.Розділ 1 свобода слова як основний принцип діяльності засобів масової інформації. Її правовий зміст

Питання юридичної регламентації ЗМІ в Україні на сьогодні є надзвичайно актуальним. Це пояснюється насамперед відсутністю впродовж багатьох десятиліть правової бази щодо діяльності вітчиз­няної преси. Будучи складовою частиною авторитарного режиму, журналістика за часів колишнього СРСР у своїй діяльності спира­лась на партійні постанови та вказівки, а не правові документи, як це прийнято в усіх цивілізованих країнах світу. І лише з проголошен­ням демократії та гласності після 1986 року, з прийняттям у 1990 році у колишньому СРСР Закону "Про пресу та інші засоби ма­сової інформації" поступово почали розв'язуватися нормативні про­блеми функціонування журналістики.

Важливого значення вони набули в Україні після прийняття Де­кларації про державний суверенітет України, Акта проголошення її незалежності. Правова регламентація в нашій державі, яка почалася з 1990 року, надала правову основу для подальшої діяльності ЗМІ України. Важливі положення щодо цього були закріплені в Основ­ному Законі - Конституції України, прийнятій на п'ятій сесії Верхо­вної Ради України 28 червня 1996 року. Так, у статті 15 цього доку­мента зазначається, що суспільне життя в нашій державі ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Це­нзура заборонена. Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України.

Розвиває ці положення стаття 10 Європейської конвенції про за­хист прав і основних свобод людини, де наголошено, що кожна лю­дина має право на свободу виявлення поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяль­ності радіо-, теле- або кінопідприємств.

Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, тери­торіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров'я і моралі, репутації і прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, оде­ржаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупере­дженості правосуддя.

Законодавство нашої держави, спираючись на Конституцію Укра­їни, Кримінальний та Цивільний кодекси, починаючи з 1992 року, увело цілу низку спеціальних законів стосовно різних галузей діяль­ності ЗМІ. Серед них - Закони України "Про інформацію", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про теле­бачення і радіомовлення", "Про авторське право і суміжні права", "Про інформаційні агентства", "Про рекламу", "Про державну таєм­ницю", "Про внесення змін і доповнень до положення законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репу­тації громадян і організацій", "Про зв'язок", "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення", "Про державну під­тримку засобів масової інформації та соціальний захист журналіс­тів", "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації", "Про науково-технічну інформацію", "Про захист інфо­рмації в автоматизованих системах", "Про видавничу справу", "Про професійних творчих працівників та творчі спілки", "Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України", "Про вибори народних депутатів" тощо.

Крім законів України щодо функціонування ЗМІ, розвиток віт­чизняної преси також визначають й інші документи, нормативні акти, постанови, укази, які приймаються владними структурами, галузевими відомствами та ін. Насамперед, це такі Укази Президе­нта України: "Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широ­кого доступу до цієї мережі в Україні", "Про додаткові заходи що­до безперешкодної діяльності засобів масової інформації, дальшого утвердження свободи слова в Україні", "Про Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України", " Про невідкладні додаткові заходи щодо зміцнення моральності у суспільстві та утвердження здорового способу життя", "Про додат­кові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності органів державної влади" тощо.

Це і Постанови Верховної Ради: "Про рекомендації учасників па­рламентських слухань "Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи", "Про підсумки парламентських слухань "Інформацій­на політика України: стан і перспективи", "Про парламентські слу­хання "Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні" тощо.

Важливе значення щодо правового функціонування ЗМІ на су­часному етапі мають також Постанови Кабінету Міністрів України: "Про реалізацію статей 14 і 16 Закону України "Про державну під­тримку засобів масової інформації та соціальний захист журналіс­тів", "Про порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади", "Про затвердження Типового положення про управління у справах преси та інформації обласної, Севастопольської міської державної адміністрації і управління преси та інформації Київської міської державної адміністрації" та ін.

Велику вагу для вдосконалення правових засад діяльності вітчиз­няної преси має також розпочата 2001 року судово-правова реформа, спрямована на захист прав людини, забезпечення соціальної стабі­льності та режиму законності у державі. Перший етап цієї реформи завершили Закон України "Про судовий устрій України", новий Кримінальний кодекс України та пакет законів України, якими було внесено доповнення та зміни до чинного законодавства і таким чи­ном втілено основні найважливіші конституційні вимоги стосовно здійснення правосуддя, закріплені в основних положеннях Консти­туції України. Верховна Рада України 5 квітня 2001 року прийняла новий Кримінальний кодекс України. Це стало великою юридичною подією в житті Української держави. Адже це єдиний правовий акт України, прийнятий самостійно й незалежно вперше за багатовікову нашу історію після "Руської правди" Ярослава Мудрого. У Криміна­льному кодексі України систематизовано визначені суспільно не­безпечні діяння, що визнаються злочинами, і встановлюються конк­ретні міри покарання за їх скоєння. Цей документ має своїм завдан­ням згідно з Конституцією України охороняти особу, її життя й здо­ров'я, честь і гідність, недоторканність та безпеку, захищати права і свободи громадян, державний суверенітет і суспільний лад України, увесь правопорядок від злочинних посягань. Основною функцією Кримінального кодексу, головним його суспільним призначенням є захист найважливіших суспільних відносин.

Вперше в історії правовідносин у новому Кримінальному кодексі України була введена стаття 171 "Перешкоджання законній профе­сійній діяльності журналістів". У ній, зокрема, зазначено, що умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів кара­ється штрафом до 50 неоподаткованих мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років. Переслідування журналіста за виконання про­фесійних обов'язків, за критику, здійснюване службовою особою чи групою осіб за попередньою змовою, карається штрафом до 200 не­оподаткованих мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням права обіймати певні посади на строк до трьох років.

Уведення кримінальної відповідальності за перешкоджання за­конній діяльності журналіста зумовлене необхідністю подальшого розвитку свободи слова відповідно до норм Конституції України. Нагадаємо, що згідно зі статтею 34 Основного Закону кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати ін­формацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Для журналістів поширення інформації - професійний обов'язок.

Об'єктом злочину є суспільні відносини в сфері забезпечення конституційних прав громадян на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Об'єктивний бік злочину відповідно до статті 171 Кримінального кодексу полягає у вчиненні діяння (дії або бездіяльності), спрямованого на перешкоджання, тоб­то створення перепон законній професійній діяльності журналістів. Це може бути ненадання інформації, яка не є таємницею (держав­ною, слідчою, комерційною, конфіденційною), або надання недосто­вірної інформації, вилучення записів, зроблених журналістом пись­мово або за допомогою технічних засобів, знищення або пошко­дження таких записів, конфіскація тиражу друкованого видання без відповідного рішення суду тощо.

Законною слід уважати професійну діяльність журналіста від­повідно до вимог Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні". Це діяльність журналіста зі зби­рання, оброблення, редагування, підготовки інформації до друку та видання друкованих засобів масової інформації з метою її по­ширення серед читачів.

Належність журналіста до відповідного засобу масової інформа­ції підтверджується редакційним посвідченням чи іншим докумен­том, виданим йому редакцією цього друкованого видання. Права та обов'язки журналіста визначені статтею 26 згаданого закону.

Журналіст несе відповідальність у межах чинного законодавства за перевищення своїх прав і невиконання покладених обов'язків.

Порядок і форма журналістського запиту щодо доступу до офі­ційних документів і надання письмової або усної інформації для ЗМІ, строки їх розгляду, а також характер документів та інформації, що не підлягають наданню для ознайомлення за запитом, інші пи­тання, пов'язані з наданням журналістові інформації, визначаються Законом України "Про інформацію".

Кваліфіковано вид злочину відповідно до статті 171 Криміналь­ного кодексу - переслідування журналіста за виконання професій­них обов'язків, за критику, здійснюване службовою особою або гру­пою осіб за попередньою змовою. Переслідуванням є умисні дії, спрямовані на ущемлення особистості (наприклад, публічна образа, рекомендація не приймати особу на роботу, не надавати житло то­що). Формою переслідування може бути застосування погроз або насильства. У таких випадках відбудеться сукупність злочинів, пе­редбачених статтею 171 та відповідними статтями (їх частинами) Особливої частини Кодексу, що визначають відповідальність за зло­чини проти життя та здоров'я особи.

У разі застосування службовою особою насильства щодо журна­ліста або настання тяжких наслідків її дії підлягають додатковій кваліфікації за статтею 365 ("Перевищення влади або службових повноважень") нового Кримінального кодексу України.

Функціонування засобів масової інформації України в напрямі процесів демократизації, гласності, плюралізму, реформування еко­номіки та політичної системи нашої держави в цілому визначає не лише національне законодавство, галузеві підзаконні акти й докумен­ти, а також й міжнародні правові норми. За часів тоталітарної держа­ви українська громадськість була недостатньо обізнана із загальнови­знаними міжнародними документами та актами з прав людини, демо­кратичних свобод, дій держави щодо їх забезпечення та захисту.

Верховна Рада України, виходячи з пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних принципів міжнародного права, 10 грудня 1991 року прийняла Закон "Про міжнародні договори", згідно з яким укладені й належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід'ємну частину національного законодавства України. Таким чином, громадянам нашої держави дана можливість захищати свої права, застосовуючи міжнародні но­рми у такому ж порядку, який передбачений для норм національного законодавства. Це, передусім, такі документи ООН, як Загальна де­кларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і полі­тичні права, Конвенція про свободу асоціацій і захист права на орга­нізацію та ін. Ці документи ООН є надзвичайно важливими для за­безпечення і захисту основних прав і свобод людини, а також неза­лежної та плюралістичної преси. Зокрема, стаття 19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права визначає, що:

1. Кожна людина має право безперешкодно дотримуватися своїх поглядів.

2. Кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь- яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір.

