18.1. Критика ідеї тексту в контексті. (14.1.)

Фольклорні тексти звучать переважно діалектами. Навіть коли фольклорист володіє певним мовним діалектом з дитинства, інші народні говори він повинен вивчати. Прочитавши текст і з’ясувавши для себе його семантику, фольклорист-текстолог повинен здійснити рецензію, емендацію та едицію, або відповідно критичний розгляд і класифікацію відомих текстів пам’ятків, виправлення їх та видання.

Отже етап рецензії або критики тексту. Є методичні принципи критики фольклорного тексту, розроблені К.В. Квіткою та узагальнені А.І. Іваницьким. Центральний її постулат: «Джерела слід перевіряти – незалежно того, викликають вони сумнів, чи ні». Принципова є важливою вимога вивчати «особливості методики (прийомів, переконань, стилю роботи і т. д.) збирача, записи якого розглядаються». Як пише Квітка про реалізацію тексту у своїй роботі «Етичний кодекс критика», відтвореному коментатором:

1) Критика ведеться з позиції ствердження правоти записувача;

2) якщо це не вдається, або вдається не зовсім, - висуваються коректні припущення, які, у свою чергу, піддаються самокритиці».

Розпочинаючи критику тексту, необхідно, по-перше, визначити його конкретний стосунок до усної традиції. Чи це не є фальсифікат. Здійснити експертизу автентичності (М. Костомаров, Б Антонович, М. Драгоманов вперше здійснили аналіз на автентичність фольклорного тексту у своїх працях).

Переконавшись, що текст справді відбиває усну традицію, потрібно визначити до якого саме типу запису він належить. Так існують: чистовик (переписані начисто тексти), польові записи (найнадійніше джерело тексту), записи не кваліфікованих збирачів (не правильно відбита мовна форма, автори не були письменниками чи знавцями цього матеріалу) і само записи (цінний матерії, але слід пам’ятати, що автор відтворює з пам’яті і може скоротити текс та повтори у тексті фольклорному).

Далі потрібно перевіряти естетичність інтерпретації твору переписувачем. Чи певний текст має літературне походження чи не є переписана традиційна народна пісня з книжки; чи не зроблені записи під час радіо- або телебачення. Найчастіше зустрічаються випадки, коли текст записувача походить з писемного джерела. В усній версій суто літературних творів, фольклорист найчастіше зустрічає проблему пісень літературного походження. Такі тексти стають фольклорними лише, коли отримають ознаки варіативності.

На Заході вироблено класифікацію позафольклорних імітацій творів усної традиції. Протиставили термін «фейклор» - як фальшований фольклор підробка під явища народної усної традиції (Дорсон).

На думку польського дослідника Р. Суліни, «словесний фольклоризмус» виникає як результат вільного вибору носія культури, «він не нав*язується силою, як і не зумовлюються соціальними умовами, і це є те, що відрізняє фольклоризмус, разом з ін., речами, від фольксінесу в ідеологічному сенсі, хоч його враження можуть бути використані для супроводження ідеологічного послання.

18.2. Фольклор сучасного міста в дослідженнях с.Ю.Неклюдова.

Міський фольклор — усна народна поетична творчість, що своїм походженням і побутуванням пов’язана з урбаністичним середовищем. Міський фольклор перегукується з традиційною усною народною творчістю на рівні жанрової специфіки і поетики творів.

С.Ю. Неклюдов, “Несколько слов о "постфольклоре". Пост-фольклор как объект изучения относится к так называемой третьей культуре, которая дистанцирована и от культуры элитарной, официально санкционированной, и от патриархальной сельской ("традиционно-фольклорной"). В свою очередь она включает гетерогенные и гетероморфные элементы - и массовую культуру как таковую, производимый профессионалами "для сбыта", и низовой фольклор, создаваемый самими носителями "для потребления". К той же области может быть отнесена и "наивная" (или "простонародная") литература.

Пост-фольклор, который возникает в городе, а затем распространяется далеко за его пределы, отличается от предшествующих устных традиций патриархального крестьянства и тем более - архаических обществ. Подобно массовой культуре, он полицентричен и фрагментирован в соответствии с социальным, профессиональным, клановым, даже возрастным расслоением общества, с его распадом на слабо связанные между собой ячейки, не имеющие общей мировоззренческой основы.

Кроме того, постфольклор - опять-таки в отличие от фольклора крестьянского, - как правило, идеологически маргинален, поскольку фундаментальные идеологические потребности горожан удовлетворяются другими способами, к устным традиция прямого отношения не имеющими (средствами массовой информации, в меньшей степени - кино и другими зрелищами, еще в меньшей - популярной литературой).

Как и всякая синкретическая традиция, постфольклор не существует в виде чистого репертуара текстов или обрядовых действ, и уж во всяком случае это не самодостаточный репертуар. "Низовые", официально не санкционированные культуры, составляют сложные семиотические ансамбли, включающие с себя орнаментику и содержимое рукописных альбомов, тюремные поделки (четки, шахматы, платки и пр.), настенные граффити и татуировки с их символикой, одежду и прически, украшения и жесты, "арготизированные" формы речи, "посвятительные" обряды, практикуемые у уголовников, подростков, солдат срочной службы, туристов, альпинистов и т.п. От всего этого контекста неотделима и устная словесность (т.е. собственно фольклор в узком значении этого слова) - одним явлениям она параллельна, другим синонимична, а с третьими составляет нерасторжимые комплексы.

В городской культуре формируется ряд "закрытых" традиций, порожденных потребностью в идентификации и самоидентификации членов тех сообществ, которые стремятся к культурной изоляции, что приводит к возникновению специфических культурных кодов и текстов, бытующих внутри подобных сообществ. Таковы некоторые профессиональные объединения, уголовные кланы, неформальные группы молодежи и т.д.

Однако границы любых социальных ячеек неизбежно проницаемы. Подобная проницаемость предопределяет циркуляцию текстов постфольклора далеко за пределами породившей их среды; ср. широкую популярность в советском (и нынешнем российском обществе) уголовных ("блатных") песен.

Наконец, огромное значение для процессов фольклорной трансмиссии продолжает играть давняя традиция рукописных песенников и альбомов, породившая такие синтетические субкультурные формы, как тюремные, солдатские, школьные, девичьи и другие альбомы, прямо включающие тексты устного происхождения или воспроизводящие стилистические и сюжетные трафареты городского фольклора.