87.М.Лисенко

Микола Лисенко заслужено вважається засновником української національної музики. Суттєву роль у цьому відіграє як його композиторська, так і етнографічна діяльність.

Етнографічна спадщина Лисенка — запис весільного обряду (з текстом і музикою) у Переяславському повіті, запис дум і пісень кобзаря О. Вересая, розвідки «Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Остапом Вересаем» (1874), «Про торбан і музику пісень Відорта» (1892), «Народні музичні інструменти на Вкраїні» (1894).

Сам композитор підкреслював важливість глибокого знайомства із фольклором:« Яка то є велика потреба музикові, а заразом і народникові повештатися поміж селянським людом, зазначити його світогляд, записати його перекази, споминки, згадки, прислів'я, пісні і спів до них. Вся ця сфера, як воздух чоловікові потрібна; без неї гріх починати свою працю і музикові й філологові"[4] »

У композиторській спадщині Лисенка важливе місце займають твори на тексти Тараса Шевченка. Музика до «Кобзаря», «Радуйся, ниво неполитая», «Б'ють пороги», «Гайдамаки», «Іван Гус» тощо, що стали наріжним каменем подальшого розвитку українського академічного музичного мистецтва та утвердження його самобутності. Лисенко — автор опер «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1885), «Наталка Полтавка» (1889), «Тарас Бульба» (1890), «Енеїда» (1910), дитячих опер «Коза-дереза» (1880), «Пан Коцький» (1891), «Зима і Весна» (1892), оперети «Чорноморці», які стали основою українського національного оперного мистецтва.

Попри політику царського уряду, спрямовану на знищення української мовної самосвідомості, що простягалася й на музичну сферу (зокрема Емський акт 1876 р. забороняв також і друкування українською мовою текстів до нот), Микола Лисенко займав однозначну й непохитну позицію щодо статусу українського слова в музичній творчості[5]. Доказом принципового ставлення митця до українських текстів є те, що в своїх численних хорах і солоспівах, написаних на слова різних поетів, він звертався переважно до українських авторів (Іван Франко, Леся Українка, Олександр Олесь, Олександр Кониський та ін.), а коли брав за основу вірші інших — наприклад, Г. Гейне чи А. Міцкевича, то завжди в перекладах, здійснених Михайлом Старицьким, Лесею Українкою, Максимом Славинським, Людмилою Старицькою-Черняхівською й іншими. Показово, що в багатій вокальній спадщині Миколи Лисенка є лише один романс «Признание» на російський текст С. Надсона. Однак вже інший солоспів на вірші цього вельми популярного серед музикантів російського поета — «У сні мені марилось небо» — перекладений.

Будучи світським композитором, Лисенко усе ж написав декілька творів на духовну тематику: «Камо пойду от лиця Твоєго», «Херувимська» та молитву «Боже великий, єдиний» (сл. О. Кониського), а також здійснив обробки трьох побожних пісень — «Пречиста Діво, мати Руського краю», «Хресним древом», «Діва днесь пресущественного раждаєт».

88.Меценати в культурному розвитку України

Петро Яцик, уродженець села Верхнє Синьовидне на Львівщині. До Канади емігрував у 1943 році, де здобув вищу освіту і розвивав будівельний бізнес. Уже з кінця 50-х років П.Яцик направляв кошти на на наукові та культурні проекти української діаспори, один з них — фінансування багатотомної «Енциклопедії українознавства». Серед найвідоміших проектів, профінансованих Яциком, стало видання англійською мовою «Історії України-Русі» М. Грушевського, на яке він пожертвував 15 млн дол.. П. Яцик був фундатором Міжнародного благодійного фонду «Ліга українських меценатів» і став його почесним президентом та Інституту українських студій Гарвардського університету (США), створив центр досліджень історії України ім. П.Яцика при Альбертському університеті (Канада), Освітню фундацію ім. Петра Яцика. Сума пожертв на розвиток українства закордоном становить понад 16 млн доларів. За плідну меценатську діяльність нагороджений «Почесною відзнакою Президента України» (1996 р.). У 2000 році заснував Міжнародний конкурс знавців української мови.

