.

"Карати - частина можновладців радить тих, хто не закриє своїх курей у загоні, а дасть їм можливість гуляти вільно. Як Україна зу­стрічає весну і захищається від пташиного мору - у матеріалі нашо­го кореспондента.

Від радісного крику птахів у небі - тривожно на землі. Пташиний грип захопив значну частину земної кулі. Відсоток диких птахів, які є носіями смертельної хвороби, - надзвичайно високий, зазначають науковці.

Примітно, що птахів диких, на відміну від свійських, ця "напасть не так вражає". А ось кури від неї стовідсотково здихають. Тому й називають цей грип ще й курячим. Науковці радять населенню: пта­хів панічно не боятися, але пам'ятати про небезпеку.

В українських селах про пташиний грип чули, але як йому проти­діяти - знають мало. Найприкріше, не знають головного - непокоять­ся орнітологи: гусям-качкам-курям, коли моровиця шириться плане­тою, не варто пастися на вигонах просто неба. В країнах Євросоюзу влада рекомендує утримувати свійську птицю в закритих загорожах.

Науковці не сумніваються: курячий грип атакуватиме. А щоб йо­му "підрізати крила", треба активно виявляти осередки і не прихову­вати їх. Наразі вчені не готові відповісти на запитання: а чи можна купатися у водоймах, де пірнають гуси-лебеді?"

Наведений текст багатий на дієслівні форми, а перше його слово "карати" має сильний інтригуючий відтінок. Надалі його інтонація підхоплюється іншими яскравими дієсловами: "грип захопив значну частину земної кулі", "напасть не так вражає", "кури здихають", "грип атакуватиме", "йому підрізати крила".

Крім того, текст позбавлений кучерявості: в ньому немає мета­фор, порівнянь, означувальних прикметників; тут панує тривожний настрій. Водночас вжите одне-єдине словосполучення "гуси-лебеді" надає тексту певного ліричного шарму.

Дієслова активного стану корисно вживати у так званих шпіге­лях, тобто анонсах матеріалів. Роль шпігелів полягає в тому, щоб захопити увагу аудиторії виром події, створити ілюзію присутності в ній читача. Тут репортер повинен засвідчити свою особисту участь у висвітленій ним події, продемонструвати свою активність у процесі розслідування. Кілька варіантів таких анонсів. "Парламе­нтський день розпочався пікетуванням Верховної Ради прихильни­ками опозиції. Причини пікетування з'ясовував наш парламентсь­кий кореспондент"; "На засіданні РНБО відбувалось бурхливе об­говорення ситуації довкола компенсаційних виплат "Ощадбанку". За процесом спостерігав наш репортер"; "В Азовському морі зни­кли двоє рибалок. У пошуках разом із підрозділом МНС брав участь і наш журналіст".

"Нехай дієслова працюють", - наголошує згаданий Рене Дж. Ка- ппон [7, 33]. Справді "праця" дієслова в тексті є дуже важливою. Крім темпоритму, дієслова дають можливість уникати абстрактних міркувань і сприяють стислості. Проте варто уникати вживання діє­слів пасивного стану ("було вирішено", "було зазначено" тощо), во­ни надають тексту млявості й позбавляють конкретики.

Диявол ховається в деталях

Особливого шарму журналістському виступу надає деталь. Про­те, як засвідчує аналіз інформаційного продукту вітчизняних мас- медіа, журналісти ще недостатньо володіють методикою застосу­вання деталей у своїх матеріалах. Найбільше впадає в око статич­ність у публікаціях на політичні теми: про роботу Верховної Ради України, діяльність уряду тощо. Навіть звіти про прес-конференції обмежуються стінами прес-зали.

Щоб з'ясувати значущість деталі для журналістського твору, її роль та грані застосування, необхідно звернутися до досвіду літе­ратурознавців. Про деталь вони традиційно розмірковують у кон­тексті художнього слова, публіцистики. Через літературознавчу призму і варто плекати цінність деталі у журналістиці. Вважаємо за доцільне користуватися терміном "інформаційна деталь", а не "ху­дожня", наголошуючи тим самим: ця річ має стати буденною озна­кою інформаційної роботи.