Користування передбаченими в цій статті правами покладає осо­бливі обов'язки і відповідальність. Воно може бути пов'язане з пев- ними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними: а) для поваги прав і репутації інших осіб; б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи мо­ральності населення.

Неперевершеним значенням для розбудови України як правової, суверенної, незалежної та цивілізованої держави було її прийняття 9 листопада 1995 року 37 членом Ради Європи. Як відомо, Рада Єв­ропи є найавторитетнішою організацією нашого континенту. Зви­чайно, ця міжнародна організація трохи відрізняється від Європей­ського товариства "12-ти", проте жодна з країн не увійшла до Спів­товариства поза Радою Європи.

Вступ України до Ради Європи означає багато. Це насамперед стимул і важливий фрагмент великої державної роботи, спрямованої на створення й утвердження правової, економічно міцної, політично стабільної, миролюбної європейської країни - органічної й важливої частини Європейського дому. Іншим позитивним моментом стало поглиблення правового та юридичного забезпечення права громадян України звертатися до Європейського суду. Крім того, Україна вже почала приєднуватися до більш як 150 конвенцій, що існують у Раді Європи, виконуючи свої зобов'язання перед цією організацією.

На другому саміті за всю 54-річну історію Ради Європи, який відбувся у жовтні 1997 року за участю лідерів тоді ще 40 країн - членів РЄ, як відомо, був ухвалений стратегічний план дій у чоти­рьох напрямах: демократія та права людини, соціальні об'єднання, безпека громадян, демократичні цінності та культурне розмаїття. Президент України Л. Кучма заявив, що ця зустріч логічно завер­шила важливий етап соціальної роботи держав-учасниць - визна­чення оптимальних шляхів побудови майбутньої Європи. Рішення про створення єдиного суду з прав людини, запровадження посади комісара з прав людини, посилення контролю за виконанням дер­жавами-членами своїх зобов'язань, зосередження уваги на подо­ланні таких соціально небезпечних явищ, як організована злочин­ність, корупція і тероризм, поліпшать діяльність організації, підні­муть її на рівень вимог часу. Було запропоновано вивчити питання щодо нового виміру діяльності РЄ як своєрідного нормотворчого органу всієї системи європейських інституцій.

Одним з основних документів Ради Європи, який Українська дер­жава ратифікувала 17 липня 1997 року і який став Законом України, є Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Пе­рший протокол та протоколи № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції.

На основі Конвенції громадяни України можуть і мають право звертатися до Євросуду з прав людини.

Важливе значення для діяльності цієї міжнародної структури та вітчизняного правосуддя щодо розгляду судових справ у царині ЗМІ стали норми статті 10 Євроконвенції. У них, зокрема, зазначено, що:

1. Кожна людина має право на свободу виявлення поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати та поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незале­жно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати лі­цензування радіомовлення, телебачення або кінопідприємств.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з правами та обов'язками, може бути предметом таких формальностей, умов, об­межень або покарання, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, тери­торіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров'я і моралі, для захи­сту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання автори­тету і неупередженості правосуддя.

Як бачимо з цього невеликого аналізу, законодавство України, що регулює інформаційну сферу, достатньо розвинуте. Проте окремі норми раніше прийнятих законів застарівають і не завжди адекватно й повною мірою відповідають реаліям життя, що дина­мічно змінюється. Інформаційне законодавство потребує свого коригування, адже одним з етапів побудови в Україні розвинутого інформаційного суспільства є вдосконалення інформаційного за­конодавства як його правового фундаменту, яке відповідало б ви­могам політичного, соціально-економічного та культурного роз­витку держави, нормам та стандартам міжнародного права, зако­нодавству Європейського Союзу та Ради Європи. Усвідомлюючи необхідність вдосконалення законодавчої бази, з метою реалізації конституційних прав громадян на свободу слова та інформаційну діяльність, на поширення інформації та захист інформаційних ре­сурсів в інтересах гарантування інформаційної безпеки, напри­клад, лише одним Державним комітетом з телебачення та радіо - мовлення протягом 2002 року було розроблено 17 законопроектів, 16 проектів постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів Украї­ни та 3 проекти указів Президента України.

Важливе місце в цьому напрямі посідає Концепція національної інформаційної політики України (проект), яка повинна стати стра­тегічним документом інформаційної галузі нашої держави. Конце­пція є результатом пошуку оптимальної форми надзвичайно склад­них інформаційних відносин між громадянами, суспільством і державою. Структурно документ побудований за розділами, які присвячені всім складникам інформаційної сфери: ЗМІ, новітнім інформаційним технологіям, видавничій, музейній, архівній та біб­ліотечній справам, кінематографії, рекламній, виставковій та нау­ково-просвітницькій діяльності. Окремий розділ присвячено заса­дам інформаційної безпеки.

Концепція є стратегічним планом розвитку української інформа­ційної сфери і визначає основні напрями, засади та принципи націо­нальної інформаційної політики та механізм її реалізації. Вона має на меті створення умов для побудови в Україні розвинутого інфор­маційного суспільства як органічного сегмента глобального інфор­маційного співтовариства, забезпечення розвитку інформаційного простору, модернізацію інформаційної інфраструктури, інформацій­них і телекомунікативних технологій, ефективне формування та ви­користання національних інформаційних ресурсів, окреслення пріо­ритетів розвитку інформаційної сфери.

Документом визначаються основні напрями інформаційної полі­тики:

1. забезпечення конституційних прав громадян на свободу слова та діяльності в інформаційному просторі України, недопущення втручання у зміст та внутрішню організацію інформаційних проце­сів, створення розвиненої інформаційної інфраструктури;

2. збереження та ефективне використання державної та комуналь­ної власності на підприємства та установи, які є об'єктами стратегіч­ного значення, створення умов для розвитку та захисту прав суб'єктів права всіх форм власності на об'єкти національного інформаційного простору, розвиток ринку інформаційних ресурсів тощо;

3. створення умов для своєчасного, якісного і ефективного інфо­рмаційного забезпечення громадян, органів державної влади та міс­цевого самоврядування, адміністративний, технічний, правовий за­хист вітчизняного інформаційного продукту;

4. додержання принципів Європейської конвенції з прав людини та основних свобод, інтеграція України у світовий простір та інші напрями.

У Концепції містяться засади державної політики щодо ЗМІ, яка спрямована на вдосконалення правового поля їх функціонування, забезпечення вільного доступу всіх політичних сил (у тому числі опозиційних) до ЗМІ, недопущення цензури, захист як журналістів, так і громадян, установ і організацій від зловживань працівників мас-медіа, забезпечення прозорості в діяльності ЗМІ, запобігання зловживанню правом на свободу інформації, упорядкування націо­нального телерадіоефіру, збалансування інтересів усіх мовників, за­безпечення відкритості процедури ліцензування їх діяльності, розви­тку ринку інформаційних продуктів і послуг, утвердження принципу пріоритетності вітчизняного виробника інформпродукту та ін.

Прийняття та реалізація Концепції національної інформаційної політики є одним із головних чинників забезпечення свободи слова в країні, зростання ролі засобів масової інформації у сфері соціаль­но-культурного розвитку держави, створення передумов побудови громадянського демократичного суспільства. її прийняття стимулю­ватиме подальший розвиток конституційно-правових норм з ураху­ванням європейських стандартів.

На подальший розвиток правових засад діяльності ЗМІ України мали вплив Закон України "Про внесення змін до законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людина на свободу слова", а також Постанова Верховної Ради Укра­їни "Про парламентські слухання "Суспільство, засоби масової ін­формації, влада: свобода слова та цензура в Україні", які були про­ведені 4 грудня 2002 року. На них було проаналізовано проблеми та ситуацію, що склалася у сфері діяльності засобів масової інформації, їх роль і місце у взаємовідносинах між владою та суспільством. Було зазначено, що відсутність достатніх, у тому числі й законодавчих, умов для виконання ЗМІ функцій інформування, громадської крити­ки й контролю, а також налагодження процесу комунікації між усіма складовими частинами суспільства; відсутність умов для економіч­ної незалежності ЗМІ; неконституційне управління інформаційним простором органів державної влади є основними передумовами об­меження конституційних прав громадян на свободу думки і слова, на вільне вираження поглядів і переконань та застосування в системі українських засобів масової інформації прямої та опосередкованої цензури, хоч це беззастережно заборонено Конституцією України та інформаційним законодавством.

Верховна Рада України вказала на недопущення практики поза- судового закриття засобів масової інформації та припинення мов­лення телерадіоорганізацій, застосування заходів впливу на ЗМІ шляхом перешкоджання їхній діяльності, зокрема, у процесі видання та розповсюдження друкованих видань, на забезпечення рівності прав і можливостей для створення і функціонування засобів масової інформації усіх форм власності, забезпечення ефективних антимо- нопольних норм діяльності всіх суб'єктів інформаційного ринку. Бу­ло запропоновано дати законодавче визначення поняття "політична цензура" та передбачити відповідальність за застосування цензури до ЗМІ та журналістів з боку службових осіб органів державної та місцевої влади; запровадити у вітчизняне законодавство загальноєв­ропейські принципи журналістської діяльності, а також передбачити дотримання нормативних документів, професійних і етичних норм, прав власників і керівників ЗМІ, журналістів і творчих працівників через обов'язкове укладання трудових угод.

Наголошено також на необхідності вдосконалення законодавства про захист честі й гідності з метою недопущення використання су­дових позовів щодо засобів масової інформації та журналістів за їх­ню професійну діяльність; встановлення додаткових гарантій реалі­зації трудових прав працівників ЗМІ, зокрема, в частині регулюван­ня договірних відносин між власником (органом) і працівником, по­рядку звільнення останнього тощо.

