9. Наука та її роль у сучасному світі. Загальна структура наук

Наука та її роль у сучасному світі.

Сучасна наука є не лише основною формою пізнання природи й суспільства, що забезпечує людину науковими знаннями, а й найважливішим інструментом її життєдіяльності. Як форма суспільної свідомості вона є системою знань про природу, суспільство і мислення, відображає світ у наукових поняттях, законах, теоріях, які апробуються Й перевіряються предметно-практичною діяльністю.

Сучасна наука - це сукупність сотень наук, які досліджують різні сфери дійсності. Ті з них, що вивчають природу, виділили в сферу природничих наук, а ті, що - суспільство, - називають суспільними. Звідси, фізику, хімію, астрономію, біологію, фізіологію та ін. класифікують як природничі науки, а такі, як історія, соціологія, політекономія, політологія, філософія та ін., відносяться до блоку суспільних. В їх межах можливі ще й детальніші класифікації. Тим більше, що сучасний розвиток науки засвідчує невпинний розвиток диференційних процесів. Тому у структурі традиційних наук постійно відбувається розчленування Й виділення все нових і нових напрямів. Так, із лона філософії в свій час виділилися етика, естетика, логіка, психологія, історія філософії, соціальна філософія, соціологія, філософія історії, політологія та інші науки.

Слід відмітити й те, що сучасному етапу розвитку науки характерні й інтеграційні процеси і на цій основі виникнення нових галузей знання, які синтезують декілька конкретних дисциплін. Звичними стали словосполучення: фізична хімія, біоніка, соціоніка, генна інженерія, кібернетика та ін. Науковці, філософи єдині в тому, що найсерйозніші відкриття нині здійснюються саме на "стику" наук, їх предметному переплетінні.

Як уже говорилось, наука виникає із практичних потреб і розвивається на їх основі. Тому є підстави стверджувати, що головною її рушійною силою є суспільні потреби і, в першу чергу, потреби матеріального виробництва. З часом вони все зростають, ускладнюються й навіть диференціюються. Завдяки їх задоволенню людина змушена взаємодіяти з природою, отримуючи при цьому певні знання. На перших етапах існування людини, ці знання мали фрагментарний, чуттєво-досвідний характер (мова ще не йшла про науку, а лише про її зародки).

Наука виникла в класовому суспільстві, у процесі поділу праці, зокрема відділення духовно-практичної діяльності від предметно-практичної (розумової від фізичної). З цього часу й почала складатися специфічна форма суспільної діяльності - наука. Теоретична, як і інші види духовної діяльності, стала привілеєм аристократів та вільних громадян тогочасного світу. Складався й соціальний прошарок людей, професійною діяльністю яких стала наука (Архімед, Евклід, Піфагор та інші). Наукова діяльність стала суспільною діяльністю, а наукова праця - суспільно-значимою працею.

Вперше філософський аналіз науки здійснив Арістотель. Для нього наука була особливою формою знання (знання заради самого знання), у її досягненні він вбачав людську, суспільну значимість і мету. В епоху Середньовіччя, наука могла існувати і розвиватися лише в рамках релігійно-церковної догматики, прислуговуючи теології, релігії та церкві. З епохи Відродження ("коперніканського перевороту") у теоретичному світогляді починається звільнення науки, утверджується її самостійність і бурхливий розвиток. І лише з Нового часу науку вважають історичним продуктом людської діяльності. Ф.Бекон, оцінюючи її роль, зазначав, що "знання - це "влада", "могутність", а відтак сила". Звідси й розпочинається процес утвердження соціального статусу науки.

Розуміння цього давалося не легко, розтягнулося на століття й призвело до того, що лише у XVIII ст. завершився процес виокремлення цілого ряду природничих наук (біологія, фізика, хімія та ін.) і набуття ними самостійного статусу. Щодо суспільних наук (соціології, політології), то вони завершили процес конституювання і набуття статусу самостійних лише у 50 - 60-х роках XX століття. Цим і завершився процес відокремлення наук від філософії. Чіткіше окреслився і сам предмет філософії. Наука стала самостійним, професійним і специфічним видом соціальної діяльності, головним завданням якої стало продукування знань. Добуті знання стали не стільки задоволенням гносеологічних амбіцій науковців, скільки соціальним замовленням, спрямованим, з одного боку, на техніко - технологічне переоснащення виробництва, а з іншого - на "виробництво самої людини", удосконалення її духовного світу. Це призвело до роздвоєння процесу суспільного виробництва, в якому історія природи і техніки та історія людини ідуть поруч, сприяючи взаємному розвиткові та прогресу кожного з них.

Розвиток науки, у значній мірі, обумовлений рівнем розвитку економічних факторів та соціально-політичним ладом країни, які впливають на її розвиток, визначають її цілі та напрями. Від них, у кінцевому рахунку, залежить використання наукових досягнень, матеріалізація теоретичних здобутків тощо. Тому суспільство, його стан завжди були потужним чинником впливу на розвиток науки.

Можна констатувати, що сучасне суспільство не може ні існувати, ні функціонувати, ні розвиватися без науки. Воно ставить перед наукою все нові завдання: пошук ефективних форм її організації та діяльності, інтенсифікації циклу "наука - техніка (технології) - виробництво". Виклики, з якими зіштовхується людство, заставляють людину по-новому ставитись до науки, рішучіше повертаючи її до потреб виробництва, а виробництва - до неї. З цією метою створюються науково-технічні комплекси, центри та інститути при виробничих корпораціях та концернах. Зрозумілою є Й економічна ефективність коштів вкладених у науку. їх віддача у десятки разів вища, аніж безпосередньо у виробництво.

Водночас нинішній стан розвитку цивілізації характеризується всезростаючим впливом економічних, політичних, правових, філософських, соціальних та інших наук на розвиток суспільства. Сьогодні очевидно, що розбудова правової держави, громадянського суспільства, в кінцевому рахунку, формування духовно багатої особистості, немислимі без глибоких суспільних і гуманітарних теорій та підходів.

Надзвичайно актуальними, життєво необхідними є формування екологічної свідомості, екологічного мислення та екологічної культури. В умовах науково-технологічного прогресу, коли процес перетворення біосфери у ноосферу ставить перед людством завдання наукового моделювання, прогнозування й управління, - здійснити це неможливо без глибокого теоретичного обґрунтування, формування світоглядних, методологічних і етичних аспектів науки.

Структура наукового знання. На початкових етапах свого виникнення й розвитку наука була нерозчленованою. Тому вести мову про наявність у ній якоїсь структури завчасно. Зі створенням наукових теорій стало можливим набуття нею певної структури. Цей процес значно посилився, коли від неї почали відділятись окремі галузі знання.