Відома дослідниця Михайлина Коцюбинська трактує деталь у художньому творі як мікрообраз, визнає за нею "величезну силу уза­гальнення", здатність "відтворення настрою і виразності", а також активізації уяви [8]. Усвідомлення цих та інших особливостей деталі є дуже корисним для журналіста. Спробуємо зіставити деякі з них з інформаційною практикою, щоб пересвідчитися, як збагачується у журналістському творі сила відображення.

Важко обійтися без деталі під час реконструкції журналістом події, що вже відбулася. Йдеться про подію будь-якого характеру.

Так, у матеріалах на кримінальну тему необхідно передати відчуття трагізму злочину, що вже стався і про нього довідуємося лише зі сторінок міліційного протоколу. Фрагмент павутиння у помешканні, де стався злочин, може передавати відчуття занепаду й безвиході.

Розповідь про шахтарів Донбасу, які здійснюють пішу протестну ходу на Київ з вимогою щодо зарплат і забезпечення гарантій безпе­ки праці. Журналіст перелічує транспаранти, змальовує суворі об­личчя, клекіт людських емоцій. І мимохіть виділяє таку промовисту деталь - на ногах деяких протестантів уже розношені кросівки. От­же, шахтарі здійснюють свою ходу по-справжньому, а не імітують її, під'їжджаючи до столиці найнятим автотранспортом. Така деталь впадає в око і викликає співпереживання до героїв матеріалу.

Деталь також здатна увиразнювати суть явища, події, характер взаємин, а також викривати їх. Коли в репортажі з партійного фо­руму однієї з провідних політичних сил ідеться про те, що під час його урочистого відкриття члени президії надто мляво, з нехіттю співали Державний гімн, то виникають відповідні міркування, ви­сновки й емоції щодо державницької ідеології цієї політсили. Вод­ночас ніяких емоцій не викликає статичний перелік промовців та їхніх заяв з трибуни форуму.

Підмічена деталь у поведінці героїв здатна істотно пожвавити матеріал, доповнити його зміст і форму. Так, під час однієї з прес- конференцій Юлії Тимошенко пролунало провокаційне запитання: звідки беруться гроші на її коштовний гардероб, чи можливо так до­рого одягатися на статки політика? У відповідь чулися завчені, з іронічною інтонацією, пояснення про заробітки чоловіка-бізнесмена тощо. І водночас були помітні нервові рухи рук політика, інтенсивне вертіння ручкою і тремтячі пальці. Це свідчило, що за показним спокоєм Ю. Тимошенко криються бурхливі емоції, які вона всіляко прагне вгамувати, аби приховати своє роздратування щодо питання з неприємним підтекстом. Від такої експресії журналістський мате­ріал, звісно, виграє. Крім того, перед читачем зримо постає ознака двоєдушності впливового політика.

Інтригує і "родзинка", що виникла під час спілкування Президен­та з урядовцями в залі засідань Кабміну: він виголошує свої наста­нови, а міністри тим часом галасливо перемовляються поміж собою;шанований промовець робить паузу і сердито закликає до уваги слу­хачів. Роздратування вищої особи - річ несподівана, вона кидає пев­не світло на ситуацію, викликає напруження, певні припущення що­до взаємин на рівні вищих ешелонів влади.

За допомогою деталі можливо будувати і здогади про мотива­цію вчинків, причини подій. Сталося резонансне самогубство - з " мосту закоханих" у столичному парку стрибнув і на смерть розби­вся студент провідного вишу. Журналісти ряду видань опитували його однокурсників, друзів, батьків: чому, що і як сталося? Причи­на нікому не зрозуміла. І лише досвідчене око одного журналіста помітило в кімнаті студентського гуртожитку, де мешкав хлопець, на його поличці, одну-єдину книжку "Безнадія" Стівена Кінга. Ця назва дуже промовиста, вона запам'ятовується, наштовхує на від­повідні припущення.

