Різун в. В. Маси: тексти лекцій. - к.: впц "Київський універ­ситет", 2003.Розділ 4 організація роботи редакції

Якби ви потрапили до редакції газети ще якихось 10-15 років тому, то не впізнали б, де опинилися. Якщо раніше в редакції стояв гамір друкарських машинок, то тепер їх замінили тихі клавіатури комп'ютерів. Стрічку новин інформаційних агентств УНІАНу чи Укрінформу тоді доставляли редакціям кур'єри тричі упродовж дня, а сьогодні вони надходять у режимі "он-лайн". Кореспонденти з інших міст диктували інформацію про події по телефону стено­графістці. Тепер вони використовують портативний комп'ютер, за допомогою телефонної лінії через модем або засобами стільнико­вого і супутникового зв'язку репортаж спрямовується прямо на ро­бочий стіл редактора.

Помітною тенденцією стало зменшення кількості використано­го паперу. Журналістський текст донедавна мав бути написаний на трьох аркушах: оригіналі, гранці, верстці. Сьогодні перший аркуш не потрібен, він постає тільки на комп'ютерному моніторі. У 2003-2004 роках з приміщень редакцій газет просто зникли фо­толабораторії. Причиною докорінних змін є бурхливий розвиток інформаційних технологій у редакційній діяльності, передусім за такими напрямами:

1. комп'ютерні технології (обробка інформації, верстка і макету­вання);

2. цифрові й телекомунікативні технології (передача інформації, отримання і обробка фотоінформації);

3. інтернет-технології (передача, обробка інформації, поширення інформаційного продукту через інтернет-версію газети/журналу);

4. супутникові технології (передача фотоінформації від провід­них світових інформаційних агентств у реальному часі, пересилка готових шпальт для дочірніх видань).

Структуру періодичного видання розглянемо на прикладі газе­ти, що виходить тиражем 50 тисяч примірників. Першим у ієрархії газети стоїть видавець - відповідальний за всю діяльність газети. Лише дві особи звітують видавцеві безпосередньо. Це головний редактор, що є відповідальним за зміст інформаційних і публіцис­тичних шпальт, та відповідальний секретар, який контролює вчас­не збирання інформації по відділах. Згідно з теорією журналістсь­кої творчості, будь-який публіцистичний твір повинен відповідати принципу СТОКАЦ, де С - своєчасність, Т - точність, О - об'єкти­вність, К - коректність, А - аргументованість, Ц - цілісність [3, 6]. Своєчасність стоїть на першому місці, і хоч яким геніальним був би матеріал, його місце буде не на першій сторінці, а у кошику для сміття, якщо він запізниться на 30 хвилин від графіка. Дотримання своєчасності передусім пильнує відповідальний секретар, якому підзвітні завідувачі відділів.

Наведемо таблицю типових відділів в Україні і за кордоном, щоб порівняти вітчизняний і зарубіжний досвід газетного виробництва:

Україна (відділ)	США (редакція)
Новин	Новин
Політики	Міських новин (місцевої інформації)
Економіки, підприємництва	Бізнесу
Галузеві (кримінал, медицина тощо)	Ілюстрацій
Культури	Недільного випуску газети
Спорту	Спорту

Як бачимо, збігаються назви і функції не всіх відділів і редакцій українських та американських газет. Це пояснюється специфікою і культурними традиціями кожного суспільства. Наприклад, українсь­кому відділу культури в американській газеті відповідає недільна редакція, яка й готує публікації культурно-розважальної тематики. Це огляди книжок, рецензії на кінофільми і театральні вистави, ту­ризм, хобі тощо.

Кожний відділ віддає готову добірку (шпальту) у секретаріат. Редактор відділу проводить таким чином первинну вичитку (екс­пертизу). її мета - уникнення повторень у заголовках, а також жан­рових і тематичних дублювань. Скажімо, не може бути подано на одній сторінці два матеріали у жанрі інтерв'ю, або на сторінці між­народних подій - два повідомлення з Білорусі. Другу вичитку здій­снює секретаріат, відповідальні працівники якого перебувають у ранзі заступників головного редактора. У деяких газетах винятком є спортивний відділ, якому доручається самостійно здійснити дру­гу вичитку. Це пояснюється значною кількістю термінології, необ­хідністю знати турнірні таблиці, прізвиська гравців і команд. На­приклад, "помаранчево-чорні" - це футбольна команда "Шахтар" - Донецьк, "Зубастик" - бразильська футбольна зірка Роналдо, а " гіт" - вид змагань велосипедистів.

Третя експертиза - обговорення якості матеріалів, порядку роз­міщення їх на сторінці, порядку розміщення шпальт за читабельніс­тю у газетному номері - відбувається на рівні робочих нарад у голо­вного редактора (відповідального секретаря).

Керівна ланка сучасного вітчизняного видання може включати також посади заступників головного редактора і членів редколегії. У невеликій нещоденній газеті у редактора, як правило, один заступ­ник, але у провідних виданнях редактор потребує двох, трьох і біль­ше помічників. Передусім кожному із заступників доручено кура­торство роботи кількох тематичних відділів видання. Скажімо, у го­ловного редактора газети "Україна молода" три заступники, з яких один наглядає за роботою відділів політики, права, спорту, другий - за роботою відділів культури, освіти, соціальних проблем, третій - за відділами міжнародної інформації, економіки, оперативних новин та деяких інших. У багатьох виданнях заступником редактора є та­кож комерційний директор.

Схема взаємодії і підзвітності співробітників редакції

В управлінській структурі деяких видань бере участь колегіаль­ний орган - редколегія. Редакційні колегії працюють лише в тих ви­даннях, де вони передбачені статутом або необхідні для оптимізації керівництва творчим процесом. Редколегію становлять керівна лан­ка плюс завідувачі найважливіших, але не всіх відділів. Скажімо, в щоденній діловій газеті "Коммерсантъ" членів редколегії сім: голо­вний редактор, два заступники, відповідальний секретар, керівник групи спецпроектів (низки щотижневих або щомісячних тематичних додатків), технічний директор, редактор щотижневого розважально­го додатка. Редколегія працює за планом і графіком, відомим усьому колективу редакції, здійснюючи стратегічне управління виданням. Члени редколегії почергово готують обговорення таких питань, як моделювання і планування діяльності, кадрова структура, стимулю­вання працівників і підрозділів, визначення завдань редакції на три­валий період. На основі ухвалених стратегічних завдань редколегія розробляє тактику їхнього виконання.

Існує в структурі багатьох видань інший колегіальний орган - редакційна рада. До редакційної ради масового видання націона­льного або місцевого рівня можуть входити позаштатні члени - відомі вчені, політичні чи громадські діячі, думка яких інколи ма­тиме вирішальне значення під час обговорення гострої суспільної проблеми або спірної публікації. Наприклад, членами редакційної ради наймасовішої українськомовної суспільно-політичної газети "Сільські вісті" у 2009 році були академіки НАН України К. Сит­ник і Б. Олійник, міністр внутрішніх справ Ю. Луценко. З погляду менеджменту, газета цікава тим, що, зважаючи на один із найбіль­ших у державі тираж і багаторічний авторитет публікацій (досить зазначити, що протягом року газета отримує листів більше, ніж Верховна Рада України), у її підготовці і випуску тривалий час брали участь як редколегія, так і редакційна рада.

У місцевому виданні (газеті або журналі) рівня міста, району ре­дакційна рада має свої специфічні функції. Тут до редакційної ради (може називатися також експертною або громадською радою) неод­мінно запрошують представників місцевого істеблішменту - влад­ного (заступники керівників місцевих адміністрацій, керівники пра­воохоронних органів), ділового (банкіри, впливові підприємці), а також культурного, громадського, релігійного тощо. Мета - опера­тивно і з перших вуст з'ясовувати інформацію про резонансні події для місцевої громади, обговорення (зокрема, попереднє) гострих тем місцевого масштабу.

Трохи інше призначення редакційної ради можливе в тижневи­ках і журналах, а саме: додати виданню авторитетності, солідності через запрошення до ради публічних фігур. До редакційної ради відомого тижневика "Бульвар Гордона" входять поети, співаки, по­літики, спортсмени, екстрасенси. Ось фрагмент редакційної ради "Бульвару" зразка 2009 року: Софія Ротару, Євгеній Євтушенко, Олег Блохін, Григорій Суркіс, Анатолій Кашпіровський. У гіпер- трофованому вигляді список членів редакційної ради "Бульвару" може сягати тридцяти осіб. Як бачимо, у такому випадку редакцій­на рада - ефективний прийом самореклами видання. Участь публі­чних фігур у редакційних радах - як правило, на громадських заса­дах, поради і рекомендації деяких членів редакція "підкріплює" грошовою компенсацією.