Сучасна наука є структурованою й дисциплінарно організованою. Вона складається з різноманітних галузей знання, які, незважаючи на їх самостійність, тісно взаємодіють між собою, і в своїй єдності утворюють систему наук. Це - складна й самодостатня система, для якої характерним є внутрішньо притаманний розвиток. її постійний саморозвиток спричиняє появу все нових і нових галузей знання (систем, підсистем) зі специфічними інтегративними зв'язками.

Дослідження цієї структури є складним процесом. Тому не існує єдиної думки щодо підходів її дослідження. Одні вважають, що досліджувати її слід у контексті історичного розвитку, порівнюючи різноманітні галузі й, таким чином, виявляти загальне, особливе й специфічне у їх побудові. Інші виходять із іншого методологічного положення (виявити структуру, досліджуючи найзріліші галузі, оскільки в них уже сформувалась власна структура, що стане ключем до розуміння науки в цілому).

Виходячи з таких установок, у структурі сучасної науки виділяють: основи науки, основні категорії, окремі теорії, закони та ідеї.

Основи науки - це основоположні принципи, на яких вибудовується структура науки, і які придають цілісність і предметність науковому знанню. Завдяки основам науки досягаються не лише її єдність і монолітність, а й визначається стратегія наукового пошуку та включення досягнутих результатів у культуру даної епохи.

Основи будь-якої науки мають складну будову. В них можна виділити: філософсько-світоглядні основи, наукову картину світу, ідеали та норми. В свою чергу, філософські основи включають ідеї" принципи, які забезпечують обґрунтування ідеалів та норм науки, створення наукової картини світу, а також забезпечують мімікрію та вживляння наукового знання в тіло культури. Щоб набути статусу постулата картини світу чи принципу, що виражають нові ідеали і нормативи пізнання, будь-яка ідея повинна пройти процедуру філософського обґрунтування.

Філософські основи науки сприяють не лише обґрунтуванню добутих знань, а й виконують пошуково-евристичну функцію. Вони сприяють побудові нових теорій і концепцій, впливають на перебудову нормативних структур науки. Філософсько-світоглядні ідеї та принципи використовуються і для обґрунтування отриманих результатів, хоча й не завжди має місце співпадання філософського обґрунтування з філософською евристикою.

Важливою складовою науки є наукова картина світу. Вона формується у процесі синтезу різноманітних знань про світ. Здебільшого, це найзагальніші знання, добуті людством на даному етапі розвитку. В цьому сенсі ми маємо справу із загальнонауковою картиною світу. Та сукупність конструкції, пов'язаних із уявленнями про структуру і розвиток лише природи, у своїй єдності формують природничу-наукову картину світу, котра є окремим виявом загальнонаукової картини світу. Водночас бачення і розуміння предметів наук, формування уявлень про їх системоструктурні характеристики, знаходять своє вираження у спеціальній науковій картині світу.

В цьому сенсі йдеться про біологічну, фізичну, астрономічну та інші картини світу, які є відносно самостійними. Вони являють фрагмент загальнонаукової картини світу. їх взаємозв'язок укладається в діалектику одиничного, особливого і загального. Цей блок забезпечує систематизацію знань у межах відповідної науки, узгоджує принципові положення картини певної реальності з різними типами теорій та фактами. Сама по собі така картина становить дослідницьку програму, яка задає цілеспрямовану постановку завдань емпіричного й теоретичного пошуку та вибору засобів їх вирішення.

Важливою складовою основ науки є ідеали та норми, якими регулюється наукове пізнання. В свою чергу, вони включають ідеали та норми доведення й обґрунтування знання, а також ідеали і норми описування й пояснення знання та ідеали і норми організації й побудови знання. Функціонування і розвиток ідеалів та норм науки обумовлені не лише специфікою об'єкта дослідження, а соціокультурними детермінантами (уявлення про обов'язкові процедури пізнання, досягнення істини, вплив світоглядних структур, цінностей та ціннісних орієнтацій тощо).

Змістовно ідеали та норми науки різняться. Серед них слід виділити початковий рівень, пов'язаний з нормативними структурами, які є спільними для будь-якої науки (відрізняють науку від не науки). За змістом він є конкретно-історичним (у кожну епоху конкретизується, змінюється під впливом нових установок). Система цих установок виражає стиль мислення даної епохи, який утворює вищий, у порівнянні з попереднім, рівень науки. Його ідеали та норми, у залежності від епохи, теж є відмінними. Кожен вищий рівень науки характеризується більшою конкретизацією ідеалів та норм попереднього рівня.

Наступним, за значенням, у структурі науки є закони. Вони мають достовірний характер, оскільки істинно відображають глибинні зв'язки й відношення в світі. У процесі розвитку вони не спростовуються, а змінюється лише сфера їх застосування. У залежності від ареалу застосування, масштабів дії закони поділяються на всезагальні, загальні та спеціальні. Тобто такі, що діють протягом усієї історії людства, такі, що "працюють" у всіх, або в переважній більшості галузей знання, та ті, що проявляють свою дію в окремих сферах (науках).

Закони - це своєрідна конкретизація, розгортання принципів, вихідних положень. Закон не є принципом, проте може набувати такого статусу, коли виконує функцію систематизації знання, є вихідним положенням для побудови нової теорії чи дослідження нового знання. Закони - це своєрідний скелет будь-якої теоретичної конструкції, в тому числі й наукової.

Свою подальшу конкретизацію закони знаходять у поняттях, категоріях, тобто виявляють своє існування завдяки понятійно-категоріальному апарату. Зрозуміло, що наука спрямована на відкриття законів й формування теорій. Здійснити, зреалізувати це завдання без наявних понять категорій, їх системи неможливо.

Поняття - форми мислення в яких об'єкти відображаються у загальних істотних ознаках. Найзагальніші, гранично абстрактні (надзвичайно бідні за змістом) поняття набувають статусу категорій. Тому не всі поняття науки є категоріями, а лише ті, котрі задовольняють названим вимогам. У структурі науки існує величезне розмаїття понять. За обсягом вони поділяються на загальні й одиничні. В свою чергу, перші поділяються на реєструючі і нереєструючі. За своїм змістом поняття поділяються на: конкретні й абстрактні, позитивні й негативні, безвідносні й співвідносні. Можуть також поділятися на збірні та незбірні За місцем, значенням (роллю) поділяються ще на фундаментальні, тобто такі що відображають найзагальніші закономірності предмета і є необхідним матеріалом для створення нових чи функціонуючих теорій. Є Й поняття, які обслуговують одну або декілька теорій чи відображають окремі аспекти даної науки. Існують й, так звані, "порожні" поняття, обсяг яких становлять об'єкти, які не існували й не існують (принаймні поки що).

