12. Зміст права власності.

Основним речовим правом є право власності, обсяг і межі якого римляни визначали через правомочності власника. Сукупність таких правомочностей становила зміст права власності. Власник мав право володіти річчю, право користуватися нею на свій розсуд та право розпоряджатися річчю: продавати, заставляти, дарувати тощо. До прав власника іноді зараховували ще право на одержання плодів та право повернути собі річ від чужого фактичного володільця.

Право володіння. Власник може реально володіти річчю, тобто річ повинна фактично бути в його господарстві й виконувати господарське призначення. Право володіння власник може здійснювати як особисто, так і передаючи його іншим особам (наприклад, за договором), причому зберігаючи право власності на цю річ.

Право користування. Це найвагоміша правомочність власника. У ній закладена можливість задовольнити його особисті, побутові, господарські та інші потреби. Здійснюючи цю правомочність, власник мав право здобувати з речі її корисні якості. Правом користування річчю власник міг також поступитися іншій особі, зберігаючи за собою право власності.

Право розпоряджатися річчю. Власник міг вирішувати правове застосовування речі всіма дозволеними способами, зокрема, продавати, заповідати, встановлювати сервітут на користь іншої особи. Власник міг сам розпоряджатися річчю, а міг доручити це іншій особі, якщо сам був позбавлений такої можливості (приміром, віддати річ на комісію).

13. Поняття речей.

Речі – предмети матеріального або нематеріального світу, які могли задовольняти інтереси особи.

Речі могли бути як природного походження (раб, тварина, земля, вода), так і штучно створені людьми (будинок, прикраси, гроші). Все, що оточувало людину, римське право кваліфікувало як речі, і не мало значення, природного вони походження чи ні. Римляни розрізняли й іншу категорію, яку називали безтілесними речами. Такими речами вважалися ті, що об’єктивно існували у світі, хоча і не мали матеріальної оболонки.

14. Виникнення та припинення володіння.

Володіння набувалося за допомогою поєднання фактичного володіння річчю та ставлення до неї ніби до своєї. Лише в єдності ці елементи становили володіння.

Володіння розподілялося на законне та незаконне.

Законне володіння ґрунтувалося на праві або певному договорі, тому таке володіння становило одночасно елемент права власності й могло набуватися тими ж способами що й право власності.

У Римі були відомі два способи набуття володіння: первинний і похідний.

Володіння первинним способом набувалося внаслідок захоплення речей, які нікому не належали, або за давністю володіння, або шляхом переробки речей тощо.

За похідного способу володіння набувалося шляхом передання речі від однієї особи до іншої на підставі договору купівлі-продажу, дарування, спадкування тощо.

Законними були й так звані похідні володільці, що ставали такими, зокрема, на підставі договору застави, поклажі, а також прекаристи і секвестарії.

Незаконне володіння набувалося такими самими способами, як і право власності, але з одним важливим відступом – право власності до набувача не переходило. Наприклад, особа купувала украдену річ або ту, що підлягала манципації, яка чомусь не відбувалася і покупець ставав фактичним володільцем цих речей, вважаючи їх своєю власністю, однак право у нього на них не виникало.

Якщо законне володіння речами виникало на основі поєднання двох елементів – фактичного володіння річчю та вольового прагнення ставитися до неї ніби до своєї, то з цього випливає: утратою одного з цих компонентів припинялося й володіння. Тому володіння вважають не стільки правом, скільки фактом. Тобто володіння припинялося тими самими способами, якими й набувалося.

Володіння також припинялося, коли об’єкт володіння був вилучений з цивільного обігу, а також внаслідок фізичної загибелі речі.

Володіння припинялося також й у випадку смерті володільця.