Крім цих питань, Верховній Раді України було запропоновано розглянути проект Концепції роздержавлення засобів масової ін­формації України; створити законодавчі передумови для забезпе­чення економічної незалежності засобів масової інформації, зокре­ма, шляхом скасування необґрунтованих обмежень на здійснення рекламної діяльності; переглянути механізм та порядок надання державної підтримки ЗМІ з метою забезпечення рівних умов діяль­ності засобів масової інформації різних форм власності; перегляну­ти правила акредитації представників ЗМІ при органах державної влади шляхом запровадження повідомлювального принципу акре­дитації; внести зміни до законодавства з метою усунення подвійно­го ліцензування телерадіоорганізацій шляхом скасування вимоги отримання ліцензії на використання радіочастотного ресурсу; вдо­сконалення механізмів регулювання ліцензійних процедур, вихо­дячи з принципів прозорості та об'єктивності прийняття рішень. Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інфо­рмації спільно з представниками державних органів влади, науко­вих установ, громадських організацій та міжнародних експертів вивчити доцільність та можливі форми запровадження в Україні інституту парламентського уповноваженого зі свободи слова.

Реалізація цих рішень Верховної Ради України, розв'язання влад­ними структурами основних питань, пов'язаних з правовими аспекта­ми функціонування вітчизняних ЗМІ, утвердженням свободи слова, соціальним захистом журналістів, дасть можливість засобам масової інформації сформуватися в державі як "четвертій владі", розвиватися й утверджуватися на засадах демократії, гласності та плюралізму.

Розвиток цих чинників дуже важливий для реального забезпе­чення в нашій державі свободи слова, спрацювання правових меха­нізмів щодо її втілення.

Свобода преси, що трансформувалася з розвитком нових засобів комунікації в свободу масової інформації, цілком справедливо вва­жається головним принципом функціонування преси, радіо та теле­бачення в правовій державі. Вона є обов'язковим елементом режиму демократії та необхідною умовою забезпечення для індивідів та їх об'єднань політичного плюралізму та культурної багатоманітності.

Нові інформаційні технології з їх комунікацією без кордонів розширюють межі свободи слова. "Транснаціоналізація великих ме- діа-компаній ускладнює проблеми деяких режимів, які намагаються приховати від свого населення "протилежні точки зору", змішуючи різні культурні, політичні та журналістські моделі. Хоча в багатьох країнах новим медіа і вдалося відіграти роль опонента офіційної лі­нії, процес глобалізації не завжди приводив до утвердження універ­сальних цінностей (права людини, свобода слова, терпимість), на що так сподівалися їх найпалкіші прихильники. В деяких випадках це "медіа-втручання" викликало навіть різку реакцію з боку авторитар­них або захищаючих свою ідентичність країн" [1, 39].

Тоталітаризм логічно суперечить свободі вибору та свободі преси як її частковому випадку, оскільки заснований на дихотомії "свій- чужий" і не допускає існування інших думок, які відхиляються від генеральної лінії. Таке збіднення інформаційного середовища неми­нуче призводить до стагнації соціального організму, який в кінцево­му підсумку виявляється неконкурентоспроможним у глобальному геополітичному змаганні. У цьому сенсі свобода масової інформації дуже тісно пов'язана як з інформаційною безпекою, так і з націона­льною безпекою в цілому.

Свобода преси є не антиподом, а однією з найважливіших гарантій інформаційної безпеки, оскільки, по-перше, вона забезпечує доступ громадян до повної, всебічної та достовірної інформації, по-друге, захищає суспільну та індивідуальну свідомість від впливу пропаганди та інших форм маніпулювання, по-третє, стимулює накопичення, оновлення та передачу інформації всередині соціальної системи. І в цьому сенсі інформаційна безпека повинна розглядатися як сполучна ланка між політикою гарантування національної безпеки та політи­кою розвитку інформаційної інфраструктури вільного суспільства.

На сучасному етапі розвитку демократичних відносин спостері­гається величезна кількість визначень свободи преси, що накопичи­лися за останні три століття, проте елемент самостійності, незалеж­ності преси проглядається майже в будь-якій концепції, з яких би позицій вона не викладалась. Відповідно до ліберальної доктрини, що спирається на філософію природного права, преса насамперед не повинна бути залежною від держави. Так, Дж. Мільтон зазначав: "Дайте мені свободу знати, свободу виражати свої думки, а найголо­вніше - свободу судити за своєю совістю... І нехай всі вітри розно­сять безперешкодно всілякі вчення по землі: якщо істина вийшла на боротьбу, було б несправедливо шляхом цензури та заборон ставити перешкоди її силі" [8, 46-47]. Крім громадської думки, немає іншого судді, який би міг "провести демаркаційну лінію, що відокремлює помилку від істини" [18, 8]. У концепції Дж.-Ст. Мілля не лише держава, а й громадська думка не повинна мати влади над пресою: "недостатньо лише одного захисту проти тиранії влад: необхідний захист проти тиранії панівних думок" [7, 15].

Значну роль у ліберальній теорії, особливо в її американському варіанті, відіграла теза щодо приватнопідприємницького характеру свободи преси. Вільяму Пітеру Гамільтону з "Wall Street Journal" належить такий виклад доктрини: "Газета є приватним підприємст­вом, яке нічого не зобов'язане публіці, а публіка не надає газеті жодних особливих прав. Газета, таким чином, не переймається жо­дними громадськими інтересами. Вона, безумовно, є власністю го­сподаря, який продає вироблений товар на свій власний страх і ризик" [19, 112].

На зміну ліберальній теорії преси прийшла доктрина соціальної відповідальності. У програмній заяві, з якою виступили акціонери приватної міської газети "Parc Region Echo" в Олександрії (штат Міннесота, США), зокрема, зазначалося: "Необхідно визнати, що справді чудова газета повинна бути чимось більш значущим ніж пе­рсональна або загальна совість тих, хто її редагує, у тому сенсі, що її слова належать комусь більш мудрому, розсудливому, справедливо­му, чесному, щирому на відміну від тих морально скалічених людей, завданням яких є написання тих слів... Насправді чудова газета по­винна залишатися вільною від сильців будь-яких особливих групо­вих інтересів" [19, 128].

Радянська доктрина розглядала питання щодо свободи преси ви­ключно з "класових позицій". Так, стаття 50 Конституції СРСР 1977 ро­ку демагогічно гарантувала свободу преси, поряд зі свободою слова, зборів, мітингів, вуличних демонстрацій , "відповідно до інтересів народу і з метою зміцнення і розвитку соціалістичного ладу". Оскі­льки призначення цієї декларації обмежувалося потребами пропага­ндистського ритуалу, її юридичний зміст не визначався. Зовсім не конкретизувалися й конституційні гарантії свободи преси, серед яких називалися "широке поширення інформації і можливість вико­ристання преси, телебачення і радіо". Зрозуміло, викладені таким чином гарантії ніякого правового змісту не мали. Проте в криміна­льному законодавстві завжди існували норми, які за бажанням мож­на було застосувати як "захисні заходи" проти використання задек­ларованої "свободи" в якихось інших інтересах та цілях, ніж це було дозволено Основним Законом.

Відповідальність преси, по-перше, є її функцією, що пов'язано з принципом, який "полягає в заохоченні й підтримці формування "громадськості", яка є найбільш суттєвим аспектом громадської сфе­ри" [15, 45]. Якщо засіб масової інформації не є незалежним, підвлад­ний державі або приватному інтересу, то ні про яку відповідальність цього ЗМІ не може бути й мови, оскільки йому не забезпечена свобо­да самовизначення - необхідна умова будь-якої відповідальності.

Залежні, підвладні ЗМІ не створюють простору для становлення та виявлення громадської думки, вони є лише інструментом її фаль­сифікації, а отже, підриву конституційного ладу, який передбачає, що необхідно правити відповідно до громадської думки, що не мож­на правити проти думки, яка склалася в суспільстві [13, 679]. При­чому чим вище ступінь залежності засобу масової інформації, тим серйозніша потреба суспільства в прозорості механізмів цієї залеж­ності й тим більш значною повинна бути відповідальність тих, хто зовні маніпулює редакційною політикою.

По-друге, категорія відповідальності преси є достатньо складною системою стосунків між ЗМІ та суспільством, аудиторією та профе­сійною спільнотою. У цій площині необхідно розрізняти відповіда­льність засобу масової інформації:

1. перед суспільством - вона реалізується в межах існуючих за­конів, які покликані захищати інтереси особистості, громадянського суспільства і держави в інформаційній сфері;

2. перед своєю аудиторією - тут відбувається трансформація громадян від "громадськості" до "аудиторії", яка не є пасивним спо­живачем продукції ЗМІ, а учасником формування редакційної полі­тики за допомогою ринкових механізмів попиту та пропонування інформації, думок і реклами;

3. перед професійною спілкою - щодо дотримання загальних правил поведінки та професійної етики.

Відповідно до вищезазначених чинників свободи преси, можна констатувати, що свобода засобів масової інформації є основним принципом правового регулювання організації та діяльності ЗМІ, який передбачає відсутність обмежень щодо:

1. пошуку, одержання, виробництва і поширення масової інфор­мації;

2. заснування засобів масової інформації, володіння, використо­вування та розпорядження ними;

3. виготовлення, придбання, зберігання та експлуатації технічних засобів й обладнання, сировини та матеріалів для виробництва й розповсюдження продукції ЗМІ, за винятком обмежень, необхідних у демократичному суспільстві та встановлених чинним законодавст­вом держави.

Поняття свободи масової інформації взаємозв'язано з категорією плюралізму ЗМІ, який ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності та гарантується Конституцією України.