Історія розвитку науки засвідчує, що на певних історичних етапах і за певних умов аналіз, переоцінка вихідних понять може призводити до революційних змін (наукових революцій, зміни наукових парадигм).

Наука існує на теоретичному рівні свідомості. Відображає дійсність у теоретичних, духовних конструкціях, прагне і забезпечує людині (суспільству) певні знання про світ чи окремі об'єкти. Передує науці виникнення теорії. Якщо теорія виникає ще в період розподілу праці на розумову й фізичну, то наука значно пізніше.

Наука - це особливий вид діяльності, спрямований на випрацювання об'єктивних, системно організованих і обґрунтованих знань про світ. Теорія також є системно організованою духовною конструкцією. В ній, знання теж є об'єктивним, проте може бути і таким, що потребує обґрунтування, експериментальної перевірки чи підтвердження практикою.

Наука і теорія предметно відображають дійсність. Якщо наука відображає і пояснює світ в цілому, весь ареал природної, соціальної та духовної дійсності, то теорія лише окремий фрагмент, ділянку, явище чи процес світу. І наука, і теорія можуть і виходять за межі доступного, для даної епохи, рівня розвитку практики і відкривають для людства нові предметні світи, котрі можуть стати об'єктами практичного дослідження у майбутньому. Вони постійно прагнуть розширити поле об'єктів вивчення (дослідження).

Теорія - це не лише одна із найвищих форм пізнання, а й найвища форма знання, найвищий рівень синтезу наукових знань. Це, найповніша форма знання, яка може бути і є самодостатньою одиницею науки.

Проте поняття (система понять) теорії не тотожні поняттям науки чи філософії. Якщо поняття науки є і тяжіють до граничної абстрактності, то в теорії - ця гранична абстрактність уступає, наповнюється конкретним (предметним) змістом.

Значення теорії не лише в тому, щоб дати струнку систему знань про об'єкт (фрагмент реальності), забезпечити суб'єкту системне й істинне знання про світ, а й служити основою для формування й відкриття нових понять, законів, концепцій та інших ідеальних конструкцій, які глибше й повніше розкривають сутність світу. Ф.Енгельс зазначав, якщо для природознавства XVI - XIX ст.. формою розвитку була гіпотеза, то з другої половини XIX століття "формою розвитку природознавства є теорія".

Варто зазначити, що для сучасної науки характерним є синтез теорій, коли на базі декількох теорій створюється одна - фундаментальна. Важливу роль в розвитку науки відіграє ідея, яка об'єднує наукові знання в єдине ціле, систему теорій чи фундаментальну теорію, як синтез декількох теорій в одну. Така здатність ідеї є природною і закономірною, оскільки в ній знання досягають найвищого граничного рівня об'єктивності і таким чином є підставою для синтезу попередньо отриманого знання.

Вона включає в себе не тільки глибокі, емоційно-теоретичні знання про об'єкт, а й духовно-прагматичні конструкції перетворення дійсності, досягнення практичної мети. В ідеї знання про природу і сутність об'єкта та процедури його втілення у життя злиті воєдино. Звідси слідує те, щоб сформувати ідею мало одного тільки теоретичного знання про об'єкт, необхідна ще й істинна інформація про людину, її суспільні потреби, мету, прагнення і сподівання. У цьому сенсі наукові ідеї набувають статусу загальнолюдських ідеалів. Ідеал - це той "золотник" до якого завжди прагнула й буде прагнути людина. Логіка цього процесу така: наукові теорії самі ґрунтуються на ідеях і створюються задля того, щоб випрацювати фундаментальніші ідеї, духовно-теоретичний зміст яких поєднувався б з прагматично-процедурною складовою (матеріалізувався б) і трансформувався б в ідеал. Завдячуючи цьому, наука набуває соціального визнання і утверджує себе в світі.

Загальна структура наук. Наука - є систематизування пізнання дійсності, що відтворює її суттєві та закономірні боку в абстрактно-логічній формі понять, категорій, законів, теорій і так далі ^1.

Класифікація наук - це розкриття взаємного зв'язку наук на підставі певних принципів (об'єктивних, суб'єктивних, координації, субординації і т. д.) і вираз їх зв'язку у вигляді логічно обгрунтованого розташування (або ряду) наук. Важливу роль при цьому відіграють способи її зображення (табличні, графічні), так само має велике значення для організації наукової, навчально-педагогічної, бібліотечної діяльності.

Класифікація наук проводиться за кількома критеріями:

- Класифікація за типом напрямки науки;

- З дисциплінарних груп;

Розглянемо класифікацію в залежності від предметної області вивчення науки. У сучасному природознавстві виділяють два типи напрямки наук:

- Природничо-напрямок

- Гуманітарний напрям.

Предметною областю природничо типу науки, є чисто природні властивості, зв'язки і відносини речей, «працюють» у світі людської культури у вигляді природних наук, технічних винаходів та пристосувань, виробничих технологій і так далі.

Предметною областю гуманітарного напрямку науки є галузь явищ, в яких подано властивості, зв'язки і відносини самих людей як істот, по-перше, соціальних (громадських), а по-друге, духовних, наділених розумом. У нього входять людинознавчих наук (філософія, соціологія,історія та інші), а так само релігія, мораль, право і т.д.

Існує дуже багато критеріїв розрізнення гуманітарного та природничого знання. Систематизувати їх можна у вигляді зведеної таблиці відмінностей ^1.

Наявність в єдиній людській культурі двох різнорідних типів (природничо-наукового і гуманітарного) стало предметом філософського аналізу ще в XIX столітті, у пору формування великої кількості наук про прояви людського духу (релігієзнавства, естетики, теорії держави та права).

У двадцятому столітті проблема вибору і вивчення того чи іншого типу науки стало дуже гостро. Тобто розрив між гуманітаріями та «природничників» збільшився, існувала проблема статусу і суспільної значимості двох типів наук: природничих і гуманітарних.

До теперішнього часу наука перетворилася на досить складну, багатопланову і багаторівневу систему знань. Головний спосіб її організації та класифікації - дисциплінарний. Тобто класифікація наук проводитися з дисциплін, які вони вивчають.

