11. Наука як форма раціональності. Історичні типи наукової раціональності: класична, некласична, постнекласична.

Раціональність є розумність і в цьому сенсі - одне з найбільш істотних ухвал, пов'язаних з людською діяльністю. У самому загальному вигляді можна розуміти раціональність як здатність упорядковувати сприйняття світу, здатність давати світові визначення, правила, закони. Нерідко зустрічається поняття раціонального дії. Це означає дію згідно з встановленими у світі законів, правил, визначень. Так як в різні історичні епохи ця здатність видозмінюється, прийнято говорити про історичні типи раціональності. Але насамперед потрібно визначити, що являє собою наука як тип раціональності, чи можливі інші типи раціональності, крім науки.

Ми завжди говоримо про людину як про істоту розумну, якому в усі періоди історичного буття властива раціональність. Існує уявлення про те, що і міфологічна, і практична діяльність є певний спосіб "приводити світ в порядок" і, відповідно, орієнтуватися в цьому світі; тому міф - специфічна раціональність. Проте існує інша точка зору. Вона підкреслює радикальну зміну установки при переході від мифопрактического до теоретичного способу ставлення до світу, який передбачає виникнення європейських філософії і науки. Щоб у загальних рисах охарактеризувати відмінність цих типів ставлення людини до світу, відзначимо, що в першому випадку має місце "зануреність" людини в світ, спрямованість на кінцеві практичні цілі, а у другому - "виділення" людини, спрямованого на безперервне оновлення і нескінченні мети. У людини з'являється можливість споглядання, вільного від практичних інтересів, можливість залишатися на позиції "незацікавленого спостерігача", можливість теоретичної діяльності.

Тепер визначимося з можливим відзнакою наукової раціональності від філософської раціональності. Взагалі ця відмінність залежить від того, як трактувати поняття науки. І тут можна відзначити, що наука також може бути зрозуміла в широкому і вузькому сенсі слова. В першому випадку наука як теоретична діяльність, доказове виведення з принципів (Аристотель) перетнеться з поняттям філософії (з уточненням, що при цьому правильніше говорити про "первопринципах"). Тому у філософів дійсно є підстави говорити про філософію як про науку (наприклад, "наука логіки" Гегеля, "філософія як строга наука" у Гуссерля, "філософія як наука про буття" у Хайдеггера). У другому випадку ми повинні зафіксувати певну відмінність між наукою та філософією; при цьому ми будемо говорити вже про науку в більш вузькому сенсі слова. У чому ж тоді полягає ця відмінність? Зміст його може бути співвіднесений з тим, що було сказано ще Платоном у "Державі" при описі розділів умосяжного: "Ті, хто займається геометрією, рахунком або тому подібним, припускають у будь-якому своєму дослідженні, ніби їм відомо, що таке чіт і лишку... і інше в тому ж роді. Це вони приймають за вихідні положення і не вважають за потрібне віддавати в них звіт ні собі, ні іншим, немов це всякому і без того ясно"1.

При цьому душа діє на підставі передумов, спрямовуючись від них до "завершення". "Другим розділом умосяжного я називаю те, чого наш розум досягає з допомогою діалектичної здібності. Свої припущення він не видає за щось споконвічне, навпаки, вони для нього тільки припущення як такі, тобто якісь підступи і прагнення до початку усього, яке вже не ймовірно".

