1. Перший крок — за тобою. Другий — за редактором. Пам 'я- тай, що редакторів багато.

Студентам наочно демонструється, як слід нав'язувати свій мате­ріал, тему, рубрику редакторові видання. Далі пояснюється необхід­ність цього, бо коли редактор дає вам тему, у вас вибору вже не залишається.Якщо виникають творчі суперечки, розбіжності в політичних чи якихось інших поглядах, існує можливість вибору між виданнями (редакторами).

2. Отримавши завдання, усвідом, зрозумій його правильно. Далі керуйся принципом класика англійської літератури Джо­зефа Конрада: "Роби або помри!".

Студентам пояснюється необхідність адекватного тлумачення поставленого керівництвом завдання. Усвідомити поставлену мету - означає наполовину зробити матеріал: чинник повного взаєморозу­міння у зв'язці редактор-репортер - чи не найголовніший.

Романтична історія Джозефа Конрада (псевдонім польського письменника Конрада Валевського), який вивчив у 19 років англій­ську мову, а в 27 став класиком британської літератури, - наочний приклад для честолюбних студентів, які прагнуть досягти успіху в житті та творчості.

2. Принцип "дзеркала ".

Перед виконанням завдання неодмінно переконайся, чи відпові­дає твоє відображення у дзеркалі такому зовнішньому вигляду і ви­разу обличчя, що має викликати довіру. Часу на умовляння респон­дента у тебе не буде, ти - репортер.

Розгляд цієї заповіді починається з цитати з повісті М. Гоголя "Мертві душі", в якій йдеться про те, як Чичиков, збираючись відре­комендуватися місцевому дворянству, ледве не годину провів біля дзеркала, підбираючи відповідний вираз обличчя і стиль вітання (для начальства, панянок, поміщиків і т. ін.). Студентам слід нагада­ти, що, на відміну від аналітика, репортеру відводяться лічені хви­лини, аби переконати респондента дати необхідну інформацію. Часу для лестощів, обхідних шляхів, довготривалих розвідок немає, інфо­рмація застаріє.

2. Диктофон, перекидний блокнот (для записів під час доро­ги, пішохідної прогулянки, в екстремальній ситуації), дві ручки.

Четверте правило коментарів не потребує, хіба що на іспиті ви­магається від майбутніх журналістів наочно продемонструвати весь інструментарій справжнього репортера.

2. Будь настирним, але не нахабним!

Окремі жаргонізми - суть специфіки журналістської професії. На конкретних прикладах демонструється вміння бути настирним, для дівчат - елегантно-наполегливими. Висловлюються категоричні за-

120стереження щодо нахабства, оскільки така дія викликає протидію і нахабі інформацію просто не дадуть.

2. "Деталь — це талант" (І. Тургенєв). "Подробиця — це Бог" (Вольтер). "Диявол у подробиці" (італійська комедія масок).

Наголошується, що суть усіх цих афоризмів і крилатих висловів однозначна. Хто не лише зрозумів, а й зумів втілити їх у життя - стає не тільки журналістом, а й літератором.

2. Зумій миттю завоювати симпатію співрозмовника. Твоя зброя — доброзичливість, комплімент, елегантні лестощі.

Ідеться про індивідуальний підхід до кожного респондента. Дуже велике значення надається першому компліменту при знайомстві з респондентом, вмінню підтримувати доброзичливу бесіду. Певна кількість практичних занять з курсу "Репортерська праця" відво­диться саме відпрацюванню цієї заповіді у ділових іграх, моделю­ванню стандартних чи нестандартних ситуацій.

2. Не метушись. "Поспішай повільно ".

Афористичність усіх заповідей передбачає засвоєння теорії у ви­гляді яскравих історій-образів, що інформаційним відбитком лиша­ються в пам'яті слухача. Походження латинської приказки "Поспішай повільно" пов'язане з історією Пунічних війн, з римським полковод­цем Кунктатором (повільним - лат.) і його перемогою над Ганніба- лом. "Кунктатор переміг Ганнібала своєю повільною поспішністю", - такий висновок цієї заповіді. Тому студенти мають перемогти опір матеріалу і невдячних обставин саме завдяки цій розважливій тактиці.