Знову виникаючі галузі наукового знання завжди відокремлювалися по предметній ознаці - відповідно з залученням в процес пізнання нових фрагментів реальності. Разом з тим, у системі «поділу» наукових дисциплін є і невеликий «привілейований» клас наук, що виконують інтегруючі функції по відношенню до всіх інших розділів наукового знання, - математика, логіка, філософія, кібернетика, синергетика і т.д. їх предметна область гранично широка, як би «наскрізна» для всієї системи наукового знання, що дозволяє їм виступати в ролі методологічної основи наукового пізнання взагалі ^1.

Узагальнюючи все вищесказане, можна сказати, що в сучасному природознавстві, науки поділяють не тільки на типи, які були розглянуті раніше, але і на групи або дисципліни:

- Суспільні науки;

- Природничі науки;

- Технічні науки.

Суспільні науки вивчають людину і суспільство, взаємини і взаємозв'язок між ними. Так само до суспільних наук відносяться, наприклад, історія, економіка, право.

Природничі науки - вивчають фізику, хімію, біологію. Біологія охоплює всі процеси, що протікають в живій природі, фізика - в неживої, а хімія є прикордонною наукою і ділиться на органічну і неорганічну.

До технічних наук прийнято відносити робототехніку, літакобудування, електроніку. Тобто до технічно наук відносять ті, в яких потрібні знання різних або особливих видів техніки і технічного оснащення.

У навчальній літературі розглядається багато різних теорій класифікацій наук, кожна з яких розглядає класифікаційну структуру наук по - різному.

Цікаву спробу дати загальну класифікацію теоретичних і практичних (технічних в широкому розумінні) наук зробив сербський вчений та інженер Мілутін Міланкович у своїй книзі, присвяченій науці і техніці в їх історичному розвитку (1955 р.) ^1. Він виходить з того, що людське пізнання має два джерела: спостереження, або емпірію, і роздум, або «раціоналізм».

На думку автора, з цих двох джерел відбулися всі науки: по-перше, емпіричні, або дискриптивні, які виникли на основі спостереження, і, по-друге, раціоналістичні, або точні, що виникли шляхом міркування. Науки обох роду взаємно запліднюються і доповнюються, причому серед вчених були не тільки емпірики або раціоналісти, але й такі дослідники, які поєднували в собі гострих спостерігачів природи і геніальних мислителів.

Прийнявши за вихідне вказане розподіл всіх наук на дві основні групи, Міланкович переходить до більш детального їх підрозділу. При цьому він має на увазі поступове розвиток окремих наук і їх нинішній стан.

Схема Міланковича складається наступним чином: наносяться, сім концентричних кіл, в результаті чого утворюється один внутрішній коло найменшого радіусу і шість послідовно оточуючих його кільцевих площ, все більшого і більшого розміру. римскими цифрами. Цим семи геометричним ділянкамвідповідають сім основних галузей наук, які позначені на схемі XXXIV римськими цифрами.

) представляет математические науки, к которым, согласно Миланковичу, относятся математика и геометрия. Внутрішній коло (I) математичні науки, до яких, згідно Міланковича, відносяться математика та геометрія. «Вони є раціоналістичними науками в справжньому сенсі слова, так створені тільки шляхом логічного міркування. Їх сувора логіка і їх довершений мову, виражений математичними зразками, зробили їх основою тих наук, які називаються точними ».

Згідно Міланковича, науки, що займають внутрішні сфери в його геометричній схемою, виступають в якості основних по відношенню до «оточуючим» їх наукам, які займають зовнішні сфери в тій же схемі.

). Перше кільце, що примикає безпосередньо до математичних наук, займають точні науки (II). Сюди він відносить раціональну і небесну механіку, астрономію, фізику та хімію. Цим наукам, але його словами, «вдалося відкрити закони природи і висловити їх математичною мовою настільки точно, що вивчаються ними явища природи можна простежити крок за кроком і в майбутньому». Не тільки астроном, але і фізик, хімік і заздалегідь знають, як самебудуть протікати відповідні процеси.

). Наступне кільце включає в себе практичні науки, є застосуванням точних наук, перш за все технічні науки (III). Це означає, що Міланкович не розриває теоретичні та практичні знання, як це робив Конт, а намагається пов'язати їх між собою, показати їх з точки зору існуючого між ними взаємодії. Якщо по відношенню до точних наук математика відіграє роль їх основи, то по відношенню до технічних наук роль основи грають у свою чергу точні науки, на міцному фундаменті яких тільки й могла бути створена сучасна техніка.

Третє по рахунку кільце зображує, за автором, науки, звані дискриптивні неорганічними природничими науками: це метеорологія, мінералогія, геологія та географія. Він стверджує, що ці науки називаються дескриптивних, що вони повідомляють нібито тільки фактичні дані, і не досягли ще того, щоб розкривати механізм явищ і передбачати їх перебіг.

П'яту кільцеву область схеми представляють науки, що охоплюють застосування біологічних наук, медицину, ветеринарію, агрономічну і технологічну біологію.

Нарешті, останню (зовнішню) кільцеподібну область займають духовні та суспільні науки, найважливішими з яких, на його думку, є: філософія, історичні та правові науки, соціологія і лінгвістика.

У схемі Міланковича цікава спроба поєднати теоретичні науки з практичними, які йдуть безпосередньо за першими у випадку природних наук: друге кільце (технічні науки) слідує за першим (фізико-хімічні науки) і п'яте кільце (практична біологія) - за четвертим (біологічні науки) . Однак цей принцип не витриманий по відношенню до інших наук (математичним, геолого-географічним і гуманітарних) ^1.

10. Філософські категорії, їх специфіка та роль у пізнанні та людській діяльності. Наукове мислення та філософські категорії (кількість, якість; рух, спокій; простір, час; сутність, явище; зміст, форма)

Кожна наука виробляє свої поняття, щоб точніше і глибше відображати досліджувані об'єкти. Філософія фіксує за допомогою категорій найбільш загальні властивості, зв'язки і відношення речей, закономірності розвитку, які діють і в природі, і в суспільстві, і в людському мисленні. Як універсальні форми наукового мислення категорії виникли і розвиваються на основі суспільної практики. За своїм змістом вони відображають існуючу поза ними дійсність, властивості й відношення об'єктивного світу. Завдяки категоріям одиничні речі сприймаються і осмислюються як часткові прояви загального.

Категорії філософії є підсумком пізнання, узагальненням досвіду пізнання і практики всієї попередньої історії людства. Це вузлові пункти пізнання, "сходинки" проникнення мислення в сутність речей. Вони є результатом руху думки від конкретного, чуттєво сприйнятого до абстракції, від одиничного до загального.

