М.: Аспект Пресс, 2000.Розділ 3 організація друкованого видання. Етапи і методи роботи

У будь-які часи організація нового видання потребувала не тільки значних матеріальних коштів, але й насамперед чіткого морального орієнтиру, що служив неабияким стимулом для майбутнього успіш­ного розвитку справи. Йдеться про певні етичні, політичні, психоло­гічні координати, які обстоює майбутній видавець-власник. Саме через індивідуальну систему етико-естетичних цінностей організа­тор видання формує колектив однодумців, які реалізуватимуть його плани, відповідно до своїх навичок і здібностей будуть намагатися втілювати його задум у життя.

Перефразовуючи вислів відомого письменника-футуролога дру­гої половини ХХ сторіччя Станіслава Лема, зазначимо, що особис­тість, починаючи будь-яку нову справу, часом навіть не уявляє її кінцевих наслідків. Або - уявляє лише частково. Колумб, вирушаю­чи у незвідані океани на трьох невеликих каравелах, був певен, що знайде Індію. Вийшло з точністю до навпаки - він відкрив Америку. Так і сучасний видавець, редактор, готуючи свій перший, "пілотний" номер, часом не може й уявити собі, який вигляд матиме сотий, двохсотий номер його інформаційного корабля. І чи буде він сам, до речі, стояти за штурвалом.

Досвід видавничої справи дозволяє говорити про певну статистику виживання друкованих видань. Так, наприкінці 2008 року в Україні було зареєстровано кілька десятків тисяч назв газет та журналів. Де- факто певна частина цих видань давно мала бути б закритою через відсутність періодичного виходу бодай раз на рік. Де-юре невиписа- ність і недосконалість вітчизняних законів про засоби масової інфор­мації дозволяє багатьом громадянам реально стверджувати, що вони є власниками газет чи журналів. Непоодинокі випадки, коли друковане видання створюється під якийсь політичний, економічний проект;

через амбіції молодої української буржуазії; через честолюбство і ма­рнославство окремого багатія, зрештою. Мати своє друковане видан­ня останнім часом стало модним так само, як мати яхту, острів на Се­редземному морі, а 50 найбагатших сімей в Україні просто не можуть утілювати в життя власну економічну політику без умови формування громадської думки в потрібному для них річищі - через електронні, друковані засоби масової інформації. Такі реалії нової соціально- економічної доби: поступовий відхід від "дикого" капіталізму, що в пострадянському просторі полягав у первинному накопиченні капіта­лу шляхом "приватизації" державної власності, до спроб узаконити цей капітал, зробити приватну власність "священною коровою". У тому числі шляхом переконання в доцільності цього факту основної маси населення країни через пресу, телебачення.

Отже, перед організатором будь-якого друкованого видання сто­їть складне етичне питання, яке він змушений повсякчас вирішува­ти: як узгодити інтереси багатіїв-інвесторів, що вкладають гроші в проект, з інтересами споживачів інформаційного продукту? Тобто "писати правду і нічого, крім правди" - завдання надзвичайно скла­дне в суспільстві, що своїми ж політологами характеризується, як "олігархічний капіталізм". Зазначимо, що йдеться лише про апріорі взяте громадсько-політичне видання, оскільки спеціалізовані друко­вані ЗМІ, присвячені проблемам якогось окремого виду людської діяльності (спорт, розваги, рекламно-інформаційні бюлетені тощо), мають свою специфіку.

Громадсько-політичне ж видання в Україні, коли його редакція прагне до стабільної аудиторії, змушене весь час лавірувати між Сциллою інтересів замовника і Харибдою читацького попиту. Врахо­вуючи, що в природі немає нічого більш нестабільного і оманливого, ніж громадська думка, вирішити цю проблему досить непросто.

Як приклад, тиражі молодіжних вітчизняних видань "Комсомоль­ское знамя" і "Молодь України" ще на початку 90-х років минулого століття, в умовах ейфорії, викликаної так званою "перебудовою" і процесами гласності, коливалися в межах від 600 тисяч до 1,5 міль­йонів примірників на день! Нині реальні тиражі продажу всіх що­денних столичних газет ("Сегодня", "Факты и комментарии") не пе­ревищують 50-60 тисяч примірників. Не винятком, а правилом став той факт, що всупереч вихідним даним, де проставлено цифру 100 тисяч примірників, газета, яка претендує на статус "загальнона­ціональної", продається в кількості 400-500 номерів на добу! Стано­вище ускладнюється ще й тим, що за останні 20 років ціна на газет­ний папір в усьому світі збільшилась у 330 разів і продовжує через суто економічні причини, проблеми з екологією зростати.

Першими цей феномен відчули американські видавці, які протя­гом 2005-2006 років спробували перевести найбільші газети "Нью- Йорк Таймс", "Файненшл Таймс" на електронну версію. Американ­ський середній клас, який є головним споживачем інформації в цих виданнях, такий експеримент не влаштував і, навіть попри величезні витрати на друкарський папір, інвестори цих газет змушені були по­вернутися до статус-кво. Однак слід зазначити, що електронна вер­сія, хоча б з огляду на ретельно заархівовані попередні випуски, за­лишилася практикою всіх без винятку світових газет, досить швидко набувши відповідного статусу і в нашій країні.

Проблема ж морального вибору для професіоналів-журналістів залишається відкритою. Звертаючись до досвіду тої самої Америки, варто згадати, що уславлений тележурналіст Філ Донах'ю був звіль­нений з роботи на телебаченні в той самий день, коли в прямому ефірі виступив з критикою воєнної експансії в Ірак. Останнє відбу­валось всупереч планам адміністрації президента Буша-молодшого, тож зірка телеекрана втратила роботу.

Так само в Україні свої посади змушені були залишити редактори "Правды Украины", "Киевского телеграфа" та деяких інших друко­ваних видань, оскільки їх моральні переконання не влаштовували інвесторів або керівників держави. Найбільш трагічний приклад - це, звичайно, доля тележурналіста Георгія Ґонґадзе; власним життям за незалежні погляди поплатилися десятки українських журналістів, чиї прізвища викарбувані на спеціальній меморіальній дошці біля центрального офісу Спілки журналістів України у Києві.

Отже, плануючи вихід нового громадсько-політичного видання, і початківець, і професіонал цієї справи мають бути доволі обережни­ми, передбачити можливі наслідки. Відчайдушна хоробрість не пови­нна переростати в самовпевненість, гординю, адже згадаймо, що в буквальному перекладі з латинської слово "гордий" означає "дурний".

