6.2. Історія розвитку педагогічної професії

Серед розмаїття життя діяльності роль педагога була помітною у всі часи. На найпершому ступені цивілізації це поняття було, швидше, символічним: дітей учили розпалювати вогнище, полювати, плавати, будувати житло, шити одяг, виготовляти знаряддя праці. Упродовж віків функція педагога не змінювалася. Він був, як це зазначено у В. І. Даля, – навчителем, тобто від нього вимагалося вчити, повчати, наставляти. У первісному суспільстві головну увагу приділяли розвитку фізичної сили, витривалості, витримки. У рабовласницькому суспільстві виникла необхідність навчати дітей наук і мистецтва, проблема освіти стала функцією держави. Виховання дітей у багатих сім'ях доручалось особливим рабам, яких називали педагогами. У Римській імперії педагоги стають чиновниками і призначаються імператорами. Отже, відтоді, як римський імператор і сенат у І ст. почали видавати платню першому «штатному» вчителеві ораторів – Марку Фабію Квінтиліану і цим зафіксували появу вчительської професії, минуло майже 2 тисячі років.

В епоху Середньовіччя обов'язки педагогів виконували ченці і священики. В епоху капіталізму професія педагога набуває масового характеру. Педагоги займають штатні посади в багатьох школах і училищах різних типів. Поряд із цим у ХVІІІ-ХІХ ст. у дворянських і буржуазних сім'ях набуває поширення виховання і початкове навчання дітей за допомогою домашніх наставників та домашніх учителів.

Перші видатні педагоги-теоретики з'являються в епоху Відродження: це Витторино да Фельтре в Італії, Франсуа Рабле у Франції, Еразм Роттердамський у Голландії. Подальший розвиток педагогічної науки був пов'язаний з іменем видатного чеського педагога Яна Амоса Коменського, ідеї якого знайшли пізніше своє обґрунтування в працях І. Песталоцці (Швейцарія), А. Дістервега (Німеччина), К. Ушинського (Росія). З XVIII ст. ці ідеї впроваджувалися у всьому світі.

У Київській Русі першу згадку про школу знаходимо в часописах 988 р. У стародавні часи існувала щира повага до педагога. У творах письменників-класиків, написаних понад 100 років тому, описано, як шанували педагога. Перед ним у селі та в місті знімали капелюхи, кожен вважав за обов'язок привітатися з ним. Учителям гімназії присвоювали цивільні звання, їх нагороджували орденами. Але суспільство, яке відчувало велику потребу в педагогах, усе-таки дуже мало робило для задоволення їхніх соціальних потреб. Педагоги були незахищеними, бідними, знедоленими.

Великий вплив на розвиток народної освіти мав Михайло Васильович Ломоносов. Він надавав великого значення особистим рисам педагога, його культурі, знанням, практичним умінням. Потрібно, як зазначав великий російський учений, щоб «учителі були люди здібні й ретельні, і обов'язки свої виконували старанно, і своїми вчинками добрий приклад показували учням. Викладати вони повинні так, щоб не перевантажувати учнів понад міру і не створювати їм занадто легких умов». У цих словах – ціла програма дій для педагога.

Значний слід у педагогіці залишили благородні прогресивні ідеї Костянтина Дмитровича Ушинського та Миколи Івановича Пирогова. Схоластичному шкільному навчанню згідно з постулатом «учитель сказав» Ушинський протиставив реалізм, зв'язок із життям, таке навчання, яке б готувало людину до самостійного життя. В уяві М. І. Пирогова, лікаря і педагога, учитель – довірена особа суспільства, людина з моральною свободою думки, яка вірить у правду, готова до самопожертви. На думку Пирогова, педагог повинен бачити в дитині особистість, виявляти до неї гуманність, виховувати відвертість, не допускати розвитку вад виховання.

У вчительському середовищі в Україні були відомі прогресивні вчителі-«ушинці». Так, діячка народної освіти Христина Данилівна Алчевська (1841-1920 рр.) вела культурно-освітню роботу серед дорослих упродовж 50 років, працюючи в Харківській недільній школі для жінок. Вона – автор багатьох методичних праць з питань навчання дорослих. Про неї писали, що вона могла б бути видатною письменницею, актрисою чи співачкою, але все житія залишалася вчителькою і ніколи не шкодувала про свій вибір.

