53. Відмінність речового права від зобов’язального права.

Одне з головних завдань римського цивільного права є розподіл майнових благ, насамперед речей, якими володіє дане суспільство, між окремими його членами. Засобом такого розподілу є надання членам суспільства суб’єктивних речових прав. Відповідно до цієї функції кожне речове право являє собою деякий безпосередній зв’язок особи з річчю - jus in rem: річ належить певній особі, отож усі інші члени даного суспільства зобов’язані визнавати цей зв’явок приналежності і не порушувати його своїми діями.

Класифікація майнових прав на речові і зобов’язальні римськими юристами не згадується. Вони розрізняли лише речові позови (actio in rem) і особисті позови (actio in personam).

Різниця між речовим і зобов’язальним правом проводиться за об’єктом права.

Якщо об’єктом права є певна річ, то це право речове.

Коли об’єктом права є певна дія іншої особи з приводу певної речі - то це право зобов’язальне.

Речові та зобов’язальні права відрізняються також і за змістом, і за обсягом. Зміст речових прав встановлюється законом, а зобов’язальних, як правило, зумовлюється договором. Речові права за своїм обсягом ширші, ніж зобов’язальні (наприклад, права власника і права наймача будинку.

54. Петіторний захист.

Володіння захищалося засобами претірських інтердиктів. Такий захист називався володільницьким, чи інтердиктним. Його особливістю було те, що вимагалося довести лише факти володіння і порушення володіння. При цьому посилання на право не допускалось. Отже доводити правову підставу володіння не вимагалось.

Якщо доведення права у певної особи не вимагалося, захист на називався посесорним, а якщо вимагалося, то петиторним (наприклад, захист права власності).

Останній був складнішим, тут необхідно було довести, звідки походить право певної особи. За петиторного захисту обов'язок доведення був на стороні, яка стверджувала, що в неї є право (позивач, стверджуючи наявність у нього права на спірну річ, повинен був це довести).

55. Система римського приватного права.

Римське право у стародавньому Римі — це складне правове явище, яке складалося з трьох правових систем:

jus civile — цивільне право;

jus gentium — право народів;

jus praetorium — преторське право.

Вказані системи виникли не водночас, а складалися послідовно, доповнюючи одна одну. Характеризуючи римське цивільне право, слід враховувати те, що воно відповідало періоду становлення суспільства і держави.

56. Засоби забезпечення зобов’язань.

Кредитор завжди заінтересований у тому, щоб зобов´язання було виконано реально та у встановлений строк. У разі його невиконання боржником кредитор має право повернути стягнення на його майно. Однак кредитор воліє бути впевненим як у реальному і своєчасному виконанні самого зобов´язання, так і в реальній можливості відшкодування збитків, заподіяних невиконанням зобов´язання. Крім того, він хоче мати правові засоби, які б примушували боржника до добровільного і своєчасного виконання зобов´язання настанням негативних для нього наслідків.

Римська юриспруденція створила досить струнку систему правових засобів забезпечення зобов´язань, основними з яких є: агга (завдаток), stipulatio poena (штраф, або ж неустойка), застава (pignus, hypotheca), порука (adpromissio, fidejussio).

Arra (завдаток) — грошова сума або інша цінна річ, яку одна сторона — боржник (найчастіше покупець) — дає другій стороні — кредитору (продавцеві) в момент укладення договору. Спочатку завдаток відігравав роль доказу факту укладення договору. Без нього договір не втрачав свого юридичного значення, проте завдаток підтверджував факт угоди. Штрафну функцію він набув уже за часів Юстиніана, який у 528 р. передбачив можливість примусу боржника до виконання зобов´язання — arra poenalis. При забезпеченні зобов´язання завдатком боржник втрачав його, якщо відмовлявся від виконання. Кредитор, який відмовився від договору, зобов´язаний був повернути завдаток у подвійному розмірі. При нормальному виконанні договору завдаток зараховувався як частка платежу за зобов´язанням.

Stipulatio poena (штраф, або ж неустойка) — визначена в договорі грошова сума, яку боржник зобов´язаний був виплатити кредитору в разі невиконання або неналежного виконання зобов´язання. Угода про штраф укладалась у формі стипу-ляції і мала характер акцесорного (додаткового) договору. Тому, якщо основний договір за яких-небудь причин виявлявся недійсним, визнавалась недійсною і угода про штраф.

У разі невиконання зобов´язання кредитор мав право вимагати або виконання зобов´язання, або виплати штрафу (неустойки). Витребування виконання зобов´язання і сплати штрафу допускалось лише як виняток (так звана кумулятивна неустойка).

Застава (pignus, hypotheca) — право на чужу річ. Про неї йшлося у відповідному розділі речевого права.

Порука (adpromissio, fidejussio) — забезпечення виконання зобов´язання шляхом залучення додаткового боржника. Про поруку йтиметься при висвітленні положень відповідних вербальних договорів.