2. Грушевський. «Хто такі українці, і чого вони хочуть»

Михайло Сергійович Грушевський (1866–1934) – український історик, громадський і державний діяч. Народився у м. Хелмі (тепер – Польща) в сім'ї вчителя. Закінчив Київський університет св. Володимира, захистив магістерську дисертацію. Потім викладав у Львівському університеті, де в 27 років Грушевський став першим в Україні професором з історії України.

У Галичині крім наукової та викладацької роботи Грушевський активно займається громадсько-політичною діяльністю. 1908 р. він переїздить до Києва. 1917 р. очолює Центральну раду, але після гетьманського перевороту емігрує. В Україну, де його обирають академіком, вчений повертається в 1924 р. Однак навколо нього створюється атмосфера недовіри і ворожості, що змушує Грушевського переїхати до Москви. За підозрою в участі в "Українському національному центрі" Грушевського заарештовують, але незабаром звільняють.

До останніх днів учений продовжував працювати. У 1934 р. у Кисловодську М. Грушевський помирає. Похований на Байковому цвинтарі в Києві.

У першому параграфі праці "Хто такі українці, і чого вони хочуть" (1917) М. Грушевський висвітлює питання про походження назви "українці"? У давнину, ще за часів святої Ольги і Володимира, що хрестив Київську Русь, звалася наша держава Руською. Великоруський і білоруський краї теж звалися Руссю, тому що належали до Києва.

Під час татарської навали з Києва та інших міст до Галичини, Волині й московських країв переїздили багаті, а головне, "книжні, духовні" люди. Стара Київська держава розділилася. Київ занепадає, київських князів уже ніхто "не слухав". Київський митрополит осів у Москві. В галицьких і волинських краях поставлено свого митрополита. Але московський тепер вважався першим і старшим, і його митрополія називалася "Великою Росією", а ті землі, що були в галицькій митрополії, – "Малою Росією".

Довгий час народ на київській і галицьких землях називав свою державу "Руссю".

Коли за Богдана Хмельницького українські та білоруські землі об'єдналися з московськими (1654 p.), з'являються назви "Велика, Мала і Біла Русь". Звідси і походять назви великоросів, малоросів і білорусів, спостерігається значна відмінність у мові та способі життя цих народів.

Однак ці назви були більш "книжні". Народ їх не сприймав. Вкорінювалася здебільшого назва "Україна". Так за давніх часів, за Київської держави, звалися "пограниччя". Наприклад, Україною звалася земля Переяславська, яка була тоді "пограниччям" зі степом і вела тяжку боротьбу з степовими ордами. За польських часів так звалося Подніпров'я, тому що це були крайні землі, за якими починалися степи, де ходили татари. Тут, в боротьбі з татарами, формувалося козацтво. Коли ця Україна виграла боротьбу з поляками за Богдана Хмельницького, вона стала "головою, центром" української землі від Карпат до Дону, і під Україною стали розуміти не тільки козацькі сторони, а весь український народ.

Згодом, відчулася різниця між назвами малоросів і українців. Малоросами називали всяких людей українського роду з України – тих, що їм було байдуже і до України, і до українського життя. А українцями названо людей таких, що "добро українського народу ставили метою свого життя, і про нього хотіли дбати".

"Так, ми стара Київська Русь, але ми разом з тим український народ, осібний народ, зі своєю осібною мовою, історією, письменством і культурою".

Хто українці, і кого українці приймуть у свої ряди як свого товариша?

Таке питання ставить М. Грушевський і дає відповідь. Українець – це, по-перше, той, хто зроду українець, родився і виріс з українською мовою на устах і хоче тепер йти спільно зі своїм народом, хто хоче працювати для його добра, боротися за його свободу і кращу долю.

По-друге, українець також кожний, хто щиро хоче бути з українцями і почуває себе їх однодумцем і товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра. "Якого б не був він роду, віри чи звання – це не важливо".

Основна маса українців – православні. Але галицькі українці – уніати, тобто католики українського обряду. "Бували і з жидів українські патріоти, котрі не відрікалися своєї жидівської віри. Правда, що небагато було таких".

Наступне питання, що ставить Грушевський: "Який повинен бути той новий лад, котрого хочуть українці?"

Українці разом з іншими народами Росії скинули царя і здобули свободу. Тепер її треба закріпити.

Крім цього, українці хочуть рівності для всіх людей. Однакове право повинні мати пани і мужики, багаті й робітники, чоловіки й жінки, різні народи й різної віри.

Влада має бути "тільки з вибору народного". Це означає, що всі повинні мати право обирати; кожен має тільки один голос; голоси рівні; вибирати зразу депутатів (а не виборщиків); голосування таємне, письмове. Це зветься чотирьохчленне виборче право: загальне, рівне, пряме і таємне. Будь-яка влада має вибиратися на певний термін, і за "недобрі" дії відповідати перед виборним судом.

Такий устрій зветься демократичною республікою.

Українці хочуть, щоб у такій республіці на місцях не порядкували люди зі столиці. Кожний народ і кожний край мають свої потреби, звичаї, свої справи, до яких важко пристосуватися урядові чи думі (раді) цілої республіки.

Головний парламент республіки й уряд повинні управляти тільки такими справами, якими не можна управляти на місцях: ведення війни чи миру, угоди з іншими державами, керівництво військом всієї республіки, введення однієї грошової одиниці, міри, ваги тощо.

Все інше підпорядковується крайовій думі чи сеймові: закони для свого краю, податки і розпорядження ними, а також землями і багатствами. При цьому слід виділяти кошти на потреби республіки.

Такий устрій зветься федеративною республікою з широкою автономією її країв. Україна мусить мати широку автономію у федеративній Російській республіці.

Якого добробуту хочуть українці своєму народові?

– Перша умова народного добробуту – це справедливе вирішення земельного (аграрного) питання.

– Охорона праці трудящих. Запровадити восьмигодинний робочий день, недільний відпочинок, пенсії на старість і каліцтво, мінімальну заробітну плату.

– Ввести "один тільки податок" – від прибутку, так званий прогресивно-прибутковий, тобто хто більше має прибутку, той платить більший податок.