У цьому сенсі наука виявляється системою, яка не включає в себе умови свого обґрунтування (несуперечливої, але завжди неповною системою), не обґрунтовує мову, на якому сама говорить, а філософія існує як повна "система", як вихід у простір самообоснования. Правда, при цьому філософія неминуче повинна пожертвувати непротиворечивостью, і тому якщо і можна говорити про якийсь "первопринципе" у філософії, то цей принцип необхідним чином буде протиріччям, але творчим протиріччям, джерелом життя всієї системи. У сучасного науковця Ст. Гейзенберга є відома фраза про те, що перспективи сучасної фізики пов'язані з тим, щоб зуміти написати одне єдине визначальне рівняння, з якого витікали б властивості всіх елементарних частинок і тим самим поведінку матерії взагалі". Ця перспектива могла б бути зрозуміла і як мета сучасної філософії, якщо додати (і це додавання суттєво), що записане рівняння має включати і умови визначення власних змінних, і якимось чином - самого автора. Відомий німецький філософ М. Хайдеггер визначає сенс метафізичного (філософського) питання: це питання про світ в цілому, причому питання, яке поставлено так, що "запитувач - як запитувача - теж втягується в нього, тобто теж потрапляє під питання".

Тепер необхідно сказати про історичні типи раціональності. Правда, треба обмовитися, що саме уявлення про різних типах раціональності - плюралізм - є визначальна характеристика сучасного типу раціональності. Отже, у різні періоди історичного існування доцільно діючий людина різним чином ставився до світу як підлягає його упорядковуючої, визначальною діяльності. Тобто здатність давати визначення світу була якісно різною, розрізнялися ідеали раціональності - іншими словами, системи існуючих у суспільстві пізнавальних, соціокультурних цінностей і норм, які визначають особливості теоретичного і практичного ставлення людини до світу. Можна виділити порядок античного світу людини, людини Середньовіччя, Нового часу і т. д. При цьому, звичайно, маються на увазі всі види діяльності людини, просто нас у даному випадку цікавить переважно теоретична. Мабуть, найсуттєвішою тут є проблема критерію відмінності цих типів і того, які специфічні характеристики визначають їх відмінності, а проблема зміни цих типів і, відповідно, можливе "порозуміння" між ними. Цю тему не розкриєш, просто описуючи події переходу. Якщо не дотримуватися концепції безперервності історії, то це повинні бути "революційні" події. Також недостатньо вказати на те, що є деяка "загальна раціональність", властивий всім без різниці людям спосіб упорядкування світу. Тут необхідно зрозуміти, що розумність людини як соціальної істоти) полягає не в тому, що він живе і діє спільно з іншими людьми, а в тому, що його раціональність відкрита визнання Іншого як раціональної істоти. І чим більше ця відкритість, тим більше ймовірність розуміння іншої культури (типу раціональності), так і самого себе.

Визначення типів раціональності можна співвіднести з тим, що відомий французький філософ М. Фуко називає "эпистемами", специфічними эпистемологическими просторами порядку, у відповідності з якими конструювалися знання в кожну епоху. Таких "эпистем" в європейській культурі нового часу Фуко виділяє три: ренесансну (XVI ст.), класичну (раціоналізм XVII-XVIII ст.) і останню, сучасну.

