2. Характеристика Прав за якими судиться малоросійський народ 1743 року.

Наближена відповідь: У подальшому наведені вище положення Литовського Ста­туту з певними змінами і доповненнями увійшли до відомої пам’ятки українського права XVIII ст., що має назву «Права, за якими судиться малоросійський народ»- 1743 р. (далі — Пра­ва). У Правах питанням створення і обладнання в’язниць, умовтримання ув’язнених, у тому числі й отримання з них «потю- ремного платежу», а також розшуку ув’язнених-втікачів при­свячено артикули 22 та 23. В артикулі 22 «градскім урядникам» наказується скрізь при судах влаштовувати «крепкіе тюрми», одні з яких повинні обладнуватися безпосередньо у землі — так звані «сподніє» (або нижні), а інші — «верхні». У «сподніх» три­маються заарештовані та засуджені у кримінальних справах, а всі інші категорії ув’язнених («по делах росправочных») — у верхніх. У тюрмах ув’язнені повинні були триматися «за доб­рыми замками и ключами, при особливой стороже» та під на­лежним наглядом «атамана и городничого, чтобы оные колод­ники, а паче по криминальному делу содержимые, бежать не могли».За тримання у тюрмі всі ув’язнені у кримінальних справах повинні були сплачувати «потуремный платеж от цепового, ко­лодочного, ручного и ножного и всякого теснения, на свечи, на дрова, на замки и на другие надобности» у розмірі двадцяти ко­пійок. Цей платіж стягувався або із самого ув’язненого після його звільнення, або з «челобитчика»(потерпілого) після стра­ти засудженого. У випадку, коли ж ув’язнений буде судом ви­правданий, за його тримання у тюрмі повинна була сплатити та особа, «по чиєму настоянию оный невинно посажен был». Як­що ув’язнений був «скудным» (неплатоспроможним), то обов’я­зок оплачувати його харчування у тюрмі до вирішення справи покладався на «челобитчика». Від сплати платежу звільнялися ті ув’язнені, які були запроторені до тюрми «ни по чиєму челобитию, но по случаю, где пойманные».Цим же артикулом встановлювалася відповідальність тих охоронців і наглядачів, з вини яких або за прямого сприяння котрих була здійснена втеча арештантом чи засудженим, яка передбачала як сплату певної грошової суми, так і тілесні пока­рання.

Артикул 23 Прав передбачав можливість звільнення ув’яз­нених у кримінальних справах з тюрми до прийняття судом ос­таточного рішення або розгляду апеляції у випадках, якщо вони «по себе надежную поруку поставлять». Проте це правило не поширювалося на тих ув’язнених, котрі були затримані безпо­середньо під час скоєння злочину, за який передбачено смерт­ну кару. Ці ув’язнені повинні триматися у кайданах і ланцюгах, окремо від інших в’язнів та під таким пильним наглядом варти, який унеможливив би їх втечу.

3. Характеристика Товариства, піклувального про тюрми 1819 року.

Наближена відповідь: Товариство, піклувальне про тюрми, утворене у Петербур­зі 19 липня 1819 р. Указом імператора Олександра І, а його пер­шим Президентом був призначений міністр Духовних справ та Народної просвіти князь Голіцин. Статутом Товариства перед­бачалося сприяння моральному виправленню злочинців та по­кращенню стану тримання ув’язнених.

Відповідно до статуту, головним обов’язком Товариства вва­жалося прагнення до запровадження в місцях ув’язнення п’яти наступних засобів виправлення засуджених: 1) безпосередній та постійний нагляд за ув’язненими; 2) розміщення їх залежно від роду вчинених злочинів; 3) здійснення настанов згідно з пра­вилами християнського благочестя та доброї моральності; 4) за­лучення ув’язнених до корисних вправ; 5) поміщення ув’язне­них, які провинилися або буйствують, до окремих місць.

Членом Товариства могла бути будь-яка особа, котра роби­ла щорічні обов’язкові внески, а особи, які робили одноразо­ві внески, вважалися доброчинниками. Внески можна було ро­бити не тільки у грошовій формі, а й продуктами харчування, одягом та іншим майном, потрібним для засуджених. Для управ­ління Товариством утворювався Комітет, який очолював Пре­зидент. Оскільки Товариство перебувало під патронатом росій­ського імператора, Президент Товариства призначався ним осо­бисто. Для виконання покладених на президента завдань Ко­мітет наділявся певним колом повноважень, а членам останньо­го надавалося право вільно відвідувати всі місця тримання ув’яз­нених.