1.2.2. Софія Федорівна Русова

У педагогічній концепції Софії Русової «Український національний дитячий садок» особлива увага надається художньо-мовленнєвому вихованню дітей засобами художньої літератури, образотворчої діяльності й музики.

Насамперед учена описує, яке велике значення для маленьких дітей мають оповідання й казки, як вони люблять їх слухати. С.Русова пише: «Хто з нас не пам'ятає, як з дитячих років захоплювались ми, слухаючи оповідання чи то няні, чи мами, чи бабусі, як почнуть було вони розказувати нам або за довколишні пригоди, або казку плетуть-розплітають, або малюють картини з мандрів по далеких чужих країнах. Слухав би цілу ніченьку і очей не стуляв би, а як урветься чарівна нитка

20

21

оповідання, так і стоять перед очима, не відходять чарівні постаті, мальовничі картини, надзвичайні події»'

Слухання оповідань і казок, за словами вченої, виховує особливу любов до дорослих, до оповідачів. «З якою гарячою любов'ю і пошаною ставляться діти, —зазначає вчена,— до тих осіб, які чарують їх своїми оповіданнями, тільки забачать їх, кидають усі іграшки, забувають усі гулянки і обступають оповідувача, лізуть йому на коліна, заглядають в очі, в уста і слухають так уважно, так чуло»²

Педагог висловлює свою думку і щодо процесу слухання, сприймання й розуміння дітьми змісту художніх творів. Вона ніби розмірковує вголос риторичними запитаннями: «Дитина наче пасивно сидить, нерухомо, може вона марно витрачає час?»—І відповідає: «Ні, не марно... вона глибоко переживає, відчуває усі події казки, і душа її збагачується за цей час такими скарбами любові до чужих людей і співчуття до їхньої долі»*

С.Русова намагається пояснити, чому саме діти так люблять слухати оповідання і казки. За її словами, малюк розвивається досить інтенсивно, але він ще не спроможний усвідомити самого себе і своє життя, дитина наче прислухається до свого внутрішнього стану, намагається себе пізнати. І ось тут їй на допомогу приходить художній твір. Саме в оповіданні чи казці перед дитиною розкривається нове життя, вона подумки порівнює себе з іншими людьми, про яких йдеться в оповіданні, порівнює свою поведінку, своє життя з іншими, починає його розуміти, співчувати, захоплюватись; вона почуває себе «сильною, дужою, щоб усе те велике, страшне й цікаве і собі зробити».

Вчена акцентує увагу на активному сприйманні дітьми художніх творів. Вона звертається до дорослих подивитися на дитину, коли вона захоплено прислухається: увесь «видичок» (обличчя) то «хмариться, то прояснюється», оченята глибоко заглядають в очі оповідача або замислено дивляться кудись, немов перед ними виринають усі ці постаті: і Івасика-Телесика, і Горбоконика, і засмученої Снігуроньки..., а вуста їх мимохіть проказують за оповідачем той або другий гарний вираз»⁴

У цьому зв'язку С.Русова застерігає вихователів і батьків від будь-яких змін у художньому тексті, оскільки дитина добре його запам'ятовує, очікує саме «цієї (за змістом твору), а не іншої події, слів, кінцівки і т. ін.».

Вона констатує, що діти свої улюблені оповідання і казки можуть слухати багато разів, і водночас попереджає: «...Бережіться, оповідаючи зробити якусь помилку, не перекрутіть якісь слова, бо за вами пильно стежать такі слухачі, яким кожне слово ваше дороге, вони до цього звикли, воно у них сполучено із загальним суцільним малюнком, який вже склався в їхньому уявленні».¹

Педагог радила проводити в дитячих садках спеціальні заняття з художнього читання і розповідання і називала їх «оповідальними годинами». У її педагогічній спадщині ми знаходимо методичні поради щодо вибору оповідань, підготовки до читання та методику оповіді. Розглянемо їх.