Видавець нового видання щодня змушений іти на компроміс, проте межі цього компромісу визначаються лише ним особисто. За­лежать вони не лише від характеру видавця, а й від якості професій­ної освіти, творчого досвіду. Зрештою, від розуміння того незапере­чного факту, що суспільству все одно потрібна незалежна, неупере- джена інформація, без якої газета чи журнал неодмінно втратить по­тенційного читача.

Які ж перші кроки до організації нового видання слід зробити?

1. Коли видавець уже визначився з типом видання, а в нашому випадку, нагадаємо, це видання суспільно-політичне, йому слід подумати про його назву. Найбільш усталеними в усьому світі є назви, що містять у своїй основі іменники "дзеркало", "телеграф", "вісник" і слово "газета" ("Наша газета", "Интересная газета" тощо). Абсолютно всі декларують про своє бажання писати щиро, тож термін "правда" трапляється в різних інтерпретаціях: "Правда України", "Правда Лівобережжя" і т.д. Політичні газети прагнуть до емоційного аспекту в заголовку: "Товариш", "Досвітні вогні", "Шлях перемоги". Регіональні видання вказують на місцевість, ха­рактерну історичну деталь-прив'язку: "Високий замок", "Салон До­на и Баса", "Баришівські вісті", "Вечірній Київ", "Газета по- київські", "Гостинний двір".

Можливі інваріанти, коли видавець, користуючись поширеними журналістськими термінами, добирає назви на зразок: "Фокус", "Кор­респондент", "Репортер".

Проте типовою, суто лінгвістичною характеристикою всіх без винятку видань є наявність у слові-назві двох і більше голосних літер. Це зумовлено тим очевидним фактом, що назва видання має не лише швидко вимовлятися в процесах вербального марке­тингу, а й надійно закріпитися в підсвідомості пересічного чита­ча. Найпопулярнішим громадсько-політичним щотижневиком у Російській імперії наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття був журнал "Нива". Скориставшись досвідом своїх попередників, партійно-радянські видавці налагодили вихід газети "Известия", видавали "Правду", для молодіжної аудиторії - "Пионер", "Бура- тино", "Юность", альманах "Парус". В Україні досі виходять "Малятко", "Барвінок", "Пізнайко".

У цілому популярність будь-якого друкованого видання залежить від кількох головних чинників. Перший з них - це, безумовно, істо­ричні традиції, які передаються від покоління до покоління. Англій­ські тижневики "Таймс", "Форбс", "Ексквайєр" асоціюються у євро­пейської громади зі стабільністю, самодостатністю. "Панч" - із іро­нічним стилем, скептичним аналізом стану справ у політикумі.

На жаль, в Україні досвід відтворення старих назв популярних колись видань не поширений, лишаючи видавцям-початківцям вели­кі можливості для втілення їх задуму.

2. Наступний чинник, що зумовлює успішний дебют новачка в журнально-газетному світі, - розширена і масована реклама своєї продукції через інші друковані й електронні засоби масової інфор­мації. Досвід показує, що найменш ефективно спрацьовує той вид вербальної пропаганди, коли йдеться про передачу інформації від одного респондента до іншого: "Ви читали?"; "Ви чули?"; "Це на­писано в ...". Зумовлено це тим, що, незважаючи на велике скуп­чення людей у межах окремого мегаполісу, де спостерігаємо осно­вний попит, службовці, робітники спілкуються між собою, як пра­вило, в межах окремого підрозділу, часом не знаходячи взаєморо­зуміння навіть у власній родині. В ідеалі пересічний читач має ста­ти палким прихильником, навіть агітатором, обраного ним журна­лу чи газети, тоді з упевненістю можна констатувати, що проект набув широкого розвитку і розповсюдження. Однак електронні ЗМІ домінують у свідомості, лишаючи все менше часу для освоєн­ня, проникнення в суть тексту газетно-журнальної публікації. Тим більше, для нав'язування своєї думки, своїх читацьких уподобань колегам по роботі, членам родини.

Існує незаперечна соціологія, практично одночасно підтверджена спеціальними інститутами як у Сполучених Штатах Америки, так і понад чверть століття тому вченими Радянського Союзу. Згідно з наведеною соціологією, середньостатистичний мешканець міста ви­трачає на спілкування із засобами масової інформації майже 100 хви­лин на добу, з яких 60-65 хвилин відводиться телебаченню, радіо­мовленню і лише 25 хвилин - друкованим ЗМІ. Показово, що соціо­логи також дуже настійливо рекомендували звернути увагу на фено­мен, що його було озвучено, як "неповне сприйняття інформації".

Річ у тому, що пересічний громадянин великого міста (в американ­ській і тодішній радянській соціології аналізувалася саме ця верства населення), витрачає на поїздку до роботи в середньому півтори-дві години на день. У цей час він, як правило, або слухає радіоприймач у машині, або швиденько переглядає пресу в громадському транспорті. Так само, прийшовши додому з роботи, він автоматично вмикає теле­візор, радіо, читає газету. Чи повністю засвоюється інформація в та­кому разі? Певна річ, що ні. Основна суть не втрачається, проте зни­кають деталі, губиться асоціативний ряд, читач не може провести від­повідних паралелей, зробити розважливі висновки.

Проте факт залишається фактом, респондент спілкується із засо­бами масової інформації. Нехай побіжно, квапливо, але зміст голо­вної статті, репортажу, інтерв'ю карбується в підсвідомості, даючи певний інформаційний ефект. Наголосимо, інформаційний, бо про культурно-виховний момент внаслідок такого ознайомлення із сер­йозним матеріалом годі й говорити.

Саме на ефект неповного, спорадичного, навіть трохи хаотичного сприйняття інформації розраховано більшість газет-метеликів, що безкоштовно розповсюджуються вранці й ввечері біля метрополіте­ну. Йдеться про псевдогазети з виразними назвами: "Сегоднячко", "Вечерок", "15 минут" тощо. Невеликі за обсягом, зі скопійованими із інтернету матеріалами, ці видання - потенційні носії майбутньої реклами. За задумом інвесторів, вони повинні призвичаїти громад­ську думку, а головне рекламодавців, до того, що видання - масове. Отже, вигідно й дешево (у порівнянні з телебаченням) уміщувати на його шпальтах рекламу своїх товарів. Звісно, ні про яку серйозну журналістику в таких випадках говорити не варто. Але ж і видання вже самою назвою проголошують: ми, мовляв, тільки на "вечерок", лише на " 15 минут" .