Завдяки деталі досягається стислість розповіді, бо деталь ніби конденсує в собі причиново-наслідкові зв'язки. Аеропорт "Борис­піль", зустріч параолімпійців з олімпіади в Пекіні. Холодний осінній і безперервний дощ, але на обличчях людей радість - Україна впер­ше здобула четверте місце у загальнокомандному рейтингу. Однак офіційна церемонія зустрічі не розпочинається, бо запізнюється прем'єр. Високопоставлена особа прибула аж через дві години, всі вже мокрі й стомлені. Нарешті з подіуму, над яким тимчасово зведе­но намет, звучать патетичні слова, які вже не особливо тішать тих, хто продовжує мокнути під дощем. У цьому фрагменті відбивається калейдоскоп людських емоцій і стає очевидним бездушне ставлення до спортсменів з боку високопосадовця. Двогодинне запізнення сві­дчить, що офіційна особа поставилася до акції як до другорядної у своєму робочому графіку події. Утім жодним словом про це у мате­ріалі не йдеться, тут мінімум тексту, основний акцент зроблено на грі деталей, і аудиторії все стає зрозумілим.

Зазначимо, що досвід пошуку і застосування деталей найдоціль­ніше запозичити в художній літературі. Письменник Гелій Снєгірьов уважав, що без такого досвіду немає справжнього літератора і радив "привчати себе прислуховуватися до асоціацій", тобто вчитися помі­чати деталі, підсвідомо відстежувати їх. "Асоціації - це тільки твоє,

230неповторне, тому цікаве всім. Тягни довгу-предовгу вервечку асоці­ацій, обплутуй нею сюжет, але знай міру" [10, 495].

Викладені вище структурні, жанрові, мовностилістичні стандарти журналістського виступу є доступними кожному, хто хоче їх опану­вати. Журналістика, безумовно, є творчою професією, але не занят­тям для обраних.

Будьмо наполегливими!

Репортерська робота вимагає неабиякої терплячості. Нерідко буває так, що всі способи і методи вже ніби остаточно вичерпані, а цікавих відомостей нема; і виникає бажання завершити пошук, мо­вляв, нічого на поробиш - наступного разу пощастить більше. Ні, інформаційний пошук ведіть до останньої години свого відряджен­ня, до останньої хвилини спілкування з героєм, до останньої миті події. І ваша терплячість обернеться творчим успіхом. Журналісти з досвідом можуть згадати чимало випадків, коли саме в останній момент пошуку вдалося здобути найважливішу "крупинку", яка стала стрижнем матеріалу.

Дуже прикро, коли репортер нерозважливо сам себе позбавляє можливості наповнити інформацію резонансом та значущістю. Не­рідко доводиться спостерігати, як репортери прибувають на початок того чи того заходу, фіксують його, записують кілька інтерв'ю з уча­сниками і повертаються на "базу". Тим часом дійство на заході роз­гортається, виникають цікаві колізії, нуртують емоції - і все це ли­шається поза кадром.

Ось приклад, пов'язаний з масштабною акцією: президентські слухання "Виклики, породжені свободою" за участю громадських організацій. Автор газетної кореспонденції влучно вихопив осно­вну особливість цього заходу: "влада говорила, а не слухала"; проте не розвинув її далі, обмежившись кількома явно поспіхом записаними інтерв'ю. А під час слухань сталася цікава колізія: відома сучасна письменниця Оксана Забужко виголосила яскра­вий спіч про гуманітарну катастрофу в Україні, їй аргументовано заперечив філософ І. Попович, при цьому спостерігалася неодно­значна емоційна реакція Президента. Одне слово, зав'язалася со-

231

лідна дискусія, яка потім ще тривалий час мусувалася в середо­вищі вітчизняної культурної еліти. Але, на жаль, у кореспонденції про все це й натяку не було.

