М.: Аспект Пресс, 2000.Розділ 7 художньо-публіцистичні жанри

Художня публіцистика. Цей термін, а якщо точніше - явище кла­сичної журналістики - потребує сьогодні особливої уваги і всебічно­го осмислення як з боку теоретиків, так і практиків сучасних мас- медіа. Це зумовлено насамперед трансформацією поглядів на роль і завдання вітчизняної інформаційної політики, що знаходять відо­браження в практиці багатьох ЗМІ. І хоча поширені, переважно в керівних журналістських колах, твердження про застарілість, неак­туальність у наш динамічний, насичений багатьма подіями час жан­рів художньої публіцистики ґрунтуються здебільшого на суб'єктив­ній основі, ігнорувати їх не доводиться. Адже кожна думка, як би ми до неї не ставилися, не виникає з нічого. Опоненти оперують влас­ною аргументацією. І спростування її вимагає не голослівного запе­речення, а серйозного аналізу проблеми в усіх її аспектах: історич­ному, теоретичному і, звичайно ж, з погляду повсякденної журналі­стської практики з урахуванням реалій минулого і сьогодення. Роби­ти ж вигляд, що кризи жанру не існує, означає уподібнюватися пер­сонажеві чеховського оповідання "Лист до вченого сусіда" відстав­ного урядника Василя Семи-Булатова, який обеззброював свого опонента єдиним твердженням: "Цього не може бути, тому що цього не може бути ніколи". Так ми заженемо себе в глухий кут, з якого навряд чи можна знайти вихід.

Тим часом як насправді вихід існує, що ми й спробуємо довести.

Розглядаючи жанрову структуру публіцистики, слід враховувати передусім традиції вітчизняної преси, які беруть свій початок ще з ХІ століття, зі "Слова про Закон і Благодать" Іларіона. У цьому творі вже були закладені основні відмітні риси проповідницьки-повчаль- ної публіцистики, які згодом доповнилися гостротою полемічного запалу у викривальних творах Максима Грека, Івана Вишенського, Михайла Андрелли й їхніх, часто анонімних, послідовників. Сувора логіка вмотивованої життєвими фактами полемічності тут органічно поєднується з яскравим образним мисленням, живою народною мо­вою, що знаходила відгук серед широких верств людей.

Як справедливо зауважує П. Федченко, "народнопоетична твор­чість постійно впливала на розвиток писемної літератури, котра не тільки освоювала нові традиції і образну систему фольклорних тво­рів, а й відчувала вплив їх ідей, моралі і світосприйняття" [18, 11]. Леся Українка, котра сама блискуче володіла пером журналіста, називала таку публіцистику "вогненною лірикою" (виділення моє. - О. Г.). У ній, як вважала поетеса, з особливою силою виявляються "запал і завзятість", "всі почуття, всі пристрасті людського серця". "Навіть сама техніка фрази, - наголошувала Л. Українка, - неначе вимірена свідомо на те, що тепер звуть сугестією (внушенням): кожний образ, кожна імперативна фраза повторюються двічі, різ­ними, але синонімічними виразами різної сили і через те силоміць западають в пам'ять" [16, 160].

Ось ця дивовижна властивість мовленого, написаного, а згодом і друкованого слова западати в пам'ять і стала однією з визна­чальних рис вітчизняної художньої публіцистики від самих її по- чатків. Не втратила вона своєї властивості і в подальші роки, з появою газет, журналів, альманахів, інших видань. Вони не тільки інформували читача про події з різних сфер тогочасної дійсності, а й вміщували матеріали, автори яких порушували пекучі, злобо­денні, або, як висловлювалися публіцисти попередніх епох, "про­кляті" питання життя.

Автори публікацій, а це були здебільшого письменники, митці, представники прогресивного духівництва, ставали на захист скривджених, гноблених, переважно тих верств населення країни, котрі перебували на найнижчих щаблях соціальної драбини, тобто за межею бідності. Вони не могли самотужки захистити себе, до­могтися справедливості у протистоянні з можновладцями, прода­жними суддями чи сутягою-чиновником, якого класик влучно на­звав "спритний юриста".

І чи не єдиним знаряддям, яке упокорений люд міг використати як щит і надійну зброю проти своїх кривдників, було гостре, прав­диве, переконливе за доказовою силою публіцистичне слово. Викри­ваючи й розвінчуючи, воно несло водночас у собі заряд людяності, тепла, розради, доброзичливості й співчуття до тих, кого брало під захист. Згадаймо проникливо-бентежне радищевське з його відомої "Подорожі з Петербурга до Москви: "Я взглянул окрест меня - душа моя страданиями человеческими уязвлена стала..." [14, 42].

Саме "страждання людські", які не могли не зачепити, не давали спокою вразливій душі публіциста, і визначили пафос його творчос­ті, змушували не просто констатувати жахливі факти існуючого в тодішній Російській імперії беззаконня, а й шукати виходу з кричу­щої соціальної скрути. І хоча автор вдається у своєму творі до вель­ми радикальних закликів: "О! если бы рабы, тяжкими узами отяг­ченные, яряся в отчаянии своем, разбили железом, вольности их препятствующим, главы наши, главы бесчеловечных своих господ и кровию нашею обагрили нивы свои" [14, 189], - на той час вони ціл­ковито відповідали настроям передових верств творчої інтелігенції. Зазначимо, що автор - людина дворянського походження - й себе зараховує ("главы наши") до "бесчеловечных ... господ". Але він не може не перейматися жахом кричущої сваволі, яка існувала в кріпо­сному суспільстві, і свій настрій, власний душевний біль відкрито передає в гнівному публіцистичному слові.

В подальшому з такою ж силою воно виявить свою викривальну енергію і в інших жанрах літератури. Згадаймо заклично-пророче Шевченкове: "І вражою злою кров'ю волю окропіте!"

Протягом багатьох століть переважно письменницька художня публіцистика була чи не єдиною трибуною поневоленого народу, з висоти якої, за влучним висловом Олександра Герцена, він зму­шував почути крик свого обурення і своєї совісті. Крім того, ене­ргія аргументованого, образно насиченого публіцистичного слова пробуджувала в людях почуття власної гідності й національної самосвідомості.

