.Розділ 8 жанри сатиричної публіцистики

Жанри сатиричної публіцистики: фейлетон, памфлет, епіграма, пародія - з'явилися не водночас, а на різних етапах розвитку циві­лізації, у різних країнах, і лише в процесі тривалого творчого роз­витку стали здобутком світової культури. Сатира як літературний засіб відображення дійсності з метою висміювання, викриття нега­тивних явищ суспільного життя свої початки бере у фольклорі, в громадських звичаях і обрядах. На важливості сатиричних жанрів у розвитку людської свідомості, на дієвості й силі сатири та цілесп­рямованого сміху, іронії, сарказму наголошували майстри світової сатири Джонатан Свіфт, Микола Гоголь, Михайло Салтиков- Щедрін, Марк Твен, Іван Франко, Остап Вишня, Стівен Лікок. Українську сатиричну класику прикрашають твори Івана Вишенсь- кого, Григорія Сковороди, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Євгена Гребінки, Леоніда Глібова, Степана Руданського, Лесі Українки, Бориса Грінченка, Володимира Самійленка, Осипа Ма- ковея, Леся Мартовича. Творчість генія української літератури Та­раса Шевченка, зокрема його поеми "Сон" і "Кавказ", є прикладом безстрашного сатиричного викриття антинародної політики росій­ського царизму, національного гноблення, кріпосництва. Сатирич­ні твори в українській пресі середини ХІХ століття вагомо зазвуча­ли в журналі "Основа", а на початку ХХ століття - в сатирично- гумористичному журналі часів першої російської революції "Ше­ршень" (1906). У Харкові в той самий період видавав російський гумористично-сатиричний журнал "Штык" (потім "Меч") Аркадій Аверченко. Часописи відзначалися дошкульними сатиричними стрілами у бік царської деспотії. Усі ці видання були невдовзі за­боронені цензурою і вимушено припинили своє існування.

Кращі сатиричні видання 20-х років в Україні - це журнал "Чер­воний перець" (1922), а з 1927 року "Перець". Тут набуває творчої сили сатирична муза Василя Еллана-Блакитного, Остапа Вишні, Ва­силя Чечвянського, Микити Годованця, Олександра Ковіньки та ін. У 30-х роках сатира і сатирики в СРСР потрапили у жорна сталінсь­ких репресій, а кінець 40-х - початок 50-х років був позначений ди­рективними розгромними постановами щодо журналів "Крокодил" та "Перець". Метафізична "Теорія безконфліктності" призвела до подальшого занепаду сатиричних жанрів. Лише на початку "хру- щовської відлиги" (1953) настає поступове відродження гумору і сатири (зрозуміло, у певних цензурних межах).

Розвиток в Україні в 50-90-х роках жанрів фейлетону, памфлету, гуморески, байки, пародії, епіграми пов'язаний із діяльністю таких майстрів, як Остап Вишня, Степан Олійник, Олександр Ковінька, Федір Маківчук, Анатолій Косматенко, Па-вло Глазовий, Дмитро Білоус, Юрій Івакін, Василь Юхимович, Микола Подолян, Микола Білкун, Іван Сочивець, Олег Чорно-гуз, Андрій Крижанівський, Юрій Кругляк, Овсій Круковець, Євген Дудар, Юрій Прокопенко, Володимир Чепіга та ін. В українській гумористиці з'являються нові імена: Владислав Бойко (Шукайло), Михайло Прудник, Юрій Іщен- ко, Володимир Паль-цун та ін. Зі здобуттям Україною незалежності, в умовах нелег-кого шляху національного відродження на перший план вийшла політична сатира, зокрема памфлет (Євген Дудар, Пав­ло Гла-зовий, Олег Чорногуз), з'являються нові сатиричні видання, на-буває популярності журнал "ВУС" (Київ). Сучасна українська сатирична публіцистика чутливо реагує на зміни в суспільстві, сати­рики активно шукають нові форми й засоби поєднання конфліктного та комічного, відбувається переоцінка ієрархії комедійних ситуацій. Сьогодні немає сатириків, які займали б нейтральну позицію. Як правило, вони "прив'язані" у своїх творах до злободенних ідей і по­глядів різних політичних течій, партій та рухів. Тож чекатимемо по­яви в сатиричній полеміці істини, яка допоможе людям знайти пра­вильний шлях до поступу.

Фейлетон - це художньо-публіцистичний жанр, у якому комічне підґрунтя якихось негативних явищ або ситуацій розкривається шляхом інверсійної, асоціативної розробки теми, з використанням засобів алегоричності, інакомовлення. Термін "фейлетон" походить від французького слова "feuille", що означає аркуш. У 1800 році, дбаючи про передплатників, французька газета "Journal des Débats" змінила свій формат: вона стала довшою, у неї з'явився "підвал", що його відділяли від газети старого формату виразною рискою. Те, що друкувалося під рискою, називалось "аркушем". Можна було перед­платити газету з "аркушем", тобто з фейлетоном, а можна було стати передплатником видання старого формату. У такому разі "фейлетон" відрізався. Спочатку в нижній частині газети друкували всіляку різ­ножанрову суміш: оголошення, повідомлення про театральні виста­ви, концерти, лекції, новини французьких мод, шаради; надалі стали друкувати вірші, короткі смішні замітки, анекдоти, уривки з поетич­них та прозових творів, сатиричні коментарі до певних подій.

Понад сторіччя термін "фейлетон" мав два різні значення. Під фейлетонною рубрикою у Франції та Росії друкувалися літературні статті, рецензії (зокрема, театральні), навіть романи з продовжен­ням. Ще в 30-ті роки минулого сторіччя відомий російський фейле­тоніст Михайло Кольцов стверджував: "Фейлетон може бути пода­ний як нарис, сатира, подорожня кореспонденція, або, скажімо, вір­шами (Дем'ян Бєдний). Але насамперед це публіцистичний жанр". Однак уже наприкінці 30-х років в українській журналістиці термін "фейлетон" став ознакою саме сатиричного жанру. Видатні майстри фейлетону XX сторіччя в українській літературі - Остап Вишня, Степан Олійник, у російській літературі - Михайло Кольцов, Ілля Ільф та Євген Петров, Михайло Булгаков. До речі, ці майстри мають цікаву спільність - усі вони народились в Україні. Притаманний українському народові гумор, оптимістичне світобачення, гостре слово ("Народ скаже, як зав'яже!"), анекдоти, прислів'я, крилаті ви­слови - усі ці складові, без сумніву, мали вплив на формування їхніх літературних уподобань і смаків як гумористів та сатириків.

Фейлетонові як жанру властиві інакомовлення, гротеск, іронія, сарказм. Жанр фейлетону поділяють за його ознаками. Є фейлетони з точними іменами, адресами, фактами, подіями, які мали конкретне місце. Однак існують фейлетони безадресні. Зрозуміло, що в таких творах авторська фантазія розкутіша, асоціації у створенні конкрет­них сатиричних образів набувають значної вибухової дії. Наприклад, у фейлетонах І. Ільфа та Є. Петрова вже самі назви "Кістяна нога", "Безтурботна тумба", "Одиниця, що веселиться" вказують на про­блему, уособлену в конкретному сатиричному образі. Дослідник фейлетону Б. Стрельцов поділяє фейлетонні образи на індивідуа­льний образ, образ явища та образ-тезу. Індивідуальні сатиричні образи притаманні сатирико-гумористичному фейлетону. Образ явища властивий проблемному фейлетонові, коли автор його праг­не не до змалювання індивідуальних рис, а до розробки проблеми як негативного явища: "З цією метою і монтується система фактів, які всебічно розкривають суть явища, "повертають" його до читача різними сторонами і гранями. Створюється образ явища. Цей вид специфічного образу і є основним для проблемного фейлетону" [4, 33]. Як фейлетонний образ-теза, можуть виступати різні предмети (паличка-рятівниця, шапка-невидимка, золотий ключик, чоботи- скороходи), міфологічні герої, міфологічні та казкові сюжети, при­казки й прислів'я, крилаті вислови. Однак настирливе введення фейлетоністами до своїх чергових опусів певних героїв з відомих творів компрометує цю ідею.