Щодо вибору оповідання, то вони мусять відповідати віку дітей, бути доступними їхньому розумінню, з високохудожніми формою і мовою (або народна, або твір видатного художника слова), оскільки за словами педагога, тільки в таких творах поєднуються «і справжня краса, і простота». Тому вони можуть зацікавити дитину, вона їх розуміє, співчуває, переживає. На думку С.Русової, у творі для дітей має передаватися рух, бо «тільки рух цікавить дітей»; героями мають бути знайомі дітям істоти, а конфлікт у їхній поведінці - такий, «який може зворушити дитину».²

С.Русова зазначала, що нелегка справа вибрати для дитини те оповідання, яке б захопило її, викликало той суто моральний, гуманний настрій, який найчастіше складається під впливом художнього слова. Вона застерігала, що чим молодша дитина, тим обережніше потрібно ставитися до вибору оповідання, адже у неї обмежений досвід, недостатньо розвинуте мовлення. Водночас слід пам'ятати, що кожне оповідання має бути високохудожнім, дарувати дітям радість, викликати думку, «чарувати і серце, і розум», сповнювати глибокою вірою в добро і «дужою любов'ю до людей і до всіх живих істот» .³

Для оповідання, радила вчена, потрібно добирати короткі повчальні твори, в яких правда життя гармонійно зливалася з чарівними випадками і які легко драматизувати. Задля цього найбільше підходить казка, яка дитині «така приємна, така близька»; чаруючи красою своєю, казка «прихиляє дитину до

¹ РусоваС. Вибрані твори. — К.: Освіта, 1996. — С. 109.

² Там само, С. 110. 'Там само, СІЮ. 'Тамсамо, СІЮ.

¹ Там само.

² Русова С. Теорія і практика дошкільного виховання.— Просвіта. —Львів-Краків-

Париж, 1993. - С.90. * Русова С. Вибрані твори, С. 111.

22

23

співчуття всім тим людям, звірям, які, немов би живі в ній виступають».¹

У підготовці до розповіді автор уважала найголовнішим для вихователя добре знати текст оповідання. Крім того, потрібно опрацювати його, виокремити слова для пояснення чи підібрати слова-замінники, не змінюючи смислу оповідання, продумати прийоми пояснення слів; навчитися виразного промовляння кожної фрази, «оповідати спокійно, виразно, жваво». Основна вимога С.Ф.Русової до вихователя: не читати, а оповідати художні твори. Надалі вона пояснює це тим, що «оповідач і аудиторія мають ніби злитися в одному переживанні, обличчя оповідача має виявляти певний настрій в певному моменті оповідання».² Очі вихователя мають дивитися не у книгу, а в очі дітей, тоді виникає спільне переживання й повне розуміння. На переконання вченої, читання ніколи не впливає так, як оповідання, але для цього твір потрібно добре вивчити, щоб не було «жодного пошуку слів, жодної затримки в суціль­ному ході оповідання». Якщо ж оповідання написано у віршо­ваній формі, довге за розміром, в ньому не можна випустити жодного слова чи замінити іншим, тоді потрібно покласти книж­ку біля себе, щоб мати змогу очима переглянути наперед декілька строф і «все ж декламувати їх, дивлячись в оченята слухачів».

Наш обов'язок, зазначала С.Русова, давати дитині лише справді гарні, художні, пройняті гуманністю твори, щоб діти пережили декілька гарних хвилин «захоплення красою» і змісту, і форми. А для цього потрібно навчитись як найкраще оповідати, щоб «наш голос доходив до серця дитини і міняв силу і тон відповідно до змісту», щоб обличчя наше теж грало: «то темніло, то світлішало» і приваблювало до себе усю увагу дітей. У цьому «і краса, і сила живого оповідання, коли його не просто читають з книжки: книжка щось штучне, чуже, а оповідання своє, близьке».³

Вчена радила не давати дітям «довгі» оповідання, не потріб­но «втомлювати їхні нерви». Вона розробила й методичні нотат­ки до організації занять «оповідальних годин», а саме:

• посадити дітей таким чином, щоб їм було зручно, залежно від умов: на килимі, на підлозі, в лісі, на траві, в саду і т. ін.;

• посадити обов'язково півколом, щоб вихователю було видно очі всіх дітей, і щоб вони бачили очі вихователя;