Необхідно зазначити, що проблема визначення історичних типів раціональності широко розробляється у вітчизняній філософській традиції. Основна увага при цьому приділяється сучасного типу раціональності, переходу від класичного ідеалу раціональності до сучасного, зміні типів наукової раціональності. Найбільш значними в цьому відношенні є праці Н. С. Автономовой, П. П. Гайденко, Б. В. Липського, Ст. Н. Поруса, В. С. Стьопіна, В. С. Швирьова. Вже практично класикою в цьому питанні стали роботи М. К. Мамардашвілі "Класичний і некласичний ідеали раціональності" і спільна стаття М. К. Мамардашвілі, Е. Ю. Соловйова і В. С. Швирьова "Класика і сучасність: дві епохи в розвитку буржуазної філософії". Ось як визначає нас цікавить відмінність відомий вітчизняний філософ В. С. Швырев: класична раціональність передбачає "спрямованість свідомості на існуючий незалежно від суб'єкта світопорядок, причому передумови відтворення цього світопорядку в раціональному свідомості не виступають предметом спеціального аналізу". Сучасна раціональність включає "критико-рефлексивне установку по відношенню до своїх власних передумов. Предметом раціонального свідомості стає, тим самим, діяльність з вироблення раціонального знання на основі наявних пізнавальних засобів і передумов". В самому загальному вигляді світ класичної раціональності - це світ цілісності і єдності, єдності, яке може бути пізнане, а той, хто пізнає - незалежний автономний суб'єкт. Впевненість в тому, що можливо універсальне пізнання світу (створення єдиної системи, що пояснює світ), виявлення єдиного порядку мінливості світу, пов'язана з усвідомленням права і на зміну цього світу у відповідності з відомим ходом історії. Сучасна раціональність виникає тоді, коли людина стикається з тим, що єдине універсальне пояснення світу перестає "працювати", єдиний порядок виявляється внутрішньо суперечливим, світ як об'єкт нашої упорядковуючої діяльності (діяльності філософського розуму, наукового розуму або розсудливості) "виривається з-під його контролю". Прикладом цього можуть служити як суспільні події такого масштабу, яких раніше не знало людство, катастрофічні для людського розуму (світові війни, революції), так і результати наукових досліджень, в яких виявляються суперечливість класичних схем (природознавство) або неможливість погляду на світ як на надособистісну конструкцію (соціально-гуманітарне пізнання). Тоді виникає необхідність змінити свій погляд на світ, свою звичну схему"; тоді стає помітним, що те, що ми бачимо, залежить і від того, як ми дивимося, і тому не враховувати цього не можна. Це усвідомлення поступово проникає у всі сфери теоретичної і практичної діяльності.

Що можна сказати про типи власне наукової раціональності? Найбільш виразну формулювання відмінності цих типів дає академік В. С. Стьопін: "Класичний тип наукової раціональності, центрируя увагу на об'єкті, прагне при теоретичному поясненні та описі елімінувати все, що відноситься до суб'єкта, засобів та операцій його діяльності. Некласичний тип наукової раціональності враховує зв'язки між знаннями про об'єкт і характером засобів і операцій діяльності. Експлікація цих зв'язків розглядається в якості умов об'єктивно-істинного опису і пояснення світу. Постнекласичний тип наукової раціональності розширює поле рефлексії над діяльністю. Він враховує співвіднесеність одержуваних знань про об'єкт не тільки з особливістю засобів і операцій, але й з ціннісно-цільовими структурами. Причому эксплицируется зв'язок внутринаучных цілей з вненаучными, соціальними цінностями і цілями".

Може скластися враження, що наукова раціональність, науковий спосіб постановки питань, який передбачає врахування умов, підстав і меж наукової діяльності, все більше стає схожий на філософський. Може бути, наука стає "сама собі філософією", включаючи філософський спосіб постановки питань у свій метод? Однак це не так. Сучасні конкретні науки, враховуючи ступінь їх диференціації, у своїй діяльності ніколи не зрівняються з загальністю постановки проблем у філософії, хоча необхідність розвитку здатності одночасно давати відповідальний відповідь і задавати критичний до нього питання - це те, що сучасна наука може зрозуміти філософію, якщо вона, звичайно, сучасна наука.

Типи наукової раціональності

Перехід від класичного до некласичного природознавства був підготовлений зміною структур духовного виробництва в європейській культурі другої половини XIX – початку XX ст., кризою світоглядних установок класичного раціоналізму, формуванням у різних сферах духовної культури нового розуміння раціональності, коли свідомість, що осягає дійсність, постійно наштовхується на ситуації своєї заглибленості в саму цю дійсність, відчуваючи свою залежність від соціальних обставин, які багато в чому визначають установки пізнання, його ціннісні й цільові орієнтації.