Сьогодні фейлетон - це художньо-публіцистичний жанр сати­рично-гумористичного спрямування, написаний жваво і дотепно. Фейлетоніст повинен володіти не лише професійно-теоретичними знаннями з обраного жанру, а й мати природне чуття гумору, енер­гію сатирика та публіциста, відзначатися громадянським темпера­ментом, широким світоглядом, інтуїцією, здатністю до асоціатив­ного мислення і алегоричної манери писання. Фейлетоніст повинен бути людиною розважливою, тверезою в пошуку істини, непохит­ною і мужньою. Фейлетонна манера писання вже сама по собі збу­джує зацікавлення, вабить людину до читання, викликає певні емо­ції. Фейлетон містить у собі додаткову інформацію, суть якої поля­гає у своєрідному, часто-густо зовсім не сподіваному баченні явищ дійсності. В українській публіцистиці нині активно працюють у жанрі фейлетону Є. Дудар, В. Чепіга, І. Шпиталь, В. Бойко, О. Кру- ковець, І. Сочивець, М. Прудник, Ю. Іщенко, В. Пальцун та інші талановиті сатирики й гумористи.Термін "памфлет", як вважає більшість дослідників, походить від двох грецьких слів: pan чи рат - тобто все і phlego - палю. Однак існує також думка, що англійське pamflet пішло від слова Pamphilios - імені героя популярної комедії ХІІ століття. Памфлет - це сатири- чний твір літературно-публіцистичного жанру на злободенну тему, в якому гостро висміюється чи викривається суспільне явище негати­вного характеру, погляди та дії певних сил, проталежні поглядам автора твору. Критика у памфлеті звичайно буває викривальна, вона висміює, осуджує осіб чи особу того чи того штибу, що є в даному разі об'єктом критики. У західноєвропейській літературі відомі пам­флети Еразма Роттердамського "Похвала глупоті", памфлети Джона­тана Свіфта, Марка Твена (особливо "Лінчуючі Сполучені Штати"). Слід зазначити памфлети Максима Горького "Місто Жовтого ДИЯВОЛА", "Один з королів республіки", памфлет Лесі Українки "Голос однієї російської ув'язненої", антиватиканські памфлети Іва­на Франка. У жанрі памфлету працювали Остап Вишня, Ярослав Га- лан, Федір Маківчук. За публіцистичні ста-тті та памфлети, опублі­ковані в пресі в 1976-1978 роках, удостоєний Державної премії України імені Т. Шевченка (1979) поет і публіцист Микола Подолян. Памфлетне спрямування має книга про подорож до США Анатолія Москаленка "Свобода для вовка" (1980). У зв'язку з громадсько- політичними процесами в Україні, коли з'явились різні партії, рухи, коли політична боротьба стала постійним чинником суспільного життя у державі, почався новий розквіт памфлету, пов'язаний на­самперед з іменем Євгена Дударя та його побратимів Олега Чорно­гуза, Павла Глазового, Степана Колесника.

Нині памфлет відображає не тільки об'єктивні сторони нашого життя, а й стрілами свого сарказму він слугує інтересам політичних сил. Сміх у памфлеті призначений для політичного знищення супро­тивника. У тоні памфлету звучить пристрасть. Використання сарка­зму, гротеску поєднується з енергійністю думки, ораторською екс­пресією, гнівом та обуренням. Конкретні форми побудови памфлету - дуже різні. Памфлет може бути і коротким, на кілька сторінок, як більшість памфлетів Євгена Дударя. Однак є памфлети розлогі, на десятки сторінок тексту, як відомий памфлет Степана Колесника "Куди пливе ескадра". Залучивши до свого публіцистичного твору багато документальних свідчень, автор з памфлетною пристрастю розповідає про драматичну долю Чорноморського флоту в той пері­од, коли Україна виборола свою незалежність, але флот залишався імперським і на ньому процвітала "касатоновщина". Памфлет С. Ко- лесника ближчий до публіцистичної статті. Тобто розвиток теми відбувається у формі статті, проте водночас із постійним викорис­танням емоційно-образних сатиричних асоціацій. Памфлет може бути побудований як діалог, відкритий лист, промова, драматургічна сцена, щоденник тощо.

Форма памфлету залежить від конкретних завдань, які ставить перед собою автор, від його сатиричного обдарування, літературно­го досвіду, знання творчості відомих памфлетистів минулих сторіч і нашого часу, від уміння цікаво побудувати фабулу твору, вміло ор­ганізувати матеріал композиційно. Хоч би яку конкретну форму об­рав автор для свого памфлету, сила його - у невідпорності сатирич­ної аргументації, в обґрунтованості аналізу. У памфлетному образі втілюються негативні явища у своєму концентрованому вигляді. Тому й переважають в арсеналі памфлетиста найвагоміші засоби сатиричного загострення: гіпербола, сарказм, гротеск.

Епіграма - це сатиричний жанр, який з'явився у Давній Греції і пройшов свій шлях розвитку. Спочатку епіграма (що буквально означає "напис") трактувалась як коротке славослів'я на честь богів, героїв, видатних громадян і писалася на пам'ятниках, будинках, храмах, спеціальному посуді. Перші грецькі епіграми мали форму вірша, іноді творились у прозі. До епіграм належали також написи на надгробках. Епіграми в радянській літературі 20-30-х років часто були злісні, брутальні, принижували гідність письменника, працю­вали на його політичну та громадську дискредитацію, часом були підставою для фізичної розправи.

Як приклад, назвемо книгу Олександра Безименського "Поети- ческая канонада" (1930). Політична влада СРСР у той час розпра­влялася з трудовим селянством, а Безименський поставив собі за мету дискредитувати талановитих письменників. Ось його епіг­рама на твір уродженця Києва великого російського прозаїка і драматурга Михайла Булгакова. За мотивами свого роману "Біла гвардія", де реалістично змальовані білогвардійці в Україні під час громадянської війни, долі людей, сімей, самого білого руху, Булгаков створив п'єсу "Дні Турбіних", яку поставив МХАТ. Спе­ктакль був прийнятий неоднозначно, однак мав великий успіх у глядачів. О. Безименський відгукнувся на виставу злісною епіг­рамою: "Стоит этот МХАТ, - стан и слава Булгадам, Лицом к Ту­рбиным, к революции задом". Можна собі уявити моральний стан М. Булгакова, коли він дізнався, що є "Булгадом", і, зрозуміло, стоїть "к революции задом". А з епіграми на М. Шолохова читач мав переконатися, що автор перших двох томів "Тихого Дону" тільки тоді "уйдет от злобы", коли у своїх романах звільниться від "воды". О. Безименський і сам спробував стати драматургом. У грудні 1929 року в Москві було поставлено його п'єсу "Постріл". Критики-підлабузники почали порівнювати її з п'єсою "Горе з ро­зуму" О. Грибоєдова, навіть називали її прямим продовженням геніальної грибоєдівської комедії. Та на всі ці схвальні відгуки Володимир Маяковський відповів дошкульною епіграмою: "То­мов гробовых камень веский, на камне надпись - "Безыменский". Однак і сам Володимир Маяковський ("Я - дедом казак, другим - сечевик, а по рожденью грузин") потрапляв на критичні гачки. Коли він написав до 10-річчя Жовтня "Хорошо", в'їдливий Юрій Тинянов створив епіграму: "Оставил Пушкин оду "Вольность", а Гоголь натянул нам "Нос". Тургенев написал "Довольно", а Мая­ковский "Хорошо-с". І цією єдиною літерою "с", яку полюбляли у XIX століття додавати для акцентації важливого слова чиновники Російської імперії, раптом у несподіваному світлі було представ­лено читачеві й поему В. Маяковського "Хорошо", і позицію са­мого поета.

