35. Монетна система Ольвії та Херсонесу

Херсонес починає карбування власної монети із срібла і міді у другій чверті IV ст. до н.е. Основні зображення на херсонеських монетах були пов’язані з культами шанованих в місті богині Діви і Геракла. До херсонеського карбування можна віднести і кілька випусків монет Керкінітіди, яка входила до складу херсонеської держави. Карбування Керкінітіди тривало недовго — з середини IV до кінця ІІІ ст. до н.е. Основні зображення: Ніка — лев, що напав на бика; Тиха — вершник; скіф, що сидить на скелі — кінь.

Монети Херсонеса ІІІ–ІІ ст. до н.е. не виявляють ознак кризи, що зачепила Боспор і Ольвію, хоча нестача металу відчувається, що проявилось у надкарбуванні срібла і міді.

У 24 р. до н.е. Херсонес проголошує богиню Діву вічною царицею міста і розпочинає з цього часу нову еру. Золоті і мідні монети, датовані цією ерою, випускались з 47 до 134 р. н.е. і дають можливість прослідкувати залежність Херсонеса від римської політики у Північному Причорномор’ї. Однак в середині ІІ ст. Херсонес дістав певну свободу в межах Римської імперії. З цього часу випускаються серії мідних монет: Херсонес — Діва, Асклепій — Гігієйя, Діва — лань, бик, Херсонес — Ніка. Але в кінці ІІІ ст. Херсонес припиняє випуск власної монети.

Тіра, Ольвія, Херсонес, Пантікапей випускали власну монету протягом всієї античної доби, інші міста — Керкінітіда, Феодосія, Німфей, Фанагорія, Горгіпія, Сіндіка карбували монету епізодично. Основним матеріалом для монет були мідь і срібло, рідше — золото. Техніка карбування була всюди однаковою. Спочатку у формах відливались круглі заготовки, на яких потім викарбовували зображення і легенди. Такі заготовки виявлені в Ольвії і Херсонесі.

Ольвія в архаїчний час показала своєрідність монетної справи, яка виявилась у відливанні монет, спочатку це були дельфіни, а потім литі аси. Дельфіни поділяються на дві групи — анепіграфні і з написом АРІХО або ?Y. Анепіграфні дельфіни мають різноманітну форму — від точного відтворення форми дельфіна до схематичного зображення різних видів риб. Для виготовлення таких дельфінів використовувалось, принаймні, 9 типів сплавів з домішками олова, свинцю, сурми, миш’яку в різних комбінаціях і пропорціях. Для виготовлення дельфінів з написами використовувалась тільки олов’яно-свинцева бронза і всі вони однакової форми. Враховуючи, що монети одного номіналу і одного центру завжди відрізняють сталість форми і однотипність сплаву, можна припустити, що різні серії анепіграфних дельфінів відливались різними майстрами. Домішки миш’яку і сурми в металі анепіграфних дельфінів характеризують сировину північно-уральського походження, що також підтверджує роботу в Ольвії варварських майстрів.

Наступною монетною формою в Ольвії стають литі аси із зображенням Афіни з одного боку і колеса з другого, а також Горгони або Деметри з одного і орла з дельфіном у пазурах з другого боку, які характеризуються сталістю форми і рецепту сплаву. Але в IV ст. до н.е. випуск литих монет припиняється і монетна справа Ольвії набуває загальних для інших колоній

Карбовані мідні “борисфени” мали зображення річкового божества з одного боку і сокири та горита на другому. Ці монети випускались до кінця ІІІ ст. до н.е. У IV ст. карбувались також срібні і золоті монети, але в ІІІ ст. до н.е. всі монети знову карбувались виключно з міді. В кінці ІІІ–ІІ ст. до н.е. відомо декілька срібних монет, але вони, як і мідні, надкарбовуються і перекарбовуються, що свідчить про нестійке становище фінансів в цей час. Цікаві монети скіфського царя Скілура, що карбувались в Ольвії у ІІ ст. до н.е.

Після гетського розгрому, на межі нової ери, в Ольвії відновлюється випуск мідної монети, але, крім міської мідної, карбують золоті і срібні монети скіфських царів Фарзоя і Інісмея.

З кінця ІІ ст. монети набувають вигляду монет римських провінцій — на лицьовому боці зображені портрети і титулатура римських імператорів і членів їх сімей. Останні монети Ольвії були випущені при Олександрі Севері. Після готського розгрому, хоча місто ще продовжувало існувати, монетна емісія в Ольвії припиняється.