Схоже, причина такого недогляду - банальна: репортер обме­жився лише першими враженнями про захід (будучи присутнім на ньому, очевидно, майже півгодини). А далі за браком терпіння або часу вирішив покластися на повідомлення інформагентств: як завершився захід.

Висновок: щоб репортаж вийшов глибоким і змістовним, необ­хідно подію відстежити до кінця, задокументувавши всі її колізії. Інакше журналістський виступ буде поверховим.

Досвідчений репортер прийде на цікавий для нього захід чи подію трохи раніше, щоб простежити, наприклад, як заходитиме герой до приміщення, з ким вітатиметься, хто його супроводжу­ватиме тощо. У кожному його кроці може міститися якийсь важ­ливий нюанс. Так, багатьом запам'яталася остання в Україні, пе­ред еміграцією за кордон, прес-конференція скандально відомого політика Павла Лазаренка. Заходячи до прес-зали агентства УНІ- АН, де мав заявити про свою доброчесність і спростувати звину­вачення на свою адресу, він зняв з себе пальто. На перший по­гляд, нічого особливого в тому немає. Однак цей звичний для ко­жного рух у П. Лазаренка був своєрідним: політик роздягнувся ніби у простір, скинуте ним пальто спритно підхопила супровідна челядь. Такий "царський" жест дуже промовистий, у матеріалі він вдало поєднувався з подальшим зізнанням екс-прем'єра: "так, я не янгол..." І перед аудиторією постав неоднозначний політик. Зо­бражуючи його ось такими штрихами, вдалося уникнути деклара­тивних характеристик і міркувань.

До речі, після завершення прес-конференції чи іншого заходу та­кож можна "вполювати" на цікаві деталі.

І ще про одну бувальщину стосовно репортерської настирливості з практики американської журналістики. Розповідають, що прес- служба президента Р. Рейгана всіляко намагалася відмежувати шефа від неприємних запитань. Декількох гострих на язик репортерів не запрошували на прес-конференції у Білому домі, не включали у жу­рналістські пули тощо. Однак ті вдавалися до хитрощів. Зокрема, настійно чергували біля паркану Білого дому, очікуючи щопонеділ­ка на повернення американського президента до робочого кабінету після його вихідних. Процедура була такою: президентський геліко­птер сідав на відомій зеленій галявині, Рейган виходив і прямував під прицілом телекамер державних телеканалів до парадного входу, щоб Америка бачила - лідер уже розпочав робочий тиждень. Тим часом винахідливі репортери з-за паркану вигукували свої провока­ційні запитання. Рейган не міг відмовчуватися, бо це була б демон­страція неповаги до мас-медіа, і мусив відповідати. Згодом він так само винахідливо повівся з непрошеними репортерами: щоразу став наказувати пілотам не вимикати двигун гелікоптера, доки не зникне за парадними дверима. І ось знову виходить з гелікоптера Рейган, журналісти ставлять йому свої запитання, а президент хитро їм по­сміхається, вказуючи на працюючий двигун машини, мовляв, вибач­те, але нічого не чути. І успішно зникав у Білому домі.

Уміння слухати

Таке уміння є дуже цінним для репортера, адже без нього немож­ливо викликати в співрозмовника довіру й отримати якомога більше цікавої інформації щодо обраної теми. Уміння слухати слід тренува­ти. Цікаву рекомендацію стосовно цього дає американський психо­лог Стівен Р. Кові: "Вміння слухати - це означає виходити за межі своєї системи поглядів чи пристати на точку зору іншої людини. ...Розуміти - не означає погоджуватися. Розуміння - це здатність подивитися на проблему очима, серцем, розумом і духом іншої лю­дини" [11, 205]. Справді, журналіст далеко не завжди поділяє думку, висловлену співрозмовником, навіть може відчувати певну непри­язнь. Однак під час інтерв'ю він має таки "вийти за межі своєї сис­теми поглядів" і "пристати на точку зору іншої людини", щоб прой­нятися думкою і міркуваннями співрозмовника. Така внутрішня сві­тоглядна й психологічна перебудова, хоч і має тимчасовий характер, неодмінно виявиться зовні: погляд, жести журналіста свідчитимуть, що він зацікавлений почутим. Навіть під час розмови із запеклим злочинцем слід демонструвати вміння слухати, інакше він не роз­криється і неможливо буде зрозуміти мотивів його вчинків. Урешті, "розуміти - не означає погоджуватися...".