Прагнення, намагання бути модним у літературі жорстоко мстить творцеві. Бо минає мода - і минає назавжди слава. У своїй епіграмі "Про моду" це влучно обіграв Самуїл Маршак: "Ты ста­ромоден. Вот расплата за то, что в моде был когда-то". Справді, скільки похвал минуло, скільки книжок пішло в небуття, надто сьогодні, в час крутих суспільних зламів, час народження нового і прощання зі старим. Епіграма знову стає бойовою зброєю. Можна наводити твори та імена їх авторів останніх десятиріч в Україні. Це Павло Глазовий, Василь Юхимович, Олекса Ющенко, Юрій Івакін, Владислав Бойко та багато-багато інших. І все-таки слід зауважити, що чимало епіграм забулося через свою комплімента­рність, поверховість теми, та й просто тому, що все навкруги змі­нилося. Люди перестали боятися, що на них донесуть, що за гост- ре слівце їх звільнять з роботи, а письменника-сатирика переста­нуть друкувати.

Знову актуальними стають поетичні думки Василя Блакитного з вірша "Сюди, поети!", знову нам потрібні в'їдливі сатирики, які своїми епіграмами відродять традиції "Шершня", традиції грома­дянської, сповненої уваги до животрепетних проблем життя сати­ри! Тож нагадаймо поетичну думку славнозвісного давньоримсь­кого поета Марка-Валерія Марціала про жанр епіграми, долю епі- граміста, про його благородне покликання: "Правда, розкажуть не раз, що на вбогій ти дудочці граєш, але ж при дудочці тій - голо­су сурем не чуть".

Пародія - це жартівливе або глузливе наслідування літературно­го твору з навмисним підкресленням і доведенням до абсурду особ­ливостей його форми. Грецькою мовою "пародія" означає "приспів" або "протиспів". Пародіювати - зовнішньо наслідувати форми пев­ного твору, при якому перекручується його зміст, а всі справді наяв­ні риси доводяться до абсурду.

Найстаріша літературна пародія, яка відома сьогодні, - "Батрахо- міомахія". Це анонімна поема з 305 віршів, яку було створено у Гре­ції не пізніше VI столітті до нашої ери. "Батрахоміомахія" (або війна жаб і мишей) зовні пародіює Гомерову "Іліаду". Сенс пародійності полягає в контрасті між "високим" стилем і "низьким" сюжетом та персонажами поеми. "Батрахоміомахію" багато наслідували у пізні­шій європейській літературі, зокрема в німецькій (Ролленгаген, XVI ст.); у російській ("Война мышей и лягушек" В. Жуковського, XIX ст.). В українській літературі вдалу творчу спробу зробив К. Думитрашко, як сам він зазначив на титулі книги "Жабомишод- раківка" ("Батрахоміомахія") на нашу руську мову перештопав К. Д. "Це одна з перших спроб віршувати гекзаметром українською мо­вою". Пародію було видано у Петербурзі 1859 року. Костянтин Ду- митрашко не дуже поштиво ставився у своєму поетичному переказі до грецьких богів, називаючи Зевса Сатурновичем, Юпітером (тобто вже торкаючись пантеону римських богів). "Жабомишодраківка" являла собою творче поєднання грецької та римської міфологій з яскравим колоритом сучасної поетові України. Так, готуючись до бою, миші почали одягатися, лаштувати зброю:

Всі мишуки по сій мові в поход снаряджатися стали І одяглися, немов москалі, у казенну муницю... Кунтуші та жупани натягли із кошачої шкури, З ґудзиків мідних побрали щити собі в лівії лапки, Ратища ж в правих держали, ковав же їх мишачій циган... Так споряджалися мишачі лицарі. Се ж і почули В Жаб'ячій Січі і стали скоріше збирати громаду.

Як жанр, пародія ґрунтується на комічному відтворенні стиліс­тики певного письменника, але часом і цілого напряму в літературі. Так, у європейському середньовіччі популярними були лицарські романи. І твір іспанського письменника Мігеля Сервантеса "Дон Кіхот" з'явився як пародія на такі романи. В його творі у пародій­но-карикатурному плані перебільшувались особивості цього літе­ратурного напряму. У "Дон Кіхоті" пародіювалися канонічні обра­зи цих романів: лицар, його зброєносець, прекрасна пані. Пародій­ним є весь стиль "Дон Кіхота", у тому числі пишномовне звернення до читача, залучення до початку романів сонетів, які відзначаються пародійним змістом. Варто звернути увагу на пародію Остапа Ви­шні, написану ним як сатиричну лекцію "Дещо з українознавства" (1923). Поділено твір на дві частини: "І. Спеціально для русотяпів", "II. Для щирих українців". Як іронічно зазначав автор, першу лек­цію призначено "спеціально для тих людей, що досі ще цією спра­вою не цікавилися, не цікавляться й не цікавитимуться". Тож Остап Вишня, іронізуючи з шовіністів, стверджує: "Україною зветься "исконно русская земля - Малая Русь, где все обильем дышет". А в другій частині так званої "лекції", яку написано для тих українців, котрі над усіма народами у світі ставлять свій народ і свою історію, іронія теж досить дошкульна: "Ненька Україна - це держава від Гіскайського моря й до пустелі Гобі, або Шамо... Під час всесвіт­нього потопу ковчега збудував не Ной, а гетьман Дорошенко, що й урятував сім пар чистеньких українців, одну вишневу кісточку, з якої пішли на Вкраїні вишневі садки... Потім того вже на Україні жили єгипетські фараони, Генріх Наваррський, династія Бурбонів, Римський Папа, Іван Калита. Все це були українські гетьмани, що їх свого часу Іловайський затаїв. Дніпро на Україні - найбільша в світі річка, йде вона від Міссісіпі, через Гольфстрім у Синєє море.

Раніш по Дніпру плавали "Титаники", але триклятущі кацапи ви­пили Дніпро-Славуту, і він трохи ніби висох. Але то дурниця: тую воду Дніпровую за допомогою Франції з кацапів ми видавимо". Отже, обидві частини твору мають свої, тривожні для України під­тексти, деякі серйозні думки тут зашифровано, деякі подано з ви­нятковою відвертістю. Цю гостру сатиричну пародію Остапа Виш­ні тримали під суворою забороною понад 60 років і лише наприкі­нці 80-х років було її знову надруковано.