2. "Він бреше, як свідок" (з юридичної практики). Намагайся перевірити всі без винятку факти.

На конкретних прикладах з'ясовується, чому звичайна людина розгублюється в екстремальній ситуації. Тому слід залучати якомога більше джерел для об'єктивного аналізу події, що трапилася.

2. Остання твоя дія: по-новому, в присутності респонден­та ще раз перевірити всі факти.

Не варто соромитися запропонувати самому герою записати в блокноті потрібні прізвища, імена, назви, насамперед, коли йдеться про назви іншою мовою.

2. Репортаж — як пісня. Останню не можна перервати. Ре­портаж пишеться або одразу, поки не згасли асоціації, не по­тьмяніли спогади, або ніколи.

Цьому теоретичному положенню передує ґрунтовний ілюстратив­ний ряд, звернення до індивідуальної творчості студентів ("Чи писали

121

ви бодай раз у житті вірш? Коли писали, то маєте знати, що вірш тво­риться на хвилі емоційного піднесення. Так само - і репортаж").

2. Читач запам 'ятовує першу і останню фрази.

3. А тепер — молись, щоб твій матеріал побачив світ, і че­кай нового завдання. Ти — репортер.

Щодо різновидів репортажу, то є всі підстави поділяти конце­пцію І. Прокопенка, який у ґрунтовному дослідженні дав класи­фікацію репортажу, виходячи не лише з тематичної спрямованос­ті, а й за підходом до розв'язання теми, за формою літературного викладу тощо.

Теорія відомого українського фахівця лишається актуальною й донині, хоча потребує, звісно, певної корекції і доповнення з ураху­ванням змін у соціально-економічному становищі суспільства.

Класичний зразок репортажу - художній репортаж, характер­ною ознакою якого є активне використання літературних прийомів, а особливими рисами - незвична для інших жанрів метафорич­ність, багатий асоціативний ряд, яскраво виявлена публіцистич­ність. Як свідчить світова практика, художнім репортажем най­краще володіють літератори, тому в Україні традицію написання художніх репортажів зберігають редакції щотижневиків "Літерату­рна Україна", "Культура і життя".

Художній репортаж може бути великим за обсягом — від п'яти до десяти тисяч знаків, що фактично більше за станда­ртний розмір репортажу — п'ять тисяч знаків. У художньому репортажі великого значення набуває діалог. Причому іноді діалог перетворюється на розмову, в якій бере участь уже кілька осіб. "Яко­мога стискайте діалоги, - вчив письменник О. Купрін молодих жур­налістів, - загострюйте їх дією, відшліфовуйте їх як вірші".

Наступною, найбільш поширеною формою репортажу минуло­го століття і досить популярною нині є так званий зарисовочний репортаж. У сучасних зарисовочних репортажах активно ви­користовується діалогічний елемент і таке творче запози­чення з північноамериканської журналістики, як початок репортажу з першої фрази, де містяться відповіді на запи­тання що?де?коли?

За останні роки в Україні розвинувся політичний репортаж. По­літичний репортаж — це, як правило, один із варіантів розвит­ку описового репортажу, коли жанрова специфіка дає можли­вість показати читачеві широкомасштабне тло політичної події (демонстрації, акції) із фрагментарним описом окремих її учасників або зображеннями дій партійних лідерів.

Зазначені три види репортажу потребують неабиякої професійної майстерності, творчого досвіду. Для початківців найбільш опти­мальною є форма репортажу, що умовно називається описо­вою. В описовому репортажі, обсяг якого не перевищує 3,5— 4 тисяч знаків, початківець просто, щиро й достеменно точно описує те, що він побачив на місці пригоди. В описовому репор­тажі доцільно ввести елемент діалогу. Коли діалогом розпо­чати, він здатний одразу передати емоційний стан учасників пригоди. Можна вмонтувати діалог всередині, тоді він динамі- зує розповідь. Нарешті, можна вибрати діалог як закінчення твору. Тоді він лишає в підсвідомості читача яскраву картин­ку прочитаного з тривожним відчуттям жалю, що тому са­мому не вдалося стати свідком події.

