52. Свідомість та мова. Роль мови у формуванні свідомості.

У виникненні та розвитку свідомості важливу роль відіграла мова. Мова — спеціалізована, інформаційно-знакова діяльність із вира­ження думки, мислення, свідомості.може вживатись і за відсутності предмета, якого вона стосу­ється. Завдяки цьому мова подолала вузькі просторово-часові рамки ситуації, в якій перебувають люди. Перебуваючи «тут» і «зараз», ми можемо вести мову про події, минулі чи май­бутні, які відбулися тут, в іншому місці чи не відбувалися взагалі. Мислення, свідомість людини є божественним да­ром: перебуваючи тілом в часі та просторі, вона у свідомос­ті стає «трансцендентною істотою», для якої не існує матері­альності, простору, часу, причинності та ін.Складний феномен свідомості передбачає природні за­сади — розвинутий мозок (у приматів він значно розви­нутіший, ніж у інших тварин), використання знарядь пра­ці, родовий (організований за певними штучними прави­лами) спосіб життя і, нарешті, мову. Без жодного з них свідомість не відбулась би.Найістотнішим у визначенні свідомості є те, що вона є відношенням людини до світу, опосередкованим форма­ми культури. Свідомість — це сприйняття світу людиною у формах культури (поняттях, ідеях, категоріях, нормах культури).

31)Теорії пізнання канта. Його апріоризм.

Родоначальником німецької класичної філософії стає І. Кант. В його творчій діяльності виділяють два періоди - докритичний і критичний. Основний, критичний період його творчості, пов’язаний з написанням трьох фундаментальних творів, в яких викладена система кантівської філософії. “Критика чистого розуму” присвячена проблемам гносеології, теорії пізнання (“чистий розум” у філософській традиції того часу - це здатність до теоретичного, тобто наукового мислення). “Критика практичного розуму” є викладом етичного вчення Канта (“практичний розум” означає застосування розуму для вирішення проблем міжлюдських стосунків - в моралі, праві, політиці тощо). У “Критиці здатності судження” містяться основи кантівської естетики та теорії культури.Критику розуму Кант здійснює заради вирішення вищої проблеми філософії - проблеми людини, її свободи і гідності. Гносеологічні дослідження про пізнавальні можливості розуму, про особливості та принципи теоретичного пізнання підкорені етико-гуманістичній проблематиці.У “Критиці чистого розуму” Кант намагався розв’язати серйозні гносеологічні проблеми, зокрема подолати суперечності між емпіризмом та раціоналізмом. З одного боку, скептичний емпіризм Д. Юма переконав Канта у тому, що людина в змозі пізнавати тільки зовнішні прояви справжньої реальності, а висновки про сутність, про глибинну природу всесвіту є безпідставними, оскільки не можуть бути обґрунтовані досвідним шляхом. Уявлення, котрі не засвідчуються безпосереднім чуттєвим досвідом, не є достовірними. Дійсно, Кант показав, що розуму неможливо ні довести, ні спростувати знання, які виходять за межі чуттєво даного...Апріоризм — це вчення Канта про пізнання спирається на його концепцію про створення суджень. Знання завжди виявляють себе у формі судження, в якій думкою фіксується відношення чи зв'язок між поняттями — суб'єктом і предикатом судження.[1] Існують два різновиди такого зв'язку. В одних судженнях предикат не дає нового знання про предмет порівняно із знанням, яке фіксоване у понятті «суб'єкт». Такі судження Кант називає «аналітичними. Такі судження Кант назвав «синтетичними». У свою чергу синтетичні судження поділяються на два класи: в одному зв'язок предиката і суб'єкта мислиться відповідно до даних досвіду (такі судження називаються «апостеріорними»), у другому зв'язок мислиться як незалежний від досвіду, передуючий досвідові (такі судження називаються «апріорними»).