36. Карбування монет на українських землях відновлюється у другій половині XIV ст. На початку власного карбування монет Галицька Русь володіла розвинутим грошовим господарством, що підтверджується не лише знахідками монет допольських часів, а й існуванням системи кредитних відносин, яка виникла розвивалась на основі інтенсивної зовнішньої і внутрішньої торгівлі галицьких міст. У Галичині після окупації її Польщею у 1349 р. Казимир III (1333 — 1370) і його наступники — Людовик Угорський (1370–1382), Владислав Опольський (1372 — 1378), Владислав Ягайло (1380 — 1434) — карбували у Львові срібні півгроші з гербом Галичини і написом «moneta Russie» (1337 — 1403) та мідні монети – пули (1351 — 1382), які випускались як дрібна розмінна монета для міської торгівлі (1 квартник — 6 — 8 пул). Майже кожен другий з українських скарбів XIV — XV ст. містив празькі гроші, про які ми згадували трохи вище. Вони були випущені на межі XIII і XIV ст. за правління чеського короля Вацлава II (вагою 3,7 г, діаметром — ЗО мм), виготовлені з високопробного срібла, ці монети досить швидко витіснили з грошового обігу Чехії, Польщі та інших сусідніх країн низькопробні і занадто легкі монети. До кінця XV ст. празькі гроші домінували на ринках Східної Європи.

У монографії середини 50-х років І. Крип'якевич висловлював думку, що «Хмельницький вживав заходів щодо випуску власної монети». Відомо, що гетьман від самого початку Визвольної війни (1648 — 1654) прагнув провадити самостійну фінансову політику, вважаючи її однією з основних ознак державності. Емісія власної монети дала б змогу Б. Хмельницькому регулювати грошовий обіг в Україні, уніфікувати ціни і податки, позбутись анархії грошового ринку, де панували іноземні монети. У Головному архіві давніх актів у Варшаві зберігається лист подільського воєводи С. Потоцького до короля Яна Казимира від 29 жовтня 1652 р. У цьому листі Потоцький скаржиться на «свавілля Б. Хмельницького, що зазіхає на права короля і карбує власні гроші». Існує повідомлення у «Gasette de France» за 1652 рік про те, що «у Польщі почалось обурення з приводу того, що козацький гетьман Б. Хмельницький почав карбувати монети «за власним зразком». Після Визвольної війни було запроваджено одну з найвищих посад у гетьманській адміністрації — посаду генерального «підскарбія», до обов'язків якого входила відповідальність за стан фінансів козацького війська, за розподіл натуральних і грошових податків, встановлювання мита, очолювання скарбової канцелярії та ін. Проте нумізматичні знахідки на підтвердження думки про те, що Б. Хмельницький карбував власні монети, — відсутні. Ще однією спробою запровадити власну грошову систему в Україні став Гадяцький договір 1658 p., укладений між урядом Речі Посполитої і козацькою верхівкою на чолі з гетьманом І. Виговським. Гадяцький договір визначав права й обов'язки українського козацького війська. Один з пунктів цієї угоди зазначав: «Волно будет ковати козацкую монету, на заплату тилко козацкому войску. Менниця (монетний двір) для деланя чекану и всяких денег в Киеве, или где способнее усмотрено будет, имеет быти устроена». А в іншій статті Гадяцької угоди сказано: «Деньги делать будут по обычаю княжества Литовского». Проте, наскільки відомо дослідникам, суттєвих кроків щодо реалізації намічених пунктів не було зроблено. Обраний 1665 року гетьманом Правобережної України, П. Дорошенко став продовжувачем справи Хмельницького у творенні Української держави від Перемишля до Путивля. В організації своєї держави Дорошенко провів важливі реформи: створив постійне військо, а щоб утримувати його, він пильно дбав про державні фінанси, заходився карбувати монету. Для цього було організовано карбівню у м. Лисянці, де випускались півтораки, які в Україні називали чехами. Вони були копією польських срібних монет вартістю 1,5 гроша і вагою 1,08 г (з них 1,31 г чистого срібла). На лицьовому боці монет унизу містилось число «3», яке означало її вартість у 3 півгроші, які тоді вже не карбувались, а на зворотному боці — традиційна цифра — 24 (гроші) як пам'ятка колишньої вартості талера. Дослідники початку XX ст. торкались питання щодо карбування монет гетьманом П. Дорошенком (1665 — 1676). Історик М. Слабченко вважав, що Дорошенко спочатку в Тарговиці, згодом у Лисянці, що на Вінниччині, карбував власні гроші. Натомість В. Шугаєвський, заперечуючи це, пише, що гетьман П. Дорошенко не мав жодного відношення до Тарговицького монетного двору, на якому виготовляли татарські й турецькі монети. А в Лисянці не виготовляли власних гетьманських монет, лише наслідували старі польські чехи (півтораки Яна Казимира) з датами до 1662 року. 1676 року П. Дорошенко зрікся булави, після цього випуск його грошей припинився. Монетарія Янка Гранковського було заарештовано і на допиті в Малоросійському приказі він зізнався, що карбував у Лисянці гроші для П. Дорошенка. Ця сторінка в історії грошей потребує ще подальшого вивчення та пошуку нових матеріалів. Зі середини XVII ст. на території Української козацької держави поширились російські срібні і в незначній кількості мідні монети. Срібні монети — російські талери або єфимки в грошовому обігу того часу відігравали незначну роль.