Не варто демонструвати своєї неприязні й тоді, коли співрозмов­ник виявився зарозумілим, хвальковитим. У такому випадку можна подивитися на нього ніби знизу вгору, подумки присісти біля його "підніжжя". Тим самим ви заохотите співрозмовника до активного спілкування, отримаєте від нього максимум інформації і вражень.

Ставлення журналіста до співрозмовника має бути нейтральним. Ні - неприязні, ні - запопадливості.

Загалом, репортерська практика виробила певні рекомендації щодо поведінки журналіста під час спілкування з героєм. Ось деякі з них.

1. Зосередити на співбесіднику всю свою увагу, уникаючи сто­ронніх подразників. Уважне стеження за ходом його думок дозволяє структурувати виголошене, виділяючи в ньому головне, щоб моде­лювати цілісну схему подальшого спілкування. Інтонація мови може допомогти збагнути внутрішній стан співбесідника.

2. Під час розмови потрібно поводитися врівноважено, легко і невимушено. Руки слід тримати природно, без метушні та напруги. Часто руки показують нервовий стан співбесідника. Не слід стиска­ти руки в кулак, такий жест демонструє певну агресію.

3. Невимушеному характеру розмови вадять і немотивовані дії: ритмічне постукування, погойдування ногою, вертіння ручкою чи окулярами, безладне малювання у записнику, безкінечні поправлян­ня зачіски, краватки тощо. Роздратування викликає жування жуйки чи прикусування нижньої губи.

4. Зацікавлення розмовою можна підкреслити вже своєю поста­вою, трохи нахилившись до співбесідника. Певне значення має вза­єморозуміння на рівні погляду. Очі підкажуть, як реагує співрозмов­ник (слухає уважно чи думає про щось своє), визначити, наскільки він щирий. Принаймні не слід відводити погляд, дивитися кудись у простір, що засвідчує байдужість до розмови. Контакт очей дозволяє скеровувати розмову в потрібне річище.

Утім, наведені рекомендації надто загальні й можуть слугувати лише орієнтирами в процесі пошуку власної стилістики журналіст­ського спілкування. З досвідом у кожного журналіста з'являються і свої "хитрощі", які він успішно застосовує в роботі. Один журна­ліст, ділячись деякими таємницями своєї професійної майстернос­ті, розповідав, що "розкручує" неговіркого співрозмовника своїм "стрекотанням" на будь-яку тему, аби людина мала можливість призвичаїтися до гостя з блокнотом чи диктофоном. Інший вихва­ляє якусь річ (деталь інтер'єру помешкання, домашню тварину, фо­то рідних тощо), вельми дорогу для співрозмовника. В такий спо­сіб можна здобути прихильність до себе, а далі розмова набере до­вірливого характеру.

Таємниця погляду

Погляд - дуже важливий аспект інформаційної взаємодії. Фахівці з нейролінгвістичного програмування (НЛП) радять журналістам керуватися у своїй практиці теорією "яблук очей" [2, 245]. Автор теорії - Мілтон Еріксон, звідси походить ще одна її назва - еріксоні- анський гіпноз.