Кожна наука, вивчаючи певні сторони дійсності, обов'язково приходить до вироблення і формування своїх категорій і понять. Наприклад, фізика створила такі поняття, як речовина, маса, енергія, дія, протидія, тяжіння та ін. Математика пов'язана з такими поняттями, як число, позитивне і негативне, диференціал та інтеграл тощо. В арсеналі хімії є поняття: хімічний елемент, молекула, атом, атомна маса, іони, радикали та ін. Біологія використовує категорії: вид, спадкоємність, змінність та ін. Виробляє в процесі пізнання свої категорії і філософія. У давнину вони виступали як вихідні принципи розуміння світу, у яких відображувались "першопочатки" світу, тобто те, з чого складається світ.

В історії філософської думки змінювались і роль, і місце окремих категорій; особливо рухомим є зміст категорій. Досить порівняти, наприклад, як розуміли матерію в давнину і як ця категорія осмислюється в системі сучасної картини світу.

Оскільки категорії відображують загальні властивості матеріального і духовного світу, то їх застосовують для дослідження явищ природи, суспільства і мислення. Методологічну роль виконують і найважливіші поняття кожної науки. Категорії діалектики відрізняються від загальних понять окремих наук тим, що коли останні застосовані тільки в певній сфері мислення, то філософські категорії як методологічні принципи пронизують всю тканину наукового мислення, всі галузі знання. Категорії філософії, постійно акуму-люючи результати розвитку окремих наук, тим самим збагачують свій власний зміст. Разом з тим ніякі окремі науки не можуть обійтись без загальних філософських категорій.

Отже, філософські категорії суттєво відрізняються від категорій конкретних наук. Ця відмінність полягає в тому, що філософські категорії відображують не просто суттєві властивості і зв'язки явищ об'єктивного світу, а найбільш загальні властивості і зв'язки, що притаманні усім матеріальним процесам. Наприклад, категорія "матерія" відображує таку загальну властивість процесів і явищ, як їх об'єктивне існування, що характеризує усі матеріальні тіла. Звідси випливає велика методологічна цінність філософських категорій для всіх наук. Вони застосовуються в пізнанні у будь-якій сфері дійсності.

Категорії конкретних наук відображують основні властивості невеликого класу предметів і явищ, вони охоплюють у процесі пізнання лише якусь їх групу, частину. Наприклад, така категорія, як спадкоємність стосується не всього матеріального світу, а лише розвитку живих організмів; категорії ізотопу, ізомерії, атомної ваги застосовуються тільки до хімічних процесів. Отже, категорії конкретних наук не мають того загального характеру, який притаманний філософським категоріям.

Категорії діалектики - форми мислення, які відображують невід'ємні властивості (атрибути) об'єктивної дійсності. Відображуючи властивості й відношення об'єктивної реальності, категорії виявляють і закономірності мислення, вони є вузловими пунктами зв'язку суб'єкта і об'єкта, під які підводиться вся різноманітність предметів і явищ.

Для правильного розуміння тієї чи іншої категорії недостатньо аналізувати її тільки як таку, тобто поза зв'язку з іншими категоріями. В об'єктивній дійсності все взаємопов'язане, перебуває в загальній взаємодії. Тому категорії, що відображують світ, певним чином пов'язані між собою. Кожна з категорій відображує якусь сторону об'єктивного світу, а всі разом вони охоплюють усю об'єктивну дійсність.

Система категорій будується на підставі принципу єдності буття і мислення поряд з єдністю суб'єктивного та об'єктивного, матеріального та ідеального. Принцип єдності мислення і буття як основу побудови системи категорій сформулював видатний діалектик Гегель.

Розглядаючи категорії діалектики, необхідно враховувати:

♦ по-перше, що категоріальне освоєння світу здійснюється через пізнавальний рух від категорій буття до сутності і явища, на шляху якого складається сукупність філософських понять про світ;

♦ по-друге, загальним засобом побудови системи категорій є метод сходження мислення від абстрактного до конкретного;

♦ по-третє, система має логічний характер, тобто її предметом є зв'язки між категоріями, за допомогою яких відтворюються як цілісність самої дійсності, так і ставлення мислення до неї.

Універсальним зв'язком, у якому для людини поєднуються всі сторони дійсності (природа, суспільство, духовний світ), є практика, тобто предметно-практична діяльність і соціальне спілкування. Категорії діалектики формуються на основі практики, через неї відображуючи усю дійсність. Тому вони мають всезагальний і діяльний характер.

Відображуючи навколишній світ і ставлення людини до нього, категорії виконують світоглядну функцію, а як найза-гальніші форми (засоби, схеми) теоретичної і практичної діяльності - методологічну функцію.

Категорії діалектики перебувають у тісному зв'язку з її основними законами. Основні закони діалектики виявляються і формулюються тільки через певні категорії, а інакше вони ніяк не можуть бути виявлені. Так, закон єдності і боротьби протилежностей виявляється через категорії протилежності, суперечності. У свою чергу, закони діалектики визначають співвідношення між категоріями як такими, що виявляють загальні сторони і відношення речей. Так, співвідношення між змістом і формою, сутністю і явищем, необхідністю і випадковістю являють собою специфічний прояв закону єдності і боротьби протилежностей.

Категорії - основні і загальні ознаки, універсальні форми мислення і свідомості, які відображують загальні властивості і відношення об'єктивної дійсності, загальні закономірності розвитку всіх матеріальних, природних і духовних явищ.

Питанням вироблення філософських категорій значну увагу приділяли багато видатних філософів, узагальнюючи розвиток людського пізнання. Так, уже Платон розробив п'ять категорій: сутність, рух, спокій, тотожність та різниця. Значний внесок у розробку категорій зробив Арістотель, який розглядав їх як загальну форму відображення реальних речей і відношень, як найвище узагальнення об'єктивної реальності. Він виділив десять філософських категорій: сутність, кількість, якість, співвідношення, місце, час, стан, володіння, дія, страждання. Але для арістотелівського вчення про категорії характерний формально-логічний, метафізичний підхід. Мислитель вважав, що категорії незмінні, не переходять одна в одну, не перетворюються у щось більш загальне.

Значну увагу аналізу категорій приділив Кант. Він розглядав категорії як апріорні форми розсуду, за допомогою яких розсудок упорядковує пізнавальний матеріал, одержуваний за допомогою відчуттів. До кантівської системи категорій входять: кількість (одиничність, множина, цілісність), якість (реальність, заперечення, обмеження), відношення (субстанція, причина, взаємодія), модальність (можливість, дійсність, необхідність). Кант глибоко поставив питання про логічні функції категорій, однак його основне положення про те, що категорії є визначенням не "речей у собі", а лише структура мислення, було хибним й спрямовувало його філософію до ідеалізму. Кант оголосив категорії суб'єктивними формами розумової діяльності, що притаманні свідомості до досвіду, апріорі.