У 50-60-х роках популярними були фейлетони кримського сати­рика Євгена Баєва, надто його віршований фейлетон про п'яні похо­деньки в Ялті народного артиста Бориса Андреєва, який саме тоді знімався в історичному фільмі в ролі могутнього богатиря - київсь­кого князя Володимира. Тож Євген Баєв і використав у своєму фей­летоні розмір та художні особливості російських билин, пародіюючи образ п'яного богатиря та його "подвиги" на кримському курорті. Пародіювання широковідомого твору часто використовується зовсім не для знищення або приниження авторитету певного автора. Це поширений творчий прийом травестування, коли у відомий сюжет чи у відомі образи вкладається новий зміст. Так, фейлетоністи вико­ристовують образи Одарки й Карася зі славнозвісної опери П. Гула- ка-Артемовського, коли потрібно написати фейлетон про тих, хто зловживає спиртними напоями. Остап Бендер з'являється у фейлето­нах про новітніх пройдисвітів, а Баба-Яга чи Карабас-Барабас - у сатиричних творах про жорстоких і свавільних виродків, які знуща­ються зі слабких та беззахисних людей.

Питання для обговорення

1. Що таке фейлетон з конкретною адресою?

2. Чим відрізняється літературний фейлетон від малого фейлетону?

3. Чим різняться памфлети Євгена Дударя від памфлетів про бю­рократизм і бюрократів Сиріла Паркінсона?

4. Назвіть об'єкти висміювання класичної пародії. Сучасні пародії.

5. Тематика перших епіграм. Різниця між першими епіграмами і жанром епіграми. В чому полягає спільне і відмінне?

Література

1. Кольцов М. О фельетоне. Очерк и памфлет. Публицистика и фельетон в местной печати // Восторг и ярость: Сборник очерков, фельетонов, статей М. Кольцова. - М., 1990. - С. 426-451.

2. Кройчик Л. Е. Современный газетный фельетон. - Воронеж, 1975.

3. Муравьев В. Джонатан Свифт. - М.: Просвещение, 1968.

4. Стрельцов Б. В. Фельетон: Теория и практика жанра.- Минск, 1983.

ЦековЮ. І. "Мою роботу рецензував народ!": Передмова // Ос­тап Вишня. Твори: в 4 т. - К.: Дніпро, 1988. - Т. 1. - С. 6-41

.Розділ 9

ЖУРНАЛІСТСЬКЕ РОЗСЛІДУВАННЯ

У кожній сфері людської діяльності є справи, підвладні лише ве­ликим професіоналам. Журналістика - не виняток. У ній теж є свої вершини. Досягти їх здатний тільки фахівець за покликанням, тобто людина, для якої буденна чорнова робота - не важкий тягар, а твор­чий процес.

Журналістське розслідування для працівника пера, мікрофона і є тією творчою вершиною, яка може підкоритися лише майстрові. Не випадково відомий американський журналіст і дослідник преси Джон Уллмен афористично характеризує цей складний і захопли­вий жанр як "зоряну журналістику". Хто оволодів ним - склав най­важчий іспит на звання публіциста-аналітика. Тож цілком логічно, що журналістське розслідування називають і жанром публіцистич­ного детективу. Існує ще й такий термін, як "журналістика обурен­ня", де мовби закодована позиція автора, його ставлення до розслі­дуваних фактів і явищ.

Весь цей образний ряд свідчить, що ми маємо справу з особли­вим, незвичайним жанром публіцистики, потенційні можливості якого привертають до нього увагу і досвідчених практиків- журналістів, і відомих дослідників мас-медіа.

Так що ж таке журналістське розслідування, які його родові озна­ки і специфіка? До якої групи жанрів воно належить? І чи жанр це взагалі, якщо в ході розслідування журналістові доводиться брати інтерв'ю, зіставляти й аналізувати факти, вибудовуючи власну кон­цепцію явища, а то й вести репортаж з місця події?

Питання не такі прості, як це може здатися з першого погляду. І єдиної думки тут не існує. Французькі дослідники, наприклад, не зараховують журналістське розслідування до публіцистичних жан­рів, покликаних, на їхню думку, "розвивати авторське бачення по­дій". Розслідування, як вважають вони, є ніби завершенням підсис­теми інформаційних жанрів, до яких, за їхньою класифікацією, вхо­дять факт, розширене повідомлення, замітка, повідомлення для аге­нтства, звіт, репортаж, інтерв'ю.

Звичайно, має право на існування й така точка зору, тим більше, якщо вона зумовлена традиціями країни, практикою діяльності за­собів масової інформації. Проте якщо, на думку французьких ко­лег, завдання цього "найскладнішого журналістського жанру" - не лише захопити читача унікальною ситуацією, а й дати "якомога об'єктивніше роз'яснення події або явища", то як можна обійтися без їх авторського бачення, іншими словами, позиції журналіста? Індивідуалізація в осмисленні реальної дійсності - важлива риса вітчизняної преси взагалі.

"Журналістика різних епох, - зазначає Володимир Різун, - відріз­няється методами роботи, подачею фактів тощо. Але незмінним для неї залишається одне: фіксація й відображення сьогодення в авто­рському викладі (тобто авторське інформування)." [6, 65].

Розглядаючи специфічні особливості журналістського розслі­дування, більшість науковців і практиків, як українських, так і закордонних, зокрема російських, вважають, що цей склад­ний жанр потребує всебічного осмислення і вивчення проблеми, яка привернула увагу публіциста-професіонала. На думку В. Во­рошилова, "журналістське розслідування, споріднює з науко­вим єдина методологія пізнання соціальних явищ" [1, 97]. У ньо­му так само, як вважає вчений, використовуються перевірені в науці методи: спостереження, опитування, вивчення документів, порівняльний аналіз, узагальнення, синтез, індукція, дедук­ція, абстрагування тощо. Водночас не слід забувати, що публіцис­тичний твір як результат копіткої дослідної роботи журналіста - все ж не наукова праця. Він має свої специфічні особливості й завдання. Вони полягають насамперед в органічному поєднан­ні логічно вмотивованих умовиводів і емоційно-образного осмис­лення фактів, подій, характерів, вчинків людей. У цьому жан­рі виняткову роль відіграє професійне вміння журналіста корис­туватися мовностилістичним інструментарієм для увиразнення і поглиблення думки, яскравішого висвітлення й окреслення різ­них граней порушеної проблеми.

" Розслідування - це полювання на факти, які дозволяють читачеві зрозуміти те, що він має зрозуміти", - вважає французький практик і теоретик журналістики Жак Мурікан. Аналізуючи природу цього "чи не найпрестижнішого журналістського жанру", автор виділяє такі його форми: розслідування навколо події; розслідування навко­ло пригод, тобто наближене до поліційного; розслідування журналь­ного типу, яке може базуватися "лише на схожості певних подій"; дослідницькі розслідування, за яких нерідко "робота йде в атмосфері напруження, ворожості й дезінформації; розслідування-портрет, ко­ли журналісту доводиться вивчати характер, вчинки, поведінку пев­ної особистості, а також розслідування-документ або "есе - це коли автор, витративши чимало часу і коштів на вивчення якоїсь пробле­ми, видає свій твір окремою книгою" [5, 11].