Тож розглянемо основні спеціальності у журналістському тру­довому колективі. У персоналі видання розрізняють творчу, техні­чну й комерційну частини. Виконавчу ланку творчої частини пред­ставляє насамперед кореспондент, що є головним постачальником газетних матеріалів. Раніше в газетах в середньому працювало 2,5 кореспондента на один відділ. Сьогодні з розширенням послуг інформаційних агентств і особливо розвитком інтернету їх кіль­кість становить 1,5.

Дослідники преси визначають ще й таку пропорцію: один журна­ліст, в тому числі керівної ланки - на 1000 примірників газети. Ця залежність справедлива для нашого випадку щоденної газети тира­жем до 50 тисяч примірників. У великій щоденній газеті з накладом понад 200 тисяч можуть працювати до 150 працівників керівної і творчої ланок. Наприклад, у провідній німецькій газеті "Франкфур- тер альгемайне" таких співробітників понад 300 у центральній редак­ції, не рахуючи кореспондентів на місцях.

Кореспондентська посада має кілька варіацій. Оглядач - це до­свідчений журналіст у відділі, який здебільшого спеціалізується на аналітичних жанрах, має свою вузькотематичну нішу (наприклад, парламентський оглядач відділу політики). Спеціальний кореспон­дент може працювати поза межами відділу і виконує найвідповіда­льніші доручення керівної ланки. Власний кореспондент працює в іншому районі, області, країні, повинен бути "редакцією в одній особі", самостійно обираючи тему, збираючи інформацію, готуючи публікацію. Водночас його робота має переваги вільного творчого графіка, а також необмеженого використання інформації колег з мі­сцевих видань, теле- і радіостанцій.

Іншими важливими газетно-журнальними спеціальностями є такі. Випусковий - це відповідальний працівник секретаріату, заступник або помічник відповідального секретаря. Літературний редактор пильнує, аби дописувачі не допускали помилок, яких наука філоло­гія виділяє чотири типи: логічні, стилістичні, мовні, пунктуаційні. Керівник комп'ютерного центру відповідає за впровадження і на­лежну підтримку інформаційних технологій сучасного газетно- журнального виробництва, технічна ланка підлеглих якого може на­лічувати до десяти спеціальностей, кожна з яких в окремо взятому підприємстві може мати кілька варіантів назв (наприклад, керівник інформаційного центру, технічний директор тощо).

Новою спеціальністю останнього десятиліття є директор з мар­кетингу. Його обов'язки мають декілька напрямів. По-перше, дослі­дження читацької аудиторії. По-друге, вибір стратегії розповсю­дження видання (якщо продаж, то вроздріб чи за передплатою, якщо за передплатою, то за допомогою державної служби поштового зв'я­зку "Укрпошта" чи альтернативних служб). Нарешті, на нього мо­жуть покладатися функції комерційного директора. Як свідчить практика, найперше завдання останнього - забезпечення видання папером, витрати на який становлять до 60 % прямих витрат пері­одичного видання. Директор з реклами, навпаки, забезпечує 70 % надходжень. Саме стільки за сучасними світовими тенденціями роз­витку преси становлять прибутки газети від реклами.

Комерційна ланка в сучасних виданнях передбачає також посаду піар-менеджера, який інтенсивно співпрацює з журналістами, рек­ламістами, розповсюджувачами газетно-журнального продукту з метою збирання інформації або внесення власних пропозицій для збільшення тиражу та читацького загалу, зростання надходжень від

реклами, утвердження позитивного іміджу видання в очах громадсь­кості, що досягається старанним служінням її інтересам [4, 44].

Залежно від величини видання у директора з маркетингу може бути помічник - менеджер зі збуту, який наглядає за процесом доставки продукту до споживача. На важливу технічну посаду сек­ретаря редакції покладається менеджмент персоналу, закупівля й облік матеріалів. Розглянемо приклад штатного розкладу однієї з київських газет, що виходить щоденно тиражем понад 100 тисяч примірників.

№ з/п	Назва структурного підрозділу	Назва посади	Штатна кількість
		Директор	1
		Головний бухгалтер	1
1	Адміністрація	Бухгалтер	1
		Секретар керівника	1
		Відповідальний секретар	1
		Заступник головного редактора	3
		Завідувач відділу	9
2	Кореспонденти	Оглядач	5
		Кореспондент	10
		Регіональний кореспондент	21
		Фотокореспондент	1
		Начальник	1
		Оператор комп'ютерної верстки	5
3	Комп'ютерний відділ	Оператор комп'ютерного набору	3
		Старший коректор	1
		Коректор	7
		Випусковий	2
		Начальник	1
4	Відділ реклами	Менеджер	3
		Агент	2
		Фахівець з комп'ютерної графіки	1

		Начальник	1
5	Відділ збуту	Менеджер зі збуту	2
		Експедитор	1
		Завідувач редакції	1
6	Технічний персонал	Водій авто	2
		Прибиральник	1

Кожне приватне або колективне підприємство як суб'єкт госпо­дарювання сучасних газети або журналу встановлює власний опти­мальний кадровий відбір у формі штатного розкладу. Штатний розклад - перелік посад і спеціальностей у структурних підрозділах певного підприємства із зазначенням кількості штатних одиниць, інколи із зазначенням посадових окладів. Штатний розклад може переглядатися щороку, оскільки підлягає щорічному контролю у фінансових органах.

Сучасна практика і стрімкий розвиток видавничого бізнесу спри­чиняють появу нових спеціальностей у штатному розкладі - колум- ніст, рерайтер, копірайтер, бренд-менеджер, проект-менеджер. Осо­бливо впливають на появу нових назв посад у комерційній і техніч­ній ланках міжнародна менеджментська практика і наслідки техніч­ної революції.

Основа успішної роботи редакційного колективу - це не тільки кадрова структура редакції, рівень професійної підготовки журналі­стів. Значною мірою ефективність співпраці визначається вмінням аналізувати психологічні проблеми сучасної журналістики з метою запобігання шкідливому впливу тих чи інших психологічних чинни­ків на членів колективу. Важливу роль в організації журналістської праці відіграє психологічна служба редакції.

Редакція та журналіст є елементами (учасниками) складної сис­теми інформаційних відносин у суспільстві, які перебувають у взає­модії з іншими учасниками: владою, соціальними інститутами, пар­тіями, громадськими установами, власниками, засновниками, видав­цями, а також з аудиторією та громадською думкою. Діяльність ре­дакцій у широкому спектрі проходить у сукупності соціально- політичних, економічних, духовних процесів та умов життя суспіль-

95

ства, а умови діяльності у вузькому аспекті - це матеріально- технічна база редакції (приміщення, техніка тощо), система оплати праці, організація робочого часу. І якщо зарплата журналіста, мате­ріально-технічна база редакції залежать від політичних уподобань засновника, якщо це примушує журналіста йти всупереч своїм по­глядам та морально-етичним цінностям, то виникає психологічний дискомфорт, а інколи і роздвоєння особистості, що призводить до психічних, нервових та інших захворювань. Це тільки один приклад із багатьох, який свідчить про те, що діяльність редакційного колек­тиву зазвичай здійснюється у стресових умовах.

За статистикою ЮНЕСКО, журналістика давно вже належить до професій із найкороткотривалішим життям саме через те, що масова комунікація завжди була, є і буде найбільш стресогенною сферою людської життєдіяльності. Великий обсяг інформації, яку треба об­робити та подати якомога швидше, страхи не встигнути підготувати матеріал, нескінченний потік інформації, яку неможливо опрацюва­ти у встановлений термін, інформаційне перевантаження, що при­зводить до емоційної напруги, яка підсилюється внутрішнім диско­мфортом через незадоволення та агресію тих, про кого написаний матеріал. Це далеко не повний перелік стресових переживань, які посилюються стресовими умовами праці.