Вчення про категорії найбільш розвинуте у філософії Гегеля, в якого "Наука логіки" виступає як діалектична система філософських категорій. Заслуга Гегеля полягає саме у створенні діалектичної логіки, де всі категорії взаємопов'язані, переходять одна в одну і всі разом відтворюють закономірність поступального розвитку. В "Науці логіки" він подає у взаємозв'язку і взаємоопосередкуванні такі категорії: буття (якість, кількість, міра), сутність (підстава явища, дійсність, до якої входять субстанція, причина, взаємодія), поняття (суб'єкт, об'єкт, ідея). Обмеженість гегелівського розуміння категорій полягала в тому, що він розглядав їх як породження й щаблі розгортання світового духу і тому тлумачив як виключно логічні форми, які передують самій матеріальній дійсності й становлять її внутрішню сутність.

Категоріальна структура мислення формується на базі суспільно-історичної практики. Безпосередньо категорії мислення відображують універсальні схеми, форми суспільно-політичної діяльності. Разом з тим категорії є розумовими формами осягнення дійсності, способами підведення одиничного, випадкового під загальне, необхідне. Категорії - вузлові пункти пізнання дійсності. У голові людини ніколи б не виникла, наприклад, категорія необхідності, якби люди протягом тисячоліть не спостерігали суворий порядок у явищах природи і суспільства. Вступаючи у взаємодію з природою в процесі виробництва матеріальних благ, люди мільярди разів впевнювались у тому, що багато явищ природи відбувається не випадково, не безладно, а в силу певної необхідності, закономірності.

З іншого боку, у практичній діяльності людина спостерігала і зустрічалася з такими явищами, які не мають у своєму розвитку суворого, визначеного порядку, певних закономірностей і які можуть виникати, а можуть не виникати. Вивчаючи і узагальнюючи ці процеси об'єктивного світу, людина для відображення їх виробила категорії необхідності і випадковості. Те ж саме можна сказати і про інші категорії діалектики. Всі вони є узагальненням практики, виділені з практики і породжені нею. Практика виступає не тільки основою формування і подальшого розвитку категорій, а й єдиним критерієм їх істинності.

Загальність, застосування категорій діалектики до різних тіл і явищ природи, суспільства і мислення обумовлює використання їх у будь-якому науковому дослідженні. Успіх такого дослідження залежить від конкретного врахування специфіки певних сторін і зв'язків, що притаманні даним якісно визначеним матеріальним утворенням і процесам, наприклад хімічним речовинам та їх перетворенням. Але розкриття особливостей виявлення і дії форми й змісту, сутності і явища, випадковості і необхідності, можливості абстрактної і реальної тощо в речовинах і явищах хімічної форми руху можливе лише засобами і методами самої хімії.

Різні взаємозв'язки і відношення тіл і явищ, їх внутрішніх сторін відображуються різними категоріями, кожна з яких дає уявлення про окремий бік, аспект хімічної речовини, процесу, явища. Загальне ж уявлення виникає при вивченні взаємозв'язку всіх категорій. До цього приводить, наприклад, встановлення змісту і форм існування речовини, явища, їх структури і зв'язку її із властивостями; виявлення необхідних і випадкових зв'язків тощо. Все це допомагає пізнати сутність хімічної речовини, явища, дає "конкретне в його повноті".

Усі філософські категорії і категорії конкретних наук мають цілий ряд особливостей. По-перше, вони об'єктивні за своїм змістом, оскільки в них відображуються якісь властивості, відношення і зв'язки явищ об'єктивного світу. Вони формуються не в результаті чисто розумової діяльності людини, а в процесі тривалого пізнання об'єктивного світу. Але хоча вони об'єктивні за змістом, за своєю формою вони суб'єктивні, оскільки є продуктом абстрагуючої діяльності людського мислення, і в цьому полягає їх друга особливість.

Зовсім інакше тлумачить сутність категорій ідеалістична філософія, заперечуючи їх об'єктивний характер і вважаючи їх породженням людської свідомості. Кант, наприклад, вважав, що категорії не є відображенням об'єктивного світу, а являють собою форми розумової діяльності: вони існують у мисленні апріорно, до досвіду і абсолютно не пов'язані з об'єктивним світом. Це лише форми мислення, які не відображують при цьому ніякої об'єктивної дійсності. Деякі сучасні суб'єктивні ідеалісти теж тлумачать категорії як особливий автономний світ ідей, відірваний від матеріального об'єктивного світу і навіть від суб'єктивного світу людини. Неопозитивізм розглядає категорії як суб'єктивну форму упорядкування досвіду.

Третьою важливою особливістю категорій є те, що вони за своєю сутністю мінливі і рухомі, тобто не є якимось застиглим і незмінним знанням. Рухомість і мінливість логічних категорій випливає з того, що мінливий, рухомий сам матеріальний і духовний світ.

У чому ж виявляється рухомість, мінливість понять, категорій?

♦ По-перше, в тому, що з розвитком пізнання і його заглибленням змінюється зміст понять і категорій. Вони безперервно наповнюються новим змістом, тобто збагачуються. Відбувались корінні зміни в змісті таких категорій як матерія, простір, час, що розширився у зв'язку з висновками теорії відносності та інших ідей.

♦ По-друге, рухомість і гнучкість категорій виявляється в тому, що можуть виникати нові категорії і зникати старі. Оскільки пізнання проникає глибше у світ явищ, виявляє нові загальні зв'язки і сторони, то виникає необхідність у нових категоріях. Тому в останні десятиліття з'явилися такі категорії, як кібернетика, біоніка, електроніка, космонавтика і зовсім зникли з науки "теплород", "ефір", "флогістон".

♦ По-третє, категорії в процесі пізнання взаємопов'язані і знаходяться в складній взаємодії. Зв'язок категорій настільки багатоаспектний, різноманітний, що в кожному предметі, явищі можна виявити всі філософські категорії (зміст і форму, сутність і явище, причину і наслідок та ін.). Завдяки взаємному зв'язку категорій можливо схопити конкретне у його повноті.

Світоглядне і методологічне значення категорій саме і полягає в тому, що вони пронизують весь процес наукового мислення, усі сфери знання і дозволяють правильно відображувати надто складні, суперечливі процеси матеріального і духовного світу.