Інформаційний плюралізм передбачає, з одного боку, безліч не­залежних і автономних засобів інформації, які мають доступ до до­статньої кількості різноманітних джерел інформації, засобів вироб­ництва та розповсюдження продукції ЗМІ, а з іншого - відображен­ня ними розмаїття політичних, соціальних, релігійних та культурних поглядів за умов дотримання редакційної незалежності та поваги тих правил саморегуляції, які можуть бути самостійно напрацьовані працівниками ЗМІ.

Конституція України 1996 року закріпила у своїх положеннях свободу слова та доступ до інформації. Зокрема, про це йдеться в статтях 15, 28, 29, 32, 34, 41, 54. Так, у статті 34 Основного Закону наголошується, що кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати ін­формацію усно, письмово або в інший спосіб.

Такого плану застереження, з огляду на демократичні ідеали та цінності й повагу до них, є прийнятними і притаманними як нормам міжнародних угод у царині людських прав, так і нормам європейсь­кого права, оскільки здійснення цього права пов'язане з виконанням певних обов'язків та відповідальністю. Щодо цього можна посила- тися на деяку практику європейських судів у справах, пов'язаних з даними обмеженнями.

Так, Федеральний Конституційний суд Німеччини підтвердив, що журналісти не повинні переслідуватися за публікацію секретної ін­формації, зібраної з різних джерел, навіть якщо в сукупності склада­ється картина, що може загрожувати національній безпеці. Йдеться про публікацію у "Дер Шпігель", яка, беручи під сумнів ефектив­ність оборонних військових сил Німеччини і НАТО, спиралася на інформацію, частина якої була оголошена урядом Німеччини секре­тною. Конституційний суд пояснив, що підозри стосовно злочинної діяльності не обґрунтовані, оскільки збирання фрагментів інформа­ції, її впорядкування та надання висновків є важливою функцією демократичної преси.

Варто констатувати, що такі рішення можуть прийматися в краї­нах, де суди справді мають незалежне становище.

Інший приклад. Верховний суд Ізраїлю постановив, що рішення головного військового цензора піддати цензурі статтю в газеті, де критикувався директор розвідувальної служби Ізраїлю, порушує право журналіста на свободу слова, вираження поглядів і право на інформацію. Суд визнав необхідність "досягнення рівноваги" між цінностями державної безпеки та іншими цінностями - свободи по­літичних рухів, свободи слова та людської гідності. Хоча тривале існування демократії залежить від безпеки держави, суд прийняв рішення, що обмеження свободи вираження поглядів може бути ви­правданим лише за умов надзвичайних обставин, які можуть спри­чинити серйозну і невідворотну загрозу громадському порядку.

Подібні висновки та відповідні рішення також є і в практиці Єв­ропейського суду.

Щодо вітчизняного досвіду, то додаткові обмеження права на свободу слова містяться і в Законі України "Про правовий режим надзвичайного стану". Зокрема, у статті 18, присвяченій додатковим заходам правового режиму надзвичайного стану в зв'язку з масови­ми порушеннями громадського порядку, йдеться про заборону виго­товлення і розповсюдження інформаційних матеріалів, що можуть дестабілізувати обстановку, про особливі правила користування зв'язком та передачі інформації через комп'ютерні мережі.

Ще одна з гарантій свободи слова і вільного вираження поглядів міститься в статті 54 Конституції України. У ній, зокрема, зазначено, що громадянам гарантується свобода літературної, художньої, нау­кової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуаль­ної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поши­рювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом.

Важливим складовим чинником поняття "свобода слова" є право на інформацію, режим доступу до інформації. Ці категорії, зокрема, зафіксовані в Законі України "Про інформацію". Режим доступу до інформації - це передбачений правовими нормами порядок одержан­ня, використання, поширення та зберігання інформації. За режимом доступу інформація буває: 1) відкритою; 2) з обмеженим доступом.

Обмеження доступу до відкритої інформації заборонено законом. Необґрунтована відмова у наданні інформації та необґрунтоване віднесення її окремих видів до категорії відомостей з обмеженим доступом законом визнається як порушення, і винні в цьому особи можуть притягатися до відповідальності.

Конституцією України заборонено засекречення інформації про стан довкілля, якість харчових продуктів, предметів побуту. Право на поширення такої інформації гарантоване. Це зумовлено правом кожного на безпечне для життя і здоров'я довкілля та відшкодування завданої цим порушенням шкоди.

Дуже часто на практиці з'ясовується, що ЗМІ ототожнюють "стан довкілля", "якість продуктів" з інформацією про конкретних фізич­них та юридичних осіб, що забруднюють довкілля або причетні до виготовлення чи реалізації неякісних продуктів харчування. З пра­вової точки зору такі речі важливо розрізняти, оскільки названі осо­би можуть звернутися до суду. Щоб не програти такі справи, ЗМІ повинні мати як конкретні докази причетності цих осіб до справи, так і докази, наприклад, про неналежну якість продуктів - акти, що свідчать про це, довідки, сертифікати тощо.

Переважним правом на отримання відкритої інформації користу­ються громадяни, яким така інформація необхідна для виконання своїх професійних обов'язків. Безперечно, йдеться насамперед про журналістів. Доступ до відкритої інформації забезпечується шляхом:

1. систематичної публікації її в офіційних друкованих виданнях (бюлетенях, збірниках);

2. поширення її засобами масової інформації;

3. безпосереднього її надання зацікавленим громадянам і держа­вним органам, юридичним особам.

Журналістам чинним вітчизняним законодавством гарантовано вільний доступ до статистичних даних, архівних, бібліотечних і му­зейних фондів, за деякими обмеженнями, зумовленими специфікою цінностей та особливими умовами їх зберігання.

На підтримку та розвиток свободи слова і доступу ЗМІ до інфо­рмації був спрямований також Указ Президента України "Про до­даткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів масової інформації, дальшого утвердження свободи слова в Україні", при­йнятий в 2000 році.

Зокрема, у документі наголошено на необхідності безумовного забезпечення конституційних гарантій на свободу слова в Україні, вільне вираження своїх поглядів і переконань, створення належних умов для незалежної творчої діяльності засобів масової інформації. Так, Міністерству внутрішніх справ України, Службі безпеки Украї­ни, Державній податковій адміністрації України, іншим правоохо­ронним органам разом з всеукраїнськими громадськими організація­ми журналістів було запропоновано опрацювати порядок висвітлення подій, які викликають значний суспільний інтерес, доступу журналіс­тів до відповідної інформації, крім випадків, коли її розголошення може зашкодити оперативним заходам, розслідуванню чи дізнанню, порушити право людини на справедливий та об'єктивний судовий розгляд її справи, створити загрозу життю або здоров'ю будь-якої особи, та інших випадків, передбачених законом [14, 40-41].

Щодо інформації з обмеженим доступом, то вона за своїм право­вим режимом поділяється на конфіденційну і таємну.

Конфіденційна інформація - це відомості, які перебувають у во­лодінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юри­дичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передба­чених ними умов.

До такої інформації належать: інформація професійна, ділового, виробничого, комерційного чи іншого характеру, яку фізичні чи юридичні особи отримали або створили на власні кошти, якою во­лодіють і самостійно визначають режим доступу до неї.

Це правило становить основу права журналіста на збереження та­ємниці свого автора і джерел інформації та його обов'язку задоволь­няти прохання осіб, які надають інформацію щодо їх авторства або збереження таємниці авторства.

Таємною є інформація, що містить відомості, які становлять дер­жавну чи іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, державі, суспільству.

Критерії зарахування інформації до таємної, порядок її обігу та захисту регулюються Законом України "Про державну таємницю".

Як уже зазначалося, вітчизняне законодавство забороняє викори­стання ЗМІ для розголошення відомостей, які становлять державну таємницю. Якщо друкований орган, наприклад, свідомо ігнорує цю заборону - це означає виникнення судових справ за позовами з різ­них підстав, аж до припинення випуску видання в судовому порядку згідно зі статтею 3 "Неприпустимість зловживання свободою діяль­ності друкованих засобів масової інформації" та статтею 18 "Припи­нення випуску друкованого засобу масової інформації" Закону Укра­їни "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні".

За розголошення конфіденційної інформації всупереч волі її влас­ників чи в інших, ніж визначено ними умовах автор і ЗМІ можуть бу­ти притягнутими до цивільно-правової відповідальності з обов'язком компенсувати заподіяну таким поширенням матеріальну і пов'язану з цим моральну шкоду на підставі положень Закону України "Про ін­формацію", Кримінального та Цивільного кодексів. Неодмінно слід знати, що така відповідальність настає навіть за умови, коли інформа­ція достовірна. Якщо ж при поширенні конфіденційну інформацію було перекручено чи викладено неправдиво, то доведеться відповіда­ти додатково ще й за поширення недостовірної інформації.

Ці положення, зокрема, знайшли своє відображення в статті 182 " Порушення недоторканності приватного життя" чинного Криміна­льного кодексу України, який набув сили з вересня 2001 року. Так, у статті зазначається, що незаконне збирання, зберігання, використан- ня конфіденційної інформації про особу без її згоди або поширення цієї інформації у публічному виступі, у творі чи в засобах масової інформації карається штрафом до 50 неоподаткованих мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років [12, 280].

У статті 32 Конституції України забороняється втручання в осо­бисте і сімейне життя громадянина, а також збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди.

Стаття 182 Кримінального кодексу визначає приватне життя гро­мадянина об'єктом кримінально-правової охорони і передбачає від­повідальність за незаконне збирання будь-яким способом, зберіган­ня, використання або поширення конфіденційної інформації про особу в публічних виступах, у творі чи в засобах масової інформації.

Діяння, передбачене статтею 182 Кримінального кодексу, вчиню­ється умисно, оскільки винна особа збирає, зберігає, використовує чи поширює конфіденційну інформацію про певну особу з конкрет­ною метою, а саме: певним чином використати таку інформацію.