В описовому репортажі доцільним є використання блоку (абзац чи два) аналітики. Вона виділяється напівжирним шрифтом і є або свідченням експерта щодо події, або швидко знайденою репортером інформацією в інтернеті стосовно аналогічної пригоди в іншому ре­гіоні. Діалог всередині репортажу так само може виступити своєрід­ним аналітичним блоком.

Інший вид новацій - поява у друкованих ЗМІ так званих репор- тажів-застережень. Їх ще називають фантастичними репортажами- застереженнями. Річ у тому, що кожне застереження певною мірою є фантастичним припущенням. Звідси досить незвичайна для репор­тажу дефініція "фантастичний".

Історія світової журналістики наводить чимало прикладів ефек­тивності репортажів-застережень. Та хрестоматійним є, звичайно, факт публікації у газеті "Таймс" на початку минулого століття серії репортажів-застережень Роберта Ерскіна Чилдерса "Таємниці піс­ків". У них ішлося про можливості вторгнення орд гунів через Ла- Манш на Британські острови на початку якоїсь абсолютно нереаль­ної для тогочасних читачів "Таймс" Першої світової війни.

За історичними переказами-легендами, прем'єр-міністр Великої Британії, зібравши своїх міністрів наступного дня після виходу ре- портажу-застереження у газеті імперії, "над якою не заходило сон­це", ввічливо поцікавився: "Яких заходів вжито, щоб зупинити потен­ційний десант "гунів" (німців)?".

Усі докази міністрів про неймовірність, навіть теоретичну, конф­лікту світового рівня у масштабах цивілізації, де винайдено дредно­ути (ті, які не можна потопити - англ.), гази і кулемети, розбивалися контраргументом прем'єра: "Але це ж написано у "Таймс"!".

У результаті, на початку сторіччя, після відповідної експертизи військового міністерства, на узбережжі було споруджено п'ять вій­ськово-морських баз, що повністю перекрили протоку, унеможливи­вши вторгнення германських військ як у Першій, так і в Другій сві­тових війнах.

До речі, одна з баз, Скапа-Флоу, настільки прислужилася англій­цям під час Першої світової війни, що частину германського флоту було інтерновано саме на її водній території, а згодом затоплено сво­їми ж екіпажами.

Отже, про ефективність репортажу-застереження під час критич­них для цивілізаційного процесу моментів годі й говорити. За стилі­стикою і задумом подібний до застереження проблемний репортаж.

Проблемний репортаж завдяки своїй динамічності, яскраво­сті та експресивності — потужна зброя у політичній боротьбі, суперечках за економічні інтереси. Проблемний репортаж харак­теризується значним обсягом аналітики, що подекуди навіть домінує над стилістикою власне репортажного жанру.

Проте найбільш популярним жанром репортажу в сучасній сві­товій практиці є, звичайно, репортаж-розслідування. Репортаж- розслідування — складний жанр з яскраво виявленими репор- тажними елементами й неодмінною часткою аналітики. В цьому жанрі репортер або група журналістів ставлять собі за мету з'ясувати незрозумілий, часом кричущий факт соціа­льної дійсності. Репортаж-розслідування являє собою потен­ційну небезпеку для особи, яка його ініціює, і журналіста, який його проводить.Розмір репортажу-розслідування залежить як від теми, що за неї береться репортер або група репортерів, так і від обсягу самого ви­дання. Проблема "постановки пера" в репортажі-розслідуванні має вирішуватися лише в комплексі. Адже, приміром, проводячи еконо­мічні розслідування, не можна обійтися без знань бодай основ еко­номіки; розгортаючи літературне розслідування, треба мати уявлен­ня про сучасне літературознавство; готуючи репортаж-розслідуван- ня на кримінальну тематику, необхідно володіти специфічними знаннями в галузі юрисдикції. Окреме питання у журналістському розслідуванні - неадекватна реакція на матеріал різних верств насе­лення, державних службовців, бізнесменів і т. ін.