Соціологічні дослідження, про які згадувалося вище, проводили­ся за часів, коли ще не набув масового поширення інтернет. Проте вже зараз можемо з упевненістю констатувати, що світова інформа­ційна мережа фізично не змінила часові параметри спілкування гро­мадян із ЗМІ. Тобто статистика лишається приблизно такою самою, оскільки на службі люди проводять як мінімум вісім годин, до робо­ти добираються довго і вільна годинка-півтори перед сном - це той час, на який можуть розраховувати вітчизняні і закордонні журналі­сти, щоб донести до читача, слухача, глядача своє інформаційне, стримане або піднесено-схвильоване повідомлення.

Тому останній чинник реклами новоствореного ЗМІ полягає в тому, щоб якомога ефективніше й з найменшими витратами розмі­стити рекламну звістку про появу новачка в інших друкованих ви­даннях. Наголосимо: саме в друкованих, бо, як показує досвід, рек­лама періодичного видання в електронних засобах масової інфор­мації малоефективна. Потенційний читач, який надає перевагу друкованому слову, підсвідомо схильний до отримання більш роз­логої інформації, ніж та, що передається в короткому анонсі на те­леекрані, по радіо. Читач друкованого видання - скоріше прагма­тик і, можливо, консерватор за своєю суттю. Він воліє вповні озна­йомитися із завданням новоствореного видання, його концепцією, рубрикацією. Отже, в інших друкованих ЗМІ слід уміщувати не коротке інформаційне повідомлення, а принаймні розлогу анота­цію обсягом не менше 3,5 тисяч друкованих знаків. Принагідно зазначимо, що такий обсяг є оптимальним при сприйнятті будь- якого друкованого тексту.

Зайвий раз "засвітитися" на екрані теж ніколи не завадить, однак ця акція мусить бути розроблена до дрібниць і подаватися як екс­промт. Приміром, "працюючи" в прямому ефірі, відомий політик, автор, журналіст може зненацька згадати назву нового видання або послатися на нього, як на джерело інформації. В останньому випад­ку дуже важко відокремити пряму рекламу від звичайної розмови, хоча подібна "послуга" відомої особи також має бути попередньо оцінена видавцями.

Нові видання часто-густо вдаються до послуг реклами на бігбор- дах, яскравих оголошеннях на зупинках, у вагонах метро, електри­чок і т.д. Часом видавці, які просто не можуть продати свою "якісну" продукцію, змушені безплатно роздавати її в поїздах; під виглядом "інформаційного супроводу" пропонувати в салонах авіакомпаній, в модних бутиках і т. ін. Зазвичай така практика є досить сумнівною з огляду на те, що немає нічого більш постійного, як тимчасова акція. Безплатне розповсюдження своєї продукції, що стало для горе- видавця звичайною практикою, по суті "масований обстріл терито­рії". Іншими словами, не досягається основна мета, задум всього ви­дання - пошук цільової аудиторії, орієнтир на власного читача.

Крім того, виходячи зі споживацької психології сучасного сус­пільства, дуже важко повірити, що один раз спокусившись без­платною продукцією, наступного разу читач захоче придбати те саме видання в кіоску преси. Ще гірше, коли видавці з метою "ре­клами" вдаються взагалі до неприпустимого заходу - безкоштов­ного розповсюдження старих номерів свого видання. Подібні "ак­ції" компрометують саму суть газетно-журнальної справи, дезор­ганізують читацьку увагу, привчаючи людей до того, що за інфо­рмацію не варто платити взагалі.

Подібні прецеденти характерні для великих промислових центрів (Київ, Дніпропетровськ, Харків), насамперед, коли акції організу­ються під приводом "зустрічі з колективом редакції ", "творчого на­вчання" тощо. Збентежений читач, часто навіть не подивившись на застарілий номер видання, починає підсвідомо підозрювати всіх без винятку журналістів і репортерів у намірі буквально підсунути йому інформацію "не першої свіжості", як прийнято говорити.

Звідси - мораль: якщо працівник ЗМІ взявся за масове розповсю­дження нового видання і збирається невдовзі вивести його хоча б на нуль, вже не кажучи про омріяний прибуток, він ніколи не повинен віддавати свій інформаційний продукт задарма, навіть із найкращих намірів. Безплатної інформації в нашому прагматичному суспільстві не буває, інакше їй просто перестають довіряти.

3. Рівень реалізації будь-якого друкованого проекту багато в чо­му залежить від готовності суспільства, а отже, окремих особистос­тей, уповні прийняти, усвідомити інформацію, стилістику її подання саме в новоствореному виданні. Так, наприклад, у 90-х роках мину­лого століття у зв'язку з процесами так званої "перебудови" і гласно­сті на території колишнього СРСР спостерігався своєрідний процес реінкарнації громадської думки. Буквально за кілька місяців перед враженими читачами, глядачами й слухачами відкрилися раніше приховані соціальні, історичні, медичні аспекти ніби знаних колись проблем такою мірою, що вони виявилися приголомшеними величе­зним цунамі нової, інтригуючої, звабливої інформації, що, як вели­чезна хвиля, накрила їх.

Розвінчання колишніх кумирів: від Леніна до Сталіна, таємниці криміналу, поширення СНІДу - все це (і значно більше) виявилося настільки несподіваним і, безперечно, цікавим, що читач, як випад­ковий гість на розкішному бенкеті, розгубився. На допомогу йому одразу прийшли видавці, реалізуючи масовим тиражем журнали і щотижневики з характерними назвами "Кто виноват", "Что делать", "СПИД-ИНФО" і т. д.

Розпалася одна з найбільших у світі армій, тому працевлаштуван­ню колишніх молодих офіцерів посприяв російськомовний варіант американського журналу "Солдаты удачи", в Україні цією справою переймався щотижневик "Волонтер" (видавець - М. Василенко). Принагідно зазначимо, що за умови тоді ще досить неусталених кор­донів між колишніми республіками ці видання реалізувалися практи­чно на всій величезній території колишнього Радянського Союзу - від Чопа до Далекого Сходу. Останнє плюс низькі ціни на газетно- журнальний папір зумовило фактичні надприбутки видавців, про що вони, до слова, згадують, як про легендарні часи "золотої" лихоманки. Та роки збігли, питання "хто винен?" відійшло на другий план; з об'­єктивних причин зменшився ареал розповсюдження, редактори і жур­налісти змушені керуватися новими реаліями. Замість традиційного для слов'янського менталітету питання провини, з'явилася проблема пошуку цільової аудиторії, яка більше переймається перспективою власного майбутнього, ніж питаннями пошуку сенсу буття.