«Кількість – якість». Якість — це така категорія, яка описує визначеність предмета і яку не можна відділити від існування самої речі. Ця визначеність (цілісність) проявляється через діалектичну єдність суттєвих властивостей, їх граней, які відрізняють одну річ від іншої. Наприклад, властивості води (відсутність смаку, запаху, кольору та ін.) відрізняють її від будь-яких інших рідин. Пізнання, яке фіксується категорією якості, може характеризуватися іноді навіть безпосередньою достовірністю. Якість може бути відображена вже у відчуттях до і незалежно від дослідження кількості. Якість виступає вже у спогляданні як діалектична єдність, різноманітність властивостей речі. Як категорія вона фіксує не лише щось окреме, що існує самостійно, а й будь-який момент у розвитку речі. Разом з тим категорія якості фіксує одну з перших і найпростіших сходинок пізнання. Тому система цих сходинок, що моделюються матеріалістичною діалектикою, виконує важливу методологічну роль. Це свідчить про те, що категорія якості відображає один із найважливіших моментів будь-якого предмета, процесу чи явища. Проте абсолютизувати його не можна, бо це призведе до неправильного погляду на розвиток. Фіксуючи визначеність речі (невіддільну від неї самої), якість проявляється в обмежен-ності її певними рамками. Фіксуючи визначеність речі, тотожну з її буттям, ми за допомогою категорії "якість" переносимо центр пізнання на співвідношення цієї речі з її "іншим". Після цього переносимо дослідження "в саму річ". "Рухаючись" в ній, думка натрапляє на зміни, які є змінами одного й того ж. Щоб зафіксувати виявлений у процесі аналізу зміст, Гегель вводить категорію кількості, яка теж фіксує безпосередню визначеність речей. Це визначеність якісно однорідних явищ, яка характеризує їх величину, тривалість існування та інтенсивність розвитку в цілому чи їхніх окремих сторін. Проте ця визначеність не залежить від буття речей, оскільки кількість їх змінюється, а вони залишаються самими собою. Стосовно чуттєвого моменту пізнання, то кількість є справді різноманітною характеристикою речі. Що ж до розуму (філософського пізнання), то вона мислиться лише як один із моментів розвитку об'єкта (і пізнання). Спеціальні науки, беручи на озброєння положення про кількість як таку, описують специфічні прояви кількості, використовуючи для цього методи й мову математики. У своїй ізольованості якість і кількість є лише ідеалізованим моментом предмета, процесу чи явища, які перебувають у постійному розвитку. Щоб подолати цю обмеженість досягнутого знання, Гегель вводить нову категорію, в якій виявлені у процесі аналізу моменти розвитку синтезуються. Цю роль виконує категорія міри, оскільки вона виражає таку єдність кількості і якості, при якій предмет дорівнює сам собі. Будучи самобутніми характеристиками речі, кількість і якість у мірі втрачають її, завдяки чому досягається істинне знання про річ. Кількість і якість виступають лише як сторони, протилежності речі, що завжди перебувають у діалектичній єдності. Певній якісній визначеності предмета завжди відповідає не абияка кількісна визначеність, а лише необхідна. Тобто якість і кількість завжди перебувають у єдності і взаємодії. В межах певної якісної визначеності кількість може коливатися в рамках міри, не змінюючи якості речі. Міра — це не що інше, як конкретна межа існування речі в певній якості. Вихід за її межі призводить до якісної зміни речі, тобто перетворення її на щось інше (до нового співвідношення якості й кількості, нової міри). У своєму взаємозв'язку названі категорії описують один з основних законів діалектики — закон взаємного переходу кількісних і якісних змін. Він полягає в тому, що нагромадження дрібних, спочатку непомітних кількісних змін на певному етапі неминуче призводить до корінних, якісних змін, внаслідок яких одна якість поступається місцем іншій. Та, у свою чергу, набуває своєї кількісної характеристики. Перехід від однієї якості до іншої відбувається у формі "стрибка". За способом здійснення їх поділяють на швидкі (часто — вибухові) й поступові. До останніх необхідно зарахувати формування нових суспільно-економічних відносин, виникнення нових видів тварин, утворення галактик тощо. До перших — якісні зміни, що відбуваються протягом мільйонних часток секунди, місяців, років (швидкий поділ урану при атомному вибухові, при політичних революціях — швидка зміна одного ладу іншим тощо). За формою стрибки поділяють на одноактні й багатоактні (прості, складні), за глибиною — на поверхові й глибинні, часткові й повні; за спрямованістю — на прогресивні й регресивні. Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін розкриває найзагальніпіий механізм розвитку, показує, як відбувається розвиток. Якщо еволюціоністська концепція розвитку аб-солютизує кількісні зміни, ігноруючи якісні, а інша (теж метафізична) концепція зводить розвиток лише до якісних змін (вибухів, катастроф, стрибків), то діалектико-матеріалістична концепція розвитку, науково описуючи зв'язок між названими моментами, враховує як еволюційний (кількісний), так і революційний (якісний) моменти розвитку. Знання цього закону переходу кількісних змін у якісні служить засобом осмислення й перетворення дійсності лише за тих умов, якщо воно є органічною ланкою засвоєного діалектико-матеріалістичного вчення. Із закону випливає ряд важливих методологічних висновків для теоретичної і практичної діяльності людей. По-перше, цей закон вимагає найбільш повного пізнання тих суттєвих властивостей і ознак, які в діалектичній сукупності утворюють якісну визначеність предметів чи явищ, оскільки пізнання якості є кроком до пізнання сутності. По-друге, цей закон вимагає, щоб у кожному конкретному випадку була визначена міра, в межах якої ті чи інші кількісні зміни не спричинили б змін якісних. Це дає змогу передбачити якісні стрибки, прогнозувати можливі ситуації й планувати свої дії у певних умовах. По-третє, закон взаємного переходу кількісних і якісних змін орієнтує людину на необхідність оцінки явищ і процесів дійсності не тільки з боку якісної, а й кількісної сторін, використовуючи для цього кількісні та якісні методи.

«Простір – час». Матерія існує в просторі і часі. У філософії існує кілька концепцій простору і часу, які можна представити таким чином.

Час - це філософська категорія, яка виражає тривалість співіснування буття речей і процесів, послідовність зміни їх якісного стану. Співіснування простору і часу обумовлено існуванням рухомої матерії.

Простір - це філософська категорія, яка виражає протяжність, взаємне розташування матеріальних об'єктів та їх елементів.