На думку іншого французького теоретика сучасних мас-медіа Брюно Пфайфера, журналістське розслідування "грає на всіх регіст­рах сприйняття: і аналітичному, й емоційному. Воно об'єднує в собі елементи інтерв'ю, портрета, репортажу, хроніки, аналізу, синтезу. Завдання розслідування - зацікавити читача унікальною темою і да­лі розповісти, чому все склалося саме так". Пфайфер пропонує свою класифікацію жанру. Це - розслідування на актуальні теми, об'єктом яких є здебільшого місцеві або регіональні події; розслідування на людські теми (про особу, про таємничі факти, зокрема кримінал, про роботу окремих установ тощо). Як і Жак Мурікан, дослідник окремо виділяє і журнальне розслідування. Але, на його думку, специфіка цього жанрового різновиду полягає у розкритті й аналізі глибинних процесів реальної дійсності. Виходячи з того, що складні явища не мають простих пояснень, помітних неозброєним оком, завдання жу­рналістів, як вважає Б. Пфайфер, допомогти читачеві розібратися в них, знайти нову, ще невідому інформацію, яка змушує побачити ситуацію під іншим кутом зору.

Свої погляди з приводу журналістики розслідування висловлює і канадський публіцист, автор популярних у Північній Америці доку­ментальних творів "Ворота до раю", "Торговці смертю" Віктор Ма- ларек. Вважаючи, що основною метою жанру є висвітлення того ва­жливого, що приховують інші, він зазначає: "Журналіст-слідчий ставить ті ж самі питання, що й звичайний репортер, але він значно глибше проникає у серцевину справи, при цьому дивлячись профе­сійним боковим зором у пошуках додаткових фактів. Його вже не задовольняють стандартні запитання та відповіді. Його більше ціка­вить: "А що ще?". Він хоче знати більше деталей про "Яким чином?" та "Чому?" І все глибше копає в питанні "Хто?" [4, 1].

Саме таке проникнення у "серцевину справи", прагнення копати якомога глибше, щоб виявити і корені, і складові, та, зрештою, і нас­лідки досліджуваного явища, й змушують журналістів бути аналіти­ками, а не безсторонніми фіксаторами подій і фактів, навіть якщо вони переконливі самі по собі.

Без авторського одухотворення зібраного матеріалу годі й ду­мати про громадський резонанс публікації. Як театральний глядач часто відвідує ті вистави, у яких зайняті відомі актори, так і в за­собах масової інформації увагу людей нерідко привертає насам­перед ім'я журналіста, за публікаціями якого вони постійно сте­жать, а потім уже тема, проблема, жанр. Покоління 60-70-х років добре пам'ятає блискучу плеяду журналістів, які працювали зде­більшого в тодішній центральній пресі. Імена Валерія Аграновсь- кого, Василя Пєскова, Бориса Панкіна, Анатолія Стреляного, Бо­риса Агапова, Ярослава Голованова, Анатолія Іващенка були по­пулярніші від імен багатьох політиків. Їхні публікації (і журналі­стські розслідування в тому числі, хоча такої рубрики в нашій пресі й не існувало), у яких нерідко порушувалися надзвичайно гострі проблеми тогочасної дійсності, викликали жвавий інтерес широких кіл читачів. І не лише змістом, професійною досконаліс­тю тексту. Приваблювала непересічна особистість самого журна­ліста, яка вгадувалася і в сюжетно-композиційній будові публіци­стичного твору, і в трактуванні колізій, фактів, які часто висвіт­лювалися з несподіваного ракурсу.

Особистісні якості журналіста, можливо, один з найголовніших чинників для успішної роботи в такому інтелектуальному жанрі, як журналістське розслідування. Такої думки дотримуються й відомі західні дослідники мас- медіа.

" Журналістське розслідування - це шанс відновити справедли­вість і зіграти роль Давида в боротьбі з Голіафом, - зазначає дирек­тор програми журналістики університету Джона Гопкінса (США)

Девід Еверетт. - Це ґрунтується на вірі в те, що журналісти, редак­тори і фотографи можуть відігравати величезну роль у поліпшенні суспільного життя" [3, 10].

Вчений вважає, що в справжньому журналістському розслідуван­ні можуть бути використані всі традиційні жанри преси, а також до­кументи та інші джерела, які сприяють з'ясуванню ситуації. Водно­час однією з головних умов успіху в цьому складному жанрі, на його думку, є вміння писати. А ще, як вважає Д. Еверетт, журналістське розслідування "вимагає наполегливості, іноді мужності і завжди ба­жання вийти за рамки звичайного" [3, 11].

Варто наголосити, що реалізація такого бажання, безсумнівно, передбачає відповідний напрям думок журналіста, його вміння за окремими фактами, вчинками, поведінкою людей, навіть деталями розгледіти явище в усіх його іпостасях.

На початку 90-х років посилилася увага до жанру розслідування з боку російських практиків і теоретиків мас-медіа. Виникли відпові­дні агентства, інші структури у ЗМІ, журналісти яких намагаються розслідувати здебільшого економічні, соціальні злочини, конфліктні ситуації в різних сферах життя, історичні таємниці, які з різних при­чин досі замовчувалися, тощо.

"В загальному плані, - зазначає О. Тертичний, - мета серйозного, соціально важливого журналістського розслідування може бути ви­значена так: робити явною ту інформацію, котра необхідна, життєво важлива для народу, але від нього приховується; боротися зі зло­вживаннями сильних світу цього; протистояти беззаконню з тим, щоб змінювалося на краще і все суспільство" [7, 102].

З таким визначенням перегукуються і думки петербурзької жур­налістки, члена Гільдії судових репортерів Юлії Шум. Аналізуючи природу журналістського розслідування, вона вважає, що головним у цьому жанрі є виявлення фактів, матеріалів, "які влада воліла б не розкривати" [11, 24].

Цікавими з цієї точки зору видаються й міркування авторки роз­відки "Журналістське розслідування" Марини Шостак: "Журналіст збирає факти як детектив, але робить це не стільки націлюючись на звинувачення конкретної особи, скільки в надії розітнути певний "суспільний нарив" [12, 62].

Російська дослідниця за формою авторської реалізації матеріалу ділить журналістське розслідування на три своєрідні жанрові підви­ди: розслідування-репортаж, розслідування-панорама й розслідуван- ня-стаття. Перше з них передбачає наочне відтворення етапів пошу­ку журналістом викривальних фактів. Композиційно публіцистич­ний твір будується за схемою детективу: напружений сюжет, інтри­га. Автор мовби проводить читача слідом за собою таємними, часом ризикованими стежками розслідування здебільшого складних, гост­рих колізій, розкриваючи таким чином лабораторію своєї роботи.

Розслідування-панорама, на думку М. Шостак, будується за ін­шим принципом. Автор концентрує увагу не на пошуку, а на його результатах. Він "складає мозаїку" виявлених фактів на очах у чита­ча, зіставляючи вчинки, поведінку різних людей, їхні висловлюван­ня, цитуючи різні документи. Читач у такий спосіб ніби теж запро­шується до співтворчості, самостійної оцінки результатів пошуку.

Сюжетним стрижнем розслідування-статті є формування авто­рської версії. Тут домінантну роль відіграє сам журналіст, "зигзаги" думки якого простежує читач. Це може бути не менш цікаво й захо­пливо, як вважає авторка розвідки, ніж історія пошуку.

З такою думкою можна погодитися. Хоча сама класифікація на­ведених різновидів жанру видається трохи штучною. Практика як українських, так і закордонних мас-медіа засвідчує, що глибокі жур­налістські розслідування, як правило, містять у собі і сюжетну лінію пошуку, і авторську концепцію, що розвивається від версії до обґру­нтованих документами висновків. Відомий американський журна­ліст і редактор Джон Уллмен вважає, що складовими кваліфікації, необхідної для підготовки журналістських розслідувань, є: "...до­слідна робота, встановлення і розробка джерел, пов'язаних з предме­том розслідування; здатність розплутувати і пояснювати складні ма­терії; вибудовувати гіпотези (на основі підказок чи уважного спо­стереження) і перевіряти їх на відомих фактах і думках" [9, 13].

