18. Поняття прав власності.

Право власності в кожній системі права, зокрема й римській, належить до центрального правового інституту, який визначає характер усіх інших інститутів приватного права (договорів, сім’ї, спадкування тощо).

Інституції Юстиніана визначають право власності як повну владу особи над річчю. Однак головна властивість права власності, безумовно – це поєднання необмеженого панування особи над річчю з правом розпоряджатися нею, правом визначати її долю (продати, обміняти, віддати в заставу, знищити тощо).

У розвитку римського права особливе значення мало право власності на землю.

Основним речовим правом є право власності, обсяг і межі якого римляни визначали через правомочності власника. Сукупність таких правомочностей становила зміст права власності. Власник мав право володіти річчю, право користуватися нею на свій розсуд та право розпоряджатися річчю: продавати, заставляти, дарувати тощо. До прав власника іноді зараховували ще право на одержання плодів та право повернути собі річ від чужого фактичного володільця.

Право володіння. Власник може реально володіти річчю, тобто річ повинна фактично бути в його господарстві й виконувати господарське призначення. Право володіння власник може здійснювати як особисто, так і передаючи його іншим особам (наприклад, за договором), причому зберігаючи право власності на цю річ.

Право користування. Це найвагоміша правомочність власника. У ній закладена можливість задовольнити його особисті, побутові, господарські та інші потреби. Здійснюючи цю правомочність, власник мав право здобувати з речі її корисні якості. Правом користування річчю власник міг також поступитися іншій особі, зберігаючи за собою право власності.

Право розпоряджатися річчю. Власник міг вирішувати правове застосовування речі всіма дозволеними способами, зокрема, продавати, заповідати, встановлювати сервітут на користь іншої особи. Власник міг сам розпоряджатися річчю, а міг доручити це іншій особі, якщо сам був позбавлений такої можливості (приміром, віддати річ на комісію).

19. Батьківська влада.

Батьківська влада виникала насамперед природно: внаслідок народження дитини у законному шлюбі.

Батьком дитини вважався той, на кого вказував факт шлюбу.

Римське право визнавало практично необмежену владу батька над дітьми. Така позиція призводила майже до повної відмови від особистих і майнових прав підлеглих.

Мати щодо дітей ніяких батьківських прав не мала і лише з поступовим визнанням когнатського споріднення її становище щодо своїх дітей набувало деякого правового значення (взаємне утримання і опіка). Виправлення такої односторонності римських правових установлень щодо організації та змісту батьківської влади здійснювалося надзвичайно повільно. Тільки за часів імператора Юстиніана patria potestas багато в чому змінює свій характер.

Батьківська влада встановлювалася трьома способами:

закононародженістю;

узаконенням;

усиновленням.

Закононародженими визнавались діти, які народились під час існування правильного римського шлюбу, а також ті, що народи­лися не раніше, ніж через 181 день після одруження і не пізніше 300 днів після смерті чоловіка. Діти, що народилися раніше 181 дня, також вважалися закононародженими, якщо чоловік їх матері визнавав їх своїми.

Узаконення (legitimatio) — встановлення законної батьківської влади над власними дітьми, народженими поза шлюбом. Узаконення могло бути здійснено: при наступному одруженні, в цьому випадку дітьми вважалися тільки народжені від конкубінату; шляхом отримання імператорського рескрипту за проханням батька, якщо одруження було неможливим або недоречним і за відсутності своїх дітей; зарахування сина у члени муніципального сенату.

Усиновлення — встановлення законної батьківської влади над чужою особою. Римське право закріплювало дві форми усиновлення: арогація (arrogatio) та адопція (adoptio).

Арогація застосовувалася для усиновлення осіб свого права, тобто повнолітніх і самостійних у правовому відношенні, здійснювалась в стародавньому праві народними зборами, а пізніше — на підставі грамоти імператора. Згода усиновителя була обов'язковою.

Адопція застосовувалась для усиновлення осіб чужого права, тобто тих, що знаходилися під владою домовладики. На підставі Законів XII таблиць адопція здійснювалася у формі мансипації шляхом мнимого триразового продажу сина будь-якій сторонній довіреній особі, після чого син повертався до батька. Потім усиновитель для форми пред'являв віндикаційний позов проти довіреної особи, яка не заперечувала проти цього. Наслідком цієї процедури була передача претором усиновленого усиновителю.

Припинення батьківської влади. Відмітною рисою римського права було те, що батьківська влада тривала до смерті батька і могла припинятися тільки за його волею. Отже, батьківська влада припинялася внаслідок: смерті домовладики або підвладного; втрати свободи домовладикою або підвладними; придбання підвладними деяких почесних звань (жрецьких звань, посади консула, претора, патриція тощо); звільнення сина самим батьком, що має назву емансипації (emancipatio).

У законодавстві Юстиніана емансипація могла здійснюватися за заявою домовладики; наданням підвладному протягом тривалого часу самостійного положення; отриманням імператорського рескрипту.