Принцип конкретності істини, абсолютне і відносне в істинному знанні

Принцип конкретності істини базується на методі „сходження від абстрактного до конкретного”. Абстрактне і конкретне це форми пізнання. Конкретне – це багатостороннє, складне, складене, суттєве сприйняте багатоманіття речей і явищ. Абстрактне - це сторона, частина цілого однобічча, щось нерозвинене. Істина(з точки зору Аристотеля класичне розуміння істини) – адекватне відображення дійсності. Це адекватне відображення у свідомості людини, в її уявленнях, поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях об’єктивної дійсності. Істина завжди конкретно. Вона буває об’єктивною(такий зміст знання, який не залежить від людини, її свідомості і думки), абсолютною(повне, точне, вичерпане відображення об’єкта в мисленні людини), відносною(неповне, незавершене, неостаточне знання, котре в процесі пізнання, уточнюється і поглиблюється). На противагу істині існує таке поняття, як заблудження – невідповідність нашого знання сутності речі, недостовірність суб’єктивного знання про предмет його об’єктивному змісту. Заблудження сприймається, як абсолютна істина, але насправді таким не є.

Основні концепції істини. Концепції істини

У сучасній філософії особливо чітко виділяються три концепції істини: концепція відповідності (кореспонденції), когеренціі і прагматичності.  Згідно з концепцією відповідності, істина є форма співвідношення психіки суб'єкта та об'єкта. Аристотель вважав, що справжнє помилкове знаходяться не в речах, а в думці. Досить часто проста схема прямого відповідності почуття або думки об'єкту недостатня. Окремі судження набувають сенсу лише в системі суджень. Там, де в ходу багатоланкові логічні конструкції, доводиться враховувати послідовність, зв'язність, системність міркувань та висловлювань. У цьому зв'язку говорять про когерентної концепції істини. Під когерентністю розуміється взаємовідповідності висловлювань. Значний внесок у розвитоккогерентної концепції істини внесли Лейбніц, Спіноза, Гегель. Концепція когеренціі істини не скасовує концепцію відповідності, але ряд акцентів у розумінні істини ставиться інакше.  Концепція, в якій критерієм істинності виступає практика, називається прагматичної концепцією істини, яка бере початок у грецькій софістиці і стародавньої китайської філософії. Значний внесок у розвиток прагматичної концепції істини внесли прихильники марксизму і американського прагматизму. Марксисти вважають, що істина відображає об'єктивний стан справ; фагматікі ж розуміють істину як працездатність почуттів, думок, ідей, їх корисність в справі досягнення бажаної мети.  Звісно ж дуже цінною думку американського філософа М. Решер, згідно з якою три концепції істини не скасовують, а доповнюють один одного. Усі спроби виключити з філософії проблематику однієї з концепцій істини закінчуються невдачами. 

18. Поняття науки. Критерії науковості знання. Наука і псевдона­ука.

Наука як об’єкт філософського аналізу. «Наука» — слово латинського походження і перекладається з цієї мови як «знання». Був час, коли цього поняття не існувало, а замість нього використовувався термін «філософія». Тобто терміном «філософія» позначалися всі знання, що були набуті людством. Частина цих знань, що стосувалися пізнання природи, тривалий час називалася натурфілософією, а інша частина знань називалася моральною філософією. В процесі диференціації науки, а потім і її інтеграції сформувалися окремі природничі, гуманітарні й технічні науки, більш точно визначився і предмет самої філософії. Існують визначення філософії як науки в межах марксизму і позитивізму. Але філософія — це не тільки наука. Вона скоріше є світоглядом, теоретичним відображенням найзагальніших відносин у системі «людина — світ».

Наука є системою понять про дійсність і має на меті дослі­дження на основі певних методів пізнання об’єктивних законів розвитку природи, суспільства і мислення, для передбачення і перетворення дійсності в інтересах суспільства, людини. Наука — це одночасно і система знань, і їх духовне виробництво, і практична діяльність на їхній основі. Наука є складовою частиною культури людства, її питома вага постійно зростає. Наука виконує такі основні функції: пізнавальну, культурно-світогляд­ну, функцію безпосередньої продуктивної сили, прогностичну, функцію духовного перетворення світу.

Наука має справу з особливим набором об’єктів реальності, які не можна звести до об’єктів повсякденного досвіду. Для опису цих об’єктів, незвичайних з погляду здорового глузду, наука виробила спеціальну мову, понятійний апарат, а для безпосереднього впливу на них наука створила систему спеціальних знарядь (інструменти виміру, різні прилади тощо), які дозволяють виявити їхній можливий стан в умовах, що піддаються контролю суб’єкта. Наука формує специфічні способи обґрунтування істинності знань: експериментальний контроль за одержаним знанням, виведення одних знань з інших, правильність яких уже доведена.