Репортер, який готується працювати в жанрі розслідуван­ня, має досконало володіти персональним комп'ютером, запи­сувати фактаж на ходу, керувати автомобілем та знати ос­нови англійської. Під час підготовки критичних матеріалів він також має бути готовим застосувати "метод маски ".

Як відомо, "метод маски" існує у двох варіантах. Перший — коли журналіст буквально змінює зовнішність (досвід німець­кого репортера Гюнтера Вальрафа). Другий варіант "методу маски" — коли журналіст збирає фактаж, удаючи з себе пред­ставника будь-якої соціальної групи населення чи професії: від пересічного обивателя на політичному мітингу до асистента в групі представників адміністративних органів, лаборанта в лікарняній установі тощо.

Репортаж-розслідування потребує залучення великої кількості джерел: офіційних, неофіційних, усних, письмових. Присутність ре­портера на місці події бажана, але за певних умов (подія вже трапи­лася) репортер може побувати на місці постфактум. Аналіз фактів, що лежать в основі репортажу-розслідування, не можна проводити в моралізаторському стилі й, навпаки, посилатися на показання свід­ків, наводити велику кількість цифр. Все має бути врівноважено і саме репортажний елемент, репортажна динаміка не дозволяють чи­тачеві ні на мить послабити увагу до сприйняття тексту. В будь- якому випадку не слід забувати, що репортажне розслідування - до­волі ризикований процес. За долю репортера відповідає не лише він сам. Його майбутнім переймаються його рідні, друзі. Тож слід зай­вий раз подумати перед тим, як ризикувати.

Інтерв'ю є одним із найпоширеніших інформаційних жанрів. Розрізняється інтерв'ю як метод збирання інформації та інтерв'ю як власне жанр.

Існує безліч визначень інтерв'ю, кожне з яких лише почасти відо­бражає багатогранність та інваріантність цього інформаційного жа­нру. Стисло і зрозуміло визначає завдання інтерв'ю німецький до­слідник Зігфрід Вайшенберг: "За допомогою інтерв'ю фіксуються висловлювання певних осіб щодо тих чи інших тем, а також інфор­мація про самих осіб".

Специфіка інтерв'ю як жанру полягає в тому, що факт, по­дія, явище, їх суспільно-політичне значення розкриваються че­рез повідомлення, думку компетентного співбесідника, який володіє інформацією. Отримання її від очевидця через пряму мову створює відчуття достовірності.

Таким чином, завдання інтерв'юера - отримати і повідомити чи­тачеві про нові, раніше невідомі факти про важливу подію; проана­лізувати подію, що вже трапилася; ознайомити з точкою зору офі­ційних представників, джерел; порадити, які можливості є в індивіда чи суспільства в цілому для досягнення певної мети.

Інтерв'ю у сучасній українській періодичній пресі тяжіє до стан­дартного, класичного зразка, коли журналіст ставить запитання, а респондент на нього відповідає. Традиційними, насамперед для що­денних газет, лишаються оперативні інтерв'ю з чиновниками серед­ньої командної ланки, працівниками житлово-комунальних служб, представниками правоохоронних органів, діячами культури та ін. Ці інтерв'ю здебільшого мають пізнавально-інформаційний характер і є одночасно як редакційним завданням, так і відповіддю на читацькі запити, читацький інтерес.

Класичне інтерв'ю у міській чи районній газеті займає приблизно половину сторінки, містить від п'яти до шести тисяч знаків, практи­чно завжди супроводжується фотографією самого респондента чи об'єкта, про який йде мова. У словах журналіста переважає конкре­тика і зводяться вони до традиційних трьох запитань інформаційної замітки: що? де? коли? із додатковим четвертим: яким чином?

Через уже звичний брак мовної і загальної культури як журналі­ста, так і респондента інтерв'ю виходить сухувато-стриманим. Жу­рналіст воліє не висловлювати власної думки, оскільки це, як пра­вило, не належить до його компетенції, та й жорстка регламентація часу і розміру, відведеного під матеріал на газетній сторінці, цьому не сприяє. Більш художньо довершеними є випадки газетної прак­тики, коли в інтерв'ю активно вводяться репортажний еле­мент і коментар.

