Тема 9.Шкільний підручник історії як джерело знань і засіб навчання

(4 год.)

Мета: оволодіння прийомами науково-методичного аналізу підручника, ознайомлення і відпрацювання основних прийомів роботи з підручником на уроках, з’ясування ролі й значення підручників для шкільної практики.

План

1. Основні структурні компоненти підручника та їх функціональне призначення.

2. Аналіз підручника з історії.

3. Робота з підручником на уроках.

Реферати:

1. Основні вимоги до сучасного підручника з історії

2. Підручник з історії нового покоління

3. Розвивальні можливості сучасного підручника історії (на прикладі одного підручника)

Питання для самостійної роботи:

1. Складові текстового компонента підручника

2. Види ілюстративного матеріалу підручника

3. Роль додаткових і пояснювальних пакетів підручника

Література:

1. Баханов К.О. Написані з власного погляду (перші покоління українських підручників: основні напрями модернізації) // Історія в школах України. – 2004. - №5. – С.11-17.

2. Грицевский И.М. Работа учителя с учебником при подготовке к уроку истории. – М., 1987.

3. Грицевский И.М., Грицевская С.О. От учебника – к творческому замыслу урока. – М., 1990.

4. Історія епохи очима людини. Україна та Європа у 1900-1939 роках: [навч. посібн. для 10 кл. загальноосв. навч. закл.] / Ю. Комаров, В. Мисан, А. Осмоловський та ін. – К.: Генеза, 2004.

5. Карліна О.М. Історія середніх віків. Підручник для 7 класу середньої школи. – К., 1998.

6. Крижанівський О.П., Хірна О.О. Історія середніх віків. Підручник для 7 класу середньої школи. – К., 1998.

7. Подаляк Н.Г. Історія Середніх віків: Підруч. для 7-го кл. загальноосвіт. навч. закл. – К.: Генеза, 2007.

8. Пометун О. Актуальні проблеми шкільного підручника з історії: запрошення до дискусії // Історія в школах України. – 2003. - №2.

9. Пометун О. Методика навчання історії в школі / О. Пометун, Г. Фрейман – К.: Генеза, 2006.

10. Терно С. Як обрати підручник? Поради вчителю // Історія в школах України. – 2004. - №5. – С.17-20.

11. Українська історична дидактика. Міжнародний діалог. Фахівці різних країн про сучасні українські підручники з історії. – К., 2000.

Методичні рекомендації

Для підготовки до першого питання необхідно актуалізувати знання, отримані на лекціях про основні вимоги до підручника історії, структурні компоненти підручника, види основного тексту, принципи викладення матеріалу, шляхи подання понятійного матеріалу, компоненти додаткового тексту, виділення шрифтом, методичний апарат підручника, апарат орієнтування у підручнику, ілюстративний матеріал. А також слід вміти відтворити й проілюструвати відповідь прикладами конкретного підручника з посиланням на конкретні сторінки. Наступним кроком є аналіз одного із запропонованих підручників за допомогою таблиці.

Завершує аналіз загальний висновок про переважаючі типи текстів підручника, принципи викладення матеріалу, якість методичного апарату та ілюстративного матеріалу, гармонійність поєднання різних компонентів. Необхідно висловити судження щодо можливості ефективної роботи з цим підручником. Для підготовки третього питання необхідно вибрати один з параграфів підручника і спробувати запропонувати якомога більше варіантів роботи з ним безпосередньо на уроці, визначити найдоцільніші з них та аргументувати свій вибір.

Як можливий варіант для опрацювання пропонуємо §11 підручника Н.Г.Подаляк «Історія Середніх віків» для 7-го класу [7, С.115-125]. Але наголошуємо, що Вам ще буде обов’язково потрібно звернутися до оригіналу, так як це допоможе у повній мірі проаналізувати позатекстовий компонент цього підручника, а особливо апарат орієнтування (зміст, рубрикація, сигнальні символи, показчики, список літератури).