Існує понад сто визначень науки. Їх можна класифікувати за кількома групами:

перша розглядає науку як систему знань;

друга — як рід або форму діяльності людини;

третя — як форму суспільної свідомості;

четверта — як всезагальний духовний досвід людства;

п’ята — як мистецтво передбачення;

шоста — як усе те, чим займаються науковці;

сьома — як безпосередню виробничу силу.

Найсуттєвішим є визначення науки як організованого виробництва відповідного різновиду знання.

Кожна наука повинна відповідати системі вимог: мати чітко визначений предмет, закони, відкриті в його межах, розвинутий категоріальний апарат, специфічні методи дослідження, сформовану теорію, сферу практичного застосування, бути актуальною та інституційованою в певних наукових, суспільних і державних колах, організаціях, установах.

Становлення і розвиток науки пов’язані з системою закономірностей: по-перше, з диференціацією (вона пов’язана з виокремленням предметів різних галузей знання — математики, астрономії, механіки, фізики, хімії, біології, історії тощо); по-друге, з інтеграцією (з одного боку, вона пов’язана з міграцією методів від однієї галузі знання до іншої і виникненням у зв’язку з цим астрофізики, біохімії, генетики, біоніки та інших наук, а з іншого — з необхідністю розв’язання комплексних, стикових проблем і виникненням внаслідок цього глобалістики, екології, кібернетики, прогностики та інших комплексних систем знання); по-третє, з методологізацією, тобто з проникненням у систему кожної науки філософської, загальнонаукової, спеціально-наукової і міждисциплінарної методології; по-чет­верте, з математизацією, тобто з посиленням наукової аргументації математичними розрахунками і моделями; по-п’яте, з комп’ютеризацією, тобто з забезпеченням науки інформаційними системами і технологіями; по-шосте, з перетворенням науки на безпосередню виробничу силу, тобто з її трансформацією в умовах НТР у сучасну техніку й високотехнологічне виробництво; по-сьоме, з гуманізацією, тобто з усвідомленням науковцями і суспільством безмежних можливостей науки і відпо­відальності за позитивні або негативні наслідки їх використання на майбутню долю людства.

Процес диференціації та інтеграції наукового знання є причиною зростання кількості наук і внаслідок цього виникнення проблеми їх класифікації. Саме практичні завдання організації та управління наукою, інформаційно-пошуковими системами бібліотек, мережі Інтернет, комплексного забезпечення наукових досліджень потребують чітких універсальних підстав для класифікації наук. (Тради­ційно їх поділяють на природничі, що вивчають природу, суспільні, що вивчають закономірності розвитку суспільства, і технічні, що вивчають закономірності створення і розвитку техніки). Ці підстави можуть бути певною мірою модифіковані. Так, наприклад, за предметом дослідження науки можна також поділити на: природничо-технічні (вивчають закони природи і способи їх освоєння), соціальні (об’єктом тут виступають різні суспільні явища та їхні закони), гуманітарні (вивчають саму людину як соціальну особистість). Існує багато інших підстав для класифікації наук: форми руху матерії або структурно-ієрархічні рівні матеріального й духовного буття (Ф. Енгельс, Б. Кедров); інформаційне забезпечення науки (Л. Бриллюен, Ж.-Ж. Серван-Шрейбер); потреби створення єдиної науки про людину (К. Маркс, І. Фролов); закономірності ноосферогенезу (В. Вернадський, П. Т. де Шарден, Е. Леруа); принципи металогіки, метанауки (А. Тарський, В. Гейзенберг) тощо.

Сучасна наука вивчається з боку її історії (історія науки), етики (етика науки), кількісних характеристик (наукометрія), філософії (філософія науки), методології (методологія науки), логіки (логіка науки), соціології (соціологія науки), економіки (економіка науки), організаційної теорії (організація науки), теорії управління (управління наукою) і, врешті-решт, з середини науки, шляхом її самопізнання («наука про науку» або наукознавство).

Критеріями науковості, які відрізняють науку від інших форм пізнання є: об’єктивність, системність, практична націленість, орієнтація на передбачення, сувора доказовість, обґрунтованість і достовірність результатів.