За таких умов виникають не тільки захворювання серця, печінки, шлунка, погіршення зору, слуху, а й різноманітні проблеми, пов'яза­ні з вищою нервовою діяльністю та психічними розладами. Психіка пересічної людини не здатна витримати весь потік інформації, який щоденно обвалюється на свідомість журналіста. До того ж, як міні­мум половина інформації - про трагедії, катаклізми, катастрофи, що не сприяє душевному здоров'ю. Можна розповісти про те, що відбу­вається навколо, закривши свої почуття, але у такому разі журналі­стський матеріал не схвилює аудиторію. Співчуття у журналістиці неминуче, проте рано чи пізно журналісти платять за нього своїм здоров'ям. Доктор медичних наук, професор Ольга Арнольд у дисер­тації "Особливості психопатології представників сучасних комуні­кативних професій" зазначає: "Річ у тім, що більшість журналістів, особливо талановитих та успішних, за своїм психічним складом є псевдологами. Псевдолог - це людина, яка в процесі творчості ство­рює іншу, окрему від дійсності, реальність і з часом починає в неї вірити. Через 10-15 років безперервної роботи журналісти почина­ють втрачати зв'язок з дійсністю. Подібне роздвоєння завжди викли­кає серйозний конфлікт. Чим більш людина талановита і чесна, тим глибший конфлікт. Насмілюся сказати: немає хорошого журналіста без серйозного неврозу". Це не означає, що рано чи пізно всі журна­лісти втрачають глузд. Просто їхня психіка більш вразлива.

Існує ще не менш серйозна проблема, пов'язана з професійною діяльністю журналіста, проблема таких змін у психіці, що ведуть не до хвороби, а до зміни характеру, морально-етичних настанов тощо. Спираючись на досвід психологічного дослідження, серед таких змін слід назвати абстрагування журналіста від усього, фор­матування психіки як захист від надмірних потоків інформації, не­довіра до людей, безсоромність, істеричність, духовна апатія до соціальних проблем, мертва хватка, роздвоєння особистості. Такі зміни небезпечні, тому що журналістика поступово стає не профе­сією, а способом життя. Проте більшість журналістів не усвідом­люють наслідки стресових умов праці, із негативними психологіч­ними факторами, що виникають у процесі професійної діяльності, самостійно не можуть впоратися через відсутність професійних навичок зняття стресу тощо.

Усе це негативно впливає як на фізичне, так і на психічне й сома­тичне здоров'я журналістів. За таких умов актуальним і необхідним вважається створення спеціальних психологічних служб у редакціях газет та телерадіокомпаніях, які б надавали психологічну допомогу, розробляли методики створення нормальної психологічної, творчої атмосфери в редакції, умов для відпочинку та відновлення працезда­тності. Необхідність у таких службах зумовлюється також збіль­шенням кількості ЗМІ, редакцій, водночас конкуренція між якими повсякчас зростає. Ще одна з причин - роздержавлення ЗМІ, що призводить до змін звичайних стереотипів усередині редакцій. Тому найголовнішим завданням психологів редакції є надання психологі­чної допомоги журналісту в період стресу.

Основою успіху журналістської колективної діяльності є відно­сини співпраці й взаємодопомоги на противагу конфлікту та кон­фронтації, що забезпечується психологічною сумісністю членів ко­лективу. Тож одним із завдань психологічної служби має стати фор­мування персоналу редакції: відбір, співбесіда, тестування, які да­ють змогу діагностувати професійні здібності та уподобання майбу­тніх членів колективу та розподілити їх на посади (профорієнтація).

Наступним, не менш важливим кроком є командоутворення, бо психологічна сумісність передусім передбачає здатність колективу чи членів групи до спільної продуктивної діяльності, що базується на їх оптимальному поєднанні. Виділяють три типи психологічної сумісності: психофізіологічну, соціально-психологічну, психологі­чну. У першому випадку мається на увазі схожість психофізіологі­чних характеристик людей і на цій основі узгодження їх емоційних реакцій і поведінки. Психофізіологічна сумісність являє собою єд­ність і взаємозв'язок особливостей аналізаторних систем, а також властивостей нервової системи співрозмовників або колег. Цей рі­зновид сумісності передбачає успішність взаємодії людей у тих видах діяльності, де чутливість і чуття в межах тієї чи іншої аналі­заторної системи є визначальними. Доведено, що найбільш успіш­но взаємодіяти можуть люди з різними типами темпераментів (хо­лерик та флегматик, сангвінік та меланхолік), гірше - люди з одна­ковими темпераментами (два холерики, два меланхоліки). Соціаль­но-психологічна сумісність - ефект оптимального поєднання типів поведінки людей, а також спільності їх настанов, потреб й інтере­сів, ціннісних орієнтацій. Життєвий досвід показує, що контакти встановлюються швидше і виявляються сильніше у людей з рисами характеру, які доповнюють одне одного: одна - імпульсивна і спо­нтанна, друга - спокійна, помірна; один - теоретик, інший - прак­тик. Проте це не означає, що сумісні тільки люди з протилежними рисами характеру. Сумісність можлива і при спільних рисах харак­теру або інших якостей людини, але ймовірність руйнування спі­льності при цих обставинах дуже висока. Психологічна сумісність передбачає спільність поглядів, переконань, соціальних характери­стик та настанов, цінностей, відносин, які найбільше духовно зближують людей. Комплектування груп і колективів із урахуван­ням вимог психологічної сумісності сприяє оптимізації соціально- психологічного клімату.

Відсутність сумісності у редакційному колективі за певних об­ставин може зумовити конфлікти. Тому ще одне завдання психоло­гічної служби - прогнозування і запобігання конфліктам як усереди­ні колективу, так із іншими колективами установ, організацій, ці­льовою аудиторією тощо. Конфлікт у колективі являє собою зітк­нення інтересів, поглядів, настанов, прагнень особистості й включає всю сукупність причин і умов, які передували конфлікту і викликали його. Конфлікти можуть виникати на діловому (функціональному) або особистісному ґрунті. Вони можуть бути також конструктивни­ми чи деструктивними. Ділова конфліктність має конструктивний і мобільний характер: вона зникає, тільки-но зникає предмет супереч­ки, тільки-но вирішується проблема, що викликала зіткнення мірку­вань і думок. Особистісна або міжособистісна конфліктність має сталий та інерційний характер. Може бути наслідком ділової конф­ліктності, коли принципові розбіжності на функціональній основі перетворюються у взаємну неприязнь, що може бути і результатом психологічної несумісності. Причини таких конфліктів: матеріальні ресурси, виробничі площі, час використання обладнання тощо. Кон­флікти можуть виникати між особистістю і колективом, між колек­тивом і керівником, унаслідок загострення соціальних суперечнос­тей та за інших умов. Виникають у процесі роботи внутрішньо- особистісні конфлікти, учасниками яких є не люди, а психологічні чинники внутрішнього світу особистості: потреби, мотиви, цінності, почуття. Цей вид конфлікту може мати форму "рольового" характе­ру, коли різні соціальні та професійні ролі людини ставлять до неї протилежні вимоги. Психологічна служба має враховувати всі види конфліктів і розробляти методики не тільки для подолання негатив­них наслідків конфліктів, а й на запобігання виникненню конфлікт­них ситуацій. Позитивний морально-психологічний клімат не є про­дуктом спонтанного розвитку колективу. Це нагорода за завзяту, цілеспрямовану й тривалу роботу всього колективу, результат добре спланованої й організованої діяльності.

Власне, психологічну атмосферу колективу визначає соціальна мета діяльності, єдність групи щодо морально-етичних цінностей, почуття колективної й особистої відповідальності, взаємозалежності членів групи, що забезпечує єдність особистих інтересів із суспіль­ними. Однак колектив редакції поєднує людей не тільки на основі спільної мети й у спільній роботі, а й на основі організації професій­ної діяльності, що спирається на принципи підпорядкованості, від­повідальної залежності та погодженості, яким відповідає визначе­ність норм і правил поведінки у колективі. Морально-психологічний клімат у колективі - найменш витратна, але при цьому найскладніша частина мотивації. Дружелюбна атмосфера, взаємна підтримка, пра­вильне ставлення до помилок і успіхів, почуття єдиної команди - це неповний перелік ознак команди редакції, який не можна купити або "по-швидкому" організувати. Багато в чому це залежить від редак­тора - стилю його керівництва, а також характеру та ступеня його лідерства. Значну допомогу у створенні морально-етичного клімату в колективі може надати психологічна служба редакції, завдання якої полягає у формуванні корпоративної культури в редакції. Цей термін прийшов в Україну разом із міжнародними компаніями та американськими підручниками для бізнесменів. Точніше, прийшла сама назва, а явище існувало давно. Керівництво ще за радянських часів завжди добре розуміло: член колективу буде працювати значно краще, якщо переконати його, що робота - це й є життя, а кожен працівник виконує конче потрібну країні роботу.