До кінця XVII ст. на Гетьманщині домінували грошові одиниці, відкарбовані в Польщі та в інших західноєвропейських державах. Після Полтавської битви 1709 р. Петро І примусово запровадив у грошовий обіг українських земель російську монету, аби довести всім (хоча б на прикладі монетного господарства краю), що автономію України ліквідовано. Самійло Величко у своєму літописі розповідає, що російський цар Петро І (1682 — 1725) «после баталии Полтавской зо шведом, монету староверную Польскую зо всей Малой России, то есть леви, орлянки, чвертки, полталярки, орти, тимфи, шостарки, шаги, чехи, осмаки и лядские зо всей Малой России вывели выгубил; тилко таляров да червоных памятка осталася; а натомисть своею медною и сребною дробною и твердою, красным кунштом изданною, наполнил Малую Россию монетою». Дослідник А. Єршов у своїй роботі подає співвідношення цих грошових одиниць: 1 осьмак польський — 1 орту — 1/4 талера =16 польських грошей (згодом — 18) = 10 2/3 (згодом — 12) копійкам; 1 лядська = 1/2 гроша (півгрошовик) = 9 грошиків польських (шеляги) = 1/3 копійки. За Петра І було введено десяткову монетну систему: рубль, гривеник, копійка. 1713 року розпочато випуск копійок нового зразка з гербом на аверсі та написом «копейка» і датою (рік означений літерами) — на реверсі. 1723-й — рік випуску мідних 5 копійок; а 1724-го було відкарбовано золоті монети — червонець, 2 карбованці. На всіх монетах є зображення царя Петра І і вказано номінал. Упродовж XVIII ст. проводились реформи, спрямовані на стандартизацію грошового обігу всіх частин Російської держави, у тому числі Лівобережної України. Випускались мідні (копійка, п'ятаки), срібні (рублі, полтинники, гривеники), золоті (до 1753 р. — червонці, з 1755 р. — 10-рублеві імперіали, 5-рублеві півімперіали) монети. Поряд з російськими, в обігу українських земель перебували польські та західноєвропейські монети аж до 30-х років XVIII ст., а то й довше, незважаючи на розпорядження Петра І про примусове їх вилучення з обігу. У 1730 — 1740 pp. відбувається зменшення царської казни, вивезення срібла і золота за кордон. Це призвело до початку нової грошової кризи. З початку XIX ст. можна говорити про повну заміну в грошовому обігу України всієї іноземної монети російською. Але окремі назви монет, такі, як «злотий» («злот»), «шаг», застосовувались до певних номіналів російської монети (наприклад, злотий =15 копійок, шаг =1/2 копійки), збереглись у деяких місцевостях України аж до революції 1917 року. Із запровадженням грошової одиниці Російської імперії було ускладнено товарно-грошові відносини України з іноземними державами.

Після поділу українських земель між Російською та Австрійською імперіями наприкінці XVIII ст. і входженням Наддніпрянщини (Східної України) до Російської імперії, а Східної Галичини (Західної України) — до складу Австрійської імперії, усі згадки про національну грошову систему зникають. На підневільних українських територіях встановлюється грошова система держав-окупантів.

ЦЕ ПИТАННЯ МОЖНА СКОРОТИТИ,АЛЕ ДУМАЮ ВАРТО ПРОЧИТАТИ ВСЕ ШОБ ПОНЯТИ В ЧОМУ ПРОБЛЕМА))

37. Історіогра́фія (від грец. ἱστορία (історія) — розповідь про минуле та грец. γραφω (графо) — пишу) як поняття застосовується у трьох значеннях:

• як спеціальна галузь історичної науки, що вивчає її історію, процес нагромадження і розвитку історичних знань;

• як сукупність досліджень, наукової літератури, присвячених певній добі, періоду, проблемі, події, регіону чи країні;

• як науковий аналіз повноти і достовірності дослідження в історичній науці тієї чи іншої проблеми, теми, події, певного періоду конкретної доби.