Про родину Симиренків можна сказати, що це родина промисловців-цукроварів, конструкторів, власників заводів, пароплавів, вченних-садівників, меценатів. Початок родині дав Федір Симиренко, який із трьома братами Яхненками заснував фірму «Брати Яхненки й Симеренки». Будуючи на Черкащині завод для обробки буряків, спорудили лікарню на 150 ліжок, шестикласну школу, театр, газове освітлення. У голодному 1830 році годували десять тисяч селян. Протягом 40 років Симиренки передавали одну десяту своїх доходів на розбудову української культури. Вони фінансували журнали «Україна», «Рада» та ін. Матеріально підтримували як М. Драгоманова, М. Коцюбинського. Свій маєток ціною близько 10 млн крб. Василь передав на потреби української культури.

Говорячи про українське меценацтво, не можна обійти ім'я Євгена Чикаленка. Меценатсво для Чекаленка було найголовнішою справою. У нього був принцип: «Треба любити Україну не лише до глибини душі, а й до глибини власної кишені». Багато благодійних актів було зроблено для розвитку української мови. Є. Чикаленко покровительствував Данилові Мордовцю, а коли той написав українську історичну повість «Дві долі», виділив йому тисячу карбованців. Письменник відмовився від гонорару і на ці гроші Львівське Наукове товариство ім. Т. Шевченка заснувало фонд ім. Д. Мордовця для допомоги українським письменникам. Допомагав журналові «Київська старовина», оплачуючи статті, які там друкували дописувачі. Тут з'явились твори Коцюбинського, Винниченка, Яновського та ін.. Особливо Чикаленко цінував історичні твори про український народ. Коли М. Грушевський звернувся до громадськості зібрати гроші на будівництво Академічного дому для студентів-українців у Львові, для цієї справи Євген Харлампійович виділив 25 тис. крб. Щойно у 1905 році було видано царський маніфест про свободу слова, як Чикаленко став ініціатором українського тижневика. Цим виданням стала газета «Рада». В складних умовах довелось навіть заставити майно, але газета існувала. Коли проживав у Перешорах, допомагав сусіднім селянам, продаючи їм дешево землю.

Митрополита Андрея Шептицького називали «духовним главою українського народу». Петро Біланюк, доктор богослов'я, написав про Шептицького: «Без перебільшення можемо ствердити, що ціла перша половина XX століття в історії Української Церкви і Народу стоїть під знаком великого Митрополита Андрея. Кожне велике діло в західних областях України або започатковував, або благословив і підтримав наш український Мойсей». Крім захисту інтересів української церкви, А. Шептицький займався меценацтвом. Митрополит був фундатором першої української фахової господарської школи в Західній Україні, опікувався «Просвітою», при якій бул засновано у 1910 р. однорічну рільничу школу. Школі було надано не тільки приміщення для навчання, а й господарські будинки, сільськогосподарські знаряддя й машини, дослідні поля, ставки, пасіки, худобу. У Львові Шептицьким було засновано «Народну лічницю», єдину українську лікарня. Андрій Шептицький опікувався сиротами, тому у 1917 р. для українських сиріт було засновано Фонд митрополита Андрея Шептицького. Раніше відкрилися ним засновані сиротинець, бурса й притулок для вбогих. Серед цих та інших благодійних справ, найбільшим культурним досягненням митрополита був Український національний музей у Львові, який було засновано у 1913 році.

Тарновський Василь Васильович (молодший) був щедрим меценатом українських культурних ініціатив: зокрема, допомагав «Київській Старовині» в 1890-х рр.. і київському історичному музею. У його садибі — Качанівці — збиралися видатні діячі української культури: Костомаров, Куліш, Вовчок, Лазаревський, часто бували в гостях знамениті російські живописці Ілля Рєпін та Микола Ге. Саме колекція Василя Тарновського спонукала Рєпіна написати знамените полотно «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Тарновський зібрав велику колекцію козацько-гетьманської музейної та архівної старовини і створив унікальну збірку Шевченкіади. Видав альбом з фотографіями офортів Шевченка, каталог своїх музейних колекцій, альбом гетьманів («Історичні діячі Південно-Західної Росії» В. Антоновича і В. Беца). Василь Тарновський товаришував з Тарасом Шевченком, допомагав йому. Меценат після смерті поета подбав про облаштування його могили в Каневі. Тарновського називають батьком-засновником Музею українських старожитностей.