У кращих своїх зразках вітчизняна художня публіцистика завжди була і навчителем, і проповідником, і поводирем, і порадником, і захисником переслідуваних за правду, і навіть своєрідним душпас- тирем людей, які прагнули духовного зцілення в нерідко жорстоко­му, розвихреному політичними, соціальними, національно- етнічними та іншими суспільними бурями світі.

Віддаючи належне названим властивостям художньої публіцис­тики, не можна замовчати її надзвичайно важливої - естетичної фу­нкції. Власне, цим вона вигідно відрізняється від інших журналіст­ських творів, які теж глибоко, всебічно досліджують суспільні про­цеси, що відбуваються в різні періоди життя. Естетика слова, мета­фори, образу, деталі, сюжетного ходу, композиції, людських взає­мин, характеру персонажів, особливо в складних, неординарних об­ставинах життя, нарешті, естетика наскрізної думки публіциста, йо­го позиції - це саме те, що наповнює журналістський твір живим струмом, додає йому тієї полум'яної сили, що збуджує мозок і серце. Найточніше й найлаконічніше визначення суті художньої публіцис­тики дав Іван Франко, охарактеризувавши її як "огонь в одежі сло­ва". Життя підтвердило правдивість цієї геніальної формули.

Енергія публіцистики, її напруга з особливою силою виявлялися на зламі епох, у часи загострення суспільних змагань. Так було на рубежі ХУІ - ХУІІ століть, коли після Берестейської унії провідни­ми жанрами писемної літератури в Україні стали пристрасні, "вибу­хові" твори полемічної публіцистики, спрямованої передусім проти духовної експансії нашого народу.

З такою ж силою заявило про себе публіцистичне слово і в пере­ддень соціальних потрясінь кінця ХІХ - початку ХХ століття у тво­рчості Івана Франка, Олени Пчілки, Юліана Бачинського, Володи­мира Винниченка, Дмитра Донцова, Сергія Єфремова та багатьох їхніх однодумців - талановитих літераторів, котрі на конкретних фактах і в кращих зразках художньої майстерності розкривали супе­речливі процеси нової доби, коли тріщали вже, розвалювалися імпе­рії як Романових, так і Габсбургів.

Ми часом сліпо користуємося висловом, який без належного осмислення, й нехтуючи власними традиціями, запозичили з захід­ної преси: "журналіст - не учасник подій, а професійний спостері­гач". Ось така доволі абстрактна формула, яка по суті ні до чого не зобов'язує. А чи так це буває завжди? І чи варто в усіх життєвих ви­падках журналістові займати зручну, й будемо відверті, безпечну позицію професійної відстороненості хай і об'єктивного, але все ж таки спостерігача? Так, він пише правду, у нього можуть бути свої симпатії й антипатії, та він не демонструє їх. Професія не дозволяє. Завдання журналіста, повторюємо за колегами з-за кордону, якомога об'єктивніше поінформувати читача про все, що відбувається в тепе­рішньому житті. Та хто ж заперечує. У більшості випадків, мабуть, так воно й має бути. Та, крім точності й об'єктивності, існують ще ж і морально-етичні вимоги до себе, як до представника "четвертої влади", котрий володіє чи не найвпливовішим знаряддям, яке ви­найшло людство, - словом. Володимир Короленко охарактеризував ці вимоги як "докори сумління".

Якщо публіцист не відчуває їх, ставши свідком беззаконня, бру­тального порушення людських прав чи інших антисуспільних явищ, йому краще б поміняти професію.

Так, життя істотно змінилося. Та чи відійшли в минуле чинов­ницьке й міліційне свавілля, корупція, метастази якої вразили сьо­годні чи й не всі суспільно важливі сфери життя. А таке ганебне й нове для нас явище, як рейдерство, коли організованими ледь не в бойові загони групами захоплюються переважно прибуткові про­мислові підприємства чи інші привабливі з економічного погляду господарські об'єкти. На жаль, серед них чимало й закладів куль­тури: книгарень, видавництв, бібліотек, художніх майстерень та навіть редакцій газет і журналів. Нерідко як нападники, так і захи­сники спірних об'єктів обґрунтовують своє право на них діаметра­льно протилежними ухвалами різних судів, що, звичайно ж, не мо­же не викликати підозри в їх корисливості.

Писати про таке спокійно, в суто інформаційному стилі, не до­шукуючись правди й не стаючи на захист скривджених, ошуканих, потерпілих, не називаючи поіменно носіїв зла, безчинства, беззакон­ня, якщо журналіст, звичайно, зумів їх виявити й довести свою пра­воту, - означає як мінімум нехтувати високими традиціями вітчиз­няної публіцистики і зневажати своє ім'я та власну професію.

У таких випадках для журналіста замало життєвого чи редакцій­ного досвіду, досконалого знання предмета й літературного хисту. Тут особливо помітну роль повинна відігравати громадянська пози­ція публіциста, як вияв концентрації логічного мислення, внутрі­шніх переконань і глибоких емоцій, що відбивають ступінь власного співпереживання і моральних засад.

Такі приклади дає нам і світова література. Згадаймо гнівний, сповнений високого громадянського звучання публіцистичний твір російського письменника Льва Толстого "Не можу мовчати!", спря­мований проти масових страт безневинних людей в царській Росії в часи пореволюційної (1905) реакції. Це саме він не побоявся публіч­но звинуватити в репресіях чинного монарха, назвавши його "Мико­ла Палкін". І хоча обидва твори ґрунтуються на конкретних фактах, написані вони на високому емоційному регістрі, що яскраво відби­ває не тільки чітко визначену позицію, а й моральне обличчя видат­ного письменника. Те ж саме можна сказати і про відкритий лист Еміля Золя "Я звинувачую", памфлети Марка Твена і, зокрема, один з найгостріших - "Лінчуючі Сполучені Штати".

Цей ряд можна продовжити. Практика не тільки письменників, журналістів, а й учених природничих наук неспростовно довела, що без емоційного сприйняття світу навіть їм іноді складно буває встановити наукову істину. В бесіді з письменником Олександром Мошковським Альберт Ейнштейн сказав: "Достоєвський дає мені більше, ніж будь-який вчений. Він викликає в мене етичне пори­вання такої нездоланної сили, яка виникає від істинного твору мистецтва" [6, 95-96].