Зважаючи на все це, перед новачком, як і перед досвідченим ви­давцем, постає завдання прогностики, певного емпіричного прора­хунку потенційної читацької аудиторії.

Що взагалі означає термін "емпіричний прорахунок"? Однознач­но, це спроба ще до виходу власного видання, буквально уявити собі потенційного читача: якої він статі, який його середній вік, чим він займається - складників дуже багато. Аж до такого екзотичного чинника, як вплив повного місяця на купівельну спроможність: будь-який пересічний продавець друкованої продукції може підтве­рдити, що вранці й кілька днів після появи повного місяця чи під час свят попит на газети і журнали зменшується на 40-60%. Із зрозумі­лих причин абсолютно безперспективно планувати вихід нового видання на літній період. Світова практика реалізації друкованої продукції засвідчує, що попит на друковану продукцію зростає у вересні-жовтні, пік припадає на лютий-березень, поступовий спад відбувається до травня. Отже, за аналогією із соціально-побутовими звичаями нашої країни, оптимальний час виходу принципово нового видання, як і традиційне весілля в Україні, слід планувати на жов- тень-грудень. Тоді є гарантія того, що основна маса людей, потроху вгамувавшись після відпусток, поновивши матеріальні статки, звер­не поблажливу увагу на нове видання і навіть передплатить його у найближчому відділенні зв'язку.

Це - в ідеалі. Досвід показує, що на заваді об'єктивним реаліям часто стають суб'єктивні чинники. Приміром, вимоги інвестора, по­чаток чергової передвиборної кампанії, значно рідше - суспільно- політична подія, що здатна привернути увагу спільноти і, відповід­но, адекватну реакцію видавців. На жаль, до переліку останніх подій можуть належати воєнний конфлікт, техногенна катастрофа, зміна суспільно-політичної формації тощо. Всі ці екстремальні події в ци- вілізаційному поступі - небажанні, але і не зважати на них також не слід. Наприкінці ХХ - на початку ХХІ століття спостерігаємо значне зростання екологічного руху в усьому світі, на виборах у парламент України - успіх Партії зелених, звідси - появу значної кількості ви­дань природоохоронного характеру. Приклад - загальновідомий, він наочно демонструє важливість передбачення тих подій, що мають статися з суспільством у майбутньому.

Виходячи з наведеної вище тези, можемо спрогнозувати, що у зв'язку із всесвітньою економічною кризою, рецесією капіталу, в який автоматично втягнуто й Україну, незабаром ми станемо свід­ками появи суто прагматичних видань, основою яких буде рекомен­даційний характер. Як поводити себе за умови, коли ви раптом за­лишилися без роботи; яку професію слід опанувати як альтернативу старому фаху; де краще жити в умовах подорожчання продуктів ха­рчування - в місті чи селі? Безумовно, неважко передбачити появу чи відродження з небуття ортодоксальних політичних рухів чи пар­тій - від ультралівих до правих. Звідси - необхідність інформаційно­го забезпечення цих ідеологічних формувань.

Масований вплив періодичного видання, що його, як в старі часи, можна повсюдно передавати з рук в руки, важко недооці­нити.

Тим більше, що в Україні подібні прецеденти вже траплялися. Кілька років тому, коли політичний лідер держави волюнтаристсь­ким рішенням тодішнього президента була відсторонена від елект­ронних ЗМІ, її штаб розробив й успішно втілив план, що передбачав різке збільшення саме друкованої продукції. Тираж звичайної вечір­ньої газети, завдяки вдалим прийомам маркетингу і налагодженій мережі розповсюдження, за короткий час зріс до 150 тисяч примір­ників. Результат, без перебільшення, фантастичний, оскільки не мав прецедентів не лише в Україні, а й Європі.

На цьому прикладі переконуємося, що наукове, політичне пе­редбачення, помножене на інтуїцію, сприятиме безумовному про­суванню видавничого проекту. Взагалі, коли йдеться про інтуїцію у видавничій справі, то слід згадати слова Ейнштейна у книзі "Фі­зика і сучасність". Видатний вчений ХХ століття дійшов висновку, що "справжньою цінністю є, по суті, інтуїція". Екстраполюючи цей вислів на буденність маркетингової справи, зауважимо, що всіля­кого роду соціологічні, статистичні дослідження, які попередньо замовляються інвесторами з метою визначення майбутньої цільової аудиторії, є далеко не точними. Світовий видавничий досвід в Україні спрацьовує лише почасти. Свідченням цього є незначні тиражі щотижневиків "О'кей!" та "Хелло!", що з'явилися нещодав­но на національному ринку періодичної преси. Попри те, що згада­ні кольорові журнали у всьому світу виходять одноразовим тира­жем у десятки мільйонів примірників, в Україні свого цільового читача вони однозначно не знайшли. Реальним конкурентом кос­мополітичного "Космополитена", "Эль" та ін. у столиці, а особли­во в провінції, виступає більш призвичаєний до національного ме­нталітету журнал "Натали".

Очевидно, підсвідомо це розуміючи, національні видавці досить обережно ставляться як до практики закордонних колег, так і до вла­сних соціологічних досліджень, основною метою яких є визначення доцільності виходу того чи іншого журналу.Система маркетингу, реклами і розповсюдження друкованої продукції в Україні означає комплексний підхід до вирішення кі­лькох проблем: як з мінімальними витратами випустити "пі- лотний" номер; утримати видання в межах конкурентоспро­можності мінімум рік, одночасно налагодити систему розпо­всюдження з тим, аби зацікавити рекламодавців чи певну фі­нансово-промислову групу в доцільності подальшого фінансу­вання проекту.

Парадокс ситуації полягає в тому, що без стабільного виходу конкурентоспроможного видання неможливо говорити про якусь серйозну підтримку його читацьким загалом, а певна інертність суспільної свідомості, яка звикла до усталених стереотипів, перед­бачає саме тривалість і принаймні зовнішню стабільність, навіть фешенебельність, друкованого видання. Жоден рекламодавець, а тим більше, представники потенційних інвесторів не віддадуть пріоритету друкованому виданню з поганою версткою, відсутністю яскравого ілюстрованого ряду, невеликим обсягом, на поганому папері тощо. Тож досвідчений видавець ставить собі за мету про­тримати свою інформаційну продукцію на специфічному ринку певний час, як мінімум рік, свідомо ризикуючи заздалегідь вкладе­ним у газету чи журнал капіталом.