Консультант Центру практичної психології "Аніма" пояснює: "Більшості людей властиво бажання "врятувати світ". Якщо переко­нати людину у тому, що саме це вона і робить, коли зводить дебет з кредитом, вона починає робити це із задоволенням й сумлінно".

Фахівці виділяють різні типи корпоративних культур: сімейна, інноваційна, ринкова, бюрократична. Поділяють їх також на м'які та жорсткі. У кожному колективі можуть співіснувати всі типи, просто один із них, як правило, домінує. Обрати той чи інший тип корпоративної культури й є завданням редактора і психологічної служби редакції.

Психологічна служба редакції не може залишати без уваги й фор­мування професійних психологічних навичок журналіста. Одне із завдань - психологічна підготовка журналіста до роботи з держав­ними органами та громадськістю, до роботи у "гарячих точках". На­приклад, підготовка журналіста до інтерв'ю потребує знань про пси­хологічні типи особистостей, що допоможе обрати правильний стиль при роботі із інтерв'юйованим. Журналіст має володіти психо­логічними прийомами впливу на цільову аудиторію, не порушуючи правил журналістської етики. Знання про існуючі типи мислення допоможе готувати такі типи текстів, які ефективно впливатимуть на цільову аудиторію, а вміння грамотно користуватися невербаль- ними засобами збагатить журналістські твори засобами психологіч­ної взаємодії із глядачами та слухачами. Журналістів вчать писати тексти, брати інтерв'ю, готувати репортажі тощо. Психологічним службам варто звернути увагу на такі психологічні прийоми, як вміння слухати та сприймати інформацію.

Відрядження на війну або в район, де запроваджено надзвичай­ний стан, ставить перед психологічною службою редакції і самим журналістом питання не тільки про правовий, а й про психологічний захист. Журналіст має знати, як поводитися у натовпі, як слід одяга­тися й поводитися у мусульманських країнах (насамперед це стосу­ється журналістів-жінок), який засіб захисту в разі потреби обрати: зброю чи психологічні знання та навички.

Психологічна служба редакції має надавати психологічну під­тримку й допомогу членам колективу в будь-якій сфері життя: під час якогось тиску, судових процесів, професійних захворювань. Не менш важливим є також проведення корпоративних заходів з приво­ду приємних, значущих подій як у житті країни, редакції, так і в особистому житті членів колективу, що приносить часом більшу ко­ристь, ніж офіційні заходи. Проведення індивідуальних консульта­цій із журналістами стосовно тієї чи іншої проблемної ситуації до­поможе зняти психологічне напруження в колективі.

Психологічний аспект діяльності редакційного колективу - акту­альний й перспективний напрям у розвитку теорії і практики журна­лістики. Сьогодні, на жаль, в Україні, як і в більшості інших країн світу, відсутні психологічні служби в редакційних колективах. Тіль­ки поодинокі редакції (США, Росія) або мають такі служби чи прос­то штатного консультанта з психології, або проводять окремі заходи психологічного захисту членів колективу. Наведемо функції психо­логічної служби, яка має бути в усіх редакціях.

Функції психологічної служби редакційного колективу:

1. Відбір персоналу в редакцію.

2. Діагностика професійних уподобань членів колективу, прави­льний розподіл посад із урахуванням професійної орієнтації та пси­хологічних чинників взаємодії членів колективу.

3. Створення успішної команди професіоналів й однодумців шля­хом визначення та відпрацювання командних комунікацій.

4. Прогнозування і запобігання конфліктам. Залучення членів ко­лективу до продуктивного вирішення конфліктів.

5. Створення корпоративної культури редакції.

6. Психологічна підготовка журналіста до роботи із державними органами та громадськістю, до роботи у "гарячих точках".

7. Надавання психологічної підтримки й допомоги членам колек­тиву у будь-якій сфері життя: під час якогось тиску, судових проце­сів, професійних захворювань.

8. Проведення індивідуальних консультацій з журналістами сто­совно будь-якої проблемної ситуації, пов'язаної із професійною дія­льністю.

9. Психологічні правила слухання й сприйняття інформації.

10. Створення психологічного іміджу співробітників редакції, які працюють на репутацію ЗМІ.

Слід наголосити, що психологічний аспект роботи редакційного колективу заслуговує на особливу увагу та підтримку з боку дер­жави у зв'язку зі змінами структури та типології ЗМІ, процесів ада­птації журналістів до нових інформаційно-ринкових реалій, про­блем кар'єри та стосунками з новими власниками видань. Потре­бують психологічних досліджень взаємини у редакційному колек­тиві, умови творчої праці, нові аспекти зв'язків журналіст- аудиторія, профілізація та спеціалізація. Гострими та невирішени- ми поки що залишаються такі проблеми: журналіст та влада, жур­наліст та реклама, журналіст та комерційна діяльність редакції, журналістська конкуренція, етика та право у свідомості і діяльності журналіста, журналістська солідарність, журналіст і "жовта преса", журналіст та інформаційна безпека.

Суттєвими стають питання професійної свободи за умов фінансо­вої залежності, доступу до джерел інформації, екології журналістсь­кої професії. Значущими залишаються "вічні" проблеми. Зрозуміти необхідність психологічних служб у редакційних колективах озна­чає навчитися передбачати небезпечні ситуації, що виникають у процесі професійної діяльності, коректувати діяльність редакції, го­тувати журналіста до стресових ситуацій та захистити від їх негати­вних наслідків.

Питання для обговорення

1. Видавець, головний редактор, відповідальний секретар - які їхні взаємини і обов'язки?

2. Як визначити потрібну кількість кореспондентів для випуску видання?

3. Які варіанти кореспондентської роботи?

4. Місце редакційної колегії і редакційної ради в структурі ви­дання.

5. Які етапи вичитки журналістських матеріалів?

6. Що входить до переліку небезпек для журналістської роботи?

7. Які функції психологічної служби редакційного колективу?

Література

1. Гуревич С. М. Номер газеты. - М., 2002.

2. Здоровега В. Й. Теорія і методика журналістської творчості. - Львів, 2004.

3. Шкляр В. І. Теорія і методика журналістської творчості. - К., 1999.

4. Newspaper organization: who handles what // Handbook For Jour­nalists. - New York, 1998.

Человек в журналистике, журналистика в человеке. Опыт медиа- психологического исследования [Электронный ресурс] / Ю. А. Вер­бицкая // Культура народов Причерноморья. - 2004. - № 49. - Т. 2.Розділ 5 ІНФОРМАЦІЙНІ ЖАНРИ. СПЕЦИФІКА РОЗВИТКУ

Інформаційні жанри в сучасних друкованих ЗМІ - це система, що розвивається настільки стрімко й не прогнозовано, що вітчизняні теоретичні розробки фіксують, у кращому випадку, її вчорашній день. Спеціальних досліджень щодо специфіки розвитку інформа­ційних жанрів в Україні не велося впродовж останніх 10-15 років. Тим часом зміна політико-економічної ситуації в державі й у зв'язку з цим кардинальний перегляд поглядів на мораль спричинили ради­кальні зміни у суспільстві.

Тому зараз ми мусимо спиратися переважно на розробки закор­донних фахівців, які мають більший досвід роботи, теоретично опрацювавши практичний матеріал власних друкованих видань.

Представники американської і західної шкіл журналістики пи­танням розвитку інформаційних жанрів приділяють значну увагу, що черговий раз свідчить про стрімкі темпи розвитку саме інформа­ційних жанрів у журналістиці цих країн.

Для українських студентів буде надзвичайно важливим дізнатися, що разом із ясністю, яка стала своєрідним гаслом сучасної західної но- винної інформаційної журналістики, велике значення надається воло­дінню мовою, словниковим запасом і поняттєвим апаратом, що дозво­ляє робити журналістський твір максимально зрозумілим. Показово, що саме на мовній культурі пересічного репортера наголошує Рене Дж. Каппон, автор "Настанов для журналістів з Ассошіейтед Пресс". Також, розвиваючи тему, американський дослідник нагадує про мора­льний аспект проблеми, цитуючи класика англійської літератури Соме­рсета Моема: "Писати добре так само важко, як і бути добрим".

Безперечно, кожний у цьому вислові вбачає свій особистий, інди­відуальний сенс, проте писати добре, на думку англійського стиліс­та, означає ще й бездоганне володіння мовними й стилістичними прийомами, які були характерні для творчості Сомерсета Моема.