У деяких сучасних працях, у тому числі й представників україн­ської діаспори, можна прочитати, що за радянських часів художня публіцистика розгубила свій полемічний потенціал, була позбавлена критичної гостроти й об'єктивності у висвітленні суспільних проце­сів. На думку таких авторів, горезвісний метод "соціалістичного ре­алізму", який поширювався й на журналістику, змушував навіть та­лановитих літераторів вдаватися до лакування дійсності, оспівувати всупереч здоровому глузду "переваги" існуючого ладу, створювати схематичні образи сучасників.

Навряд чи доцільно повністю відкидати такі висновки. Існуючий режим добряче потрудився, щоб упокорити журналістів, спрямувати їхню творчість у річище єдиної ідеології, а це означало свідомо при­мітивізувати її, що було в інтересах правлячих кіл. Природно, що за таких умов найбільше постраждали саме жанри художньої публіци­стики, які потребували від їхніх авторів не тільки глибокого знання предмета творчості, а й високого інтелекту, журналістської майстер­ності, досконалого володіння мовою, коли відсутні будь-які фальш, поверховість, літературний примітивізм.

А з такими кадрами існуюча влада, як відомо, особливо не цере­монилася. Своєю творчістю вони заважали їй вводити людей в ома­ну, формуючи в них магічною силою публіцистичного слова власну думку про реальний стан справ так званого соціалістичного будів­ництва і події, які відбувалися в країні.

Силове поле багатьох творів художньої публіцистики, з якої при­мусово вихолощувалося інтелектуальне начало, в ті роки помітно слабшає. Глибокі дослідження реальних проблем часто підмінюють­ся в ній загальними розмірковуваннями. Героями нарисів стають люди виключно бездоганної біографії і поведінки. Увага журналістів акцентується переважно на успіхах в усіх сферах життя. Найменша спроба торкнутися негативних процесів в економіці країни, соціаль­ній чи культурній політиці партії трактувалася як паплюження соці­алістичної дійсності. Не використовується повною мірою й енерге­тичний потенціал образних засобів. У кращому випадку вони вико­нують тепер суто декоративну роль, яка на професійному жаргоні російських журналістів дістала назву "оживляж".

Це, мабуть, й дало привід, як уже зазначалося, деяким керівникам сучасних вітчизняних ЗМІ висловити своє скептичне ставлення до художньо-публіцистичних жанрів, їх актуальності й подальшої пер­спективи за нових умов розвитку мас-медіа.

Принагідно зауважимо, що і за умов комуністичного режиму, коли друковане слово пропускалося крізь густе сито політичної цензури, поряд з сірими, схематичними, поверховими все ж таки з'являлися глибокі гостросюжетні публіцистичні твори, автори яких намагалися зображувати життя таким, яким воно було на­справді, об'єктивно оцінюючи й ті негативні процеси, що гальму­вали суспільний розвиток. Помітний слід у вітчизняній публіцис­тиці залишили твори Остапа Вишні, Олександра Довженка, Дмитра Прилюка, Василя Симоненка, Валерія Марченка, Івана Дзюби, В'я- чеслава Чорновола, Степана Колесника та багатьох інших подвиж­ників слова. Вони не боялися говорити правду, кидаючи виклик існуючій системі. Саме такі публікації на тлі офіціозної заангажо- ваності багатьох радянських газет і підтримували честь вітчизняної публіцистики, розвиваючи її кращі традиції.

Осмислюючи творчість попередників у царині художньо-публі­цистичного відображення дійсності, не можна залишити без уваги теоретичні погляди на публіцистику загалом і художню зокрема. І хоча, як доводять філософи, теорія суха, а вічнозелене тільки дере­во пізнання, вважаю, що вони доповнюють одне одного. Адже пере­важна більшість літературознавчих висновків не є наслідком кабіне­тних розмірковувань відірваної від життя уяви теоретиків. Вони, як правило, ґрунтуються на повсякденній практиці, в тому числі й жур­налістської творчості. І якщо сьогодні немає єдиної думки стосовно публіцистики, її відмітних рис, жанрової природи й структури, то це, мабуть, свідчить лише на користь останньої. Публіцистика як дина­мічне літературне явище перебуває в постійному русі, розвитку і не вкладається в обмежені усталеними канонами рамки. Вона руйнує їх, як швидкоплинна ріка штучні перепони на своєму шляху, що об­межують її вільний потік.

Попри поважний вік, публіцистика й сьогодні дає підстави для широкого діапазону думок про себе, які досить точно передав росій­ський журналістикознавець Євгеній Прохоров: "Один публіцисти­кою вважає тільки нарисову прозу, другий розмежовує нарис і пуб­ліцистику, третій дивується, чому репортаж відлучають від публіци­стики, четвертий бачить родову природу публіцистики в ясній соці­альній позиції, п'ятий зараховує до публіцистики всю сукупність жанрів газетної і журнальної періодики - від замітки до передової статті, шостий різко протиставляє "письменницький" нарис газетній публіцистиці" [11, 10].

Хоч як це й парадоксально, у такому розмаїтті поглядів нема осо­бливих суперечностей. У кожному міститься своє "раціональне зер­но". Якщо термін "публіцистика" походить від латинського риЬІікш - суспільнй, то й невелика замітка, вміщена у багатотиражній газеті, виконує певну суспільну, отже, й публічну функцію, інформуючи читача про життєвий факт, подію, явище. Те ж саме стосується ре­портажу, звіту чи інтерв'ю, які належать до інформаційних жанрів.

Навряд чи варто наголошувати, що будь-яка родова, видова чи жанрова класифікація в літературі й журналістиці має умовний ха­рактер. Це зрозуміло кожному фахівцеві й не потребує особливих доказів. Володимир Здоровега, наприклад, розрізняє публіцистику в широкому і вузькому, тобто професійно-журналістському зна­ченні слова. Перше, як вважає науковець, "охоплює всі публічні виступи на суспільно-політичні теми" [4, 219]. Друге ж стосується безпосередньо журналістських виступів. Це, на думку вченого, і є "власне публіцистика", що дає підстави для розгляду її щодо функ­цій, предмета, а також змісту, форми, методу пізнання і відобра­ження дійсності [4, 220].