Як бачимо, тут окреслюється увесь спектр професійних якос­тей журналіста, які в процесі пошукової і творчої роботи реалізову­ються в публіцистичному творі. У своїй ґрунтовній праці Д. Уллмен не дає власного визначення журналістського розслідування, вважа­ючи, що найкраще специфіку жанру розкрив колишній заступ­ник редактора-розпорядника газети "Ньюсдей" Роберт Грін. Наве­демо його формулювання: "Це журналістський матеріал, який ґрун­тується, як правило, на власній роботі й ініціативі, на важливу тему, яку окремі особи і організації хотіли б приховати. Три основних елементи: журналіст проводить розслідування, яке не проводив хтось інший; тема матеріалу досить важлива для читача чи теле­глядача; інші намагаються приховати порушені в розслідуванні факти від громадськості" [9, 13].

Аналізуючи й осмислюючи різні точки зору на журналістське розслідування, можемо дійти висновку, що, попри розбіжності в по­глядах на його жанрову природу, форми подання матеріалу, роль авторського "я" в публікації, усі фахівці сходяться на думці винят­кової суспільної ваги цього феномену сучасної журналістики. "Саме журналістське розслідування, - вважає Д. Уллмен, - дає нам можли­вість служити суспільству, котре дедалі більше втрачає контроль над нашою демократією" [9, 12].

Ідеться про США, що мають незаперечні досягнення у розвитку демократичних засад у всіх сферах життя, служать своєрідним ета­лоном для світового співтовариства. Що й казати про Україну, у якій поняття "демократія" має поки що здебільшого декларативний характер, де суспільні інститути лише зароджуються, а бюрократи­чна система за попередніх режимів пустила глибокі корені. Приро­дно, що журналістське розслідування в українських мас-медіа, на­самперед на теперішньому, перехідному етапі розвитку держави, - жанр дуже актуальний. Зловживання службовим становищем і по­рушення законів з боку як чиновників державного апарату, так і бізнесових структур, факти корупції і кримінальної злочинності, суб'єктивні чинники гострих соціальних проблем і духовного пере­родження суспільства, з якими нова влада розпочинає боротьбу, - ось далеко не повний перелік тем, які можуть стати також об'єкта­ми пильної журналістської уваги.

Розслідування цих проблем з оприлюдненням здобутих фактів у пресі чи електронних ЗМІ - справа надзвичайно відповідальна. Вона вимагає високих фахових і неординарних людських якостей. Мож­ливо, в цій площині й слід шукати пояснення, чому публікації під рубрикою "Журналістське розслідування" до недавнього часу рідко з'являлися як у друкованих, так і в електронних ЗМІ незалежної України? Часто навіть професійно підготовлені, досвідчені журналі­сти уникали цього жанру. І їх можна було зрозуміти. Вже сам про­цес розслідування складних, суспільно болючих проблем вимагає не тільки часу, максимальних затрат фізичних сил, розумової енергії, нервового напруження, а й сміливості. Викриття і обнародування з допомогою правдивого, влучного, а то й убивчого публіцистичного слова істинних причин тих чи тих суспільних негараздів - це нерід­ко був виклик існуючій системі, владі, її високим посадовцям. А чи всі могли зважитися на такий крок, враховуючи сумні реалії нашої дійсності? Питання, звичайно ж, риторичне.

І тому навряд чи можна погодитися з Ігорем Полянським, який одну з причин непопулярності журналістського розслідування у вітчизняній пресі вбачає в деяких особливостях нашої мови, не схильної, з його погляду, до "гострої фрази, разючого слова, обпа­люючої думки", чим зазвичай оперують журналісти-розслідувачі. " Українська мова, - вважає він, - в основі своїй призначена прин­ципово для іншого: вона не має навіть багатьох конструкцій, якими оперує негатив. Українською мовою неможливо "лютувати сло­вом" (Мономах), до чого принципово спонукає викриття і покаран­ня гріха". Натомість російська мова, на думку Полянського, "за­вдяки динамічним дієприслівниковим конструкціям, багатшій лек­сичній базі "негативу" органічніше вписується в систему вимог розслідувальної журналістики" [8, 370].

Немає сенсу доводити помилковість таких висновків. Їх перекон­ливо спростовує як класична українська публіцистика, починаючи з гострополемічних творів Івана Вишенського, так і сучасна у своїх кращих зразках.

Працівників мас-медіа, які займаються журналістськими розслі­дуваннями, іноді називають на Заході "професійною елітою". У цьо­му є частка правди, якщо враховувати інтелект, здатність до глибо­кого концептуального мислення, ерудованість, зрештою, популяр­ність авторів здебільшого сенсаційних розслідувань, які набули ши­рокого громадського резонансу.

Що ж стосується характеру праці журналістів у цьому архіва- жкому жанрі, то їх аж ніяк не можна віднести до так званих "бі­лих комірців" у мас-медіа. Навпаки, це чорнороби журналістики, які досягають успіху винятковою працездатністю й наполегливіс­тю. Їм доводиться нерідко перелопачувати гори офіційних папе­рів, ділових, фінансових документів, аналізувати й зіставляти де­сятки, а то й сотні фактів, розплутувати складні колізії, вибудову­вати власну концепцію подій. Не випадково своєрідним предте­чею сучасних журналістських розслідувань був очолюваний тала­новитим публіцистом Йожефом Пулітцером так званий рух "роз- грібачів бруду", який існував у північноамериканський пресі на початку минулого століття.

Ще одна риса характеру публіциста, який зважується працювати в такому небезпечному жанрі, видається надзвичайно важливою. Це мужність. Журналіст повинен бути готовий до того, що його праця викличе різко негативну реакцію з боку осіб, інтереси яких прямо чи опосередковано зачіпаються в публікації. Часом серед них можуть бути й "сильні світу цього", які мають удосталь впливових засобів, щоб приборкати журналіста, зробити його "кишеньковим", а ні - то звинуватити в наклепі й притягти до суду. А то й організувати його фізичне усунення.

Протистояти такому розвиткові подій (при наявності, звичайно, громадянської мужності) можна лише єдиним способом - бездоган­ною аргументованістю авторських висновків, точністю і правдивіс­тю кожного слова - друкованого чи мовленого в ефір. Найменша похибка, не те що факт - неточна деталь, яка, здавалося б, відіграє другорядну роль у матеріалі, може дорого коштувати авторові. Жур- наліст-розслідувач, на відміну від своїх колег, які працюють в інших жанрах, не має права на помилку. Спростування, як це робиться в інших випадках, тут здебільшого не проходять. Занадто великі бу­вають ставки у грі.

І все ж таки, незважаючи на труднощі, ризик, видимі бар'єри й приховані "підводні рифи", які часто підстерігають журналіста на шляху копіткої пошукової роботи, вона варта затрачених зусиль, часу, розумової і творчої енергії. Професійно проведене й реалізова­не журналістське розслідування можна порівняти хіба що з вищим пілотажем в авіації. Журналіст має шанс продемонструвати свою виняткову фахову майстерність. Наслідки, якщо вони вдалі й він зміг довести і відстояти свою версію скоєного, повною мірою ком­пенсують неминучі затрати нервової енергії та інтелекту.