Основна група жанрів, яка продовжує швидко і динамічно розви­ватися, збагачуючись новими формами й методами роботи, - це гру­па інформаційних жанрів. Правдивими або такими, що максимально адекватно відображають ситуацію, є замітка, репортаж, інтерв'ю, звіт (звіт нині все більше тяжіє до групи аналітики і трапляється практично лише у партійних виданнях, а отже, не може бути об'єк­тивним за природою цих видань).

Чим же зумовлена така позитивна трансформація інформаційних жанрів? Насамперед, об'єктивністю подання інформації, закладеною в їх першооснові. Коли інформаційна замітка відповідає лише на три запитання: що? де? коли?, то суб'єктивне журналістське трактування вже не можливе за самою суттю.

Те саме стосується й інтерв'ю. Якщо воно вирішене за класични­ми канонами журналістської моралі, тобто перевірене респондентом і завірене його підписом, про підтасовку фактів годі говорити.

Однак "виживаність" інформаційних жанрів має значно глибші коріння, сформовані у другій половині минулого століття. Йдеться про розвиток технологічної цивілізації і фізичне зменшення особис­того часу конкретного індивіда у технократичному суспільстві. Спрацьовує також психологічний чинник, досить відверто сформу­льований Томасом Манном, згідно з яким дві світові війни, до останньої межі "виплекавши" дикість, пожадливість і жорстокість, призвели до загального падіння моралі й рівня цивілізованості у сві­ті. На побутовому рівні в Україні це було зафіксовано у недавньому опитуванні, проведеному одним із популярних телевізійних каналів, коли значна частина підлітків від десяти до дванадцяти років не змо­гла впевнено назвати переможців у Другій світовій війні.

Отже, хоч це й парадоксально, та загальне зниження морально- культурного тла, "комп'ютеризація" свідомості, що призводить до хаотичності, спорадичності сприйняття інформації, сприяє інтен­сивному розвитку в пресі саме інформаційних жанрів, як найпро­стіших, найдоступніших. Безумовно, електронні ЗМІ (насамперед телебачення) теж до певної міри впливають на цей процес, а саме: оперативність телебачення, яка раніше "заважала" пресі, нині дисциплінує її.

Не можна написати неправду, бо читач того ж вечора, подивив­шись телерепортаж, переконається, що факти були перекручені. Бі- льше того, припинивши безперспективні нарікання на електронні ЗМІ, журналісти друкованих видань почали шукати нові шляхи по­дання інформації, часом недоступні телекамері. Прямий газетно- журнальний репортаж, який ще 20 років тому подавався здебільшого від однієї особи, тепер максимально насичується елементами інтер­в'ю, коментарями фахівців або інформацією про те, як ставляться до об'єкта відображення в інших частинах світу.

Логічно, що слід цілком свідомо розвивати і культивувати інфо­рмаційні жанри в національній пресі. Насамперед - репортаж.

"Повинен сказати, що я люблю слово "репортер". У цьому слові я відчуваю той темп, без якого не може жити газета. Для мене воно не протистоїть словам "журналіст" або "газетяр". Треба лише уточнити, що справжній репортер - це журналіст, здатний зробити свою спра­ву не тільки відмінною за якістю, але і при цьому ще в найкоротші, а інколи феєрично стислі строки". До цих слів Костянтина Симонова слід додати найважливішу деталь, яку великий російський письмен­ник обминув із щирого співчуття до колег по перу.

Репортер - унікальна суміш психофізіологічних характерис­тик; людина ініціативна й тому надзвичайно успішна у своїх по­чинаннях. Репортерами були: політик Уїнстон Черчилль; письмен­ники Ернест Гемінґвей, Жорж Сім (він же Жорж Сіменон); італійсь­кий медіамагнат, а нині прем'єр-міністр Італії Сільвіо Берлусконі; засновник холдингу "Совершенно секретно" Артем Боровик; війсь­ковий розвідник, лауреат Нобелівської премії письменник Грем Грін і багато інших.

Тому, культивуючи репортерство, в Україні ми одночасно вихо­вуємо нову генерацію журналістів, які, починаючи з репортерської праці, здатні реалізувати себе в інших іпостасях і починаннях.

Як було зазначено, різні журналістські школи дають найрізнома­нітніші класифікації системам жанрів та інформаційним жанрам зо­крема.

Класичний поділ системи інформаційних жанрів, прийнятий і ап­робований на практиці ще в минулому столітті, такий: замітка, ін­терв'ю, репортаж, звіт.

Замітка — це коротке інформаційне повідомлення, що відпо­відає на запитання: що? де? коли? Розмір замітки не має пере­вищувати 500—800 знаків. Коли трапляються замітки більшо­го обсягу, то вони називаються розширеними замітками (1300—1500 знаків). Замітка в українській пресі є жанром уста­леним, традиційним, таким, що легко розпізнається як журна­лістом, так і читачем.

Приводом для інформаційної замітки може служити будь-який факт, що, на думку журналіста і видавця, становить громадський інтерес, значущу подію. Однак приводом для замітки може бути й своєрідна інтерпретація досить звичайної, навіть банальної події. Враховуючи, що немає нічого нового під сонцем, журналістові, як і поету, слід бачити незвичайне в звичайному. Це дозволяє навіть у замітці, її останній фразі зробити висновок.

Останнє - свідчення високого професіоналізму, проте досягаєть­ся виробленими до автоматизму методами й прийомами творчої ро­боти. Зводячи цю тезу до рівня побутової свідомості, слід зазначити, що: чим більше заміток ви написали у своєму житті, тим бі­льшою майстерністю журналістської роботи ви оволоділи. Замітка — досить поодинокий зразок ефекту, коли кількість написаних творчих матеріалів згодом переростає в якість.

Специфіка замітки полягає в тому, що сама по собі вона часто є приводом, поштовхом для написання іншого, більш розгорнутого матеріалу з авторським коментарем, асоціативним чи навіть метафо­ричним рядом.

На відміну від західної школи журналістики, де "класичний факт не має заголовка", інформаційна замітка в українській журналістиці використовується практично завжди із заголовком. Це традиція, яка збереглася ще з радянських часів і яка (слід віддати їй належне) ба­гато в чому дисциплінує журналістську працю, не дозволяє не вра­ховувати такі "дрібниці", як вдалий заголовок для невеликого твору.

У сучасних інформаційних замітках дедалі більшої популярності набуває розширений заголовок (не плутати з "лідом"), в якому в розповідній формі, досить розлого і детально пояснюється те, про що йдеться у самій інформаційній замітці. Такий розширений заго­ловок привертає увагу 80-90 % пересічних читачів.

Замітка в українській журналістиці стабільна і не має тенденцій до кардинальних змін, цілком і повністю відповідаючи запитам сус­пільної свідомості. Оскільки експериментувати з формою подання матеріалу не прийнято, класична замітка будується за визнаним класичним принципом перегорнутої піраміди, коли основне ін­формаційне повідомлення міститься на початку тексту, ба­жано в першому ж реченні.Новацією у жанрі замітки є той факт, що все частіше українські газетярі, переймаючи досвід закордонних інформаційних агенцій, у межах однієї замітки проводять паралелі, порівняння з попередніми аналогами, фактами, залучаючи бліцкоментар фахівця, який коротко викладає своє ставлення до події.

Зважаючи на невеликий обсяг інформаційної замітки, коментар фахівця у цьому випадку не може бути розміщений як відповідь на запитання яким чином?, бо останнє саме по собі потребує розлого пояснення.

Коментар фахівця у сучасній інформаційній замітці — це, швидше, окремо взята думка щодо окремого факту, без уза­гальнення і спроби типізувати явище.

Характерною особливістю сучасної української журналістики є таке вдале запозичення з практики роботи міжнародних інформацій­них агентств, як уведення стилістичних новацій: "як повідомляєть­ся з достовірних джерел", "як повідомило джерело в уряді", "як заявив пан, який побажав лишитися інкогніто" і т.д.

Ідеться, як бачимо, про так звані уточнення або вставні слова. Чим же викликана потреба в них? Адже досі класичний вид подання новин українською журналістикою нібито задовольняв читачів? Причина тут складніша, ніж здається на перший погляд. Уточнення у новинній журналістиці з'являлися поступово: з диференціацією газет і журналів не тільки за тематикою й аудиторією, а й за полі­тичними переконаннями інвесторів цих видань. Уточнення, а також вимушений вид страхування в інформації, тобто вислови на зразок: "як повідомляється", "з достовірних джерел", "начебто", "на ду­мку вашого кореспондента" і т. ін. - необхідні не тільки для того, щоб лишити редакції "місце для відступу" тоді, коли інформація ви­явилася хибною, неправдивою. Уточнення ("як повідомило джере­ло") або певний ступінь страхування ("цілком імовірно") існують ще й для того, щоб ненав'язливо, на рівні підсвідомості вселити в потен­ційного читача невпевненість у стані речей, що склався в результаті тих чи інших дій уряду, політичних чи економічних супротивників.