Щоб наблизитися до істини у пізнанні того чи того літератур­ного, мистецького явища, треба вичленити в ньому найхарактер­ніші риси, властиві тільки йому способи реалізації авторської ідеї. Оскільки йдеться про сферу творчості, що не терпить догматич­ного мислення, стереотипів, шаблону, готових матриць, за якими виготовляється публіцистичний продукт, то й висновки різних дослідників можуть відрізнятися один від одного. І в цьому є своя закономірність. "Рухома естетика" (а цей вислів можна з повним правом зарахувати й до художньої публіцистики) здатна виклика­ти при її всебічному вивченні широку гаму думок, які й кристалі­зуються в теоретичних узагальненнях. Їх багатство по-своєму відбиває багатогранність самої публіцистики як специфічного ро­ду літератури й журналістики.

Як вже зазначалося, публіцистика першою відгукується на полі­тичні й соціальні зміни, які відбуваються в житті. Літератори, які працюють у її жанрах, намагаються не тільки ознайомити читача з новими фактами, подіями, явищами реальної дійсності, а й осмисли­ти їхню природу, простежити тенденції розвитку суспільних проце­сів, розкрити зміни в поглядах, поведінці, психології людей. Проте й старе, віджите, зазвичай, не зникає саме по собі, не здає без опору власних позицій, тримаючи окремих літераторів, журналістів у по­лоні старого мислення.

Саме така ситуація склалася у вітчизняній публіцистиці в середи­ні 50-х років минулого століття після викриття на ХХ з'їзді комуніс­тичної партії культу особи Сталіна й на початку так званої "хрущов- ської відлиги". Звичайно, крига, яка упродовж багатьох років тоталі­тарного режиму сковувала вільне, правдиве слово, почала скресати. У Росії виходять друком художньо-публіцистичні нариси Валентина Овечкіна, Володимира Тендрякова, Анатолія Аграновського, Воло­димира Солоухіна, де порушуються гострі соціальні й морально- етичні проблеми, про існування яких раніше й згадувати було небез­печно. В Україні на сторінках газети "Колгоспне село" з'являються нариси, фейлетони її редактора Дмитра Прилюка, який намагається відтворити більш-менш правдиву картину життя сільських трудів­ників. Проте чимало публіцистичних творів цього періоду ще мають на собі відбиток схематичного, а то й лакувального відображення дійсності. І на це були свої причини. Серед журналістів, письменни­ків, митців побутував невеселий жарт: якщо в Москві стрижуть ніг­ті, то в Києві ріжуть пальці.

Така ситуація, природно, не могла лишати байдужими як профе­сійних журналістів, що дорожили своїм ім'ям, так і теоретиків пуб­ліцистики. У 1956 році виходить книга талановитого публіциста, редактора і журналістикознавця Юхима Лазебника під промовистою назвою "Творчість і догматизм у пресі". То була смілива як на той час аналітична праця, адже писалася вона до ХХ з'їзду партії, коли ідеологічні постулати сталінського режиму ще тяжіли над літерату­рою і журналістикою. Саме на тих путах, які стриножували вільний розвиток публіцистичної думки й життя загалом, і зосередив увагу Ю. Лазебник. Він дає їм точне визначення.

"Догматизм пустив глибоко своє коріння у багатьох галузях сус­пільного життя, - зазначає дослідник, - але особливо небезпечний він у нашій пресі. Особливість цієї небезпеки полягає в тому, що з сторінок друкованих органів догматичний спосіб мислення досить легко й непомітно сприймається багатьма людьми, витісняє у їх сві­домості живу, творчу думку, породжує в них розумові лінощі".

І далі, роздумуючи про суперечливі процеси, які відбуваються в суспільстві й журналістиці, що відбиває їх у слові, про шляхи оздо­ровлення вітчизняної преси, автор зауважує: "Догматизм і творчість - непримиренні між собою. Догматизм подібний до того бур'яну, який глушить, не дає розвиватись корисній, плодоносній рослині, щоб вільно росла і плодоносила рослина, треба виполоти бур'ян. Щоб вільно розвивалась творча думка людей, треба викорчувати те коріння, яке живить догматизм" [8, 5].

Треба було мати неабияку мужність, щоб назвати речі своїми іменами. Хто ж не знав, що "коріння" догматизму, яке автор закли­кав викорчувати, живилося саме ідеологічною політикою більшови­цької партії, наділеною, попри незначні послаблення, необмеженою владою у державі.

І все ж думка була висловлена. І вона, звичайно ж, не лишилася непоміченою. Публіцистика, в тому числі й художня, дедалі частіше й сміливіше торкається тем, які ще донедавна вважалися забороне­ними, активніше втручається в життя. Вона в чомусь видозмінюєть­ся, набуває нових рис. Ця якість з особливою виразністю виявилася у творчості журналістів-"шістдесятників" Степана Колесника, Васи­ля Симоненка, В'ячеслава Чорновола, літературних критиків Івана Дзюби, Валерія Марченка, багатьох інших майстрів пера.

Активізується теоретична думка. Журналістикознавці прагнуть дослідити роль і місце новітньої публіцистики в осмисленні й роз­критті тих процесів, які відбувалися в житті суспільства, чіткіше окреслити її жанрові особливості, принципи і функції у відобра­женні дійсності. Виходять у світ теоретичні праці "Нове в розвитку радянської преси" (1960) та "Проблеми літературної майстерності в журналістиці" (1963) Ю. Лазебника, "Становлення і розвиток укра­їнського радянського нарису" (1962) Є. Бондаря. Публіцистичні жанри стають предметом дослідження в наукових розвідках Д. Прилюка, Г. Вартанова, В. Здоровеги, П. Федченка. У Росії про­блеми теорії і практики публіцистики розробляються в працях М. Черепахова, Г. Колосова, Є. Журбіної, Є. Прохорова, А. Литви­нова, В. Ученової, А. Аграновського.

У другій половині 60-х років минулого століття проблеми теорії публіцистики обговорюють на спеціальних теоретичних конферен­ціях у Москві, Львові, Алмати, Києві. Під час полеміки, яку вели між собою як теоретики, так і практики журналістики, чітко окрес­лилися дві точки зору на публіцистику. Одні стверджували, що в ній на рівних поєднуються такі категорії, як "поняття" і "образ". Інші ж учасники дискусій доводили, що таке поєднання властиве не всім жанрам публіцистики. Деяким з них притаманна лише поняттєва форма осмислення і відображення дійсності. А образи можуть вико­ристовуватися в них лише як ілюстрація тих чи тих умовиводів.