Важливе значення для подальшого розвитку свободи слова в Україні, права на інформацію мають також і міжнародно-правові норми. Безпосередня їх імплементація закріплена в статті 9 Консти­туції України. Зокрема, йдеться про те, що чинні міжнародні дого­вори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Таким чином закріп­люється не лише алгоритм розв'язання можливих колізій, а й встанов­люється пряма дія загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, а також міжнародних договорів на території України.

Відповідно до свободи масової інформації ці конституційні норми означають насамперед безпосередню дію в Україні стат­ті 19 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, а також статті 10 Європейської конвенції про захист прав і основ­них свобод людини.

З положень статті 10 Конвенції можна зробити кілька важливих висновків. Передусім слід зазначити, що свобода масової інформації виступає тут у формі свободи вираження думок, і ця свобода в зага- льному плані є правилом, а втручання держави в її реалізацію - ви­нятком. Причому можливість втручання не означає необхідність втручання. Якщо демократичне суспільство не відчуває потреби в обмеженні тих або інших форм свободи вираження думок, то держа­ва не зобов'язана що-небудь здійснювати в цьому напрямі.

Для правомірного втручання держави у сферу свободи вираження думок, по-перше, повинна бути законодавча база. По-друге, основою для втручання можуть бути лише ті підстави, які перелічені в пунк­ті 2 статті 10. Зокрема, йдеться про обмеження свободи вираження думок, що може бути предметом таких формальностей, умов, обме­жень або покарання, які встановлені законом і є необхідними в де­мократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, терито­ріальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров'я і моралі, для захи­сту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання автори­тету і неупередженості правосуддя.

По-третє, - і це найголовніше - втручання повинне бути відпові­дним до потреб саме демократичного, а не авторитарного чи тоталі­тарного суспільства.

Слід зазначити, що текст статті 10 Європейської конвенції значно скромніше визначає межі свободи масової інформації, ніж Закон України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", який, наприклад, не містить обмежень, які виходять із забезпечення авторитету та неупередженості правосуддя. Проте на рівні правоза- стосовуваної практики Ради Європи свобода масової інформації за­хищена на більш високому рівні. В Україні, навпаки, практика засто­сування закону про пресу має переважно обмежувальний характер.

Оскільки критерії, які містяться в статті 10 Конвенції, достатньо розмиті, рішення зі спорів щодо застосування цієї норми склалися в доволі значну, але неоднозначну практику Європейського суду з прав людини. Варто зазначити, що прецеденти, які трапляються в практиці Євросуду з прав людини, мають безпосереднє відношення до діяльності українських органів правосуддя. У Законі України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод лю­дини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до

Конвенції" від 17 липня 1997 року міститься заява щодо визнання обов'язковими для України як юрисдикції Європейського суду з прав людини, так і рішень цього суду, а також заява щодо права українських громадян на звернення в цей суд за захистом своїх по­рушених прав протягом шести місяців після того, як вичерпані вну­трішньодержавні засоби захисту цих прав [14, 42].

Серед рішень Ради Європи, що стосуються конкретного втілен­ня свободи масової інформації, можна також назвати рекомендації Комітету міністрів № Я (94) 13 "Про заходи щодо забезпечення прозорості засобів масової інформації" (1997) і № Я (99) 1 "Про заходи щодо стимулювання плюралізму в засобах масової інфор­мації" (1998).

Принципово важливі норми, які визначають соціальну роль сво­боди масової інформації, основні функції ЗМІ та журналістів у су­часному демократичному суспільстві, закріплені в Резолюції "Жур­налістські свободи і права людини", прийнятій 4-ю Європейською конференцією міністрів щодо політики в галузі засобів масової ін­формації (Прага, 7-8 грудня 1994 р.). У документі визначено прин­ципи, які в цілому можуть розглядатися як система взаємодетермі- нованих тез, що формулюють доктрину свободи масової інформації в сучасній Європі.

Нарешті, слід узяти до уваги кілька декларацій про сприяння роз­витку незалежної та плюралістичної преси, які були прийняті на ре­гіональних семінарах ЮНЕСКО у Віндхуці (Намібія, 1991), Алмати (Казахстан, 1992), Сантьяго-де-Чилі (1994), Сані (Ємен, 1996) та Софії (Болгарія, 1997). Згадувані декларації містять конкретні нор­ми, які в цілому становлять комплексний план дій щодо зміцнення свободи преси у відповідному реґіоні планети.

Крім внутрішньозаконодавчого втілення норм свободи ЗМІ, її міжнародного закріплення, для забезпечення свободи масової інфо­рмації принципово важливо, щоб законність актів державної адміні­страції була у сфері контролю незалежних судів. Закон про пресу був одним із перших нормативних актів епохи кардинальної реконс­трукції вітчизняної правової системи, в якому саме суд став кінце­вою ланкою практично всіх юридичних алгоритмів, що тут викорис­товуються. Так, про це йдеться, зокрема, у статті 18 "Припинення випуску друкованого засобу масової інформації", статті 19 "Порядок оскарження відмови в державній реєстрації друкованого засобу ма­сової інформації або рішення про припинення його випуску", стат­ті 37 "Спростування інформації" Закону України "Про друковані за­соби масової інформації (пресу) в Україні"; статті 16 "Відмова у ви­дачі (продовженні) ліцензії", статті 25 "Дозвіл на право використан­ня програм чи передач інших телерадіоорганізацій", статті 42 "Не­допустимість перекручення інформації", статті 43 "Право на відпо­відь, спростування чи власне тлумачення обставин справи", статті 47 "Відшкодування моральних збитків" Закону України "Про телеба­чення та радіомовлення" та ін.

До того ж справи, пов'язані з функціонуванням ЗМІ, можуть розглядати не лише суди загальної юрисдикції, а й Конституційний Суд України, якщо, певна річ, спір стосується його юрисдикції. Серед справ Конституційного Суду України, які стосуються діяль­ності ЗМІ, можна зазначити рішення Конституційного Суду Украї­ни у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положення статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови) від 14 грудня 1999 року та рішення Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлума­чення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України "Про інформацію" та статті 12 Закону України "Про прокуратуру" (справа К. Устименка) від 30 жовтня 1997 року.

Проте в сучасних умовах у діяльності засобів масової інформації, попри норми вітчизняного та міжнародного законодавства, існують певні проблеми, пов'язані з реальним втіленням свободи журналіст­ської діяльності та правом на інформацію. Ці питання обговорювали народні депутати та представники ЗМІ 4 грудня 2002 року під час парламентських слухань "Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні".

Зокрема, зазначалося, що в Україні склалася загрозлива ситуація у справі забезпечення основних прав та свобод людини й громадя­нина на отримання повної, неупередженої інформації та забезпе- чення права журналіста на вільне, без зовнішнього тиску виконан­ня професійних обов'язків, що зумовлено запровадженням полі­тичної цензури. Засоби масової інформації втрачають належні їм у демократичному суспільстві функції посередника між владою та суспільством, перетворюються на знаряддя політичного впливу та маніпулювання.

Зважаючи на висновки та пропозиції учасників парламентських слухань "Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова і цензура в Україні", Верховна Рада України вжила певних за­ходів щодо зміцнення та реального утвердження свободи слова в державі. Серед них, зокрема, прийняття Закону України "Про вне­сення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпе­чення та безперешкодної реалізації прав людини на свободу слова", розгляд проекту Закону України "Про створення системи Суспільно­го телебачення і радіомовлення України" та проекту Концепції роз­державлення засобів масової інформації в Україні, вивчення доціль­ності та можливих форм запровадження в Україні інституту парла­ментського уповноваженого зі свободи слова та ін.

Розв'язання цих питань дасть змогу уникнути таких виявів полі­тичної цензури в Україні, як позасудове закриття ЗМІ та припинення мовлення телерадіоорганізацій, застосування заходів впливу на ЗМІ шляхом перешкоджання їхній діяльності та ін.; сприятиме забезпе­ченню рівності прав і можливостей для створення і функціонування ЗМІ всіх форм власності, запровадженню ефективних антимонопо- льних норм діяльності всіх суб'єктів інформаційного ринку.

Комплекс прав і свобод журналіста в українському інформацій­ному законодавстві в цілому відповідає положенням Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права, Міжнародного пакту про громадянські й політичні права та Факультативного про­токолу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні пра­ва, які ратифіковані Україною. Певною мірою цей комплекс узго­джується і з Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини та Протоколами № 2, 3, 8 і 11 до цієї Конвенції, підписаними від імені України. Це дає підстави для висновку, що в Україні перебудовується вся правова система: права і свободи лю­дини і громадянина визнані неодмінними засадами нового консти­туційного ладу. Більше того, держава відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3 Основного Закону), а можливість обме­ження конституційних прав і свобод обумовлена як за обсягом, так і за часом лише випадками воєнного або надзвичайного стану (стаття 64 Основного Закону).

Права і свободи людини, на які держава не може зазіхати, забез­печують кожній особі можливість бути самостійним суб'єктом сус­пільного життя. Держава не тільки не повинна втручатися у викори­стання людиною цих прав і свобод, а й зобов'язана забезпечити їх реалізацію і захист. Більше того, Конституція визнає права і свободи інших людей від посягань, у тому числі від посягань представників влади і посадових осіб.

Стаття 34 Конституції України гарантує кожному громадянину право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх погля­дів і переконань, на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації. У статті 15 Основного Закону України за­значено, що цензура заборонена. Цензура, як контроль за ідеологі­чним змістом передач, забороняється і статтею 6 Закону України "Про телебачення і радіомовлення". А стаття 2 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" забо­роняє створення та фінансування державних органів, установ, ор­ганізацій або посад для цензури масової інформації. Згідно з цим документом не допускається вимога попереднього погодження по­відомлень і матеріалів, за винятком інтерв'ю.