«§11 ФРАНЦІЯ: ВАЖКЕ ЗДОБУТТЯ ЄДНОСТІ

1. На шляху до єдності. В XI ст. власне Францією називали невелику територію навколо Парижа - королівський домен Іль-де-Франс. Інші землі являли собою фактично незалежні території, а володарі Нормандії, Бургундії, Шампані навіть карбували свою монету і тримали військо. Вони не носили корони, але нерідко були могутнішими за монарха і змушували його діяти у своїх інтересах. Проте значно частіше суперництво і ворожнечу між впливовими феодалами вміло використовували монархи. Запорука їхнього успіху полягала в існуванні сильного союзника - середніх та дрібних феодалів, населення міст і церкви. Потерпаючи від зловживань сеньйорів, усі вони шукали захисту в королівської влади, виступали за її зміцнення та об'єднання країни.

Влада королів з династії Капетінгів не виходила за межі власного до­мену, тому наводити порядок вони почали саме з нього. Рішучого удару сваволі феодалів завдав Людовік VI (1108-1137). Упродовж свого тривалого правління він невтомно зупиняв розбої на дорогах, знищував замки зухвалих васалів, а їх самих приводив до покори. Справжньою удачею стало одруження його сина Людовіка VII з Альєнорою - єдиною спадкоємицею герцогства Аквітанії - величезної території на південному заході Франції між Піренеями і річкою Луарою. Королівський домен одразу збільшився у декілька разів.

Але невдовзі вінценосна пара розлучилася, і Аквітанія перешили до рук іншого господаря. Ним став новий чоловік Альєнори — граф Анжуйський Генріх II Плантагенет. Від батька він успадкував французьке графство Анжу, а від матері - Англію і Нормандію. Коли через декілька років Генріх став англійським королем і об'єднав усі свої володіння, в його руках опинилася більша частина Франції. Ці землі (історики називають їх Анжуйською державою) у декілька разів перевищували домен Капетінгів і відрізали їм вихід до моря. Боротьба між ними і Плантагенетами ставала неминучою.

Її повів Філіпп II Август (1180-1223), якому вдалося захопити більшу частину англійських володінь у Франції і повернути собі узбережжя.

Цей фантастичний успіх - час справжнього торжества французької корони. І Тепер вона могла перейти до завоювання багатих і незалежних південних областей, скориставшись у якості приводу для вторгнення поширенням альбігойської єресі. Південь мужньо опирався хрестоносному воїнству, але після двадцяти років боротьби зазнав поразки. Король Людовік VIII приєднав до своїх володінь графство Тулузьке і частину Середземноморського узбережжя. Віднині землі корони простягалися від Ла-Маншу до Середземного моря, а її першочергове завдання полягало у зміцненні королівської влади на приєднаних землях.

Подолання феодальної роздробленості супроводжувалося посиленням королівської влади і важливими змінами в управлінні державою. Особливо активно вони відбувалися за правління одного з найвідоміших французьких монархів - Людовіка IX Святого (1226-1270). Так ще за життя назвали його за щиру побожність, милосердя та заступництво церкви.

Людовік IX - правитель із справжнім державним розумом. Він заборонив судові поєдинки, в основу яких було покладено правило «Бог дарує перемогу невинному», і постановив, аби вирок спирався на показання свідків. Король наполягав, щоб усі важливі позови розглядалися в королівському суді. У своєму домені Людовік IX не дозволяв феодалам вести між собою приватні війни, а на іншій території Франції ввів «40 днів короля». Упродовж цього часу сторони, опинившись перед загрозою збройного конфлікту, могли звертатися за посередництвом до короля. Міжусобних сутичок у Франції поменшало. У королівському домені Людовік IX ввів єдину монету. Поступово вона почала витісняти з обігу місцеві гроші, що сприяло економічній єдності країни. Спеціальні контролери наглядали за діяльністю королів­ських службовців і сповіщали короля про зловживання та порушення. Так у Франції почав складатися єдиний порядок управління. По всій Європі Людовіка IX поважали за його справедливість і шанування законів. До нього першого зверталися сусідні королі з проханням виступити посередником у суперечках. По справедливе рішення йшли до нього і звичайні люди. Діяльність Людовіка IX засвідчила дуже важливий факт: король ставав законодавцем.

ДОКУМЕНТИ