26. Фонетичні процеси

Фонетичні процеси не є стабільними. Вони час від ча-

су змінюються, одні припиняють своє існування, інші з'яв-

ляються. Так, скажімо, колись у нашій мові діяв процес

переходу [ґ], [к], [х] в [ж], [ч], [ш] перед голосними перед-

нього ряду (друг — друже, рука — заручення, птах — пта-

шина). Нині він не діє, і тому в словах, що з'явилися після

призупинення дії цього процесу, задньоязикові вільно по-

єднуються з голосними переднього ряду: герб, гени, кеп-

тар, кілограм, хекати, хіхікати, Херсон тощо. Нині в

українській мові діють інші процеси: відсутність оглушен-

ня дзвінких приголосних в кінці слова, твердість кінце-

вих губних (голуб, вісім тощо; пор. рос. голубь, восемь, де

кінцеві губні є м'якими). Тому потрібно розрізняти живі

та історичні фонетичні зміни (в деяких підручниках їх

називають відповідно фонетичними і нефонетичними, що

некоректно, бо в обох випадках йдеться про зміну звуків,

тобто фонетичні процеси).

Живі, або актуальні, фонетичні зміни є наслідком ді-

ючих у мові фонетичних процесів. Прикладом таких змін

є асиміляція і дисиміляція в українській та інших сучас-

них мовах, акання в білоруській мові (Касіу Ясъ канюшы-

ну, паглядау на дзяучыну), редукція ненаголошених го-

лосних і оглушення дзвінких приголосних в кінці слова в

російській мові ([мъллко], [дуп], [друк] тощо).

Історичні, або традиційні, зміни не пов'язані з діючи-

ми в сучасній мові фонетичними процесами. До таких іс-

торичних фонетичних змін належить чергування задньо-

язикових [ґ], [к], [х] з шиплячими [ж], [ч], [ш] і свистячими [з], [с], [ц].

Часто історичні чергування використовуються у мові

для розрізнення граматичних форм. Так, у германських

мовах чергування голосних заднього ряду з голосними пе-

реднього ряду (умлаут) залежали від позиції цих голосних,

тобто були живими. Тепер вони є одним із важливих гра-

матичних засобів: розрізняють форми однини і множини:

нім. Vater "батько" — Vdter "батьки", Bruder "брат" — Briider

"брати"; англ. tooth [tu:9] "зуб" — teeth [ti:9] "зуби", man

[тагп]"чоловік, людина" — men [men] "чоловіки, люди".

27. Спонтанні зміни звуків.

Спонтанні зміни— історичні зміни звуків, причина яких тепер невідома.

Наприклад, давній звук і в українській мові повсюдно перейшов в і (тінь — тінь, д-кпо — діло), і цей перехід не пов'язується ні з відкритим чи закритим, ні з наголошеним чи ненаголошеним складами. Так само давні звуки ь та ь в українській мові або змінилися відповідно на о та є (сьнь — сон, дьнь — день), або зовсім зникли.

Регулярні звукові зміни називають звуковим (фонетичним) законом. Сюди належать такі явища, як асиміляція, акомодація, субституція, дисиміляція, епентеза, дієреза тощо. Проте до звукових законів не можна зарахувати метатезу та гіперизм, оскільки вони проявляються нерегулярно.   

28. Поняття про звуковий закон.

Звукові закони:

у кожній мові свої, притаманні лише їй; поширення звукових законів однієї мови на іншу порушує лад мови, спотворює її;

обмежені в часі (колись в українській мові звук о в закритому складі переходив в і навіть у запозичених словах: дріт із німецького Draht, шріт із німецького Schrvt, колір із латинського color; нині таких змін не відбувається: протокол, мотор, бутерброд);

прагнуть бути всеохоплюючими у своїй мові, хоча нерідко залишаються й винятки (наприклад, в усіх словах української мови "Ь перейшов в і; чергування ж о, є у відкритому складі з і в закритому відбулося не так послідовно).