Важливі рішення в цьому напрямі були прийняті також і в Зако­ні України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів Укра­їни з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права лю­дини на свободу слова". Зокрема, стаття 45 Закону України "Про інформацію", відповідно до цього документа, була доповнена зміс­том про заборону цензури та втручання в професійну діяльність журналістів і засобів масової інформації з боку органів державної влади або органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб. Так, у статті наголошено, що цензура як вимога, спрямована до за­собу масової інформації, журналіста, головного редактора, органі­зації, що здійснює випуск засобу масової інформації, його заснов­ника (співзасновника), видавця, розповсюджувача, попередньо уз­годжувати інформацію, що поширюється (крім випадків, коли така вимога йде від автора цієї інформації чи іншого суб'єкта авторсь­кого права та/або суміжних прав на неї), та/або як накладання за­борони (крім випадків, коли така заборона накладається судом) чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню або поши­ренню інформації з боку органів державної влади, органів місцево­го самоврядування, їх посадових осіб, заборонена.

Крім того, в Законі також зазначено, що забороняються втручан­ня у формах, не передбачених законодавством України або догово­ром, укладеним між засновниками (співзасновниками) і редакцією засобу масової інформації, у професійну діяльність журналістів, ко­нтроль за змістом поширюваної інформації з боку засновників (спі- взасновників) засобів масової інформації, органів державної влади або органів місцевого самоврядування, посадових осіб цих органів, зокрема з метою поширення або непоширення певної інформації, замовчування соціально значущої інформації, накладання заборони на показ окремих осіб або поширення інформації про них, заборони критикувати органи державної влади чи органи місцевого самовря­дування або їх посадових осіб.

Забороняється, відповідно до змісту цієї статті, створення будь- яких органів державної влади, установ, введення посад, на які по­кладаються повноваження щодо здійснення контролю за змістом інформації, що поширюється засобами масової інформації.

Умисне перешкоджання законній професійній діяльності журна­лістів та/або переслідування журналістів за виконання професійних обов'язків, за критику, здійснювані посадовою особою або групою осіб за попередньою змовою, тягне за собою кримінальну відповіда­льність відповідно до статті 171 Кримінального кодексу України.

Повноваження органів державної влади з питань діяльності засо­бів масової інформації визнаються виключно Конституцією та зако­нами України.

Положення цих законодавчих актів України відповідають стат­тям 18, 19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, де зазначено, що кожна людина має право на свободу думки, на без­перешкодне дотримання та вільне вираження своїх поглядів. Остан­нє включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку ін­формацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження.

Кожна людина має право на свободу виявлення своїх поглядів (пункт 1 статті 10 Європейської конвенції). Це право включає сво­боду дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інфо­рмацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів.

Таким чином, в Україні за роки незалежності було створено значну за обсягом нормативну базу, яка покликана гарантувати свободу слова.

Проте, як було вже зазначено, ігнорування заборони цензури в нашій державі за останні роки набуло масштабного характеру. Втручання у роботу ЗМІ, аж до припинення їхньої діяльності, стало важливим елементом функціонування органів виконавчої влади. Окремим видом цензурування є кадрова політика в інформаційній сфері. Монополія одного політичного центру на призначення й зві­льнення є сприятливим середовищем для впливу на діяльність ЗМІ та контроль за ними.

Згідно з Конституцією та законами про пресу, до органів, що ре­гулюють відносини в інформаційній сфері, належать:

1. Верховна Рада України, яка у своїй структурі має профільний Комітет з питань свободи слова та інформації;

2. Державний комітет з питань телебачення і радіомовлення, Го­лова якого призначається на посаду Президентом України за згодою Верховної Ради;

3. Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, склад якої призначається Президентом України та Верховною Радою.

Проте у липні 2002 року в структурі Адміністрації Президента України з'явилося Головне управління інформаційної політики. Дія­льність Адміністрації Президента у сфері інформації є більш суттє­вою за реальний вплив усіх органів, що мають регулювати відноси­ни в інформаційному просторі відповідно до законодавства України.

Основною функцією цього органу стало управління інфор­маційною сферою України, яке здійснюється поза межами право­вого поля.

Основним методом такого управління було цензурування інфор­маційних та інших програм телебачення і радіо, статей у друкованих

ЗМІ з метою маніпулювання громадською думкою, позбавлення громадян їх права на інформацію.

Фактично йдеться про те, що в Україні за останні роки для керів­ництва функціонуванням ЗМІ була створена альтернативна легаль­но-конституційна система правил та норм, якої додержувалися по­садові особи різних рангів.

Медіабізнес, як і будь-який інший бізнес в Україні, вимагає від його керівників особливої лояльності до влади. Це стосується по­вною мірою й іноземних інвесторів, яким доводиться працювати за нелегких умов українського ринку.

Володіти загальнонаціональними ЗМІ, зокрема телекомпаніями, в Україні мають змогу лише бізнес-угруповання, наближені до держа­вної влади. За таких обставин найважливішою умовою діяльності засобів масової інформації є лояльність до влади, Президента, що на практиці означало виконання прямих вказівок щодо змісту інформа­ційних матеріалів.

Залежність ЗМІ виявлялася у фактично монопольному контролі інформаційного простору нашої держави з боку фінансово- політичних груп. Під контролем олігархічних угруповань продов­жують перебувати загальнонаціональні телеканали, значна частина реґіональних телекомпаній та радіостанцій, друковані ЗМІ.

Тож інформаційний бізнес у нашій державі являє собою цілесп­рямовані інвестиції з метою отримання політичних дивідендів. Кон­троль за провідними телеканалами, багатотиражними газетами, ін­шими періодичними виданнями здійснюється фінансово-політич­ними групами для реалізації власних інтересів. Відповідно до такої практики найважливішою функцією ЗМІ в Україні стало здобуття їхніми власниками додаткового політичного капіталу. Фактично віт­чизняна преса виконувала роль засобу пропаганди діяльності орга­нів державної чи місцевої влади або певного фінансово-політичного угруповання. За таких умов всі функції ЗМІ, а особливо інформацій­на, були нівельовані.

Відповідно до цього основним засобом обмеження свободи слова в Україні стала пряма політична цензура - керівні вказівки щодо змісту матеріалів ЗМІ, тиск у різноманітних протизаконних формах на журналістів та окремі редакційні колективи, які намагалися об'єк­тивно висвітлювати життя країни.

У таких спеціальних, регулярно розповсюджуваних матеріалах інструктивного характеру, так званих "темниках", містилися реко­мендації чи прямі вказівки стосовно змісту інформаційних програм. У цих "темниках" були відповідні рекомендації щодо використання різних методів маніпуляції та дезінформації аудиторії. Серед таких методів, наприклад, рекомендувалося: 1) замовчування певних фак­тів чи подій, незбалансоване подання інформації щодо окремих по­літичних сил та їх представників; 2) домінування у поданій інфор­мації оцінних суджень над фактами; 3) подання фактів окремо від їх загального контексту.

Крім того, однією з форм здійснення політичної цензури через систему влади стало регулярне надсилання до місцевих керівників державних адміністрацій листів з вимогою аналізу змісту критичних зауважень у ЗМІ та відповідних висновків за результатами моніто­рингу місцевих ЗМІ, проведеного Адміністрацією Президента. У цих моніторингах відстежувалася кількість критичних матеріалів у регіональних ЗМІ щодо Президента, Адміністрації Президента, уря­ду, обласної державної адміністрації тощо. Вимоги Адміністрації Президента до місцевих державних адміністрацій зробити відповідні висновки можна розцінювати як стимулювання до здійснення ними прямої цензури щодо реґіональної преси.

Таку практику журналісти розцінили як обмеження професійної діяльності, а також примус до культивування самоцензури. Восени 2002 року кілька журналістів, які працювали у провідних ЗМІ ("Но­вий канал", УТ-1, СТБ, газета "Сегодня" та ін.) змушені були звіль­нитися з роботи у зв'язку з посиленням цензури та неможливістю здійснення професійної діяльності. У реґіонах ситуація була ще складнішою: журналісти тут більш залежні, оскільки пропозиції для них на ринку праці вкрай обмежені.

Таким чином, можна стверджувати, що тиск на ЗМІ став однією з найпоширеніших форм політичної цензури. Найактивнішим суб'єк­том здійснення такого тиску стала державна та місцева виконавча влада, податкова адміністрація, правоохоронні органи.

У своїй законній діяльності ЗМІ повсякчас стикалися з перешко­дами з боку посадових осіб центральних органів виконавчої влади, державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, органів внутрішніх справ, служби безпеки, податкової інспекції, пожежних та санітарних служб тощо. Залежність судової системи в Україні від виконавчої влади та її корумпованість і вразливість до незаконних методів тиску в багатьох випадках робили неефективними для ЗМІ звернення до судових органів у разі порушення прав журналістів та редакційних колективів.

Серйозною проблемою щодо функціонування засобів масової ін­формації стала також і надмірна зарегульованість бізнес-діяльності, створена для полегшення контролю влади за суб'єктами господарю­вання, зокрема ЗМІ.

В Україні фактично панує безкарність чиновників за незаконне обмеження прав ЗМІ. Жодного з державних службовців не було звільнено з роботи за створення перешкод у діяльності журналіс­тів, що свідчить про санкціонування владними структурами цих дій щодо функціонування окремих мас-медіа. Так, було зафіксовано численні випадки безпідставного (без вироку суду) вилучення чи затримки тиражів друкованих ЗМІ, здійснювалося незаконне ска­сування угод про оренду приміщень засобами масової інформації з метою позбавлення їх можливостей функціонування. До цього та­кож можна додати ще й такі факти, як численні випадки необґрун- тованої відмови в акредитації журналістам опозиційних до влади видань, ненадання ЗМІ відкритої інформації, у тому числі суспіль­но значущої. Ще один важливий чинник порушення свободи слова та діяльності ЗМІ - це тиск на пресу за допомогою судових позовів та створення нерівних умов конкуренції.