В останню третину XX ст. відбулися нові радикальні зміни в основах науки. Ці зміни можна охарактеризувати як четверту глобальну наукову революцію, у ході якої народжується нова постнекласична наука. Інтенсивне застосування наукових знань практично у всіх сферах соціального життя, зміна самого характеру наукової діяльності, пов'язана з революцією в засобах збереження й одержання знань (комп'ютеризація науки, поява складних і дорогих приладових комплексів, що обслуговують дослідницькі колективи і функціонують аналогічно засобам промислового виробництва тощо) змінює характер наукової діяльності. Поряд з дисциплінарними дослідженнями на передній план усе більш висуваються міждисциплінарні і проблемно-орієнтовані форми дослідницької діяльності.

Якщо класична наука була орієнтована на вивчення все вужчого, ізольованого фрагмента дійсності, що виступав як предмет тієї чи іншої наукової дисципліни, то специфіку сучасної науки кінця XX – початку XXI ст. визначають комплексні дослідницькі програми, у яких беруть участь фахівці різних галузей знання. Реалізація комплексних програм породжує особливу ситуацію зрощування в єдиній системі діяльності теоретичних і експериментальних досліджень, прикладних і фундаментальних знань, інтенсифікації прямих і зворотних зв'язків між ними. У результаті посилюються процеси взаємодії принципів і уявлень про реальність, що формуються в різних науках. Усе частіше зміна цих уявлень відбувається не стільки під впливом внутрішньодисциплінарних факторів, скільки шляхом "парадигмального щеплення" ідей, трансльованих з інших наук.

У цьому процесі поступово стираються жорсткі розмежувальні лінії між картинами реальності, що визначають бачення предмета тієї чи іншої науки. Вони стають взаємозалежними і виступають як фрагменти цілісної загальнонаукової картини світу. На її розвиток впливають не тільки досягнення фундаментальних наук, але й результати міждисциплінарних прикладних досліджень. У цьому зв'язку доречно, наприклад, нагадати, що ідеї синергетики, які викликають переворот у системі наших уявлень про природу, виникали і розроблялися в ході численних прикладних досліджень, котрі виявили ефекти фазових переходів і утворення дисипативних структур (структури в рідинах, хімічні хвилі, лазерні пучки, нестійкості плазми, явища вихлопу і флатера).

У міждисциплінарних дослідженнях наука, як правило, стикається з такими складними системними об'єктами, які в окремих дисциплінах найчастіше вивчаються лише фрагментарно, тому ефекти їхньої системності можуть бути взагалі не виявлені при вузько дисциплінарному підході, а виявляються тільки при синтезі фундаментальних і прикладних задач у проблемно-орієнтованому пошуку.

Об'єктами сучасних міждисциплінарних досліджень усе частіше стають унікальні системи, що характеризуються відкритістю і саморозвитком. Такого типу об'єкти поступово починають визначати і характер предметних галузей основних фундаментальних наук, детермінуючи вигляд сучасної, постнекласичної науки. Системи, що розвиваються історично, являють собою більш складний тип об'єкта навіть у порівнянні із саморегулювальними системами. Останні виступають особливим станом динаміки історичного об'єкта, своєрідним зрізом, стійкою стадією його еволюції. Сама ж історична еволюція характеризується переходом від однієї відносно стійкої системи до іншої системи з новою рівневою організацією елементів і саморегуляцією.

Система, яка розвивається історично, формує з часом усе нові рівні своєї організації, причому виникнення кожного нового рівня впливає на раніше сформовані, змінюючи зв'язки і композицію їхніх елементів. Формування кожного такого рівня супроводжується проходженням системи через стани нестійкості (точки біфуркації), і в ці моменти невеликі випадкові впливи можуть викликати появу нових структур.

Діяльність з такими системами вимагає принципово нових стратегій. їхнє перетворення вже не може здійснюватися тільки за рахунок збільшення енергетичного і силового впливу на систему. Простий силовий тиск часто призводить до того, що система просто "збивається" до колишніх структур, потенційно закладених у певних рівнях її організації, але при цьому може не виникнути принципово нових структур. Щоб викликати їх до життя, необхідний особливий спосіб дії: у точках біфуркації іноді досить невеликого енергетичного "впливу-уколу" в потрібному просторово-часовому локусі, щоб система перебудувалася і виник новий рівень організації з новими структурами.