Історіографія вживається у вдосконаленні методології історичних досліджень.

Українська історіографія — спеціальна галузь історичної науки, яка вивчає тенденції розвитку історичних знань, української історичної думки, діяльність наукових осередків та центрів історичної науки, внесок визначних українських істориків у збагачення історичних знань не лише з історії України, але й світової історії.

В Україні термін «історіографія» в його сучасному значенні дістав поширення в другій половині XIX ст., спочатку в Галичині, а пізніше на Наддніпрянщині. Імператорський університет Св. Володимира був одним з піонерів серед російських університетів щодо викладання історіографії. У 1874 професор І. Лашнюков опублікував у Києві «Очерки русской историографии». Велику увагу історіографічним дискурсам приділяли університетські професори М. Максимович, М. Костомаров, В. Іконников, В. Антонович.

Фалеристика – від грецького фалера –металева прикраса у вигляді жетону, бляхи; велика медаль) комплексно вивчає історію заснування та функціонування орденів, нагородних медалей, нагрудних знаків відзнаки, значків та жетонів, досліджує процеси виникнення й розвитку нагородної системи, а також нагородну документацію та статистику в контексті розвитку суспільства.

Джерельна база фалеристики. Речові джерела (нагородні знаки); писемні джерела (опубліковані та неопубліковані матеріали, що містять відомості про нагородні знаки, історію їх створення та функціонування, відзначення ними); фотодокументи (озвучення указів про нагороди) або фонічні (записи урочистостей, пов’язаних з нагородженням, проектами, ескізами, описами знаків, озвучення списків нагороджених тощо); зображальні (іконографічні) джерела (художні та графічні оригінальні твори, пов’язані з відзнаками, кіно фотодокументи із знаками нагород та процедурою нагородження ними, портрети осіб в мундирах з орденами).

38. боярам та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю. – це все шо найшла.

39.

Орден	Год учреждения	Девиз	Степени	Примечания
Св. Андрея Первозванного	1698	«За веру и верность»	1	Первый и высший орден до 1917 года. Награждались только высшие сановники. Восстановлен в России как государственная награда в 1998.
Св. Екатерины	1714	«За любовь и Отечество»	2	Женский орден. Награждали дам высшего света за общественно полезную и благотворительную деятельность, а также великих княгинь по праву рождения. Восстановлен в России как государственная награда в 2012.
Военный Св. Георгия	1769	«За службу и храбрость»	1,2,3,4	Орден за военные заслуги, наиболее уважаемый в российском обществе. 4-й ст. награждали также за выслугу лет, за которую выдано прим. 3/4 от всех награждений. Восстановлен в России как государственная награда в 2000 г.[3].
Св. князя Владимира	1782	«Польза, честь и слава»	4
Св. Александра Невского	1725	«За труды и Отечество»	1	В 1942 орден Александра Невского (с несколько измененным названием) был восстановлен как воинская награда СССР. Возобновлен в современной России, но уже как общегражданская награда.
Белого орла	1831	«За веру, царя и закон»	1	Польский орден, основанный в 1705 и включённый в российские награды после включения Польши в состав империи.
Св. Анны	1797	«Любящим правду, благочестие и верность»	4	Орден существовал с 1735 года в немецком княжестве Гольштейн. В правление Екатерины II стал династическим орденом Российского Императорского Дома. Первые награждения этим орденом проводились только как императорской династической наградой. Был введён в систему государственных наград Павлом I номинально, и орден, оставаясь династическим, дополнительно получил и государственный статус. Один из самых массовых орденов.
Св. Станислава	1831	«Награждая, поощряет»	3	Польский орден, основанный в 1765 и включённый в систему российских наград после присоединения Польши к империи. Самый массовый орден для награждения, прежде всего, чиновников.
Св. Иоанна Иерусалимского—Мальтийский крест	1798		3	Введён в систему государственных наград Павлом I. С 1801 награждений не производилось, с 1817 отменен в России.
Virtuti Militari	1831	«Государь и Отечество»	5	Польский орден, единовременно включённый в систему российских наград в 1831, награждения производились до 1835 гг.