Як уже зазначалося, одним з найпоширеніших методів економі­чного тиску на ЗМІ стало подання позовів до суду на відшкодуван­ня завданої моральної шкоди чи шкоди діловій репутації на неви­правдано великі суми. Відомі факти, коли після задоволення низки позовів ЗМІ змушені були припинити свою діяльність через фінан­сову скруту. Прецедент був створений судовим процесом проти газети "Всеукраинские ведомости". Видання змушене було припи­нити свою діяльність після позову на необґрунтовано величезну суму. Слід зазначити, що такі методи боротьби із журналістами та медіа найчастіше застосовуються під час виборчої кампанії та відразу після неї.

Крім того, у межах українського інформаційного простору ство­рюються нерівні умови конкуренції за рахунок підтримки органами влади окремих засобів масової інформації. Це стосується пільгового оподаткування, державного фінансування та ін., що створює для окремих ЗМІ вигідні умови в конкурентній боротьбі, краще стано­вище політичних та фінансових груп і окремих осіб, що лобіюють інтереси цих видань. Всі ці недемократичні тенденції негативно по­значаються на нормальному цивілізованому розвиткові ринкової економіки та інформаційного простору України тощо.

Унеможливлює демократичний розвиток вітчизняних ЗМІ влад­ний контроль у державних та комунальних засобах масової інфор­мації. За станом на друге півріччя 2004 року в Україні було зареєс­тровано та перереєстровано 20903 періодичних видання, із яких 8859 становлять видання загальнодержавної, регіональної та закор­донної сфери розповсюдження, 12044 - місцевої сфери розповсю­дження. Незважаючи на те, що більшість вітчизняної друкованої продукції перебуває у приватній власності, важливу роль в інфор­маційному просторі держави відіграють державні та комунальні медіа. Зокрема, за згадуваний період в Україні було зареєстровано та перереєстровано 256 державних і 878 комунальних видань, із яких: на загальнодержавну, реґіональну (дві та більше областей) та закордонну сферу розповсюдження - 226 державних, 32 комуналь­них видань; на місцеву сферу розповсюдження - 30 державних, 846 комунальних періодичних видань.

Основними особливостями системи цих ЗМІ є такі характеристики:

1. цілковита підконтрольність органам державної та місцевої ви­конавчої влади;

2. відсутність громадського контролю за діяльністю цих ЗМІ;

3. слабка матеріально-технічна база;

4. низька конкурентоспроможність на інформаційному ринку, неготовність до самостійного функціонування.

Проте найголовніша особливість діяльності цих ЗМІ полягає в тому, що вони організаційно, фінансово та кадрово залежать від ор­ганів влади, які здійснюють необмежене цензурування їхньої діяль­ності. Йдеться про те, що держава залишила за собою контроль над значним сегментом інформаційного простору країни.

Державні ЗМІ мають значні можливості щодо охоплення аудито­рії, оскільки держава фактично є монополістом у наданні послуг дротового радіомовлення. А це - 9,6 мільйонів радіоточок, у тому числі 2,7 мільйонів (28 %) - у сільській місцевості. Державна НРКУ (УР-1) має показник аудиторії, наближений до 100 %.

Місцеві органи влади, орієнтуючись на центральну владу, також мають потребу в поширенні позитивних відомостей про себе. Вони виступають засновниками комунальних ЗМІ, які фактично викону­ють роль прес-служб місцевих органів влади.

За роботою журналістів державних та комунальних ЗМІ, крім прямого, здійснюється й опосередкований контроль засновниками. Їхня діяльність регламентується також спеціальними Законами України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", "Про порядок висвітлення діяль­ності органів державної влади та органів місцевого самоврядуван­ня в Україні засобами масової інформації", "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо встановлення відповіда­льності за порушення законодавства про друковані засоби масової інформації" та ін. Так, для журналістів, насамперед регіональних ЗМІ, важливою є норма Закону України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", яка визначає деякі пільги для журналістів, які працюють у державних ЗМІ. Зокрема, йдеться про пенсійне забезпечення на рівні держав­них службовців. Проте права на таке пенсійне забезпечення жур­наліст набуває лише після досягнення певного стажу роботи в сис­темі державних ЗМІ. Отже, звільнившись з роботи в державному ЗМІ, журналіст втрачає право на пільги.

Однак найсерйознішим виявом політичної цензури проти вітчиз­няних журналістів за останні роки стало фізичне насильство. Сього­дні в Україні зареєстровано випадки застосування проти працівників ЗМІ методів кримінального впливу, пов'язаних з їхньою професій­ною діяльністю. Найбільш поширеними засобами тиску на журналі­стів залишаються фізичне насильство та погрози з метою змусити припинити або обмежити журналістську діяльність. І це здійснюєть­ся, на жаль, за умов бездіяльності вітчизняної системи правового захисту. Так, за даними міжнародної журналістської організації "Ре­портери без кордонів", у 1998 році одного журналіста було вбито, ще на дев'ятьох були здійснені напади. У 1999 році було вбито трьох журналістів, ще семеро було травмовано. У 2000 році було вбито чотирьох журналістів, 28 травмовано. За 2001 рік двох журналістів було вбито і на 18 були скоєні напади. Вбиті журналісти у більшості випадків працювали над матеріалами, що містили обвинувачення на адресу правоохоронних органів або впливових політичних чи еко­номічних структур загальнонаціонального чи місцевого рівня.

Так, оцінюючи ситуацію зі свободою слова за 2003 рік, завідува­чка секції Європи "Репортери без кордонів" Сорія Блатманн у звіті зазначила, що ситуація в Україні залишається тривожною. Дедалі більше впливові мас-медіа контролюються або близькими до Прези­дента особами, або олігархічними структурами. І це є неабиякою проблемою, зважаючи на майбутні президентські вибори. Друга те­нденція, яку зазначили "Репортери без кордонів", - велика кількість журналістів, котрі стали жертвами нападів під час розслідування ними справ, пов'язаних з корупцією на реґіональному рівні. І, наре­шті, вбивці журналістів Г. Ґонґадзе та І. Александрова так і залиша­ються безкарними. Зокрема, в документі наголошено, що розсліду­вання більшості випадків загибелі журналістів так і не було завер­шено. Найрезонанснішими злочинами проти журналістів стали вбивства журналіста Георгія Ґонґадзе (вересень 2000) та директора Слов'янської телекомпанії ТОР Ігоря Александрова (липень 2001). Представники державної влади неодноразово заявляли про необхід­ність якнайшвидшого розслідування цих справ та покарання винних, однак досі цього не зроблено.

Зокрема про це йшлося на прес-конференції в УНІАН у вересні 2004 року Григорія Омельченка, голови парламентської Тимчасової слідчої комісії з розслідування обставин загибелі журналістів Г. Ґон- ґадзе, І. Александрова та інших резонансних злочинів. Він нагадав про одностайно підтримані депутатами - членами комісії висновки у справі Ґонґадзе, які голова комісії і досі не має можливості доповісти парламенту в установленому порядку - під час спеціального звіту.

А на прес-конференції, ініційованій Національною спілкою жур­налістів України у вересні 2004 року, тодішній перший заступник Генерального прокурора України В. Кудрявцев зауважив, що з усіх загиблих за останні п'ять років журналістів тільки смерть І. Алекса­ндрова пов'язана з його професійною діяльністю. Такий висновок пояснювався не менш оригінальним чином: частину справ не роз­крито, тому нема підстав стверджувати, що журналістська діяльність і загибель пов'язані причиново-наслідковим ланцюжком. Ще якась кількість смертей, які правоохоронці розкрили, пояснюється прозаї­чно: або нещасний випадок, або самогубство, або "побутовий ґрунт". До речі, В. Кудрявцев на відміну від екс-міністра Смирнова не зви­нуватив в "особливо цинічній формі" представників "четвертої вла­ди" в нестримному потягу до "градусного натхнення" і не провів чі­тку паралель між ним і раптовою смертю.

За останній час МВС порушило 15 кримінальних справ за фак­том загибелі журналістів. В окремих випадках слідство швидко до­ходило висновку, що криміналу немає, і закривало справи. Так, у 2004 році Генеральна прокуратура України двічі перевіряла закон­ність і вмотивованість таких рішень і підтвердила, що все відбува­лося в межах закону: якщо не було підстав вважати, що відбулося вбивство, то ніхто й не трактував нещасний випадок як розправу за професійну діяльність.

Не покладаючись на зусилля української влади щодо ведення справи Г. Ґонґадзе, Міжнародна федерація журналістів наприкінці 2003 року вирішила провести незалежне розслідування справи Г. Ґонґадзе. Генеральний секретар МФЖ Айден Уайт на підготовчій зустрічі робочої комісії у цій справі підкреслив, що після понад трьох років розчарувань та безуспішних спроб домогтися результату Міжнародна федерація журналістів повинна знайти переконливі від­повіді на запитання щодо загибелі Г. Ґонґадзе й притягнути убивць та замовників злочину до суду. Основна місія комісії в складі Робер­та Шоу (представник МФЖ), Саймона Пірані (представник Націона­льної спілки журналістів Великої Британії та Ірландії) та Алли Лаза- рєвої (представниця Інституту масової інформації українського представництва організації "Репортери без кордонів") полягала у перевірці юридичних та судових матеріалів, інших документів спра- ви, а також реакції інститутів громадянського суспільства на дії пра­воохоронних органів. Напрацьовані документи комісії мали стати також прецедентом для свободи преси в Україні та її реґіонах.