Активізації наукових досліджень у цій галузі журналістики сприяли процеси, що відбувалися в країні і які знайшли своє найяскравіше відображення у кращих творах публіцистики. Поява публікацій, у яких на документальному матеріалі глибше й розку- тіше висвітлювалися проблеми реальної дійсності, розкривалися не тільки відкриті, а й нерідко тіньові грані життя, викликала не­обхідність всебічно осмислити й узагальнити новітні завдання й особливості публіцистики, її роль і місце в розгалуженій системі засобів масової комунікації.

Журналістикознавці шукають відповіді на запитання: що є пред­метом і об'єктом сучасної публіцистики, які її метод, головна функ­ція? Осмислюються ступені "спорідненості" публіцистичних жанрів з наукою, літературою, філософією, соціологією. На сторінках пере­важно наукових видань обговорюються такі категорії, як "зміст" і "форма", специфіка образу в публіцистичному творі, взаємозв'язок у ньому раціонального й емоційного...

Г. Вартанов у статті "Проблеми теорії публіцистики ждуть вирі­шення" висловлює думку, що "проблемою номер один є визначення публіцистики" [2, 4], і заявляє, що ризикує взяти на себе сміливість узагальнити все, що досі писалося з цього приводу. Він називає пуб­ліцистику галуззю журналістики, яка "оперативно трактує. актуа­льні суспільно-політичні проблеми, оперуючи засобами наукового мислення, логічного переконання і емоційного впливу" [2, 5].

З таким визначенням перегукувалися й погляди на публіцистику Ю. Лазебника, який наголошував, що політичне висвітлення фактів у її творах досягається таким поєднанням мислення поняттями і об­разами, яке забезпечує найглибше розкриття змісту і наділяє його найвищою емоційною напругою. Водночас учений вважав, що ті твори, де "робляться одні узагальнення і дається політичне висвіт­лення фактів без образного мислення, треба вважати творами з пуб­ліцистичною тенденцією" [9, 211]. (Підкреслення моє. - О. Г.).

Гостра полеміка про стан, завдання, жанрові особливості, перс­пективи розвитку публіцистики розгорнулася у 1968 році на сторі­нках "Вестника Московского университета". Започаткував диску­сію вчений-журналістикознавець Є. Прохоров. У своїй статті "Тео­рія публіцистики: підсумки, проблеми, перспективи" він наголосив на тому, що першочерговим завданням теоретиків "є всебічне ви­значення поняття функції, соціального призначення, суспільної ролі публіцистики" [12, 21]. Іншим об'єктом дискусії стали предмет публіцистики і метод, яким користується автор, реалізуючи свій творчий задум. Стверджуючи, що головною специфічною функці­єю публіцистики є формування громадської думки, вчений дохо­дить висновку, що і предметом її повинна бути та ж реальність, з якою має справу громадська думка.

"Основна особливість предмета публіцистики, - вважає автор статті, - полягає в тому, що погляд публіциста на дійсність - це погляд на сучасність як на сукупність безлічі соціальних ситуа­цій, окремих, відносно самостійних моментів соціальної істо­рії..." [12, 25].

Виходячи з тих міркувань, що соціальні відносини завжди вияв­ляються як відносини між людьми, Є. Прохоров уважав, що не ви­падково й увага журналіста здебільшого буває прикута до "персона­жів", дійових осіб, життєвої події чи ситуації. Більше того, на його думку, і сам журналіст виступає як своєрідний "персонаж твору", висловлюючи аргументовані судження й передаючи читачеві власні почуття, переживання й емоції.

Стосовно ж методу публіцистики, то, з погляду вченого, він поєднує в собі принципи як соціології, так і мистецтва. Іншими словами, "публіцист одночасно виступає як соціолог і як худож­ник" [12, 26].

Критично оцінюючи такий висновок, а також думки теоретиків, які стверджували, що публіцистика - це своєрідний синтез науки і мистецтва, інший учасник дискусії, М. Черепахов, не без іронії за­уважував: "Отже, публіцистика однією ногою стоїть у науці, другою - впирається в мистецтво, і їй явно бракує ще двох ніг, щоб стояти на своєму місці" [19, 21].

Автор статті доводив, що предметом публіцистики є насамперед політичне осмислення дійсності. І хоча вона широко користується методом наукового пізнання, але при цьому наука, на думку М. Че­репахова, все ж залишається наукою, а публіцистика публіцистикою. Вникаючи в потреби науки, у її справи, вона відіграє роль "політич­ного прискорювача процесу розвитку нового в теорії - в ім'я соціа­льної практики" [19, 25].

Іншого погляду дотримувався Г. Колосов. На його думку, в пуб­ліцистиці наукове і художнє слово йдуть "пліч-о-пліч". Але вона, на відміну від белетристики, користується насамперед логічними, ди­дактичними доказами й прийомами. Полемізуючи з Є. Прохоровим, який відкидав індуктивний метод пізнання дійсності засобами пуб­ліцистики, вчений вважав, що її автори, навпаки, відштовхуються від аналізу саме конкретного факту сучасності, життєвої ситуації, що на озброєнні публіциста - різний цифровий матеріал, аналогії, переконливі джерела і т. ін. Розвиваючи власну думку, Г. Колосов зазначає, що публіцисти зазвичай досліджують ситуацію "на місці дії", аналізуючи факти, які ще потребують свого завершення. І наго­лошує: "У публіцистиці ми маємо справу з новою категорією - кате­горією актуальності факту" [7, 57].

Частково солідаризуючись з В. Ученовою, що емоційний вплив публіцистики пов'язаний не стільки з образністю стилю, скільки із зображенням "загальнозначущого, з новизною і документальністю" [17, 36], Г. Колосов усе ж таки дає своє, відмітне від інших, бачення внутрішнього наповнення публіцистичних творів, здатних не тільки дійти до розуму читача, а й вплинути на його почуття, викликати жвавий інтерес до написаного.