Суть теорії полягає в тому, що людина, перед тим як відповісти на поставлене запитання, на мить перестає дивитися вам у вічі. Вона заглиблюється в себе, або ж дивиться крізь вас чи повз вас, ніби шу­кає відповідь десь нагорі, або дивиться вниз... У пошуках відповіді людина звертається таким чином до своєї пам'яті й досвіду. Рух оч­них яблук свідчить, до якого саме виду пам'яті звертається співроз­мовник. Згідно з теорією Еріксона, для зорової пам'яті типовим є погляд ліворуч вгору. Який вигляд має ваша нова знайома? В якому костюмі ви були вчора на святі? Відповідаючи на це, співрозмовник на якусь мить гляне ліворуч вгору.

Праворуч униз спрямовується погляд, коли питають про від­чуття рухів, смак, запах (згадайте, як пече гірчичник?).

Ліворуч униз - свідчить, що людина зайнята внутрішнім діалогом.

Праворуч угору - людина спочатку конструює відповідь не за правдивою, а за придуманою (вигідною) схемою; потім говорить лише те, що відповідає цій схемі, нічого іншого. Звісно, такий рух яблук очей не дає журналісту права публічно звинуватити співроз­мовника в лукавстві. Однак цей нюанс підштовхне "акулу пера" до глибшого пошуку: знаходити факти, реальне підтвердження своїх припущень; з'ясувати, чому співрозмовник вдався до лукавства.

Знання теорії "яблук очей", вважають фахівці з НЛП, здатне на­близити журналіста до співрозмовника, сприяти їхньому взаєморо­зумінню. Вже на самому початку інтерв'ювання слід звернути ува- гу на те, як візаві рухає очима, і проаналізувати тип його мислення, щоб підлаштуватися під нього. Так, людині, котра має кращу па­м'ять на звукові образи, слід будувати запитання таким чином: "Пригадуєте, як звучало те-то...". Візуально мислячій людині - пи­тання може бути таким: "Як ви дивитесь на те, щоб..." Ці рекомен­дації особливо стануть у пригоді, коли репортер спілкується з не- публічною людиною, яка вперше спілкується з представником ЗМІ й остерігається його.

...А зустрічають по одягу

Зовнішній вигляд журналіста може істотно впливати на харак­тер спілкування з героями. Свого часу автору цих рядків доводило­ся спостерігати за спілкуванням репортерів з учасниками пікетів гірників-регресників біля урядової установи. Регресники - інваліди праці - вимагали від влади компенсацій за свої трудові каліцтва, виплат, пільг тощо. Люди поводилися емоційно, вимагали до себе співчуття, людської уваги. Ось до розбурханого мітинговими при­страстями пікету підійшла поважна пані - журналістка одного з провідних столичних видань. її дорогий одяг та коштовні прикраси відразу ж впали в око пікетуючому люду, розмова не клеїлась, ви­тав дух відчуження. Невдовзі з'явився і молодий репортер: джинси, кросівки, спортивна куртка - і його мало не обліпили зі своїми бі­дами прибулі в столицю гірники, навперебій розповідаючи про свої проблеми. Можна здогадатися, хто з цих двох журналістів здобуде якіснішу інформацію.

Водночас у вилинялих джинсах та кросівках не варто з'являти­ся, приміром, на так званому "паркетному" заході, куди прихо­дять лише в святковому вбранні. Навіть добре знайомі вам персо­ни можуть уникати в такій урочистій обстановці довірливого спі­лкування з вами.

Загалом, стиль одягу репортера під час збирання інформації має бути демократичним. Демократичність викликає більше довіри з боку людини, яка зголошується надати журналісту інформацію. А довіра тісно пов'язана з якістю зібраної інформації.

Зовнішній вигляд журналіста - частка іміджу редакції. Тому про­відні ЗМІ надають йому неабиякого значення. Так, на сайті одного з російських інформаційних агентств можна прочитати фрагмент з меморандуму його інформаційної служби: "Наш кореспондент - причесаний, ретельно поголений, у діловому костюмі. За винятком екстремальних та погодних умов роботи. Для чоловіків обов'язко­вою є краватка, для жінок - нижня білизна, панчохи. Неприпусти­мими є як спортивний і джинсовий одяг, так і дорогі неадекватні щодо ситуації туалети".