Зрозуміло, що говорити про якісь універсальні, канонізовані еле­менти цього синтетичного жанру не доводиться. У різних країнах, а тим більше в Європі й Північній Америці, де склалися різні історич­ні, літературні та інші традиції, журналістське розслідування має свої відмінності. Багато що тут залежить також від економічного, соціального й духовного розвитку суспільства, рівня його відкритос­ті та наявності демократичних свобод.

У нашому суспільстві авторитет друкованого слова завжди був високий. Журналістика, починаючи з проповідницької, полемічної літератури, з одного боку, виконувала просвітницькі функції, з ін­шого - викривала вади суспільства, прагнула відповісти на пекучі питання, які постійно висувало життя, ставала на захист скривдже­них. На наших теренах журналістика й література доповнювали одна одну. Це позначалося й на формі, стильових особливостях публіцис­тичного слова. Українська журналістика, на відміну від, скажімо, німецької чи американської, образніша, афористичніша. У ній відчу­тніша особа автора, його позиція. Це однаковою мірою стосується й журналістського розслідування, яке за фабулою, стилем, викорис­танням мовної палітри може суттєво відрізнятися від аналогічних зразків західної журналістики.

З таких міркувань, а ще враховуючи своєрідну санітарну роль журналістського розслідування з оздоровлення суспільної атмосфе­ри, зараховувати його до системи суто інформаційних жанрів, про що йдеться у фахових розвідках науковців деяких країн Західної Єв­ропи, навряд чи доцільно. Безперечно, читач має бути поінформова­ний, знати правду, яку журналіст-розслідувач шукає, долаючи нері­дко лабіринти перешкод. Проте інформативні функції далеко не ви­черпують аналітичних можливостей і завдань жанру.

Журналістське розслідування - жанр аналітичної публіцистики, мета якого виявити таємні пружини гострих суспільних (економіч­них, політичних, соціальних, моральних, екологічних) проблем, справжні причини існування яких старанно приховуються від ши­рокої громадськості владними, політичними та іншими впливови­ми колами. Факти, вчинки і поведінка людей, колізії, що виника­ють між ними, є складниками, на підставі яких журналіст вибудо­вує власну концепцію досліджуваного явища, його природи та умов існування. За формою реалізації авторського задуму журналі­стське розслідування - складний, синтетичний жанр, у друковано­му чи електронному варіантах якого можуть бути використані еле­менти проблемної статті, памфлету, нарису, фейлетону, репортажу, інтерв'ю, звіту, рецензії, а також фінансові документи, ділове лис­тування, постанови, протоколи, угоди, архівні, статистичні дані тощо. Головним принципом у роботі журналіста, який проводить розслідування, є гласність, створення відповідної атмосфери, гро­мадської думки з приводу тих чи тих антисуспільних явищ, що ви­ключало б їхнє повторення у майбутньому. Для здійснення цієї ме­ти в журналістському розслідуванні використовується весь арсенал літературно-публіцистичних засобів і стилістичних прийомів, які б стимулювали розумову енергію та впливали на емоції людей, ви­кликаючи в них відповідну реакцію.

Таке бачення основних теоретичних параметрів жанру журналі­стського розслідування. Його основне завдання - зірвати покров та­ємничості з проблем, які нерідко штучно ускладнюють життя бага­тьох людей. У цьому великою мірою полягає суспільна значущість журналістських виступів узагалі. Безперечно, має рацію В. Різун, який вважає, що "жодному деспотові, тиранові, кланові не перебо­роти зрештою і не применшити ролі ЗМК в житті суспільства, навіть якщо ЗМК існують на їхні гроші.., бо засіб масової комунікації, при­родно, через включеність його у надособистісний, масовий, простір спілкування, поза всякими політичними інсинуаціями й маніпуляці­ями, набуває такої сугестивної сили, яка рикошетом б'є й по тому, хто хотів би, аби та сила була для інших тільки негативною" [6, 7].

Було б наївним вважати, що особа чи угруповання (політичні, бі­знесові, кланові), дії яких стають об'єктами журналістських розслі­дувань, вдаються тільки до "глухої оборони". Навпаки, використо­вуючи владні, фінансові та інші впливові важелі, вони зазвичай чи­нять надто зухвалим журналістам, котрі зважилися потривожити їхній спокій, жорстку, часом агресивну протидію. Тому, як уже за­значалося, професійна робота журналіста-розслідувача у багатьох випадках пов'язана з ризиком.

Проте якщо для працівників ЗМК, які працюють у так званих " гарячих точках" планети, в тому числі й у зонах воєнних конфлік­тів, Міжнародною федерацією журналістів, ЮНЕСКО та міжнаро­дною організацією "Репортери без кордонів" розроблено вже пра­вила індивідуальної безпеки і поведінки, то репортерам-розсліду- вачам за екстремальних умов у повсякденній роботі доводиться покладатися виключно на власні досвід, кмітливість, інтуїцію. Йдеться не лише про ті стресові моменти, які виникають часто при спілкуванні (а точніше - зіткненні) журналістів з усілякого рангу чиновниками, правоохоронцями, котрі відверто нехтують консти­туційним правом громадян "вільно і незалежно шукати, одержува­ти, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку інформацію." (Закон України "Про друковані ЗМІ (пресу) в Укра­їні", розд. 1, ст. 2). Ситуація іноді складається набагато серйозніша, ніж ординарний конфлікт з певними силами чи структурами, не зацікавленими у правдивому висвітленні тих чи тих фактів, подій, явищ, що трапляються в житті. Тут нерідко дають хід механізмам, які ставлять під загрозу саме існування свободи слова. Тож журна- лістам-розслідувачам, які наважилися публіцистично осмислити своєрідне задзеркалля реальної дійсності, зазирнути за лаштунки офіціозної політичної вистави, часом доводиться працювати, як на війні, в екстремальних умовах.

І за таких обставин багато залежить від індивідуальних якостей журналіста: його професіоналізму, вміння дійти до суті проблеми, здатності орієнтуватися в складних ситуаціях, наполегливості, ви­тримки і, звичайно ж, досконалого знання законів, особливо доти­чних до предмета розслідування. Тож варто прислухатися до порад О. Шалого: "Перед тим як розпочати розслідування, обов'язково прочитайте Закони України "Про прокуратуру", "Про міліцію", "Про СБУ", "Про оперативно-розшукову діяльність". Ви зрозуміє­те, що в цій країні ви не маєте ніяких прав. Є лише обов'язок доне­сти правду читачам" [10, 16].

Зважившись розслідувати справжні причини негативного яви­ща, журналіст мусить бути свідомим того, що виходить на стеж­ку війни, на нього звідусіль може чатувати небезпека. Аби убез­печити себе, сферу власної діяльності від небажаного візите­ра, його противники використовують різні методи протидії. Дзві­нки, попередження, усні погрози, спроби чимось задобрити, під­купити, а то й підіслати свого інформатора, мета якого нерід­ко під личиною "друга", "однодумця" дезорієнтувати журналіс­та, спрямувати його хибним шляхом, щоб потім у слушний мо­мент підловити на неточності. Це тільки невелика частина з " джентльменського набору" превентивних заходів з боку тих, хто боїться оприлюднення в ЗМК своїх дій.

І хоча журналісту-розслідувачу за таких обставин доводиться ча­сто діяти на свій страх і ризик, він тільки виграє, дотримуючись пе­вних правил, вироблених як вітчизняною, так і закордонною практи­кою роботи мас-медіа.

Одне з найперших - бути компетентним у тій сфері, проблеми якої стали предметом розслідування. Ніщо так не обеззброює жур­наліста, як поверховість, дилетантизм. У такому разі краще відмо­витися від складної і небезпечної справи, давши можливість зроби­ти це іншим.