Тимофій Григорович Лубенець (1855-1936 рр.) віддав понад 50 років життя педагогічній діяльності: учителював на Чернігівщині й Поділлі, у навчальних закладах Києва, написав і видав позад 30 підручників для учнів початкових шкіл і методичних посібників для вчителів. Його прогресивні ідеї, дидактичні розробки й методики ввійшли в історію педагогіки України.

Борис Дмитрович Грінченко (1863-1910 рр.) вважав себе послідовником К. Д. Ушинського. Він 11 років працював учителем у сільських школах Харківщини, Полтавщини, Дніпропетровщини, пізніше займався літературою та видавничою справою в Києві.

Визначний український письменник і педагог Степан Васильович Васильченко (1870-1932 рр.) працював учителем у Київській та Полтавській губерніях. У своїх оповіданнях критикував незадовільний стан тогочасної народної освіти, описував тяжкі умови життя народних учителів. У 20-30-х рр. XX ст. С. Васильченко працював завідувачем і вихователем дитячого будинку в Києві, викладачем української мови і літератури в Київській середній школі ім. І. Франка, написав багато педагогічних статей.

Відомий діяч культури Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895 рр.), уболіваючи за Україну, особливу увагу звертав на розвиток народної освіти й щиро співчував долі вчителів. Драгоманов був наставником класиків української літератури – І.Я. Франка, В. С. Стефаника, О. Пчілки, Лесі Українки. У 1991 році його ім'я було присвоєно Київському педагогічному інституту (нині – університет).

Антон Семенович Макаренко ввійшов у класику сучасної педагогіки як один із засновників теорії та методики колективістського виховання, випробуваного ним на практиці впродовж 8 років (1920-1928 рр.). Діяльність А. С. Макаренка, його філософія «олюднення» визнані в усьому світі, стали синонімом передових методів навчання і виховання. За рішенням ЮНЕСКО 1988 рік було оголошено Роком Макаренка, і відзначався він у всіх країнах світу під лозунгом «З Макаренком – у XXI століття».

Василь Олександрович Сухомлинський із 1946 року і до останніх років свого життя працював директором Павлиської середньої школи на Кіровоградщині. Він написав багато книжок про проблеми навчання, трудового й морального виховання учнів, а також художніх творів для дітей. Педагогічна система Сухомлинського – «гармонія педагогічних впливів» – струнка, цілісна, гармонійна, прекрасно обґрунтована психологічно. Вона виховує гуманних людей, чутливих до іншої людини, до всього живого, до краси, працелюбних і чесних, життєрадісних і доброзичливих. Вона виховує гармонійну особистість, стійку до будь-яких шкідливих впливів. Творчість Сухомлинського засвідчила, наскільки реальна й необхідна перебудова школи згідно з гармонією педагогічних впливів.

Відповідальність педагога зростає в умовах національного відродження суспільства. Успіхи освіти багато в чому визначатимуть хід розбудови української державності. Педагоги не тільки навчають і виховують молодь. Вони здійснюють постійний вплив на батьків і родичів дітей, ведуть велику і різнобічну суспільну діяльність. Педагоги – лектори, провідники національної культури й освіти народу, організатори багатьох практичних справ у місті й селі, завжди в центрі бурхливого суспільного життя.

Згідно із законом України «Про освіту» педагогічною діяльністю можуть займатися особи з високими моральними якостями, які мають відповідну освіту, практичну підготовку, фізичний стан яких дозволяє виконувати обов'язки педагогічного працівника. Педагогічні працівники мають право на захист своєї професійної честі, вільний вибір форм, методів, засобів навчання, виявлення педагогічної ініціативи, участь у громадському самоврядуванні, на підвищення кваліфікації.

Педагогічні працівники зобов'язані: забезпечувати умови для успішного засвоєння вихованцями навчальних програм, сприяти розвитку здібностей учнів; настановами і власним прикладом утверджувати повагу до принципів загальнолюдської моралі; виховувати повагу до батьків, жінок, культурно-національних, духовних, історичних цінностей України, державного і соціального устрою, дбайливе ставлення до довкілля; готувати до свідомого життя в дусі взаємопорозуміння, миру, злагоди між усіма народами, етнічними, національними, релігійними групами; дотримуватися педагогічної етики, моралі, поважати гідність дитини, учня, студента; захищати дітей і молодь від будь-яких форм фізичного або психічного насильства, запобігати вживанню алкоголю, наркотиків, іншим шкідливим звичкам; постійно підвищувати професійний рівень, педагогічну майстерність, загальну і політичну культуру.