Щодо останнього положення, то слід зазначити, що Україна посі­дала 133 місце за класифікацією стану свободи слова у світі за 2003 рік. Такі дані було наведено у щорічному звіті вже згадуваної міжнародної правозахисної журналістської організації "Репортери без кордонів". У 2002 році Україна була у цьому рейтингу на 112 місці, а зміна позиції у переліку пояснювалася тим, що список досліджуваних країн збільшився від 139 до 166 держав.

Відповідно до такої ситуації у вересні 2003 року Парламентська Асамблея Ради Європи у своєму документі щодо виконання Украї­ною обов'язків і зобов'язань члена Ради Європи залишила норму про продовження процедури моніторингу нашої країни з боку ПАРЄ. У своєму остаточному рішенні Асамблея залишила норму про цен­зуру в українських ЗМІ, наявність "темників" та доступу опозицій­них сил до аудіовізуальних та електронних засобів масової інформа­ції, притягнення відповідальних за смерть журналіста Георгія Ґонґа- дзе. ПАРЄ також різко засудила розмах насильства проти представ­ників вітчизняних ЗМІ, негативну роль президентської адміністрації у встановленні тотального контролю над пресою.

Всі ці факти і приклади, безперечно, свідчать про наявність в Україні політичного втручання у діяльність засобів масової інфор­мації та журналістів, оскільки таке втручання здійснюється у полі­тичних цілях та за участю влади. На сьогодні в нашій державі не за­фіксовано випадків судового покарання винних за незаконне втру­чання у діяльність ЗМІ. Відповідно до цього потерпають не лише журналісти, а й незаконно порушуються інтереси та права спожива­чів масової інформації, їх право на інформацію. І все це відбувається всупереч нормам і положенням Конституції України, іншим законо­давчим актам держави, міжнародним документам, ратифікованим Верховною Радою України. Порушуючи на практиці основні прин­ципи свободи слова, плюралізму думок, ігноруючи заборону цензу­ри, влада відверто зневажає демократичні засади розвитку України.

Гострою залишається проблема роздержавлення в інформаційно­му просторі України, оскільки плюралізм наявних форм власності на

ЗМІ спотворюється нерівними економічними умовами існування, відсутністю реальної економічної свободи приватних ЗМІ, що зво­дить нанівець дію ринкових механізмів та сприяє перетворенню преси на інструмент політичного впливу та маніпулювання.

Отже, йдеться про те, що політична цензура є реальною дійсніс­тю функціонування мас-медійного простору України. Влада, втру­чаючись у діяльність ЗМІ, нехтуючи законодавством, намагається зберегти монополію на інформацію, на власність редакцій, на оцінку внутрішнього та зовнішнього життя. У такий спосіб відбувається маніпуляція громадською думкою, відпрацьовуються різного роду політтехнології під час проведення важливих політичних кампаній, в тому числі виборчих перегонів.

Основними методами політичної цензури в Україні є пряма цен­зура, тобто цензурування змісту інформаційних програм та друкова­них матеріалів; кримінальні злочини проти журналістів; перешко­джання здійсненню працівниками ЗМІ своїх професійних обов'язків; тиск на пресу органами державної влади та місцевого самовряду­вання; створення нерівних умов конкуренції на ринку засобів масо­вої інформації; подання та реалізація невмотивованих судових позо­вів до ЗМІ з вимогою грошової компенсації моральної шкоди чи шкоди діловій репутації на необгрунтовано великі суми.

Застосування політичної цензури в Україні стало можливим через низький рівень політичної культури влади та суспільства; викорис­тання владою легальних та напівлегальних методів впливу та конт­ролю за діяльністю ЗМІ, включаючи економічні, фінансові та інші механізми; незадовільний рівень діяльності правоохоронних органів щодо захисту свободи слова, забезпечення належних умов роботи представників ЗМІ, захист їх прав та свобод; неструктурованість та нерозвинутість ринкового середовища на ринку мас-медіа; намаган­ня влади, окремих політичних сил лобіювати інтереси окремих ЗМІ, монополізувати мас-медійний простір; юридично нечітко визначе­ний характер відносин у системі "власник - ЗМІ", що призводить до залежності преси; нерозвинутість рекламного ринку.Наявність у суспільних відносинах такого явища, як політична цензура, унеможливлює в Україні подальший розвиток демократич­них перетворень, розбудову цивілізованого ринку. В цьому контекс­ті неабияке значення має робота Верховної Ради України щодо по­дальшого удосконалення законодавчої бази інформаційного просто­ру. З цією метою треба переглянути існуючий механізм криміналь­ної відповідальності за діяння, пов'язані з перешкоджанням профе­сійній діяльності журналістів, зокрема шляхом деталізації відповід­них положень, розміщення переліку можливих дій або бездіяльності, які переслідуються відповідним законом у цій сфері. Відповідно до цього Кримінальний кодекс України варто доповнити статтями, що стосуються незаконного втручання в діяльність ЗМІ (політична цен­зура, перешкоди в тиражуванні ЗМІ або поширенні теле- та радіоси­гналу; незаконне знищення або затримка тиражу, безпідставна від­мова в продовженні угоди про оренду приміщення тощо).

З метою розвитку свободи слова, недопущення політичної цен­зури необхідно забезпечити законодавчі передумови для роздержа­влення ЗМІ шляхом заборони органам влади (усіх рівнів) виступа­ти їх засновниками та співзасновниками з одночасним наданням пільгових умов для цієї категорії преси; створити на базі націона­льної телекомпанії Суспільне телерадіомовлення, передбачаючи його політичну, економічну та творчу незалежність; доповнити іс­нуючі нормативні акти щодо цієї структури додатковими докумен­тами, які стосувалися б механізмів відповідальності журналістів і керівництва Суспільного телерадіомовлення за порушення норм журналістської етики; переглянути форми регулювання відносин ЗМІ та влади в частині висвітлення діяльності останньої шляхом переходу на виключно договірні засади з використанням держав­ного замовлення; унормувати механізм відповідальності за пору­шення законодавства про доступ до інформації; забезпечити про­зорість економічних відносин в інформаційній сфері; вдосконалити механізми регулювання трудових відносин між власниками ЗМІ та журналістами, зокрема шляхом застосування під час працевлашту­вання журналістів виключно трудових угод та контрактів з метою гарантування їх соціальних та професійних прав.

Реалізація цих та інших демократичних принципів розвитку дер­жави, її ринку, мас-медійного простору, аудиторії дасть можливість уникнути в суспільстві політичної цензури, повною мірою забезпе­чити свободу слова, плюралізм думок, право на інформацію.

Питання для обговорення

1. Юридична регламентація вітчизняного права на свободу слова в Україні.

2. Зміст поняття "свобода слова": його історичний розвиток.

3. Свобода слова в Україні в контексті Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини.

4. Права та свободи журналістів.

5. Свобода слова та соціальна відповідальність журналістів у де­мократичній державі.

6. Питання розвитку та формування Концепції національної ін­формаційної політики України.

7. Право журналістів на отримання інформації - один із основних чинників свободи слова.

8. Взаємостосунки ЗМІ та судової гілки влади в контексті свобо­ди слова в Україні на сучасному етапі.

Література

1. Всемирный доклад ЮНЕСКО по коммуникации и информации 1999 - 2000 гг. - М., 2000.

2. Здоровега В. Й. Українська періодика у сучасному національ­ному просторі // Українська періодика: історія і сучасність: доп. та повід. Третьої Всеукр. наук.-теорет. конф. 22-23 груд. 1995 р.

• Львів, 1995. - С. 11-18.

  3. Кузнецова О. Д. До проекту Кодексу етики журналіста України // Укр. журналістика: історія і сучасність: Вісн. Львів. ун-ту. Сер. Журналістика. - 1997. - С 21-25.

  4. Кузнецова О. Д. Журналістська етика та етикет: основи теорії, методики, дослідження трансформації незалежних видань України, регулювання моральних порушень: моногр. - Львів: Світ, 1998.

  5. Кузнецова О. Д. Основи масової комунікації: навч. посіб.

• Львів: Ред.-видавн. відділ Львів. ун-ту, 1996.

6. Кузнецова О. Д. Правові й етичні норми журналістики: тексти лекцій. - Львів: Ред.-видавн. відділ Львів. ун-ту, 1993.

7. Милль Дж.-Ст. О свободе. - Лейпциг, 1861.

8. Мильтон Дж. О свободе печати. - М., 1907.

9. Москаленко А. З. Вступ до журналістики. - К.: Школяр, 1997.

10. Москаленко А. З. Етика журналіста: між боротьбою за тираж і об'єктивною інформацією // Матеріали наук.-практ. конф. "Україн­ська журналістика - 97" / за заг. ред. А. З. Москаленка. - К.: Центр вільної преси, 1997.

11. Москаленко А. З. Теорія журналістики: підруч. - К.: Експрес- об'ява, 1998.

12. Науковий коментар Кримінального кодексу України. - К.: Атака, Академія, Ельга - Н., 2001.

13. ОриуМ. Основы публичного права. - М., 1929.

14. Правове регулювання інформаційної діяльності в Україні: станом на 1 січня 2001 р. - К.: Хрінком Інтер, 2001.

15. Прайс М. Телевидение, телекоммуникации и переходный пе­риод: право, общество и национальная идентичность. - М., 2000.

16. Приступенко Т. О. Державна підтримка преси: порятунок чи пастка? // Журналіст України. - 1997. - № 5 - 6. - С. 12-14.

17. Приступенко Т. О. Деякі аспекти етичної діяльності вітчизня­них журналістів під час виборчих баталій // Публіцистика і політика: зб. наук. пр. / за ред. В. І. Шкляра. - К., 2001. - Вип. 2.

18. РобеспьерМ. Речь о свободе печати. - М., 1806.

Сиберт Ф. С., Шрам У., Питерсон Т. Четыре теории прессы. - М., 1998