Специфіка новинної інформації у журналістиці, насамперед короткої інформаційної замітки, полягає в тому, що вона застарі­ває вже на момент появи якогось цікавого факту, який одразу привертає увагу працівників аудіовізуальних ЗМІ. Телебачення та інтернет-видання першими реагують на цікаву інформацію, по-

108

даючи її не тільки у текстовому, а й у візуальному вигляді. Часто- густо трапляється, що суто "міжнародні цікавинки" (спортивні новини, інформація з художньо-мистецького життя) лунають на хвилях БМ-радіостанцій, втрачаючи після цього, звичайно, свою актуальність для преси.

Як уже зазначалося, український читач за своїм менталітетом схильний все ж більше до сприймання саме розширених інформа­ційних повідомлень, що зазвичай не перевищують 50 рядків або із заголовком, традиційним "лідом" (виділена напівжирним шрифтом перша фраза), аналогією або бліц-коментарем. Разом - максимум 1500 знаків.

На відміну від західних видань, де замітку, як правило, не підписує автор (традиційними є посилання на інформагентст­во або на редакцію), в українській журналістиці замітка має яскраво виявлений авторський характер.

Як у західній, так і в українській пресі існує практика "міксу" - поєднання в межах розширеної замітки кількох фактів, можли­вість використання матеріалів інформагентств, запозичень з ін­ших видань.

Незважаючи на розширення жанрових можливостей замітки, ін­терпретацію невеликої замітки як факту, тенденцію розвитку роз­ширеної замітки у кореспонденцію та ін., незмінними залишаються усталені канони підходу до змісту самого тексту. А саме: інформа­ція, що міститься в інформаційній замітці, має бути ретельно переві­рена й відповідати реаліям повсякденного життя. У випадку, коли журналіст подає інформацію з чужих слів або, що буває частіше, не може її перевірити особисто, слід посилатися на джерело. У випад­ку, коли джерело інформації є прихованим, дозволяються уточнюва- льні вислови або такі, що припускають момент умовності: "Як ста­ло відомо з компетентних джерел" і т. ін.

Специфіка будь-якої інформаційної замітки у новинній агенції чи редакції полягає в тому, що через брак часу її практично ніколи не вдається вичитати респонденту чи компетентній особі.

Існують газетні замітки, що увійшли в історію світової цивіліза­ції, послуживши першим кроком у відліку нової доби. До таких за­міток слід віднести, безперечно, перші інформації про жовтневі по­дії в Петрограді у 1917 році, повідомлення ТАРС про запуск у кос- мос корабля з першою людиною-космонавтом, коротке інформацій­не повідомлення про аварію на Чорнобильській АЕС.

Замітка в таких випадках є своєрідним першоелементом, атомом, з якого згодом конструюються інші газетні матері­али: репортажі, кореспонденції, нариси тощо. Відбувається класичний взаємоперехід жанрів. Невелика інформаційна за­мітка переходить у межах інформаційних жанрів в інтерв'ю, репортаж.

Коли подія (катастрофа на ЧАЕС - яскравий приклад) починає осмислюватися на рівні суспільної свідомості, факт інтерпретується на рівні аналітики.

Канонічним правилом будь-якої інформаційної замітки, включа­ючи її розширений варіант, є максимальна лапідарність викладу. Практично не допускаються метафоричність, алегорія, недомовле­ність. Завдання будь-якої інформаційної замітки - стисло, яскраво і максимально інформативно подати факт.

Розширений заголовок уже сам по собі передає зміст невели­кої замітки, хоча може бути доповнений першим реченням, спеціально виділеним особливим шрифтом (як правило, напів­жирним). Згідно з правилом "перевернутої піраміди" якраз у першому реченні міститься квінтесенція всього змісту.

У сучасних періодичних виданнях вважається, що читачеві часом досить ознайомитися із заголовком і першим реченням, щоб визна­читися з тим, чи варто далі читати текст.

Щодо техніки написання інформаційної замітки, то вона є досить індивідуальною, хоча включає в себе всі класичні компоненти жур­налістського пошуку і методи збирання інформації.

Журналіст працює з блокнотом і диктофоном. При можли­вості журналіст пропонує респонденту самому записати в блокноті потрібні прізвища, назви, цифри. Юридичної сили (у разі помилки при друкуванні інформаційної замітки) такі нотатки не мають. Відповідальність за помилку в газеті в кін­цевому результаті несе видавець, проте власноруч записана респондентом інформація в блокноті інтерв'юера може слу­жити моральним виправданням для останнього.

Передача інформації телефоном не бажана, зараз тексто­вий матеріал, графіки ефективніше й простіше передати через інтернет або sms-повідомлення.На відміну від щоденних газет, щотижневики та журнали опера­тивної інформації практично не потребують, тому повідомлень у вигляді традиційних інформаційних заміток у них немає, натомість присутні розширені новини з коментарем, чітко виявленою авто­рською позицією, тобто розширені інформаційні повідомлення тя­жіють до аналітики.

З практики західної журналістики до нас прийшов так званий "модифікований вступ". Перше речення у модифікованому вступі має ознайомлювальний характер, повідомляє про якусь подію чи факт, не коментуючи їх. Вже друге речення починається зворотом на зразок: "Це стало зрозуміло..."; "Це випливає ..."; "Цілком очевид­но, що ...". Зрозуміло, що подібна варіативність на початку новинно- го повідомлення приваблює читача своєю оригінальністю і самим стилем звертання - довірливим, індивідуальним.

Крім того, модифікований варіант вступу має й суто мовностилі­стичні переваги. Відійшовши від канонів класичного початку в ін­формаційній замітці, журналіст може змінювати стиль невеликого повідомлення, одночасно розширюючи мовний запас. Так само оп­тимально для читачів, середній вік яких 35-45 років, зрозумілим і досить оригінальним є анонімний вступ до новинного повідомлення. Анонімний вступ має своїм завданням максимально зацікавити чи­тача несподіваною, загадковою першою фразою: "Вони вийшли із засніженого студмістечка."; "Вона потребує одночасно фітнесу і вечірок, шампанського і зустрічей ..." та ін.

Слід наголосити, що деякі інформаційні агентства (Рейтер, ЮПІ) зазначають місце і час події перед новинами: "Лондон, ... червня"; "Москва, ... липня" - тому запитання з визначенням події у часі й просторі відпадає саме по собі.

Проте, коли такого визначення на початку новин немає, журналі­сти можуть вдатися до нетрадиційного початку, в якому міститься відповідь на запитання: що? де? коли? Фахівці свідчать, що дедалі більше щоденних газет відмовляються від питання коли?

З огляду на конкуренцію з боку аудіовізуальних ЗМІ, подібний факт можна легко пояснити. Запитання коли? актуалізується у випа­дках, якщо подія чи факт уже відбулися в минулому і важливо про­вести історичну ретроспекцію, щоб подати новини якнайповніше. Запитання коли? дуже актуальне на початку новини, якщо йдеться про події, що мають статися у майбутньому.

Досить рідко, але новинні замітки можуть починатися з відповіді на запитання як? Це цілком природно, коли наголошується на тому, яким саме чином було здійснено ту чи іншу акцію: "За допомогою спонсорів редакції журналу "Реальность фантастики" і загаль­нонаціональної "Студентської газети" було організовано конкурс серед студентів України на краще фантастичне оповідання".

За умов прискореного розвитку ультрасучасних технологій, поча­ток новинної інформації, що відповідає на запитання як?, буває єди­но правильним варіантом. Це запитання не підміняє собою коментар в інформаційній замітці, воно лише показує шлях досягнення мети: "За допомогою технологій "стелс" були розсекречені РЛС Іраку під час останньої кампанії". Також із запитання як? починається новинна замітка, де йдеться про можливість для конкретного індиві­да здійснити певну дію: "Лише комплексна підготовка, що поєднує працю в бібліотеці і пошук в інтернеті, дала можливість акаде­мічній групі вирішити складне завдання".

В українській новинній пресі початок, що відповідає на запитан­ня чому?, має більш утилітарний характер: "Через перебої в елект­роенергії на кілька годин була знеструмлена дитяча клініка "Ох­матдит" у столиці України".