"Важливою особливістю публіцистики, - доводить вчений, - є не скільки образність, скільки дотепність як особлива частина її змісту, структури, стилю. Дотепність як витонченість думки, яка "на льоту" схоплює суть того, що відбувається, як винахідливість у знаходжен­ні яскравих, барвистих чи змішаних висловлювань, напрямів думки, вдалих рішень, сміливих передбачень, висновків, дотепів, несподі­ваних порівнянь, аргументів, протиставлень, паралелей і т. ін. Пуб­ліцист не береться за перо доти, доки у нього немає свіжої думки чи нового ракурсу у висвітленні старої теми"[7, 58].

Стверджуючи, що публіциста цікавлять "не психологічні моме­нти", а виключно соціальні умови, відповіді на питання де, як і чо­му? відбуваються ті чи ті факти, Г. Колосов, очевидно й не завва­жив суперечності власної ж думки. Адже хіба "дотепність", пошук "яскравих, барвистих" висловлювань, "несподіваних порівнянь", "парадоксів", на чому наголошував автор, не є саме психологічни­ми моментами в публіцистиці, здатними не лише дійти до розуму читача, а й викликати його відповідні емоції. Інша справа, що об­разність у публіцистичних творах має свою специфіку. Вона пов'я­зана як з їхньою документальною природою, так із жанровою стру­ктурою. Одна справа публіцистичний нарис, есе, інша - памфлет чи фейлетон. У кожному разі, на відміну від художньої прози, жу­рналіст використовує різний образний інструментарій, щоб якнай­чіткіше увиразнити власну думку, торкнутися душевних струн лю­дини, впливаючи на її емоції.

Погоджуючись загалом з висновками тих учасників дискусії, які вважали, що основне завдання публіцистики справляти глибокий вплив на формування громадської думки, Д. Прилюк водночас за­уважував, що її роль не можна зводити лише до цієї функції. Адже існують й інші канали впливу на людську свідомість. Це і мистецт­во, і наука, і філософія, і право, і мораль, і релігія. А яке ж місце пу­бліцистики в цьому складному процесі пізнання й осмислення бага­тогранної дійсності? Воно, на думку вченого, пов'язане з її організа­торською роллю й демократизмом, бо саме публіцистика "здатна говорити одночасно з тисячами і мільйонами людей" [10, 63]. А звідси її специфіка. Твердження Є. Прохорова про паритетність у публіцистиці понять і образів Д. Прилюк уважав надто спрощеним, неточним і висловив своє бачення взаємозв'язку в ній змісту і фор­ми: "... Звичайно, загальним його (публіцистичного твору. - О. Г.) змістом будуть факти і події, окремі елементи соціальної ситуації, внутрішнім змістом буде певна ідея, котра щось обов'язково ствер­джує і щось заперечує, а зовнішньою формою - обраний жанр і об­разно-публіцистичні засоби зображення" [10, 67].

Важливу роль у публіцистичному освоєнні реальної дійсності, на думку Д. Прилюка, відіграє сам автор твору, його позиція, інтелект, життєвий і журналістський досвід. Він не просто реєструє суспільні факти, а й оцінює їх, висловлює до них власне ставлення. Водночас, говорячи про те, що в публіцистиці "неминучі деякі елементи авто­рської суб'єктивності", автор полемічної статті, звичайно ж, не міг не зважати на жорсткі ідеологічні приписи того часу, яких мусила дотримуватися радянська журналістика. А тому й обмовився далі, що "публіцист виступає не як кустар-одинак, а як представник пев­ного органу преси" [10, 68]. А оскільки майже всі друковані видання були органами відповідних партійних комітетів, то авторська суб'єк­тивність, яка не узгоджувалася з панівною ідеологією, була небажа­ною. Мабуть, вчений свідомо вдався до такого дипломатичного хо­ду, аби завуалювати, чи бодай пом'якшити свою попередню думку.

Обговорюючи жанрові особливості тогочасної публіцистики, її гносеологічні корені, традиції і завдання, деякі учасники дискусії торкалися й міжнародного досвіду, який у багатьох теоретичних працях подавався переважно в негативному світлі.

З поглядами Д. Прилюка, що функцію публіцистики аж ніяк не можна зводити лише до формування громадської думки, солідаризу­вався і московський журналістикознавець А. Бочаров. У гостропо- лемічній статті "Не сотвори собі гомункулуса" він висловив критич­ні зауваження як на адресу Є. Прохорова, так і В. Литвинова - авто­ра брошури "Світ очима публіциста".

Наводячи слова її автора, що "наша публіцистика - воістину но­вий, революційний жанр", А. Бочаров не без іронії запитує: "А не наша? Чи, може, й справді повірити А. Литвинову, що публіцистика - жанр "невідомий журналістиці буржуазного світу"?

І далі, полемізуючи з усталеними (здебільшого критичними) по­глядами на західну журналістику, він зазначає: "Але якщо можна так говорити в популярній брошурі (до речі, чи можна?), то вже ніяк не можна сьогодні серйозно вивчати теорію, не враховуючи міжнарод­ного досвіду. наївно думати, що публіцистика тільки наше дітище, тільки наша зброя" [1, 46].

То було незвичне висловлювання, адже набутки закордонної преси (крім хіба що видань комуністичних і робітничих партій) у більшості радянських журналістикознавчих праць або замовчува­лися, або подавалися під кутом зору ленінської теорії партійності літератури.

Стосовно ж вітчизняної публіцистики, її жанрових особливостей, функцій, змісту і форми, то А. Бочаров висловив, як на мій погляд, кілька суперечливих суджень. Заявляючи на початку статті, що ха­рактерною рисою цієї "галузі журналістики" є "художній виклад проблем суспільного життя людини", критик у подальших розмірко­вуваннях по суті спростовує власний же висновок. "Емоційність ви­кладу, а не образне бачення світу - ось у чому основа "художності" публіцистики", - підсумовує він, завершуючи висловлену думку та­кою сентенцією: "В публіцистиці немає характерів як таких. Логіка розвитку думки, а не логіка розвитку характерів рухає сюжет публі­цистичного твору, визначає його зображувальну тканину" [1, 51].Відверто кажучи, важко уявити собі "художній виклад про­блем", послуговуючись лише логічними умовиводами. Невже "емоційність викладу" не передбачає використання метафор, по­рівнянь, промовистих деталей та багатьох інших образних ресур­сів нашої мови, здатних увиразнити авторську думку, по-своєму огранити її логічний розвиток? Не може не викликати заперечен­ня й заява про відсутність характерів у публіцистиці. До якої ж у такому разі групи жанрів слід віднести досить поширений у тоді­шній, та й у сучасній пресі портретний нарис, в основі якого ле­жить саме розкриття характеру людини, психологічних мотивів її дій за тих чи тих життєвих обставин.

