22. Підстави припинення шлюбу.

Римське право розрізняло два види шлюбу, законний (правильний) римський шлюб (matrimonium justum) і незаконний (неправильний) шлюб. Римський правильний шлюб у свою чергу історично поділявся на два види:

шлюб з чоловічою владою (cum manu mariti);

шлюб без чоловічої влади (sine manu mariti).

Від порядку укладання шлюбу залежав і порядок його розірвання.

У шлюбі cun manu (шлюб з чоловічою владою) розлучення потребувало виконання формальностей, подібно до тих, які здійснювалися під час укладання шлюбу.

Якщо шлюб укладався за допомогою релігійного акту, то і під час розлучення мали бути присутніми десять свідків, жерці і здійснені відповідні сакральні обряди.

Якщо шлюб укладався шляхом удаваної купівлі жінки, то потрібна була присутність п’яти свідків, вагаря, проголошувались певні формули, передавали метал тощо.

Шлюб sine manu (шлюб без чоловічої влади), навпаки, міг бути розірваним не тільки за взаємною згодою обох сторін, але й односторонньою заявою як з боку чоловіка, так і жінки. Будь-яких законних причин для розлучення зовсім не вимагалося.

Усе це свідчить про те, що однією з головних засад римського сімейного права було додержання принципу абсолютної свободи розлучення майже у всі часи.

Розриваючи шлюб sine manu сторони звільнялися від сплати штрафу, якщо розлучення відбувалося за їх взаємною згодою.

Шлюб припинявся внаслідок смерті одного з членів подружжя, або втрати свободи (громадянська смерть), втрати громадянства, розлучення (юридична формула розлучення — а тепса et torn — від стола і ложа відлучити).

Втрата свободи мала місце внаслідок взяття у полон або обернення в рабство. Жінка не мала права вступати у новий шлюб протягом п'яти років. Якщо чоловік повертався з полону в Рим, то правильний шлюб продовжувався.

При втраті громадянства шлюб вважався дійсним тільки згідно з правом народів (jus gentium).

Одним із основних принципів римського сімейного права було дотримання абсолютної свободи розлучення в усі часи Римської дер­жави.

При шлюбі сит тапи вимагати розлучення мав право тільки чоловік. Така свобода розлучення мала певні негативні наслідки. Згодом законодавство визначило підстави для розлучення, які істотно обмежували право чоловіка на розлучення. Такими підставами слугували: порушення подружньої вірності, чаклунство на дітей, постриження в ченці, вчинення перешкод чоловікові до вживання вина.

При шлюбі sine тапи розлучення (divertium) відбувалося односторонньою заявою як з боку чоловіка, так і жінки, а також за взаємною згодою обох сторін. В імператорський період, особливо з утвер­дженням християнської релігії, були встановлені істотні обмеження розлучення. За Юстиніана було заборонене розлучення за спільною згодою сторін.

Що стосується розлучення за заявою однієї зі сторін, то воно допускалося лише у випадках, які прямо були вказані в законі. Наприклад: порушення подружньої вірності; посягання одного з подружжя на життя іншого; нездатність до дітонародження, до шлюбного життя; вступ до монастиря одного з подружжя; державна зрада одного з подружжя.

Розлучення не потребувало ніякої урочистої форми, однак законодавство наказувало, щоб про розлучення повідомлялося публічно у присутності семи свідків з метою внесення ясності у сімейне становище громадян.