Системи, що саморозвиваються, характеризуються синергетичними ефектами, принциповою необоротністю процесів. Взаємодія людини з такими системами протікає таким чином, що сама людська дія не є чимось зовнішнім, а ніби включається в систему, видозмінюючи щоразу поле її можливих станів. Включаючись у взаємодію, людина вже має справу не з твердими предметами і властивостями, а зі своєрідними "сузір'ями можливостей". Перед нею в процесі діяльності щоразу виникає проблема вибору деякої лінії розвитку з безлічі можливих шляхів еволюції системи. Причому сам цей вибір необоротний і найчастіше не може бути однозначно прорахований.

У природознавстві першими фундаментальними науками, що зіткнулися з необхідністю враховувати особливості систем, які розвиваються історично, були біологія, астрономія та науки про Землю. У них сформувалися картини реальності, які включають ідею історизму та уявлення про унікальні об'єкти, що розвиваються (біосфера, Метагалактика, Земля як система взаємодії геологічних, біологічних і техногенних процесів).

В останні десятиліття на цей шлях вступила фізика. Уявлення про історичну еволюцію фізичних об'єктів поступово входить у картину фізичної реальності, з одного боку, через розвиток сучасної космології (ідея "Великого вибуху" і становлення різних видів фізичних об'єктів у процесі історичного розвитку Метагалактики), а з іншого боку – завдяки розробці ідей термодинаміки нерівноважних процесів і синергетики.

Саме ідеї еволюції й історизму стають основою того синтезу картин реальності, вироблюваних у фундаментальних науках, які сплавляють їх у цілісну картину історичного розвитку природи і людини і роблять лише відносно самостійними фрагментами загальнонаукової картини світу, пронизаної ідеями глобального еволюціонізму.

Орієнтація сучасної науки на дослідження складних систем, що розвиваються історично, істотно перебудовує ідеали і норми дослідницької діяльності. Історичність системного комплексного об'єкта і варіабельність його поведінки припускають широке застосування особливих способів опису і передбачення його станів – побудову сценаріїв можливих ліній розвитку системи в точках біфуркації. З ідеалом будови теорії як аксіоматично-дедуктивної системи усе більше конкурують теоретичні описи, які ґрунтуються на застосуванні методу апроксимації, теоретичні схеми, що використовують комп'ютерні програми, і т. ін. У природознавство починає все ширше впроваджуватися ідеал історичної реконструкції, що виступає особливим типом теоретичного знання, який раніше застосовувався переважно в гуманітарних науках (історії, археології, історичному мовознавстві тощо). Зразки історичних реконструкцій можна знайти не тільки в дисциплінах, які традиційно видають еволюційні об'єкти (біологія, геологія), але й у сучасній космології та астрофізиці: сучасні моделі, що описують розвиток Метагалактики, можуть бути розцінені як історичні реконструкції, за допомогою яких відтворюються основні етапи еволюції цього унікального об'єкта, що розвивається історично.

Змінюються уявлення і про стратегії емпіричного дослідження. Ідеал відтворюваності експерименту стосовно систем, які розвиваються, слід розуміти в особливому значенні. Якщо ці системи типологізуються, тобто якщо можна проекспериментувати над багатьма зразками, кожен з яких може бути виділений у якості того самого початкового стану, то експеримент дасть той самий результат з урахуванням імовірнісних ліній еволюції системи.