В ідеалі будь-яке друковане видання має бути профінансоване з "нульового" циклу певною фінансово-промисловою групою чи олі­гархом.

Водночас досвід показує, що справу краще мати з колективом ін­весторів, оскільки суто людські вади характеру, примхи окремої особи можуть виявитися фатальними для майбутнього видання.

Той самий практичний досвід, однак, застерігає проти надто при­скіпливої уваги до процесу організації нового видання членів так званої редакційної ради, яка формується, за нинішніх соціально- економічних умов, знову-таки з інвесторів. Редакційна рада може також мати назву ради директорів, хоча від цього її функції не змі­нюються. Директори-інвестори, цілком природно, час від часу ціка­вляться сакраментальним питанням: куди поділися їх гроші? При­чому соціальний статус дає їм можливість робити це в енергійній, безапеляційній формі. В такому випадку видавець змушений корис­туватися цілим арсеналом засобів: від тактовності до наполегливос­ті, аби добитися головного - подальшого фінансування нового проек­ту. Такі ситуації "кризи жанру" багато разів були описані в художній літературі, реалізувалися в кіносценаріях. Найбільш вдало ці реалії описані у всесвітньо відомому романі колишніх журналістів, швед­ського подружжя Пер Вальо і Марі Шевал "Загибель 31-го відділу".

76

На сторінках цього літературного твору-сповіді ретельно, детально і дошкульно описано процес відбору кадрів редакційного колективу в громадсько-політичний часопис однієї з європейських країн.

Тема відбору кадрів нового видання - наболіла і дуже актуальна, оскільки видавець керується багатьма суб'єктивними і об'єктивними чинниками. Як не дивно, часто-густо на перший план при відборі кадрів редакційного колективу виступають не об'єктивні вимоги на­явності у журналіста певних творчих здібностей і досвіду, а бажання інвестора мати на керівних посадах у друкованому виданні "свою людину". Подекуди, як у романі шведських літераторів, це набуває гротескних форм - на посади головних редакторів призначаються коханки, особи, наближені до інвестора, партійні функціонери і т. д. Переважає бажання контролювати редакційну політику, що призво­дить, зрештою, до конфлікту між видавцем та інвесторами, ще рані­ше - між видавцем та журналістами.

У таких випадках видавцеві слід бути дуже обережним, намагаю­чись навіть із дилетантизму зайвої особи в редакційному колективі витиснути бодай йоту корисної дії. Отже, коли такий "журналіст" писати не вміє, йому слід доручити якусь іншу ділянку роботи. Жін­ці - публічні виступи, співпрацю з модними рекламодавцями. Чоло­вікові варто запропонувати довгострокову програму оптимізації ви­давничої діяльності взагалі, що, безумовно, відповідатиме амбіціям зайди, дозволяючи видавцю спокійно контролювати досі хаотичну діяльність цього небажаного конкурента. Тільки після того, як глас­ну чи негласну умову з інвесторами буде підписано, видавець має швидко й ефективно сформувати творчий колектив майбутнього журналу, газети.

Творчим редакційним колективом називається чітко визна­чена група журналістів, фоторепортерів, художників, які зда­тні в заздалегідь визначений видавцем термін підготувати і випустити у світ друковане видання.

У поняття "творчий колектив" цілком свідомо не включено літе­ратурних редакторів, коректорів, рекламних агентів - тих осіб, дія­льність яких, безперечно, теж конче потрібна для випуску друкова­ної продукції, однак їх праця не має творчого характеру. Проте останнім часом в Україні дуже важко знайти не стільки коректора, скільки обізнаного літературного редактора. Посади останніх були скорочені ще на початку 90-х років минулого століття, за часів так званого "дикого" капіталізму. Скоробагатьки, які скупили все, включаючи друковані видання, вирішили, що літературні редактори для газет і журналів - зайва розкіш, і позбулися їх одним розчерком пера. Вважалося, що журналіст сам по собі, без додаткової платні здатний відредагувати текст. Отже, традиції літературного редагу­вання газет і журналів, що формувалися впродовж десятиріч, були фактично перервані й лише тепер поволі відновлюються. Ефектив­ніше цей процес відбувається на телеканалах, господарі яких давно переконалися в тому, що диктор має володіти бодай основами рито­рики, а телерепортер уміє вправно й грамотно будувати фразу. Віт­чизняна друкована журналістика, яка досі не може звестися на ноги через брак рекламних оголошень, утримувати штат постійних літе­ратурних редакторів ще не в змозі. Часто-густо до літературного ре­дагування видавці залучають викладачів мови пенсійного віку, які через зрозумілі причини іноді не встигають працювати в шаленому темпі щотижневої газети.

Та головна проблема, якою відразу переймається організатор но­вого видання, - пошук справжніх творчих особистостей, які здатні уявляти ілюстративний ряд видання, "обличчя" журналу чи газети. Школа професійної фотожурналістики в Україні - вкрай занедбана. Світлини, що вміщуються на шпальтах міськрайонних видань здебі­льшого мають характер непрофесійної, дилетантської роботи. Про­відне інформаційне агентство "Інтерфакс-Україна" своєї більд- редакції не має; про якість продукції інших інформаційних агентств згадувати не варто

.Коли йдеться про велике загальнополітичне видання, добре про- фінансоване апріорі, тоді можна з впевненістю стверджувати, що його видавець неодмінно змушений буде звернутися до послуг про­відних світових інформаційних агентств: Ассошіейтед Пресс, Рейтер та ін., які після підписання відповідної угоди будуть передавати в редакцію свої знімки. Останнім часом все переконливіше в Україні утверджується Європейське Пресове Агентство (ЄПА), що також має великий потенціал розвитку фотожурналістики. Однак, попри відомі бренди, всі світові агентства, не дуже переймаються пробле­мами України, тож говорити, що в новинній сторінці АП чи ЄПА можна знайти щось цікаве для вітчизняного читача, було б занадто сміливо. Хоча фотознімками міжнародної політики, спорту, фотосе- сіями кінозірок редакція новоствореного видання, завдяки контак­там зі світовими інформагентствами, буде забезпечена повністю. Через брак шкіл фотожурналістики редакція майже кожного друко­ваного видання в Україні змушена вдаватися до аматорства - вихо­вувати і навчати власні кадри майбутніх працівників більд-редакцій. Як правило, формується група зі студентів-журналістів і, згідно з контрактом, їх навчає професіонал, який має досвід роботи в міжна­родних агентствах. Або вчаться самотужки, керуючись здебільшого настановами із інтернету та спеціалізованими міжнародними журна­лами з техніки фоторепортажу.