Як приклад такого інтерв'ю, матеріал в одній із столичних газет. Надзвичайно сильні хрещенські морози викликали інтерес киян до такого екзотичного для міських мешканців уподобання, як купання у крижаній воді. Репортер газети, користуючись методом "журналіст змінює професію", вперше у житті пірнув в ополонку. Коментар що­до його вчинку дали фахівці: лікар і морж зі значним стажем. Жур­налістський твір мав характер інтерв'ю-монологу: розповідь репор­тера про особисті екстремальні враження. Аналітика, фактично по­дана у коментарях, розширила і доповнила матеріал, зробивши його максимально інформативним та емоційно насиченим.

Розрізняють три способи впливу інтерв'ю на читача:

1. Повідомляються такі знання про невідомі факти дійсності, за­вдяки яким людина змінює своє ставлення до неї.

2. Повідомляється нова інформація про вже відомі речі, суттєві для їх глибинного розуміння, усвідомлення.

3. Нова інформація не повідомляється, а змінюється лише спосіб донесення її до читача.

Якщо в перших двох випадках вплив відбувається через інфо­рмування, то в останньому він твориться або через пряму агіта­цію, або через більш витончені засоби переконання. У класично­му інтерв'ю професійний журналіст прагне поєднати всі три засо­би в єдине ціле з метою досягнення певної мети, яку поставила перед ним редакція.

Практика повсякденної журналістської роботи показує, що не завжди вміння журналіста і бажання дізнатися у респондента про реальний стан речей збігаються. Насамперед, коли йдеться про ін­терв'ю з представниками політичних сил, чиновниками господарсь­ких підрозділів і т. д. З одного боку, часто констатуємо некомпетен­тність власне журналіста-інтерв'юера, з іншого - небажання надава­ти правдиву інформацію самим респондентом. Це протистояння пе­реростає в етичний конфлікт, що часом у вигляді гострої полемічної дискусії має яскраве відображення на газетних шпальтах.

Слід зазначити, що колективні висловлювання-монологи, які на­магається один журналіст чи ціла редакція об'єднати під "одним да­хом" на газетній сторінці (частіше розвороті), раніше мали назву "круглих столів" або бесіди за "круглим столом". Зі стрімким розви­тком аудіовізуальних ЗМІ цей жанр став пріоритетом телебачення, де не без впливу політичних тенденцій він поступово перетворюєть­ся на різновиди політичних ток-шоу.

Тим часом колективне обговорення проблеми, коли в редакції га­зети чи журналу збиралися одночасно десятки фахівців і в ході гост­рої дискусії намагалися з'ясувати істину, було досить ефективною формою саме колективного інтерв'ю.

Одним із різновидів колективного інтерв'ю, що продовжує активне функціонування в українській періодиці, є звіт з прес- конференції, коли журналіст наводить відповіді респондента як на свої запитання, так і на запитання колег.

Класична прес-конференція для українського журналіста - це можливість взяти участь у зустрічі з особою, яка цікавить читачів періодичного видання, і поставити одне, максимум два, запитання. Як правило, ці питання узгоджуються з прес-секретарем; він же має фактично необмежене право допускати до мікрофона представника того чи іншого ЗМІ.

Особливістю українських прес-конференцій в останні роки стала новація, запозичена з досвіду закордонної організації журналістсь­кого менеджменту. Йдеться про прес-релізи, довідки та численні копії заяв, документів, що розповсюджуються серед журналістів пе­ред початком прес-конференцій. Фактично вся інформація міститься у цих матеріалах, відповіді ж основних дійових осіб на прес-конфе­ренції мають часто спонтанний, суперечливий характер.