Але крім систем, що розвиваються й утворюють певні класи об'єктів, існують ще й унікальні системи, що історично розвиваються. Експеримент, який базується на енергетичній і силовій взаємодії з такою системою, у принципі не дозволить відтворювати її в одному й тому ж початковому стані. Сам акт первинного "готування" цього стану змінює систему, направляючи її в нове русло розвитку, а необоротність процесів розвитку не дозволяє знову відтворити початковий стан. Тому для унікальних систем, що розвиваються, потрібна особлива стратегія експериментального дослідження. їхній емпіричний аналіз здійснюється найчастіше методом обчислювального експерименту на ЕОМ, що дозволяє виявити різноманітність можливих структур, які здатна породити система.

Серед систем сучасної науки, які історично розвиваються, особливе місце займають природні комплекси, до яких включено як компонент саму людину. Прикладами таких "людинорозмірних" комплексів можуть служити медико-біологічні об'єкти, об'єкти екології, включаючи біосферу в цілому (глобальна екологія), об'єкти біотехнології (у першу чергу генетичної інженерії), системи "людина-машина" (включаючи складні інформаційні комплекси і системи штучного інтелекту) і т. ін.

При вивченні "людиновимірних" об'єктів пошук істини виявляється пов'язаним з визначенням стратегії і можливих напрямків перетворення такого об'єкта, що безпосередньо торкається гуманістичних цінностей. Із системами такого типу не можна вільно експериментувати. У процесі їхнього дослідження і практичного освоєння особливу роль починає відігравати знання заборон на деякі стратегії взаємодії, що потенційно містять у собі катастрофічні наслідки.

У цьому зв'язку трансформується ідеал ціннісно нейтрального дослідження. Об'єктивно істинне пояснення й опис стосовно "людиновимірних" об'єктів не тільки допускає, але й передбачає включення аксіологічних факторів до складу пояснюючих положень. Виникає необхідність експлікації зв'язків фундаментальних внутрішньонаукових цінностей (пошук істини, зростання знань) з позанауковими цінностями загальносоціального характеру. У сучасних програмно-орієнтованих дослідженнях ця експлікація здійснюється при соціальній експертизі програм.

Разом з тим у ході самої дослідної діяльності з люлиновимірними об'єктами дослідникові доводиться вирішувати ряд проблем етичного характеру, визначаючи межі можливого втручання в об'єкт. Внутрішня етика науки, що стимулює пошук істини й орієнтацію на збільшення нового знання, постійно співвідноситься в цих умовах із загальногуманістичними принципами і цінностями.

Розвиток усіх цих нових методологічних установок та уявлень про досліджувані об'єкти стає причиною істотної модернізації філософських основ науки. Наукове пізнання починає розглядатися в контексті соціальних умов його буття і його соціальних наслідків, як особлива частина життя суспільства, детермінована на кожному етапі свого розвитку загальним станом культури даної історичної епохи, її ціннісними орієнтаціями і світоглядними установками. Осмислюється історична мінливість не тільки онтологічних постулатів, але й самих ідеалів та норм пізнання. Відповідно розвивається і збагачується зміст категорій "теорія", "метод", "факт", "обгрунтування", "пояснення" тощо. В онтологічній складовій філософських основ науки починає домінувати "категоріальна матриця", що забезпечує розуміння і пізнання об'єктів, що розвиваються. Виникають нові розуміння категорій простору і часу (врахування історичного часу системи, ієрархії просторово-часових форм), категорій можливості і дійсності (ідея множини потенційно можливих ліній розвитку в точках біфуркації), категорії детермінації (попередня історія визначає вибіркове реагування системи на зовнішні впливи) та ін.

Отже, в історичному розвитку науки, починаючи від XVII ст. виникли три типи наукової раціональності і відповідно три великі етапи еволюції науки, що змінювали один одного в рамках розвитку техногенної цивілізації: 1) класична наука (у двох її станах: додисциплінарна і дисциплінарно організована наука); 2) некласична наука; 3) постнекласична наука. Між цими етапами існують своєрідні "перекриття", причому поява кожного нового етапу не відкидала попередніх досягнень, а тільки окреслювала сферу їхньої дії, їхню застосовність до певних типів завдань.