Журналістський дрес-код - не тільки суто інформаційна, а й сус­пільно значуща та етична проблема, адже на журналіста дивляться ще й як на еталон смаку. Однак прикладів з неохайністю чи неадек­ватністю репортера в медійній практиці є достатньо. Тож, система­тизувавши іміджевий досвід деяких ЗМІ, виділимо основні вимоги журналістського дрес-коду.

У зовнішньому вигляді журналіста все має бути органічним і до­речним, відсутні крикливі деталі. Добираючи виробничий гардероб, журналіст надає перевагу класичному стилю. Одяг не повинен при­голомшувати, краще коли співрозмовник узагалі не зверне увагу на нього. Якщо виникають сумніви щодо кольорової гами, варто нада­вати перевагу темно-синьому або сірому. Чорний колір завжди надає солідності.

Акуратна зачіска, чисті костюм і взуття. Журналіст постає перед співрозмовниками зібраним і підтягнутим, що свідчить про його се­рйозне ставлення до роботи. Аудиторія має повірити, що на даний момент заради неї репортер перебуває у найкращій формі.

Неетичним є використання дуже модних аксесуарів та пластма­сових прикрас, глибоке декольте, оголені плечі та живіт, міні- спідниці, надто обтягнуті джинси.

Довжина жіночого пальта повинна закривати коліна, водночас не бути аж до п'ят. Чоловіча куртка має бути довшою за піджак. І все має бути трохи приталеним.

Обов'язком репортера є турбота про своє обличчя, воно повинне бути свіжим і доглянутим.

...Існує думка, що першу половину професійного життя журна­ліст працює на свій імідж, а в період другої половини все відбува­ється навпаки - імідж працює на свого творця. Отож, дбаймо і про свій медійний образ, а не лише політиків чи кінозірок.Питання для обговорення

1. Як розробити журналістську тему?

2. Чи потрібна тематична спеціалізація у журналістиці?

3. Методи пошуку заголовка для журналістського виступу.

4. Як будувати початок журналістського твору?

5. Яке значення у журналістському творі має деталь?

6. У чому полягає вміння журналіста слухати співрозмовника?

7. Яких вимог дрес-коду має дотримуватися журналіст?

Література

1. Вайшенберг З. Новинна журналістика / за заг. ред. В. Ф. Івано­ва. - К.: Академія української преси, 2004.

2. Горин С. НЛП: техники россыпью. - М.: НЛП, 2000.

3. Д'Інка В. Менеджмент ЗМК. За лекціями, прочитаними в Інсти­туті журналістики. - К., 2001.

4. Еверетт Д. Учбовий посібник репортера. - К.: ІКЕХ ПроМе- діа, 1997.

5. Єгупец: альманах. - 2002 . - № 10. - С. 127-140.

6. Здоровега В. Теорія і методика журналістської творчості: під­ручник. - 2-ге вид. - Львів: ПАІС, 2004.

7. Каппон Рене Дж. Настанови журналістам Ассошіейтед Пресс: Професійний порадник: пер. з англ. - К.: Вид. дім "Києво-Могилян- ська академія", 2005.

8. Коцюбинська М. Мої обрії: в 2 т. - К.: Дух і літера, 2004. - Т. 1.

9. Паславський І. Районна преса: докорінні реформи неминучі // Дзеркало тижня. - 2003. - 19 квіт.

10. Снегирёв Гелий. Роман-донос. - К.: Дух і літера, 2000.

11. Стивен Р. Кови. Восьмой навык: От эффективности к величию.

• М.: Альпина Бизнес, 2006.

  12. Таггл К., Карр Ф., Хаффман С. Новости в телерадиоэфире. По­дготовка, продюсирование и презентация новостей в СМИ: пер. с англ. - М.: ГИТР, 2006.

  13. Фон ла Рош В. Вступ до практичної журналістики: навч. посіб.

• К.: Академія української преси. 2005.