Принагідно згадаймо, що найбільша у світі премія в журна­лістиці — Пулітцерівська — надається, за поданням колективу викладачів Колумбійського університету, переважно за досяг­нення в жанрі репортажу і фоторепортажу.

На жаль, за часів Радянського Союзу жодний журналіст не був удостоєний цієї високої нагороди. З-поміж вітчизняних фоторепор­терів на Пулітцерівську премію номінувався лише Єфрем Лукаць- кий, штатний працівник українського відділення Агентства Ассоші- ейтед Пресс. Його знімки друкувалися в "Нью-Йорк Таймс", "Нью- суїк", "Інтернешнл Геральд Трібюн", виставлялися у Великій Брита­нії на аукціоні Сотбі. Школа фоторепортажу Є. Лукацького вважа­ється найкращою в Україні.

Ті видавці, які не в змозі через певні часові обмеження навчити своїх власних фотожурналістів (саме фотожурналістів, бо репортажі і фоторепортажі - особливий підрозділ будь-якої редакції), вдаються до послуг редакційних художників.

Тут також слід зазначити, що редакційні художники, які працю­ють у жанрі колажу, - дуже специфічні, конче потрібні співробітни­ки будь-якого друкованого видання.

Колаж — засіб гармонійного, доречного, часом іронічного по­єднання авторського малюнка, попередньо обраної фотографії або її деталі з метою створення оригінальної композиції, що ілюструє, доповнює текст, в окремих випадках виконує само­стійне завдання — донести ідею матеріалу до читача.

Художники, які працюють над газетами, журналами, заміняють фотожурналістів лише частково, але коли вже роблять це, то вико-

79

нують свою роботу досить ефективно й продуктивно. Інша річ, що визначити межі творчої співпраці автор-художник, як і кількість оригінальних композицій, що їх має продукувати останній, надзви­чайно важко. Редакційні художники різняться за багатьма показни­ками: від продуктивності в роботі до рівня естетичних смаків вклю­чно. Дуже часто видавець чи редактор змушені залагоджувати твор­чі суперечки, які виникають через неприйняття художником конце­пції текстового матеріалу. В таких випадках слід виявляти величез­ний такт і розуміння творчого процесу. Коли доводиться вибирати між художником і журналістом, вибір видавця, як правило, не зали­шає жодних шансів останньому. Симптоматично, але це факт, худо­жників - одиниці, журналістів - десятки. Тому й праця навіть не ду­же високої кваліфікації редакційного художника оплачується щодо журналістської ставки, як два до одного.

Видавець, формуючи редакційний колектив, має чітко усві­домлювати, що його власна кар'єра залежить від трьох китів: відповідального секретаря, фоторепортера, здатного опини­тися на місці події за хвилину до того, як вона станеться, і ре­дакційного художника, який може не лише "витягти" номер, а й водночас підстрахувати фотожурналіста.

Відповідальний секретар, який фактично є заступником головно­го редактора, має чітко визначені функціональні обов'язки. Власне, він відповідає абсолютно за все, що відбувається в редакції. Ефекти­вність ранкової "летючки"; потреба замінити верстальника, який за­хворів; брак плівки "Кодак" у більд-редакції; поганий настрій редак­тора, який слід негайно поліпшити, бо йому треба зустрічатися з ін­весторами - все це обов'язки відповідального секретаря.

Відповідальні секретарі будь-якої редакції - особлива каста про­фесійного колективу. Як правило, часу на написання власних мате­ріалів у них не вистачає, але всі в редакції мають чітко усвідомити, що відповідальний секретар вміє писати не гірше за них. Це - непи­сане правило, якого свято дотримуються в усіх редакціях від часу винаходу Гутенбергом свого друкованого верстата.

Досвідчений видавець знаходить "трьох китів", на яких тримаєть­ся всесвіт його редакції, як правило, сам, спираючись на багатий до­свід. Новачок зазвичай користується порадами експертів, старших товаришів. Нерідко трапляється так, що, зазнавши невдачі у власно­му проекті, видавець наймається відповідальним секретарем у реда­кцію до свого колеги. Слід пам'ятати про основи професійної етики: кожний видавець ризикує один, максимум два рази в житті своїми власними проектами. Коли щось не вдається, не слід поспішати зви­нувачувати лише його одного, часто-густо трапляється так, що вида- вець-невдаха став жертвою збігу несприятливих обставин.

Тому, керуючись принципом професійної моралі, варто надати своєрідний творчий "притулок" колезі, запропонувавши йому місце у власному виданні. Тим більше, що, як показує практика, колишні видавці досить впевнено почуваються в ролі відповідального секре­таря або заввідділу розповсюдження і реклами.

Що стосується працівників для журналістської діяльності, то слід шукати їх серед творчої молоді за умови, коли загальний стаж їхньої роботи після завершення навчання у виші не перевищує трьох років. Річ у тому, що саме за цей час психіка й підсвідомість молодого жу­рналіста ще не встигли травмуватися штампами, усталеними прийо­мами роботи іншого друкованого органу. Немає глибокого розчару­вання, молоді журналісти сповнені честолюбних ідей, схильні до новацій. Буквально, "легкі на підйом", що дозволяє оперативно від­ряджати їх на розслідування цікавих подій.

Багато редакторів, особливо редакторів-дилетантів, підсвідомо прагнучи приховати почуття невпевненості, дозволяють собі публі­чно заявляти, що, мовляв, кращі журналістські кадри постачають їм факультети історії, філософії, права. Це відповідає дійсності лише почасти. Фахівці зі свого профілю діяльності конче потрібні в спеці­альних виданнях, які присвячені історії, філософії, праву. Але техні­ку репортажу, методи збирання фактажу, підготовки інтерв'ю жур­налісти опановують лише під час лекційних і практичних занять в Інституті, на факультетах, відділеннях журналістики. Навіть філоло­ги, які вважаються другим основним претендентом для поповнення редакційних кадрів, не можуть швидко надолужувати знання у плані суто журналістської техніки. Проте варто зазначити, що нині досить ефективною формою перепідготовки кадрів для редакційних колек­тивів є друга освіта - система навчання, коли за відносно стислі строки особи, які працюють у редакціях ЗМІ, здобувають спеціальні знання під керівництвом досвідчених викладачів і запрошених жур- налістів-практиків.