Кожен етап характеризується особливим станом наукової діяльності, спрямованої на постійне зростання об'єктивно-істинного знання. Якщо схематично зобразити цю діяльність як відношення "суб'єкт-засоби-об'єкт" (включаючи до розуміння суб'єкта ціннісно-цільові структури діяльності, знання і навички застосування методів і засобів), то описані етапи еволюції науки виступають як різні типи наукової раціональності, що характеризуються різною глибиною рефлексії стосовно самої наукової діяльності.

Класичний тип наукової раціональності, центруючи увагу на об'єкті, прагне при теоретичному поясненні й описі елімінувати все, що стосується суб'єкта, засобів і операцій його діяльності. Така елімінація розглядається як необхідна умова одержання об'єктив-но-істинного знання про світ. Цілі й цінності науки, що визначають стратегії дослідження і способи фрагментації світу, на цьому етапі, як і на всіх інших, детерміновані домінуючими в культурі світоглядними установками і ціннісними орієнтаціями. Але класична наука не осмислює цих детермінацій. Цей тип наукової діяльності може бути зображений Схемою А.

Некласичний тип наукової раціональності враховує зв'язки між знаннями про об'єкт і характер засобів та операцій діяльності. Експлікація цих зв'язків розглядається як умова об'єктивно-істинного опису і пояснення світу. Але зв'язки між внутрішньонауковими і соціальними цінностями та цілями, як і раніше, не виступають предметом наукової рефлексії, хоча імпліцитно вони визначають характер знань (визначають, що саме і яким способом ми виділяємо й осмислюємо у світі). Цей тип наукової діяльності можна зобразити Схемою В.

Постнекласичний тип раціональності розширює поле рефлексії над діяльністю. Він враховує співвіднесеність одержуваних знань про об'єкт не тільки з особливістю засобів і операцій діяльності, але і з ціннісно-цільовими структурами. Причому есплікується зв'язок внутрішньонаукових цілей з позанауковими, соціальними цінностями і цілями. Цей тип наукового пізнання можна зобразити за допомогою Схеми С.

Кожен новий тип наукової раціональності характеризується особливими, властивими йому підставами науки, що дозволяють виділити у світі і дослідити відповідні типи системних об'єктів (системи прості, складні, такі, що саморозвиваються).

При цьому виникнення нового типу раціональності і нового образу науки не слід розуміти спрощено в тому смислі, що кожен новий етап спричиняє повне зникнення уявлень і методологічних установок попереднього етапу. Навпаки, між ними існує наступність. Некласична наука зовсім не знищила класичну раціональність, а тільки обмежила сферу її дії. При розв'язанні ряду задач некласичні уявлення про світ і пізнання виявлялися надлишковими, і дослідник міг орієнтуватися на традиційно класичні зразки (наприклад, при розв'язанні ряду задач небесної механіки не було потрібно залучати норми квантово-релятивістського опису, а досить було обмежитися класичними нормативами дослідження).

Точно так само становлення постнекласичної науки не призводить до знищення всіх уявлень і пізнавальних установок некласичного і класичного дослідження. Вони будуть використовуватися в деяких пізнавальних ситуаціях, але тільки втратять статус домінуючих і таких, що визначають образ науки.

Коли сучасна наука на передньому краї свого пошуку поставила в центр досліджень унікальні системи, що історично розвиваються, до яких як особливий компонент включено саму людину, то вимога експлікації цінностей у цій ситуації не тільки не суперечить традиційній установці на одержання об'єктивно-істинних знань про світ, але й виступає передумовою реалізації цієї установки. Є всі підстави думати, що в міру розвитку сучасної науки ці процеси будуть посилюватися. Техногенна цивілізація нині вступає в смугу особливого типу прогресу, коли гуманістичні орієнтири стають вихідними у визначенні стратегій наукового пошуку.