Знання звукових законів допомагає глибше зрозуміти вну­трішній лад мови, полегшує її засвоєння й користування нею. На основі знання звукових законів будується правопис мови, визначаються правила орфоепії, встановлюється спорідненість м, розробляються етимологічні словники.

29. Орфоепія. Транскрипція та транслітерація.

Якщо фонетичні процеси в усному народному мовлен-

ні не знають обмежень (у діалектному мовленні українців

можна почути свєто "свято", паранна "парадна", здоровлє "здоров'я", гаварити, харашо, died, щъо, бурак, робиф,

ходю тощо), то в літературний мові вони регламентовані

орфоепічними нормами.

Орфоепія (ВІД rp. orthos "правильний", epos "мовлення, розпо-

відь") - 1) вимова, яка відповідає прийнятим у мові нормам (су-

купність вимовних норм); 2) розділ мовознавства, який встанов-

лює систему вимовних норм.

Опираючись на фонетичні процеси, орфоепія подає ін-

дивідуальні норми для різних випадків і вибирає із наяв-

них варіантів вимови те, що найбільш відповідає прийня-

тим традиціям і тенденціям розвитку мови.

Коли виникає потреба позначити звучання слова, відмінне від його написання, вдаються до транскрипції. А для буквеного передавання іншомовних слів застосовують транслітерацію.

* Транскрипція — спеціальна система письма, яку використовують для точного запису звучання слів тієї чи іншої мови незалежно від її графічних та орфографічних норм. Є два основні види транскрипції: фонетична й фонематична.

Фонетична транскрипція має на меті якомога точніше передати вимову звуків з усіма її відтінками. За основу фонетичної транскрипції береться якийсь існуючий алфавіт, до нього для тих звуків чи "їхніх відтінків, шо не відображаються у звичайному алфавіті, додаються діакритичні знаки, перевернуті букви, лігатури, букви з інших алфавітів.

*Транслітерація — це якомога точніше передавання переважно власних назв однієї мови графічними засобами іншої. Транслітерація в наш час набула особливо важливого значення у зв'язку з активізацією міжнародних офіційних та особистих контактів.

Труднощі транслітерації полягають у тому, шо, по-перше, фонологічні системи різних мов не відповідають одна одній і, по-друге, у кожній мові своя графіка, свої правила читання окремих букв і буквосполучень. Якщо, наприклад, в англійській мові розрізняються дві фонеми — w і v, то в українській є лише одна — в.

30. Етапи формування і розвитку графічного письма.

Власне письмо — графічне. Воно пов'язане з викорис-

танням графічних знаків — малюнків, значків, букв, цифр.

Графічне письмо пройшло декілька етапів у своєму роз-

витку. Першим етапом була піктографія.

Піктографія (від лат. pictus "розмальований" і гр. grapho "пишу") —

відображення змісту повідомлення у вигляді малюнка або послідов-

ності малюнків (малюнкове письмо).

У піктографії мистецтво і письмо нероздільні, хоча для

функції письма художній рівень малюнків несуттєвий.

Принагідно зазначимо, що первісно значення "малювати"

і "писати" виражалися синкретично в одному слові, тобто

не диференціювалися. Та й до цього часу слово nucamu

нерідко вживається в значенні "малювати": художник пи-

ше картину. Див. ще: писана красуня (гарна, як нама-

льована), писанка (розмальоване великоднє яйце).

Найдавніші зразки піктографії належать до епохи па-

леоліту. Правда, провести чітке розмежування між живо-

писом палеоліту і власне піктографією важко.

Піктографія не пов'язана з алфавітом, тому для її ро-

зуміння не потрібно вміти читати й писати. Непов'язаність

піктографії з мовними формами — зручний засіб спілку-

вання різних племен. Недолік піктографії полягає в тому,

що абстрактне в ній розшифрувати дуже важко.