Характер запитання на початку інформаційної замітки вже передбачає необхідність відповіді, адекватної реакції на негатив­ний факт.

Таким чином, замітка з провокаційним початком автоматично означає взаємоперехід жанрів: запитання чому? у самій замітці пе­редбачає розгорнутий коментар і відповідь у формі будь-якого з матеріалів групи аналітичних жанрів. Тому замітка, де початок по­яснює причину події, відповідаючи на запитання чому? є найбільш перспективною в плані журналістського розслідування. Крім фун­кціонального призначення інформувати, подібна замітка несе у со­бі потенційний заряд для потужного емоційно-психологічного впливу на читача.

Специфіка замітки, де на початку вживається словосполучення "під час", полягає в тому, що в ній часто відсутні відповіді на запи­тання хто? (що?), іноді - коли? Річ у тому, що, коли йдеться про надзвичайні події катастрофічного характеру, журналіст має реагу­вати надзвичайно швидко. Тому матеріал, переданий у вигляді замі­тки до інформаційного агентства з поміткою "терміново!", може не конкретизувати час події лише з тієї причини, що журналіст не мав

112

змоги точно з'ясувати всі обставини. З практики редакційної роботи відомо, що подібні замітки доповнюються, як правило, наступними повідомленнями, коли ситуація починає поволі з'ясовуватися.

Заголовок новинного матеріалу може починатися з цитати. Саме цитата на початку інформаційного повідомлення "витягує" його конструкцію, одночасно допомагаючи початківцю вирішити скла­дне питання із заголовком. Останній, у свою чергу, має бути яскра­во, емоційно забарвленим, щоб заохотити читача прочитати мате­ріал повністю.

Інформаційні агентства, продукуючи в день десятки тисяч інфор­маційних повідомлень (АП, ЮПІ), як правило, не називають ім'я журналіста, який передав інформацію. Виняток робиться лише за умови, коли професійний репортер сам став об'єктом чи головною дійовою особою інформаційного повідомлення. На жаль, дедалі час­тіше журналісти стають жертвами війн (Тарас Процюк) чи злочин­них вчинків влади (Георгій Ґонґадзе).

Дуже часто джерело інформації згадується або анонімно, або як таке, що не побажало розголошувати походження інформації. Тоді усталена формула на початку інформаційного повідомлення звучить так: "Як повідомили нашому кореспонденту ..."; "Як стало відомо у відділенні агентства ..."; "Як повідомило неназване джерело ...".

Найменш поширений у сучасній пресі в групі інформаційних жа­нрів - звіт. За нашим визначенням, сформульованим у період знач­ної активізації і функціонування звіту (післявоєнний період у радян­ських ЗМІ - до 1995 р. включно), звіт — це вдумливий журналіст­ський виклад обміну думками між людьми під час нарад, з'їздів, конференцій тощо з метою найбільш повного відображення су­спільно-політичного значення події, що описується. У характе­рі, стилістиці звіту, глибині суджень і узагальнень виража­ється позиція не тільки автора, а й засобу масової інформації, його видавця чи інвестора.

На відміну від замітки, яка, наприклад, про збори політичної пар­тії чи руху повідомляє лише, де і коли вони відбулися, звіт операти­вно і дуже детально розповідає про цю подію, зазначає досягнення, зосереджує увагу на причинах хиб і упущень, пропонує шляхи оп- тимізації стану справ. Звіт є також важливою формою не тільки ін­формування про соціально значущі події, а й аналізу, узагальнень, пропаганди передового досвіду. У звіті, зокрема політичному, спо­стерігаємо яскраво виявлені елементи полеміки з представниками інших партій, їх ідеологій.

Традиції звіту в сучасній пресі, як взагалі й сам факт поодинокої появи матеріалів у формі звіту на сторінках друкованих видань України початку третього тисячоліття, - не данина пам'яті, а скоріше інерція мислення, що притаманна деяким видавцям ще з доби тота­літарної держави. У радянських підручниках з журналістики звітом починався розділ "Інформаційні жанри", оскільки сам звіт домінував на шпальтах партійно-радянської періодики під час багатоденних з'їздів, конференцій, нарад.

Звіт як жанр виник у ХІХ столітті, коли друковані видання були єдиною можливістю інформувати суспільство про якусь важливу новину. Зокрема, це були звіти з парламентських засідань в Англії, Національних зборів в Німеччині. Не маючи змоги через аудіовізу­альні ЗМІ побачити і почути виступи державних діячів, помилува­тися дуелями депутатів (досвід парламентаризму США), обиватель, як правило, представник середнього класу, ознайомлювався з дета­льним описом події і майже протокольним текстом виступів у газе­ті чи журналі.

Таким чином, звіт у ХІХ столітті мав здебільшого характер уні­версального комплексного інформування про певну глобальну по­дію. У газетах чи журналах того історичного періоду він займав міс­це, адекватне обсягу видання. Ознайомлення з історією звіту свід­чить, що він був досить популярним, бо значною мірою задовольняв потреби споживачів інформації і робив це ґрунтовно, розлого, не поспішаючи - згідно з вимогами часу.

Видова характеристика звітів, їх різновиди зумовлені творчим, редакційним завданням, задумом автора і характерними особливос­тями об'єкта чи події, що підлягає аналізу в звіті. Залежно від за­вдання, яке ставить перед редакцією інвестор, звіт може мати суто інформаційний або аналітичний характер.

Найбільш оперативно, лаконічно повідомляє про подію сти­слий хронікальний звіт. Насправді він мало в чому відрізняєть­ся від розширеної інформаційної замітки або короткої кореспо­нденції. Такий звіт зазвичай відповідає на запитання: хто (що)? де ? коли ? яким чином ?

Виграючи в оперативності, стислий хронікальний звіт розкриває суть, політичну чи соціальну спрямованість події, але не дає повно-

11

4го, детального уявлення про неї. Часто такий звіт передує розгорну­тому звітові, самою своєю появою викликаючи у читача бажання більш повно дізнатися про те, що сталося.

Точне і якнайповніше відтворення події з усіма її подробицями у відповідній часовій послідовності дає прямий інформаційний (зага­льний, розгорнутий) звіт.

У прямих інформаційних звітах, як правило, з протокольною то­чністю розповідається про визначні події у житті суспільства: інав­гурація Президента, урочисте відкриття сесії парламенту нового скликання і т. ін. Ці звіти характеризуються детальним описом по­дій, часовим хронометражем, великою кількістю світлин. При цьому передбачається робота не одного, а цілої бригади журналістів, кож­ний з яких відповідає за свою ділянку роботи, висвітлюючи об'єкт чи подію з необхідного ракурсу. В інформаційному звіті обмежу­ються застосування переказу слів учасників події, небажане циту­вання уривків доповідей чи діалогів. Заохочуються пряма мова, аде­кватно записане інтерв'ю.

У приватних виданнях набула популярності аналітична фо­рма звіту. Часом за обсягом він нагадує розширену кореспонде­нцію, але відрізняється від неї принаймні прагненням автора чи редакції загалом дотримуватися документально засвідчених фактів, не робити широких масштабних порівнянь. Автор ана­літичного звіту прагне не тільки переповісти суть того, що сталося, а й зробити власні узагальнення, висновки.

Аналітичні звіти поділяються на тематичні та проблемні. У тематичному звіті журналіст виділяє із усієї інформації головну тему, яка становить основу, лейтмотив події. Для підготовки тема­тичного звіту до уваги може братися кілька виступів або навіть один. Це дає можливість вводити в матеріал елементи власного ана­лізу, додаткові факти, найповніше використовувати особисті вра­ження. Тематичний звіт якнайповніше відповідає політичним орієн­таціям сучасних видань і є спробою певним чином вплинути на еко­номічні стосунки в інтересах інвестора.

Проблемний звіт у самій своїй основі передбачає порушення про­блеми, водночас пропонуючи варіант її вирішення. Подія у пробле­мному звіті, на відміну від інформаційного, є лише приводом для написання матеріалу. Журналіст бере до уваги лише окремі думки, вислови, судження, почуті й усвідомлені під час перебігу події. Для висвітлення проблеми залучається велика кількість фактів, прово­дяться паралелі, часто історичні екскурси, глобальні узагальнення. Аналіз у проблемному звіті виходить, таким чином, за межі опису самої події, але сам факт аналізу сприяє розв'язанню проблеми.