Природно, що суперечливі, нерідко бездоказові висловлювання автора статті викликали гостру критику з боку учасників дискусії. Закидаючи А. Бочарову відсутність вагомих аргументів, а то й наїв­ність теоретичних висновків, які нерідко підмінювалися в нього ущипливими, а то й відверто грубими фразами, В. Здоровега, зокре­ма, висловив думку, що такий тон розмови на професійні теми не має нічого спільного з науковою полемікою.

Розмірковуючи про взаємозв'язок змісту і форми в публіцистич­них творах, він доходить висновку, що головним їхнім героєм є ду­мка, яка реалізується з допомогою суджень, умовиводів, а також об­разів. Полемізуючи з В. Ученовою, котра доводила, що в тодішній газетній публіцистиці науково-дослідницьке начало випереджає об­разно-художнє, В. Здоровега зауважував, що такі уявлення мають дуже мало спільного зі справжніми процесами творчості публіциста. " Не можна думати, що публіцист спочатку аналізує дійсність, ро­бить абстрактні висновки, фіксує їх у вигляді умовиводів, а потім шукає для їхнього вираження "образно-художнє начало" [5, 57].

З погляду вченого, цей процес набагато складніший. Під пером публіциста форма і зміст народжуються майже завжди одночасно. Вони органічно поєднані між собою. І хоча, на відміну від художніх творів, образ у публіцистиці є не мета, а засіб, його не можна зводи­ти до ілюстрації хай навіть провідної думки. Тут, як наголошував В. Здоровега, він "виконує, по-перше, гносеологічну функцію, а, по­друге, функцію естетичну. Іншими словами, образ у публіцистиці існує як необхідність, а не як засіб зовнішньої окраси" [5, 62].

Дискусії 50-60-х років минулого століття знайшли логічне про­довження у теоретичних працях А. Москаленка, В. Шкляра, М. По- доляна, М. Парцея, О. Кузнецової, М. Галича в Україні, М. Кіма, О. Тертичного, М. Стюфляєвої в Росії, Є. Маськової, Б. Стрельцова в Білорусі.

За певної розбіжності поглядів на функції, предмет, метод, зміст і форму художньо-публіцистичних творів, більшість журналістикоз-

177

навців сходяться на думці, що художня публіцистика - це вищий вид суспільно-політичної літератури, головним призначенням якої є всебічне осмислення дійсності шляхом поєднання логічного й емо­ційно-образного розкриття життєвих фактів, подій, явищ. Власне глибоке проникнення за допомогою правдивого, літературно доско­налого й емоційно насиченого публіцистичного слова у свідомість і внутрішній світ людини і сприяє якнайефективнішому формуванню громадської думки, що є головною функцією художньої публіцисти­ки. Стосовно ж жанрової класифікації, то переважна більшість тео­ретиків виділяють у ній портретний, проблемний, історичний (нері­дко в ньому поєднуються елементи портретного і проблемного), су­довий і подорожній нариси, а також есе, ескіз, етюд, замальовку.

У цій жанровій групі нарис посідає одне з провідних місць. У ньому здебільшого зображуються конкретні факти, події, характе­ри і вчинки людей в авторській концепції.

Неодмінною особливістю публіцистичного нарису є документа­льність, достовірність. Він характерний тим, що розкриває життєві ситуації, проблеми в поняттях і образах. За глибиною, концентра­цією авторської думки нарис наближається до короткого оповідан­ня. У публіцистики він запозичує суспільну гостроту, в художньої літератури - образність. Змальовуючи реальні життєві події, харак­тери і вчинки конкретних людей, публіцисти-нарисовці нерідко використовують такий творчий прийом, як художній домисел. Це не вигадка, не дозвільна фантазія автора. Нарисовець домислює розвиток тієї чи тієї події, пояснює людську поведінку, свідком яких не був особисто, ґрунтуючись на досконалому знанні відпові­дних життєвих обставин і характерів своїх персонажів. Тож худо­жній домисел у нарисових творах можна визначити, як логічно вмотивований здогад.

Те ж саме стосується й есе, яке характеризується вільним тракту­ванням життєвих явищ, проблем, людських характерів. На відміну від нарису, у творах цього жанру превалює суб'єктивна думка авто­ра. Есеїст мовби абстрагується від конкретних фактів, розглядаючи їх існування в контексті з іншими. Автор може порушувати хроно­логію розвитку подій, вдаватись до ліричних відступів, філософсь­ких роздумів, використовуючи для підкріплення й увиразнення вла­сних висновків широку палітру логічних мотивацій та мовностиліс­тичних засобів. Асоціативність авторського мислення, використання прийому ретроспекції в зображенні суспільних явищ, розкутість оповіді - характерні ознаки цього жанру.

Художня публіцистика, яка використовує широкий спектр аналі­тичних, мовностилістичних, образних засобів, має найкращі можли­вості всебічно відбивати найголовніші події, факти реальної дійсно­сті, осмислювати її найтонші нюанси. Такі журналістські твори, крім інформативно-аналітичної, виконують і виховну функцію, розкри­ваючи, насамперед молодому поколінню, силу і красу глибокого, аргументованого і водночас яскравого, образного слова. А це над­звичайно актуальне завдання. Особливо, якщо врахувати скептичне ставлення деяких теоретиків і практиків пострадянської журналісти­ки до публіцистики, здатної впливати на розум і почуття людини. ".Завдання журналістики, - зазначає російський аналітик преси Л. Радзиховський, - зовсім не в тому, щоб так уже прямо "глаголом жечь сердца людей", а в тому, щоб дати точну інформацію: "12 лип­ня о 12.15 корова Машка сколола рогами аптекаря Кофейнюка С. Ю. на Провальній вулиці, б. 38" [13, 11].