Наукова істина має певні ознаки:

♦ раціональна обгрунтованість, доказовість;

♦ спрямованість на відтворення сутності, закономірностей об'єкта;

♦ особлива системна організація знання за усвідомленими принципами, тобто упорядкованість у формі теорії і розгорнутого теоретичного поняття;

♦ перевірка на практиці, випробування логікою, бо наукова істина не може базуватися на вірі.

Перевірка наукових істин, їх відтворюваність завдяки практиці надає їм властивості загальнозначущості. Звичайно, загальнозначущість не є критеріальною ознакою істинності того або іншого положення, адже той факт, що більшість проголосує за щось, зовсім не означає, що це істина. Істинність не походить із загальнозначущості, а навпаки, істинність потребує загальнозначущості і забезпечує її.

Псевдонаука. Псевдонаука (від грец. ψευδής — «помилковий» + наука; синоніми: лженаука, паранаука, квазінаука, альтернативна наука, неакадемічна наука) — діяльність, що навмисне або помилково імітує науку, але по суті такою не є. Головна відмінність псевдонауки від науки — це використання неперевірених науковими методами і просто помилкових даних і відомостей, а також заперечення можливості спростування, тоді як наука заснована на фактах (перевірених відомостях) і постійно розвивається, розлучаючись зі спростованими теоріями та пропонуючи нові.

За визначенням доктора філософських наук В. А. Кувакіна: «Псевдонаука — це така теоретична конструкція, зміст якої, як вдається встановити в ході незалежної наукової експертизи, не відповідає ні нормам наукового знання, ні будь-якої області дійсності, а її предмет або не існує в принципі, або істотно сфальсифікований».

У своїй промові у Каліфорнійському технологічному інституті, яка пізніше під заголовком «Наука літакошанувальників»^[1] увійшла до книги «Ви, звичайно, жартуєте, містер Фейнман», фізик Річард Фейнман порівняв псевдонауку із карго-культом . У своїй промові Фейнман зауважив, що літакошанувальники відтворюють вигляд аеродрому, аж до навушників з «антенами» з бамбукових паличок, але літаки не сідають. Фейнман стверджував, що деякі вчені часто проводять дослідження, що мають всі зовнішні атрибути справжньої науки, але насправді складають псевдонауку, негідну ані підтримки, ані поваги.

Псевдонаука, как и наука, относится к вещам, которые легче указать, чем определить строго. Для понимания, о чем идет речь, достаточны образные указания: «псевдонаука — альтернативная наука», «псевдонаука — кривое зеркало науки» или «псевдонаука — тень науки» (в смысле Е. Шварца). Открою все же небольшую тайну — мне самому особенно близко определение, приписываемое культуре гуигнгнмов: «псевдонаука — это то, что не так».

Псевдонаука, как и наука, делится на разделы. Некоторые разделы псевдонауки не имеют аналогов в науке. Обычно в этой связи указывают уфологию, астрологию и хиромантию. Важно отметить, что основные классические науки имеют свои псевдонаучные аналоги. Псевдонаука искажает основные разделы науки. Например, существуют псевдоматематика и псевдофизика. Натурфилософия наших дней искажает философию и принадлежит псевдонауке.

К счастью, псевдоаналоги классических разделов науки значительно беднее по содержанию и объему, чем их прообразы. Далеко не все научные теории имеют разработанные псевдоаналоги. В частности, есть псевдохронология, но нет псевдотопологии и псевдогидродинамики. Этой бедности псевдонауки есть простое объяснение: для того, чтобы исказить какую-нибудь содержательную теорию, ее надо хоть в малой степени знать и понимать. Мне не известны псевдонаучные сочинения по теории кобордизмов. Повидимому, их и не будет, так как добраться до понимания слова «кобордизм», взятого из современной топологии, непросто. Псевдонаучных теорий, относящихся к первичным математическим и физическим понятиям числа, точки, длины и времени, пруд пруди. Конечно, вклад таких псевдотеорий в культуру лежит за пределами науки.

Убожество, бедность и неполнота псевдонаучных теорий — лакмусовая бумага для теста различения науки и псевдонауки. К сожалению, тест на неполноту недостаточен. Есть псевдонауки, поражающие обилием материала. Для них годятся тесты на претенциозность и локальную правильность.

Нет псевдонауки, которая не заявляет о своих колоссальных преимуществах над традиционной наукой. Нет псевдонауки, не основанной на использовании антинаучных технологий, среди которых шаманство вместо доказательств, апелляция к классикам, туманные определения, отсутствие логики и самокритичности. Этот список родовых черт псевдонауки легко продолжит любой учёный.