Абсолютність простору і часу полягає в тому, що вони є загальними і необхідними формами існування матерії. Науці не відомо буття матеріальних систем поза простором і часом. Але простору і часу властива і протилежна характеристика, яка вказує на зв'язок просторових структур і ритмів часу зі станом рухомої матерії, характером взаємодії матеріальних систем.

Відносність простору і часу найбільш повно проявляється в спеціальної та загальної теорії відносності А. Енштейна. Так, спеціально теорія відносності виходить з того, що при наближенні швидкості руху тіла до швидкості світла лінійні параметри тіла зменшуються, а ритм плину часу сповільнюється. Загальна теорія відносності підтвердила філософське положення про залежність простору і часу від руху матерії і виявила, що простір і час характеризують буття матерії як просторово-часове відношення, тобто тут простежується не просто єдність простору і рухомої матерії, а залежність простору і часу від рухомої матерії і один від одного. Крім того, простір і час мають і специфічні властивості. Для простору - це тривимірність і оборотність, для часу - одномірність і незворотність. Щоб краще зрозуміти значення цих категорій, треба знати про концепції простору і вребмені, які склалися в історії філософії.

«Рух – спокій». Основою суперечливої єдності руху і спокою є рух. Спокій завжди виступає лише моментом руху. Рух абсолютний, спокій відносний: він завжди має місце стосовно якої-небудь системи відліку, а також стосовно певної форми руху. Якби спокій був абсолютним, то це означало б існування вічних, незмінних предметів (систем). Думка про абсолютний спокій неминуче веде до хибного висновку про те, що рух привнесений ззовні, що колись існував першопоштовх. Відносність спокою, визнання його моментом руху, не означає його несуттєвості. В широкому розумінні він є необхідним моментом всякого руху. А всякий рух — це зміна чогось визначеного. Вона здійснюється в певних формах, з певною швидкістю, має часовий вимір. Це і є моменти спокою. Якби їх не було, то нічого чіткого не можна було б сказати і про сам рух, оскільки він втратив би свої характеристики. Відносна стабільність, рівновага в процесі руху — необхідна умова існування систем, передумова їх розвитку й ускладнення.

До співвідносних у діалектиці належать і категорії "зміст" і "форма".

"Зміст" як філософська категорія характеризує всю сукупність властивостей, частин, ознак об'єктів, "форма" — стійку систему зв'язків структури змісту. Зміст визначає форму, а форма впливає на зміст позитивно або негативно. Зміст і форма об'єктивні. Вони діалектично єдині. Не буває неоформленого змісту або беззмістовної форми. Форма є в самому змісті, а зміст завжди включає форму. Якщо, наприклад, функції менеджменту становлять зміст роботи менеджера, то способи їх реалізації — її форму. Серед змістовних функцій менеджменту виокремлюють функції прийняття рішень, планування, організації, координування і регулювання, мотивації, контролю, обліку та аналізу діяльності. Серед форм — пояснення, показ, тренінг, заохочення, спостереження, зворотний зв'язок тощо. Діалектичну єдність змісту і форми в діяльності менеджера виражено правилом: ефективне керівництво й управління здійснює не той, хто знає, а той, хто вміє це робити. Управління взагалі і керівництво зокрема обертаються навколо вчинків. Поведінка співробітників менеджера безпосередньо пов'язана з його поведінкою, вчинками, вмінням і навичками як керівника. Більшість людей не вважатимуть перевагою навіть глибокі знання менеджменту в того керівника, який постійно припускається помилок.

Розвиток об'єктів починається зі змін їх змісту, потім змінюється їх форма. Якщо форма не відповідає змісту, між ними виникає конфлікт, який вирішується шляхом заміни старої форми на нову та зміни змісту

або свідомою діяльністю людини з приведения форми у відповідність з новим змістом. У суспільстві конфлікт між змістом та формою може вирішуватись або соціальною революцією, або за допомогою структурних реформ; у процесі мислення — шляхом розвитку категоріальної структури пізнання: чим повнішим, глибшим і всебічнішим є зміст мислення, тим більш розвинуті і конкретні форми, в яких воно виражається.

Історія пізнання і суспільна практика свідчать, що предмети, речі, явища і процеси дійсності мають зовнішній бік, доступний безпосередньому сприйманню людини, і внутрішній бік, прихований від такого сприймання. Обидва боки діалектично єдині: внутрішній визначає зовнішній, а зовнішній є формою вираження внутрішнього. Так, вартість товару визначається сукупністю суспільно необхідної праці, витраченої на його виробництво, а зовнішньо виявляється через ціну цього товару.

Взаємозв'язок між внутрішнім і зовнішнім боками об'єктів виражається категоріями сутності і явища.

Категорія "сутності" відображає сукупність усіх внутрішніх і необхідних властивостей та зв'язків об'єкта, закони їх функціонування і розвитку; категорія "явища" — зовнішні вияви сутності через масу випадкових властивостей і зв'язків. Так, сутність особистості полягає у відображенні суспільних відносин; демократії — у народовладді, правах людини і свободі особистості; промисловості — у відтворенні товарів і послуг; явищами, відповідно, є справи, вчинки, висловлювання, настрої, переживання індивідів; кількість політичних партій у країні, їхні амбіції щодо державної влади, програми і способи їх реалізації; місткість ринку, співвідношення попиту і пропозицій на ньому, всі зміни в ціноутворенні тощо.

Сутність і явище об'єктивні і діалектично єдині. Сутність існує, а явище суттєве. Сутність виявляєтся в явищах, явища виражають свою сутність. Зміни сутності викликають зміни в явищах. При цьому сутність виявляється в явищах не повністю, а явища не повністю виражають сутність. Якби сутність і явище повністю збігалися, то в людей не було б потреби в науці. Наука за явищами відкриває сутність, а отже, закони і закономірності розвитку об'єктів. їх пізнання не повинно обмежуватися вивченням явищ. Більше того, розуміння явищ неможливе без глибокого проникнення суб'єкта пізнання в сутність об'єктів.

У практиці пізнання іноді категорія "сутність" підмінюється категорією "позірність", що є великою логічною помилкою. Категорія "позірність" відображає лише моменти сутності, випадкові і нестійкі відносини, які сприймаються людиною безпосередньо. У таких випадках нерідко дилетантське сприйняття подається як науковий висновок.

Отже, суб'єктивна діалектика сутності і явища — аналог об'єктивної діалектики. Тому при вивченні об'єктів необхідно за явищами бачити сутність, а в пізнанні — переходити від явища до сутності, а від неї — до більш глибокої сутності й повертатися до явищ, але вже з усім багатством знань про них.