Репортаж - один із найскладніших журналістських жанрів, на­стільки поліфонічний, що має безліч дефініцій. Найбільш розширене визначення репортажу дав Іван Прокопенко у своїй монографії "Ре­портаж в газеті", що вийшла друком півстоліття тому, проте не втра­тила актуальності у наш час. "Репортаж є такий літературний ви­клад, в якому мальовничо, в найбільш яскравих деталях і водночас стисло, документально точно зображується конкретна дійсність, правдиві факти і люди безпосередньо з місця подій. До важливої ха­рактерної ознаки репортажу слід віднести створення ним зорової уваги читача про обстановку й умови даної події чи явища. Репор­таж примушує нібито власними очима бачити предмет опису, не­мовби відчувати дотик до нього. Ця властивість даного жанру обу­мовлюється тим, що репортаж зображує події і явища у деталях, в окремих виразних елементах, цікавими штрихами. Він не розповідає про них, а зображує дійсність динамічною, живою картиною".

Слід додати, що репортаж не можна втиснути в межі суворих правил чи регламентацій. Кожний репортаж, передусім, - це особис­тість репортера, його творча обдарованість. У принципі, репортери Джон Рід і Юліус Фучик відрізняються від репортера районної газе­ти 50-х років у Радянському Союзі тільки рівнем освіти і таланту. Спільним у них є те, що кожний репортер - особлива журналістська каста. Він шукає інформацію вже з огляду на той факт, що ця інфо­рмація існує в природі. Дуже яскраво цю рису характеру зафіксував у своєму романі "Територія команчів" сучасний іспанський пись­менник Артуро Перес-Ріверте.

... Два телеоператори готують репортаж про перебіг воєнних дій в Сербії. Вони вже зняли достатню кількість фактажу для передачі телерепортажу у випуск останніх новин, однак вперто чекають під­риву невеликого мосту. Обоє чудово розуміють, що при цьому смер­тельно ризикують, та й сам факт чергового вибуху в колишній юго­славській провінції, зрештою, мало цікавить західноєвропейських бюргерів - основних глядачів програми. Що тримає телерепортерів на місці, під обстрілом? Це питання хвилює самого романіста, вод­ночас і всіх читачів.

Таким чином, для того щоб з'ясувати, чому репортерами наро­джуються, а не стають у результаті високопрофесійної осві­ти, слід заглибитися в основи психофізіології, вивчити конкретний вплив суб'єктивних та об'єктивних чинників на формування особис­тості репортера та ін. Професійна освіта, якою б якісною вона не була (хоча ніхто не заперечує її позитивного впливу), не може при­мусити репортера ризикувати життям заради одного матеріалу.

Самі репортерські функції формують у журналіста такі якості ха­рактеру, як цілеспрямованість, наполегливість, вміння за будь-яку ціну досягти мети.

Блискучі зразки репортерської роботи нам залишили письмен­ники Л. Толстой, О. Купрін, М. Коцюбинський, М. Твен й Е. Гемі- нґвей. Володіння суто літературними прийомами, несподівані асо­ціації, яскраві метафори та мовне багатство виводили письменни­ків у ряди кращих репортерів. І саме репортери, попрацювавши на журналістській ниві й набувши життєвого досвіду, стають згодом письменниками.

Вважається, що сам термін "reporter" (англ. reporte - повідомляю, інформую) виник, коли спеціальні групи журналістів у Англії в ХІХ столітті стали висвітлювати перебіг подій в англійському пар­ламенті. Проте ця версія не один раз переглядалася. Зокрема, ймові­рнішою й такою, що відповідає специфіці репортерської праці, є ін­ша теорія. Репортерство як масова професія виникло одночасно в індустріально розвинутих країнах Західної Європи і в США у другій половині ХІХ століття за часів промислової революції і її складової частини - різкого зростання кількості та тиражів друкованих видань. Репортери мали висвітлювати перебіг усіх подій, що відбувалися у тогочасному суспільстві. Причому від них вимагали мінімум аналі­тики, лише вміння швидко і чітко, виразно і яскраво передавати по­дії, свідками яких ставав сам репортер.

Масовий репортерський рух утвердився, коли 1848 року шість найбільших газет Нью-Йорка, серед яких найвідомішими були "Сан", "Геральд", "Триб'юн", об'єдналися для того, щоб створити найбільше у світі інформаційне агентство Ассошіейтед Пресс. АП отримувало інформацію телеграфом від власних кореспондентів- репортерів і потім, швидко опрацювавши її, передавало у вигляді газетних новин: інформацій або репортажів - до друкованих ЗМІ спершу в США, а згодом по всьому світу.

Саме американські репортери у 1880-1890 роках, відповідаючи на запити читацького загалу і накази інвесторів, започаткували так звану сенсаційну журналістику. Якраз у цей час, завдяки старан­ням репортерів, сторінки американських друкованих видань почали наповнюватися сценами та історіями вбивства, криміналу, злочинів.

Однак лідером тогочасної світової преси стали все ж групи ви­дань більш зваженого стилю. Ними керували такі відомі з історії журналістики особи, як Вільям Рендольф Херст (New York Journal) і Джозеф Пулітцер (New York World). Репортери цих видань, діючи методом спроб і помилок, сформували власну школу репортерської майстерності, де кожному журналісту були притаманні такі класи­чні риси репортерства, як вміння завжди встигати на місце події до того, як вона сталася, оперативно описувати факти, бути на­полегливим і, якщо треба, безапеляційним, коли йдеться про кор­поративні інтереси.

За визначенням Британської енциклопедії, сучасні репортери повинні мати "особливий нюх" на новини, користуватися методами інтерв'ю (опитувань), щоб донести цю новину до глядача, слухача, читача. Репортери загалом поділяються на кілька груп. Одна з них - "beat" - здійснює пошук інформації, часом сенсаційної, в офіцій­них установах, поліційних відділках, судах. Друга велика група репортерів - "general assignment reporters" - працює на завданні, у відрядженні, часто допомагаючи першій групі, часом описуючи інформацію, що трапляється їм на очі. Група репортерів, яких об'­єднує термін "investigative reporters", працює інколи тижнями чи місяцями, щоб викрити чиюсь політичну або іншу помилку і напи­сати відповідний репортаж-розслідування. Нарешті, "stringers", або стрингери, як зараз прийнято їх називати в українській журналіс­тиці, працюють в усьому світі як "вільні стрільці", полюючи на ін­формацію, щоб продати матеріал якнайдорожче інформаційному агентству або великому виданню.

Такий поділ репортерів на групи, насамперед за методом збиран­ня інформації, з певних причин не прижився в сучасній українській журналістиці. Існує універсальне бачення репортера як журналіста, який збирає інформацію здебільшого методом опитування (інтерв'ю) і чия присутність на місці події принаймні бажана. Стрингерство практично не існує в Україні через невисоку оплату репортерської праці, брак відповідних законів, що регулюють взаємовідносини в системі видавець - журналіст тощо.

Також слід врахувати колосальний відрив західного і північно­американського репортерства від національної школи, що почала відроджуватися лише на початку 90-х років минулого століття.

Чи друкувалися у період так званого "застою" класичні репортажі у радянських газетах? Безумовно, оскільки потреба в репортажі була викликана не індивідуальними творчими запитами окремих індиві­дів, а потребою розвитку нової технологічної епохи, науково- технічної революції або НТР, як назвали її у Радянському Союзі на­прикінці 70-х - на початку 80-х років минулого століття. НТР пе­редбачала розвиток новітніх технологій, що ґрунтувався передусім на прискореному обміні й продукуванні інформації.

Стихійний розквіт і розвиток репортажного жанру в Україні по­чався з епохою так званої "перестройки" і набув нового імпульсу в 1991 році, зі здобуттям державної незалежності.

Існують певні канони, правила, характерні для репортажу як жа­нру. Шведський автор Ерік Фіхтеліус розширив ці закони, екстрапо­люючи їх на всю журналістику взагалі. Його "Десять заповідей жур­налістики" добре відомі студентському загалу. Проте вони призна­чені здебільшого для телерепортерів, а отже, мають свою специфіку.

На основі журналістського досвіду сформовано заповіді для ре­портерів. Тринадцять заповідей репортера були складені в результа­ті аналізу професійного доробку журналістів і літераторів: Е. Гемін- ґвея, В. Гіляровського, М. Кольцова, П. Мирного, К. Симонова та ін.

Наведені заповіді розглядаються під час лекцій в Інституті жур­налістики, а потім відпрацьовуються на практичних заняттях стосо­вно реальних ситуацій.