Однак процес формування редакційного колективу все одно за­лишається досить складним і триває впродовж всього терміну існу­вання даної конкретної команди.

Тут слово "редакція" цілком свідомо замінено на спортивний те­рмін "команда". Річ у тім, що журналіст, як і спортсмен, на певному етапі сягає піку своїх можливостей, після чого більшість із творчих працівників поступово стають не придатними до виконання своїх обов'язків у повному обсязі. Так само, як і комп'ютер, вони перена­сичуються розсилками-штампами, їх атакують хакери, на їх особис­тих сайтах, як і в свідомості, домінує нав'язлива реклама. Журналіст уже не сприймає світ по-новому, стає менш активним у пошуках ін­формації, дозволяє собі розслабитися в побуті, зловживаючи алкого­лем. За часів соціалізму до таких трансформацій ставилися терпляче - головне, щоб партійно-редакційний журналіст не порушував осно­вні принципи "Морального кодексу будівника комунізму". Тепер, зі зміною суспільно-політичної формації, економічних взаємовідно­син, видавцеві слід враховувати відомий в нейрохірургії факт: кожні п'ять років у людини повністю поновлюється склад крові й на 90% - мозкові клітини. Змінюється й природа самого індивіда, причому на такій важкій роботі, як журналістика. Часто ці зміни відбуваються не на краще. Тому досвідчений видавець має керуватися істиною, яку він змушений приховувати при прийнятті будь-якого новачка на роботу. А саме, волонтер зараховується на посаду на термін від трьох до п'яти років, далі - тільки від нього залежить, чи працюва­тиме він у редакції. Якщо видавець керується засадами корпоратив­ної моралі, що передбачає жорстко контрольований підхід до про­блем професійного навчання, то він може запропонувати журналіс­ту, який став писати гірше, спробувати себе в новому жанрі або в ролі рекламного агента, розповсюджувача преси тощо. На жаль, до­свід показує, що коли видавець вагається з прийняттям фатального рішення про звільнення частини своєї команди, його самого швидко відправлять, як невдаху-суддю, у відставку.

Тому, як і в кожній моральній проблемі вибору, критерій жалості, співчуття до особи журналіста, який колись писав гарно, а зараз по­чав стрімко втрачати позиції, призводить лише до затягування вирі­шення конфлікту, сумної розв'язки як у долі самого видавця, так і його підлеглого.

Сучасний видавець у своїх стосунках з підлеглими керується принципами корпоративної моралі. В нових соціально- економічних умовах основна суть їх зводиться до необхідності швидкого реагування на хиби в роботі окремих журналістів з тим, щоб шляхом часом не популярних, але виважених заходів звільнитися від тих співробітників, які дезорганізують весь процес у цілому.

В окремих випадках, користуючись принципом корпоратив­ної моралі, виходячи з власних принципів чи засад, видавець зо­бов 'язаний подбати про працевлаштування такого працівника.

Отже, приймаючи на роботу журналістів у новостворену редак­цію, видавець має подбати і про своєрідну систему добровільно- примусового виходу окремих працівників з колективу. Адже коли редакція формується фактично з "нуля", то термін, що передбачає звикання індивідів одне до одного, триватиме від шести місяців до року - це усталена світова практика. Природно, що за цей час визна­чатимуться лідери, сформується група аутсайдерів. Однак слід па­м'ятати, що лідери, по суті, - "зірки", як правило, стають дуже при­мхливими, неврівноваженими під час повсякденної редакційної пра­ці, згодом вони починають в агресивно-наступальному тоні вимага­ти під свої публікації кращі місця на шпальтах, обов'язкову анотацію на першій сторінці тощо, вже не кажучи про бажання отримати мак­симум з гонорарного фонду. Досвід свідчить, що журналіст, якому спало на думку те, що він став "зіркою", досить швидко згорає, час­то "допомагають" йому в цьому алкогольні напої, наркотики. Іноді новоспечена "зірка" рветься в політику і там згорає ще швидше, стаючи безчесним політиканом, а не об'єктивним журналістом.

Такі реальні життєві факти і не враховувати їх - означає підстав­ляти під удар цілу концепцію організації нового видання.

Вміння організувати й керувати творчим колективом при­ходить лише з професійним і життєвим досвідом. Видавець має бути винятково толерантним до своїх підлеглих, але не­вблаганним і непоступливим, коли йдеться про порушення трудової дисципліни. Корпоративна мораль передбачає зва­жене дистанціювання видавця, редактора від інших членів творчого колективу

.При відборі кадрів слід не тільки враховувати попередній до­свід своїх майбутніх підлеглих. Керівникові газети чи журналу треба чітко усвідомлювати, що особа, яка раніше працювала на радіо, а особливо на телебаченні впродовж останніх кількох ро­ків, до журналістики, власне друкованої, вже не придатна. Бува­ють винятки із правила, проте більшість телевізійників автомати­чно, всупереч своїм бажанням, мислять віртуальними образами, сприймаючи світ через вічко телекамери. Останнє не є позитивом, чи негативом - у кожного своя творча спеціалізація, однак жур­наліст, який починав свою кар'єру в друкованому виданні, а звід­ти перейшов у телевізійну студію - явище звичайне. І, навпаки, практично не зустрічаються тележурналісти, які згодом воліли б перейти в пресу. Більше того, як показує досвід, вміння писати якісний вивірений текст, до бізнес-проекту включно, у них посту­пово деформується, пріоритетом уже виступає аудіовізуальний погляд на навколишній світ і події в ньому.

Формуючи редакційний колектив, керівник друкованого ви­дання повинен пам'ятати, що слід віддавати пріоритет вузь­кій спеціалізації. Творчий колектив має бути однорідним за рі­внем культурно-естетичних уподобань, журналісти мусять поділяти політичні погляди свого керівництва, різниця між молодшими і старшими працівниками не повинна перевищува­ти десяти років.

Навіть десять років - завелика різниця між різними поколіннями журналістів, які працюють в одному творчому колективі. Однак, з огляду на швидку зміну соціально-економічних реалій, констатуємо, що впродовж десяти років повністю змінюється громадська думка у суспільстві, молоде покоління схильне до повторення вчинків своїх попередників. Для прикладу, буремні події 1991 року фактично по­вторилися в 2002-2003 роках, коли країну охопила менш масштабна, але все одно масова акція "За Україну без Кучми!". Методи протесту 1991 року фактично повторилися, хоча через 10-12 років політичні акценти були побудовані на зовсім інших засадах.