Навряд чи доцільно заперечувати, що має право на життя і така, суто інформативна журналістика. Проте зводити її всю до неупере- дженої констатації фактів - означає свідомо збіднювати суспільно важливу професійну сферу, головним засобом пізнання життя якої є Слово в усій його глибині й багатогранності.

"Для літературної творчості, як і для науки, - вважав відомий український публіцист і теоретик преси Ю. Лазебник, - факт є важ­ливим не сам по собі, а тим, яку він ідею містить в собі, яку він нову сторону життя відкриває перед нами, що він корисного і повчально­го може дати людині. Розгляд конкретного факту передбачає прони­кнення в його суть, причини, які породили його, і ті умови, в яких він може існувати і розвиватися" [9, 125].

Сьогодні в перенасиченому інформаційному просторі відчутний дефіцит інтелектуальної журналістики, яка б заповнювала духовний вакуум, залучала до осмислення нерідко складних життєвих реалій не тільки мозок, а й душу людини, її емоційні ресурси. Має рацію І. Дзюба, зазначаючи, що ".у комп'ютеризованому суспільстві мо­лодь втрачає смак до читання, а отже, до краси мови, краси літера­тури, до входження в неосяжний світ національного буття" [3, 24].

Звичайно, як живе, динамічне явище, художня публіцистика не може не розвиватися, видозмінюючи стиль і форми, які б відповіда­ли новим життєвим обставинам, світоглядним і моральним орієнти­рам сучасників. І в цьому виняткову роль відіграє особистість само­го публіциста - великого професіонала своєї справи. Але не тільки. Тут потрібні особливий стан душі, загострене сприйняття тих змін і процесів, які відбуваються в суспільстві, здатність знаходити і від­чувати його больові точки.

Осмислюючи нове, його позитивні й негативні грані, публіцист має у своєму розпорядженні могутній інструмент - логічно вмоти­воване й емоційно насичене слово, яке успішно використовували його талановиті попередники. Воно містить у собі своєрідний гене­тичний код кращих традицій вітчизняної публіцистики і водночас відкриває необмежений простір для творчих пошуків у реалізації актуальних тем у царині нових форм. "Слово художнє (це повною мірою стосується й публіцистики. - О. Г.) має так чи інакше самови­значитися, концепційно зрозуміти своє покликання в умовинах сьо­годення, відтак шукати цьому визначенню адекватні шляхи до чита­ча, - вважає вчений-літературознавець Григорій Сивокінь. - Що на­ція в небезпеці - факт, і, певне, ніхто з доброзичливців не дорікне письменникові, якщо він прийде на допомогу нації в її відродженні. Художніх засобів для цього безкрайня кількість" [15, 17].

Підсумовуючи, можна дійти висновку, що вислів "криза жанру", який було вжито на початку цього розділу, має суто умовне значен­ня. Злети і, скажемо так, зниження активності художньої публіцис­тики у певні періоди пов'язані не з жанровими особливостями цього різновиду журналістики, а з суспільними процесами. І, не в останню чергу, - з професійними, світоглядними, особистісними якостями фахівців пера, небайдужих до всього, що відбувається в навколиш­ньому житті. "Без імен, з якими редактор збирається стукати в читаць­кі душі, - як слушно зауважує В. Здоровега, - нічого не вийде" [4, 255]. "Докори сумління" - ось головна спонука їхньої творчості й мети - доносити до людей тільки правду, надавши кожному слову високої емоційної напруги.

Питання для обговорення

1. Що таке художня публіцистика?

2. Різновиди жанру нарису: спільне і відмінне.

3. Тематичні та мовностилістичні особливості жанру есе.

4. Факт і художній домисел у творах публіцистики.

Література

1. Бочаров А. Не сотвори себе гомункулуса // Вестн. Моск. ун-та. Сер. Журналистика. - 1968. - № 5. - С. 61-63.

2. Вартанов Г. Проблемы теории публицистики ждут решения // Вестн. Моск. ун-та. Сер. Журналистика. - 1967. - № 4. - С. 14-18.

3. Дзюба І. Порнократи на марші. - К.: Смолоскип, 2007.

4. Здоровега В. Теорія і методика журналістської творчості. - Л.: ПАІС, 2004.

5. Здоровега В. Еще о публицистике, ее природе, содержании и форме // Вестн. Моск. ун-та. Сер. Журналистика. - 1968. - № 6.

• С. 64-67.

  6. Зелинг К. Альберт Ейнштейн. - М.: Атомиздат, 1964.

  7. Колосов Г. С точки зрения диалектики // Вестн. Моск. ун-та. Сер. Журналистика. - 1968. - № 4. - С. 32-34.

  8. ЛазебникЮ. Творчість і догматизм у пресі. - К.: Держполітви- дав УРСР, 1956.

  9. Лазебник Ю. Проблеми літературної майстерності в журналіс­тиці. - К.: Держполітвидав УРСР, 1963.

  10. ПрилюкД. На верном пути // Вестн. Моск. ун-та. Сер. Журна­листика. - 1968. - № 5. - С. 56-60.

  11. Прохоров Е. Искусство публицистики. - М., 1984.

  12. Прохоров Е. Теория публицистики: итоги, проблемы, перспек­тивы // Вестн. Моск. ун-та. Сер. Журналистика. - 1968. - № 2.

• С. 19-22.

13. Радзиховский Л. Обвал советской журналистики // Журналист.

• 1992. - № 11-12. - С. 81-83.

13. Радищев А. Путешествие из Петербурга в Москву. - К.: Весел­ка, 1984.

14. Сивокінь Г. Тумани нинішнього безчасся, або сучасна україн­ська літературність // Літературна Україна. - 2008. - 10 лип.

15. Українка Леся. Утопія белетристики // Зібр. тв.: у 20 т. - К.: Наукова думка, 1977. - Т. 8.

16. Ученова В. Понятийное и эмоциональное в публицистике // Вестн. Моск. ун-та. Сер. Журналистика. - 1968. - № 4. - С. 27- 30.

17. Федченко П. Журналистика в Украине первой половины ХІХ столетия: автореферат дисс. на соиск. уч. степ. докт. филол. на­ук. - К., 1967.

ЧерепаховМ. Советская публицистика и наука // Вестн. Моск. ун-та. Сер. Журналистика. - 1968. - № 3. - С. 23-26