Та якщо журналіст вже взявся за неї, відчуваючи у собі сили і здатність довести задумане до успішного кінця, він має дотримува­тися іншого, не менш важливого, правила - працювати виключно у правовому полі. Жодних протизаконних методів здобування інфор­мації. Мабуть, що кожне твердження, кожен висновок йому дове­деться пояснювати у суді. Слід бути готовим і до цього.

Ще одне правило: не можна приймати беззастережно інформа­цію, яка з першого погляду здається правдивою. Треба пам'ятати, її можуть свідомо підкинути "доброзичливці". Попросіть назвати її джерела і викласти у письмовому вигляді. Якщо навіть після запев­нення, що прізвище інформатора збережеться в таємниці, не буде оприлюднене, почуєте відмову, це може означати, що названі факти не відповідають дійсності. Аби остаточно переконатися в цьому - уважно проаналізуйте отриману інформацію, перевіривши її, як мі­німум, з трьох джерел.

Враховуйте досвід, можливості (у тому числі й фінансові), а та­кож зв'язки ваших потенційних опонентів. Спробуйте поставити се­бе на їхнє місце. Так ви не лише краще зрозумієте мотиви їхніх дій, а й виразніше побачите слабкі місця власної позиції чи поведінки.

Не оприлюднюйте всі виявлені вами факти у публікації. Прибе­режіть деякі з них, щоб у разі необхідності використати як додатко­вий аргумент на свою користь у полеміці з опонентами чи й на суді.

У пошуку істини, особливо у складних, заплутаних ситуаціях, до­тримуйтесь правила об'єктивності. Зіставляйте різні погляди, проти­лежні точки зору, даючи змогу читачам визначитися у своїх оцінках викладених вами фактів чи людських вчинків. Переконливості пуб­ліцистичним висновкам надають висловлювання офіційних осіб чи посилання на юридично вивірені документи.

Іноді журналісти у полемічному запалі вдаються до образливих висловлювань на адресу осіб, непривабливі дії яких розслідують. Варто пам'ятати при цьому, що образа, різкий, брутальний тон не тільки не є переконливими аргументами, а навпаки, суттєво послаб­люють позицію, роблять її вразливою. Отже, дотримання правил журналістської етики є важливою умовою успішного проведення будь-якого розслідування. Такий висновок підтверджується як віт­чизняним, так і зарубіжним досвідом.

"Свідомо чи несвідомо, кожен надрукований чи переданий по ра­діо і ТВ матеріал відбиває етику журналістів і редакцій, які несуть за цей матеріал відповідальність, - вважає співробітник американсько­го Центру для іноземних журналістів Лоренс Джолідон. - Якщо ма­теріал збалансований і повністю ґрунтується на фактах, а не на уяві і пристрастях журналіста, то з погляду етики його можна вважати до­сконалим і відповідальним" [2, 9].

Журналістське розслідування, як уже наголошувалося, не прогу­лянка по рівному полю, де всі факти на видноті, варто лише нагну­тися й підняти. Працюючи у цьому жанрі, публіцист має бути гото­вим до того, що на його шляху траплятимуться як видимі, так і при­ховані за димовою завісою чиновницько-бюрократичних вивертів перешкоди. Чи не найпоширеніша з них - доступ до потрібної інфо­рмації. Журналістові ввічливо відмовлять у наданні, скажімо, стати­стичних даних, посилаючись на закритість чи конфіденційність та­кої інформації. В іншому випадку прикриються від наполегливого журналіста глухим щитом "комерційної таємниці". За сімома замка­ми будуть приховувати факти корупції, фінансових махінацій, зло­вживань посадовцями своїм службовим становищем тощо.

Як за таких обставин повинен діяти журналіст? Насамперед нага­дати особам, до яких звертається, що, як працівник ЗМІ, він реалізує не власні забаганки, а конституційне право громадян України на отримання правдивої і вичерпної інформації. Його професіоналізм, що передбачає зокрема вільну орієнтацію у тій темі, якою займаєть­ся, не залишиться непоміченим. Досконале знання журналістом За­кону України "Про статистику" значно послабить упертість найне- поступливішого чиновника. Він же знає, що в законі чітко зазначе­но, яка інформація не підлягає розголошенню (вона здебільшого стосується державних таємниць), а яку працівникові ЗМІ зобов'язані надати за першою ж вимогою. Така сама обізнаність журналіста, скажімо, з Законами України "Про міліцію", "Про державну таємни­цю", з законодавчими актами, які стосуються діяльності бізнесових структур чи правил приватизації державного майна, лише сприятиме кращому порозумінню з відповідними службами, убезпечить від зайвих складнощів при отриманні потрібної інформації.

Накопичуючи необхідний матеріал з обраної проблеми, журна- ліст-розслідувач мусить знати, що інформація за режимом доступу, згідно з чинним законодавством, поділяється на відкриту, конфіден­ційну і таємну. Остання містить певні обмеження, які конкретизова­ні зокрема в Законі України "Про державну таємницю". Що ж стосу­ється конфіденційної інформації, яка перебуває у володінні, корис­туванні або розпорядженні фізичних чи юридичних осіб, то вони самостійно визначають режим доступу до неї. І тут багато чого за­лежить від самого журналіста, його професійного хисту, вміння спі­лкуватися з людьми, налагоджувати контакти з ними, переконувати носіїв інформації у важливості її отримання. Водночас варто пам'я­тати, що стаття 50 Конституції України і стаття 30 Закону України " Про інформацію" гарантують право вільного доступу і використан­ня інформації, кому б вона не належала, про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту. Таким чином, журналіст має право вимагати від бізнесових, комерційних та інших недержавних структур розкриття такої конфіденційної інформації, приховування якої може загрожувати життю і здоров'ю людей, завдати непоправ­ної шкоди навколишньому середовищу.

Питання для обговорення

1. Місце журналістського розслідування в системі публіцистич­них жанрів.

2. Зарубіжні теоретики й практики мас-медіа про завдання й нові­тні форми журналістських розслідувань.

3. Інформативні та аналітичні можливості жанру, його визначен­ня і характеристика.

4. Основні вимоги до роботи публіциста в розслідуванні гострих суспільних проблем.

Література

1. Ворошилов В. Журналистика. - СПб., 1999.

2. Джолидон Л. Этические нормы газеты "Вашингтон пост // Жур­налист. - 1955. - № 1. - С. 71-73.

3. ЕвереттД. Навчальний посібник репортера. - К.: ШБХ Про- Медіа, 1999.

4. Маларек В. Викривання фактів. Суть та практика журналістсь­кого розслідування. - К., 1999.

5. МуріканЖ. Журналістське розслідування. - К.: ІМІ, 2003.

6. Різун В. Маси: тексти лекцій. - К.: ВПЦ "Київський універси­тет", 2003.

7. Тертычный А. Расследовательская журналистика. - М.: Аспект Пресс, 2002.

8. Українська журналістика в контексті доби: матеріали всеукра­їнської науково-практичної конференції. - Львів, 2004.

9. Уллмен Д. Журналистские расследования: современные методы и техника. - М.: Виоланта, 1988.

10. Шалий О. Технологія журналістського розслідування // Зако­нодавчий бюлетень для засобів масової інформації. - 1988. - № 4.

• С. 16-18.

  11. ШумЮ. Журналистское расследование: от теории к практике.

• М.: Галерия, 2002.

12. Шостак М. Журналистские расследования // Журналист.