Якщо прес-конференція є своєрідною формою колективного ін­терв'ю, то ідеальним з точки зору перевірки правдивості інфор­мації, формування враження про особистість і можливості респондента є інтерв'ю-монолог. Цей жанр є надзвичайно склад­ним не стільки для журналіста, скільки для респондента. Якщо це не представник професії, що передбачає вільне володіння словом, на­віть ораторськими прийомами (політик, юрист, викладач), то респон­денту досить важко протягом 30-45 хвилин викласти своє бачення проблеми, не зупиняючись на деталях, обтяжливих подробицях. В інтерв'ю-монолозі передбачається всього одне запитання до респондента, після чого журналістові залишається лише стежити за роботою диктофона і деколи стриманою жестикуляцією або мімікою передавати своє ставлення до відповіді.

Психофізіологічна природа респондента, його емоційний стан іноді призводять до того, що він свідомо чи несвідомо намагається апелювати до журналіста, як до потенційної аудиторії, навіть втяг­ти його у полеміку, суперечку. Західні фахівці відверто рекомен­дують "витягти найбільше інформації з "визнаного спеціаліста" або "відомої особи", при цьому витягти навіть більше, ніж він сам за­планував повідомити".

Отже, лише від професійних навиків журналіста залежать діє­вість інтерв'ю-монологу, вміння підтримати монолог респондента на стабільному інформаційному рівні.

Техніка першого й останнього запитання в інтерв'ю-монолозі ве­льми проста. Не можна ставити запитання, що передбачає однознач­ну відповідь: так чи ні. Перше і головне питання в інтерв'ю-монолозі має починатися з запитання як? або яким чином?

Як свідчить практика українських газет, оптимальним за­головком до інтерв'ю може стати цитата з відповіді респон­дента, що розкриває суть його відповіді, часом — свідчить про неординарний спосіб мислення, іноді просто є дотепним жар­том або влучною фразою.

Надзвичайно оригінальні прийоми інтерв'ю інколи використову­ють видання культурологічного характеру. Полягають вони у мето­ді, коли журналіст ставить запитання якомусь відомому літератур­ному, історичному герою, науковцю і шукає відповіді в їх мемуарах, художніх творах, листах. Прийом неоднозначний з точки зору етич­ної, проте ефективний у плані емоційного впливу на читача.

У портретному інтерв'ю передусім важливо зберегти особ­ливості мови співбесідника, яка виражає індивідуальність його особистості. Це легше вдається на радіо чи телебаченні, значно важче - в газеті. Журналіст, який готує портретне інтерв'ю, пови­нен вправно володіти мовностилістичними прийомами і мати яск­раво виявлені літературні здібності. Можливо, тому воно найчас­тіше з'являється на сторінках "Літературної України", культуроло­гічних видань.

Інтерв 'ю-зарисовка часто трапляється в партійних або бі­знесових виданнях і має характер виключно замовлених мате­ріалів.

Якість гумористичного інтерв'ю повністю залежить як від професійного рівня журналіста, так і від його літерату­рних здібностей. Рідковживані варіанти гумористичного інтер­в'ю - саркастичне, скептичне, іронічне інтерв'ю. Відродження жа­нру - неминуче, оскільки сам менталітет української нації від ча­сів Івана Котляревського передбачає іронічно-насмішкувате став­лення до труднощів.

Телефонне інтерв 'ю в Україні де-юре не прийнято, хоча існує де-факто. Йдеться про телефонний дзвінок журналіста до добре знайомого фахівця чи експерта з проханням прокоментувати ту чи іншу подію саме у формі бліцінтерв'ю. Запис проводиться на магні­тофон. Відповідь респондента, як правило, має характер інтерв'ю- монологу. Тривалість його обмежується кількома хвилинами люб'я­зної розмови і, за умови хороших стосунків з респондентом, журна­ліст не завіряє текстовий матеріал. Такі інтерв'ю часто практикують­ся в політичній журналістиці з політтехнологами, експертами. Заду­мані редакцією саме у стилі бліцматеріалу, ці інтерв'ю зазвичай по­чинаються зі слів: "Скажіть кілька слів ..."; "Коротко висловіть вашу думку ..."; "Стисло поясніть ...".

Зазвичай, всі журналістські школи визначають кілька етапів під­готовки та проведення інтерв'ю.