Електоральна пам 'ять, на думку політичних експертів і ви­давців, тримає у свідомості подію не більше трьох місяців.

Користуючись цим фактом, політичні діячі, журналісти деколи маніпулюють свідомістю електорату, накидаючи через певний час громадянам ідеї, прямо протилежні тим, які лунали з трибун чи дру-

84

кувалися на перших сторінках газет ще кілька місяців тому. До речі, про того чи іншого політичного лідера, громадського діяча пам'ята­ють не більше ніж два роки. Після цього в колективній свідомості залишається досить розмитий імідж-образ колишнього кумира, який асоціюється, в кращому випадку, з його ім'ям та прізвищем, але практично ніколи - із його гаслами, програмами. Навіть великі діячі минулого часто-густо мають лише один іменник, який коротко ін­формує про рід їх діяльності. "Солон - закони", "Маркс - капітал", "Ленін - революція", "Гітлер - війна" і т. д. Згідно з законами істо­ричного розвитку підуть у небуття прізвища багатьох відомих нині політиків, проте залишаться підшивки газет і журналів, на шпальтах яких відображено запеклу боротьбу за владу і розподілення матеріа­льних цінностей, яку вели національно свідомі українські політики на чолі з обраним лідером.

Видавець чи редактор, який формує майбутній номер газети чи журналу, має пам'ятати, що сучасний газетний папір при­датний до зберігання впродовж 300 років. За умови дотриман­ня методів консервації, цей термін може бути продовжено.

Важливим моментом у визначенні продуктивності праці творчого колективу є вибір приміщення і вдале облаштування робочих місць. За умови будь-якого промислового міста, регіонального центру, в середньому працівник дістається до роботи за 45 хвилин. У мегапо- лісах: Києві, Харкові, Дніпропетровську - за годину-півтори, оскі­льки багато службовців через брак коштів воліють знімати житло за містом чи в нових мікрорайонах. Звісно, говорити про високу про­дуктивність працівника, після того як він переніс стрес пересування громадським транспортом, не доводиться. Тому нині за наказом ке­рівників більшості друкованих видань робочий день працівників ре­дакцій починається о 10 годині й закінчується о 19.00. Неоднозначні, на перший погляд, рішення є, проте, не аматорською забаганкою, а копіюванням досвіду західноєвропейських і американських масових видань, що також змушені враховувати специфіку міських заторів. Крім того, як відомо з психологічних тестів, в основної маси твор­чих працівників найбільш ефективна робота - від 10.00 до 13.00­13.30, потім від 16.00 і до кінця робочого дня. Таким чином, віді­йшовши від усталених радянських стереотипів, видавець виграє, зрештою, в головному - організації праці.

Абстрагуючись від норм трудового законодавства, що визнача­ють необхідний метраж на одну особу в межах офісу, будемо керу­ватися звичайною логікою і прагматикою слов'янського менталітету, розподіляючи членів творчого колективу по окремих редакційних кімнатах. Наголошуємо на терміні "кімнати" чи "окремі приміщен­ня", оскільки досвід останніх років, коли, за американським зразком, редакції розташовувалися по кабінках у величезній залі, - нічого продуктивного українській журналістиці не дав. Річ у тому, що в міні-кабінетах, за напівпрозорими стінами журналіст, насамперед, коли йдеться про жіночу стать, почуває себе досить невпевнено. По­збавлений можливості спілкуватися з колегами і радитися, творчий індивід лишається сам на сам з комп'ютером, не встигнувши навіть критично оцінити здобутки чи прорахунки потенційного конкурен- та-колеги. Досвід довів, що така відокремленість не працює навіть у тому випадку, коли йдеться про максимальне зосередження журна­ліста на якомусь творчому процесі. Все одно творчого працівника відволікають сторонні шуми: дзвінки, голосні й неголосні розмови по телефону, особливо дратує фігура начальника-редактора або його заступника, який, мов наглядач, контролює дії колективу з такої са­мої напівпрозорої кабінки. Творчій особі необхідна усамітненість. Репортаж "на коліні" пишуть лише професійні репортери дуже висо­кого класу, проте таких - одиниці. Отже, необхідно розділити твор­чий колектив, але не лише за тематикою відділів, а й за рівнем твор­чого суперництва, бажано - взаємодопомоги. Відхід від старої кон­цепції - співробітники одного відділу мають працювати компактно, в одній-двох кімнатах - дозволяє продукувати не лише інваріант­ність творчої ідеї, а й ініціювати нові, досить несподівані тенденції у пошуках оригінальних форм роботи. Нині проблеми політики, еко­номіки і розвитку соціально-культурної сфери настільки взаємозв'я­зані, що вирішити певне питання в одній аналітичній статті, підгото­вленій у межах спеціалізованого відділу, вважається нереальним.

Таким чином, видавець досягає гармонізації творчого процесу, індивід почуває себе членом великого редакційного колективу, а цей колектив, у свою чергу, продукує інформацію саме завдяки творчим особистостям - журналістам.

Питання для обговорення

1. Чи є журналістика цивілізаційною ознакою розвиненого суспі­льства, чи просто лишається пріоритетом у системі поширення ін­формації?

2. Яка перспектива розвитку друкованих видань на найближчі двадцять років? Мотивуйте доказами, виходячи із економічних, со­ціальних, політичних пріоритетів.

3. Що може спонукати журналіста організувати власне видання, яка роль економічних, моральних стимулів?

4. Наскільки важким є процес формування творчого колективу, чому перевага надається творчим особистостям із прагматичним і оптимістичним складом мислення?

5. Яких результатів прагнете ви добитися, коли ставите на меті організацію нового видання?

Література

1. Бредбери Р. Память человечества. - М.: Книга, 1981.

2. Вайшенберг З. Новинна журналістика. - К.: Академія Україн­ської Преси, 2004.

3. Вальо П. Гибель 31-го отдела. - М.: Правда, 1989.

4. Вальраф Г. Репортер обвиняет. - М.: Прогресс, 1988.

5. Гід журналіста: збірка навчальних матеріалів. - К., 1999.

6Марк Твен. Американский президент. Роман. Очерки и расска­зы. Публицистика. - М.: Худ. лит., 1984.

7. Москаленко А. З. Вступ до журналістики. - К.: Школяр, 1997.

8. Москаленко А. З., Лизанчук В. В., Качкан В. А., Василенко М. К. Методичні вказівки до вивчення теми "Інформаційні жанри радян­ської газети". - К.: КДУ, 1990 .