30. Поняття масового суспільства та масової культури в критичній теорії (франкфуртська школа).

Одним із основоположників франкфуртської школи неомарксизму був німецький філософ та соціолог Макс Хоркхаймер (1895- 1973), директор франкфуртського інституту соціальних досліджень. В основу соціально-філософської та історичної концепції багатьох робіт була покладена ідея "божевілля" буржуазного розуму, "пошкодженого" нібито в силу початкового протистояння його природі у вигляді волі до влади, котра і придушувала "природне" як в самій людині, так і поза нею. Хоркхаймер стверджував в якості основних завдань критичної теорії "теоретичне сприйняття" (відчуття, рефлексію) соціальної реальності, радикальну критику всіх виявів гноблюючого, антиособистісного характеру сучасного "пізньокапіталістичного" суспільства в усіх сферах, особливо в масовій культурі. Спочатку, щоправда, вчений пов'язував соціальні корені критичної теорії із пролетаріатом як суб'єктом історичного процесу. Однак в міру розчарування, після перемоги нацизму (опора на робітничий клас), Хоркхаймер покладав свої надії на "критично мислячу" інтелігенцію".

Одним з провідних представників цієї школи був німецький соціальний філософ, соціолог мистецтва та літератури -А. Адорно (1903-1969). Деякі важливі ідеї його являли собою програмний виклад соціальної філософії неомарксизму та історії, в світлі якої еволюція людини є не що інше, як історія "невдалої цивілізації", посилюючого "відчуження", викликаного "буржуазним" розумом, що протипоставив себе природі. Адорно трактує історію Заходу як патологічний процес посилюючого божевілля і втрати індивідуальної свободи. В дусі цих ідей Адорно піддав соціально-філософському аналізу сучасну західну музику та інші елементи культури. В даному контексті мистецтво розглядалося як зброя критичної революції. Формувалися молодіжні рухи контркультури, установкою яких було задоволення та самовираз як спосіб життя. Революцію Адорно визначав як найбільш глибокий вихід людей "із себе", звільнення від "буржуазного "Я".

Іншим представником франкфуртської школи неомарксизму був Герберт Маркузе (1898-1972). Впродовж свого творчого періоду він намагався вирішити одне і те ж питання: наскільки і яким чином можлива революція в "пізньокапіталістичному суспільстві?". В одній із головних робіт - "Одномірна людина" – він розкрив розуміння характеру і рушійних сил революції в сучасному суспільстві. В ній обґрунтовувалася теза про деградацію пролетаріату в "індустріальних країнах". "Одномірну людину" Маркузе ототожнював із "масовою людиною", "людиною організації", "зовні орієнтованою особистістю", "керованою особистістю" та іншими подібними типами. Всім їм тією чи іншою мірою властиві: некритичне ставлення до існуючої дійсності, до поведінкових та пропагандистських стереотипів, відсутність індивідуальності, маніпуляційність, консерватизм та ін. Згідно з концепцією Маркузе, соціокультурна одномірність, одномірність мислення - це продукти, похідні "індустріального суспільства". Принципи і норми індустріального суспільства, які відповідають інтересам перш за все правлячої еліти, видаються "одномірній людині" виразом свободи і соціальної справедливості, що абсолютно неправильно. Одномірна людина, стверджував Маркузе, позбавлена здатності до радикальної опозиції існуючому "режимові" і повністю інтегрувала себе в "систему". "Одномірна людина" із "сплячої маси" нездатна ні виробити, ні сприйняти революційну свідомість як основну умову і передумову соціальної революції. Тому необхідність тотальної відмови від "єдиного індустріального суспільства" актуалізувало питання пошуку сил неомарксистами, які могли би його здійснити, сформувати "суб'єкт революційного процесу". Носій такої сили повинен відмовитися брати участь у грі "споживчого суспільства". Тому носієм "революційної" ідеології і виконавцем такої революції має бути той, хто володіє "двомірним" мисленням, здатний критично оцінювати дійсність, протистояти маніпулюванню свідомістю і не стати рабом одномірної свідомості. Це, передусім, новий клас - інтелігенція та службовці, які володіють інтелектуальним та культурним потенціалом.

Яскравим представником франкфуртської школи і одним із засновників неофройдизму був німецько-американський соціальний філософ, соціолог і психолог Еріх Фромм (1900-1980). Соціальна теорія його базується на ревізії традиційних положень фройдизму шляхом об'єднання їх із положеннями філософської антропології та марксизму. За Фроммом, історія - це розвиток людської суті в умовах ворожої їй соціальної структури. Сучасне суспільство він ототожнював із відчуженням людської суті у зв'язку з "машинізацією", "комп'ютеризацією" і "роботизацією" людини в процесі розвитку НТР. Важливою особливістю поглядів Фромма є критичне ставлення до капіталістичного суспільства, яке довело до межі процес самовідчуження особистості. Пошуки ідеального типу соціальної структури "здорового" суспільства, що дозволяла б розкрити безмежні можливості людської природи, привели вченого до висунення утопічної теорії "гуманістичного комунітарного соціалізму".