Перший етап - вивчення об'єкта, збирання досьє на конкретну особу, її оточення, спроба на основі документів вивчити мотивацію вчинків потенційного респондента і т. ін. Тут слід, насамперед, зве­рнутися до інформації з інтернету. Коли є змога і потреба - ознайо­митися зі спеціальною, фаховою літературою з предмета, що стане об'єктом розповіді.

У політичній, економічній, спортивній, культурологічній жур­налістиці дуже ефективним при підготовці інтерв'ю є збирання чуток, пліток, всілякого роду неперевіреної інформації, в якій, проте, є певна частка реального стану речей. Одразу слід зазначи­ти, що є люди, які взагалі відмовляються спілкуватися, а тим більше, надавати інформацію у процесі інтерв'ю журналіс­там. Інша категорія людей, які становлять переважну більшість, охоче дають інтерв'ю, бо в самій основі його бачать елементи ду­ховної сповіді, навіть зізнання.

Цивілізаційне оточення, незважаючи на його інформаційну наси­ченість, роз'єднує людей, не дає їм можливості для відвертого спіл­кування. Новий вид соціально-економічних відносин в Україні, що складається внаслідок швидкої капіталізації всього державного уст­рою, впливає і на формування взаємовідносин між людьми. Тож не дивно, що для багатьох прихід журналіста - привід висловитися не тільки про факт події, а й розлого, з відступами, асоціаціями і алего­ріями розказати про власну долю.

Існує безліч "гачків", які, на думку професіоналів, можуть по­сприяти отриманню інформації. Серед них: прихід інтерв'юера до респондента в ролі звичайного відвідувача (варіант "методу мас­ки"), залучення до впливу на респондента з метою отримання до­стовірної інформації всіх знайомих і друзів редакції та ін. Проте, наголосимо, що форми й методи отримання інформації, досвід нагромадження їх у журналістському середовищі маєють безліч варіантів і варіацій.

Домовлятися з респондентом слід заздалегідь, коли є потреба - через його секретаря.

Другий етап підготовки - формулювання певних запитань, які мають бути оригінальними, не повторюватися і торкатися од­нієї певної проблеми чи якогось її аспекту. Реальним і найбільш ефективним результатом вважаються відповіді респонден­та на три—чотири запитання, хоча готується, як правило, п'ять запитань.

Розмова, що починається з конкретної відповіді, за всіма психо­логічними ознаками, має тенденцію відхилення від теми. Відповідь респондента, насамперед, якщо він високоосвічена чи творча люди­на, неодмінно збагачується значним асоціативним рядом, згадками, паралелями. Це, безперечно, позитивний елемент, коли йдеться про неспішну бесіду двох компетентних фахівців, знайомих. Проте за­кони інтерв'ю мають свої жорсткі обмеження, у тому числі й часові параметри. Питання до співрозмовника мають бути однозначно зро­зумілими. Досвід практичної роботи показує, що респондент прого­воритися може хіба що випадково.

Тому, принаймні в межах України, питання для інтерв'ю мають бути сформульовані максимально зрозуміло й однозначно. Допуска­ється початок, що передбачає більш розлогу відповідь: "Як на вашу думку ...?"; "Що ви скажете з приводу ...?"; "Нас цікавить ваше особисте ставлення до ...". Наприкінці інтерв'ю слід обов'язково спитати про дальші плани співрозмовника, перспективи вирішення проблеми, якою він переймається, тощо.

Третій етап - проведення інтерв'ю - найскладніший для почат­ківців, але досить усталений і буденний для професіоналів. Як пока­зує досвід, сама розмова триває не більше години, причому вже на 40-45 хвилині респондент починає виказувати явні ознаки втоми. До цього моменту журналіст, ввічливо усміхаючись, лише занотовує відповіді у записнику, не забуваючи про роботу диктофона.

Лише через 45 хвилин журналіст має право поставити запитан­ня, що мають характер уточнення, роз'яснення, та перевірити напи­сання прізвищ, точність дат, цифр. Журналіст може попросити ре­спондента записати прізвища на окремому аркуші, оскільки магні­тофонний запис не завжди адекватно передає дикцію респондента. Наостанок, ввічливо попрощавшись із співрозмовником, слід запе­внити його, що текст інтерв'ю буде негайно йому надіслано для остаточного звіряння.

Цю умову слід виконати будь-що, інакше, згідно з чинним українським законодавством, на журналіста можуть чекати неприємності у вигляді судового позову. Матеріал має бути завірений респондентом особисто, із зазначенням дати, лише за цієї умови він може бути надрукований у вітчизняній пресі.

Практично жодне спеціальне дослідження, підручник або посіб­ник із журналістики не розглядають проблем, що виникають після публікації інтерв'ю. А вони, ці проблеми, часом перевершують усі сподівання, оскільки суспільний резонанс після виходу матеріалу може бути як відверто позитивний, так і вороже негативний. Так, наприклад, серія гучних інтерв'ю, де колишні прихильники ідеї "Помаранчевої революції", не поділивши влади, звинуватили одне одного в некомпетентності, корупції, навіть криміналі. Країна, що була збурена, одухотворена Майданом, відчула себе зрадженою і скривдженою. За аналогією з американською журналістикою, скан­дальні виступи на прес-конференціях колишніх революціонерів на­гадували історію Моніки Левінські, викладену в прямому ефірі про­відних американських телекомпаній. Причому, як і в останньому випадку, українські читачі та глядачі були шоковані не відвертими обвинуваченнями колишніх вождів Майдану, а саме фактом їх зради ідей свободи і протистояння злу. У випадку з американськими гро­мадянами, численні соціологічні опитування з'ясували пізніше, що американці були більше шоковані не фактом подружньої зради у сім'ї президента, а тим, що він до останнього заперечував свій зв'я­зок з практиканткою, збрехавши у прямому ефірі всьому народу.

Отже, інтерв'ю часто виступає не лише як жанровий матеріал. Воно служить лакмусовим папірцем, іспитом на етичну категорію правди, поняття добра і зла, що реалізуються у відповідях респонде­нта в розмові з журналістом.

Питання для обговорення

1. Якими є головні характеристики груп жанрів, чому володіння теорією жанроутворення сприяє розвитку журналістської практики?

2. Визначте своє ставлення до репортерських заповідей. Чи спри­яють вони вашому особистому розумінню специфіки репортерської праці?

3. Який жанр із групи інформаційних вам імпонує найбільше? Обґрунтуйте свою відповідь.

4. Чому в практиці журналістської роботи часто спостерігаємо процеси взаємопереходу жанрів?

5. Чим відрізняється група інформаційних жанрів від інших, які перспективи її розвитку?

Література

1. Василенко М. К. Динаміка розвитку інформаційних та аналіти­чних жанрів в українській пресі. - К., 2006.

2. Вайшенберг З. Новинна журналістика. - К.: Академія Україн­ської Преси; Центр вільної преси, 2004.

3. Глушко О. Журналістське розслідування: історія, теорія, прак­тика. - К., 2006.

4. Гол Дж. Онлайнова журналістика. - К.: К.І.С., 2005.

5. Здоровега В. Й. Теорія і методика журналістської творчості. - 2-ге вид. - Львів: Таіс, 2004.

6. Каппон Р. Настанови журналістам Ассошіейтед Пресс. - К.: Видавничий дім Києво-Могилянської академії, 2005.

7. Пельт В. Д. Информация в газете и ее жанры. - М.: Изд-во Мо- сков. ун-та, 1986.

8. Прокопенко І. В. Мистецтво газетного репортажу: лекції. - К., 1967.

   10. Різун В. В. Маси: тексти лекцій. - К.: ВПЦ "Київський універ­ситет", 2003.

   11. Техніка інтерв'ю. - Інститут масової інформації. - 2-ге вид., фі­нансоване Міністерством закордонних справ Франції. - К., 2003.

   12. Техніка репортажу. - К.: Фонд "Відродження", 2000.

Фихтелиус Э. Десять заповедей журналистики. - Стокгольм, 1990